Взаємозв’язок рiвня емпатiї та самоставлення особистостi
Київський славiстичний унiверситет
Інститут славiстики i мiжнародних вiдносин
Спецiальнiсть психологiя
на тему:
Група 01-Б. 09 Пс(А)Д
Науковий керiвник :
Крутюк Марина Володимирiвна
Київ 2010
Змiст
Вступ
1. 2 Структура самоставлення
1. 3 Розвиток самоставлення
2. Емпатiйнiсть
2. 1 Поняття емпатiї
2. 2 Структурна органiзацiя емпатiї
2. 3 Розвиток емпатiї
Вступ
Почну з того, що тема обраної мною роботи дуже цiкава i важлива як для майбутнього психолога. Адже самоставлення та емпатiя грають велику роль у роботi для людини такої професiї.
Важко зрозумiти сповна клiєнта не маючи емпатiї, але важко його зрозумiти якщо ставлення до самого себе не являється нормальним. На мою думку,тема моєї курсової роботи є досить актуальною,а звiдси - яка б гiпотеза не справдилась,результат моєї роботи не буде марним.
Отже, об’єктом дослiдження являється взаємозв’язок рiвня емпатiйностi та самоставлення особистостi.
Мета роботи полягає у ствердженнi або спростуваннi гiпотези про iснування цього взаємозв’язку.
1. 1 Поняття самоставлення
Глобальна самооцiнка стала предметом психологiчного аналiзу завдяки виданим у кiнцi XIX столiття робiт У. Джеймса (1890). Урядi джерел цей термiн принципово розлучається з термiном «самопiзнання». Так, захiднi психологи в самопiзнаннi традицiйно виявляють причину i сенс власної поведiнки людини, її ставлення до iнших людей, в той час як самооцiнка пiдкреслює позитивний або негативний модус сприйняття себе, своїх можливостей, якостей, мiсця серед iнших людей.
Традицiйно глобальна самооцiнка особистостi розглядаеється як похiдна вiд її приватних самооцiнок. Видiляють три пiдходи в описi механiзмiв формування глобальної сам оцiнки з приватних самооцiнок:
- Глобальна самооцiнка як конгломерат приватних самооцiнок, якi пов'язанi з рiзними аспектами Я-концепцiї;
- Як iнтегральна самооцiнка приватних аспектiв, зважених за їх суб'єктивною значимостю;
- Як iєрархiчна структура, що включає приватнi самооцiнки, iнтегрованi за сферами особистiсних проявiв i в комплексi складають узагальнене «Я», яке знаходиться на верху iєрархiї .
Отже, глобальна самооцiнка є тим психологiчним поняттям, в якому найбiльш детально вiдображена така сторона вiдношення людини до себе як його почуття на адресу «Я». Це почуття є стiйким психiчним утворенням i виявляє себе як особистiсна риса (властивiсть, смислова диспозицiя).
«Самоповагу» в захiднiй психологiї найчастiше розглядається у зв'язку з вивченням уявлень особистостi про себе як о системi соцiальних установок. При цьому пiд установкою розумiється гiпотетичний конструкт, який позначає заснований на минулому досвiдi стан готовностi людини, направляючий чи викривляючий тим чи iншим образом,впливаючи на його поведiнку. Можна видiлити два пiдходи до визначення змiсту самоповаги як установочної за своєю природою освiти:
- Самоповага як загальна установка особистостi щодо своєї цiнностi. Пiд самоповагою при цьому розумiється позитивна чи негативна установка, звернена на специфiчний об'єкт, званий «Я», що включає в себе пiзнавальний (знання про себе, уявлення про свої якостi, властивостi), емоцiйний (оцiнка цих якостей i пов'язанi з нею почуття щодо себе) i практичний компоненти;
І. С. Кон визначає самоповагу як емоцiйний компонент особливої настановної системи - «образу Я», як «особисте цiннiсне судження, виражене в установках iндивiда до себе (схвалення або несхвалення), якi вказують якою мiрою iндивiд вважає себе способним, значним, процвiтаючим i гiдним».
з двох компонентiв: рацiонального ставлення до себе як суб'єкту соцiальної активностi («образ - Я» або категорiальне «Я») i емоцiйно-цiннiсного ставлення до себе - переживання й оцiнки власної значущостi як суб'єкта соцiальної активностi, утворюють рефлексивне «Я» [36]. У результатi взаємодiї зазначених компонентiв з потребностно-мотивацiйною сферою особистостi ставлення до себе включається в процес дiяльнiсної та особистiсної саморегуляцiї, стимулює розвиток пiзнавальної та особистiсної суб'єктностi людини.
висока самоповага особистостi виступає умовою її максимальної активностi, продуктивностi в дiяльностi, реалiзацiї творчого потенцiалу , впливає на свободу вираження почуття, рiвень саморозкриття в спiлкуваннi. Позитивне стiйке самоставлення лежить в основi вiри людини у свої можливостi, самостiйнiсть, енергiйнiсть, пов'язане з його готовнiстю до ризику, обумовлює оптимiзм вiдносно очiкування успiшностi своїх дiй у ситуацiї невизначеностi. Люди з позитивним самоставленням менш поглиненi своїми внутрiшнiми проблемами, набагато рiдше страждають психосоматичними розладами. Одним iз мотивiв, що спонукають людину додержувати моральнi норми, є його прагнення зберегти позитивне самоставлення.
