Вiдносини академiчної й прикладної науки. Типи соцiальних психологiв
Вiдносини академiчної й прикладної науки. Типи соцiальних психологiв
Проблема методу, i в першу чергу лабораторного експерименту, навряд чи знайшла б настiльки голосне звучання, якби мова йшла тiльки про внутрiшнi справи соцiально-психологiчної науки. У дискусiях про лабораторний експеримент чiтко "чутний" пiдтекст, суть якого в питаннi про практичну значимiсть академiчних (тобто знову ж виконуваних переважно в лабораторiях) дослiджень, про правдивiсть отриманих даних, про межi їх можливої генералiзацiї, екстраполяцiї на соцiальну дiйснiсть, про соцiальну доцiльнiсть академiчної науки.
Цi питання були поставленi самим реальним життям, в iншому випадку унiверситетська наука могла б рухатися по колишньому шляху нескiнченно довго.
Своєрiднiсть сформованої в цей час ситуацiї в тiм, що критицi за схоластичнiсть, схематичнiсть, вiдiрванiсть вiд практики пiддається експериментальний метод, що був затверджений в американськiй соцiальнiй психологiї Куртом Левиним, що вважав, що саме цей строго науковий метод дозволить глибше проникнути в таємницi людського поводження й тому забезпечить бiльше ефективне рiшення соцiальних проблем.
Для Левина, однак, експериментальний метод був аж нiяк не самоцiллю, а всього лише засобом, способом, iнструментом пiзнання, тобто займав належному методу мiсце. Вiн уписувався в бiльше широку концепцiю "дослiдження в дiї", або практичного дослiдження. Переважна бiльшiсть робiт Левина по вивченню расових забобонiв, поводження пiдлiткiв, типiв лiдерства, вiдносини домогосподарок до нових продуктiв i т. д. ставиться саме до цього виду. Принципи такого роду дослiджень лягли в основу дiяльностi створеного їм в 1945 р. Дослiдницького центра по вивченню групової динамiки при Масачусетському технологiчному iнститутi, з якого згодом вийшло бiльшiсть робiт з динамiки групових процесiв.
може це робити, але, що бiльше важливо, вiн не може пiзнати свiй об'єкт - соцiальне поводження iнакше, як намагаючись змiнити його.
Саме ця орiєнтацiя на реальний мир i позицiя активного втручання забезпечили роботам К. Левина неминуще значення. Важливо також вiдзначити, що вiн, чiтко усвiдомлюючи обмеженiсть повноважень соцiального психолога в процесi соцiального перетворення, був далекий вiд iлюзiй про те, що соцiальний психолог може по своїй волi розв'язувати соцiальних проблеми, будучи сам повнiстю залежним вiд вартих над ним iнститутiв влади. Однак навiть при цих обмеженнях практичне дослiдження представлялося йому бiльше перспективним, хоча б тому, що воно вирiшувало неподоланну й понинi проблему контингенту випробуваних, котрими зараз, як ми вже говорили, є в переважнiй бiльшостi студентiв.
Соцiально вiдповiдальна позицiя Левина глибоко iмпонувала американським дослiдникам. Однак вони досить своєрiдно неї трансформували. Вихолостивши з її цiннiсний, глибоко гуманiстичний пафос, що зложився в кращих традицiях європейської соцiально-фiлософської думки, вони, з одного боку, розвили прагматичну, утилiтарну спрямованiсть пiдходу Левина, з iнший же - канонiзували експериментальний метод. У пiдсумку теорiя й практика виявилися розiрваними на двi вiдособленi областi: мало практичну, тобто погану теорiю (точнiше, набiр теорiй) i поверхневу, еклектичну практику. У цей час розрив мiж цими двома аспектами науки усе бiльше пiдсилюється, незважаючи на спроби звертання до соцiально релевантних проблем.
