Аналіз теорії конфлікту

Аналiз теорiї конфлiкту Вступ Роздiл І: Конфлiкти в iсторiї суспiльної думки 1. Давнi уявлення про конфлiктнiсть буття 2. Конфлiкти в рамках соцiополiтичного вимiру (кiнець XVIII - початок ХIХ ст.) 3. Теорiї конфлiктiв (кiнець ХIХ - початок ХХ столiття) Роздiл ІІ: Сучаснi концепцiї конфлiкту 2. Р. Дарендорф и Л. Козер початок конфлiктологiї 3. Становлення конфлiктологiї Список використаної лiтератури У повсякденному спiлкуваннi слово “конфлiкт" застосовується щодо широкого кола явищ - вiд збройних сутичок i протистояння рiзних соцiальних груп до службових чи сiмейних суперечок, до проблем кожної особистостi, якi супроводжують її протягом усього життя. Слово “конфлiкт" багатозначне i походить вiд латинського conflictus - зiткнення. Має наступнi основнi значення: - стан вiдкритої боротьби, вiйна, битва; - дисгармонiя управлiння персоналом i економiка працi вiдносинах людей, зiткнення протилежностей; - психiчна боротьба мiж взаємовиключними можливостями; Майже в такому виглядi воно входить i в iншi мови (conflikt - англiйська, conflit - французька, конфлiкт - українська та iн.). З других видань (“Советский энциклопедический словарь" 1988) до цього можна додати ще одне значення: емоцiйна напруга (хвилювання, неспокiй), якi виникають в результатi зiткнення протилежних iмпульсiв або вiд неможливостi узгодити, примирити внутрiшнi iмпульси з навколишньою реальнiстю або моральними обмеженнями. Загальний синонiмiчний ряд поняття “конфлiкт" включає конфлiкт, спор, суперництво, двобiй, боротьбу, скандал. Суперництво вiдноситься як до дружнього змагання, так i до ворожої боротьби за досягнення цiлей, єдиноборство , як правило, використовується коли мова йде про вiйськовий конфлiкт, частiше всього означає зiткнення iндивiдуальних суперникiв, скандал припускає публiчне зiткнення або шумну сутичку. Аналiз розглянутих синонiмiчних рядiв показує, що практично незмiнним компонентом значення поняття “конфлiкт" є зiткнення опозицiйних начал, частiше всього - двох. На сьогоднiшнiй момент у науковiй лiтературi вiдсутня єднiсть розумiння термiну ”конфлiкт" в наявностi рiзнi рiвнi його вжитку: - на семантичному рiвнi конфлiкт трактується як зiткнення, розбiжнiсть., колiзiя; Проаналiзувавши наведенi визначення конфлiкту можна дати синтезоване його визначення: Конфлiкт - це рiзнi види протидiй, протиборства осiб i груп з приводу неузгоджених iстотно значущих для них цiлей, iнтересiв, цiнностей, установок, а також усвiдомлена практична дiяльнiсть щодо подолання цих суперечностей. Поняття конфлiкту набуло статус термiна порiвняно пiзно: так, в виданому на початку столiття вiдомому трьохтомному “Словнику фiлософiї i психологiї” пiд редакцiєю Дж. Болдуiна приводиться тiльки поняття “конфлiкт законiв”. В подальшому проблемне поле поняття iнтенсивно розширюється. В якостi рiзних форм конфлiкту починають роздивлятись зiткнення окремих особистостей, внутрiшньосiмейнi чвари, конкурентна боротьба монополiй, громадянськi вiйни, вiйськовi перевороти, всi типи мiжнародних конфлiктiв, незалежно вiд їх характеру. Один з можливих варiантiв визначення конфлiкту заснований на його фiлософському розумiннi, в вiдповiдностi з яким вiн описується як “крайнiй випадок загострення протирiччя”. Тодi соцiальний конфлiкт може бути визначений як “крайнiй випадок загострення соцiальних протирiч, якi виявляються в зiткненнi рiзних соцiальний спiльнот - класiв, нацiй, держав, соцiальних груп, соцiальних iнститутiв, обумовлених протилежнiстю або iснуванням рiзних їх iнтересiв, цiлей, тенденцiй розвитку”. Аналiз показує, що соцiальнi протирiччя пронизують усi сфери суспiльного життя - економiчну, полiтичну, соцiальну, духовну. Загострення тих чи iнших соцiальних протирiч створює певнi “зони кризи”. Криза виявляється у рiзкому посиленнi соцiальної напруженостi, яка нерiдко переростає в конфлiкт. Соцiологи вiдзначають, що конфлiкт є тимчасовим станом суспiльства, який можна перебороти за допомогою рацiональних засобiв. Бiльшiсть соцiологiв схильнi вважати, що iснування сучасного суспiльства без конфлiктiв неможливе, тому що конфлiкт є невiд’ємною частиною життєдiяльностi людей. А також важливим джерелом соцiальних змiн, що вiдбуваються в суспiльствi. Конфлiкт, у свою чергу, робить соцiальнi змiни бiльш динамiчними i мобiльними. Адже звичнi норми поведiнки i дiяльностi iндивiдiв, що ранiше задовольняли їх, з дивною рiшучiстю часто-густо вiдкидаються ними без усякого жалкування. Пiд впливом конфлiктiв суспiльство може перетворюватися. Що сильнiше соцiальний конфлiкт, то помiтнiше його вплив на протiкання соцiальних процесiв i темпи їх здiйснення. Соцiологiчне визначення конфлiктiв є одним з перших дослiджень в конфлiктологiї. Соцiологiв цiкавлять насамперед, суспiльнi конфлiкти, їх роль для держави, її полiтичного устрою. Вже першi представники конфлiктологiї звернули увагу на таку складову структури конфлiкту як суперечностi, розбiжностi. Мета Завдання : · надання загальної характеристику теорiї конфлiкту; · аналiз свiтоглядних умов конфлiктологiї. Роздiл І: Конфлiкти в iсторiї суспiльної думки релiгiя рiзних народiв, фольклор i пам’ятки давньої лiтератури, судження античних iнформацiйнi системи в менеджментi середньовiчних мислителiв, досягнення соцiальних та гуманiтарних наук. Витоки дослiджень проблеми соцiального конфлiкту беруть свiй початок iз глибокої давнини. Ще китайськi фiлософи у VІІ - VІ ст. до н. е. бачили джерело розвитку природи i суспiльства у боротьбi протилежностей. Так, в менеджментi несхожiсть людей. Над природою конфлiкту уже замислювались давньогрецькi фiлософи. Анаксимандр (бл. 610 - 547 р. р. до н. е.) твердив, що речi виникають iз постiйного руху “апейрону" - єдиного матерiального начала, що приводить до виокремлення з нього протилежностей, а це означає, що воно конфлiктне. В один час з Конфуцiєм зробив спробу рацiонально осмислити природу конфлiкту древньогрецький фiлософ-дiалектик Гераклiд. Вiн вважав. що все в свiтi народжується через ворожнечу i чвари. Конфлiкти уявлялись йому як важливi властивостi, обов’язкова умова соцiального життя, бо протиборство в тому числi i вiйна є “батько всього i цар всього”. трактування боротьби у процесi суспiльного розвитку через проблемнiсть i конфлiктнiсть. Ідеї Гераклiда про конфлiкти i боротьбу як основу всiх речей подiляли й iншi фiлософи-матерiалiсти давнини. при цьому деякi з них (наприклад, Епiкур), висловлювали думку про те, що ворожi зiткнення своїми важкими наслiдками в кiнцевому результатi переконають людей жити в мирi та злагодi. Платон i Арiстотель. Вони вважали, що людина по природi своїй соцiальна; окрема людина являє собою лише частину бiльш ширшого цiлого - суспiльства; закладене в людинi суспiльне начало надає їй здiбностi до взаєморозумiння i спiвробiтництва з iншими людьми. " Аристотель вказував на джерела розбрату (конфлiктiв), якi, на його думку, виходять з нерiвностi людей в володiння майном, англiйська мова також в несхожостi характерiв, страху, наглостi, надмiрному возвеличеннi одних i приниженнi iнших. Фома Аквiнський (1225 - 1274) висунув думку, що вiйни допустимi в життi суспiльства, тобто конфлiкти є об’єктивною реальнiстю. Еразм (1469 - 1536), вказував на наявнiсть власної логiки конфлiкту, який, розпочавшись, втягує в орбiту свого впливу новi i новi сили. Зокрема вiн писав, що “вiйна солодка для тих, хто її не знає”. Витупав з рiзким осудом середньовiчної смути, соцiального безладу i кровопролитних мiжусобиць. Ратував за мир добру згоду мiж людьми, визнаючи їх вирiшальним фактором розвитку суспiльства. Іншої точки зору