Твердження, що люди прагнуть зрозумiти причини подiй, що вiдбуваються навколо них, використовуючи при цьому кращi з наявних у їхньому розпорядженнi когнiтивнi iнструменти, навряд чи можна заперечити. Набагато бiльше спiрним i бiльше несподiваним було б припустити, що люди використовують тi ж самi iнструменти й бувають пiдданi тим же самим помилкам, коли намагаються зрозумiти свої власнi переживання й дiї. В 60-тi роки два дослiдження, що розвивалися до цього паралельно напрямку, злилися воєдино саме на цiй найважливiшiй iдеї про сприйняття й атрибуцiю людиною власних дiй i переживань.
що суб'єктивний емоцiйний досвiд людей (тобто те, як люди називають свої почуття i який образ реагують на загалом стимули) може не перебувати у твердiй залежностi вiд їх внутрiшнього фiзiологiчного стану. Шехтер i Сингер затверджували, що вiдбиття цих фiзiологiчних станiв звичайно бувають занадто дифузiйними й неспецифiчними для того, щоб розбудити в нас рiзноманiтнi емоцiйнi переживання. Навпроти, нашi емоцiйнi переживання й наше поводження залежать вiд умовиводiв, якi ми формуємо iз приводу причин свого фiзiологiчного порушення.
нашого порушення є доберман, що ричить, що бiжить прямо на нас або образливе зауваження про наших предкiв, ми почуваємо себе вiдповiдно наляканими або розгнiваними, вiдповiдно до чого й надходимо. Якщо ж джерелом тих же симптомiв (вологих долонь, прискореного пульсу, прискореного поверхневого подиху) є привабливий представник протилежної пiдлоги, ми вiдчуваємо сексуальний потяг. Однак якщо найбiльш прийнятне пояснення цих симптомiв дає лiкар, що попереджає нас, що всi вони являють собою звичайний побiчний ефект тiльки що зробленого нам упорскування адреналiну, ми не випробовуємо нiяких реальних емоцiй i не виявляємо намiру дiяти, корячись емоцiйному пориву.
Незважаючи на те що багато сучасних теоретикiв могли б покритикувати iдеї Шехтера й Сингера про недостатню фiзiологiчну специфiчнiсть рiзних емоцiйних станiв, деякi з них стали б заперечувати, що нас можна пiдштовхнути до неправильного позначення своїх почуттiв i до помилкових висновкiв щодо їхнiх джерел. Існує також досить даних, що говорять про те, що люди, що випробовують переживання, що провокують їх на прояв емоцiй, можуть почувати й дiяти менш емоцiйно, якщо спонукати їх до приписування своїх тiлесних симптомiв причинам неемоцiйної властивостi. Так, випробуванi, якi, перш нiж випробувати на собi серiю електричних розрядiв зростаючої iнтенсивностi, одержували «препарат» (у дiйсностi - плацебо у виглядi цукрової пiгулки), на їхню думку, що викликає порушення, знаходили цi розряди менш хворобливими, чим випробуванi з контрольної групи. Бiльше того, учасники експериментальної групи умудрялися витерпiти в чотири рази бiльше сильний розряд, перш нiж заявляли про те, що їм стало боляче. Аналогiчно, випробуванi, що приймали таблетку, що повинна була, на їхню думку, викликати порушення, виявлялися бiльше схильними до шахрайства на iспитах (приблизно тому, що помилково вiдносили своє емоцiйне порушення, викликане майбутнiм шахрайством або перспективою бути пiйманими, на рахунок препарату).
Приблизно в той же час, коли Шехтер i Сингер затверджували, що люди дають назви своїм емоцiям, ґрунтуючись на правдоподiбних каузальних атрибуцiях, молодий соцiальний психолог по iм'ю Дерил Бем виступав, по сутi, зi схожою тезою, говорячи про те, яким образом люди дають назви власним аттитюдам i переконанням.
Бем затверджував, що люди формують судження про власнi судження, так само як i про власнi переваги й особистiснi диспозицiї, аналiзуючи своє поводження i його контекст у точностi так само, як вони надходили б, будуючи аналогiчнi судження про iнших людей.