Нерiвномiрно йшло i їхнiй розвиток. На думку Мак Девiда й Херери, нерiвномiрний розвиток вiдбивається на нагромадженнi екстенсивного, описового знання про органiзованi малi групи, про установки й процеси мiжособистiсної перцепцiї й атракцiї при недостатньо розвитий теорiї. У той же час, незважаючи на бiльшу соцiальну значимiсть, вiдчувається серйозна недостача знань про такi феномени, як масовi соцiальнi рухи, неорганiзованi юрби й складнi полiтичнi системи.
"дослiдження в дiї" практично не проводилися, хоча зовнiшнi показники, у тому числi такi важливi, як розмiри асигнувань, на перший погляд, говорять про зворотний. Так, наприклад, за даними А. Каплана й Нельсона, федеральнi витрати на соцiальну психологiю в 1968-1971 р. зросли з 116 млн. дол. усього до 141 млн. дол. в областi так званих фундаментальних дослiджень, але з 134 до 257 млн. дол. - в областi прикладних дослiджень. Однак при ближчому розглядi виявляється, що цi прикладнi дослiдження лише вважаються в бiльшостi випадкiв такими, тобто вони аж нiяк не можуть претендувати на статус "дослiдження в дiї". Це, зрозумiло, не означає, що соцiальнi психологи не знаходили свого застосування в практичнiй сферi.
Мова йде про iншому: про зовнiшню правдивiсть академiчних дослiджень, про їхнiй внесок у практику. Образно говорячи, якщо провести аналогiю з теоретичною фiзикою, чи були зробленi в областi соцiальної психологiї за 20 рокiв якi-небудь вiдкриття, якi настiльки ж революцiонiзували практику, як вiдкриття властивостей напiвпровiдникiв, лазера й т. д.? Вiдповiдь на це питання може бути тiльки негативним.
Якщо врахувати, що саме з такими претензiями протягом тривалого часу виступала соцiальна психологiя, обiцяючи зрiвнятися iз природничими науками, i що в рядi випадкiв дiйсно давалися рекомендацiї, що приносили вiдчутнi результати, то стане зрозумiлим тиск суспiльної думки й претензiї суспiльства до соцiальної психологiї наприкiнцi 60-х рокiв, коли американське суспiльство вступило в смугу бiльших випробувань.
Не випадково тому, що в цi роки на перший план висунулася проблема соцiальної доцiльностi. Вона обговорювалася в рiзних аспектах: як проблема зв'язку фундаментальних i прикладних дослiджень, як проблема зв'язку теорiї й практики, як проблема пiдготовки спецiальних кадрiв, що можуть забезпечити трансляцiю теоретичних знань у практичнi рекомендацiї, i т. п.
наступних питань: чому зложилося таке положення, що потрiбно зробити для його виправлення, що може й чого не може зробити соцiальний психолог у цьому планi.
розкриває об'єктивнi причини її виникнення й вiдповiдно якi перспективи її дозволу.
Треба визнати, що значна кiлькiсть цих об'єктивних причин не представляє в цей час секрету для американських учених. Цiлком виразно й чiтко вони виявили й перелiчили багато методологiчних вад розвитку соцiальної психологiї в США, у рядi випадкiв торкнулися досить гострi проблеми, фактично створили яскравi колективнi автопортрети американських соцiальних психологiв-теоретикiв i практикiв як продукту конкретного соцiокультурного контексту. Якщо пiдсумувати в певному порядку всi цi об'єктивнi фактори, то зложиться наступна картина.
коротким перерахуванням їхнiх наслiдкiв для рiшення проблеми соцiальної психологiї.
"теоретичний базар". Тому практик у своїй роботi змушений комбiнувати найрiзноманiтнiшi теоретичнi концепцiї. Коли ж сам теоретик береться показувати, на що здатна психологiчна наука, доводити практичну значимiсть своїх теорiй i дослiджень, вiн виявляє, що "усього цього не так вуж i багато".
