Доля політичної нації в поліетнічному суспільстві.

Доля полiтичної нацiї в полiетнiчному суспiльствi. Работу выполнила Салахян Анна Михайлiвна Чернiвцi 2006 Вступ Переходу вiд iндустрiального до постiндустрiального суспiльства в технiко-економiчнiй сферi вiдповiдає перехiд до громадянського суспiльства в соцiально-полiтичнiй сферi. Визначальною рисою громадянського суспiльства, як вiдомо, є увага до прав людини. Продовжуючи цей логiчний ланцюг варто сказати, що саме увага до прав людини прискорює формування полiтичної нацiї. На цей аспект останнiм часом полiтологи звертають чимало уваги. Актуальнiсть теми дослiдження. Тема магiстерської роботи обрана дослiдником не випадково. Тема етнiчної нацiї у свiтових дослiдженнях розвинута на досить високому рiвнi, а от термiн полiтична нацiя як така, на нашу думку, починає лише тепер з’являтися як на сторiнках наукових дослiджень, так у дискусiях рiзних полiтичних вчених. Сам термiн “полiтична нацiя” з’явилася, звичайно ранiше, ще у ХVІІI ст. у Францiї. Ще до її появи мали мiсце у свiтовому досвiдi такi полiтичнi нацiї, як грецька та римська. Саме двi останнi стали наглядним прикладом iснування та формування полiтичної нацiї, сьогоднi ми вже можемо це стверджувати. В Українi, якiй у данiй роботi буде придiлено чимало уваги, сьогоднi полiтична нацiя лише починає формуватися. Хоча деякi дослiдники стверджують, що вона вже з’явилася – це пов’язано iз так званою “помаранчевою революцiєю”. З даним висловлюванням автор роботи категорично не погоджується. Полiтична нацiя робить свої найпершi кроки. Саме тому, важливiсть та актуальнiсть обраної нами теми не потребує зайвих пояснень. Для правильної та ефективної побудови полiтичної нацiї в Українi не буде зайвим звернутися до свiтових прикладiв формування полiтичних нацiй. Претендентiв на полiтичну нацiю, яка б могла слугувати для нас у якостi зразкової та такої, на яку варто рiвнятися, є декiлька; а саме: американська, канадська, фiнська, росiйська, яка останнiм часом робить усi потрiбнi кроки для стабiльного iснування. Це питання автор роботи виносить собi в один iз пунктiв завдань. тоталiтарного, не демократичного режиму. На нашу думку, хорошим ґрунтом для сходження полiтичної нацiї є саме полiетнiчне суспiльство. Саме у багатонацiональних державах потреба у полiтичнiй нацiї з кожним днем зростає. Тут, поряд iз титульним етносом, нацiєю живуть iншi етноси, якi хочуть мати права тотожнi правам титульного народу. Саме їхнє бажання жити одним життям, одними цiлями дають пiдстави для пiдсвiдомого створення полiтичної нацiї. Полiтична нацiя консолiдує людей. На нашу думку, саме етноси, якi перебувають у меншостi, i вiдчувають свою “роль другого ґатунку” створюють полiтичну нацiю, маючи на метi зрiвняти свою роль у суспiльствi iз титульною нацiєю. Суспiльство має вiдкривати кожному громадянину всi культурнi горизонти, не може нiкому обмежувати доступ до жодної iз сфер дiяльностi, в тому числi за нацiональною ознакою. Границi та вiдмiнностi мiж нацiями поступово зникають. У суспiльствi на змiну етнiчнiй нацiї приходить полiтична нацiя, яка консолiдує це суспiльство. Нацiональнiсть, колiр шкiри, вiросповiдання, релiгiя, мова чи раса людини – це все не є головними ознаками полiтичної нацiї. На думку автора, це вiдходить у минуле, або, принаймнi, повинно було б вiдiйти. Хорошими прикладами полiтичної нацiї на сьогоднi є Канада, Швейцарiя, Сполученi Штати Америки, Нiмеччина. У суспiльствах цих країн вже майже немає мiсця вищеназваним стереотипам. Головними об’єднуючим факторами постають тут культурна, економiчна та правова