Вiра як риса характеру
Вiра зовсiм не є поняттям, що вiдповiдає iнтелектуальному клiмату сучасностi. Звичайно це поняття асоцiюється з вiрою в Бога й з релiгiйними доктринами, на противагу рацiональному й науковому мисленню. Останнє, як уважають, ставиться до областi фактiв, на вiдмiну вiд областi трансцендентного, у якiй науковому мисленню немає мiсця i яка є лише область дiї вiри. Для багатьох таке протипоставлення представляється непридатним. Якщо вiру не можна погодити з рацiональним мисленням, вона повинна бути елiмiнована як анахронiзм, пережиток бiльше раннiх стадiй культурного розвитку людства й замiщена наукою, що оперує фактами й теорiями.
Чи може людина жити без вiри? Чи не передається вiра "з молоком матерi"? Хiба ми не повиннi вiрити нашим друзям, тим, кого ми любимо, i хiба не повиннi вiрити в самих себе? Чи можемо ми жити без вiри в дiєвiсть норм нашого життя? Дiйсно, без вiри людина стає порожньою, втрачає надiю й боїться самого свого iснування.
iдея або яка-небудь людина; але воно також може розглядатися i як установка, що просочує наскрiзь людську особистiсть, так що об'єкт сумнiву має лише другорядне значення. Щоб зрозумiти цей феномен, варто провести рiзницю мiж рацiональним i iррацiональним сумнiвом. А потiм ми спробуємо в такий же спосiб розiбратися й з вiрою.
Іррацiональний сумнiв - це не реакцiя свiдомостi на яке-небудь помилкове або вiдверто помилкове припущення, а скорiше такий сумнiв, яким, емоцiйно й iнтелектуально, пофарбоване все життя людини. Для неї в жоднiй галузi дiяльностi не iснує нiчого, що має властивiсть правдивостi; усе пiддається сумнiву, нi в чому немає впевненостi.
питання, але часто сумнiви мучать i по дрiбницях: яке, наприклад, плаття надягти, пiти чи нi в гостi й т. п. Однак у кожному разi, безвiдносно до об'єкта сумнiву — важливий вiн або дрiб'язковий, — сумнiв болiсний для людини, розморює її.
Психоаналiтичне вивчення механiзму невротичного сумнiву показує, що воно рацiоналiзує несвiдомий емоцiйний конфлiкт, основою якого є недостатня iнтегрованiсть особистостi, а також надмiрне почуття безсилля й безпорадностi. Тiльки усвiдомивши джерело сумнiву, може людина впоратися з паралiзацiєю волi, що саме й виникає з переживання внутрiшнього безсилля. Якщо справжня причина не усвiдомлюється, людина знаходить якесь iнше рiшення, що, хоча й незадовiльно, все-таки дозволяє зняти стан болiсного сумнiву. Одним з таких псевдо рiшень може бути, наприклад, змушена дiяльнiсть, у якiй людина знаходить полегшення хоча б на час. Іншим може стати прийняття тiєї або iншої "вiри", у якiй людина, так сказати, палить свої сумнiви.
У наш час типовою формою сумнiву є, однак, не активна, описана вище, а скорiше установка iндиферентностi: все можливо, немає нiчого певного. Росте число людей, якi сумнiваються у всiм - у роботi, у полiтики, у моралi, але, що гiрше всього, цi люди думають, начебто такий стан є нормальним станом розуму. Вони почувають себе самотнiми, спантеличеними, неспроможними змiнити що-небудь; у життi вони покладаються не на власнi думки, емоцiї, вiдчуття, а додержуються офiцiйно прийнятих стандартiв, що вiд них i очiкується. Хоча активний сумнiв цим людям-автоматам не властиве, його мiсце займає iндиферентнiсть i релятивiзм.
важливу роль у становленнi особистостi. Адже дитина спочатку засвоює тi iдеї й вимоги, покладаючись на незаперечний авторитет батькiв. Потiм, поступово знаходячи самостiйнiсть, незалежнiсть вiд їхнього авторитету, вона починає проявляти до всьому критичне вiдношення. Процес дорослiшання дитини починається з того, що вона висловлює сумнiв щодо того, що ранiше приймала на вiру; i чим дорослiше стає дитина, чим бiльшу незалежнiсть вiд своїх батькiв вiн виявляє, тим бiльше розвивається в неї критична здатнiсть.