Основне джерело даних для соцiального психолога, "його робоче мiсце-лабораторiя"; знання, якi вiн одержує, - це знання про поводження "абстрактних людей в абстрактних ситуацiях". Цiлком зрозумiло, що "психологiя гомогенних iндивiдiв" мало що може повiдомити про складностi реального життя. Інакше кажучи, зовнiшня вiрнiсть експериментальних даних не витримує критики.
Однак у силу ряду вiдомих обставин метод лабораторного експерименту перетворився в самоцiль. На думку Каплана, тут набув свою дiю закон, названа їм "Законом iнструмента". "Якщо, - говорив вiн, - хлопчиковi дати молоток, вiн негайно почне бити їм по всьому, що попасеться. Так i соцiальний психолог, опанувавши тим або iншому методу, наївно думає, що, застосовуючи його до будь-якої проблеми, вiн може її цiлком ефективно вирiшити способом, що полюбилися йому,".
Випробуванi в лабораторiї й звичайних людях - це рiзнi контингенти. Вони вiдрiзняються тим, що першi, як правило, студенти, вихiдцi з "середнього" класу, в експериментi вони пасивнi, готовi виконати будь-якi вказiвки експериментатора, вони - жертви пiдходу, "вони вiльнi дiяти, але не вiльнi не дiяти", у той час як другi в польовому, "проблемному" дослiдженнi - це представники пригноблених груп (расових, економiчних i т. п.), вони активнi, ставляться до психологiв з пiдозрою й ворожнечею, вiльнi дiяти або не дiяти.
Далi, iдеал фiзичного експерименту, до якого прагнуть академiчно орiєнтованi соцiальнi психологи, настiльки бажаний i настiльки для них недосяжний, що виявляється не тiльки безпомiчним, але й непотрiбним у реальному життi.
І нарештi, загальна логiка побудови соцiально-психологiчного знання (нагромадження даних в експериментах i їхнiй перевiрцi в реальному життi - "стратегiя вiдвертого емпiризму") виявилася неспроможною. "Головне, - говорить Г. Хорнштейн, - що соцiальнi психологи вiдкинули сумнiвнi достоїнства експериментiв, якi зовнi схожi на подiї повсякденного життя".
Чи можливо, однак, виправити перерахованi й багато iнших методологiчних вад, чи досить цього для перетворення академiчної науки в соцiально-релевантну або, перефразовуючи наведену вище цитату Аргириса, "чи вiльнi вони лiквiдувати цi вади"?
"поведiнковi науки" був прийнятий у США замiсть "соцiальних наук" для того, щоб не дратувати конгресменiв при голосуваннi за асигнування на розвиток соцiальних наук. "Поведiнковi науки" не викликали асоцiацiй з похiдними: "соцiалiзм", "соцiальний критик" i т. п., термiн звучав нейтрально. Цей малоцiкавий на перший погляд факт проте досить показовий.
"вiльного соцiального вченого". З'ясувалося, що для дослiджень доступнi лише такi проблеми, як порнографiя, агресивнiсть пiдлiткiв, боротьба з наркоманiєю й т. п. Такої ж теми, як безробiття, вiдношення до вiйни, виявилися пiд забороною. Це дало пiдставу одному iз соцiальних психологiв Л. Рапопорту, який намагався з'ясувати для себе, що є й що не є соцiальною проблемою, викликнути: "Якщо те, що в нас зараз є - це всi, те ми у великому лиху!".
Ученi добре розумiють, що визначення проблеми для соцiально релевантної науки - ключовий момент, оскiльки, як говорять Нельсон i Каплан, визначення проблеми детермiнує стратегiю змiни суспiльства. Виникає питання, хто ж визначає цi проблеми, тому що сам соцiальний учений рiдко бере пiд сумнiв доцiльнiсть поставлених перед ним завдань. Не задає вiн i питання про те, чиїм цiлям служить той або iнший вибiр проблем i яким повинне бути його особиста участь у ньому. Замiсть цього вiн сумирно чекає, поки йому цi проблеми виберуть тi, хто "займає високий ранг i статус". Оцiнюючи вибiр проблем, вони справедливо запитують: "Чому один тип бiдностi нас стосується, а iнший немає? Чому ми постiйно вивчаємо скорiше бiдних, чим не бiдних, щоб зрозумiти причини бiдностi? Чому ми вивчаємо вiдсутнiсть прагнення до досягнення в членiв групи як небажане поводження, але не вивчаємо надмiрну погоню за прибутками в процвiтаючих бiзнесменiв, як поводження, що вiдхиляється?"
