Історичнi етапи розвитку психологiї
Змiст
Вступ
Роздiл I Перший етап – фiлософської психологiї
Роздiл III Третiй етап – наукової психологiї
Висновок
Список використаної лiтератури
Вступ
Історичний етап розвитку психологiї – тривалий процес боротьби рiзних поглядiв i концепцiй, пошуку свого мiсця серед iнших наук. Тому знайомство з найважливiшими психологiчними теорiями дає змогу краще зрозумiти предмет психологiї i методи дослiдження психiки.
Питання про мiсце психологiї в системi наук завжди було i залишається предметом гострих дискусiї. Вiд вiдповiдi на нього залежать можливостi використання психологiчних даних в iнших науках, розумiння того, наскiльки правомiрно використовувати їх здобутки в психологiї. Мiсце, яке вiдводилося психологiї в системi наук у рiзнi iсторичнi перiоди, свiдчило i про рiвень розвитку психологiчних знань, i про загально фiлософську спрямованiсть самої класифiкацiйної схеми. У цiй схемi психологiя завжди була саме тим компонентом, який переконливо показував неспроможнiсть усiх лiнiйних класифiкацiйних схем. Жодна наука не переходила з однiєї рубрики в iншу стiльки разiв, як психологiя.
першого пiдходу
- представники другого пiдходу
(М. С. Роговiн та iн.) вважають, що розвиток психологiчної думки має бути розподiлений на
(донаукової (мiфологiчної), фiлософської i наукової психологiї);
- згiдно з третiм українським вченим В. А. Роменцем.
Згiдно остатнього пiдходу, етапи розвитку виокремлюються за iсторичними епохами – отож, можна говорити про психологiю Мiфологiчного перiоду, психологiя Античностi, психологiя Середньовiччя, психологiю Вiдродження, психологiю епохи Бороко, психологiю Просвiтництва, психологiю Сцiєнтизму (останньої епохи, що бере початок у XIX ст., у якiй, до речi, живемо й ми – її назва походить вiд латинського «scientia» - наука, i вiдбиває ту рушiйну силу, яку має наука у сучаснiй культурi).
Запропонований останнiм пiдходом подiл iсторiї психологiї має сенс, бо психологiя кожної iсторичної епохи мала суттєвi вiдмiнностi, робили цiлком певнi акценти на тих чи iнших психiчних явищ. Так психологiчна думка вiд Мiфологiчного перiоду до епохи Середньовiччя робила наголос на ситуативних феноменах, вiд епохи Вiдродження до епохи Просвiтництва – на мотивацiйних, а у XIX- XX ст. – на феноменах дiї та пiслядiї. Ситуацiя, мотивацiя, дiя та пiслядiя є компонентами вчинку як осередку (пояснювального принципу) психологiї.
Найпершi з вiдомих нам уявлень про душу вiдносяться до архаїчного суспiльства (мiфологiчний перiоданiмiзм.
Анiмiстичнi уявлення про душу наближали її до повiтря, тобто пов’язували її з матерiєю. Мiфологiчне уявлення про душу, було цiлком пiдкорене уявленню про фатум, невiдтворнiсть заздалегiдь визначеної долi, протистояти якiй було марною справою. Вирiшальною характеристикою свiдомостi людини був синкретизм – первiсне злиття людини зi свiтом та суспiльним оточення.
здатностi i душа у цiлому уособлюються в образах мiфологiї (Псюхе, Мнемозiна, Лента, Гiпнос та iн.), що є несвiдомою проекцiєю фантазiї. Проектованi назовнi властивостi людини шлiфуються вiками й тисячолiттями, набувають пластичного виразу в казках, анекдотах, iсторiях, легендах, сказаннях.
Побачити незвичайне i до цього прикувати свою увагу – початок пiзнання психiчного в його iнобуттi. В давнину люди покланялись предметам саме незвичайної форми. Емоцiї подиву, страху вимагає вiдповiдних образiв, щоб звiльнити людину вiд її обтяжливостi. В образах фантазiї вiдображається те, що здiйснюється в самiй людинi. Якщо припустити, що спочатку привертає увагу незвичайна форма, то уявлення душi у виглядi зiрки, вогню i т. п. слiд вважати первiсним. Душа ,як олюднений двiйник тiла – вища її мiфологiчна форма. Образ души як двiйник тiла – такий поступальний розвиток первiсних уявлень про душу.
Суб’єктивна, емоцiйна реакцiя на проектованi несвiдомо образи, не втрачаючи з ними зв’язок, саме через них стає предметом усвiдомлення i через фантастичнiсть образiв фiксується в психiчному.
