Виникнення й розвиток соцiальної психологiї в першiй половинi ХХ столiття
Виникнення й розвиток соцiальної психологiї в першiй половинi ХХ столiття
Перше десятилiття
як науку, але й визначили двi основнi лiнiї її розвитку на довгi роки. Пiдхiд Росса був соцiологiчним, пiдхiд Вiльяма Мак-Даугалла – психобiологiчним. Перший розглядав «психiчнi плани й хiд подiй» соцiальних спiвтовариств i мас; другого цiкавили iнстинкти й емоцiї iндивiда, що спричиняють його соцiальне залучення. Численнi нащадки цих авторiв-прабатькiв мають (як i всi нащадки) тенденцiю походити головним чином на один з батькiв. Приблизно половина з них волiє груповий (макро) пiдхiд, iнша половина - iндивiдуальний (мiкро) пiдхiд. Природно, у рядi випадкiв це приводить до серйозних концептуальних протирiч. Прихильники макропiдходу нехтують своїх опонентiв за вузькiсть розгляду питання, тi, у свою чергу, лають перших за концептуальну неспроможнiсть. Але в цiлому цим двом напрямкам вдається спiвiснувати досить мирно.
Незважаючи на свою iсторичну значимiсть, обоє цi пiдручника були до вiдомого ступеня методологiчно неспроможними. Робота Росса була завершенням теорiї дисоцiацiї (заснованої на досвiдах Шарко з пацiєнтами, що страждають iстерiєю), застосованої до масових явищ у дусi Тарда, Сигеле й Лебона. Хоча цей напрямок, що зародився ще наприкiнцi минулого столiття, безумовно, було предком сучасної соцiальної психологiї, iз часiв Росса його вплив явно зменшився.
Книга Мак-Даугалла, незважаючи на незлiченнi, що здiйснюються й донинi, перевидання, теоретично була досить неспроможною. Інстинкти як пояснювальна модель незабаром вийшли з моди в Америцi, хоча ще якийсь час були досить популярнi в Британiї. Я добре пам'ятаю, що ми, молодi соцiальнi психологи, не проявляли особливого iнтересу до теорiй iнстинктiв, навiть до фрейдивської концепцiї танатоса. А якщо вже виникала необхiднiсть залучення подiбної теорiї, все-таки вiддавали перевагу iдеї «парового казана» Фрейда наукоподiбним викладенням Мак-Даугалла. Але справедливостi заради варто помiтити, що його глибока iдея про самовiдношення на тридцять рокiв випереджає неофрейдистську егопсихологiю. Багато чого з того, що Хартманн, Хорни, Ериксон згодом говорили про клiнiки функцiї его, у значнiй мiрi повторює iдею самовiдносини.
Об'єктивностi заради потрiбно визнати, що кожне iз цих напрямкiв у першi роки зверталося до iдей напрямку протилежного. Мак-Даугалл iз самого початку усвiдомлював однобiчнiсть запропонованого їм пiдходу й своя обiцянка розширити предмет соцiальної психологiї спробував виконати в книзi «Груповий розум», що випливав традицiї макропiдходу у вивченнi структури й динамiки груп. У той же час чиказька школа вiдчула необхiднiсть у концепцiї iндивiдуальних мотивiв, що лежать в основi соцiальних процесiв, i вони скористалися теорiєю Томаса про чотири бажання. Іншi соцiологiчнi орiєнтованi вченi при необхiдностi зверталися до мотивацiйних концепцiй. У цьому зв'язку варто згадати роботи Джеймса, Харвi Робинсона, Еверетта Дина Мартiна й Гарольда Лассуела.
Друге десятилiття
якi нам довелося вивчати, це «Наслiдування» Тарда й «Первиннiсть волi в самосвiдомостi» Шопенгауера. Пiдручники Мак-Даугалла й Росса були зiгнорованi. Цiльова теорiя Мак-Даугалла дратувала Холта, а оскiльки Росс був до певної мiри перекладанням Тарда.
його «луна-принципу», що вiн розглядав як ключовий принцип всiєї психологiї. Сучаснi психологи не можуть погодитися з тим, що вiн пояснює хоч що-небудь, за винятком хiба що перших етапiв научання дитини мовi.