Так, наприклад, людина реагує на питання «чи любите ви чорний хлiб?», починаючи мiркувати в такий спосiб: «Думаю, що так. Я його їм завжди й нiхто мене не змушує це робити». Або ж хтось вiдповiдає на запитання «чи любите ви психологiю?», говорячи: «Мабуть, так. Я увесь час вiдвiдую лекцiї по психологiї, хоча це навiть не мiй профiлюючий предмет».
Найбiльш радикальна теза Бема, так само як i багато iнспiрованi їм пiзнiше експерименти iз само сприйняттям, полягає в тому, що активнi учасники подiй, подiбно їхнiм спостерiгачам, можуть робити невiрнi висновки про значну роль особистiсних властивостей, замiсть того щоб визнати, що їхнє власне поводження бiльшою мiрою вiдбиває тиск ситуацiйних факторiв i обмежень. Говорячи бiльше загальне, теза Бема має на увазi, що люди змушенi обчислювати причини свого зовнiшнього поводження (подiбно тому як дослiдження Шехтера й Сингера має на увазi, що люди змушенi обчислювати причини свого внутрiшнього порушення), користуючись теорiями й фактами того ж роду, що вони використовували б при формуваннi суджень про iнших людей, майже або зовсiм не звертаючись при цьому д «безпосередньо доступних» них когнiтивним процесам i до iнших психiчних явищ, що становлять пiдґрунтя їхнього поводження. Як ми побачимо далi, iснує величезна кiлькiсть свiдчень того, що люди часто помиляються щодо причин свого поводження рiвно настiльки, наскiльки це припускає тезу Бема.
що люди звичайно не вiдслiдковують своє залучення у когнiтивнi процеси, що лежать в основi цих несподiваних явищ. Іншими словами, людина не вiддає собi звiту в тiм, як змiнює свої аттитюди, приводячи їх у вiдповiднiсть iз власним поводженням. Не спостерiгає вiн себе й у той момент, коли бере до уваги джерело виникнення порушення, вирiшуючи, як почувати себе в ситуацiї, у якiй подiбне порушення виникає. Результати незлiченних експериментiв не залишають нам iншого вибору, крiм як погодитися з тим, що подiбна високоорганiзована ментальна активнiсть протiкає без її усвiдомлення суб'єктом.
Наскiльки ж загальний характер має ця несвiдома, але високоорганiзована обробка iнформацiї? Нисбетт i Уилсон (Nisbett & Wilson, 1977) затверджують, що вона, дiйсно, поширена дуже широко. Вони затверджують, що прямiй доступ до когнiтивних процесiв у психiцi взагалi вiдсутнiй. Існує доступ лише до iдей i умовиводiв, що представляють собою результати подiбних процесiв. Деякi процеси - такi, як алгоритми рiшення чiтко поставлених завдань, мають своєрiдних вербальних «попутникiв», якi можуть супроводжувати й направляти вiдповiднi процеси, i завдяки їм ми можемо бути впевненi, що вибрали правильний спосiб формування суджень або висновку висновкiв. (Наприклад: «Я зрозумiв, що це, швидше за все завдання на закон збереження енергiї, i застосував пiдходящу формулу».)
Однак при зiткненнi з багатьма завданнями (особливо зустрiчаються вперше), рiшення яких вимагає соцiального судження, рiвень усвiдомлення задiяних при цьому когнiтивних процесiв досить низок. Так, наприклад, коли випробуваних попросили зробити порiвняльну оцiнку кандидатiв на роботу, то в розповiдi про факторiв, що вплинули на їхнi власнi оцiнки, вони були не бiльше точнi, чим при перерахуваннi факторiв, що вплинули на оцiнки якого-небудь iншого випробуваного. Звiт Джека про те, що вплинуло на його власне судження, був не бiльше точний, чим його висновок про те, що вплинуло на судження Пита.
факторiв, що вплинули на настрiй iнших жiнок. Причому нi у звiтах про причини власного настрою, нi при перерахуваннi причин, що мiняють настрiй в iнших, вони не були особливо точнi.
проникнення в ментальну дiяльнiсть є, видимо, джерелом описiв, що даються людьми факторам, що впливають на їхнi судження й поводження. Бiльше того, легко продемонструвати, що багато хто iз цих теорiй досить безпiдставнi (Wilson & Stone, 1985).
