Ідейна спадщина сучасної соцiальної психологiї
У наш час у соцiальнiй психологiї зложилися кiлька способiв органiзацiї того величезного матерiалу, що являє iсторичну цiннiсть. Один з них - найпоширенiший - виявлення значимих для соцiальної психологiї iдей i тем у рiзних науках, а також причин їхньої появи у фiлософiї, соцiологiї, психологiї, етнографiї, антропологiї (Андрєєва, Кузьмiн). Іншої - аналiз розвитку попередньої й релевантних соцiальної психологiї розробок в окремих, переважно європейських країнах на певних iсторичних етапах. Як правило, тут мова йде про Древню Грецiю, середньовiчну Європу й Францiю, Англiю, Нiмеччину, Італiю XIX столiттi. Інодi можна зустрiти спроби з'єднати обидва способи. Тодi, як це робить, наприклад, американський дослiдник У. Саакян, ми одержуємо "пролог до соцiальної психологiї", представлений соцiальною наукою за перiод вiд глибокої стародавностi (звичайно Древньої Грецiї) до епохи Вiдродження, потiм перiод до початку XX столiття, представлений внеском рiзних країн, що плавно переходить в iсторiю американської соцiальної психологiї. Приблизно та ж схема витримана й в авторитетному "Посiбнику iз соцiальної психологiї" за редакцiєю Г. Линдзей i А. Аронсона.
Ще один можливий варiант - хронологiчна послiдовнiсть: вiд епохи до епохи, вiд столiття до столiття.
Це означає, що iсторична iнтелектуальна спадщина соцiальної психологiї розглядається з погляду внеску в розробку елементiв, що згодом сформувалися в XX столiттi в певнi парадигми. Тим самим розвиток соцiальної психологiї буде дослiджено в методологiчному й категорiальному ключi, єдиному для минулого, сьогодення й, можливо, майбутнього. У певному змiстi iсторичне буде тут пiдлегле логiчному (прийом теж добре розроблений у методологiї науки).
2) позицiя по питанню про специфiку соцiального дослiдження;
4) моделi людини, суспiльства й вiдносини мiж ними;
5) розумiння предмета соцiальної психологiї й базових категорiй, у яких вiн визначається;
"iндивiд" - "група" - "суспiльство" i основнi об'єкти, на яких воно вивчається;
7) позицiя по питанню про роль соцiального психолога в суспiльствi й сфера практичного застосування отриманих даних.
Отже, перший елемент - вибiр базової науки як дисциплiнарна матриця. Тут важливо вiдзначити наступнi два моменти. Якщо звернутися до самим древнього й найбiльш впливовим письмовим пам'ятникам, що дiйшли до нас, - таким, як Бiблiя або Махабхарата, тобто три й бiльше тисячорiччя тому назад - те, зрозумiло, нi про який вибiр мови не може бути. І в цих пам'ятниках, i протягом наступних столiть, аж до епохи Вiдродження все, що могло б становити iнтерес для сучасної соцiальної психологiї, уписувалося в мiфологiю, теологiю, натурфiлософiю. Людина, її поводження, її зв'язки з навколишнiм свiтом не видiлялися iз загальної картини свiтобудови. Однак не можна не помiтити, що коли мова йшла про людину в рамках цiєї широкої картини, те головним предметом мiркування був його етнос, правила й норми належного поводження, що погодяться з якимсь вищим законом, незалежним вiд волi людей. Це мiг бути закон Мойсея, переданий через нього Богом, або Дао - закон правильного перебiгу подiй у системi Конфуцiя. Їхнiм ядром була етична система норм, правил вiдносин людини з iншими людьми, у групi, з iншими групами й суспiльством, спiввiднесена iз загальним законом.
Цей лейтмотив досить характерний для таких великих фiлософських систем як системи, побудованi Платоном i Аристотелем i згодом розвиненi їхнiми послiдовниками в Середнi столiття як у Європi, так i в арабському свiтi, Середнiй Азiї. Досить тут назвати iмена Августина Блаженного, Фоми Аквiнського, Авиценну (Ібн Сина). У цей перiод погляду на психологiю й етику були злитi воєдино. Ця злитiсть збереглася аж до XVII столiття, коли бурхливий розвиток полiтичного життя в Європi на перший план висунули взаємозв'язок етики й полiтики, що займали чимале мiсце й у навчаннi Конфуцiя.