У той же час негативне самоставлення є джерелом рiзних труднощiв у спiлкуваннi, оскiльки людина з таким ставленням до себе заздалегiдь упевнено в тому, що оточуючi погано до нього ставляться. Проблема гiдностi, цiнностi свого «Я» майже повнiстю поглинає його увагу, у зв'язку з чим рiвень активностi людини надмiрно пiдвищується, ускладнюючи тим самим вибiр адекватного способу взаємодiї, його поведiнка становиться ригiдною. Негативне, конфлiктне ставлення особистостi до себе обумовлює її поведiнка, що вiдхиляється: здiйсненя правопорушень, наркоманiю, алкоголiзм, агресивну i суiцiдальну поведiнку, пов'язану з неадаптивними, асоцiальними формами поведiнки, є однiєю з причин девiацiї,позитивно корелює з депресiєю.
1. 2
Змiст феномена цiлiсного самоставлення або окремих його аспектiв не вичерпується поняттями, виражаючих самооцiнку особистостi i емоцiйне ставлення до себе, такими як: самоповага, симпатiя, самоприйняття, любов до себе, самоприниження, самозвинувачення i т. д. Вiтчизняний дослiдник проблеми самоставлення Н.І. Сарджвеладзе вважає, що феномен самоставлення в якостi своїх окремих сторiн включає самосвiдомiсть, самопiзнання, самооцiнку, емоцiйне ставлення до себе, самоконтроль, саморегуляцiю, а поняття самоставлення є родовим щодо понять самопiзнання, самооцiнки та iнших подiбних понять, що мають приставку «само» i вiдображають широкий спектр феноменiв внутрiшнього життя особистостi.
Трьохкомпонентна структура самоставлення включає в себе когнiтивний, емоцiйний i конативний компоненти. Можна говорити про тенденцiї консистентностi мiж цими компонентами, оскiльки самоставлення є одним з видiв аттитюдiв, а аттитюди характеризуються цiєю генеральною властивiстю.
самовiдчуття, як це показано В. В. Столiним, пов'язане з органiзмiчним рiвнем активностi людини. У самосвiдомостi тiло зi своїми внутрiшнiми станами презентує за допомогою самовiдчуття i на її основi формується «схема тiла». У онтогенетичного планi на роль дисоцiацiї вiдчуття i самовiдчуття у виникненнi самосвiдомостi вказував І. М. Сєченов.
сприйняття своєї зовнiшностi iнтенсифiкується i значно визначає форму i змiст життєдiяльностi особистостi. Уявлення про самого себе сприяють соцiальної регуляцiї мiжособистiсних вiдносин.
Значення функцiї пам'ятi в органiзацiї внутрiшньоособистiсного досвiду важко переоцiнити. Спогад про свої вчинки i пройдений життєвий шлях, т. зв. автобiографiчна пам'ять, дає необхiдний матерiал для побудови образу ретроспективного «Я» («яким я був»), про що мова пiде нижче.
Розумовi процеси, якi реалiзують у гностичному планi функцiю самоставлення, утворюють «Я» - концепцiю особистостi. За допомогою операцiй узагальнення, аналiзу, синтезу, судження, умовиводу особистiсть у юнацькому вiцi виробляє стiйкi концепти про самого себе, якi утворюють певну консистентну структуру. Ш. О. Надiрашвiлi, спираючись на iдею Д. H. Узнадзе про два плани психiчної активностi, вважає, що акт об'єктивацiї, що виник при деякому перешкодженнi у здiйсненнi iмпульсивної поведiнки i завершується його призупиненням i розгортанням теоретичної активностi суб'єкта, супроводжується паралельним процесом суб'єктивацiї: теоретична активнiсть спрямовується не лише на зовнiшнiй об'єкт, але i на усвiдомлення власних можливостей i особливостей. В результатi у особистостi формується т. зв. психологiчний автопортрет. Така ж iдея в контекстi iншої теоретичної орiєнтацiї експериментально обгрунтовується В. В. Столiним.
Процеси уяви конституюють можливе «Я» i iдеальне «Я». Переважно наосновi процесiв уяви формується образ «проспективного« Я », функцiя якого, полягає в проектуваннi власного життя.
у процесi активностi i знати щось про себе, але i в тому, щоб оцiнити свої властивостi i можливостi за певними критерiями («гарний-поганий», «придатний-непридатний» i т. д.).
Емоцiйне ставлення також один з компонентiв самоставлення. В. В. Столiн видiляє три емоцiйнi осi самоставлення: 1) симпатiя - антипатiя, 2) повага - неповага i 3) близькiсть - вiддаленiсть. Цiкаво, що цi осi, як показав автор, визначають також будова емоцiйно-цiннiсного ставлення людини до iншої людини, а їх представленiсть у самоставленнi пояснюється зазначеним Л. С. Виготським механiзмом переходу iнтерпсихiчних вiдносин в iнтерапсихiчну сферу.