притримувались Д. Локк, Т. Гоббс. Вони вважали, що людина є окремою самоцiнним створiнням, для якого iншi люди - тiльки середовище його iснування. У вiдповiдностi з суспiльством прiоритет належить особистостi. Природний. стан суспiльних зв’язкiв - це “вiйна всiх проти всiх”, в якiй люди виступають в ролi ворогiв або партнерiв. Бекон" iснують свої лiки. Крiм полiтичних помилок в управлiннi Ф. Бекон називає i деякi психологiчнi чинники соцiальних негараздiв. Важливим засобом запобiгання соцiальним конфлiктам вiн вважав мистецтво полiтичного маневрування, особливо слiд звертати увагу на те, аби у невдоволених не знайшлося пiдхожого ватажка, який би мiг їх об’єднати. Іманнуїл Кант (1724 - 1804) вважав. Що стан миру мiж людьми, якi живуть по сусiдству, не є природним станом, природнiшим є стан вiйни або загрози, тобто проблемностi й конфлiктностi в системi геополiтичних процесiв. Георг Гегель Чарльз Дарвiн (1809 - 1902) запропонував теорiю еволюцiї, основнi iдеї якої виклав у працi “Походження видiв шляхом природного вiдбору, або збереження сприятливих порiд у боротьбi за життя”. Розвиток живої природи здiйснюється в умовах постiйної боротьби за виживання, тобто постiйного конфлiкту, вважав вiн.   Вже на початку ХІХ ст. чимало мислителiв виходили з того, що конфлiкт - це реальнiсть, неминуче явище в життi будь-якого суспiльства i вагомий стимул його соцiального розвитку. Боротьба, конфлiктнi зiткнення уявлялись не просто можливими, а й неминучi явища людського буття. Вслiд за Ч. Дарвiном, з’являється так званий соцiальний дарвiнiзм - напрямок, представники якого пояснюють розвиток суспiльства за бiологiчними законами природного вiдбору найбiльш пристосованi до виживання i боротьби за iснування. Фундамент конфлiктологiї закладався з участю засновникiв конфлiктологiї - О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса. Їх працi стали, з одного боку загальнотеоретичною базою конфлiктологiї, а з iншого методологiчним посiбником для розробки практичних прийомiв аналiзу, оцiнки i вирiшення соцiальних конфлiктiв. О. Конт придiляв велику увагу застосованим. в iсторiї людства проявам розподiлу та кооперацiї працi. Неминучi наслiдки вiдмiченої ним закономiрностi: виникнення соцiальних та професiйних груп; концентрацiя багатства в руках небагатьох i експлуатацiя значної частини людей; виникнення в рiзних формах корпоративних об’єднань; посилення егоїстичної моралi, яка зруйнувала природнi для людини почуття солiдарностi i згоди. Г. Спенсер послiдовно вiдстоював погляд на суспiльство як єдиний органiзм, цiлiсну систему, кожна частина якої виконує притаманнi їй специфiчнi функцiї. Орiєнтуючись, хоча i в соцiальному аспектi, на принцип боротьби за iснування, вiн вважав стан протиборства, конфлiкти унiверсальними, вбачав у них загальний закон суспiльного розвитку, який забезпечує рiвновагу не тiльки в межах окремо взятого суспiльства, але також мiж всiм соцiумом i його природним оточенням. При цьому Спенсер сформулював положення того методологiчного пiдходу до аналiзу суспiльних явищ, який в соцiологiї визначається як функцiоналiзм. Суть його положень в слiдуючому: - кожний елемент суспiльної системи може iснувати тiльки в рамках цiлiсностi, виконуючи тiльки строго вiдповiднi функцiї; - функцiї частин єдиного соцiального органiзму означають задоволення якоїсь суспiльної потреби iнформацiя разом з тим направленi на пiдтримку стiйкостi суспiльства, його стабiльностi; - збiй в дiяльностi тої чи iншої частини суспiльної системи створює ситуацiю важкозамiнного порушення яких-небудь життєво необхiдних функцiй; - збереження цiлiсностi i стабiльностi, iнформацiя вiдповiдно запобiгання конфлiктам можливо, це забезпечується згодою бiльшостi з прийнятою в суспiльствi системою цiнностей. В кiнченому результатi конфлiкти, будучи неминучими, стимулюють суспiльний розвиток. Людвiг Гумплович (1838 - 1909) у книзi “Расова боротьба” висунув своє бачення соцiальних конфлiктiв. Вiн розглядав суспiльство як сукупнiсть груп людей, що борються за виживання, панування. Соцiальне життя - це групова взаємодiя. Основнi положення якої такi: - Конфлiкти - суть iсторичного процесу, вони вiчнi, змiнюються лише їх форми; - Конфлiкти сприяють єдностi суспiльства; - Диференцiацiя суспiльства на панiвних та пiдлеглих - явище вiчне. писав, що конфлiкти слiд шукати не тiльки в природi людини, а й у соцiальних феноменах рiзних за типом культур. Взаємовiдношення груп Л. Гумплович характеризував як постiйну i безкомпромiсну боротьбу, яка визначає соцiальне життя в цiлому. В iсторичному розвитку первiсна боротьба мiж ордами (тобто групами, об’єднаними фiзико-антропологiчними i етнiчними ознаками), в результатi якої виникає держава, в наступному змiнюється боротьбою, з одного боку, мiж державами, з iншого - всерединi держави мiж групами. класами, прошарками, полiтичними партiями. Основними причинами соцiальних конфлiктiв Л. Гумплович вважав економiчнi мотиви, прагнення до задоволення матерiальних потреб. Вiльям Самнер (1840 - 1910) - американський соцiальний дарвiнiст, основним соцiальним конфлiктом у суспiльствi вважав “конфлiкт iнтересiв”. З огляду на переконання, що боротьба за iснування є безперечним чинником прогресу, вiн зробив висновок, що в цiй боротьбi гинуть найслабкiшi, гiршi представники роду людського. В Самнер , спираючись на великий iсторико-етнографiчний матерiал, поклав початок системному вивченню норм соцiальної поведiнки, внутрiшньо групових i мiжгрупових вiдносин. Велике зацiкавлення серед конфлiктологiв викликала соцiологiчна теорiя Карла Маркса (1818 - 1883), яка розглядає соцiальний конфлiкт з позицiй iсторичного матерiалiзму. Маркс залишився в iсторiї соцiологiчної думки родоначальником конфлiктологiчної традицiї. Незалежно вiд iсторичної долi теоретичних передбачень, практичної реалiзацiї iдей його вчення, основнi Марксовi науковi гiпотези, дослiдницькi моделi, соцiологiчнi узагальнення мають аналiтичну продуктивнiсть. Найбiльш вживанi з них у царинi соцiологiї моделi класового конфлiкту. Маркс вважав, що конфлiкти породжуються насамперед соцiальною нерiвнiстю i виявляються у класовiй боротьбi. Саме класова боротьба, на його погляд, є не тiльки неминучою, а й необхiдною для визначення та вирiшення протирiч капiталiстичного устрою. - Вiдповiдно до збiльшення продуктивностi виробництва зростає згуртованiсть i солiдарнiсть пригноблених; Рiвень конфлiктностi мiж гнобителями i пригнобленими, можливiсть насильства залежатиме вiд ступеня поляризацiї вiдносин мiж ними, оскiльки чим бiльша класова солiдарнiсть помiж пригнобленими, тим глибша поляризацiя мiж ними i пригноблюючими, що справедливо i в разi збiльшення солiдарностi помiж останнiми. досвiду громадського життя. Збiльшення кiлькостi пригноблених, якi усвiдомили спiльнiсть своїх iнтересiв, також посилює класову солiдарнiсть. Це усвiдомлення спiльностi залежить вiд поширення почуттiв вiдчуження серед гноблених, вiд дистанцiї у нерiвностi, вiд активностi панiвного класу, спрямованої на розкол пригноблених, утримання їх у темрявi, вiд ступеня заниження поцiнування працi, вiд рiвня деградацiйної мобiльностi у суспiльствi. Розвиток єднаючої iдеологiї також приводить до збiльшення класової солiдарностi. Вона залежатиме вiд здатностi пригноблених рекрутувати iдеологiчних лiдерiв, вiд можливостей панiвних класiв керувати соцiалiзацiєю пiдпорядкованих їм класiв, вiд здатностi владарюючої верхiвки спрямовувати засоби масової комунiкацiї на протидiю iдеологiчному згуртуванню пригноблених; Марксистська традицiя розглядає соцiальний конфлiкт як явище, причини якого