включаючи «Десять заповiдей», уважалися сущим лицемiрством, використовуваним iндивiдом для виживання у ворожому оточеннi. Нiхто з мислителiв, будь те Гоббс, Штирнер, Фрейд або Бертран Рассел, не запропонував настiльки критичного тлумачення своєкорисливостi людської природи. А оскiльки корисливих людей величезна безлiч i в сучаснiй державi, що благоденствує, книга Ле Дантека залишається класикою, невiдомої, на жаль, бiльшостi сучасних соцiальних психологiв.
Викладання соцiальної психологiї в Чикаго почалося, безумовно, ранiше, нiж у Гарвардi. Завдяки Лантухи, Миду, Парку, Бургессу, Фарису чиказька школа звернулася до соцiологiчного пiдходу, тодi як у Гарвардi протягом щонайменше трьох десятилiть соцiальнi психологи дотримувалися загальної академiчної традицiї iндивiдуальної психологiї.
Теоретичне шумування в другому десятилiттi полягало головним чином у полемiцi про значення «групового розуму», про мiсце iдей Фрейда й придатностi твердих схем бiхевiоризму до вивчення соцiального поводження. Крiм того, це було десятилiття важливих методологiчних знахiдок. Була уведена у звертання методика вимiру установок, що розроблялася головним чином Терстоуном. У Нiмеччинi Медi запропонував програму експериментального дослiдження процесiв, що протiкають у малiй групi; у Гарвардi ця програма була пiдтримана й впроваджена Мюнстербергом, i в її розробцi брали участь Ф. X. Олпорт, Дешьелл, Гудвин Уотсон i iншi. Там же, у Нiмеччинi, Курт Левин розробляв свої митецькi експериментальнi методи, хоча вони й не робили особливого впливу на американську соцiальну психологiю до кiнця третього десятилiття.
Третє десятилiття
«Культура й особистiсть» - от основне гасло третього десятилiття. Хресним батьком програми була Рада дослiджень у соцiальних науках, що у рядi конференцiй i видань зiставляв результати дослiджень i мiркувань антропологiв, соцiологiв i психологiв. Це могутнiй напрямок не здавав своїх позицiй i в четвертому десятилiттi, безсумнiвно, впливає й на соцiальну психологiю наших днiв.
На наш погляд, напрямок «Культура й особистiсть» вiдбиває двi стiйкi характеристики нашої науки. Одна з них - чесний пошук можливостей об'єднання iндивiдуального й групового пiдходу (Парсонс називав їх особистою й соцiальною системами). Інша характеристика - легкiсть, з якої ми мiняємо свою точку зору на багато понять. Ми не вирiшуємо нашi проблеми, ми тiльки усе бiльше утомлюємося вiд них. Ми думаємо, що новi назви вiдбивають новi проблеми. Сугестивнiсть стомила нас - ми винаходимо переконання, культура й особистiсть породжують системну теорiю, груповий розум перетворюється в органiзацiйну теорiю, рацiоналiзацiя стає когнiтивним дисонансом, дружбу ми видаємо за мiжособистiсну атракцiю, рiшення проблем розчиняється в програмуваннi, задоволення й бiль стають позитивним i негативним пiдкрiпленням, погана адаптацiя - вiдчуженням, вольовий акт перетворюється в прийняття рiшень, бiльше нi в кого немає характеру, зате є могутнє «Я». Середня тривалiсть популярностi понять становить, по моїх пiдрахунках, бiля двох десяткiв рокiв. Пiсля цього вони стають схожими на вчорашнє пиво.
Центральним поняттям третього десятилiття стає установка. Тут ми повиннi зупинитися й помiтити, що, незважаючи на все вищесказане, установку варто розглядати як принципове, ключове поняття нашої науки. Ще в 1918 роцi Томас i Знанецкий визначили соцiальну психологiю як наукове дослiдження установок. Можна одержати повне подання про цю концепцiю в 1936 роцi з «Пiдручника по соцiальнiй психологiї» Мерчинсона, i їй без сумнiву буде вiдведене найважливiше мiсце в перевиданнi пiдручника Линдсея. І проте багато авторiв критично ставляться до цiєї концепцiї, вони уникають використовувати її або вносять свої корективи. Так, Левин уважав, що установка занадто iзольована вiд цiлiсного силового поля, i iз цiєї причини багато хто її не використовували. Факт значної розбiжностi мiж установкою i її поведiнковими проявами привели до мiнiмiзацiї пояснювальної цiнностi цiєї концепцiї. Мали мiсце спроби розглядати установки не як силу особистостi, а як реакцiю «порожнього органiзму» на стимулює ситуацiю. Ситуационiзм, об'єктивiзм, позитивiзм не взяли до уваги визначаючим характер установки. Дональд Кемпбелл намагався зайняти усереднену, примиренську позицiю. І все-таки в цiлому створюється враження, що якщо в соцiальнiй психологiї i є якесь стрижневе поняття, те це установка.