Конативний компонент самоставлення виступає в якостi внутрiшнiх дiй на власну адресу або як готовнiсть до таких дiй. Маються на увазi манiпуляторно-iнструментальне i дiалогiчне ставлення до себе, самовпевненiсть (вiдкидання сумнiвiв) i самопослiдовнiсть, самоприйняття (схвалення самого себе, довiру до себе i самозгода) i самозвинувачення, самобичування, самоконтроль i самокорекцiя, очiкуване ставлення вiд iнших (вiдбiр iнформацiї про себе) i самопредставлення iншому i т. д.
1. 3 Розвиток самоставлення
упевненiстю в собi, вiдчуттям переваги i прийняттям себе, а поведiнковi прояви описуються як незалежна i впевнена манера триматися. Оскiльки позитивне самоставлення вiдображає впевненiсть iндивiда в своїх силах i очiкування успiху, то воно пов'язується зi схильнiстю до ризику, здатнiстю приймати вiдповiдальнi рiшення.
Вивчення розвитку особистостi, формування самоставлення неможливо без урахування конкретних умов життєдiяльностi людини, того реального життєвого контексту, в якому воно здiйснюється. Практично це означає, що справдi наукове розумiння психологiї особистостi досягається лише тодi, коли особистiсть розглядається не iзольовано, як якась абстракцiя, а у цiлiсностi її соцiальних зв'язкiв i мiжособистiсних вiдносин. Реалiзацiєю такого пiдходу, що здобуває останнiм часом все бiльшого поширення, є, зокрема, вивчення особистостi в рамках сiмейних взаємин - подружнiх i дитячо-батькiвських.
З перших днiв життя дитини соцiальне середовище представлена їй як система сiмейної взаємодiї. На перших порах саме батьки дитини є єдиними носiями соцiальних вiдносин i єдиною ланкою, яка опосередковує всi iншi зв'язки дитини зi свiтом. Представляючи собою складний вузол людських взаємовiдносин, що реалiзуються в системi сiмейної взаємодiї i спiлкування, сiм'я саме в цiй якостi є найважливiшим чинником повсякденного iснування i розвитку особистостi.
Однак до теперiшнього часу зробленi лише першi кроки в осмисленнi тих психологiчних параметрiв сiм'ї, якi є детермiнантами iндивiдуального розвитку дiтей, формування їх особистiсних властивостей у даному середовищi (В. І. Гарбузов, О. І. Захаров, А. Є. Личко, Т. В. Соколова та iн.)
певнi параметри материнського вiдношення, формуючи образ себе як «поганого» чи «доброго». Таким чином, приймаюче, тобто уважне, любовне, шанобливе ставлення батькiв до дитини сприяє самоприйняттю дитини, вiдкидає ж - неприязне, зневажливе, нехтуюче - ставлення призводить до неприйняття ним самого себе, переживання своєї малоцiнностi i непотрiбностi. Це положення експериментальне було пiдтверджено в рядi дослiджень (Л. І. Божович, Т. В. Соколова, І. І. Чеснокова, Г. Фiдгор та iн.) Образ i ставлення до дитини, що склалися у батькiв, передують розвитку власного «Я »дитини. Вiн значно ранiше починає вiдчувати себе iстотою улюбленою чи вiдторгнутою, нiж набуває здатностi i способiв самопiзнання i самооцiнювання. На основi аналiзу лiтературних даних i власного дослiдження В. В. Столiн прийшов до висновку, що крiм батькiвського ставлення i конкретної оцiнки дитини, на його самосвiдомiсть впливають, конструюючи його, такi фактори:цiнностi, норми параметри оцiнок та самооцiнок, якими постачають його батьки, i за якими вiн починає оцiнювати себе сам;образ себе як володiє тими чи iншими здiбностями або рисами;власне самооцiнка батькiв;спосiб регуляцiї поведiнки дитини батьками, який стає способом саморегуляцiї.
Можна видiлити ряд неадекватних способiв впливу батькiв на формування образу «Я» дитини. Це перш за все нав'язування, навiювання дитинi нереалiстичного образу. Досить часто рiзноманiтнi спотворення образу дитини та емоцiйного ставлення до нього бувають обумовленi психологiчним неблагополуччям самих батькiв (А. М. Захаров, В. Н. Мясищев, І. І. Чеснокова та iн.) Так, акцентуацiя характеру батька чи матерi у виглядi тривожностi, ригiдностi, гiперсоцiалiзiрованностi здатнi породити «комплекс розумною Ельзи» - бачення в дитинi рис, зараз вiдсутнiх або виражених в мiнiмальному обсязi. У цьому випадку образ дитини вiдчуває спотворення пiд впливом негативних очiкувань матерi як прояву страху, що дитина повторить риси некоханої людини (наприклад, колишнього чоловiка), або в дитинi втiляться власнi небажанi якостi, якi таким чином несвiдомо проектуються на дитину.