криються в самому суспiльствi, насамперед у протистояннi класiв та їх iдеологiй. Як наслiдок, уся iсторiя в працях марксистськи орiєнтованих соцiологiв з’являється як iсторiя боротьби гнобителiв i пригноблених. Критики марксистського пiдходу вiдзначають, що проблема конфлiкту у теорiї марксизму не одержала всебiчного обґрунтування, тому що конфлiкти розглядались цiєю теоретичною доктриною тiльки як зiткнення мiж антагонiстичними класами. До того ж у марксистськiй концепцiї абсолютизувалися економiчнi вiдносини, що вважалося головною причиною конфлiкту мiж класами та iншими соцiальними групами. Помилковiсть марксистiв полягала в тому, що вони вважали можливим у майбутньому, пiсля знищення приватної власностi на засоби виробництва, створити умови для лiквiдацiї антагонiстичних вiдносин як бази соцiальних конфлiктiв i, отже, побудувати безконфлiктне суспiльство Соцiологiчне значення конфлiкту пiдкреслював американський соцiолог, представник психологiзму в соцiологiї А. В. Смолл . Вiн, зокрема стверджував, що “немає нiчого соцiального, що не було психiчним”. Вважав поняття iнтересу важливим феноменом боротьби. Звiдси - загальний конфлiкт iнтересiв, де iндивiди - продукт боротьби власних iнтересiв, а суспiльство - наслiдок зiткнення iнтересiв соцiальних груп. Таким чином, конфлiкт є базовим i унiверсальним соцiальним процесом. У першiй половинi ХХ ст. пiд впливом марксизму утвердилась самостiйна галузь захiдної полiтичної соцiологiї, що стала основним джерелом розвитку сучасних концепцiй конфлiкту. Серед її представникiв - , . Вони звернули увагу на необхiднiсть вивчення конфлiктiв i змiн, а не лише злагоди й стабiльностi в суспiльному життi. В . Парето (1848 - 1923) - iталiйський дослiдник, який створив свою теорiю елiти i наголосив на подвiйностi психологiї людини. Будь-якi суспiльнi теорiї, iдеологiї є ширмою, що ховають дiї, продиктованi почуттями, емоцiями. Таким чином, iррацiональнi Пласти психiки людини детермiнують соцiальну поведiнку. (1858 - 1941) - iталiйський юрист, соцiолог, iсторик - теж серед творцiв теорiї елiт. У своїй працi “Елiти полiтичної науки" (1896) вiн виокремлює тезу про формування панiвного класу на основi розуму, здiбностей, освiти й творчих заслуг. У теорiї французького соцiолога i фiлософа Ж. Сореля (1847 - 1922) центральне мiсце займає полiтична боротьба та насильство. В його працi "Роздуми про насильство" (1907) сформульованi ключовi поняття мiфу та насильства. Згiдно з його теорiєю, соцiальнi та полiтичнi конфлiкти виявляються ознакою iррацiонального характеру суспiльства i iсторiї, вони заперечують iдею соцiального процесу й утверджують стихiйний рух мас. (1869 - 1943) звертав увагу на питання походження держави та особливостi соцiальних процесiв, якi вiдбуваються в нiй. Держава могла виникнути тiльки шляхом пограбування та пiдкорення людей. , американець, розглядав полiтичне життя як процес полiтичної дiяльностi. Полiтичнi групи реалiзують свої iнтереси через дiї. Із зiткнення iнтересiв рiзних груп складається полiтичне життя суспiльства. За формою свого прояву це життя являє собою багатоманiтнiсть фактiв застосування сили. Таким чином, у соцiально-полiтичному життi на початку ХІХ ст. виникає очевидний iнтерес до проблеми конфлiкту, а саме: - природi людини та суспiльства властивi бiологiчний, психологiчний та iншi фактори, що породжують численнi конфлiкти; - конфлiкти виконують певнi позитивнi функцiї; - протилежнiсть мiж керiвною меншiстю та керованою бiльшiстю є вiчна iстина, що породжує завжди рiзнi колiзiї; 3. Теорiї конфлiктiв (кiнець ХIХ - початок ХХ столiття) Нiмецький соцiолог (1858 - 1918) вважається першим, хто запропонував у науковий вжиток термiн” ”. Вiн запропонував зайнятись аналiзом “чистих форм” соцiального спiлкування та взаємодiї. Серед таких вiдносно стiйких форм соцiальної взаємодiї, як авторитет, договiр, пiдпорядкування, спiвробiтництво та iншi, особливе мiсце займає конфлiкт - не лише норма, а й винятково важлива форма життя. Конфлiкт сприяє соцiальнiй iнтеграцiї, вiн визначає характер конкретних соцiальних утворень, змiцнює їхнi принципи й норми органiзацiї. З цього приводу Г. Зiммель писав, що "конфлiкт очищає повiтря". одним iз джерел конфлiкту є внутрiшня, бiологiчна природа людей. На вiдмiну вiд Маркса, який пiдкреслював антагонiстичний характер конфлiктiв i, тим самим, їхню деструктивну роль у структурних змiнах соцiального цiлого, Зiммель робить акцент на iнтегративних функцiях конфлiктiв. Конфлiктнi процеси властивi якому завгодно суспiльству, однак вони не обов'язково i не в усiх випадках ведуть до структурних змiн i руйнування соцiального цiлого. Навпаки, конфлiкти, за 3iммелем,є одним iз головних соцiальних процесiв, що служать згуртованостi i збереженню соцiального цiлого. руйнiвних конфлiктiв. Саме частi, не трипалi, не глибокi конфлiкти допомагають iндивiдам позбавитися почуття ворожостi й роздратування, запобiгти всякiй можливостi нагромаджувати такi прикрi почуття. В цiлому теорiя конфлiкту "Зiммеля орiєнтована на пояснення конфлiктних процесiв у контекстi їхнiх iнтегративних наслiдкiв для соцiального цiлого та його складових. У свiтлi прийнятих органiзмiчних припущень ця зiммелiвська теорiя спрямована на пошук насамперед позитивних функцiй конфлiкту, якi так чи iнакше сприяють iнтеграцiї соцiального цiлого. Значно менше дана теорiя стурбована тими функцiями конфлiкту, якi ведуть до змiни соцiального цiлого. Трактовка конфлiкту як способу досягнення певної функцiональної єдностi поклала початок одному з напрямiв сучасної соцiологiчної теорiї продовжує використовувати Згiдно з Вебером (1864 - 1920) - головним чинником, який створює клас є економiчний iнтерес. Спрямування iнтересiв може варiюватися згiдно з тим, в якiй мiрi спiльнi дiї учасникiв класової ситуацiї вiдповiдають загальним. Сумiснi дiї вiдносяться до типу дiй, орiєнтованих з одного боку на вiдчуття належностi людей до єдиного цiлого, з iншого - рацiонально мотивованої згоди iнтересiв. При цьому сумiснi дiї членiв одного класу, на думку М. Вебера , нiяким чином не визначенi рiзницею життєвих шансiв. Умови i результати класової ситуацiї усвiдомлюються людьми по-рiзному. Вебер вважав, що тiльки в такому випадку вiдчувається нерiвномiрнiсть життєвих шансiв, i то не як абсолютна данiсть, а як результат, витiкаючий з двох категорiй: перша - конкретний розподiл власностi; друга - структура конкретного економiчного порядку. Для М. Вебера суб’єктом соцiальної дiї є. не суспiльство в цiлому. а бiльше iндивiд, положення якого пов’язане з вiдповiдним соцiальним статусом. З його точки зору, суспiльство - це взаємодiя людей, якi є продуктом соцiальних, т. б. орiєнтованих на iнших людей, дiй; це арена. на якiй дiють позитивно i негативно привiлейованi статуснi групи. Вебер вiд пояснення соцiальних явищ дiєю законiв, притаманних. природному середовищу. зробив крок вперед в iнтерпретацiї соцiального життя, способiв його упорядкування. Вiн вважав. що капiталiзм - це рацiональний тип хазяйнування, вiдмiнною рисою якого є наявнiсть добре органiзованого пiдприємства, де той або iнший iндивiд займає своє мiсце. Помiтний вклад у вiдносно нову область наукового знання внiс Питирим Сорокiн" в соцiологiї, прихильник iдей iнтеграцiї соцiальних i культурних систем. Вiн визначав соцiологiю як науку про форми, причини и результати поведiнки людей, якi живуть в середовищi собi подiбних. Сорокiн пiдкреслював: без знання суспiльства i культури, в яких народжується i росте iндивiд, нiякi особистi його якостi - вiрування, iдеї, переконання, смаки, пристрастi i те, що викликає