Ще одною характеристикою третього десятилiття була соцiальна спрямованiсть дослiджень. Велика Депресiя, рiст впливу Гiтлера, наплив бiженцiв з Нiмеччини (у тому числi багатьох психологiв), наближення Другої свiтової вiйни - все це вiдчувалося психологами, стурбованими соцiальними проблемами. В 1936 роцi було засноване Суспiльство психологiчного дослiдження соцiальних проблем. Наскiльки я пам'ятаю, у той час членами цього суспiльства стали майже всi активнi соцiальнi психологи, багато хто з них проводили кориснi дослiдження в областi нацiональної моралi.
Закiнчуючи опис третього десятилiття не можна не вiдзначити роботу Курта Левина «Деякi соцiально-психологiчнi розходження мiж Нiмеччиною й Америкою». У Нiмеччини Левин уважав себе щирим соцiал-демократом, але коли вiн вiдчув вiльну полiтичну й соцiальну атмосферу Америки, то усвiдомив, що нiколи не розумiв, що таке демократiя в її психологiчному значеннi. Із простотою щирого генiя вiн намагався визначити цю невловиму основу демократiї. Вiн помiтив, що в Нiмеччинi бiльшою мiрою помiтнi бар'єри соцiального спiлкування в порiвняннi з Америкою, де професора тримають вiдкритими дверi своїх кабiнетiв i де газети публiкують всi, за винятком секретiв особистого життя. Його переїзд у США i його перша робота були провiсниками вкрай важливих розробок четвертого десятилiття, до яких ми й переходимо.
соцiальних впливiв, тобто тих впливiв, якi робить на дiї iндивiда присутнiсть iнших iндивiдiв. Левин розширив цю проблематику до вивчення деяких або всiх сил, якi впливають на деяких або всiх членiв групи. Вiн увiв такi поняття, як згуртованiсть, групове рiшення, стилi поводження, експериментальнi груповi змiни. Завдяки йому соцiальна психологiя груп зробила великий крок уперед.
Другою заслугою було виявлення причин деяких гострих соцiальних проблем. Основна робота в рамках цього напрямку дослiджень - «Авторитарна особистiсть». Її методологiчна основа - вимiр установок i теорiя Фрейда; однак її змiстовна сторона, як i в роботах Левина, - функцiонування демократiї в кризовий перiод. Пiд час вiйни теоретична стрункiсть дослiджень не була основною вимогою; але в той же час не слiд думати, що велика кiлькiсть дослiджень у сферi вдач, пропаганди, моралi, расових конфлiктiв i суспiльних думок не вели до примiтних методологiчних i теоретичних успiхiв.
солдат», робота Олександра Лейтона «Керування людиною» i серiя дослiджень у деморалiзованiй Нiмеччинi, проведених соцiальними психологами в рамках так званих «бомбардувальних опитувань».
Третiм концептуальним вiдкриттям ми зобов'язанi несподiваному ефекту гештальт-революцiї попереднього десятилiття. Соцiальна перцепцiя стала воiстину гаслом того часу. І в цьому теж чимала заслуга Левина. Перцепцiя, соцiальне пiзнання, феноменологiя проникнули в соцiальну психологiю завдяки зусиллям Мак-Леода, Хайдера й прихильникiв школи «Новий погляд». Гарднер Мерфi й багато хто iншi пропагували концепцiю, суть якої зводилася до наступного. Знання людини про своє соцiальне оточення залежить вiд його внутрiшнiх потреб, його економiчного статусу й тiєї соцiальної ситуацiї, у якiй вiн перебуває. У той же перiод вийшов пiдручник Креча й Кратчфилда, що декларував валiдность i цiннiсть феноменологiчного пiдходу в соцiальнiй психологiї.
П'яте десятилiття
феноменологiї, пiдкреслюючи принципову свiдомiсть спроб людини впоратися з навколишньою його дiйснiстю. Вiн затверджував, що багато чого з того, що ми називаємо iлюзiєю, рацiоналiзацiєю, проекцiєю, вселянням i iмiтацiєю, є рацiональними способами справлятися з життєвими проблемами. Із часiв Просвiщення (Кондорсе, Локк, Годвин) у нас не було настiльки розважливої й приємної iнтерпретацiї соцiального поводження людини.