спiльнiсть. Саме в таких умовах може мати мiсце ефективна, рацiональна полiтика суб’єктiв влади. росiйськомовних та етнiчних росiян (та iнших нацiональностей), що проживають в Українi, стали українськими полiтичними патрiотами, тобто патрiотами фундаментальних прав та свобод людини. Це дiйсно брак нацiоналiзму та демократiї. Цей нацiоналiзм не етнiчний, а саме полiтичний. Нацiоналiзм етнiчного характеру починає поступово зникати (в т. ч. й у Захiднiй Українi). Росiянин, що живе в Українi, хоче створити iншу полiтичну систему. І проти українських пiсень, вiршiв або прапорiв нiчого такого росiянин немає проти. Дозволимо собi висловити твердження, що деколи “не українцi” прагнуть стерти мiжнацiональнi вiдмiнностi, у той час, коли українцi намагаються наголошувати на них при найменшiй нагодi. Так, як i говорилося вище, iнiцiаторами української полiтичної нацiї можуть бути iншi етноси, якi намагаються консолiдуватися з українським титульним народом. У свою чергу, українцi не завжди мають велике бажання прийняти “чужинцiв” у свою українську етнiчну нацiю. Це, на нашу думку, може суттєво пригальмувати процес розвитку полiтичної нацiї в Українi. 2002 роцi”. Було визначено основнi завдання нового етапу трансформацiйних процесiв. Серед них – створення умов для реальної та орiєнтованої на нацiональнi iнтереси консолiдацiї українського суспiльства. Про українську полiтичну нацiю говорилося наступне: “повинна бути створена українська полiтична нацiя, де мають знайти вiдображення органiчно вписанi в європейський консолiдацiйний процес природнi права як українського етносу, так i нацiональних меншин. Економiчною основою української полiтичної нацiї мають стати єдиний нацiональний ринок i спiльнi нацiональнi iнтереси у сферi економiки, полiтичною – демократична органiзацiя суспiльства, соцiальною – консолiдований з iншими верствами населення середнiй клас, духовною – нацiональна iдея, пропущена крiзь призму iнтересiв особистостi, та нацiональнi традицiї”.[1] Мова йде також про загальнонацiональне примирення, регiональну єднiсть, становлення нацiональної елiти та iншi чинники суспiльного процесу. Бачимо, що про необхiднiсть побудови у суспiльствi полiтичної нацiї почали говорити ще у 2002 роцi. Але, на жаль, за цi три роки доля української полiтичної нацiї суттєво не змiнилася. Хоча, звичайно, i вiдбулися деякi зрушення. Так, наприклад, таз звана “помаранчева революцiя” дала поштовх. Поштовх, насамперед, для вiдродження нацiональної iдеї, а вiдродження нацiональної iдеї, на наш погляд, є важливою передумовою для створення полiтичної нацiї. Поняття нацiональної iдеї, у деякiй мiрi, вiдображає суперечнiсть мiж етнiчним та полiтичним поняттям “нацiя”: навколо якої системи цiнностей має вiдбуватися нацiональна консолiдацiя – етнокультурної традицiї, що включає в себе також нацiональну легенду i нацiональну мiфологiю, чи цiнностей громадянського суспiльства i соцiального договору. Полiтична нацiя складається на ґрунтi нацiональної державностi та громадянського суспiльства. Важливим фактом є також те, що поняття полiтичної нацiї означає спiльне громадянство, а громадянство є сталим правовим зв’язком мiж людьми i державою. Державна нацiональна iдея, таким чином, можна твердити, передує iдеї полiтичної нацiї. Без державного суверенiтету неможливо створити соцiально-полiтичну структуру, що захищала б культурнi iнтереси i цiнностi нацiї. Однак держава не є самоцiллю нацiонального розвитку. Отже, дана тема є надзвичайно актуальною i вимагає чiткого вiдображення дiйсностi, сучасного стану української полiтичної