Рацiональний сумнiв в iсторичнiй ретроспективi став одним з головних рушiйних сил сучасного стилю мислення й найбiльш плiдним iмпульсом для розвитку сучасної фiлософiї й науки. Тут теж, як i у випадку iндивiдуального розвитку, рацiональний сумнiв був пов'язаний зi звiльненням вiд авторитету церкви й держави.
Що стосується вiри, то ми й тут проводимо рiзницю, що було зроблено у вiдносини сумнiву: мiж iррацiональною й рацiональною вiрою. Пiд iррацiональною вiрою ми розумiємо вiру в особистiсть, iдею або символ, засновану не на власному iнтелектуальному або почуттєвому досвiдi, а на емоцiйному пiдпорядкуваннi якомусь iррацiональному авторитету.
Перш нiж продовжити, зупинимося докладнiше на зв'язку мiж пiдпорядкуванням i iнтелектуальними й емоцiйними процесами. Численнi данi свiдчать, що людина, що вiдмовилася вiд своєї внутрiшньої незалежностi й пiдкорилася якому-небудь авторитету, прагне пiдмiнити власний життєвий досвiд вимогами авторитету. Найбiльш виразним прикладом може бути ситуацiя гiпнозу, у якiй людина пiдкоряється волi iншої особи й, перебуваючи в станi гiпнотичного сну, готова думати i почувати те, як i що вселяє йому гiпнотизер. Навiть пiсля виходу зi стану гiпнотичного сну вона продовжує додержуватися вказiвок, навiяних гiпнотизером, хоча думає при цьому, що дiє винятково по власному розумiнню й iнiцiативi. Якщо, наприклад, гiпнотизер вселить, що в певну годину їй стане холодно i доведеться надягти пальто, то й у постгiпнотичному станi вона вiдчує викликаний перед тим стан i виконає вiдповiднi дiї, будучи при цьому переконаним, що й випробовуване нею вiдчуття й дiї обумовленi реальною дiйснiстю i його власним волевиявленням.
же механiзм. Реакцiя людей на вождя, що володiє великою силою навiювання, — приклад такої напiвгiпнотичної ситуацiї. У цьому випадку теж беззастережне прийняття його iдей вiдбувається не на основi переконаностi слухачiв, що припускає їхнi власнi мiркування або критичну оцiнку iдей, а на їхньому емоцiйному пiдпорядкуваннi ораторовi. У такiй ситуацiї в людей виникає iлюзiя згоди з висловленими iдеями, iлюзiя їхнього рацiонального схвалення. У дiйсностi ж ситуацiя прямо зворотна: люди приймають його iдеї тому, що вже пiдкорилися його авторитету в напiвгiпнотичному станi. Гiтлер дав непоганий опис цього процесу у своїх коментарях до рекомендацiй iз проведення пропагандистських мiтингiв переважно у вечiрнi годинники. Вiн говорив, що "вищий ораторський талант владної апостольської натури полягає в тiм, що саме в цей час (увечерi) йому вдається легше всього й найбiльш природним образом скорити своїй волi людей, якi вiдчувають у собi слабку силу опору, чим скоряти людей, якi ще повною мiрою мають сильну волю й у кому в повну мiру звучить власний голос".
"Вiрю, тому що безглуздо" - має повну психологiчну обґрунтованiсть. Якщо хто-небудь робить заяву, що звучить цiлком розумно, вiн цiлком ординарний, нiчим не вiдрiзняється вiд iнших людей. Якщо ж, однак, вiн насмiлиться висловити щось iз погляду розуму абсурдне, то самим уже цим фактом вiн показує, що виходить за межi повсякденного здорового глузду й має якусь магiчну силу, владою, що пiднiмає його над звичайною людиною.