Попередниками сучасної полiтичної, тобто соцiальної психологiї, сталi М. Макiавеллi й Т. Гоббс. На вiдмiну вiд Конфуцiя, для якого гарний полiтик - це в першу чергу високоморальна, справедлива людина, обоє європейських мислителя трактували традицiйнi цивiльнi чесноти скорiше "вiд противного", або як перешкода на шляху до влади (М. Макiавеллi), або як нав'язанi громадяниновi насильно, пiд страхом покарання.
з iменами французького соцiолога О. Конта, що вважається засновником сучасної соцiологiї, i нiмецького психолога В. Вундта, який перший здiйснив фундаментальну спробу дослiджувати роль психологiчних явищ у життi не тiльки iндивiдiв, але й цiлих народiв.
У реальному життi психологiчнi й соцiальнi фактори, що детермiнують поводження, нероздiльнi. Їх можна аналiзувати окремо лише в абстракцiї. У кожному iз цих випадкiв одна зi сторiн присутня або як фiгура, або як тло. Ця нерозв'язна дилема була блискуче обґрунтована в роботi С. Московичи. Результатом того або iншого вибору виявляються в одному випадку - соцiологiчна психологiя, в iншому - психологiчна соцiологiя. Обоє цих варiанта будуть докладно розглянутi в рамках вiдповiдних парадигм.
Як ми вже вiдзначали, наука є дiяльнiсть по встановленню загальних, унiверсальних, стiйких причинно-наслiдкових зв'язкiв: законiв i закономiрностей. Якщо соцiологiя й психологiя iз самого початку були орiєнтованi на пошук, у першу чергу, унiверсалiй людського поводження, то iншi науки, якi вклали свiй внесок у соцiальну психологiю, - етнографiя й антропологiя в центр уваги ставили розходження мiж людьми. У спецiалiзованiй формi вони тим самим додержувалися давньогрецького постулату про принципове розходження мiж греками й всiма iншими народами, що називалися "варварами" або "степовиками". Забiгаючи вперед, скажемо, що антропологiї й етнографiї треба було майже пiвтора столiття на те, щоб перейти до дослiдження й того, що є унiверсальним для рiзних культур i етносiв.
економiчнi, полiтичнi, психологiчнi й соцiальнi фактори.
iдеалiстичної й матерiалiстичної. Їхнє протистояння й розходження настiльки гарне вiдомi росiйському читачевi, що не вимагають докладного опису. Нагадаємо лише, що з погляду iдеалiзму первинне свiдомiсть, психiка, дух, а матерiальний свiт вторинний, вiн - продукт творчостi невiдомої нам сили: Логосу в стародавнiх грекiв, Бога або його аналога у свiтових релiгiях, Абсолютного Духа й т. п.
об'єктiв.
З погляду матерiалiзму, первинна матерiя, природний мир, а всi так званi iдеальнi сутностi, у тому числi свiдомiсть, думка, дух суть продукти еволюцiї природи. Звiдси знаменита теза: "Буття визначає свiдомiсть". І отже, людина мало чим вiдрiзняється вiд iнших природних об'єктiв, являючи собою лише певний етап їхнього розвитку.
"Людина є мавпа й тому повинен полягати душу свою за ближнього". Так само реагує iнший видатний росiйський мислитель С. Франк на слова матерiалiста М. Горького "Людина - це звучить гордо!": "... чому саме повинне "звучати гордо" iм'я iстоти, що принципово не вiдрiзняється вiд мавпи, iстоти, що є не що iнше, як продукт i знаряддя слiпих сил природи?"