нацiї. Будуть, звичайно, розглянутi й етнiчнi нацiї, i свiтовi полiтичнi нацiї, але наголос хотiлося б зробити саме на долю нашої полiтичної нацiї. Мета i завдання дослiдження полягають у здiйсненнi комплексного полiтологiчного аналiзу феномену полiтичної нацiї. Основною метою магiстерської роботи є дослiдити полiтичну нацiю у полiетнiчному суспiльствi. З огляду на поставлену мету визначено такi дослiдницькi завдання: визначити теоретико-методологiчну схему, за якою буде проводитися аналiз; спiвставити етноiсторичну та полiтичну нацiю; визначити долю української полiтичної нацiї. Об’єктом даного наукового дослiдження є феномен нацiотворення. Тема полiтичної нацiї на сьогоднiшнiй день не дуже розвинута у наукових працях дослiдникiв, як вiтчизняних, так i зарубiжних. Хоча, звичайно, американськi та деякi європейськi дослiдники крокують на декiлька крокiв вперед порiвняно з нашими українськими, та й росiйськими дослiдниками. Щодо теоретичної бази, то тут здебiльшого використовувалися працi дослiдникiв етнополiтологiї та етнологiї. Досить змiстовною та цiкавою для нас виявилася книга “Етнос i полiтика: Хрестоматiя”, автором якої є Прозаускас А. А.[2] . Мета даного видання – дати уявлення про роль етнiчних факторiв у рiзних сферах та ознайомити з найбiльш розповсюдженими пiдходами для дослiдження етнополiтичних та етнокультурних процесiв. У хрестоматiї наданi роботи найбiльш вiдомих сучасних зарубiжних вчених. Саме для теоретичних засад магiстерської роботи були корисними особливо деякi роздiли даного видання, а саме: “Етнос та етнiчнiсть”, “Нацiя та держава”, “Багатонацiональнi суспiльства”. Погляди на дану проблематику та аналiз понять “етнос”, “нацiя”, “багатонацiональне чи полiетнiчне суспiльство” подаються тут рiзними авторами. Зокрема, у данiй науковiй роботi нами використовувалися погляди Бромлея Ю. В.[3] , Арутюнян Ю. В.[4] . Опрацьовуючи феномен багатонацiонального суспiльства, корисними стали роботи М. Дж. Смiта та К. Дейча, статтi яких поданi у вищезгаданiй хрестоматiї. Надзвичайно цiкавою стала робота Джамбатiстта Вiко та його “Засади нової науки про загальну природу нацiй”[5] , адже саме цього iталiйського мислителя деякi вченi смiливо називають першим етнологом. звертається до аналiзу сфери етнополiтики. Картунов О. В. багато уваги придiляє дослiдженням етнiчних та етнополiтичних проблем Заходу, i це допомагає йому зробити деякi висновки та зауваження стосовно української етнополiтологiчної науки; автор використовує вплив етнополiтичної науки Заходу, звертається до чималої кiлькостi захiдних етнополiтичних теорiй. Робить свiй прогноз стосовно становлення та укорiнення етнополiтичної науки в Українi. Важливими були погляди на проблеми етносу та нацiї Абдулатiпова Р. його “Етнополiтика”[7] вмiщує в собi багато теоретичної бази, розкривається суть предмету, об’єкту даної навчальної дисциплiни. Придiляє увагу Абдулатiпов також методологiї дослiдження етнополiтичної науки. Для отримання потрiбних фактiв щодо сучасностi, стану дослiджень стосовно “нацiї” та “полiтичної нацiї” в Українi, зокрема, стали важливими також працi та окремi статтi таких авторiв, як Варзара І. М.[8] , Бадзьо Ю. В.[9] , Євтуха В. Б.[10] , Кураса І. Ф.[11] , Балушока В.[12] , Хорошилова О.[13] , Кресiної І.[14] , Римаренка Ю.І.