тим очевиднiше конфлiкт мiж потребою в самоствердженнi, повазi i визнання права на самостiйнiсть i якi йому нав'язує знецiненими образом «Я». Цей конфлiкт ускладнюється ще й тим, що дитина завжди прагне порозумiння з батьками, задовольняючи таким чином потребу у приєднаннi «Ми» з батьками, причому нерiдко цiною за вiдчуття своєї захищеностi є ототожнення власної «Я-концепцiї» зi спотвореним, навiюваним чином. Виникає реальний ризик того, що спонуканий цим образом (всупереч усвiдомленим прагненням батькiв) дитина буде розвивати саме тi якостi i зразки поведiнки, якi випливають з негативного батькiвського образу. Той же механiзм обумовлює i розвиток дитини в напрямку самовдосконалення, якщо у батькiв склався позитивний образ дитини, але при умовнiй батькiвської любовi i невiдповiднiсть цього образу реальним можливостям i схильностям дитини, перетворюється на потворну форму: дитина зi шкiри геть лiзе, намагаючись вiдповiдати образу «хорошого дитини ».
Р. Лейнга, аналiзуючи вiдносини батькiв та дiтей у неблагополучних сiм'ях, ввiв поняття «мiстифiкацiя» - навiювання батьками дiтям того, чого вони потребують, ким є i в що вiрять. Однiєю з форм мiстифiкацiї є приписування, наприклад, «слабкостi» - несамостiйностi, нездатностi самому знайти вихiд у важких ситуацiях, - або «поганостi» - ницостi, аморальностi. Іншою формою мiстифiкацiї можна вважати iнвалiдизацiю дитини - примусове забезпечення точок зору дитини, його планiв, намiрiв, iнтересiв.
Істотним чинником, що викривляє адекватне сприйняття батьками своєї дитини, може бути неадекватна батькiвська самооцiнка. Вiдомо, що матерi, якi тепло i з симпатiєю ставляться до своєї дитини, частiше мають високу самооцiнку, нiж матерi, якi не висловлювали таких установок до власних дiтей.
С. Куперсмит показав, що матерi з високою самооцiнкою були впевненi у своїйбатькiвськiй компетентностi i виконували свою материнську роль реалiстично i ефективно. Матерi з низькою самооцiнкою частiше карали своїх дiтей, застосовуючи бiльш суворi покарання, хоча i не вважали його дiєвим. Матерi ж з високою самооцiнкою, застосовуючи покарання, завжди вважали його ефективним, що приносить позитивний результат. На думку багатьох дослiдникiв, те, як мати сприймає i звертається зi своєю дитиною, i те, як вона сприймає себе, невiддiльне одне вiд iншого. Вибудовується наступний логiчний ланцюжок: звернення батькiв з дiтьми вiдображає їхнi почуття щодо себе, а ставлення батькiв до дiтей буде визначати самооцiнку дитини. Це означає, що батьки, якi приймають себе, з бiльшою ймовiрнiстю будуть приймати i свою дитину, ставитися до нього тепло i уважно, в результатi чого їхня дитина також буде приймати себе.
Матерям з вираженою тривожнiстю i невпевненiстю у своїй батькiвської компетентностi важко бути нiжними, люблячими i приймаючими в спiлкуваннi з дитиною. З цим положенням узгоджується i висновок А. С. Спiваковський, яка показав, що оцiнка батьками дитини грунтується не тiльки на його об'єктивних якостях, успiхи, досягнення, а й перебуває пiд сильним впливом «батькiвської позицiї», в якiй переломлюються мотивацiйно-емоцiйнi структури їх особистостi.
Хоча бiльшiсть дослiдникiв приходить до висновку про наявнiсть зв'язку мiж самооцiнкою дитини i батькiвським ставленням, в рядi дослiджень не було виявлено значимої залежностi мiж особистiсними характеристиками дiтей i батькiвським поведiнкою. Вказується, що на рiзних дiтей подiбне виховання надає рiзну дiю. Пiдкреслюється, що важливо не стiльки батькiвське ставлення саме по собi, скiльки те, як воно сприймається дитиною. Так, наприклад, Медiннус показав, що пiдлiтки з високим рiвнем самоприйняття i хорошою адаптацiєю частiше сприймали своїх батькiв як люблячих, а не вiдторгаючих, що було характерно для пiдлiткiв з низьким рiвнем самоприйняття.
Л.І. Божович вважає, що причини формування неадекватної самооцiнки у дiтей слiд шукати в їх неправильному вихованнi.