неприйняття - не можуть бути зрозумiлi. Без таких знань неможливо зрозумiти поведiнку людини, його думки, манери, мораль. Іншими словами, конфлiкт обов’язково пов’язаний з задоволенням потреб i його джерело мiститься в придушеннi базових потреб людини. Починаючи з ХХ ст. вiдбувається активний розвиток науково-практичного осмислення конфлiктiв. Спочатку була запропонована модель рiвноваги суспiльства, пов’язана з методологiєю структурно-функцiонального аналiзу. Суспiльство розглядається як цiлiсне утворення, в якому гармонiйно взаємодiють його складовi. Представники цього напряму (найбiльш вiдомий серед них - американський соцiолог Т. Парсонс ) зазначали роль саморегулюючих механiзмiв суспiльного життя, якi пiдтримують стiйкiсть всiєї системи, конфлiкт вони розглядали як властиве людському суспiльству явище. визначав суспiльство як систему вiдносин мiж людьми, заснованих на нормах i цiнностях, утворюючих культуру. Головна теза в тому, що суспiльство являє собою складну систему соцiальних елементiв (груп, iнститутiв, iндивiдiв), якi знаходяться в станi активної взаємодiї, направленої системою цiнностей, якi мають апрiорне походження. При цьому система для це будь-який стабiльний комплекс соцiальних дiй, якi повторюються i взаємопов’язанi мiж собою. Потреби особистостi виступають змiнними в соцiальнiй системi. Важливу роль в теоретичнiй схемi Т. Парсонса має поняття соцiального порядку, пiд яким мається на увазi взаємозалежнiсть мiж компонентами, якi входять в систему. Поняття структури охоплює стiйкi елементи будови соцiальної системи. Т Парсонс вважав, що джерела соцiального розвитку треба шукати в неекономiчних факторах, головний серед яких - мораль. Вiдносини структурних одиниць будуються на основi функцiй, якi забезпечують виживання суспiльства як цiлого. Т. Норми Т. Парсонсонс вважав найважливiшим засобом регуляцiї соцiальних процесiв, якi здiйснюють функцiю iнтеграцiї. Роберт Мертон (1910 р. н.) - американський соцiолог, учень , представник школи структурно-функцiонального аналiзу. Ввiв поняття "дисфункцiя", "явних" i "латентних" функцiй. Щоб вiдповiсти на питання, що переважає - позитивнi функцiї чи дисфункцiї, розробив поняття "чистого балансу", яке дозволяє аналiзувати реальнi явища. Е. Дюркгейм (1858-1917), один з основоположникiв французької соцiологiчної школи - ставив знак рiвностi мiж суспiльним станом i соцiальною солiдарнiстю. Вважав. що люди об’єднуються в суспiльства не заради iндивiдуальної i групової ворожнечi, англiйська мова внаслiдок взаємної потреби одне в одному. В трактатi “О разделении общественного труда" (1893) стверджується: конфлiкт - унiверсальне явище соцiального життя, але не менш унiверсальним є спiвробiтництво, взаємообмiн i згуртованiсть людей; конфлiкт, якщо вiн вирiшується ефективно i мирно, вiдiграє двояку роль - виступає симптомом соцiальних проблем i є одночасно засобом вiдновлення соцiальної рiвноваги. На вiдмiну вiд послiдовникiв Маркса Дюркгейм вiдводив вирiшальну роль в життi суспiльства не матерiальному виробництву, не економiцi, а культурi. Остання розумiлась ним як специфiчна сукупнiсть засобiв, способiв, форм i орiєнтирiв взаємодiї людей з середовищем свого iснування, або - майже те ж саме - як система колективно роздiлених цiнностей, переконань образiв i норм поведiнки, притаманна окремiй групi людей. На лице - iдеалiстична картина. Проблемам конфлiктiв були присвяченi працi З. Фрейда, К. Юнга, Е. Берна . На вiдмiну вiд соцiологiв психологи, пояснюючи природу конфлiктної поведiнки, ставили її в залежнiсть вiд психологiчних факторiв. Австрiйський психолог Зiгмунд Фрейд (1856 - 1939) створив теорiю психоаналiзу. Згiдно з цiєю теорiєю, поява i розвиток внутрiшньо-особистiсних конфлiктiв визначається зiткненням всерединi особистостi несвiдомих психiчних сил, основою яких є лiбiдо (сексуальний потяг) та необхiднiстю вистояти в ворожому iндивiдовi соцiальному середовищi. Заборони з боку середовища завдають душевної травми, придушують енергiю несвiдомих потягiв, що прориваються обхiдними шляхами у виглядi невротичних синдромiв. З. Фрейд наголошував на необхiдностi пошуку причин мiж особистiсних конфлiктiв у сферi несвiдомого. Важливо вiдмiтити, що дуже скоро прихильники вчення Фрейда стали вiдкидати його iдею про бiсексуальнiсть. Вони перемiстили центр уваги на мiжособистiснi стосунки, на пристосування людини як iндивiда до соцiального середовища. З. Фрейда швейцарський психолог Карл-Густав Юнг (1875 - 1961) заснував школу аналiтичної психологiї, висунув концепцiю про iснування колективного несвiдомого, запропонував типологiю характерiв особистостi, що до певної мiри пояснювала поведiнку особистостi в конфлiктi. " свiдомостi, так i несвiдомому рiвнi, вважаючи, що поведiнка i дiї особистостi визначає психiчна енергiя людини, її звернення на зовнiшнє середовище або всередину самої особистостi. У 60-х роках були опублiкованi працi американського психолога Ерiка БернаГ. Мiда ) створив теорiю трансактного аналiзу. Згiдно з Берном , структура особистостi поєднує в собi три компоненти-стани: "дитина" (джерело спонтанних емоцiй, прагнень i переживань), "родич" (потяг до стереотипiв, забобон, повчання) i "дорослий" (рацiональне i ситуативне ставлення до життя). У процесi взаємодiї людей здiйснюється трансакцiя. Якщо реалiзується непересiчна трансакцiя, спостерiгаються безконфлiктнi стосунки. Якщо виникає пересiчна трансакцiя, процес спiлкування порушується i може виникнути конфлiкт. Представники немарксистської традицiї розглядають конфлiкт як частину життя суспiльства, яким необхiдно вмiти керувати. Природно, що в їхнiх поглядах є змiстовнi розбiжностi, однак принципово важливо, що соцiологи немарксистської орiєнтацiї розглядають конфлiкт як соцiальний процес, який не завжди веде до змiни соцiальної структури суспiльства (хоча, звичайно, i такий результат теж можливий, особливо тодi, коли конфлiкт пiддався консервацiї i не був вчасно розв’язаний). Інший американський учений М. Амстутi"корисностi" та "негативностi" (шкiдливостi) конфлiктiв. Конфлiкти є корисними тому, що: - можуть попередити бiльш серйознi проблеми, якi роблять розрядку в колективi, дають змогу уникнути великого насильства, створюють можливiсть розв’язувати проблеми цивiлiзованим шляхом; Конфлiкти шкiдливi, оскiльки нерiдко ведуть до безпорядку, нестабiльностi, насильства, уповiльнюють та ускладнюють прийняття рiшень. 1. Теоретико-методологiчнi засади конфлiктологiї Теорiя конфлiкту вийшла на авансцену сучасного соцiологiчного знання у 60 - 70-х роках, вiдтiснивши традицiйно впливовi позитивiстськi течiї i викликавши гостру полемiку у соцiологiчних колах. Вона спонукала до постановки цiлої низки проблем розвитку соцiологiчної науки, а тому у нашi днi займає одне з провiдних мiсць серед напрямiв сучасної соцiологiї. Як вважають прибiчники цього напрямку, конфлiктологiчний пiдхiд має бiльшi пiзнавальнi можливостi, нiж класичний марксизм, у дослiдженнi рiзноманiтностi шляхiв i форм перетворення соцiальної реальностi за допомогою вирiшення широкого спектра конфлiктiв, якi їй притаманнi. Численнi дослiдження у галузi полiтичної соцiологiї, виробничих, расових та мiжнацiональних вiдносин, соцiальної стратифiкацiї, форм колективної поведiнки тощо, якi проводилися в ракурсi конфлiктологiчного пiдходу, стали доказами його плiдностi й водночас обмеженостi iнших пiдходiв, що iгнорували значущiсть проблем влади, розподiлу благ i суперечливостi iнтересiв рiзних соцiальних груп та iнститутiв. В новий час теорiя конфлiкту набула бiльшої конкретизацiї. Проблематика конфлiктологiї отримала