Історія розвитку юридичної психології та структура злочинних груп

Київський Нацiональний Унiверситет Внутрiшнiх Справ Житомирське вiддiлення Контрольна робота з предмету: "Юридична психологiя" навчально-наукового iнституту заочного та дистанцiйного навчання КНУВС Житомир –– 2010 План Вступ Завдання 1. Історiя розвитку та етапи юридичної психологiї Завдання 2. Психологiчнi особливостi та структура злочинних груп Завдання 3. Задача Висновки Список використаної лiтератури Вступ теорiя i практика потребує психологiчного аналiзу значної кiлькостi складних феноменiв, що впливають на життєдiяльнiсть людини, визначаючи її мiсце у суспiльствi i, зокрема, соцiально корисну чи антисоцiальну спрямованiсть поведiнки, дотримання чи порушення правових норм тощо. Кожна галузь професiйної дiяльностi має притаманнi лише їй риси, що впливають на характер та особливостi взаємин людей у процесi реалiзацiї конкретних трудових операцiй. Це повною мiрою стосується i юридичної дiяльностi. Саме ця обставина зумовила вiдокремлення специфiчної галузi наукового знання, що вивчає закономiрностi людської психiки у сферi дiї права. Інтеграцiя юриспруденцiї та психологiї сприяла становленню нової науки –– юридичної психологiї, спрямованої на науково-практичне забезпечення завдань правотворчої, правоохоронної та право застосовної дiяльностi. Метою написання контрольної роботи є всебiчне вивчення iсторiї розвитку юридичної психологiї, психологiчних особливостей та структури злочинних груп, а також оволодiння навичками розв’язання практичних задач. в Українi, а також сучаснi напрями юридичної психологiї в Українi. Друге питання висвiтлює квалiфiкацiйнi ознаки злочинних груп, причини об’єднання осiб у злочиннi групи, закономiрностi функцiонування злочинних груп. В цьому ж питаннi наводиться загальна структура злочинних груп та психологiчнi особливостi функцiонування п’яти основних видiв злочинних груп. Розв’язання ситуативної задачi завершує написання контрольної роботи i пiдтверджує засвоєння навичок практичного вирiшення проблемних завдань в галузi юридичної психологiї. Завдання 1.Історiя розвитку та етапи юридичної психологiї Становлення юридичної психологи як науки визначалося тим, що основнi проблеми юриспруденцiї (особистiсть злочинця, досудове слiдство та судове провадження кримiнальної справи, перевиховання засуджених) не могли бути вирiшенi на рiвнi суто юридичному чи суто психологiчному, а вимагали розробки спецiалiзованого методичного iнструментарiю для вивчення i теоретичної розробки проблематики на межi юридичної та психологiчної науки. Саме тому юридичної психологiї повною мiрою стосується ствердження У. Гербарта про те, що психологiя має тривалу передiсторiю i дуже коротку iсторiю. Ще в трактатi давньогрецького фiлософа Теофраста (IV-IIIст. до н. е.) "Характери" є опис окремих асоцiальних рис, притаманних певним типам особистостi. В iсторичнiй ретроспективi можна видiлити такi основнi етапи розвитку юридичної психологiї: I — описовий (з давнини до початку XIXст); III— природничо-науковий (з початку XXст. до теперiшнього часу). Застосування психологiчного знання для забезпечення правосуддя та використання його в напрямах правоохоронної дiяльностi має прадавню iсторiю. Випробування учасникiв процесу, що подекуди мали мiстичний характер, але значною мiрою синтезували емпiричний досвiд багатьох поколiнь, мали мiсце вже в античному та середньовiчному кримiнальному процесi. Вони базувалися на застосуваннi знань психологiї людини, рiзних її проявiв для одержання правдивої iнформацiї. І в античному, i в середньовiчному процесi основним доказом було особисте зiзнання пiдозрюваного у вчиненому. Розшуковий процес, як свiтський (бiльш вишуканий) варiант iнквiзицiйного, не використовував даних психологiї, базуючись виключно на таємних письмових свiдоцтвах. Особисте зiзнання як основний доказ здобувалося всiма можливими способами, у тому числi й з застосуванням катувань i тортур. Одночасно з фiзичними, використовувалися i психологiчнi методи впливу на пiдозрюваних iз метою отримання зiзнання будь-що, основою яких були узагальненi емпiричнi данi та побутова психологiя. Щоб примусити людину дати свiдчення, спецiально створювалася шокова ситуацiя, обстановка, яка провокувала до вияву емоцiй. Важливого значення набувають показання свiдкiв та iнформацiя стосовно особистостi пiдсудного, потерпiлого, позивача, вiдповiдача тощо. Для правильної оцiнки свiдчень пiдозрюваного, обвинувачуваного та iнших учасникiв процесу, одержання даних про їх особистiсть