Очевидно, що питання цi для бiльшостi соцiальних психологiв у США звучать риторично й вiдповiдь їм вiдомий: для збереження статус-кво, щоб тримати бiдних i багатих на своїх мiсцях.
Ідеологiчна функцiя, соцiальної психологiї, дивно добре виконується нею на основах методологiчного iндивiдуалiзму. Це об'єднання методологiчних i iдеологiчних установок була розкрита Нельсоном i Капланом. Проаналiзувавши матерiали ряду дослiджень iз причин поводження, що вiдхиляється, вони прийшли до висновку, що в бiльшостi з них провина за тяжке становище iндивiда покладає на нього самого, а не на соцiальне середовище, систему й т. п.
К. Арчибальд назвала це клiнiчним пiдходом до використання даних соцiальної науки. За її словами, вiдповiдно до цього пiдходу "якщо черевик тисне, то щось не в порядку з ногою". Ця позицiя вигiдна ще й тим, що як тiльки мова йде про iндивiда i його психiчну неповноцiннiсть, те, природно, перший, хто покликаний допомогти усунути цю мниму першопричину бiдностi й злочинностi як соцiальних проблем, - це, зрозумiло, психологи й соцiальнi психологи. Вони, таким чином, стають жертвою власної методологiчної позицiї.
Бiльше того, в очах суспiльної думки вони виглядають винуватцями, якi не рахуються з потребами суспiльства.
І цей можливий поворот цiлком усвiдомлюється вченими. Одними з перших Каплан i Нельсон попередили про "небезпеку використання соцiальної науки й соцiальних учених для перекладання на них провини за колишнi полiтичнi й економiчнi провали. Цi провали часто являють собою кiнцевий результат ряду заходiв, для яких уже не iснує бiльше нi короткострокових, нi довгострокових економiчних або соцiальних рiшень. Але, оскiльки зриви в полiтико-економiчнiй системi викликають серйознi соцiальнi наслiдки, учених призивають зайнятися цими соцiальними проблемами. Їхнє пiдключення означає тим самим, що соцiально небажане поводження саме i являє собою проблему, а аж нiяк не є неминучим побiчним продуктом полiтичних витрат i технологiчних труднощiв, тим самим вiдволiкаючи увагу вiд реальних причин".
У цих винятково проникливих словах вiрно схоплена основна "зручна" iдея для реальних винуватцiв: зробити вчених козлами вiдпущення, а самим виступити в ролi борцiв за загальне благо. Замаскований пiд повагу до заслуг соцiальної науки, що досить iмпонувало й лестило вченим, цей маневр спочатку не викликав дорiкань. Згодом, однак, вiн був викритий самою дiйснiстю. "Не так багато рокiв тому, - говорить Р. Аткинсон, - деякi соцiальнi вченi заявляли, що в них є вiдповiдi на проблеми, що коштують перед суспiльством i що єдина перешкода полягала в тiм, щоб умовити полiтикiв дати грошi для втiлення їхнiх iдей. Кiнець 60-х i початок 70-х рокiв показали, що це не так".