бiльш чiтких обрисiв. Теоретики конфлiктологiчного напряму в центр своєї аналiтичної уваги поставили вид найпоширенiших соцiальних процесiв у суспiльних системах - конфлiкти. Разом з тим, дослiджуючи конфлiкти у соцiальному життi, вони не залишили без уваги й те, що конфлiктам передує чи йде слiдом або iснує паралельно - соцiальна iнтеграцiя i кооперацiя, конкретно-iсторичнi параметри умов, якi породжують чи допомагають усунути конфлiкти. Конфлiктологам притаманний iсторичний масштаб аналiзу, довгочаснi моделi змiн, iнакше кажучи, “iсторичний погляд” на соцiальнi явища. Водночас, теорiя конфлiкту невiддiльна вiд кардинальних питань соцiологiї: як i чому виникають, розвиваються i змiнюються певнi типи суспiльної органiзацiї. Може скластися враження, що в ракурсi конфлiктологiї вивчаються тiльки драматичнi подiї суспiльного життя, такi як революцiї, вiйни масовi рухи тощо. Насправдi, подiбнi прояви боротьби є лише меншою частиною конфлiктностi якою просякнута вся соцiальна дiйснiсть. Соцiальнi формування характеризуються домiнуванням i пiдпорядкуванням iнтересiв рiзних їх частин, соцiальних груп та iндивiдiв. Конфлiктологiв цiкавлять не лише конфлiктнi явища, що мають мiсце. А й те що вiдбувається в суспiльствi, коли конфлiктнiсть не виривається назовнi. У площинi цiєї парадигми ставиться завдання з’ясувати: яким чином даний соцiальний порядок складається з устремлiнь суспiльних верств. Груп та iндивiдiв реалiзувати свої iнтереси у суперництвi з iншими. Теорiя конфлiкту виходить з того, що незалежно вiд того, спостерiгається вiдкрита боротьба iнтересiв чи нi, у суспiльствi вона завжди присутня, завжди йде боротьба за успiх i першiсть. Термiн “конфлiкт" у цьому розумiннi дещо метаморфiчний. Цариною конфлiктологiї є суперечливiсть суспiльного життя взагалi, зiткнення рiзноманiтних iнтересiв та цiлей у громадськiй дiяльностi. Тому не слiд тлумачити термiн “конфлiктологiя" надто буквально. Йдеться не тiльки про теорiю власне конфлiктiв, йдеться також про теорiї суспiльної органiзацiї, про моделi соцiальної поведiнки, про групову мотивацiю, пояснення iсторичних соцiальних структур, що склалися, про причини їх змiн. Сучасна теорiя конфлiкту сприйняла багато положень марксизму. Доповнюючи новi його iнтерпретацiї iдеями Зiммеля, Вебера та Парето. Для рiзних версiй конфлiктологiї характерне своє вiдмiнне вiд iнших розумiння природи соцiальних конфлiктiв. Зокрема Маркс акцентував увагу на антагонiстичному характерi соцiальних конфлiктiв, їх економiчному пiдґрунтi. Зiммель вiдштовхувався на буцiмто притаманних людським iстотам "iнстинктiв боротьби" й звертав увагу на iнтегративнi наслiдки конфлiктiв. Вебер запропонував суто соцiологiчний пiдхiд багатофакторної теорiї соцiальної стратифiкацiї, наголошуючи на ролi iдейно-культурних факторiв. У сучаснiй конфлiктологiчнiй теорiї використовуються рiзнi схеми причин i факторiв конфлiктностi, зокрема видiляють: дiалектичну теорiю конфлiкту, що корiниться у марксових концепцiях, i конфлiктний функцiоналiзм, що надихається зiммелiвськими iдеями. - в усiх соцiальних системах можна знайти нерiвномiрний розподiл обмежених за кiлькiстю цiнних ресурсiв; - нерiвний доступ до благ закономiрно i неминуче породжує конфлiкти iнтересiв рiзних частин системи; - конфлiкти iнтересiв рано чи пiзно викликають вiдкрите зiткнення мiж тими, хто володiє, i тими, хто не володiє цiнними ресурсами; - конфлiкти спричиняють реорганiзацiю соцiальної системи, створюючи новi види нерiвностi, що, в свою чергу, слугуватиме поштовхом для нових конфлiктiв та змiн i т. д. З часiв Маркса, Вебера, Зiммеля теоретики соцiального конфлiкту досягли чимало успiхiв в царинi своєї дисциплiни. Найбiльшим внеском у соцiологiчне теоретизування нашого часу вважається: конфлiктне розумiння соцiального порядку, суспiльних взаємин людей; конфлiктне бачення громадських iнститутiв; аналiз конфлiктних процесiв - їх причин, факторiв, iнтенсивностi, довгочасностi, врештi-решт, соцiальних функцiй; визначення ролi конфлiктiв у соцiальнiй динамiцi, суспiльно-iсторичному розвитку. Найвиразнiше конфлiктний пiдхiд проявився у дослiдженнях конфронтацiї класових культур, статевих та вiкових страт, боротьби у виробничих сферах та сферi обмiну, врештi - мiжнацiонального напруження та геополiтичного протистояння. У конфлiктологiчнiй площинi простежується головна тенденцiя трансформацiї конфлiктних протистоянь - вiд класових та мiжнацiональних протиборств (або ж економiчно-полiтичних) до суперництва культурних моделей життєдiяльностi, морально-цiннiсних уподобань. Конфлiктологiчна парадигма у 80-тi роки помiтно трансформувалася у напряму розвитку макроiсторичної соцiологiї у деiдеологiзованому виглядi, тобто очищеному вiд марксового бачення iсторичного процесу як виключно переходу капiталiзму до соцiалiзму, вiд абсолютизацiї тез класової боротьби, антагонiстичних суперечностей i т. iн. Долаючи "методологiчний iндивiдуалiзм", притаманний мiкрорiвневим, психологiчним парадигмам, конфлiктна теорiя зосередилась переважно на аналiзi макромасштабних соцiальних об'єктiв, де суб'єктами конфлiктних вiдносин виступають великi спiльностi, громадськi iнститути, партiї, корпорацiї, нацiї, держави. Змiнився i статус прихильникiв конфлiктологiчного пiдходу серед соцiологiв - вони вже не є головними опонентами функцiоналiзму, а стали рiвноправними партнерами творчого дiалогу. Лiдери цiєї впливової течiї в сучаснiй соцiологiчнiй теорiї (Р. Коллiнз, Л. Крайсберг, М. Манн та iн.) не заперечують, що до первiсних тез конфлiктологiї були доданi новi важливi аргументи, залученi емпiричнi докази з нових дослiдницьких сфер, що й сприяло оновленню конфлiктної парадигми. Проте основнi концептуальнi положення, якi були обґрунтованi у працях перших теоретикiв соцiального конфлiкту, залишаються пiдвалинами сучасної конфлiктологiї. критики неопозитивiстських постулатiв. Як справедливо зазначалось теоретичнi зусилля були направленi не “в iм’я”, а “вiд супротивного” в ролi якого виступав академiчний структурно-функцiональний аналiз. На альтернативностi пiдходу Парсонса, що домiнував в американськiй соцiологiї, власне й виростала популярнiсть конфлiктологiчної парадигми у соцiологiчнiй теорiї. "Теорiї порядку" була протиставлена "конфлiктна теорiя", iдеї "соцiальної рiвноваги" - iдея "соцiальної змiни". У такiй антитезовостi, протиставленнi вихiдних положень i полягає сутнiсть "повстання проти парсонсiанського синтезу" (Дж. Александер). та iншi, розглядають соцiологiю згоди та соцiологiю конфлiкту як "двi сторони однiєї монети". Критикуючи провiдний у США теоретичний напрямок, так би мовити, зсередини, пiдкреслюючи слабкi мiсця, хиби та недолiки структурно-функцiонального аналiзу, прихильники конфлiкту сприяли поглибленню осмислення соцiальних процесiв, особливо тих, якi залишались поза полем зору академiчної соцiологiї. Боротьба рiзних теоретико-методологiчних пiдходiв у соцiологiчнiй науцi з початку столiття, гострий взаємний критицизм, понятiйна рiзноголосиця й неспiвставнiсть рiвнiв дослiдження соцiальної дiйсностi, тобто стан, який серед соцiологiв вiдомий як мультипарадигматизм, став сутнiсною характеристикою i особливiстю дисциплiни. За цих обставин критика теоретичного пiдґрунтя кожного з провiдних напрямiв соцiологiчного аналiзу стала обов'язковою рисою всiх течiй теоретичної думки. Бiльше того, соцiальний критицизм нерiдко розглядається як головний змiст соцiологiчної науки. в соцiологiї. Можна сказати, що принципи аргументацiї своєї теорiї конфлiкту вiн застосував також до аналiзу шляхiв розвитку американської соцiологiї. Аналогом