у кримiнальному, а потiм у цивiльному буржуазному процесах з'являється потреба залучення та використання психологiчного знання. Так, у Європi почала iнтенсивно розвиватися судова психологiя. У 1792 р. виходить робота К. Екартсгаузена "Про необхiднiсть психологiчного аналiзу кримiнально-правових понять"; у першiй половинi XIX ст. побачили свiт роботи І. Гофбауера "Психологiя та її застосування до судового життя" та І. Фредрейха "Систематичне керiвництво з судової психологiї", де висвiтлювалися психологiчнi аспекти проблем особистостi злочинця, iндивiдуалiзацiї вини та покарання, а також безпосередньо психологiї кримiнального судочинства. Середина i друга половина XIX ст. знаменувалася в Європi значним посиленням iнтересу до кримiнальної психологiї, що зумовлювалося, насамперед, розвитком антропологiчних поглядiв на детермiнацiю злочинної поведiнки (Ч. Ломброзо, Е. Феррi, Р. Гарофало). У книзi "Злочинна людина, вивчена на основi антропологiї, судової медицини та тюрмознавства" (1876 р.) Ч. Ломброзо здiйснив спробу визначити матерiальний субстрат злочину, висловивши думку про те, що злочинець—це атавiстичний тип, який має низку фiзичних i, вiдповiдно, психiчних рис, що наближають його до дикунiв, первiсних людей або навiть тварин. На його думку, злочинця неможливо виправити, як неможливо приручити та одомашнити хижака, тому єдиним виправданим засобом боротьби зi злочиннiстю є якомога бiльш рання iзоляцiя представника злочинного типу вiд суспiльства. Е. Феррi та Р. Гарофало доповнили перелiк бiологiчних детермiнант злочин-ностi, але залишилися при цьому на позицiях антропологiчної школи. Так, Е. Феррi в працi "Злочин як соцiальне явище" визначив три групи чинникiв, що породжують злочиннiсть: антропологiчнi (iндивiдуальнi), фiзичнi та соцiальнi. До останнiх були вiднесенi: громадянський стан, рiд занять, мiсце народження, класовий стан, освiта та виховання. Р. Гарофало, зазначаючи, що злочинець має риси "дикунiв" та розумову недорозвиненiсть, подiляв злочини на "природнi" та "штучнi", спричиненi неповагою до страждань iнших людей та їх права власностi. Помiтним досягненням у розвитку юридичної психологiї були роботи Г. Гроса "Посiбник для слiдчих" i "Кримiнальна психологiя". Автор вперше аргументував необхiднiсть видiлення окремого напряму юридичної психологiї — судової психологiї, в структурi якої видiлив "суб'єктивну психологiю", пiд якою розумiв психiчну дiяльнiсть суддi, i "об'єктивну психологiю" — психiчну дiяльнiсть тих учасникiв процесу, якi забезпечують суддi матерiал для остаточних висновкiв i суджень, необхiдних для винесення вироку (обвинувачуваного, свiдка, потерпiлого). На початку XX ст. побачили свiт роботи П. Блюнеллi "Свiдомiсть звинувачуваного" (1902 p.), М. Борста "Експериментальнi дослiдження достовiрностi свiдчень" (1907 p.), Г. Райха "Про напрями психологiї" (1912 p.), K. Марбе "Принципи судової психологiї" (1913 р.), О. Лiпмана "Основи психологiї для юристiв" (1914р.), в яких розглядалися теоретичнi i практичнi питання використання психологiї в юриспруденцiї. З 1907 р. вiдомий учений Е. Клапаред читав у Женевi "Курс лекцiй з юридичної психологiї". Історiя юридичної психологiї в нашiй країнi нараховує понад три столiття. Можна видiлити три етапи її розвитку: 1) кiнець XVIIст. — перша половина XVIIIст. (епоха Просвiти) — першi спроби проникнути в психологiю (душу) злочинця, критично осмислити психологiю людей, що вершать правосуддя; 2) кiнець XVIIIст. —остання чверть XIXст. —характеризується початком читання курсiв iз юридичнiй психологiї; 3) XXст. — початок XXIст. — оформлення юридичної психологiї як галузi психологiчної науки i становлення її як експериментальної дисциплiни. допитiв свiдкiв i обвинувачуваних, рекомендував класифiкувати злочинцiв за ступенем їх "зiпсованостi". Вiн говорив, що усвiдомлення права вiдсутнє у масi народу. виникнення у нього почуття каяття. Зародження та розвиток юридичної психологiї в Росiї наприкiнцi XVIII — початку XIX ст. пов'язано з розумiнням прогресивними ученими i громадськими дiячами необхiдностi розв'язувати кримiнально-правовi проблеми iз залученням психологiчних знань. О. Кунiцин вважав, що метою покарання повинно бути виправлення i перевиховання злочинця, попередження злочинiв. О. Галич написав одну iз перших у Росiї робiт з характерологiї, де зазначив, що карати злочинця повиннi тi, хто знає його психологiю, характер. Таким чином, вiн вважав, що суддя повинен бути i хорошим психологом. Прогресивнi юристи другої половини XIXi початку