Самi вченi теж зрозумiли, що в рядi випадкiв їх використовують як ширму для iнших цiлей, що часто "у замовника немає серйозних намiрiв змiнити, але вiн використовує данi дослiдження соцiального психолога-практика для того, щоб здатися (курсив мiй. - П. Ш.) стурбованим, прогресивним, науково мислячим i т. п.". Лицемiрна апеляцiя до соцiальної вiдповiдальностi вчених з боку офiцiйних кiл має в США й iншi завдання: заспокоїти найбiднiшу частину населення тим, що от-от вченi щось придумають, але оскiльки тi не в змозi принципово зробити що-небудь без змiни системи, крiм палiативних рекомендацiй, - дискредитувати згодом тих учених, якi виступають iз позицiй соцiальної критики. Логiка тут проста: от проблеми, от грошi, от межi повноважень - вирiшуйте!
Вiдмовитися вiд спокуси в такiй ситуацiї важко, тим бiльше що дiйсно є приклади ефективної участi соцiальної науки в рiшеннi ряду проблем, досить для цього послатися на знаменитий Хоторнський експеримент. Але саме на практицi й з'ясовується ще один зв'язок iдеологiї й методологiї. Виявляється, що ефективними стають тi прикладнi заходи, у яких зберiгається модель лабораторного експерименту, де експериментатор виступає як манiпулятор.
над iнформацiєю, володiння правом iнтерпретацiї значимих подiй, що вiдбуваються.
я їх бачу; максимально вигравати й мiнiмально програвати; викликати (в об'єкта впливу) якнайменше негативних емоцiй; бути максимально рацiональним i мiнiмально емоцiйним.
Оскiльки в основi стратегiї контролю лежить контроль над iнформацiєю, то завданням першорядної важливостi при манiпуляцiї об'єктом впливу стає перекручування, потрiбна iнтерпретацiя iнформацiї, а найчастiше її приховання, попросту говорячи, неправда й обман. Цей пiдхiд iдентичний в експериментi й у реальному життi.
"Я хочу створити таку обстановку, щоб, поставивши вас у неї, менi максимально вдалося змусити вас поводитися так, як я пророкував. Я, однак, повинен бути впевнений, що якщо ви надiйшли так, як я пророкував, то це тому, що ви так захотiли, що це вам здалося розумним, що саме ви зробили такий вибiр. Для того щоб якнайкраще домогтися цього, я повинен дуже ретельно й строго поставити весь експеримент i зберегти вiд вас у таємницi всi його ключовi моменти доти, поки вiн не закiнчиться. Я також не можу дозволити вам або заохочувати спроби довiдатися (до закiнчення або пiд час експерименту) що-небудь про експеримент; я не можу заохочувати спроб пручатися або змiнювати експеримент. Єдине знання, що я допускаю - це знання в рамках iдеї експерименту.
Експериментальнi умови можна пiдсумувати в такий спосiб: бiльша чiткiсть i стiйкiсть моєї позицiї (тобто мiцнiсть теоретичної платформи й точнiсть гiпотези) у сполученнi iз сильним однобiчним контролем над вами (як випробуваним) i збереженням у таємницi цiлей, завдань i плану експерименту...".
Взявши як iлюстрацiї ряд дослiджень, Аргирис доводить, що вони дають потрiбний ефект у реальнiй дiйсностi тiльки в тому випадку, якщо манiпулятору вдається дотримати перерахованих умов i в першу чергу зберегти в таємницi щирi цiлi й задум всiєї операцiї.
Однак тут i виникає одна iз самих складних проблем, якщо не для самого манiпулятора, то для соцiального психолога, що виступає в ролi соцiального iнженера, технолога, що пропонує свої знання для рiшення проблем, якi не вiн формулює й не вiн ставить. Якщо навiть у дискусiях про етику експерименту ця проблема обговорювалася винятково гостро й болiсно, те, цiлком природно, її масштаби виросли в дискусiях про роль соцiального психолога в процесi перетворення дiйсностi. У цих дискусiях поступово кристалiзувалася самосвiдомiсть соцiальних психологiв, складався своєрiдний автопортрет.
Стереотипи соцiального психолога
"головним було iнтелектуальне досягнення i його висока оцiнка колегами, що виражався в присвоєннi ступенiв, академiчних звань, посад, усе бiльше йде в минуле в результатi змiни загального соцiокультурного контексту, нових вимог до професiї соцiального психолога".