Дослiдження, що зiставляють стиль дитячо-батькiвського спiлкування та особливостi самооцiнки дитини, поки ще нечисленнi. У роботi В. Е. Пахальяна, що дослiджує зв'язок мiж формою спiлкування дитини в сiм'ї i ступенем адекватностi i стiйкостi самооцiнки, було видiлено два типи спiлкування: довiрче та регламентоване. У дiтей, що мали довiрчi вiдносини з батьками, переважала адекватна i стiйка самооцiнка. Для дiтей з сiмей з регламентованим типом спiлкування була бiльш характерна нестiйка i неадекватна самооцiнка. У самому фундаментальному з наявних у цiй областi дослiджень С. Куперсмит на основi тестових даних показав наявнiсть позитивної кореляцiї мiж самооцiнкою молодших пiдлiткiв i стилем дитячо-батькiвських вiдносин. Вiн аналiзував батькiвське ставлення та поведiнку за такими параметрами: прийняття-вiдкидання; демократичне ставлення-домiнування, пiд якими розумiв терпимiсть / нетерпимiсть батькiв до незалежної i суперечливої думки дитини, надання дитинi права голосу в сiмейних справах, способи домогтися послуху - за допомогою сили або методом переконання); ступiнь автономiї i типи контролю (ступiнь вимогливостi i строгостi батькiв, наскiльки батьки контролюють виконання своїх вимог i якi методи покарання застосовують - нейтральнi або бiльше емоцiйнi). Було показано, що висока самооцiнка i хороша соцiальна адаптованiсть поєднується з наявнiстю теплих, довiрчих вiдносин мiж дiтьми i батьками, вимогливiстю i суворою дисциплiною одночасно з повагою i вiдносною автономiєю пiдлiтка.
в якому переважали рацiональнi виховнi впливи над безпосереднiми емоцiйними вiдносинами, суворе покарання як основний спосiб контролю, вiдсутнiсть чiткої виховної програми.
З вищевикладеного С. Куперсмит робить висновок, що найбiльш сприятливими умовами розвитку позитивної самооцiнки дитини є емоцiйна залученiсть батькiв у життя дитини та наявнiсть чiтких, зрозумiлих правил, що регулюють поведiнку, але не перешкоджають розвитку самостiйностi дитини.
Таким чином, розвиток у дитини уявлень про себе багато в чому залежить вiд того, наскiльки взаємини батькiв з дiтьми задовольняють вимогам, необхiдним для благополучного вирiшення протирiч, що виникають на рiзних стадiях розвитку. Кожна з цих стадiй вносить свiй особливий, унiкальний внесок у формування самоiдентичностi особистостi. Це положення перегукується з iдеєю А. В. Запорожця про те, що «виникають на рiзних вiкових ступенях психологiчнi новоутворення мають неминуще,« абсолютне »значення для всебiчного розвитку iндивiда, вносять свiй особливий, неповторний внесок у формування людської особистостi.
Ми вважаємо важливим положення Е. Ерiксона про те, що дитина сенситивна до особливого аспекту соцiальних вiдносин, що передбачають специфiчний характер його власної дiяльностi. Тодi вплив взаємин батьки-дитина в перспективi формування особливостей його особистостi аналiзується з точки зору того, як цi взаємини спiввiдносяться iз завданнями розвитку даного вiку i iндивiдуальних потреб дитини. Це положення дуже спiвзвучно розвиває Л.І. Божович уявленням про внутрiшнi позицiї дитини, згiдно з якими той чи iнший вплив набуває сенс тiльки в контекстi прагнень, потреб i мотивiв дитини.
внутрiшньої позицiї дитини, яка визначається вже склавшимися структурами психiки. Тому в одних i тих же умовах можуть формуватися рiзнi особливостi психiки, в залежностi вiд того, в яких взаємовiдносинах iз середовищем буде знаходитися сама дитина. Щоб зрозумiти, який вплив надає середовище на дитину, треба зрозумiти характер його переживань, за якими стоїть свiт його потреб, бажань, прагнень у спiввiдношеннi з можливостями їх задоволення. У свою чергу, для того щоб проаналiзувати систему потреб дитини, треба врахувати його мiсце в системi доступних йому суспiльних вiдносин, якi визначаються двома умовами: iсторично склавшимиися вимогами суспiльного середовища, що пред'являються дiтям рiзного вiку, i тiєю дiяльнiстю, яку вони при цьому виконують, i тими вимогами, якi оточуючi пред'являють до даної особи, виходячи з його особливостей i конкретної ситуацiї розвитку.
Формування особистостi дитини i буде визначатися спiввiдношенням мiж тим мiсцем, яке вiн займає в системi людських вiдносин, i психологiчними особливостями, якi в дитини вже сформувалися. З цього спiввiдношення виникає внутрiшня позицiя дитини, тобто система його потреб i прагнень, суб'єктивно представлених у вiдповiдних переживаннях, якi, преломлюючи вплив середовища, стають рушiйною силою розвитку психiчних властивостей.
Пiдiб'ю деякi пiдсумки теоретичного обговорення даної проблеми. Уявлення дитини про себе починають складатися в процесi взаємодiї з батьками. Саме батьки служать основним джерелом задоволення провiдних потреб маленької дитини, i його емоцiйна прив'язанiсть до них породжує своєрiдну залежнiсть його самосвiдомостi вiд батькiвського ставлення та наявного в батька образу дитини, i саме в сiм'ї закладається основа для сприятливого або несприятливого розвитку самоставлення дитини.