XXст. (Л. Владимиров, Д. Дрiль, С. Гогель, А. Конi, Л. Петражицький, В. Чиж, М. Яринцев та iн.), розумiючи, що лише психологiя дозволяє визначити закономiрностi, детермiнуючi поведiнку людини, вважали, що юридична психологiя повинна скласти наукову основу кримiнального права, тобто на її базисi має будуватися вчення про суб'єкт злочину, осуднiсть, змiст покарання. Так, професор Л. Владимиров у своїх працях "Про значення лiкарiв-експертiв у кримiнальному судочинствi" (1870 p.), "Психологiчнi особливостi злочинця за новiтнiми дослiдженнями" (1877 p.), "Психологiчнi дослiдження в кримiнальному судi" (1901 р.) обґрунтував необхiднiсть залучення до кримiнального судочинства експертiв — спецiалiстiв iз психологiї, якi мали б право ознайомитися з матерiалами справи, обстежувати пiдсудного, допитувати учасникiв процесу. вияву нею емоцiйного ставлення до права. Інтуїтивне право — на противагу офiцiйному — є бiльш динамiчним за своєю природою, несе в собi певний емоцiйний код, смислову субстанцiю. Це реальнiсть, яка не сприймається через сенсорнi канали, а є системою усталених цiннiсних орiєнтацiй, типiв переживань тощо. Інтуїтивне право є абсолютним, а позитивне — вiдносним. експериментальної фiзiологiї i психiатрiї (І. Сеченов, В. Бехтерєв, С. Корсаков, В. Сербський, В. Кан-динський та iн.). Питання щодо показань свiдчень, особливо неповнолiтнiх, було предметом вивчення багатьох вчених того часу. Результати, що засвiдчували їх недосконалiсть (недостовiрнiсть), спонукали до пошуку iнших можливостей одержання доказової iнформацiї, зокрема, за допомогою експериментальної психологiї. Зокрема, стали з'являтися роботи, присвяченi використанню навiювання i гiпнозу в кримiнальному судочинствi. В. Бехтерєв у роботi "Об'єктивно-психологiчний метод у застосуваннi до вивчення злочинностi" (1912 р.) присвячена методицi психологiчного дослiдження злочинцiв, у якiй вiн подiляв злочинцiв на декiлька груп за психологiчними ознаками: а) злочинцi за пристрастю (поривчастi та iмпульсивнi); б) злочинцi з недостатньою чутливiстю, без моральних критерiїв, якi вчинюють злочини навмисно; в) злочинцi з iнтелектуальними вадами; г) злочинцi з слабкою волею (лiнощi, алкоголiзм тощо). Пiсля Великої Жовтневої революцiї досить тривалий час (1917-1934 pp.) юридична психологiя у нашiй країнi охоплювала велике коло проблем i була авторитетною галуззю науки. У 1926-1927 pp. в "Адмiнiстративному вiснику НКВД" були опублiкованi статтi О. Лурiя про апаратурну методику дiагностики причетностi особи до злочину, де обґрунтована висловлена можливiсть упровадження вiтчизняного полiграфа. У цей час видавалися книги з проблем професiограми слiдчого й оперативного працiвника (Казань, 1925 p.), психологiї натовпу (Харкiв, 1929 р.) та iн. Вiдомий учений, професор Московського унiверситету С. Познишев опублiкував низку робiт, присвячених пенiтенцiарному i кримiнальному праву, перевихованню ув'язнених. Широта дослiджень у галузi юридичної психологiї в 20-тi роки XXст. визначила мiсце юридичної психологiї серед психологiчних наук. На наукових зiбраннях того часу дiяли спецiальнi секцiї, присвяченi розвитку i досягненням юридичної психологiї. На І Всесоюзному з'їздi психологiв, присвяченому вивченню поведiнки людини (1930 p) визначили такi основнi роздiли юридичної психологiї: а) кримiнальна психологiя — вивчає поведiнку правопорушника; в) пенiтенцiарна психологiя — вивчає поведiнку осiб, якi вiдбувають покарання, i тих, на кого покладенi функцiї нагляду i перевиховання засуджених. Переслiдування юридичної психологiї розпочалося з статтi С. Булатова "Вiдродження Ч. Ломброзо у радянськiй кримiнологiї", опублiкованiй у першому числi журналу "Революцiя права" за 1929 р. Щоб виправити становище пiсля завданих у 30-тi роки XXст. ударiв, знадобилося понад 30рокiв. Тiльки у 1965 роцi до програми пiдготовки юристiв у вищих навчальних закладах було введено курс "Психологiя (загальна та судова)"; розгорнутi прикладнi психологiчнi дослiдження для правоохоронних цiлей, правозастосовчої i профiлактичної дiяльностi; питання юридичної психологiї стали розроблятися з метою забезпечення навчального процесу. Вiдродження судової психологiї спочатку здiйснювалось окремими ентузiастами. Лише у 1969 р. у головному кримiнологiчному науково-дослiдному закладi країни — Всесоюзному iнститутi вивчення причин i розробки заходiв попередження злочинностi (створеному в 1963 р.) — починає працювати сектор судової психологiї. Його завданням було дослiдження психологiчних аспектiв iндивiдуальної i суспiльної правосвiдомостi, вивчення психологiчних чинникiв злочинностi, психологiї особистостi правопорушника, психологiчних основ слiдчої та судової практики. Становлення України як незалежної держави спонукало до подальшого розвитку юридичної психологiї. Вiдповiдно до перелiку ВАК України, вона ввiйшла до кола психологiчних спецiальностей (19. 