Вiдзначимо, що iсторично попередники сучасних соцiально-психологiчних iдей, починаючи iз глибокої стародавностi й аж до середини XIX столiття, переважно були iдеалiстами попри все те, що й матерiалiстична лiнiя тiєю чи iншою мiрою в цей перiод iснувала, будучи вiдтиснутої на другий план. Важливий поворот у розвитку поглядiв убiк матерiалiзму на роль iдеальних факторiв, у тому числi психiки, у життi людини й суспiльства вiдбувся в другiй половинi XIX столiття. Вiн був обумовлений, головним чином, успiхом природничих наук, їхнiми разючими вiдкриттями й всi новими розвiнчаннями людини. Н. Коперник, Ч. Дарвiн, К. Маркс i 3. Фрейд переконливо показали людству, що Земля, i її мешканцi не є нi центром свiтобудови, нi його вершиною, а всього лише випадковим епiзодом, дiйсно "iграшкою слiпих сил": космiчних, бiологiчних або економiчних. Стандарти пiзнання й перетворення всього, що для цього потрiбне, були заданi тими науками, якi прийняли тезу про принципову подiбнiсть людини й природних об'єктiв, розробили вiдповiднi методи дослiдження й змiни дiйсностi, довели їхню ефективнiсть, створюючи новi машини, матерiали, вiдкриваючи новi джерела енергiї, роблячи матерiальнi умови життя усе бiльше й бiльше комфортними для все бiльшого числа людей. Слово "прогрес" стало магiчним до початку XX столiття, у прогрес вiрили бiльше, нiж у Месiю.
У цiй ситуацiї всi прозрiння й здогади мудрецiв минулого здавалися смiшними й примiтивними обманами. "Бог умер", - проголосив Ф. Нiцше одночасно з народженням нової, свiтської вiри в могутнiсть науки i її методу, названого позитивним. Наступила епоха "формування нової людини", "на науковiй основi", без апеляцiї до iнший, крiм матерiальної, реальностi.
Констатацiя цього повороту пiдводить нас до третього елемента парадигми: спiввiдношенню методу й теорiї.
Будь-яка наука у своєму розвитку проходить чотири основних фази розвитку: опису свого об'єкта, пояснення його природи й зв'язкiв з iншими об'єктами, пророкування на цiй основi його змiни й, нарештi, цiлеспрямованого керування iм. Результативнiсть четвертої, прикладної фази вважається одночасно критерiєм адекватностi попереднiх трьох.
До початку XX столiття соцiальна психологiя по бiльшостi оцiнок її iсторикiв перебувала в першiй фазi, наблизившись до другого. Вона була описової, умоглядної, спекулятивної й т. п., оскiльки володiла фактично двома методами - спостереження (споглядання) i мiркування (мiркування). Пояснення й пророкування були випадковий i ненадiйними, як матерiал для цього використовували спостереження й осмислення природного, неконтрольованого ходу подiй. Тому провiдне положення в парi "теорiя - метод" займали теоретичнi побудови.
убiк нової моди гойднувся настiльки далеко, що квалiфiкацiя дослiдження як теоретичного стала сприйматися як визначення його неповноцiнностi. Критерiєм високої квалiфiкацiї стало одержання даних за допомогою експерименту, лише одного з багатьох методiв усе тих же природничих наук, зокрема фiзики, не говорячи про математика, науку по перевазi "споглядальної".
"змiї", "колони" i т. п. Лише видючий, тобто здатний бачити, споглядати слона в цiлому, мiг би визначити його правильно. Але чи можливо в принципi абсолютно "слiпе обмацування" у соцiальнiй психологiї, сферi знання, настiльки насиченої рiзноманiтними уявленнями про об'єкт уже до початку дослiдження?
Вiдповiдь на це питання становить суть характеристики четвертого елемента парадигми в соцiальнiй психологiї: моделей (образiв) людини, суспiльства i їхнi взаємодiї, явно або iмплiцитно втримуються в соцiально-психологiчному дослiдженнi.
їхнi автори, як правило, спецiально розробляли такi моделi, викладаючи свої погляди на природу людини й суспiльства.
Залежно вiд того, якими моделями керується соцiальний психолог, залежить i наступний елемент парадигми - розумiння предмета своєї науки, особливий аспект тiєї реальностi, що вивчають i багато iнших соцiальних наук.
Аж до середини XX столiття визначення предмета мало займало соцiальних учених у силу злитостi самого соцiального знання. Практично кожний дослiдник був вiльний створювати свою власну науку, визначаючи її сферу своїм власним розумiнням того, що потрiбно, або цiкаво, дослiджувати.