Приймаюче, тобто уважне, любовне, шанобливе ставлення батькiв до дитини сприяє самоприйняттю дитини.
2. Емпатiйнiсть
2. 1 Поняття емпатiї
Коли об'єктом емоцiйної сприйнятливостi iндивiда стають переживання iнших людей, у нього проявляється властивiсть, звана емпатiєю (вiд грец. pathos - сильне i глибоке почуття, близьке до страждання, з префiксом «ете», що означає напрям всередину). Емпатiя означає таке духовне єднання особистостi, коли одна людина настiльки переймається переживаннями iншого, що тимчасово ототожнюється з ним, як би розчиняється в ньому. Ця емоцiйна особливiсть людини вiдiграє велику роль у спiлкуваннi людей, у сприйняттi ними один одного, встановлення взаєморозумiння мiж ними. Л. М. Толстой вважав, наприклад, що найкраща людина живе своїми думками i чужими почуттями, а найгiрший - своїми почуттями i чужими думками. Посерединi письменник розташовував все розмаїття людських душ. Треба вiдзначити, що видiлення емпатiї в якостi особливого психологiчного феномена було тривалим, складним i до цього дня його розумiння не збiгається в рiзних вчених i в рiзних психологiчних школах. Спочатку цей феномен обговорювався в рамках фiлософiї, зокрема - етики та естетики.
Тому i позначався вiн або етичним поняттям «симпатiя» (Смiт, 1895; Спенсер, 1876; Шопенгауер, 1896), або естетичним поняттям «вiдчуття» (Лiппс, 1907). А. Смiт розумiв симпатiю як здатнiсть спiвчувати iншому. Г. Спенсер визначав симпатiю як здатнiсть спiвчувати людям, виявляти зацiкавленiсть у їхнiй долi. Вiн видiляв два типи емпатiї: iнстинктивну (емоцiйне зараження) i iнтелектуальну (спiвчутливу). Для А. Шопенгауера симпатiя - це спiвчуття до всiх iстот, що породжується усвiдомленням спiльностi їх природи i походження. Для нього спiвчуття є властивiстю самого життя. У процесi спiвчуття людина забуває про вiдмiнностi мiж собою та iншими.
3. Фрейд (1925) вважав, що спiвучасть в емоцiйному станi iншого здiйснюється за допомогою двох механiзмiв - зараження i наслiдування. Як механiзм пiзнання розглядав симпатiю (емпатiю) М. Шелер (Scheler, 1923). Для нього симпатiя - не просто подiл (спiвучасть) емоцiй iншого, а акт, спрямований на пiзнання особистостi iншого як найвищої цiнностi. Вiн видiляв рiвнi симпатiї - вiд нижчих до вищих, серед яких Einsfuhlung означало стан злиття з об'єктом симпатiї, iдентифiкацiя з його переживанням, a Mitgefuhl-участь в переживаннi iншої людини при збереженнi незалежностi власних переживань.
синергiя (наслiдування руховим прагнень), а на вищому - як синестезiя, тобто узгодженiсть почуттiв, переживань, що викликають подiбнi вчинки. Щоправда, вiн вiдзначає, що в рядi випадкiв люди прагнуть позбавити себе вiд спiвпереживання страждань iншої людини. На вищому iнтелектуальному рiвнi симпатiї виникає узгодженiсть почуттiв i вчинкiв, заснованих на єдностi уявлень i темпераменту з об'єктом симпатiї.
B. Штерн (1922) теж вважав симпатiю первинної емоцiєю, на основi якої розвиваються соцiальнi почуття. Вiн подiляє «почуття до iнших» (нiжнiсть, любов) i «почуття з iншими» (спiвчуття, спiврадiсть). Першi служать передумовою виникнення других. Любов до близьких веде через наслiдування i навчання до формування здатностi реагувати на страждання iнших людей, до розвитку альтруїстичної поведiнки.
що це прояв симпатiї не тотожне формам людської симпатiї - спiвпереживання та спiвчуття. Для Мак-Дугалл симпатiя - чисто афективний процес, здiйснюваний за типом зараження або iндукцiї.
Погляди Мак-Дугалл зазнали критики з боку ряду психологiв (Allport, 1924; Asch, 1952). Зокрема, Ф. Олпорт звернув увагу на те, що в експериментах У. Мак-Дугалл заражалися експресивно вираженими емоцiями менше 50% пiддослiдних, у той час як симпатiя як iнстинкт повинна була проявитися у всiх. Крiм того, в експериментi не було враховано вплив ситуацiї експерименту, яка сама може викликати емоцiї.
Поняття «емпатiя» вперше ввiв в психологiю Е. Тiтченер (Titchener, 1909), спираючись на подання Лiппса про ввiдчуття як перцептивний акт. У наступнi роки, увiйшовши в європейськi мови, цей термiн придбав безлiч лексичних i психологiчних значень, багато в чому втративши свою специфiку. Так, значна частина американських робiт з емпатiї вiдображає її розумiння як когнiтивного процесу, як сприйняття i розумiння внутрiшнього свiту iншої людини, емоцiйного змiсту твору мистецтва, природи (Cotrell, Dymond, 1949; Bronfenbrenner et al., 1958).