00. 06), при Нацiональнiй академiї внутрiшнiх справ України створена спецiалiзована рада з захисту докторських i кандидатських дисертацiй. У 1996 р. проблеми юридичної психологiї розглядалися на секцiї IIВсеукраїнського з'їзду психологiв. Дослiдження фахiвцiв сьогодення мають досить широкий дiапазон. Це не тiльки проблеми використання судово-психологiчної експертизи, психологiї дiзнання i слiдства, психологiчнi проблеми профiлактики правопорушень, а й питання психологiї особистостi правопорушника, психологiї судочинства, правомiрної поведiнки, професiограм i психограм юридичних професiй тощо. Розширяється горизонт психологiчних дослiджень та сфер практичного застосування їх результатiв у практичнiй юриспруденцiї. Виявляється тенденцiя використання психологiчних знань для забезпечення виконання завдань цивiльного судочинства, профiлактики адмiнiстративних правопорушень, а також їх застосування в законотворчому процесi. Позитивнi змiни спостерiгаються також в органiзацiї наукових дослiджень—останнiми роками визначилося прагнення до координацiї наукових дослiджень, кооперацiї з науковими пошуками у сумiжних сферах — соцiологiї, педагогiцi, медицинi. Вказанi процеси свiдчать про вихiд юридичної психологiї в Українi на новий етап розвитку. 1) кримiнальна психологiя — психологiчнi закономiрностi формування антисуспiльної спрямованостi особистостi, мотивiв вчинення злочинiв, особливостi виникнення i динамiки протиправних установок поведiнки; психологiя формування та розвитку злочинних груп (натовпу) тощо; 2) психологiя процесуальної (слiдчої, судової, адвокатської та iн.) i непроцесуальної (оперативно-розшукової, управлiнської та iн.) дiяльностi — психологiчнi засади розкриття i розслiдування злочинiв; 3) пенiтенцiарна психологiя — психологiчнi закономiрностi динамiки осо-бистостi у процесi вiдбування покарання, у тому числi — у мiсцях позбавлення волi, особливостi формування i функцiонування мiкрогруп засуджених; 4) правова психологiя — психологiчнi аспекти правотворчостi i змiсту права, загальної i спецiальної превенцiї закону, його впливу на формування правосвiдомостi (суспiльної та iндивiдуальної) та суб'єктiв правовiдносин; 5) психологiя юридичної працi—психологiчнi аспекти професiйного психологiчного вiдбору, психологiчного супроводження оперативно-службових заходiв, психологiчної пiдготовки фахiвцiв для здiйснення юридичної дiяльностi; Зазначенi напрями юридичної психологiї пов'язанi мiж собою спiльнiстю психологiчного змiсту соцiально-правових реалiй, що становлять iнтегровану схему. Будь-який iнший пiдхiд або вступає у протирiччя з самим собою, приписуючи юридичнiй психологiї напрями, не сумiснi з правом, або ж характеризується недостатнiм рiвнем розгляду її юридичних аспектiв. Завдання 2. Психологiчнi особливостi та структура злочинних груп виду (корисливих, корисливо-насильницьких, насильницьких) —головне, заради чого iснує злочинна група. У цьому визначеннi наявнi такi квалiфiкацiйнi ознаки: 3) взаємодiя учасникiв групи органiзована (вiд ситуативних груп, де груповi структури ледве визначенi, до складноструктурованих, де iснують багатоманiтнi та багатоплановi функцiональнi та психологiчнi взаємозв'язки); 4) група є єдиним особливим суб'єктом дiяльностi тобто кожен учасник робить свiй внесок вiдповiдно до координацiї та розподiлу ролей — з одного боку, до кожного пред'являються певнi вимоги — з iншого. Такi вимоги можна умовно подiлити на загальнi (здiйснювати протизаконнi дiї, беззастережно дотримуватись норм, що склалися в групi, та субординацiї) й частковi (обачливiсть у поведiнцi, здiбностi та досвiд вчинення злочинiв, наявнiсть певних особистiсних властивостей). Причини об'єднання декiлькох осiб у злочинну групу: а) неможливiсть вчинити самому чи складнiсть одноосiбної реалiзацiї злочину; б) особистi неформальнi зв'язки i стосунки учасникiв у минулому за наявностi антисуспiльної спрямованостi одного чи декiлькох iз них; в) спiльнiсть iнтересiв та соцiальних установок учасникiв групи; Злочиннi групи достатньо часто формуються на основi неформальних об'єднань у сферi побутового спiлкування (за мiсцем проживання), що виникають завдяки симпатiям, емоцiйнiй привабливостi, спiльностi поглядiв та iнтересiв i т. iн. Єднiсть та цiлiснiсть групи при цьому забезпечується внутрiшньою iзоляцiєю та страхом викриття, протиставленням суспiльству i зростанням ймовiрностi кримi-нального покарання, круговою порукою i острахом розправи при недотриманнi взятих зобов'язань. Злочинна група може також спецiально створюватися особами, якi мають антисуспiльну спрямованiсть та/чи злочинний досвiд. Довiрливi стосунки базуються на спiльному вiдбуваннi покарання в УВП, злочинних зв'язках, вчинених у минулому злочинах та iн. У даному випадку мають мiсце прояви антисуспiльної установки та готовностi до злочинної дiяльностi всiх учасникiв. 