У наш час її iснування визначається звичайними для соцiальних iнститутiв особливостями: структурою, методами керування, типом вiдносин влади й пiдпорядкування, приналежнiстю до "партiї влади", що панує точцi зору по ключових питаннях або "опозицiйнiй школi", що пропонує альтернативнi рiшення. У реальному життi досить часто починаючий дослiдник, крiм чисто наукового iнтересу й пiзнавального iмпульсу, у не меншому ступенi змушений ураховувати й цi, привхiднi фактори. Тому нерiдко воля вибору в нього досить обмежена вибором наукового керiвника, що належить до певної школи. Вiд нього вiн одержує парадигму, набiр ув'язнених у них правил, систему понять, методiв та iншi засоби наукового виробництва.
Тому без вiдповiдi на питання про предмет науки: "Що вивчати?" у наш час сфера знання, що претендує на статус наукової дисциплiни, втрачає теоретичнiй самостiйностi, практичнiй дiєздатностi й соцiальному статусу з усiма наслiдками, що випливають звiдси.
Прийнявши яке-небудь визначення предмета й зайнявши тим самим методологiчну позицiю на континуумi "iндивiдуалiзм - холiзм", соцiальний психолог тим самим визначає вибiр головного дослiджуваного вiдношення в системi вiдносин "iндивiд - група - суспiльство". У свою чергу цей вибiр окреслює сферу об'єктiв, що пiдлягають вивченню. До формування соцiальної психологiї у вiдносно самостiйну науку, як це видно з попереднього викладу, така проблема мало хвилювала дослiдникiв.
Крiм того, саме їхнє число було настiльки незначним, що конкуренцiї практично не було. Не було й iнших, нинi життєво важливих проблем: авторського прiоритету, потреби публiкуватися й iнших, знову ж пов'язаних з iнститутом науки. Як приклад, що свiдчить про кардинальну змiну в цьому планi, можна привести такий: Еммануїл Кант iз кiлькiстю своїх публiкацiй до 45 рокiв не мiг би розраховувати на статус старшого наукового спiвробiтника за американськими стандартами. У цей час, коли пануючим став принцип "publish or perish" ("публiкуй або пропадай"), писати 25 рокiв одну книгу, навiть таку, як "Критика чистого розуму" - неприпустима розкiш. Це можна було робити в епоху, коли головним критерiєм була iстина, аж до XIX столiття обумовлена як вiдповiднiсть знання дiйсному положенню речей (правило кореспонденцiї, сформульована ще Аристотелем). У мiру розвитку людського суспiльства поряд iз цим критерiєм поступово затверджувався й iнший - практичнiсть, практична ефективнiсть знання, його здатнiсть бути iнструментом цiлеспрямованої змiни об'єкта. Тут тон задавали природничi науки, по яких рiвнялися й науки соцiальнi. Однак вони зштовхнулися iз проблемою, малопомiтної в дослiдженнi природних об'єктiв - проблемою впливу цiнностей, суб'єктивної упередженостi дослiдника. Вона корениться в простому, фундаментальному й непереборному фактi його "людяностi", родової приналежностi до того самого об'єкта, що вiн повинен вивчати. Цей момент практично виключає нейтралiзацiю упереджень i пристрастей, бiльше можливу при вивченнi природи.
Макiавеллi), або були схильнi вважати, що iстина, якщо вона така, не залежить вiд особистих пристрастей ученого, будучи частиною миру iдеальних сутностей: iдей i понять (Гегель).
фiлософа-iмператорi й т. п.
В XX столiттi проблеми ролi цiнностей у соцiальному дослiдженнi й цивiльнiй позицiї вченого встали перед соцiальною психологiєю як нiколи гостро. Головною причиною з'явилося зростання ролi мас, соцiальних рухiв. Вiдповiдно зрiс i попит на знання про керування ними. За аналогiєю iз природничими науками правителi всiх рiвнiв жадали вiд соцiальних наук якнайшвидшого переходу до фази керування. У зв'язку з тим, що соцiальна психологiя здавалася наукою найбiльш придатної для дослiдження ролi iдей, мотивiв, потреб у детермiнацiї поводження, їй це соцiальне замовлення й був звернений у першу чергу.
Якщо глянути на шлях, пройдений соцiальною психологiєю в XX столiттi, то ми виявимо практично ту ж саму закономiрнiсть руху, що й у змiнi згадуваних вище способiв спонукання до дiї. Мова йде про рух наукового дослiдження вiд вивчення сугубо зовнiшнього поводження, через включення змiнних у виглядi установок, когнiтивних схем i т. п. до усе бiльше глибоких рiвнiв людської сутностi: цiнностям, життєвим змiстам, iдеалам, за межi емпiричної реальностi.