[15] тощо. При дослiдженнi нашої проблеми були використанi рiзнi джерела та перiодичнi видання. Останнi були чи не найголовнiшим джерелом. Так, наприклад, було почерпнуто багато iнформацiї, статистичних даних з наступних журналiв: “Історiя 2005”, “Людина i полiтика”, “Полiтична думка”, “Наука i суспiльство”, “Етнополiтологiя в Українi”, “Нацiя i держава”, “Вiдродження”. Серед джерел Інтернету варто видiлити, насамперед, такi, як: Інститут глобальних стратегiй[16] , Громадський простiр[17] , Фонд “Демократичнi iнiцiативи”[18] , Мережа аналiтичних центрiв України[19] , Український Центр економiчних i полiтичних дослiджень iм. Олександра Разумкова[20] , “Дiалог”[21] . На цих сайтах багато уваги придiлено цiкавлячий мене проблемi, цiкавою була продукцiя, яку надають данi аналiтичнi центри. Найбiльш цiкавим та змiстовним для нас виявився сайт “Мережi аналiтичних центрiв” та “Громадськiй простiр”. Саме на цих сайтах розмiщено чимало потрiбної iнформацiї, даних. Багато дискусiй та дiалогiв, що безпосередньо торкаються проблематики нашого дослiдження, точаться на сайтi “Дiалог”. Мета цього сайту полягає у якомога рiзнобiчнiшому висвiтленнi фактiв та уявлень спектра думок з актуальних питань гуманiтарного, полiтичного та економiчного розвитку нашої держави, а також позицiювання України на мiжнароднiй аренi. Тут можна побачити чимало цiкавих та деколи суперечливих одна однiй думок та поглядiв на проблеми етносу, нацiї, особливо полiтичної нацiї. Цiкавим є також Інтернет сайт “Антi-Оранж”[22] , де особливо цiкавими для нас були статтi полiтолога, вiце-президента НАН України П. П. Толочка. фiлософських наук, заслуженого дiяча науки Росiї – Е. Баграмова “Нацiональна iдея: досвiд iсторико-полiтологiчного дослiдження”[23] . Корисним для нашої наукової роботи став навчальний посiбник, автором якого є В.І. Бурдяк.[24] Уданому посiбнику автор розкриває теоретичнi пiдходи, загальнi та конкретнi методи; цiкавими є приклади, до яких вдається автор, щоб краще вiдобразити той чи iнший пiдхiд, метод. Структура магiстерської роботи. Специфiка проблеми, що стала об’єктом нашого дослiдження, мета та завдання роботи зумовили її логiку та структуру. Магiстерська робота побудована на аналiзi полiтичної нацiї, як у свiтовому масштабi, так i на державному рiвнi (у нашому випадку на прикладi України). Перший роздiл роботи висвiтлює стан розробки проблематики дослiдження. На думку автора, дослiдження полiтичної нацiї не можливе без детального та якiсного аналiзу проблеми самої нацiї, етнiчної нацiї. У магiстерськiй роботi дослiдник, розкриваючи тему полiтичної, вiдштовхується, насамперед, вiд нацiї етноiсторичної. Так, у другому роздiлi, буде йти мова про еволюцiю етноiсторичної нацiї (за приклад взято українську нацiю), а також про найвизначнiшi та найпершi приклади полiтичної нацiї. Третiй роздiл магiстерської роботи подiлено дослiдником на два пiдроздiли. Тут взято за мету проаналiзувати сучасний стан формування полiтичної нацiї у полiетнiчному суспiльствi. Щодо сучасних полiтичних нацiй, то тут буде розкриватися специфiка буття канадської, фiнської, американської полiтичних нацiй. На завершення, звичайно, не можна було б обминути увагою i початки формування української полiтичної нацiї. В кiнцi роботи висновки та список використаних джерел (.... найменувань). Обсяг магiстерської роботи...... Роздiл І. Стан наукової розробки проблематики дослiдження Проблема полiтичної нацiї – не нова. Тiльки на перший погляд може здатися, що про полiтичну нацiю почали говорити порiвняно недавно. В Українi особливу увагу полiтичнiй нацiї, як обов’язковому елементу громадянського суспiльства, почали звертати у зв’язку iз полiтичними процесами, якi мали мiсце в 2004-2005 роках. Саме тепер у нашiй державi точаться чимало наукових дискусiй та суперечок на тематику нацiї, полiтичної нацiї. Формування єдиної полiтичної нацiї – це одна iз цiлей, яку поставила собi