П'яте десятилiття вiдзначене таки шквалом методологiчних вишукувань. Саме в той час почали розроблятися факторний аналiз, математичнi й комп'ютернi моделi, аналiз i митецькi експерименти. Привертає увагу схильнiсть до пихатого й помилкового термiна «методологiя». Ми роздмухуємо нашi методи в «методологiю», оскiльки ми досить сильнi в них i так цим пишаємося.
У наш час нiхто не протестує проти точних методiв, проти ретельного аналiзу даних, проти перевiрки самого себе як дослiдника. Але одержимiсть, що ми спостерiгаємо в журнальних статтях п'ятого десятилiття, на мiй погляд, говорить про певну тенденцiю, що має, на мiй погляд, два пояснення. Можливо, обоє вони невiрнi; можливо, обоє мають пiд собою певний ґрунт.
1. Наука в цiлому прагне до метатеорiї. Один з ознак цього прагнення - пошук математичних моделей, iншої - комп'ютернi технологiї, якi припускають однаковiсть психiчних, поведiнкових, механiчних подiй, що дозволяє обробляти їх єдиним детермiнiстичним образом. Ще один симптом - популярнiсть iнформацiйної теорiї й лiнгвiстичного аналiзу. Ми бачимо, що всi цi приклади метатеорiї вимагають прояснення й уточнення методiв. Всi розглянутi нами метатеорiї - методологiчного порядку, жодна з них не має самостiйного значення. І, можливо, наша недавня захопленiсть методами - просто пiдготовка до вiдмови вiд самостiйної соцiальної психологiї на догоду бiльше абстрактним концептуалiзацiям, у яких вона об'єдналася б з iншими науками в єдиному пошуку метатеорiї, що унiфiкує.
2. Інше пояснення ми можемо запропонувати, опираючись на iдею культуральної дезiнтеграцiї. Ми не можемо сподiватися, говорить собi сучасна людина, на те, що нам удасться сформулювати зрозумiлi узагальнення. Хто знає, що таке iмiтацiя, вселяння, комунiкацiйнi мережi, групове рiшення, кооперацiя, конкуренцiя, лiдерство? І кому вони дотепер цiкавi? Цi поняття надмiрно великi й репрезентативнi. А сучасне мистецтво вже не репрезентативне. Сучасний живопис, музика, поезiя вiдмовилися вiд прагнення до синтезу й послiдовностi.
Бути може, соцiальна психологiя пiшла їхньому прикладу й шукає тiльки минущi фрагменти досвiду? Якщо за допомогою митецьких методiв я зможу пiдтвердити свою гiпотезу про те, що дитина буде розмовляти з матiр'ю частiше, нiж з перехожим, або що дорослi найчастiше непослiдовно у своєму поводженнi, отриманi данi не будуть здаватися менi очевидними, поки не пiдтвердяться з iмовiрнiстю 0,1%. Може бути, що й установка «опублiкуватися або вмерти» також породжує неузгодженi, поспiшнi, нечитабельнi й неграмотнi статтi, переповненi викладом рiзних методiв, але надзвичайно нуднi. Перевага фрагментарностi може бути проiлюстровано нинiшнiм шквалом збiрникiв розрiзнених астигматичних лекцiй.
Доказ того, що соцiальна психологiя розвивається в загальному руслi культури, ми знаходимо в роботi Ерла Карлсона. Дослiдження методом контент-аналiзу показало, що протягом останнiх декiлькох десятилiть психологи придiляють усе менше й менше уваги позитивним емоцiям - гарному настрою, радостi, симпатiї, i в той же час значно зрiс iнтерес до страху, тривозi, гнiву. Це досить цiкава тенденцiя; i вона цiлком вiдповiдає нашому часу, часу екзистенцiальної тривоги й гнiву молодi. Соцiальна психологiя, як i загальна психологiя, частiше має справу iз фрустрацiєю, чим з любов'ю, бiльше займається ворожiстю, чим жалем.
Вiзьмемо для приклада перероблене видання «Актуальнi проблеми соцiальної психологiї» Холландера й Ханта. Проаналiзувавши 65 тематичних статей, ми побачимо, що жодна з них не стосується симпатiї, гумору, совiстi, релiгiї.
