Агресiя. Жiнка як об'єкт агресiї
Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка
Гуманiтарно-природничий факультет
Реферат
З курсу "Соцiальна психологiя"
На тему: "Агресiя. Жiнка як об'єкт агресiї"
Виконала:
Перевiрила:
Викл. Гапон Н. П
2008
Змiст
Вступ
1. Гендер i агресiя
2. Природа статевих вiдмiнностей
2. 2 Генетичний пiдхiд
2. 3 Гормональний пiдхiд
3. Роль соцiалiзацiї
Висновок
Використана лiтература
Вступ
Пiд словом "Агресiя" розумiють поведiнку, спрямовану на нанесення фiзичної або моральної шкоди особi, яка не бажає подiбного ставлення, i ця агресiя обов’язково, має мотив.[2). cт. 234]
встановлюють в залежностi вiд того, якi фактори беруться до уваги (соцiальнi, генетичнi, психологiчнi, бiологiчнi чи iншi). Зазвичай цi вiдмiнностi вiдносять на рахунок генетичних або соцiальних факторiв. З одного боку, стверджується, що чоловiки вже на генетичному рiвнi запрограмованi на бiльшу схильнiсть до агресiї, нiж жiнки. З iншого боку, в багатьох культурах вважається, що представники чоловiчої статi не тiльки є, але й повиннi бути жорсткiшими, самовпевненiшими i агресивнiшими вiд жiнок.
Взагалi, не можна досягти якоїсь визначеностi i однозначно роздiлити поведiнку людини вiдповiдно до статi. Вченi вважають, що мозок людини має можливiсть програмувати поведiнку як за чоловiчим, так i за жiночим типом. Іншими словами, кожна людина володiє одночасно маскулiнними i фемiнними рисами, i лише ступiнь вираженостi й особливостi поєднання визначають iндивiдуальнiсть особистостi, її маскулiннiсть або фемiннiсть.
Отже, перед тим, як робити якiсь висновки, щодо вiдмiнностей мiж чоловiком i жiнкою стосовно агресiї, необхiдно розглянути емпiричнi данi, якi пiдтверджують, або заперечують їх правоту. Багаточисленнi даннi, дiйсно говорять про те, що мiж чоловiками i жiнками як групами iснують вiдмiнностi вiдносно агресiї. Однак природа цих вiдмiнностей не настiльки примiтивна, як допускає здоровий глузд, а причини їх виникнення набагато складнiшi, нiж допускає загальноприйнята точка зору.
Гендер - це соцiально-психологiчне поняття, яке визначає статус людини з точки зору маскулiнностi або фемiнностi. Усвiдомлення того, що людина є чоловiком або жiнкою, як переживання своєї позицiї "Я" по вiдношенню до певних еталонiв статi, вiдбувається вже у зрiлому вiцi, i характеризується як гендерна iдентичнiсть особистостi.
Гендерна iдентичнiсть має велике значення для особистостi, поза неї не може бути повноцiнної особистостi нi в психологiчному, нi в соцiальному планi. Ввiйти в суспiльство iндивiд може лише за умови придбання статевої належностi, вiдносячи себе до чоловiчої або жiночої статi i намагаючись переконати в цьому iнших.[3). cт. 321 i 352]
& Peitonen, 1988), i данi метааналiзу, зробленого на основi цих робiт (Eagly & Steffen, 1986), дозволяють зробити наступнi висновки: чоловiки, дiйсно, бiльш схильнi до застосування вiдкритої фiзичної агресiї. Величина цiєї рiзницi залежить вiд цiлого ряду змiнних (Eagly & Wood, 1991). Наприклад , гендернi вiдмiнностi в агресiї найбiльш помiтнi в фiзичних формах агресiї, а також в ситуацiях, коли до агресiї вимушенi вдатися (наприклад, через виконання певної соцiальної ролi), на вiдмiну вiд ситуацiй, коли до неї вдаються без всякого змушення. По-третє, схильнiсть чоловiкiв демонструвати бiльш високий рiвень агресивностi бiльш очевидна пiсля сильної провокацiї, нiж при її вiдсутностi.