Узагальнюючий висновок про те, що ми маємо досить обмежений доступ до власних когнiтивних процесiв, пiдводить нас, як ми побачимо в наступному роздiлi, до основної проблеми даної глави. Хоча ми й усвiдомлюємо деякi процеси, пов'язанi iз суб'єктивною iнтерпретацiєю (наприклад, свої свiдомi умогляднi мiркування про причини чужого поводження), iншi подiбнi процеси так i залишаються неусвiдомленими. Те, що здається нам безпосереднiм сприйняттям стимулу, найчастiше виявляється у високому ступенi опосередкований процесами суб'єктивної iнтерпретацiї, що протiкають поза полем зору свiдомостi. Схоже, що «ми кличемо їх тим, хто вони є», а не «тим, ким вони нам здаються».
Подiбний недолiк усвiдомлення наших власних iнтерпретацiйних процесiв не дозволяє нам побачити можливiсть того, що хтось iнший, що перебуває в iншому положеннi, може дати тим же самим предметам iншу iнтерпретацiю. Коли ми виявляємо, що хтось iншої оцiнює той або iнший стимул вiдмiнним вiд нас образом, ми вiдразу ж поспiшаємо зробити висновок про його незвичайнi диспозицiї або сильну мотивацiю. Цих, часто помилкових висновкiв можна було б уникнути, якби ми усвiдомлювали найважливiшу роль процесiв суб'єктивної iнтерпретацiї й властиву їм мiнливiсть. Люди часто iнтерпретують той самий предмет по-рiзному тому, що розглядають його пiд рiзним кутом зору, а зовсiм не тому, що докорiнно вiдрiзняються друг вiд друга.
Нездатнiсть зробити виправлення на невизначеностi суб'єктивної iнтерпретацiї
що являє собою сам «об'єкт судження». Один з найбiльш важливих наслiдкiв подiбного положення полягає в тiм, що коли люди неправильно судять про ситуацiї або коли вони нездатнi визнати, що та сама ситуацiя може бути iнтерпретована рiзними людьми по-рiзному, вони схильнi робити помилковi висновки об тих, чиє поводження вони спостерiгають.
Дiйсне джерело утруднень корениться не в тiм, що люди дають суб'єктивнi визначення ситуацiям, з якими зiштовхуються, i навiть не в тiм, що процесу формування цих суджень властиве мiнливiсть i непередбачуванiсть. Проблема скорiше укладена в нездатностi людей визнати цю мiнливiсть i непередбачуванiсть i зробити на неї логiчне виправлення.
Ефект помилкової соцiальної згоди
У своєму дослiдженнi, присвяченому дефектам атрибуцiї, Росс, Грiн i Хауз пропонували випробуваним ознайомитися з описом ряду уявлюваних ситуацiй, кожна з яких вимагала вибору мiж двома альтернативними реакцiями. Для кожної iз ситуацiй випробуванi повиннi були вказати, яка була б їхня власна реакцiя, оцiнити, наскiльки розповсюдженими є їх власна й альтернативна реакцiї, а також визначити, у якому ступенi кожна альтернатива дозволяє сформувати стiйке й упевнене судження про особистiснi особливостi людей, її що обрали. Наприклад, в одному зi сценарiїв була викладена наступна дилема.
приходити сюди за покупками й згадуєте до того ж, що магазин перебуває недалеко вiд вашого будинку й у ньому можна знайти дуже гарне м'ясо по досить низьких цiнах. Потiм ця людина вiдкриває вам, що вiдео-бригада тiльки що зняла ваш коментар на плiвку й просить вас пiдписати папiр, що дозволяє їм використовувати невiдредагований варiант зробленого запису в телевiзiйнiй рекламi мережi супермаркетiв. Чи погодитеся ви пiдписати папiр або вiдмовитеся?
Основне вiдкриття, що одержало назву ефекту «помилкової соцiальної згоди», полягало в схильностi людей оцiнювати свiй власний варiант вибору в рамках дилеми як бiльше розповсюджений i в меншому ступенi вiдображали особистiснi диспозицiї, чим альтернативний варiант.