позитивних функцiй соцiальних конфлiктiв у суспiльному розвитку в самiй соцiологiї виступає незгода з панiвними поглядами у соцiологiчнiй дисциплiнi, критична самооцiнка й критична перевiрка iснуючих концептуальних схем, висновкiв i методологiй дослiджень. Все це перебуває площинi так званої "соцiологи соцiологiї". конфлiктологiчного теоретизування з європейською соцiально-фiлософською думкою лiвого ґатунку. Всi провiднi теоретики конфлiктологiї так чи iнакше були причетнi до соцiалiстичних чи робiтничих рухiв в Захiднiй Європi. Конфлiктологiя не тiльки народжувалась та завойовувала собi прихильникiв серед соцiологiв, а й сама живилась iдеями демократизму, гаслами соцiальної рiвностi, захисту пригнiчених i в кiнцевому пiдсумку iдеями соцiальної перебудови сучасного суспiльства. Конфлiкт iнтересiв i цiлей лежав в центрi моделi суспiльної системи як цiлого. Соцiологи, передусiм в США, почали широко використовувати таку модель суспiльної системи в емпiричних спецiалiзованих дослiдженнях. Протягом трьох десятилiть конфлiктологiя мала величезний вплив на прикладну соцiологiю, “репродукуючи конфлiктологiчне бачення у багатьох емпiричних сферах”, запропонувавши новi тлумачення соцiальних явищ. Хоча при цьому виявилась i певна обмеженiсть конфлiктологiчного пiдходу, зокрема в поясненнi громадянської солiдарностi, “вiдчуттi спiльностi” та морального контролю. До того ж полiтична система захiдного суспiльства другої половини ХХ ст. набула досить диференцiйованих та плюралiстичних рис, що вiдкрили можливостi для включення рiзних його груп у суспiльнi завдання суспiльного управлiння, для полiтичної гармонiзацiї суспiльних суперечностей. Це також позначилось на еволюцiї конфлiктологiчних концепцiй. 2. Р. Дарендорф и Л. Козер початок конфлiктологiї Послiдовниками Маркса i Зiммеля i сучасними “класиками” конфлiктологiї вважаються Нiмецький соцiолог Р. Дарендорф i американський вчений Л. Козер, iдеї якихстали концептуальною основою сучасної парадигми конфлiкту. Р. Дарендорф заявив про себе у кiнцi 50-х рокiв як непримиренний критик домiнуючого тодi функцiоналiстського пiдходу до суспiльних явищ. "Звiльнимося вiд утопiї: до переорiєнтування соцiологiчного аналiзу" - такою була назва його вiдомої працi, у якiй втiлилася сутнiсть його теоретичної позицiї. Пристрасний його заклик не впадати в оману вiдносно того, що у суспiльствi панує стабiльнiсть, гармонiя та злагода, не iгнорувати суспiльнi конфлiкти та напруження, що постiйно видозмiнюються, - мало ким тодi був почутий. Однак iдеї Дарендорфа поклали початок впливовому теоретичному напрямовi - дiалектичнiй теорiї конфлiкту. Суспiльний органiзм, як стверджує Дарендорф, завжди має двi сторони - свiтлу, яка виявляється у громадськiй злагодi, та темну, що представлена безперервною боротьбою i конфлiктами. Перша сторона досить повно проаналiзована у структурно-функцiональному планi. Час уже звернутися й до другої, щоб позбутися утопiзацiї суспiльного життя. Для цього необхiдно придiлити увагу соцiальним процесам, що розкриваються тiльки за допомогою понять "соцiальне напруження", "конфлiкт", "змiна", i зрозумiти, що цi процеси не такi вже й небажанi, як вони видаються з позицiй функцiоналiстських теорiй "соцiальних систем". Останнiх влаштувала б статична консенсуснiсть суспiльства, iнтегративнiсть, але це бажане, а не дiйсне бачення суспiльних процесiв. змiн у суспiльствi. "Ми не зможемо зрозумiти суспiльство, якщо не уявимо його з точки зору дiалектики стабiльностi й змiни, iнтеграцiї й конфлiкту, функцiй i мотивiв, згоди i примусу", - зазначає Р. Дарендорф. Слiдом за Марксом Дарендорф кладе в основу своєї концепцiї, портрет соцiальної реальностi з такими визначальними рисами: - суперечливiсть iнтересiв є наслiдком подiлу влади, розподiлу на владарюючих та пiдвладних; - дiалектичнiсть конфлiктностi полягає в тому, що розв'язання одного конфлiкту створює грунт для наступного, породжує нове протистояння; - соцiальнi змiни притаманнi будь-якiй системi, iснує певна циклiчнiсть конфлiктних протистоянь. Разом з тим очевидна й вiдмiннiсть концептуальних положень видатних нiмецьких теоретикiв: у К. Маркса коренi соцiальних конфлiктiв (класової боротьби) в економiцi, власностi на засоби виробництва, а у Р. Дарендорфа - в iнституалiзацiї вiдносин влади в суспiльних органiзацiях. Р. Дарендорф вважав свої теоретичнi висновки "лiберальною вiдповiддю свiту, який радикально змiнюється". Лiберальна демократiя, на його думку, є способом "правлiння через конфлiкти", гнучким вiдгуком на структуру iнтересiв, що змiнюється. Звiдси намагання конфлiктолога по-новому використати Марксовi положення. Минулi форми боротьби замiнюються "впорядкованими формами дискусiй мiж класами". Зростають у межах захiдної демократiї "шанси участi" в управлiннi, розмиваються колишнi лiнiї розлому суспiльства. І хоча конфлiкти (у тому числi й у формi класового усвiдомлення iнтересiв) повнiстю не можна усунути, їх певною мiрою, наскiльки вдається, можна скеровувати й контролювати". "недосконала схема для невизначеного майбутнього", то вона малопридатна для конкретної наукової аналiтики. Вiн же прихильник формалiзованих знань про соцiальну чiльнiсть. Спроби реалiзувати утопiю ведуть до тоталiтаризму, в основу ж соцiально-лiберальної полiтики мають бути покладенi об’єктивнi висновки про соцiальну нерiвнiсть, структури владарювання та пiдлеглостi. Льюiса Козера Розглядає дуже широкий комплекс питань, а саме: причини конфлiктiв, їх гостроту, тривалiсть, функцiї. Л. Козер належить до когорти, що становить ядро посткласичної соцiологiї в США. Його iм'я асоцiюється з напрямом соцiологiчної, вiдомим як "конфлiктологiчний пiдхiд", "конфлiктна парадигма". У "повстаннi" проти монополiї на iстину структурно-функцiонального пiдходу, яке вiдбулося в американськiй соцiологiї в серединi 60-х рокiв, конфлiктологiчна критика Л. Козера зайняла чiльне мiсце. Л. Козер, безперечно, сприйняв чимало вiд марксизму, передусiм розумiння iсторичної, активiзуючої ролi протирiч у суспiльному життi. Однак значно бiльше при побудовi своєї теорiї конфлiкту американський вчений вiдштовхувався вiд iдей Г. Зiммеля, який на рубежi сторiч займався аналiзом систематизованого матерiалу з соцiологiї конфлiкту; багато позитивiстських i функцiоналiстських поглядiв Г. Зiммеля на конфлiктнi процеси були близькими до поглядiв Л. Козера. Взагалi ж справедливою є думка, що з теоретичних положень трьох великих нiмецьких умiв - К. Маркса, М. Вебера i Г. Зiммеля, а їх аналiзу соцiальної нерiвностi, влади, експлуатацiї й суперечностей у суспiльствi власне i виникла теорiя конфлiкту в усiх її модифiкацiях. Помiркованiсть конфлiктного бачення соцiальної дiйсностi, що була притаманна Л. Козеру, виявляється у пiдкресленнi ним того, що конфлiкти рiдко торкаються ключових факторiв, якi пiдтримують цiлiснiсть системи, що рiзнi моделi аналiзу однаково важливi, що в плюралiстичному суспiльствi рiзноманiтнi конфлiкти виникають та вщухають, не порушуючи в цiлому пiдвалин системи. Прийнявши органiзмiчну модель соцiальної органiзацiї Г. Зiммеля за основу, Л. Козер розвиває аналiз тих умов функцiонування соцiального органiзму, якi б дозволяли враховувати конфлiктнi процеси. Його уявлення про соцiальну реальнiсть будуються на таких вихiдних тезах: - соцiальний свiт можна розглядати як систему рiзноманiтне взаємопов'язаних частин; - будь-якiй соцiальнiй системi, оскiльки вона складається з рiзноманiтне пов'язаних частин, притаманнi дисбаланс, напруження, зiткнення iнтересiв; - процеси, що вiдбуваються у складових частинах системи та мiж ними, за певних