Чоловiки i жiнки також вiдрiзняються своїми установками вiдносно агресiї. Чоловiки, як правило, в меншiй степенi переживають почуття провини i тривоги. Жiнки бiльше занепокоєнi тим, що агресiя може обернутися до них самих, - наприклад, можливiстю отримати вiдсiч зi сторони жертви.
& Gorman, 1993). Бiльше того, жiнки розглядають агресiю як експресiю – як засiб вираження гнiву i зняття стресу шляхом вивiльнення агресивної енергiї. Чоловiки ж, навпаки, ставляться до агресiї як до iнструменту, вважаючи її моделлю поведiнки, до якої вдаються задля отримання рiзнобiчної соцiальної i матерiальної винагороди.
Додатковi данi, якi стосуються гендерних вiдмiнностей в агресiї, свiдчать про те, що чоловiки бiльш схильнi вдаватися до прямих форм агресiї, а жiнки надають перевагу другорядним дiям, якi наносять шкоду супернику обхiдним шляхом.
Таким чином, чоловiки i жiнки, дiйсно вiдрiзняються один вiд одного стосовно агресiї, причому, чоловiки, як правило, бiльш схильнi до подiбної поведiнки, нiж жiнки. Однак, величина рiзницi сильно коливається в залежностi вiд стану i iнших факторiв, а також вiд форми агресiї. [1). ст. 221-223]
2. Природа статевих вiдмiнностей
Донедавна в зарубiжнiй експериментальнiй лiтературi традицiйною була думка про те, що представники сильної статi бiльш агресивнi, нiж жiнки, а також те, що чоловiки значно частiше виступають в ролi безпосереднiх об’єктiв нападу. Це пояснювалось, головним чином посиланнями на фiзiологiчнi особливостi, передовсiм на високий рiвень концентрацiї ряду гормонiв в чоловiчому органiзмi.
Значну роль в обґрунтуваннi цiєї точки зору вiдiграли багаточтсленнi експерименти, якi проводились на тваринах ще в кiнцi 40-х рокiв нашого столiття. Їх основною цiллю було встановити зв'язок мiж агресiєю i чоловiчими статевими гормонами. Один з класичних експериментiв в цiй областi в свiй час описав Е. Бiменом, коли дорослi самцi сiрих мишей були кастрованi, то вже через деякий час пiсля операцiї, вони не включались так активно до внутрiшньовидової боротьби, як це було до операцiї, i вели себе абсолютно дружелюбною. Якщо ж їм вводили чоловiчий гормон, вони починали битися до того часу, поки дiя цього гормону не припинялася.
Набагато пiзнiше, в кiнцi 60-х рокiв, К. Мойер в працi "Психобiологiя агресiї" показав, що "iснує значний потенцiал, який є функцiєю гормональної i нейрофiзiологiчної диференцiацiї мiж статями. Наприклад, внутрiшньовидова боротьба у мишей зазвичай обмежується самцями i не проявляється до тих пiр, поки миша не досягає сексуальної зрiлостi.
механiзмiв у кожної зi статi, нi в якому разi не можуть бути цiлком знiвельованi, але їх обов’язково треба доповнювати питаннями про взаємодiю цих механiзмiв з факторами соцiального середовища, особливостями процесiв соцiалiзацiї у хлопчикiв i дiвчаток, якi по-рiзному вiдбуваються в конкретних суспiльних структурах.
Вже до середини 70-х рокiв було накопичено достатню кiлькiсть документальних пiдтверджень, якi свiдчать про випадки, коли жiнки ведуть себе так само, або ж i бiльш агресивно, нiж чоловiки. Наприклад, чотирнадцятилiтня школярка декiлька годин тримала пiд дулом пiстолета увесь клас i вчителя, зробивши з них своєрiдних заручникiв.
Багато таких, i подiбних випадкiв, наводить ряд спецiалiстiв на думку про необхiднiсть визнати "мiнiмальний бiологiчний внесок, в порiвняннi зi значними ситуацiйними i соцiальними факторами".