1) добровiльнiсть об'єднання учасникiв для здiйснення злочинної дiяльностi. Вона безсумнiвна навiть у випадках, коли окремi особи залучаються за допомогою психологiчного тиску втягуються в групу проти їх волi, оскiльки рiшення про свою участь чи неучасть, в результатi, приймається людиною свiдомо i самостiйно; 2) розвиток групи вiд простого об'єднання двох чи бiльше осiб для вчинення одиничного злочину (ситуативнi та тимчасовi групи) до бiльш складних i органiзованих форм злочинних об'єднань, дiяльнiсть яких стає все бiльш цiлеспрямованою, утаємниченою, жорстокою; процесiв в злочиннiй групi встановлюється жорстка внутрiшня органiзацiя та система взаємних зобов'язань; чiтко розподiляються функцiї i ролi, причому останнi набувають стандартизованого та знеособленого вигляду; визначається система норм i правил поведiнки як безпосередньо в процесi групової життєдiяльностi, так i поза її межами. Структура злочинних груп: "домiнування — пiдлеглiсть"; 2. вiдповiдальнi виконавцi — керiвники окремих пiдгруп чи при виконаннi окремих операцiй, що, як правило, мають злочинний досвiд та певнi органiзаторськi здiбностi. 3. виконавцi якi спецiалiзуються на окремих дiях та операцiях, реалiзуючи лише частину загального групового плану. 4. "опозицiонери" — тi, що претендують на роль лiдера за своїми особистiсними якостями та рiвнем домагань, або ж такi, що мали i втратили провiднi позицiї в групi: вони демонструють готовнiсть замiстити лiдера, генерують конкуруючi плани та уявлення, прагнучи до створення мiкрогруп i т. iн. 4) замiна емоцiйних стосункiв мiж учасниками на суто функцiонально-дiловi, що базуються на спiльнiй злочиннiй дiяльностi. Значення вiдносин симпатiї, дружнiх i навiть родинних стосункiв поступово зменшується, а iнколи — повнiстю вiдсутнє; 5) вимушена вiдособленiсть, замкнутiсть щодо iнших людей та соцiального середовища. Це проявляється рiзною мiрою, але чим вищий рiвень її органiзованостi та бiльш небезпечна групова злочинна дiяльнiсть, тим сильнiше прагнення до вiдо-соблення та iзоляцiї. Вiдповiдно мiнiмiзується кiлькiсть учасникiв до обсягу, необ-хiдного для вчинення злочинiв; 6) розвиток групи супроводжується територiальним розповсюдженням зло-чинної дiяльностi, розширенням сфер впливу (мiкрорайон — район — мiсто — область — регiон) та виникненням суперництва з iншими групами, що з часом призводить до їх перерозподiлу. Зазначенi психологiчнi особливостi, в тому числi й закономiрностi функцiонування, стосуються злочинних груп загалом. Разом iз тим, залежно вiд складу учасникiв та спрямованостi злочинної дiяльностi, можна видiляти окремi рiзновиди злочинних груп, що матимуть свою специфiку. 1. Злочиннi групи неповнолiтнiх i молодi соцiального ото-чення, групи з антисоцiальною спрямованiстю, до якої вiн належить чи належав ранiше. Не виключена рiзниця соцiальної ролi, виконуваної в неформальнiй групi та при вчиненнi конкретного злочину. Проведенi дослiдження свiдчать, що злочиннi групи неповнолiтнiх i молодi виникають, переважно, на основi неформальних груп або "груп дозвiлля". Це пов'язано з такими елементами пiдлiткової психологiї, як пiдвищена схильнiсть до навiювання та наслiдування, несталiсть емоцiйно-вольової сфери, орiєнтованiсть на групу (конформiзм), домiнування потреби у спiлкуваннi з однолiтками та переоцiнка значимостi їх схвалення, некритичнiсть оцiнки своїх переваг i недолiкiв та iн. Соцiальнi властивостi особистостi у пiдлiткiв ще тiльки починають формуватися. Окрiм вже зазначеної недостатньої самокритичностi при оцiнцi своєї поведiнки, у них може бути навiть знижена здатнiсть до вибiрковостi свiдомих дiй. Але особливу увагу слiд придiлити домiнуючiй у цьому вiцi схильностi до групування. Саме в неформальнiй групi пiдлiтки мають можливiсть виявити себе та самоствердитися як особистiсть. За даними психологiчних дослiджень, учасникiв злочинних груп неповно-лiтнiх та