сьогоднiшня полiтична елiта. несхожостi на iншi супроводилися не тiльки спробами пояснити цю схожiсть, але й полiтичними претензiями на володарювання “не своїми” територiями. У першому пунктi Роздiлу І ми розглянемо еволюцiю поглядiв мислителiв на поняття нацiя, спробуємо дослiдити еволюцiю етнополiтологiчного знання. племена i народи, їхню культуру i звичаї, Геродот, Плутарх, Старабон закладали основи етнологiї. А в працях Арiстотеля, Платона, Сократа, Цицерона та iнших мислителiв античностi спецiалiсти знаходять першi цеглини пiдвалин етнополiтологiї. Уже в Стародавнiй Грецiї та Римi простежуються початки консервативних iдей, що обґрунтували полiтичний принцип “роздiляй та володарюй”. Йдеться тут про iдеї месiанства та багатогранностi, переселення народiв та асимiляцiї, використання гасла “права народiв” для обґрунтування та виправдання вiйн та рабства. Там же знаходимо першi витоки лiберально-демократичних пiдходiв до моделювання взаємовiдносин мiж племенами, народами, державами. Ідеї вiльного розвитку культур, справедливої боротьби проти гноблення з’явилися майже одночасно з пошуками моделей раннiх федерацiй та конфедерацiй, обґрунтуванням недоторканностi кордонiв, поваги до законiв тощо. 1 Бачимо, що найпершi трактування та обґрунтування поняття “етносу” та “нацiї” почалося дуже давно. Повну еволюцiю поглядiв на дане поняття розглядати не будемо. Звернемо увагу на сучаснi науковi теорiї та пiдходи поняття “нацiя”, i на деякi переломнi моменти у становленнi науки про етнологiчнi знання. Ведучи мову про еволюцiю етнополiтологiчного знання, велику увагу треба придiлити Джамбатiста Вiко (1668-1744). Адже є пiдстави вважати цього iталiйського фiлософа та соцiолога першим етнологом. Своєю роботою “Засади нової науки про загальну природу нацiй”[25] вiн пiдняв фiлософiю iсторiї на нову, вищу для свого часу ступiнь i заснував новий напрямок – психологiю народiв. Не заперечуючи iснування божественного начала, вiд якого, у кiнцевому рахунку, виходять закони iсторiї; Дж. Вiко вважав, що людство в особi нацiй розвивається в силу своїх внутрiшнiх причин. Як людина у своєму життi, за словами iталiйського фiлософа, вiд народження до смертi переживає три перiоди – дитинство, юнiсть i зрiлiсть, так i кожен народ у своєму розвитку, вiд народження до загибелi, проходить три епохи – божественну, героїчну i людську. При цьому вiн вважав, що всi народи розвиваються паралельно. Держава виникає в героїчну епоху як панування аристократiї i перетворюється в демократiю в людську епоху. У демократичнiй державi трiумфує демократiя i “природна справедливiсть”. Усi нацiї, на думку Вiко, i це позитивна сторона його вчення, як варварськi, так i культурнi, якими б величезними промiжками мiсця i часу вони не вiдокремлювалися, дотримують три вiчнi i загальнi звичаї: релiгiйнi обряди, шлюби i поховання. З цих трьох речей починається культура, стверджує вчений. Кожен народ, досягнувши зрiлостi, приходить до занепаду. Потiм настає новий кругообiг. Так ним була обґрунтована теорiя iсторичного кругообiгу, що зробила досить сильний вплив на весь наступний розвиток фiлософiї iсторiї. Щодо бiльш сучасних трактувань походження нацiї та самої сутi поняття, то варто звернути також увагу на погляди, насамперед, росiйського дослiдника В. Тiшкова. Завдяки iнтелектуальним, адмiнiстративним i пропагандистським зусиллям, насамперед, В. Тiшкова i його нечисленних однодумцiв-етнологiв, у масовiй свiдомостi i полiтичнiй культурi повiльно i з трудом укорiнюється вiдмiнне вiд сталiнського розумiння феномена i термiну “нацiя”. поняттi нацiї як полiтичної