Шосте десятилiття
Початок шостого десятилiття характеризувалося тенденцiєю до проведення самостiйних дослiджень. Багато видатних учених, так сказати, прийняли доброчинну методологiчну ванну, однак не потонули в нiй. Вони пишалися тим фактом, що iз всiх соцiальних наук психологiя завжди була самої обiзнаної й самої винахiдливої в тiм, що стосується точного дослiдницького iнструментарiю. У той же час дослiдження залишаються проблемно-орiєнтованими. Продовжували з'являтися глибокi роботи з лiдерства, дослiдженням на виробництвi, соцiальним рухам, забобонам, спiлкуванню, соцiалiзацiї в дитячому вiцi, психологiчним умовам мiжнацiональної комунiкацiї й мирного спiвiснування. У цих роботах використовувалися полiпшенi сучаснi методи, але при цьому вони не вiдрiзнялися претензiйної методологiчнiстю, що властива бiльшостi журнальних статей.
Давайте звернемося до двох сфер, якi швидко прогресували протягом шостого десятилiття: до групового конфлiктологiї й вивченню забобонiв i до аналiзу умов мирного спiвiснування. Безсумнiвно, психологи внесли величезний вклад у вивчення цих серйозних соцiальних проблем. І проте, вiдверто говорячи, ми усе ще зробили недостатньо для лiкування наших соцiальних хвороб. Нам має бути довгий шлях.
До кiнця своєї кар'єри Едвин Холт переситився претензiйнiстю академiчної соцiальної психологiї. Вiн набудовував проти її своїх студентiв, затверджуючи, що будь-який пiдручник - це мiшанина неясних i абсолютно марних абстракцiй. Вiн любив повторювати: «Розумова слiпота майже кожного академiчного психолога у вiдношеннi будь-якого спостережуваного прояву людської природи настiльки незмiнна й доконана, що викликає майже замилування».
Про усе це Холт написав у статтi, озаглавленої «Вигадливi умови соцiальної психологiї й людського роду».
вiд iнженерiв, тим, що ми не можемо продемонструвати валiднiсть наших теорiй або придатнiсть наших методiв, навiть якщо ми роздмухуємо їх в «методологiю». – Так писав психолог А. Адамс.
зростає, незважаючи на виникаючи час вiд часу вiдхилення на побiчно-ненауковi стежинки.
Соцiальна психологiя все-таки може стати провiдною наукою в справi розумiння й розвитку людини. Але шлях довгий i складний, i нам ще багато чого має бути осягти.
Коли ми говоримо, що соцiальної психологiї всього лише 100 рокiв, ми, звичайно ж, не вважаю, що до того за всю iсторiю людська думка не придiляла увагу вiдповiднiй проблематицi. Нам потрiбно засвоїти дуже багато чого з того, чим розташовували й розташовують полiтична наука, фiлософiя, теорiї соцiальної природи людини.
У цiй роботi було проведене блiц-дослiдження з метою ознайомлення з досягненнями й поглядами соцiальної психологiї першої половини 20 столiття. Серед статей, що ставляться до тематики соцiальної психологiї, в 94 вiдсотках випадкiв автори посилаються на публiкацiї попереднього десятилiття й в 50 вiдсотках - на роботи, виданi пiсля 1950 року. На це, видимо, є свої причини. Можливо, у деякому вiдношеннi недавнi роботи краще, нiж старi, оскiльки можуть акумулювати бiльше раннi вiдкриття. Імовiрно, найбiльш правдоподiбна вiдповiдь полягає в тiм, що через пропасний темп розробки проблематики дослiдники звертаються в основному до робiт своїх безпосереднiх попередникiв. Яка б не була причина, факт залишається фактом: 94 вiдсотка ниток, з яких витканi нашi поточнi дослiдження, виготовленi за останнi 15 рокiв.
Безумовно, сучасний соцiальний психолог має потребу в експериментальних, статистичних i комп'ютерних навичках. Але не менше вiн бiдує й у знаннi iсторичної перспективи, вiн повинен поринути в теорiї (як мiкро, так i макро). І, насамперед вiн повинен мати здатнiсть бачити мiсце своєї проблеми в бiльше широкому контекстi. Інодi вона лежить у рамках академiчної психологiї, найчастiше в соцiологiї й антропологiї, iнодi у фiлософiї або теологiї, буває, що в iсторiї або економiцi, частенько - у сучаснiй полiтичнiй ситуацiї. Інодi цей контекст виявляється в рамках генетики або клiнiчного досвiду.
1. Коул М. Культурно-iсторична психологiя. - К., 1997.
2. Московичи С.
Погляд на психотерапiю. Становлення людини. - К., 1994.
4. Емерсон Р. Есе. - К., 1996.
|