M. Дойчу належить один з найбiльш узагальнених образiв американського академiчного соцiального психолога 70-х рокiв.
полiтику, з якої вiн не згодний. Однак тiльки в них вiн може одержати грошi на прикладнi дослiдження. Його матерiальне становище залежить вiд замовникiв. Вiн почуває антипатiю до даної соцiальної системи в цiлому, мало зацiкавлений у пiдвищенiй ефективностi пiдприємств, що роблять напалмовi бомби або яку-небудь iншу руйнiвну зброю. У той же час вiн мало що може зробити для змiни системи. Смутно усвiдомлює необхiднiсть створення теорiї соцiальної змiни. Крiм того, вiн, як правило, не має необхiдної професiйної пiдготовки для того, щоб брати участь у розробцi конкретних варiантiв рiшення соцiальних проблем.
Стереотип соцiального психолога, описаний M. Дойчем, вiдповiдає найбiльш численному типу - молодого, лiберального, критично настроєного, соцiального психолога, що лише недавно одержав утворення й ще не "остиглого" вiд участi в студентських демонстрацiях.
у результатi дослiдження вiдносини соцiальних учених до участi в соцiальнiй змiнi. Вiн дiлить їх на чотири типи.
визначає себе як "лiвий".
2. Тип, що використовує модифiкацiю поводження. Впливає на органiзацiї зсередини шляхом змiни iндивiдiв, застосовуючи рiзнi методики: Т-Групи, модифiкацiї поводження й т. п. Полiтично вiдносить себе до "лiбералiв".
3. Тип, що використовує розвиток органiзацiї. Прагне полiпшити функцiонування системи, оптимiзуючи процес ухвалення рiшення шляхом змiни рiзного роду норм i правил, що регламентують поводження людей в органiзацiї.
4. Тип експерта. Працює на рiвнi керiвникiв державних установ i корпорацiй. Основне завдання - пiдвищення ефективностi системи в результатi застосування рiзних методiв аналiзу. Полiтично вiдносить себе до "помiрних".
Досить показово (i не дивно), що в мiру зростання доходу й iнтеграцiї в "iстеблiшмент" падає рiвень соцiального критицизму. Якщо в першiй групi вищий показник по цiй шкалi - 52%, то в другий i третьої - близько 25%, а в четвертої - усього 4%. Таким же виявився й вiдсоток виступаючих за радикальнi змiни.
авторитетом i благами користується четвертий тип.
З огляду на, що методи першого типу - це скорiше загальногромадянськi, а не спецiалiзованi методи, а також визначенiсть позицiї четвертого типу, не можна не помiтити, що основний тягар рiшення дилеми "теоретична або прикладна наука" лягає на середнi двi групи.
Саме цим групам доводиться вирiшувати проблеми, пов'язанi з якiсним розходженням дiяльностi "теоретика" i "практика". Узагальнюючи результати дискусiї iз проблем прикладної соцiальної психологiї, що пройшла в 1973 р., М. Дойч видiлив наступнi параметри цього розходження.
Теоретик прагне аналiзувати свiй об'єкт, розкладаючи його на змiннi, прагнучи їх iзолювати для точного встановлення причинно-наслiдкового зв'язку. Практик (соцiальний технолог), навпроти, комбiнує рiзнi змiннi. По вираженню С. Московичи, практик робить комбiнацiю ("колаж") з теорiй замiсть того, щоб покладатися на яку-небудь одну з них. Також вiн ставиться й до методiв.
Далi, iснує розходження в галузi впевненостi у власнiй правотi.