Цей висновок зроблений не умоглядно й не апрiорно, а в ходi систематичного монiторингу, аналiзу тих подiй, якi вiдбувалися на моїх очах протягом десятилiть у соцiальнiй психологiї у свiтi. Рефлексiя науки - необхiдна умова її саморозвитку. Без цього вона ризикує перетворитися в дiяльнiсть по простому вiдтворенню устояних принципiв i прийомiв дослiдження, що веде до надлишкового кiлькiсного нагромадження даних i фактичному зниженню якостi наукового знання, втратi його практичної дiєздатностi.
практичних, злободенних проблем, що виникли перед суспiльством. Така ситуацiя особливо характерна для перiодiв глибоких соцiальних змiн. Як приклад з минулого соцiальної психологiї можна привести положення, що зложилося наприкiнцi 60х рокiв у США й Захiднiй Європi, коли серед iнших факторiв масовий рух американцiв проти вiйни у В'єтнамi й молодiжний рух у Захiднiй Європi пiдштовхнули захiдних соцiальних психологiв до дискусiї про стан своєї науки. Інший приклад - дискусiї про шляхи розвитку соцiальної психологiї в СРСР, що розгорнулися наприкiнцi 50-х - початку 60-х рокiв пiд впливом процесу лiбералiзацiї радянського суспiльства, потреб науково-технiчного розвитку.
Ще бiльш драматичне положення в цей час, коли фундаментальнi змiни вiдбуваються вже не в окремому регiонi, але глобально: i в капiталiстичному свiтi й у країнах колишнього комунiстичного блоку. Екологiчна криза, етнiчнi конфлiкти, духовна криза iз супутнiми йому корупцiєю, наркоманiєю, злочиннiстю в сукупностi представляють для людства не меншу погрозу, чим колись - свiтова ядерна вiйна.
Спроби теоретично осмислити й взяти практичну участь у рiшеннi подiбних проблем виявили недолiки й обмеження наявних у соцiальних психологiв засобiв: теорiй, методiв, практичних соцiальних технологiй. Вони виявилися недостатньо придатними для дослiдження тих аспектiв соцiально-психологiчної реальностi, якi в даний iсторичний момент пред'явили себе науцi й практицi. У першу чергу - того аспекту, що прийнято називати духовним, моральним.
Особливiсть ситуацiї, що зложилася до теперiшнього часу в соцiальнiй психологiї, бачиться в тiм, що саме цей аспект психологiї соцiальної взаємодiї займав протягом багатьох столiть аж до початку XIX в. центральне мiсце в добутках переважної бiльшостi видатних мислителiв миру, визнаних основоположниками сучасної соцiальної психологiї. Досить згадати систему Конфуцiя, "Никомахову етику" Аристотеля, "Теорiю моральних почуттiв" А. Смiта, що у його концепцiї доповнювала уявлення про "невидиму руку ринку".
Показовi й такi факти. Засновник позитивiзму О. Конт планував завершити свою систему наук дисциплiною, названої їм la morale, тобто наукою про моральний дух; найбiльшi соцiологи Е. Дюркгейм i М. Вебер завершували свою наукову дiяльнiсть дослiдженнями проблем релiгiї й моральностi.
Здавалося б, соцiальна психологiя - наука про психологiчний аспект людського поводження - повинна була зберегти й розвити цей iнтерес у своїх дослiдженнях. Вiн же, навпроти, на багато десятилiть майже зник i знову вiдроджується лише в останнi роки, демонструючи тим самим неповноту друг друга в соцiальнiй психологiї уявлень про людину як iстотi, "реагуючому", "думаючому", "економiчному" i т. п.