Так, люди, що заявляли, що погодяться пiдписати папiр, думали, що бiльшiсть звичайних людей зробило би так само, а меншостям, що вiдмовилося зробити це, властивi, як видно, надзвичайна сором'язливiсть або недовiрливiсть. Тi ж, хто заявляв, що не пiдпише папiр, уважали, що реакцiя бiльшостi була б аналогiчної, а меншiсть хто погодився надзвичайно легковiрнi або схильнi до ексгiбiцiонiзму.
сприйняттю й процесу атрибуцiї. Оглядаючи поглядом цю лiтературу, можна сказати, що пропонованi в нiй iнтерпретацiї даного феномена звичайно носили мотивацiйний характер, ставлячи в основу потреба людей вiдчувати, що перевага, що вiддається ними тому або iншому варiанту поводження, є рацiональнiй i вiдповiднiй соцiальнiй нормi.
Росс i його колеги припустили, що свою роль у цьому можуть грати й процеси бiльше когнiтивної властивостi. Вони вiдзначили, що в описi ситуацiй, з якими мали справа випробуванi, неминуче була вiдсутня маса ситуацiйних подробиць i контекстної iнформацiї, що вiддавалася на вiдкуп їхнiй уявi. Тому рiзнi випробуванi неминуче змушенi були дозволяти для себе двозначностi, додумувати деталi, коротше кажучи, добудовувати уявлювану ситуацiю рiзними способами. І займаючись цим, вони готовили передумови для ефекту помилкової соцiальної згоди.
(чи був торговельний агент, з кiльцем на пальцi або охайний i приємний у всiх вiдносинах чоловiк, якого вкрай нiяково було б розчарувати?) Як ви самi були одягненi в цей момент? А також, що саме i як саме ви сказали? (чи була ваша мова вiльної або ви вiдповiдали невиразно й це виглядало дурнувато?)
в них?) Встає також питання й про те, що ви думали й почували в момент, коли до вас звернулися iз проханням. (У якому настрої ви перебували, i що ще вiдбувалося в той момент у вашiм життi?) Якi саме образи викликали у вашiй свiдомостi сам обiг i контекст, у якому воно було зроблено? (чи почували ви побоювання «бути використаним», чи дотримувалися норм, що пропонують допомагати кожному, хто «чесно виконує свою роботу», чи випробовували радiсть або страх iз приводу неординарностi самої можливостi «бути показаним по телевiзорi»?)
Очевидно, що деякi читачi даного сценарiю доповнять ситуацiю бiльшою кiлькiстю подiбних незазначених контекстних деталей, чим iншi. Безсумнiвно, однак, що те, яким образом Вам удасться дозволити подiбнi двозначностi, вплине не тiльки на вибрану вами реакцiю, але також i на ваше подання про вiдповiднiсть власних дiй соцiальнiй нормi, так само як i на оцiнку вами «змiсту» обох можливих реакцiй.
Той факт, що в усних i письмових описах ситуацiй iснують двозначностi, а також iмовiрнiсть того, що вони будуть по-рiзному дозволятися рiзними людьми, має безлiч наслiдкiв, особливо у свiтi, де настiльки багато чого з того, що ми знаємо друг про друга, доходить до нас iз других рук. Однак проблема семантичної двозначностi веде до питання про унiверсальнiсть ефекту помилкової соцiальної згоди. Тобто чи має вiн мiсце тiльки у випадку з отриманими iз других рук описами гiпотетичних ситуацiй або спостерiгається також i при оцiнцi нами реальних дiй, якi ми самi робимо?
Щоб вiдповiсти на це питання, ученi провели дослiдження, у ходi якого випробуваних поставили перед справжньою дилемою: їх попросили зробити реальний вибiр, слiдом за чим запропонували оцiнити, чи зроблять iншi люди так само або по-iншому, i пояснити їхнє поводження. У ходi експерименту, що випробуванi вважали дослiдженням «способiв комунiкацiї», їх запитували, чи готовi вони протягом 30 хвилин походити по студентському мiстечку iз плакатом типу «сандвiч», що говорить: «Обiдайте в закусочнiй «У Джо», реєструючи реакцiю своїх товаришiв на цей «незвичайний спосiб комунiкацiї». Експериментатор роз'ясняв випробуваним, що вони можуть легко вiдмовитися вiд участi в дослiдженнi i записатися для участi в кожному з подальших дослiджень, хоча сам вiн, природно, зволiв би, щоб вони погодилися. Спочатку вiн запитував про їхнє власне рiшення, потiм про те, яким, на їхнiй погляд, могло б бути рiшення iнших студентiв, i, нарештi, просив висловити судження про особистiснi якостi двох чоловiк, тих хто погодився або вже вiдмовилися вiд участi в експериментi при наявностi аналогiчної можливостi вибору.