Теоретик, як правило, бiльше скептично й самокритично ставиться до своїх досягнень, добре усвiдомлюючи їхню неповноту й вiдноснiсть iстини, що втримується в них. Вiн розумiє, що повинен (по вираженню Г. Теджфела) пишатися своєю скромнiстю. Соцiальний психолог, хоча б для досягнення психотерапевтичного ефекту у вiдносинах iз клiєнтом, зобов'язаний демонструвати повну впевненiсть у своїх проектах i їхнiй ефективностi. Вiн задовольняється тим, що вони "працюють".
Теоретик тяжiє до вiдкриття цiкавих i неочевидних фактiв, високо цiнує теорiю, здатну пророчити ранiше. Практична цiннiсть теоретичного вiдкриття може спочатку бути неочевидної. Але для практика саме ця сторона здобуває першорядне значення, так само як i вартiсть практичного впровадження вiдкриття.
з людьми, що найчастiше сильно вiдрiзняються вiд нього по своїй пiдготовцi, рiвню утворення, поглядам i т. п., висувається на перше мiсце. Вiн повинен умiти переконувати, "продавати свiй товар". На вiдмiну вiд теоретика практик повинен умiти розбиратися в самому собi, своїх мотивах, почуттях, оскiльки часто вони можуть (так само як i в психотерапевта, психолога-клiнiциста) бути iндикатором тiєї або iншої проблеми в тiй мережi соцiальних зв'язкiв, у яку вiн включається при рiшеннi своїх завдань. Досить iстотно рiзняться соцiальнi ролi теоретика й практика. Якщо для теоретика головне - це знання про соцiальнi iнститути, то для практика - пiдвищення їхньої ефективностi. Цi ролi, зрозумiло, не iснують у чистiй формi, але розходження мiж ними проявляється чiтко. Практику цiль задається ззовнi. За її реалiзацiю вiн одержує винагороду, звичайно бiльше високе, нiж теоретик за свою роботу. Критерiєм iстинностi для нього служить ефективнiсть, причому вiддаленi, нехай навiть необоротнi ефекти його не цiкавлять.
Виконуючи рiзнi соцiальнi ролi, теоретик i практик часто вступають у конфлiкт. Практик називає теоретика непрактичним, теоретик практика дурнем. До цього пункту М. Дойча варто додати, що теоретики дивляться на практика або як на паразита, що використовує плоди чужої роботи, чужих дослiджень, або ще бiльш презирливо, "як на повiю, що продає себе тому, хто дорожче заплатить". Скептично теоретики ставляться й до популяризацiї своїх знань, у той час як практики зацiкавленi в пропагандi своїх досягнень.
Нарештi, iстотно рiзне мiсце в дiяльностi теоретика й практика займають етичнi проблеми. Вони виникають i в лабораторному експериментi, хоча в них є можливiсть пiсля дослiдження зняти деякi негативнi наслiдки, вони неминучi й у практичнiй дiяльностi, де часто вiд приховання щирих цiлей проведеного заходу залежить його ефективнiсть. Перед практиком гостро встають такi питання, як брати участь чи в примусi, чи застосовувати насильство, брехати або говорити правду, кому на шкоду й кому на користь iде його дiяльнiсть i т. п. Не менше значення (а на сучасному етапi, можливо, навiть бiльше) здобувають для соцiального психолога проблеми, нерозривно зв'язанi майже з кожним з перерахованих М. Дойчем пунктiв, оскiльки вони стосуються того, як сам учений визначає свою позицiю у континуумi "теорiя-практика". Це залежить уже вiд його системи цiнностей, мотивацiї й багатьох iнших факторiв, що впливають на прийняття принципових життєвих рiшень.
Лiтература
1. Брушлинський О. В. Мислення й прогнозування. - К., 2004
2. Брушлинський О. В., Тихомиров O. K. Психологiя мислення // Тенденцiї розвитку психологiчної науки. - К., 1989.
3. Василюк Ф.Є. Психологiя переживання. - К., 1999.
4. Дилигенський Г. Г. Соцiально-полiтична психологiя. - К., 1996.
5. Лебедева Н. М. Введение в этническую и кросс-культурную психологию. - М, 1998.
|