Найважливiшим i актуальним завданням у цьому зв'язку стає вiдповiдь на ряд наступних питань: чи iснує позначена вище логiка саморозвитку об'єкта соцiально-психологiчного дослiдження, якась закономiрнiсть, що пробивається крiзь змiну дослiджуваних аспектiв, або ж вони в такiй послiдовностi (може бути навiть випадково) задаються суспiльною практикою, залежать вiд особистих схильностей i доль дослiдникiв; яка їхня iєрархiя? Якщо такої логiки нi, то тодi дослiдження бiологiчного, психофiзiологiчного, загально психологiчного, соцiологiчного й iншого аспектiв поводження виявляються рiвнозначними, i кожний з них може претендувати в майбутньому на роль ведучого. Якщо ж така логiка є, то необхiдно вiдповiсти, у чому вона складається й куди веде, яке значення в її свiтлi ранiше отриманих результатiв, якi об'єкти й постановки проблем є найбiльш перспективними для соцiально-психологiчної науки i її практичного застосування.
Варто пiдкреслити при цьому, що мова йде не про штучну побудову нормативної, однолiнiйної схеми розвитку знання, а про збагнення, розсуд удосталь фактiв i пiдходiв об'єктивної, тобто незалежно дiючої закономiрностi, про розкриття саморуху внутрiшньої логiки дослiджуваного об'єкта, що пiд тиском суспiльної практики реалiзується у всьому рiзноманiттi проб i помилок, "маятникових" коливань i повернення до "добре забутому старого".
швидко завойовує авторитет серед учених, це вiдбувається набагато повiльнiше й аж нiяк не виключає паралельного iснування ранiше, що панували пiдходiв. Вони, часто тимчасово, просто вiдходять на другий план. Саме iз цiєї причини представляється бiльше доцiльним говорити про еволюцiю, а не про повну змiну, революцiю парадигми в сучаснiй соцiальнiй психологiї, хоча термiн "революцiя" досить часто застосовується в дискусiях, наприклад, про змiну в загальнiй психологiї бiхевiориської парадигми на когнiтивiстську. Ще частiше про революцiю соцiального знання говорилося стосовно до марксизму. Однак i в цьому випадку оцiнка залежить вiд масштабу часу, що обирається, i крапки вiдлiку.
Сучасна ситуацiя, що зложилася у вiтчизнянiй соцiальнiй психологiї, не тiльки не знижує, але, навпроти - пiдвищує актуальнiсть пропонованого порiвняльного аналiзу, оскiльки в ньому не тiльки зiставляються захiднi парадигми мiж собою.
Однак i в цьому випадку чисто технологiчний пiдхiд натрапив на опiр з боку того самого фактора, якому необхiдно було дослiджувати, а саме - фактора людською, обумовленою приналежнiстю дослiдника до роду людському, залучення в соцiальне життя з її (i його ж) проблемами. Крiм цього в еталонних природничих науках винахiд засобiв глобального знищення змусило задуматися над тими ж дилемами.
Пiдведемо деякi пiдсумки короткому екскурсу в iнтелектуальне минуле соцiальної психологiї. Вона вийшла з лона натурфiлософiї, де людина видiлялася з навколишнього свiту своїм етносом, звiдси центральна роль етичної проблематики при аналiзi проблем особистостi й суспiльства.
Вiдповiдь на питання "як дослiджувати" залежав вiд вiдповiдi на питання "що дослiджувати", метод (в основному спостереження й споглядання) був пiдлеглий теорiї.
По своєму предметi соцiальна психологiя не диференцiювалася вiд фiлософiї i як самостiйна наука не iснувала.
По змiсту головним дослiджуваним вiдношенням у системi соцiальних суб'єктiв було вiдношення "iндивiд" - "суспiльство", що опиралося на рiзноманiтнi їхнi моделi, у тому числi моделi взаємодiї.
Нечисленнi вченi й мислителi звичайно брали активну участь у життi суспiльства.
Наступний розвиток соцiальної психологiї як окремої науки привело до значних змiн основних елементiв її парадигми. Перша парадигма соцiальної психологiї - парадигма пояснення сформувалася в iншому для себе регiонi - Новому Свiтi. Загальним принципом цього процесу стало заперечення або iгнорування минулого iнтелектуального досвiду.
1. Брушлинський А. В. Мислення й прогнозування. - К., 1999.
2. Дилигенський Г. Г. Соцiально-полiтична психологiя. - К., 1996.
3. Московичи С. Машина, що творить богiв. - К., 1998.
4. Узнадзе В. Н. Психологiчнi дослiдження. - К., 2004
5. Франк С. Л. Душа людини. - К., 2005
|