молодi первiсно об'єднувало: сусiдство по будинку — 30,4%, проживання на однiй вулицi — 24,8%, спiльне навчання та робота — 16%. Повнокровне спiлкування з однолiтками в офiцiйному середовищi для пiдлiткiв, якi опинилися в психологiчнiй iзоляцiї, змiнюється дозвiллям асоцiального змiсту. Антисуспiльна група стає референтною, завдяки чому негативний вплив її посилюється, а вiковi особливостi набувають викривлених форм: пiдвищена емоцiйнiсть виявляється у нестриманостi, потреба самоствердження — у брутальностi, цинiзмi тощо. Неповнолiтнi учасники антисуспiльних груп, як правило, не здатнi проявити себе та утвердитися в групах, дiяльнiсть яких є соцiально-корисною. Вони поступо-во втрачають зв'язки з колективами, до яких формально належать, перестають орiєнтуватися на їх ставлення, не цiнують їх думку. Загострюються такi риси характеру, як жорстокiсть, агресивнiсть, нахабство, пiдступнiсть (до 45% обстежених), що серед законослухняних зустрiчаються значно рiдше. Група, у свою чергу, впливає на своїх учасникiв, прищеплює їм антисуспiльнi погляди i установки, заохочує до злочинного способу життя — вiдбувається активний процес "перевиховання" (десоцiалiзацiя). Звичайно, не кожен важковиховуваний пiдлiток вступає у конфлiкт iз законом, але взаємозв'язок цих явищ очевидний. На кожному етапi формування злочинної групи неповнолiтнiх i молодi можлива переорiєнтацiя її на позитивний розвиток, але для цього необхiдно створення вiдповiдних сприятливих умов її функцiонування в соцiумi. У процесi переростання антисуспiльної групи неповнолiтнiх i молодi у злочинну в нiй вiдбуваються важливi змiни: зменшується кiлькiсть учасникiв та пiдвищується ступiнь їх iдентифiкацiї з групою ("ми" на вiдмiну вiд "вони"); зростає питома вага осiб iз негативними соцiально-моральними характеристиками (схильнi до вживання алкоголю та наркотикiв, ранiше засудженi тощо); склад групи стає бiльш рiзнорiдним за соцiальним складом (учнi загальноосвiтнiх шкiл i вищих закладiв освiти, малоквалiфiкованi робiтники, непрацюючi); учасники все бiльше часу проводять у мiсцях iз кримiнальним забарвленням; методи керiвництва групою змiнюються з демократичних на авторитарнi. 2. Злочиннi групи ранiше засуджених який вiдразу визначає груповий статус кожного з учасникiв, норми i правила поведiнки в групi та її злочинну "спецiалiзацiю" (об'єкти злочинних домагань та засоби досягнення злочинної мети), тобто створює чiтку функцiонально-психологiчну структуру. Завдяки цьому злочиннi групи, що складаються з ранiше засуджених, з самого початку свого iснування стають органiзованими, "минаючи" попереднi етапи групової динамiки. Оскiльки учасники названих груп мають злочинний досвiд, вiдповiдно, вони знайомi (особисто чи з розповiдей товаришiв у мiсцях вiдбування покарання) з методами оперативно-розшукової та слiдчої дiяльностi правоохоронних органiв, що дозволяє створити достатньо ефективну систему маскування та конспiрацiї злочинних дiянь, утруднює їх викриття i притягнення до кримiнальної вiдповiдальностi. Злочиннi групи ранiше засуджених нечисленнi: вони складалися з 2-3 осiб, їх учасники понад усе ставлять безпечнiсть дiяльностi, тому обмежують число причетних i уникають проникнення в групу стороннiх осiб, не знайомих за попереднiм вчиненням злочинiв чи за спiльним вiдбуванням покарання. Таке має мiсце лише в окремих випадках, за умови необхiдностi участi певного "фахiвця" (водiй, зварювальник, службовець пошти, лiкар тощо), причому вони залучаються для здiйснення окремої операцiї i володiють мiнiмально необхiдним обсягом iнформацiї. Стосунки мiж учасниками базуються, передусiм, на спiльнiй злочиннiй дiяльностi, а також на злодiйських традицiях i звичаях; емоцiйна сфера спiлкування є другорядною або ж зовсiм вiдсутня. Разом iз тим, культивуються афективно-iмпульсивнi форми iндивiдуальної поведiнки (зухвалiсть, цинiзм щодо оточуючих, п'янство та гуляння, оргiї), що є проявом спотвореного прагнення до самоствердження, уявної вищостi, зневаги до iншої особи, а також глобального конфлiкту з усiєю системою соцiальних вiдносин. Виразно прослiдковується iдентифiкацiя (ототожнення) особистостi з групою, внаслiдок чого ще бiльше деформуються уявлення про загальнолюдськi норми i цiнностi. В структурi особистiсних властивостей та якостей дiагностується неадекватна самооцiнка, акцентуйованi та психопатоподiбнi риси характеру, висока тривожнiсть, iмпульсивнiсть i демонстративнiсть, емоцiйна нестiйкiсть та iн. Особливостi формування i функцiонування даних груп значною мiрою подiбнi