Використання «реальної» дилеми пiдтвердило висновки, зробленi в ходi дослiдження iз запитальником. У цiлому, тi випробуванi, якi погодилися носити на собi «сандвiч», затверджували, що 62% студентiв зробили б те ж саме. Тi ж, хто вiдмовився вiд цього, уважали, що лише 33% погодилися б виконати прохання експериментатора. «Той хто погодився» i «той хто не погодився» розходилися також в оцiнках порiвняльної дiагностичностi згоди або вiдмови двох учасникiв експерименту носити на собi «сандвiч». Як i передбачалося, «той хто погодився» висловлювали бiльш впевненi й екстремальнi судження про особистiснi характеристики свого «не залученого» товариша, у той час як «тi хто не погодився» бiльш упевнено судили про особистiснi якостi «залучених у експеримент» товаришiв.
Дослiдження з «сандвiчем» показує, що ефект помилкової соцiальної згоди має вiдношення не тiльки до оцiнок уявлюваних реакцiй на мрячно обкресленi сценарiї. Подiбно уявлюваним подiям, реальнi ситуацiї також можуть iнтерпретуватися по-рiзному.
Так, випробуванi, що представляли собi, що пригода з «сандвiчем» викличе глузування їхнiх товаришiв, або тi, хто очiкував, що експериментатор сприйме їхню вiдмову вiд участi спокiйно, або тi, хто розцiнював всю ситуацiю як випробування на схильнiсть до конформiзму, скорiше всього вiдмовилися б носити плакат. Вони були б також схильнi вважати, що люди, якi пiшли б за даних обставин на поступки, повиннi мати незвичайнi або екстремальнi особистiснi якостi. Навпроти, тi, хто уявляв, що їхнi товаришi будуть аплодувати їхнiй фiзичнiй силi, або вважав, що їхня вiдмова вiд участi зустрiне скептицизм i жартування з боку експериментатора, або тi, хто сприймав всю ситуацiю як тест на «скутiсть», швидше за все погодилися б носити плакат. Вони у свою чергу були б схильнi думати, що саме тi, хто вiдмовився за даних обставин вiд спiвробiтництва, є «бiлими воронами», чиє поводження має потребу в поясненнi виходячи з їхнiх особистiсних якостей.
Необхiдно ще раз пiдкреслити, що розгляд ефекту помилкової соцiальної згоди з погляду суб'єктивної iнтерпретацiї вимагає бiльшого, нiж проста констатацiя факту, що рiзнi люди витлумачують ту саму ситуацiю по-рiзному. Варто врахувати ще одну посилку: надходячи так, люди виявляються нездатними усвiдомити або зробити адекватне логiчне виправлення на те, що iншi можуть iнтерпретувати «ту ж саму» ситуацiю зовсiм iнакше. Люди, таким чином, виявляються не в змозi визнати, iнтерпретацiї ситуацiй, що даються наскiльки ними, являють собою саме iнтерпретацiї й умовиводи, а не прямi вiдображення деякої об'єктивної й незмiнної реальностi.
Надлишкова впевненiсть пророкувань у вiдношеннi себе й iнших людей
реакцiй один одного, чим це можна дозволити виходячи з об'єктивної оцiнки точностi цих пророкувань. У дослiдженнях, присвячених пророкуванню соцiального поводження (Dunning, Griffin, Milojkovic & Ross, 1990), даний ефект надлишкової впевненостi давав про себе знати незалежно вiд того, чиє поводження випробуваним пропонувалося пророчити (тобто сусiдiв по кiмнатi або людей, опитаних спецiально для цiєї мети), вiд того, якого роду вступна iнформацiя використовувалася (тобто iнформацiя про вiдповiдi на уявлюванi дилеми, данi опитувань про минулi дiї й звичках або вiдомостi про реакцiї на ситуацiї, зробленi в лабораторiї). Незалежно вiд того, чи передвiщалося рiшення сусiда по кiмнатi про його участь (або неучастi) у щорiчному спектаклi, рiшення про те, як голосувати на виборах мера, рiшення зачесатися перед тим як фотографуватися, його ж рiшення пiдписатися на журнал «Тайм», а не на «Плейбой», реально досягнутий випробуваними рiвень точностi пророкувань рiдко наближався до рiвня впевненостi, що виражається ними.