Американський вчений Дж. Уайт вважає, що "навiть в тому випадку, якщо бiологiя все ж збiльшує готовнiсть чоловiка до агресiї, очевидно, що фактори середовища можуть дiяти таким чином, щоб звести до мiнiмуму або ж навпаки, довести до максимальної величини будь-яку статеву вiдмiннiсть.
по-друге, на висновки, отриманi з гормональних дослiдiв, якi вивчають дiю тестостерону i естрогену на агресивнiсть, а також на дискусiї з приводу природи Y-хромосоми; по-третє, на мiжкультурнi дослiдження, якi аналiзують поведiнку дiтей на раннiх стадiях соцiалiзацiї.
2. 1 Генетичний пiдхiд
Генетичний пiдхiд до проблеми насильства набув особливо широкого поширення приблизно 15 рокiв тому, коли декiлька вчених заявили про те, у значної частини високих чоловiкiв, якi скоїли правопорушення, вiдмiчається присутнiсть лишньої хромосоми Y. Зазвичай в людей їх 46. Вони зберiгають весь генетичний матерiал. Двi з них визначають стать iндивiда. У чоловiкiв пара хромосом складається з одної Х i одної Y-хромосоми – XY, у жiнок цi хромосоми ХХ. Однак, в процесi клiткового подiлу можуть виникнути вiдхилення вiд норми. Одним з таких важливих з точки зору агресiї вiдхилень може бути поява осiб чоловiчої статi, якi мають одну Х- i двi Y - хромосоми (XYY).
В 1973 роцi, Рональд Рейган, який був тодi губернатором штату Калiфорнiя, пiдтримав iдею створення спецiального центру для вивчення i запобiгання насильства, одним з головних завдань якого повинно було стати виявлення зв’язку мiж агресивнiстю i порушеннями комбiнацiй статевих хромосом. До числа вагомих факторiв, якi визначають високе розповсюдження насильства, була вiднесена перш за все стать iндивiда – чоловiча.
В рядi робiт з бiохiмiї були висуненi припущення про те, що надлишкове видiлення тестостерону у осiб чоловiчої статi викликає неконтрольовану агресивнiсть.
припадки гнiву i неконтрольованих дiй. Так, К Мойер пише, що така поведiнка має, звичайно, багато причин, але на сьогоднi добре вiдомо, що iснує перiодичнiсть в роздратованостi жiнок. "в перiод овуляцiї,- вважає вiн, - хвилювання i вiдчуття ворожостi знаходяться на вiдносно низькому рiвнi; в перiод наближення менструацiї, значна кiлькiсть жiнок проявляє ряд симптомiв, якi можуть бути видiленими як передменструальний синдром. Вiн включає головну бiль, набряк обличчя, рук, нiг, змiну апетиту, емоцiйну нестабiльнiсть". Мойер робить висновок, що цей вiдрiзок часу дуже небезпечний: "62 вiдсотки насильницьких злочинiв здiйснюються на протязi передменструального тижня, i тiльки 2 вiдсотки в кiнцi перiоду. Цей зв'язок дуже значний, так що в деяких країнах закон визнає менструацiю як пом’якшуючу обставину.
Пiдтверджуючи в деякiй мiрi той факт, що чоловiки можуть мати потенцiйно бiльшу вроджену готовнiсть до агресiї, нiж жiнки, i те, що ця рiзниця має, очевидно, деяку фiлогенетичну основу, данi гормональних дослiджень роблять певний внесок в пояснення коливань в агресивнiй поведiнцi, i нехтувати їх значенням не варто. Не треба, також, i абсолютизувати їх роль в розумiннi причин такої поведiнки, особливо в тих випадках, коли їх зводять до виявлення концентрацiї в плазмi тестостерону, адреналiну, естрогену, прогестерону i т. д., для того, щоб в майбутньому iзолювати вiд суспiльства тих, в кого цей вмiст виявляється пiдвищеним.
Як видно, сучасний стан дослiджень про роль цих гормонiв мало що дає поки що для психологiчного вивчення ворожостi. Набагато краще вивченими виявляються статевi вiдмiнностi в деструктивнiй поведiнцi, обумовленi особливостями процесу соцiалiзацiї.