умов сприяють збереженню, змiнi, зростанню чи ослабленню iнтеграцiї, її адаптивностi; - багато процесiв, що звичайно вважаються руйнiвними для системи (наприклад, насильство, суперечки, вiдхилення i конфлiкти), за певних умов можна розглядати як засоби, що змiцнюють основи iнтеграцiї системи, пiдвищують потенцiал її пристосовуваностi до середовища. На базi таких тез розгортається козерiвське тлумачення позитивних функцiй конфлiкту в соцiальних системах. Дослiдницька увага загострюється на виявленнi причинних зв'язкiв, якi пояснюють: яким чином конфлiкт зберiгає або вiдтворює iнтегративнiсть системи, пiдсилює її адаптивнiсть. У цiй площинi конфлiктолог здiйснює всеоб'ємне дослiдження змiнних характеристик конфлiктних явищ, зокрема: причини, гостроту, тривалiсть, функцiї конфлiкту, - намагаючись зв'язати аналiтичнi поняття iз специфiкою та рiзноманiтнiстю форм суперечливих громадських вiдносин, зробити свою схему такою, що перевiряється й емпiрично уточнюється. причини конфлiкту у кiнцевому пiдсумку виникають тодi, коли iснуючiй соцiальнiй нерiвностi, системi розподiлу дефiцитних ресурсiв вiдмовляють у правомiрностi. Втрата iснуючою системою легiтимностi є наслiдком дiї таких соцiальних структурних змiнних, як, наприклад, можливiсть вiдкрито висловлювати невдоволення у рамках певної системи, як рiвень мiнiмальної взаємної лояльностi, необхiдної для збереження цiлiсностi системи, як допустимий у системi рiвень мобiльностi, а також залежить вiд темпiв зростання знедолення та рiзних структурних обмежень, в якi потрапляють незаможнi верстви. Особливо важливими є Гострота конфлiктних вiдносин розкривається при дослiдженнi взаємозалежностi таких змiнних, як емоцiї, що їх породжує в учасникiв конфлiкту, жорстка соцiальна структура, рiвень реалiзму учасникiв, зв'язок конфлiкту з основоположними цiнностями i проблемами. Найбiльше значення надається першим двом змiнним, якi визначатимуть об'єктивнiсть i реалiстичнiсть конфлiкту. Тривалiсть конфлiкту у свою чергу залежить вiд таких факторiв, як чiткiсть цiлей конфлiктуючих груп, ступiнь їх згоди вiдносно сенсу перемоги або поразки, вiд здатностi лiдерiв тверезо оцiнювати тої дiї i можливi результати. Аналiзовi усiх цих змiнних до Л. Козера не придiлялося достатньої уваги. І, врештi-решт, в дослiдницькiй стратегiї Л. Козера акцент ставиться саме на позитивних функцiях конфлiкту ( його аналiтичних розвiдок. Як уже зазначалося, американський соцiолог розвивав традицiю органiзмiчних аналогiв у дусi Г. Спенсера i Г. Зiммеля. Тобто конфлiкт розглядається ним як функцiональний процес, що сприяє пiдтриманню життєво важливих умов функцiонування "соцiального органiзму". Отже, конфлiктнi процеси, що протiкають в окремих частинах суспiльства та мiж ними, за певних обставин сприяють збереженню, змiнi та адаптивностi системи, iншими словами, постiйному пристосуванню її до умов, що змiнюються, сприяють життєздатностi й стiйкостi iнституцiоналiзованих зразкiв соцiальної органiзацiї. За аргументами Л. Козера, конфлiкт може сприяти чiткiшому розмежуванню групових iнтересiв, централiзацiї прийняття рiшень, змiцненню iдеологiчної єдностi, пiдсиленню соцiального контролю. Водночас у теоретичнiй конструкцiї американського конфлiктолога залишилися вiдкритими ряд питань. Насамперед iдеться про саме визначення конфлiкту. У Л. Козера конфлiкт означає будь-яке зiткнення iнтересiв, де присутнiй елемент суперечностi, - вiд родинних чвар до мiждержавних протистоянь. Не встановлена мiра, критерiй конфлiктностi, немає повної ясностi щодо причин та усiх функцiй конфлiкту. Не з'ясованi також рiвень абстрактностi понять теорiї конфлiкту, можливостi формулювання загальних, унiверсальних закономiрностей у конфлiктних процесах, не розроблена методологiя концептуалiзацiї "середнього рiвня" для специфiчних типiв конфлiкту тощо. Все це завдання подальшого розвитку конфлiктологiї, якi лише поставленi в концепцiї Л. Козера. Зазначимо, й те, що американський теоретик висвiчує тi сторони соцiального свiту, у яких конфлiкт сприяє iнституцiоналiзацiї й iнтеграцiї, та обходить потенцiйнi дисфункцiональнi наслiдки конфлiкту. Певною мiрою йому притаманна така сама однобiчнiсть, у якiй вiн звинувачував Парсонса, хоч не важко помiтити, що конфлiктна версiя соцiальної системи у козерiвськiй iнтерпретацiї за своїми висновками мало вiдрiзняється вiд парсонсiвської моделi. Вона базується на тому ж функцiоналiстському пiдходi, запозичує нормативнi елементи функцiоналiзму та, вiдштовхуючись "вiд супротивного", пiдводить до тих же висновкiв вiдносно механiзмiв саморегуляцiї "соцiального органiзму". Конструктивнiсть критичного пiдходу до соцiологiчного вiдображення реальностi була закладена Л. Козером у визначення ним своїх теоретичних завдань. Це зумовило його авторитет в усiх прибiчникiв iнших течiй в соцiологiї США. Як зазначав Л. Козер, вiн був "офiцiйною опозицiєю" академiчної соцiологiї. i гуманiстичної, критичної. Вiн був свого роду мiстком мiж консерваторами i радикалами в соцiологiї, якi однаково могли б вважати його своїм прихильником. Це добре видно на прикладi ставлення теоретика до вiдомої дилеми соцiальної науки: чи є її метою опис механiзмiв соцiального життя, якi мають використовуватися "соцiальними iнженерами" задля закрiплення i репродукцiї iснуючих форм влади й домiнацiї, iснуючих моделей i зразкiв соцiальних взаємин та iнститутiв тощо, чи її завдання - соцiальний критицизм, критичний аналiз функцiонуючої системи, виявлення її хиб, соцiальне просвiтництво, розумiння того, як соцiальнi взаємини i iнститути утворюються, функцiонують, та можуть бути змiненi i т. iн., iнакше кажучи, постiйна критична перевiрка вiдповiдностi суспiльної практики тим iдеалам (насамперед, гуманiстичним), досягнення яких ставиться як мета суспiльного розвитку. Л. Козер як гуманiстично мислячий соцiолог, ймовiрно, схиляється до другого варiанту, хоча за теоретико-методологiчними засадами його концепцiї його можна вiднести до позитивiстського, лiберально-апологетичного напряму. Вiн водночас виступає у двох iпостасях: i як "позитивний функцiоналiст","конструктивний конфлiктолог", орiєнтований на вдосконалення суспiльних механiзмiв та пiдтримання "у робочому станi" суспiльного органiзму, i як критично налаштований аналiтик, котрий доводить незрiлiсть соцiальних змiн, необхiднiсть врахування протирiч i незгод серед суспiльних груп i котрий нацiлений на розкриття дiючих сил соцiальної динамiки й громадського прогресу. Показовим у цьому планi є його тлумачення ролi й значення незгоди, "рiзнобачення", що виявляється у суспiльнiй свiдомостi, й особливо в межах однiєї наукової дисциплiни - соцiологiї. 