Мабуть, ще бiльш багатозначним був той факт, що в пророкуваннях про власнi майбутнi переваги при виборi навчальних предметiв, соцiальних альтернатив i варiантiв проведення вiльного часу люди проявляли аналогiчну надлишкову впевненiсть (Vallone, Griffin, Lin & Ross, 1990). Іншими словами, випробуванi переоцiнювали ймовiрнiсть настання результатiв, що пророкуються ними, говорячи не тiльки про реакцiї добре вiдомих їм людей (тобто сусiдiв по кiмнатi), але й про реакцiї людей, яких вони найкраще знають (тобто себе самих). Бiльше того, надлишкова впевненiсть найбiльш явним образом давала про себе знати у випадках, коли свiдомо або неусвiдомлене прогнози випробуваних вступали в протирiччя з типовими способами реагування, тобто коли випробуванi пророкували, що конкретна людина або навiть вони самi будуть реагувати на ситуацiю таким чином, що це буде вiдрiзнятися вiд найбiльше що часто зустрiчаються варiантiв поводження їхнiх товаришiв (i виходить, вiд диктату ситуацiйних тискiв i обмежень, що бездiють на поводження бiльшостi людей).
Ефект надлишкової впевненостi пророкувань у вiдношеннi себе або iнших людей не може бути зведений до єдиної причини або до одного єдиного механiзму, що лежить у його основi. Подiбно бiльшостi цiкавих i стiйких феноменiв, вона безсумнiвно має безлiч детермiнант. Насправдi помилковi пророкування й недоречний оптимiзм, що виходить вiд тих, хто цi пророкування робить, можуть залежати вiд усього спектра погрiшностей i людського судження, описаних дослiдниками протягом останнього десятилiття - починаючи з незнання певних статистичних принципiв (таких, як регресiя до середньої величини) i кiнчаючи загальним невiрним поданням про прогностичний потенцiал факторiв у порiвняннi iз ситуацiйними факторами. Проте в мiру того як ми мiркували про результати даних дослiджень, а також про випадки необґрунтованої впевненостi в пророкуваннях у реальному життi, ми усе бiльше починали усвiдомлювати, до якого ступеня надлишкова впевненiсть виникає з нездатностi людей усвiдомити роль процесiв суб'єктивної iнтерпретацiї в оцiнцi ситуацiй.
тiєї або iншої людини на певну ситуацiю (навiть якщо мова йде про добре вiдомому нам людинi, який ми спостерiгали ранiше в багатьох рiзноманiтних ситуацiях), як правило, необхiдно знати або правильно догадуватися про її деталi, особливо про тi її властивостi, якi визначають вiдносну привабливiсть можливих альтернативних реакцiй. По-друге, крiм знання про подiбнi об'єктивнi особливостi ситуацiї, необхiдно враховувати особисту точку зору тiєї людини, чиї дiї ми пророкуємо.
Невизначенiсть, що iснує вiдносно об'єктивних особливостей ситуацiї або у вiдношеннi її суб'єктивної iнтерпретацiї людиною, утрудняє пророкування й збiльшує ймовiрнiсть помилки. Нездатнiсть же усвiдомити або внести адекватне логiчне виправлення на подiбну невизначенiсть iз великою ймовiрнiстю веде до того, що людина не може належним чином знизити ступiнь упевненостi свого пророкування.
1. Майерс Д. Социальная психология. Интенсивный курс. – М., 2000
2. Рубiн Д., Пруїтт Д, Кiм С. Соцiальний конфлiкт. - К., 2000
3. Солсо А., Джонсон Х., Бiл К. Експериментальна психологiя. - К., 1997
|