Фантастичне та емоцiональне об’єктивують та збуджують один одного, чим замикається порочне коло їхнього зв’язку. Його прорив здiйснюється завдяки споконвiчнiй гетерогенностi фантазiї та емоцiй. Завдяки зв’язаностi з тiлом образи фантастичного мають тяжiння до зовнiшнiх у вiдношеннi до тiла подiй. З’являється функцiя посередника мiж фантазiєю та тiлом, яку здiйснює емоцiя. Предмет фантазiї за своїми якостями тепер неповинен бути чужим властивостям живого. Існує безлiч зовнiшнiх предметiв, що мають цi властивостi. Це викликає багатоманiтнiсть форм, в яких може бути виражено душу.
Жива iстота i неживий предмет стають особливими формами виразу однiєї i тiєї ж душi. Вона виноситься за тiло i поза ним веде своє iснування – екстерiоризацiяiнтерiоризацiя
душi, входження в її тiло, iнкарнацiя. Уявлення про метемпсихоз (переселення душi) є похiдним вiд уявлення по екстерiоризацiю та iнтерiоризацiю.
Якщо душа переходить з одного тiла в iнше, останнє повинно змiнюватися, щоб бути вiдповiдним душi. Такi метаморфози тiла мають висхiдну
i низхiдну
, деградуючу лiнiю i свiдчать про метаморфози душевних властивостей.
Переселення душ i метаморфози наближають людину до стану досконалостi, де душа i тiло будуть життєво адекватнi одне одному. У своїх безкiнечних iнкарнацiях душа вбирає в себе незлiчене багатство свiту. Змiст душi зливається з ним. Душа через себе вiдображає цей свiт, виступає знаряддям, яке здiйснює вiдображення всього свiту. Свiти рiзних iнкарнацiй – рiзнi свiти. Досконала повнота розкриття свiту – лише в людському образi душi. В цьому випадку душа i свiт єдинi. Виникає вчення про iндивiдуалiзоване, точнiше – специфiковане бачення свiту, де душа виступає органом цього бачення.
У русi до перед звичайної досконалостi душа повинна пройти шлях героїзму, наближаючись до божественного образу iдеалу краси i могутностi.
Розклад мiфологiчної психологiї полягає найбiльше в її неспроможностi розкрити творчу активнiсть людини. Творчiсть була незрозумiлою для всiєї стародавньої фiлософiї. У мiфологiчнiй психологiї душа виступає у виглядi образу тiла та його частин.
Античнiстьфiлософськуатомiзм
Демокрита, Епiкура (вчення про те, що душа, як iвсi речi, складається з атомiв – але її неможливо помацати, бод уже круглi та вогнянi атоми вислизають з рук) та спiритуалiзм iстинного буття.
Теоретично орiєнтована фiлософська психологiя епохи
вбавила в людинi образ i подобу Вищої iстоти – Бога. Тiльки спираючись на зв’язок з божественним свiтом людська душа отримує силу. Античнiсть i середньовiччя, розглядаючи ситуацiю (сукупнiсть умов) людського життя, вже одержують феномен протистояння людини долi (конфлiкт мiж зовнiшнiм i внутрiшнiм аспектами ситуацiї). Загострення цього конфлiкту спричинило звернення психологiї Вiдродження
до внутрiшнього свiту людини, до тих мотивiв, якими визначаються її дiяння. Людина Вiдродження вважала себе центром свiту i свою мотивацiю – непереможною силою. Антропоцентрична переорiєнтацiя епохи Вiдродження перенесла наголос у твердженнi про подiбнiсть людини до Бога на належнiсть їй божественних якостей. Подальшi епохи спроектували це самовпевнене уявлення.
Метафiзична психологiя вчить, що наука iснує як нематерiальний субстрат, або ж що психiка з її свiдомiстю матерiальна. Метафiзик – психолог становить дуже абстрактно питання про те, що таке душа, не дослiджуючи її реальної дiяльностi, поведiнки, насамперед, практичного зiткнення її зi свiтом. Те, що перебуває поряд, не помiчається (своєрiдна слiпота людського розуму). Всi сили души переносяться в її невидиму сутнiсть. Предмет дослiдження такої психологiї – пiзнавальна дiяльнiсть людини, загальний смисл естетичних та естетичних категорiй.
Фiлософська психологiя розробляє питання про походження змiсту психiчного: чи є вiн iманентним душi, чи є вiн вiдображенням зовнiшнього свiту, що в психiцi властиве їй самiй, що є вiдображенням зовнiшнього свiту? Ідея про первиннi та вториннi якостi в образах нашого пiзнання є еклектичною спробою розв’язати це питання. З одного боку, тут розвивається лiнiя Демокрiта – Локка, з iншого – Берклi – Фiхте. Берклi вiдкриває повнiсть можливiсть такого дуалiстичного пiдходу до пiзнання, вважаючи, що й первиннi якостi є похiдними вiд пiзнавальних здатностей людини.