3. Роль соцiалiзацiї
рiзниця в агресивностi хлопчикiв i дiвчаток проявляються вже приблизно в двохрiчному вiцi, тому справа, нiби, не в особливостях процесу соцiалiзацiї в тих i других, а в вродженiй схильностi до агресiї осiб чоловiчої статi.
як вважають деякi iншi спецiалiсти, якi ознайомились з його дослiдженнями, часто, за агресiю вiн видає рiзкi випади гнiву, безладнi сутички пiд час дитячих забав тощо. Що ж стосується тих фактiв, якi свiдчили б про фiзичнi напади, про них Рохнер згадує дуже рiдко.
Традицiйно використовується за кордоном i такий аргумент, як визнання унiверсального характеру статевих вiдмiнностей, що спостерiгаються у всiх людських культурах.
Однак, в висвiтленнi фактiв такого роду, є деякi перестороги. Так, якщо статевi вiдмiнностi в частотi такої поведiнки в дiтей високi, про них повiдомляється. Якщо ж вони не виявляються, то i фактiв на цей рахунок не приводиться. Дещо аналогiчне вiдбувається i з повiдомленнями про статевi вiдмiнностi в заохоченнях i покараннях дiтей, якi вони отримують за ворожу поведiнку. Все це схоже на манiпуляцiю фактами, коли iз доволi великого i рiзноманiтного запасу свiдчень вибираються саме тi, якi вiдповiдають певнiй дослiдницькiй позицiї i слугує її пiдтвердженням.
дають на виходi цiлком достовiрний мiжкультурний стандарт бiльшої агресивностi у сильної статi, нiж у жiнок. Учений вiдзначив також рiст в вiдсотках звiтiв про вiдсутнiсть статевих вiдмiнностей у ворожостi дiтей. Так, 23 вiдсотка хлопчикiв i дiвчаток вiдрiзнялись приблизно однаковим рiвнем агресiї, в 6 вiдсотках дiвчаток вiн був вищим. Прирiвнюючи до пiдросткiв цi цифри виглядали як 37 i 6 вiдсоткiв. Таким чином, iснує фiлогенетична схильнiсть до агресiї у чоловiкiв, що, однак, не виключає можливих впливiв зi сторони культури в рамках конкретного суспiльства на формування поведiнки iндивiдiв рiзних статей.
Переважаючою орiєнтацiєю в сучаснiй експериментальнiй лiтературi по данiй проблемi є своєрiдний варiант теорiї соцiального на учiння з акцентом на вивчення процесiв iмiтацiї i диференцiйованого пiдкрiплення вiдповiдних до кожної статi зразкiв поведiнки. Цими питаннями в зарубiжнiй психологiї займається сьогоднi А. Бандура, а також його послiдовники. Особлива увага придiляється при цьому виясненню ролi стереотипiв, використовуваних в процесi виховання дiтей.
Окрiм зазначеної, iснує i ряд iнших теоретичних орiєнтацiй: ситуативна, еволюцiйна, а також пiдхiд, який пов'язаний, перевiркою iндивiдуальних особливостей особистостi – її звичок, системи цiнностей тощо. При цьому ситуативна перспектива виявляє миттєвi контекстуальнi змiни, обумовленi вираженням агресiї, а еволюцiйний пiдхiд iдентифiкує безпосередню практику виховання дiтей, яка сприяє формування агресiї у хлопчикiв i дiвчаток. Дослiди, якi проводилися в цiй областi показали, в тому числi, що незалежно вiд того, є чи немає у хлопчикiв бiологiчної схильностi до агресiї в порiвняннi з дiвчатами, цi вiдмiнностi можуть бути зведенi до мiнiмуму за допомогою соцiалiзацiї. Це може бути досягнуто, наприклад, шляхом змiни значення самого поняття мужностi, видалення з його складових ознак рис агресивностi, i здiйснення схожої соцiалiзацiї для дiтей обох статей.