Самий яскравий приклад сучасної iррацiональної вiри - вiра в лiдера диктаторського режиму. Її захисники намагаються доводити дiйснiсть цiєї вiри апеляцiєю до факту, що мiльйони готовi вiддати за неї своє життя. Якщо вiру визначати в термiнах слiпої вiдданостi людинi або справi, вимiрюваною готовнiстю вiддати за них своє життя, то воiстину вiра пророкiв у справедливiсть i любов i вiра iнших у владу сили була б в основi своєї однiєї й тiєї ж, рiзнячись лише по об'єктi. Тодi вiра борцiв за волю й вiра їхнiх гнобителiв вiдрiзнялася б лише остiльки, оскiльки була б у вiрою в рiзнi iдеї.
Іррацiональна вiра — це фанатична переконанiсть у чомусь або в кому ‑ те, суть якої в пiдпорядкованостi особистому або поза особистому iррацiональному авторитету. Рацiональна вiра, навпроти, є тверде переконання, засноване на продуктивнiй iнтелектуальнiй i емоцiйнiй активностi. У структурi рацiонального мислення, у якiй, як передбачається, немає мiсця вiрi, рацiональна вiра є саме важливою. Як, наприклад, учений приходить до нового вiдкриття? Невже вiн проводить експеримент за експериментом, збирає факт за фактом, не думаючи подумки того, що прагне знайти? Важливi вiдкриття подiбним чином вiдбувалися вкрай рiдко. Та й навряд чи взагалi можливо прийти до якихось важливих висновкiв, рiшенням, якщо просто ганятися за порожнiми фантазiями. Процес творчого мислення в будь-якiй областi людських прагнень часто починається з того, що можна було б назвати "рацiональним передбаченням", що є результатом певної попередньої стадiї вивчення, рефлективного мислення й спостереження. Коли вчений успiшно збирає емпiричнi данi, або виводить математичну формулу, або й те й iнше, те щоб зробити своє первiсне передбачення бiльше правдоподiбним, вiн, як говорять у таких випадках, висловлює робочу гiпотезу. Ретельний аналiз цiєї гiпотези з метою перевiрки її застосувань i численних даних, пiдтверджували її, приводили до створення бiльше адекватної гiпотези, а в остаточному пiдсумку, можливо, i до її включення в бiльше широку теорiю.
Історiя науки повна прикладами вiри в розум i пророкування iстини. Коперник, Кеплер, Галiлей, Ньютон - кожного з них надихала непохитна вiра в розум. За неї Бруно був спалений на багаттi, а Спiноза вигнаний iз громади. На кожному етапi, з висування гiпотези до моменту формулювання теорiї, необхiдна вiра: вiра в передбачення як рацiонально обґрунтовану цiль, вiра в гiпотезу як у ймовiрний i правдоподiбний проект i вiра в створену теорiю, принаймнi до того моменту, поки не буде досягнутий консенсус щодо її обґрунтованостi й доказової сили. Така вiра базується на власному досвiдi, упевненостi в силi розуму, спостереженнi й мiркуваннi. Якщо iррацiональна вiра приймає щось за iстину тiльки тому, що або бiльшiсть, або якийсь авторитет уважають це iстиною, то рацiональна вiра припускає незалежнiсть переконань, заснованих на власному продуктивному спостереженнi й мiркуваннi.
Розум - не єдинi сфери досвiду, де проявляється рацiональна вiра. У сферi людських вiдносин вiра - необхiдна передумова й щира дружба й любовi. "Вiрити" в iншу людину - значить бути впевненим у надiйностi й незмiнностi її основної установки, у надiйностi й незмiнностi її особистостi. Цим ми не запевнюємо , що людина не може мiняти свої думки, але що її основнi, глибиннi мотивацiї не пiдданi змiнам; наприклад, що її здатнiсть поважати людське достоїнство є незмiнною частиною його особистостi.