У фiлософськiй психологiї аналiзується насамперед дiяльнiсть теоретична. Проблема волi становиться лише в планi того, що її визначає, чи не пiдлягає вона причинному поясненню, чи нi. У зв’язку з цим головною проблемою виступає «свобода волi»: два рiшення були протиставленi одному – детермiнiзм та iндетермiнiзм. Проблема людських почуттiв зосереджується на пiзнання – сприяють йому чи перешкоджають. Ерос, любов, з одного боку, i розклад, ненависть, з другого, визначають пiзнавальний етичний бiк прояву психiчного.
Переважаючим способом мислення в спекулятивнiй психологiї є метафiзичний, протиставлений дiалектицi. Психiчне беруть як певну сутнiсть, здатнiсть, що тiльки розгортає свої данi. Практична дiяльнiсть виявляється зайвою. Її зрозумiли, особливо як основу формування, створення самого психiчного. Поведiнка, дiяльнiсть повиннi виступити як спроможна дiйснiсть. Таке тлумачення означає перехiд до наукової психологiї.
Третiй етап – наукової психологiї
К. Маркс i Ф. Енгельс, розвиваючи дiалектико – матерiалiстичнi засади наукової
психологiї, вказують на необхiднiсть введення поняття практичної дiяльностi, розкриття активного характеру людської психiки. Праця виступила конкретною формою дiяльностi, основною зв’язкою мiж тiлом i душею. І душа, i тiло виявляють плиннiсть, динамiчнiсть. Дiяльнiсть у будь якої формi є внутрiшнiм зв’язком, взаємним переходом усiх аспектiв психiчного.
І. Кант ученням про паралогiзм чистого розуму наносить вiдчутний удар метафiзичнiй психологiї, найбiльше в особi Вольфа i Лейбiца. К. Маркс i Ф. Енгельс не тiльки завершують її розгром, а й закладають методологiчнi основи наукової психологiї. У зв’язку з цим питанням про вiдношення душi i тiла виступають три головнi етапи спекулятивної психологiї:
- душа як форма тiла.
Пiд впливом цього вчення Арiстотеля перебував принаймнi увесь європейський науковий свiт в стародавнi часи, свiт арабо – мусульманський, iдеологiя середнiх вiкiв на чолi з Фомою Аквiнським. Те, що вiдрiзняє «форму» тiла вiд мiфологiчного портретного уявлення душi, є активний характер форми, її портрет над тiлом;
- Декарт вiдкриває будь - яку схожiсть тiла i душi, показуючи їх як окремi субстанцiї.
Вони iснують як протилежнiсть атрибутiв i фiлософськiй системi Спiнози i як замкненнi монади Лейбiца. В його вченнi душа повнiстю вiдгороджується вiд матерiального свiту. За Гетелем, вона «феноменологiчно» «знiмає» матерiальнiсть тiла, об’єктивного свiту – в певному розумiннi утримує її;
мiж дуалiзмом i антропологiчним монiзмом, а М. Г. Чернишевський пропонує чiткий матерiалiстичний монiзм. В антропологiї становиться питання про реальну єднiсть тiла i душi, але не враховується практична дiяльнiсть як поцейбiчне буття людської психiки.
Наукова психологiя вже як продукт буржуазної думки починає свiй поступальних рух з фiзiологiчної психологiї з бiологiчним вiдтiнком, зi статичним пiдходом до дiяльностi i показує пасивний зв’язок мiж тiлесним подразником i суб’єктивною реакцiєю. Зарубiжнi психологи – iдеалiсти (Г. Спенсер, В. Вунд) i вiтчизнянi стихiйнi матерiалiсти (І. Павлов, В. Бехтерєв) утворюють її основнi етапи, дають їй визначальнi риси. Проте справжня дiяльнiсть людини є дiяльнiстю соцiальною, i психологiя неминуче повинна розкрити людину як сукупнiсть суспiльних вiдносин. Виникає психологiя соцiальна
в най поширенiшому розумiннi цього слова. Спочатку становить мовнi свiтогляднi та моральнi проблеми як предмет етнологiчної психологiї, психологiї народiв, щоб далi перейти до конкретних дослiджень (Дж. Морено з його теорiєю «психодрами» та iн.). Соцiальна психологiя прагне стати наукою гуманiстичною, проте в рамках буржуазної iдеологiї вона такою бути не може. Дiючий в нiй iндивiд зникає в народi, натовпi, колективнi. Хоч цi спiльностi можна розглянути як соцiальнi iндивiди, проте справжня психологiя особистостi тут ще не виявляється. Зокрема, Е. Дюркгейм формулює своє основоположення поняття – «колективне свiдоме» Проте «iсторiя», за висловом К. Маркса, нiчого не робить. Її здiйснюють конкретно – iсторичнi iндивiди.