до вищезазначених: вони створюються досвiдченим лiдером, iз самого початку є досить органiзованими i швидко еволюцiонують у своєму розвитку; у них вiдсутнi стосунки, заснованi на емоцiйних зв'язках, а якщо такi спочатку й iснують, то вони швидко замiщаються власне функцiонально-дiловими, зумовленими участю у групо-вих злочинах, i не поширюються на позаспiльну злочинну дiяльнiсть. Разом з тим, такi групи мають вираженi специфiчнi вiдмiнностi. Вони полягають, передусiм, у тому, що їх структура є своєрiдною копiєю тих органiзацiй, всерединi яких вони функцiонують: злочиннi лiдери обiймають в них вищi керiвнi посади, вiдповiдальнi виконавцi –– керують структурними пiдроздiлами, де працюють рядовi учасники. Існуючi вiдносини службової залежностi викорис-товуються, в тому числi, й для здiйснення злочинних оборудок, тобто органiзатор, визначаючи можливостi для вчинення злочину, пристосовується до ситуацiї й використовує iснуючi об'єктивнi умови у злочинних цiлях. Переплетення виробничої i злочинної дiяльностi, використання посадовими особами свого службового становища надає таким групам значних переваг. Для втягнення у групу використовуються такi прийоми, як шантажування та погроза компрометацiї, створення ситуацiї матерiальної залежностi, створення труднощiв у роботi в сполученнi з обiцянкою допомоги, а також використання службової чи iншої залежностi, прохання, умовляння, обман, i лише у надзвичайних випадках — насильство. При вiдмовi вiд подальшої злочинної дiяльностi окремими учасниками це не спричиняє жорстких санкцiй проти особи, окрiм вiдлучення вiд групи та розповсюдження дискредитуючої iнформацiї. Характерною є також подвiйна система цiнностей та переконань учасникiв таких груп щодо власностi: вони не iдентифiкують себе зi злочинним свiтом, але при цьому iгнорують правопiдзахиснi соцiальнi цiнностi та надають пiдвищеної значимостi особистому добробуту; розкрадання суспiльної власностi, на вiдмiну вiд iнших злочинiв (квартирна та кишенькова крадiжка, пограбування, розбiйний напад та iн.), хоча й оцiнюється як протиправна дiя, але не засуджується як засiб особистого збагачення. 4. Злочиннi групи, що вчиняють пограбування та розбiйнi напади з метою заволодiння державною та приватною власнiстю Кiлькiснi параметри даних груп визначаються багатоступеневiстю та багато-функцiональнiстю планованої дiяльностi, необхiднiстю виконання досить складних операцiй, використанням рiзноманiтних спецiалiзованих засобiв при вчиненнi злочину i т. iн., що потребує не мiнiмальної, яку попереднiх випадках, а оптимальної чисельностi групи (в середньому — 4 чол.). Їх психологiчними особливостями є високий ступiнь контактностi учасникiв мiж собою ще до визначення спрямованостi групи як злочинної. Вони формуються протягом достатньо тривалого часу (2-х i бiльше мiсяцiв), попередньо визначаючи стратегiю i тактику дiй, пiдшукуючи чи спецiально виготовляючи вiдповiдне технiчне оснащення, ретельно вивчаючи умови та обстановку, навiть тренуючись i набуваючи необхiднi умiння та навички. Все це зумовлює високу згуртованiсть групи та сталiсть стосункiв її учасникiв. iєрархiя ролей, що, як правило, визначається внеском кожного учасника в досягнення кiнцевого злочинного результату. Значна увага придiляється конспiрацiї та маскуванню, наявнi санкцiї, у тому числi й фiзичнi, за порушення iснуючих правил. 5. Злочиннi групи, що вчиняють насильницькi злочини Дiяльнiсть таких груп визначається переважно ситуативно виникаючими обставинами, яким передує досить тривале попереднє знайомство, спiльне прове-дення часу, збiг установок поведiнки та наявнiсть у кожного iз учасникiв антисус-пiльної спрямованостi. Залучення до групи вiдбувається, як правило, шляхом навiювання, зараження i наслiдування на яскраво вираженому емоцiйному тлi. Даним групам властивi жорсткi правила i традицiї, заснованi на культi насильства, що зумовлює значнi психологiчнi i фiзичнi санкцiї за порушення норм рольової поведiнки, у тому числi — екстремальнi. Найбiльш яскраво, у порiвняннi з вищезазначеними групами, виражена iдентифiкацiя особистостi з групою, внаслiдок чого значною мiрою деформуються уявлення про норми моралi i закону, втрачається самоконтроль, iгнорується та перестає усвiдомлюватися неминучiсть вiдповiдальностi. Культивується використання специфiкованої атрибутики в широких межах — вiд жаргону до обрядiв i традицiй; лiдерами заохочується розгнузданiсть, розбещенiсть, оргiї, акти вандалiзму, тобто такi афективно-iмпульсивнi форми поведiнки, що сприяють посиленню залежностi