Менш поширеним є розумiння емпатiї якввiдчуття, причому i тут є багато нюансiв. В одних авторiв емпатiя виступає як вид чуттєвого пiзнання об'єкта через проекцiю та iдентифiкацiю (Beres, Harlow, 1953), в iнших - як здатнiсть поставити себе на мiсце iншого, передбачити його реакцiї (Mahoney, 1960; Speroff, 1953), у третiх - як здатнiсть розумiння емоцiйного стану iншої (Wilmer, 1968) або як здатнiсть проникати в психiку iншого, розумiти його афективнi орiєнтацiї (Шибутанi, 1969).
К. Роджерс вважає, що бути в змозi емпатiї означає сприймати внутрiшнiй свiт iншого точно, але без втрати вiдчуття «начебто». Це значить, що зберiгається здатнiсть у будь-який момент повернутися у власний свiт переживань. Якщо цей вiдтiнок «начебто» зникає, то мова йде вже про iдентифiкацiю з емоцiйним станом iншої, про зараження його емоцiєю i переживаннi її в такiй же мiрi по-справжньому.
В. В. Бойко розглядає емпатiю як рацiонально-емоцiйно-iнтуїтивну форму вiдображення, яка є особливо витонченим засобом «входження» у психо-енергетичний простiр iншої людини. За допомогою емпатiї «пробивається» захисний енергетичний екран партнера по спiлкуванню, а для цього необхiдна пiдвищена прохiднiсть. Вона виникає, коли людина демонструє iншому спiвучасть i спiвпереживання. Звiдси спiвучасть i спiвпереживання - не сенс i не функцiя емпатiї, а всього лише емоцiйнi засоби досягнення мети - виявлення, розумiння, передбачення iндивiдуальних особливостей iншого i потiм на нього на потрiбному напрямi (домогтися його розташування та довiри). У зв'язку з таким розумiнням Бойко визначає емпатiю наступним чином: «це форма рацiонально-емоцiйно-iнтуїтивного вiдображення iншої людини, яка дозволяє подолати його психологiчний захист i збагнути причини i наслiдки самовиявiв - властивостей, станiв, реакцiй - з метою прогнозування та адекватного впливу на його поведiнка ». Вiн вважає, що непiдробний щирий iнтерес до iншої особистостi як такої, до її суб'єктивної реальностi-основна передумова глибокої емпатiї. Бойко видiляє в емпатiї три канали: рацiональний, емоцiйний та iнтуїтивний. Рацiональний канал характеризує спрямованiсть уваги, сприйняття i мислення емпатiрующего на сутнiсть iншої людини, на його стан, поведiнку, на наявну у нього проблему. Це прояв спонтанного iнтересу до iншого. Емоцiйний канал дозволяє емпатiрующему входити в емоцiйний резонанс з iншими - спiвпереживати, брати участь. Інтуїтивний канал дає можливiсть бачити поведiнку iнших, спираючись на досвiд, що зберiгається в пiдсвiдомостi емпатуючого.
упередженi судження.
Однi вважають, що емпатiя характеризується спiвпереживанням, що виникають по механiзму емоцiйного зараження, тобто мимоволi i несвiдомо. Тут емпатiя має властивiсть щиростi вираження своїх емоцiй. Іншi вважають, що в емпатiї значну роль грає розум, рацiональне сприйняття людини або тварини, тобто спiвпереживання розглядають як довiльну i усвiдомлювану емоцiйну iдентифiкацiю з iншою людиною. В останньому випадку, як вважає Т. П. Гаврилова (1981), спiвпереживання переростає в спiвчуття, супровождуючеi прагненням до надання допомоги. Емпатiя ж володiє властивiстю щиростi вираження своїх емоцiй. Л. П. Калiнiнський та iн (1981) вважають, що при подiлi емпатичних реакцiй правильнiше було б говорити про ступiнь емоцiйного залучення свого «Я» у цi реакцiї, нiж про рiзну спрямованiсть потреб суб'єкта.
Особливостi особистостi високоемпатiйних. За даними А. П. Василькової (1999), для високоемпатiчних характернi м'якiсть, доброзичливiсть, товариськiсть, емоцiйнiсть, високий iнтелект, а для нiзкоемпатiчних - замкнутiсть, недоброзичливiсть.
За даними Дж. Сальзера i Р. Бергласа (Sulzer, Burglass, 1968), найбiльш емпатiйнi суб'єкти в найменшiй мiрi схильнi приписувати людлм провину за несприятливi подiї i не вимагають особливих покарань за їх проступки, тобто проявляють поблажливiсть. П. Мартiн i Т. Тумi (Martin, Toomey, 1973) виявили, що висо-коемпатiйние особи проявляють себе як полiнезалежнi.
дитина або незнайомий), iнтенсивностi стимулу, що викликає емпатiю (бiль, сльози), попереднього досвiду емпатiї. Розвиток емпатiї у дитини пов'язане з вiковим змiною у нього темпераменту, емоцiйної збудливостi, а також iз впливом тих соцiальних груп, в яких вона виховується.