Важко погодитись у всьому з авторами цiєї iдеї, особливо з їхнiм твердженням про необхiднiсть стирання iстотних вiдмiнностей в процесах дорослiшання хлопчикiв i дiвчаток. Психологи i соцiологи багатьох країн свiту i без того застерiгають нас сьогоднi проти надмiрної фемiнiзацiї представникiв чоловiчої статi. Тому, все-таки , дiвчатка i хлопчики повиннi виховуватись по-рiзному. Особливо їх соцiалiзацiї пов’язанi зi специфiкою тих ролей, для яких вони призначенi, до яких вони повиннi бути готовi при вступi у доросле життя. Ідеал, з одної сторони, мужностi i, з другої, - жiночностi. Це – безперечно. Інша справа, що мужнiсть нi в якiй мiрi не повинна ототожнюватись з культом жорстокостi, насильства. Тим не менше, подiбнi негативнi якостi наполегливо нав’язуються в останнi десятилiття через кiнофiльми, телебачення, масову лiтературу Заходу, шляхом iдеалiзацiї героя – супермена, як зразка сучасної людини взагалi. Практика показує, що i жiнки можуть розвиватися сьогоднi в аналогiчному дусi, i прикладiв цьому бiльш нiж достатньо. З iншої сторони, iснують багато численнi випадки, коли сильна стать соцiалiзована такою ж неворожою, як i прекрасна половина.
Все це доводить те, що зв'язок статевих вiдмiнностей з агресiєю не завжди прямолiнiйний i раз i назавжди даний. Але iгнорувати його теж не варто. Вирiшальну роль в розповсюдженнi бiльшої агресивностi у чоловiкiв належить, скорiш за все, традицiйнiй соцiалiзуючiй практицi, яка виховує специфiчну приналежнiсть до тих чи iнших стереотипiв поведiнки. Цiй практицi необхiдно протиставити iнший, альтернативний варiант, в якому були б вiдсутнi такi вiдмiнностi. Але про те, як це конкретно буде виглядати, захiднi вченi майже нiчого не говорять.
Сама соцiалiзуюча практика – продукт, i одночасно елемент усiєї системи правлячих економiчних, полiтичних тощо, вiдносин i замiнити її протилежною, яка виготовляє якiсно iншi норми поведiнки так вiдразу неможна, не посягаючи на саму цю систему.
Отже, при вивченнi такого складного феномену поведiнки, як агресiя, особливо в експериментальних умовах, нi в якому випадку не слiд абстрактно пiдходити до особистостi дослiджуваного. Кожна людина має власну "iндивiдуальну iсторiю" агресивних актiв – уявлення про їх правомiрнiсть i ефективнiсть, набутi зразки реагування в тих чи iнших обставинах тощо. Інодi, ступiнь цих вiдмiнностей може доходити до максимуму, в iнших випадках - пом’якшуються, або ж взагалi зникають.
Дослiдники не можуть i не повиннi не враховувати стать i суб’єктiв агресiї, i тих iндивiдiв, на яких вона направляється, а також самих вчених, якщо мова йде про їх експерименти в лабораторiях.
Таким чином, для правильного узагальнення результатiв тих чи iнших спостережень, необхiдно враховувати орiєнтацiї суб’єкта, тобто, чоловiк це чи жiнка, його сексуально-рольове вiдношення, що дуже часто є важливим опосередкованим фактором в вираженнi агресiї.
i соцiально-культурних компонентiв при вивченнi цих вiдмiнностi [4). cт. 89-95]
Використана лiтература
1. Бэрон Р., Ричардсон Д. Агрессия. — СПб: Питер, 2001. — 352 с: ил. — (Серия "Мастера психологии").
2. Майерс. Д. Социальная психология/ Перевод с англ. –СПб.: Издательство " Питер", 2000. - 688с.
3. Москаленко В. В. Соцiальна психологiя. Пiдручник. –Київ: Центр навчальної лiтератури. 2005. - 624с.
4. Румянцева Т. Г. Агресiя: проблеми i пошуки в захiднiй фiлософiї i науцi. – М., 1991.
|