учасника вiд групи, а також створюють емоцiйний фон, який полегшує прийняття рiшення про вчинення злочину. Завдання 3. Задача Умова: Через Н-ську митницю постiйно здiйснювалось перевезення наркотичних речовин. Пiдозри виникли вiдносно одного з представникiв зовнiшньо-торгiвельної органiзацiї. Пiдозрюваний Л., 52 рокiв, високого зросту, слiдкує за своєю зовнiшнiстю: рiдке волосся акуратно зачесане. Контролює свою поведiнку. Визначено перелiк речей, якi постiйно знаходять-ся у валiзi пiдозрюваного пiд час закордонних вiдряджень: рушник, зубна пас-та, бiлизна, одеколон, електробритва, кiмнатне взуття, крем для голiння, лак для волосся в аерозольнiй упаковцi, термос, спортивний костюм, окуляри. Подальша робота виявила ґрунтовнiсть виниклих пiдозр. На якiй пiдставi? Розв’язок: З вищенаведеного можна припустити, що причиною виник-нення пiдозр щодо особиє спостереження за тими речами, якi громадянин Л. постiйно возить за собою. А саме, можливо, що деякi його речi: зубна паста, одеколон, крем для голiння, лак для волосся та термос (всi речi, в яких могли перевозитись наркотичнi речовини) не змiнювали свого стану протягом всiх поїздок особи. Тобто, тюбики лишалися повними, не змiнювалась зубна паста, крем для голiння, але при цьому сама особа була дуже охайною. Звiдси i виникає парадокс –– не використовуються засоби гiгiєни, але зовнiшнiй вигляд особи є охайним, акуратним. Тобто цi речi не використовувались за своїм прямим призначенням. В такому разi виникає питання: Для чого особi згаданi речi? Таким чином, виникли пiдозри щодо використання оболонок згаданих речей як контейнерiв для перевезення наркотичних речовин. Як вказано в умовi подальша робота пiдтвердила ґрунтовнiсть таких пiдозр. Висновки Розглянувши два теоретичних питання можна зробити наступнi висновки. Видiляють такi основнi етапи розвитку юридичної психологiї: II— порiвняльно-аналiтичний(XIXст); III— природничо-науковий (з початку XXст. до теперiшнього часу). Можна видiлити три етапи розвитку юридичної психологiї в Українi: 1) кiнець XVIIст. — перша половина XVIIIст. (епоха Просвiти) — першi спроби проникнути в психологiю (душу) злочинця, критично осмислити психологiю людей, що вершать правосуддя; 2) кiнець XVIIIст. —остання чверть XIXст. —характеризується початком читання курсiв iз юридичнiй психологiї; 3) XXст. — початок XXIст. — оформлення юридичної психологiї як галузi психологiчної науки i становлення її як експериментальної дисциплiни. Юридична психологiя в Українi сьогоднi представлена такими основними напрямами: 1) кримiнальна психологiя; 2) психологiя процесуальної (слiдчої, судової, адвокатської та iн.) i непроцесуальної (оперативно-розшукової, управлiнської та iн.) дiяльностi; 4) правова психологiя; 5) психологiя юридичної працi; 6) судово-психологiчна експертиза. Злочинна група — це неформальне антисуспiльне об'єднання осiб для спiльного вчинення злочинiв, що є єдиним, особливим суб'єктом дiяльностi. Саме спiльнiсть вчинення злочинiв певного виду (корисливих, корисливо-насильницьких, насильницьких) —головне, заради чого iснує злочинна група. Закономiрностi функцiонування злочинних груп: утаємниченою, жорстокою; 3) удосконалення функцiонально-психологiчної структури: склад учасникiв стабiлiзується, визначається злочинна спецiалiзацiя (злочиннi плани та об'єкти злочинних домагань). Структура злочинних груп: 1. лiдер; 2. вiдповiдальнi виконавцi; 3. виконавцi; 4. "опозицiонери". 5) вимушена вiдособленiсть, замкнутiсть щодо iнших людей та соцiального середовища; 6) розвиток групи супроводжується територiальним розповсюдженням злочинної дiяльностi, розширенням сфер впливу (мiкрорайон — район — мiсто — область — регiон) та виникненням суперництва з iншими групами, що з часом призводить до їх перерозподiлу. 1. Злочиннi групи неповнолiтнiх i молодi. 2. Злочиннi групи ранiше засуджених. 3. Злочиннi групи розкрадачiв державної чи приватної власностi. 4. Злочиннi групи, що вчиняють пограбування та розбiйнi напади з метою заволодiння державною та приватною власнiстю. 5. Злочиннi групи, що вчиняють насильницькi злочини. Список використаної лiтератури 1. Бараненко Б. І. Психологiя оперативно-розшукової дiяльностi: Навчальний посiбник. –– К.: ЦУЛ, 2007. –– 272 с. 2. Бедь В. В. Юридична психологiя: Навчальний посiбник. –– Львiв: Новий Свiт-2000, 2004. –– 376 с. 3. Іванов В. М. Юридична конфлiктологiя: Навчальний посiбник. –– К.: МАУП, 2004. –– 224 с. 4. Коновалов В. Е. Правовая психология: Учебное пособие для юристов. –– Харьков: Основа, 1990-1991. –– 198 с.