думок i почуттiв. Це та сама реальнiсть, що коштує за словом "я" i на якiй заснована наша впевненiсть у власнiй iдентифiкацiї. Якби ми не вiрили в сталiсть нашої особистостi, наше почуття iдентифiкацiї виявилося б пiд погрозою, так що ми ризикували б упасти в залежнiсть вiд iнших людей, чиє схвалення стало б основою нашої самоiдентифiкацiї. Тiльки людина, що має вiру в самого себе, здатна вiрити в iнших людей, тому що тiльки така людина може бути впевнена, що й у будущiм вiн буде таким же, як тепер, а виходить, буде почувати й дiяти так, як припускає тепер. Вiра в себе є умову нашої здатностi давати обiцянки, i, оскiльки, як помiтив Нiцше, людину можна визначити по його здатностi давати обiцянки, вона i є однiєю з умов людського iснування.
є вiра матерi у свого немовляти, а саме що вiн буде жити, рости, ходити й говорити. Але розвиток дитини щодо цього вiдбувається з настiльки неухильною регулярнiстю, що, очевидно, не вимагає нiякої вiри. Цi можливостi розвитку вiдрiзняються вiд тих, якi можуть не одержати розвитку: до таким ставляться можливостi дитини любити, бути щасливим, мислити самостiйно, а також його вiдмiтнi здатностi, наприклад артистичнi данi. Вони - як насiння, якi проростають i стають рослиною, якщо iснують пiдходящi умови для їхнього розвитку, якщо ж таких умов не буде, можливiсть їхнього розвитку буде задушена в самому зародку. Однiєю з найважливiших умов є вiра дорослих у реалiзацiю й розвиток здiбностей дитини. Наявнiсть цiєї вiри вiдрiзняє процес освiти дитини вiд процесу манiпулювання нею. Освiта - це надання допомоги дитини в процесi реалiзацiї її можливостей. Протилежнiстю освiти є манiпулювання, що засноване на вiдсутностi вiри в розвиток можливостей дитини й на переконаннi, що з нею усе буде в порядку, якщо дорослi втолкують йому те, що представляється їм бажаним, i вiдсiкають все, що здається їм небажаним. Тут немає самої потреби у вiрi, як немає потреби вiрити в робота, оскiльки в обох однаково немає життя.
в прогресивних полiтичних i соцiальних iдеях останнiх 150 рокiв. Як i вiра в дитину, ця вiра опирається на iдею, що можливостi людини такi, що при вiдповiдних умовах люди будуть здатнi створити соцiальний порядок на принципах рiвностi, справедливостi й любовi. Але людина ще не побудувала таке суспiльство, а тому його переконанiсть у тiм, що вiн може його побудувати, жадає вiд його вiри. Але, як i всяка рацiональна вiра, ця вiра теж не приймає бажане за дiйсне, а опирається на минулi досягнення людства, на особистий життєвий досвiд кожної людини - на його досвiд мислення й любовi.
силу розуму тому, що вона є результатом нашого власного спостереження й мiркування. Ми вiримо в можливостi iнших, у свої власнi, можливостi всього людства, тому й тiльки в тiй мерi, у якiй ми пiзнали нашi власнi можливостi, реальний розвиток нашої особистостi, силу нашого розуму й любовi. Пiдставою рацiональної вiри є продуктивнiсть; жити по вiрi означає жити продуктивно й бути впевненим в одному - у тiм, що рiст i розвиток можливi тiльки на основi продуктивної активностi, а також того, що кожний з нас, як вiдомо з досвiду, є активним суб'єктом, предикатами якого є рiзнi види дiяльностi. Звiдси треба, що вiра в силу (у змiстi панування) i використання цiєї сили протилежна рацiональнiй вiрi. Сподiвання на наявну силу тотожно невiр'ю в здiйснення можливостей, якi ще не реалiзованi. Прогнозування майбутнього, що ґрунтується винятково на проявах сьогодення, виявляється глибоко помилковими й абсолютно iррацiональним, оскiльки недооцiнює розвитку можливостей людини. Не iснує рацiональної вiри в силу, владу. Є тiльки пiдпорядкування їй або, з боку тих, хто нею володiє, бажання удержати її. Хоча багатьом влада здається самою реальної iз всiх речей, iсторiя людства довела, що вона - саме нестiйке iз всiх досягнень людства. Саме тому, що вiра й влада виключають одна одну, усi релiгiї й полiтичнi системи, якi споконвiчно будувалися на рацiональнiй вiрi, стають корумпованими й в остаточному пiдсумку втрачають свiй вплив, якщо впираються на силу або навiть просто вступають iз нею в союз.
iррацiональна вiра, остiльки, як треба з нашого аналiзу, це зовсiм невiрно вiдносно рацiональної вiри. Тому що рацiональна вiра опирається на наш власний досвiд продуктивностi, вона вже в силу цього не може бути пасивної, але повинна бути вираженням справжньої внутрiшньої активностi.