3. Становлення конфлiктологiї В 1950р. в американському соцiологiчному журналi з’являється стаття Дж. Бернард “Де сучасна соцiологiя конфлiкту?", в якiй аналiзуються причини вiдсутностi прогресу в цiй областi i причини пренебр. вивчення конфлiктiв. На думку автора, суспiльство не бажає визнавати факт iснування деяких конфлiктiв. Крiм того, деякi впливовi органiзацiї не зацiкавленi в розвитку вивчення конфлiктiв, тому що вивчення конфлiктiв “роззброює” конфлiктуючi сторони. В якостi ще одного пояснення слабкої вивченостi конфлiктiв приводиться сообр. що той хто вивчає конфлiкти, невольно захищає i одобрює його. Вже через десятилiття (пiсля публiкацiї статтi Дж. Бернард) фактично починає формуватись наука конфлiкологiя, сочет. як концептуальнi i методологiчнi пiдходи до вивчення i опису конфлiктних явищ рiзного роду, так i практику роботи з ними. Найбiльш iнтенсивний перiод розвитку дослiджень в областi конфлiктiв припадає на другу половину 50-х - початок 60-х рокiв. конфлiктами. Аналiз сучасного стану конфлiктологiї дозволяє зробити висновок про домiнуючий розвиток саме практичних пiдходiв. З одного боку це можливо пов’язано з деякими теоретичними невдачами. Так, не вдались спроби побудувати єдину концептуальну схему опису всiх видiв конфлiктiв, створити загальну теорiю конфлiкту, побудувати єдину унiверсальну типологiю конфлiктiв. Такого роду побудови iснують, але вони змушено надiленi тим ступенем абстракцiї, яка перешкоджає їх практичному вжитку до вирiшення задач прогнозування i регулювання конфлiктiв. розробки в областi теорiї конфлiкту традицiйно обмежувались створенням “пояснюючих" концепцiй, т. б. пошуком витокiв конфлiктних ситуацiй. В останнi десятилiття все бiльшу цiкавiсть викликають методи запобiгання та аналiтичного вирiшення конфлiктних ситуацiй. На думку Дж. Бертона, основне завдання саме в переходi до створення теорiї i “технiки” вирiшення конфлiктiв. Ця прагматична переорiєнтацiя фактично визначила характер конфлiктологiї, яка придiляє основну увагу практицi вирiшення конфлiктiв. Цiкавiсть до цього сьогоднi розвивається в рiзних направленнях науки i суспiльного життя (мiжнароднi вiдносини, юридична, соцiальна, психологiчна практика та iн.) Спочатку конфлiктологiї приписувався мiждисциплiнарний статус, оскiльки припускається що вона об’єднує зусилля рiзних областей знання. Разом з тим Бертон наголошує на “адисцiплiнарному" характерi сфери дослiджень, пов’язаних з попередженням конфлiктiв, їхнiм керуванням та вирiшенням, i не визнає нiякого розмежування знань. що автор виступає з рiзкою критикою класичної соцiологiї, прихильною до структурного функцiоналiзму i еволюцiонiзму, вважає, що в умовах переходу до iндустрiального суспiльства потрiбно орiєнтуватись на iнше - на соцiологiю дiї, активiзацiю суспiльства як дiючої особи, здатнiсть суспiльства до самоконструювання через конфлiкти i суспiльнi рухи. “Конфлiкт, - вважає соцiолог, - має значення i пiдтверджує себе в якостi реального суспiльного конфлiкту тiльки в тiй мiрi, в якiй дiючi особи, кожен зi своєї сторони, прагнуть керувати областю своєї взаємодiї”. І додає: конфлiкт не означає нi протирiччя, нi бунту. а є соцiальною формою самовиробництва суспiльства; конфлiкт не пов’язаний нi з одною формою соцiальної дiйсностi, вiн всюди i повинен визнаватись у всiх областях суспiльного життя. Сукупнiсть оригiнальних iдей, викладених Туреном, можна з деякою долею умовностi охарактеризувати як концепцiю всезагальностi соцiального конфлiкту, притаманного постiндустрiальному суспiльству. Загальна теорiя конфлiкту розробляється також американським соцiологом Кеннетом Боулдiнгом , який написав працю "Конфлiкт i захист: загальна теорiя" (1963). Вiн констатує, що в сучасних суспiльствах можливе та необхiдне регулювання соцiальних конфлiктiв. Так, вважає, що конфлiкт є невiд’ємним атрибутом суспiльного життя. Уявлення про сутнiсть соцiальних конфлiктiв дозволяє суспiльству контролювати i керувати ними, а також передбачати їх наслiдки. На думку К . Боулдiнга, конфлiкт - це ситуацiя, у якiй сторони розумiють несумiснiсть своїх позицiй i прагнуть випередити супротивника своїми дiями. Конфлiкт виступає як вид соцiальної взаємодiї, за якої сторони усвiдомлюють своє протистояння i своє вiдношення до нього. І тодi вони свiдомо органiзуються, а також виробляють певну стратегiю i тактику боротьби. Але все це не виключає той факт, що конфлiкти можна i потрiбно переборювати або обмежувати. Таким чином, за останнє столiття початкова точка зору на конфлiкти як на негативне явище, яке потребує придушення i лiквiдацiї еволюцiонувала до характерного для сучасної соцiологiї поняття конфлiкту в якостi невiдривного елементу суспiльного життя, який має в тому числi i позитивнi функцiї. Акцент був перенесений на регулювання конфлiктних явищ, яке дозволяє мiнiмiзувати негативнi наслiдки, i бiльш того, використовувати позитивний ефект з конфлiктного процесу. Висновки Конфлiкт - це розповсюджена риса соцiальних систем, вiн неминучий i невiдворотний, а тому повинен роздивлятись як природний фрагмент людського життя. Конфлiкт повинен бути прийнятий як одна з форм нормальної людської взаємодiї. Хоча конфлiкт i не найкраща форма людської взаємодiї, митне та господарське право повиннi припинити сприймати його як патологiю i аномалiю. Конфлiкт - це нормально. Конфлiкт не обов’язково i не завжди приводить до руйнування. Напроти, це один з головних процесiв, який служить збереженню цiлого. При деяких умовах навiть вiдкритi конфлiкти можуть сприяти збереженню життєздатностi i стiйкостi соцiального цiлого. Конфлiкт не слiд сприймати як однозначно деструктивне явище i також однозначно оцiнювати. Конфлiкт ототожнювався з боротьбою яка розглядалась. як форма (часто основна) соцiальної взаємодiї. Першi уявлення соцiологiв про вiдносно стабiльну i iнтегровану природу стiйкостi суспiльства виразились в функцiональнiй моделi її опису. Теза про функцiональну єднiсть, гармонiчну вiдповiднiсть i внутрiшню єднiсть рiзних частин соцiальної системи, приводив до трактування конфлiктiв як патологiї в функцiонування суспiльства, як аномалiї, яка повинна бути виключена з життя суспiльства. На противагу “теорiї рiвноваги" була сформульована “теорiя конфлiкту”, заснована на iдеї постiйної змiни суспiльства. Цiннiсна перевага “моделi порядку" стримувала розвиток i прийняття “конфлiктної моделi”. Основи теорiї конфлiкту i наступного формування соцiологiї конфлiкту були закладенi Марксом i Зiммелем, авторами систематичних описiв процесiв боротьби i конфлiкту в суспiльствi. Працi Маркса дослiджували дiалектику розвитку суспiльства i закономiрного виникнення конфлiктiв. Зiммель сформулював уявлення про позитивнi функцiї конфлiкту, заклав основi конфлiктного функцiоналiзму. його iснування в соцiальному просторi встроювався в бiльш строгi рамки. Працi Дарендорфа i Козера стали незапаречною основою сучасної конфлiтологiї, яка здiйснила перехiд вiд теоретичного опису конфлiкту до практичної роботи з ним. починається оформлення конфлiктологiї як особливої мiждисциплiнарної областi, яка об’єднує теоретичнi, методологiчнi i методичнi пiдходи опису, вивчення i розвитку практики роботи з конфлiктними явищами рiзного роду, якi виникають в рiзних областях людської взаємодiї. Сучасна конфлiктологiя виходить з принципiв визнання конфлiкту в якостi закономiрної i природної характеристики соцiальних вiдносин, можливостi протiкання конфлiктiв в рiзних, в тому числi i конструктивних формах, утвердження принципiальної можливостi керування конфлiктами. Список використаної лiтератури 1. Ануфриева Н. М., Зелинская Н. Т., Зелинский Н. Е. Социальная психология. К., 2003. 2. Бандурка А. М., В. А. Друзь. Конфликтологiя - Харьков, 1997. 3. Герасимчук А. А., Палеха Ю.І., Шиян О. М. Соцiологiя. - К., 2002. 4. Городяненко В. Г. Соцiологiя: навчальний посiбник. - К., 2005. 6. Макєєв С. О. Соцiологiя: навчальний посiбник. - К., 2003. 7. Пiрен Т. Н. Конфлiктологiя. - К., 2003. 8. Ручка А. О., Танчер В. В. Курс iсторiї теоретичної соцiологiї. - К., 1995. 9. Советский энциклопедический словарь. - М., 1988. 10. Сурмин Ю. П. Теория систем и системный анализ. - К., 2003. 11. Українська радянська енциклопедiя, том 5. - К., 1980. 12. Щекин Г. В. Социальная теорiя и кадровая политика. - К. 2000. 13. Ложкин Г. В. Практическая психология конфликта. - К., 2002. 14. Гришина Н. В. Психилогия конфликта. - С. - П., Москва-Харьков-Минск, 2000. 16. Ворожейкин И. Е., Кибанов А. Я., Захаров Д. К. Конфлiктология. - М., Инфра-М, 2000.