У спробах органiчного поєднання двох психологiй – фiзiологiчної та соцiальної – почала виявлятися психологiя особистостi як психологiя особистiсної дiяльностi. Те мiсце, яке посiдала антропологiчна психологiя в рамках категорiально – спекулятивної, в науковiй психологiї займає тепер психологiя особистостi i творчостi. Аристотелевому вченню про душу як форму тiла стала паралельно фiзiологiчна психологiя, iдеї субстанцiональностi душi – iдея про соцiальну субстанцiю в науковiй психологiї (мова як така субстанцiя i т. п., що найповнiше визначає образ психологiчного – В. Гумбольдт, О. Потебня та iн.).
бiк психiчного. Ще до виникнення цих напрямкiв психологiї XX столiття. В. Дiльтей показав протилежнiсть мiж пояснювальною психологiєю та описовою. Спроби їх поєднання були здiйсненi всiма напрямками психологiї, в тому числi й суто бiхевiористичними. Але тiльки «особистiсний» напрямок на ґрунтi марксистської методологiї долає цей дуалiзм наукової психологiї. Разом з цим завершується психологiя як наука про два фактори людської поведiнки – природний та соцiальний. До цього дуалiстичного тупика впритул пiдiйшли рiзнi вiдгалуження психоаналiтичної теорiї. Л. С. Виготський був одним з перших, показав зв’язок натурального та суспiльного в людинi, висунувши iдеї культурно – iсторичного розвитку
.
Висунення на перший план проблем особистостi i творчостi, що припадає найбiльше на середину XX столiття i характеризує другу половину, свiдчить про дiйсне становлення гуманiстичної психологiї. З повним правом таку психологiю розвивають радянськi психологи. В капiталiстичних країнах психологiчнi напрямки, якi обговорюють проблеми особистостi i творчостi, приходять в сучасно свiтi. Радянська гуманiстична психологiя починається з особистостi як свої головної проблеми. Особистiсть пов’язується з прагненням до не повторного виразу своїх рис. Прагнення до найвиразнiшої об’єктивiзацiї здiйснюється найбiльше у вчинковому, творчому актi. Так здiйснюється iманентний зв’язок проблем особистостi i творчостi. Творчiсть не заперечується закономiрнiстю. Остання виявляється в неповторному, непередбачувальному. В цьому розумiннi вона сама себе й заперечує – не абсолютно, а вiдносно. Цим долається гострота та штучнiсть iдеї
про несумiснiсть пояснювальної та описової психологiї.
Висновок
Подiл iсторiї психологiї на три частини
– мiфологiчну
(народну), фiлософську
(метафiзичну, спекулятивну) i наукову проблем детермiнiзму, коли вона деградує до мiфологiчного уявлення про фатум у виглядi теорiї ентелехiї, преформiзму, вiталiзму, а також механiзму. Наукова психологiя, що не змикається в межах голої емпiрiї, шукає (i знаходить) фiлософське обґрунтування, адже її кардинальнi проблеми найчастiше пов’язанi з фiлософiєю, з фiлософськими проблемами людини.
фiлософiї. В перiодизацiї iсторiї психологiї слiд виходити з сутi основної проблеми – вiдношення тiла i душi. Це вiдношення має вчинкiв характер. На рiвнi мiфологiї замiнюються iдеєю субстанцiї, що детермiнує поведiнку, а в науковому мисленi – iдея абстрактної субстанцiї поступається мiсцем вченню про активний, творчий характер психiчного з постановкою питань про компоненти вчинку – ситуацiя, мотивацiя – та її здiйснення. Розумiння вчинку як визначальної структури людської психологiї усвiдомлення сил, що керуються людською поведiнкою, - ось що лежить в основi перiодизацiї iсторiї психологiї.
Революцiйний перевороту фiлософiї, здiйснений К. Марксом i Ф. Енгельсом, докорiнно вплинув на iсторичну долю свiтової психологiї: було проголошено її новi, науковi принципи, розроблено методологiчнi засади, викладено її читку систему, розв’язано окремi кардинальнi питання.
Психологiя К. Маркса i Ф. Енгельса, заперечуючи стару метафiзичну, фiлософську психологiю, дала початок науковiй психологiї. Було виявлено не тiльки рушiйнi сили розвитку психологiчної науки в її iсторично – культурних зв’язках, а й встановлено її чiтку обґрунтовану перiодизацiю.
Список використаної лiтератури
1.
2.
Історiя психологiї. Зав. редакцiєю В. Г. Петiк. – 1978. -(40-55)
3.
Психологiя. Навчальний посiбник. Рецензенти: Н. А. Буняк., А. В. Вихрущ, 2003. -(27-31)
|