На початку нашого обговорення я показав розходження мiж вiрою як установкою, як рисою характеру й вiрою як вiруванням у якiсь конкретнi iдеї або сподiванням на якихось конкретних людей. Дотепер ми розглядали вiру тiльки в першому змiстi, тепер же встає питання, чи iснує який-небудь зв'язок мiж вiрою як рисою характеру й об'єктом, у який людина вiрить. З нашого аналiзу рацiональної й iррацiональної вiри виходить, що в першому, на вiдмiну вiд другого, такий зв'язок iснує. Оскiльки рацiональна вiра опирається на наш власний досвiд продуктивностi, оскiльки її об'єктом не може бути щось трансцендентне людському досвiду. Ми не можемо говорити про рацiональну вiру, коли людина вiрить в iдеї любовi, розуму й справедливостi не на основi власного досвiду, але лише тому, що його навчили вiрити в це. Релiгiйна вiра може бути рiзної. Не роздiляють вiри в силу церкви головним чином рiзнi секти, а також деякi мiстичнi релiгiйнi течiї, що затверджують власнi сили людини в любовi, його подоба щодо цього Боговi, що зберегли й культивували установку на рацiональну вiру в термiнах релiгiйного символiзму. Що вiрно для релiгiйних форм вiри, вiрно й для вiри, вираженої у свiтських формах, - особливо в полiтичних i соцiальних iдеях. Ідеї волi й демократiї вироджуються в iррацiональну вiру, якщо вони не пiдтверджуються досвiдом власної продуктивностi кожної людини, а навiянi йому рiзними партiями або державою, якi силою примушують його вiрити в цi iдеї.
Погляд, вiдповiдно до якого прийнятi нами рiшення визначаються нашим характером, жодним чином не є фаталiстичним. Хоча людина, подiбно iншим створенням, i пiдкоряється силам, що впливає на неї, все таки вона єдина iстота, надiлена розумом, здатна усвiдомлювати й розумiти самi цi сили, що завдяки цьому розумiнню може вiдiгравати активну роль у своїй долi, свiдомо культивуючи в собi тi якостi, якi спрямованi на добро. Людина - єдине створення, надiлене совiстю. Совiсть - це голос, що кличе до самого себе, що говорить, що вона повинна робити, щоб стати самою собою, що дозволяє усвiдомити щирi цiлi життя й тi норми поведiнки, якi необхiднi для досягнення цих цiлей. Тому не можна сказати, що ми є безпомiчними жертвами обставин; навпроти, ми саме в станi змiнювати тi обставини, впливати на них, контролювати, принаймнi до певного ступеня, умови, у яких ми виявляємося. Ми можемо сприяти реалiзацiї тих умов, якi сприяють розвитку наших прагнень до доброго. Але хоча ми й надiленi розумом i совiстю, завдяки чому стаємо активними творцями власного життя, самi розум i совiсть виявляються нерозривно пов'язаними з характером. Якщо в характерi переважають деструктивнi елементи й iррацiональнi страстi, розум i совiсть умовкають, тому що їхнє нормальне функцiонування стає неможливим. Зрозумiло, розвивати й використовувати цi нашi найцiннiшi здатностi - наше найперше завдання. Але вони не вiльнi, не iснують незалежно вiд нашого емпiричного "я". Вони суть сили, що iснують у структурi цiлiсної особистостi, i, як i будь-який елемент структури, детермiнованi цiєю структурою як цiлим, у свою чергу, детермiнують її.
вiру в людину, що опирається на наш власний досвiд продуктивної дiяльностi.
1. Брей Р. Як жити в злагодi iз собою й миром? - К., 1992.
3. Лейнг Р. У. Роздiлене Я. - К, 1995.
|