Важливу роль у формуваннi та розвитку емпатiї грає емоцiя печалi. Плач дитини викликає у матерi почуття жалю, спонукає звернути на дитину увагу, заспокоїти його. Точно так само спогад про сумну подiю, що стався з близькою людиною, викликає жалiсть i спiвчуття до цiєї людини, бажання допомогти йому.
Як показали А. А. Бодальов i Т. Р. Каштанова (1975), широке коло спiлкування з однолiтками позитивно корелює зi здатнiстю до спiвпереживання.
2. 2 Структурна органiзацiя емпатiї
На думку А. А. Меграбяна, емпатiя включає в себе три компоненти:
адекватного почуття провини, сприйнятливiсть до критики на свою адресу. Деякi дослiдники, що представляють розглянутий пiдхiд, називають такi компоненти емпатiї: спiвчуття, естетичнi почуття, а також подяку. Важливий елемент подяки - висока оцiнка реципiєнтом допомоги донора як альтруїстичного акту, при цьому двоє людей з'єднанi емпатичних вiдносинами: з одного боку, щира емоцiйна пiдтримка або допомога суб'єкта - означає стати на мiсце об'єкта, - з iншого прихильно отримати допомогу чи пiдтримку - означає вiдчути позитивнi намiри донора.
Згодом виявилося, що рамки емоцiйної концепцiї занадто вузькi для пояснення такого складного психологiчного феномена, тому вструктурi емпатiї починають видiляти когнiтивний компонент, що базується на iнтелектуальних процесах (порiвняння, аналогiя тощо). У роботах Бодалева А. А., Даймонд Р., Климова Є. А., Муканова М. М., Селiванової Р. Г., Стрiлецької Л. П., Шибутанi Т. та iн робиться спроба визначити змiст i основнi характеристики когнiтивної емпатiї , а емпатiя в цiлому розглядається як двомiрне освiту.
свою помилку їм заважає низький рiвень емпатiї та власнi помилки можуть тривати все життя.
3-й рiвень емпатiї - найвищий. Це постiйне, глибоке i точне розумiння iншої людини, уявне вiдтворення його переживань, вiдчуття їх як власних, глибокий такт, що полегшує усвiдомлення людиною своїх проблем i прийняття правильних рiшень без будь-якого нав'язування своєї думки або своїх iнтересiв. Для цього треба вмiти вiдректися вiд свого "Я", будувати вiдносини за принципами взаємної довiри i альтруїзму.
2. 3 Розвиток емпатiї
самооцiнка самоставлення емпатiя особистiсть
Величезний вплив на розвиток людини роблять батьки, сiм'я, дитинство. У сiм'ї зазвичай проходять першi, вирiшальнi для становлення, розвитку та формування роки життя людини. Сiм'я багато в чому визначає коло його iнтересiв i потреб, поглядiв i цiннiсних орiєнтацiй. У сiм'ї закладаються моральнi, соцiальнi якостi.
Восновi розвитку емпатiї, засвоєння моральних норм лежить формується спрямованiсть дитини на оточуючих, обумовлена особливостями спiлкування дiтей з дорослими i, перш за все, з батьками.
соцiальною адаптацiєю.
У подальшому А. Валлон (1967) приваблює ця проблема в аспектi розвитку емоцiйної сфери дитини, i вiн намiчає еволюцiю емоцiйної чуйностi дитини на почуття дорослих i дiтей. Валлон зазначає, що дитина на перших етапах життя пов'язана зi свiтом через афективну сферу, i його емоцiйнi контакти встановлюються за типом емоцiйного зараження.
За А. Валлон, на другому роцi життя дитина вступає в «ситуацiю симпатiї». На цiй стадiї дитина як би злита з конкретною ситуацiєю спiлкування i з партнером, чиї переживання вiн подiляє. «Ситуацiя симпатiї» готує його до «ситуацiї альтруїзму». На стадiї альтруїзму (4-5 рокiв) дитина навчається спiввiдносити себе та iншого, усвiдомлювати переживання iнших людей, передбачити наслiдки своєї поведiнки.
Так у мiру психiчного розвитку дитина переходить вiд нижчих форм емоцiйного реагування до вищим моральним формам чуйностi.
Л. Б. Мерфi визначає емпатiю як здатнiсть до емоцiйної чуйностi на неблагополуччя iншого, прагнення полегшити або роздiлити його стан. Емпатiя проявляється в адекватних формах у адаптованих до соцiального життя дiтей, що отримали в сiм'ї максимум довiри, любовi, тепла.
Х. Л. Рош i Є. С. Бордiн вважають емпатiю одним з найважливiших джерел розвитку особистостi дитини. На їхню думку, емпатiя - поєднання теплоти, уваги i впливу. Автори спираються на iдею про розвиток дитини як процесi встановлення балансу мiж потребами батькiв i дитини. Дотримання балансу потреб робить виховання ефективним, якщо емпатiя визначає психологiчний клiмат навчання дитини взаєминам з людьми.
|