спiльностi, чи спiвгромадянствi, другий розглядає нацiю як етнокультурну категорiю, як спiльнiсть, що має глибокi iсторичнi коренi, соцiально-психологiчну чи навiть генетичну природу”. Наскiльки нам вiдомо, у сучасної захiдний етнологiї лише Е. Смiт почав спробу обґрунтовувати правомiрнiсть i необхiднiсть спiвiснування цих пiдходiв. Вiн звертає увагу на той факт, що шляхи формування нацiй багато в чому залежать вiд етнокультурної спадщини попереднiх їм етнiчних спiльнот i вiд етнiчної мозаїчностi населення тих територiй, на яких i вiдбувається становлення нацiй. Ця залежнiсть служить для нього пiдставою видiляти “територiальнi” i “етнiчнi” нацiї i як рiзнi концепцiї нацiй, i як рiзнi типи їхньої об’єктивацiї. Територiальна концепцiя нацiї, у його розумiннi, – це населення, що має загальне iм’я, що володiють iсторичною територiєю, загальними мiфами й iсторичною пам’яттю, що володiє загальною економiкою, культурою i має загальнi права й обов’язки для своїх членiв”. Навпроти, етнiчна концепцiя нацiї “прагне замiнити звичаями i дiалектами юридичнi коди й iнститути, що утворять цемент територiальної нацiї…навiть загальна культура i “громадянська релiгiя” територiальних нацiй мають свiй еквiвалент в етнiчному шляху i концепцiї: вiра в спокутнi якостi й унiкальнiсть етнiчної нацiї”. Важливо вiдзначити, що Е. Смiт вважає цi концепцiї лише iдеальними типами, моделями, у той час як насправдi “кожна нацiя мiстить риси як етнiчної, так i територiальної”.[26] У новiтнiй вiтчизнянiй етнополiтологiї ми знаходимо iсторiографiчний факт, що свiдчить про спроби подолання позначеного вище антагонiзму змiстовної iнтерпретацiї поняття “нацiя”. Е. Кисриєв пропонує “по-новому поглянути на “конфлiкт” двох основних, здавалося б, несумiсних пiдходiв до тлумачення поняття нацiї”. Вiн упевнений у тому, що “їх конфлiктнiсть лежить не в площинi змiсту, а в практицi конкретного iсторичного процесу”. Суть проблеми цей дослiдник бачить у тому, що “полiтична єднiсть не буде стiйкою без визначеної унiфiкацiї всього етнiчного розмаїття в нiй..., у той час як етнiчна єднiсть на певному етапi розвитку свого буття може придбати самосвiдомiсть i утягнутися в процес свого нацiонального (полiтичного) самовизначення”. Саме “такого роду конкретнi ситуацiї”, на думку Е. Кисрiєва, i “породжують “концептуальнi” розбiжностi у визначеннi нацiї”.[27] Однак нам представляється, що суть розбiжностей у трактуваннi нацiї виникає не з вiдзначених метаморфоз етнiчного i полiтичного. Концептуальнi антагонiзми породженi принципово рiзним розумiнням етнiчного як такого: трактуванням нацiї як стадiї в розвитку онтологiзованого етнiчного спiвтовариства в одному випадку, i принципово позаетнiчного розумiння нацiї як спiвгромадянства, в iншому. Суть конфлiкту не в тому, що один термiн використовують для маркiрування рiзних соцiальних субстанцiй, а в тому, що одна з цих субстанцiй – мiф. Поза цим конфлiктом суперечка про змiстовну насиченiсть поняття “нацiя” представляється суто термiнологiчним i таким що, передбачає досягнення консенсусу. етнокультурнi утворення, прив’язанi до визначеної територiї, зi своїми традицiями, звичаями, моральнiстю тощо”.[28] Р. Абдулатiпов збагачує перелiк iманентних, як йому представляється, властивостей цiкавлячого нас феномену: “Нацiя – це культурно-iсторична спiльнiсть iз самобутнiми проявами мови, традицiй, характеру, усього рiзноманiття духовних рис. Життєдiяльнiсть нацiї... тривалий перiод зв’язаний з визначеною територiєю. Нацiї – найважливiшi суб’єкти полiтичного, соцiально-економiчного i духовно-морального прогресу держави”.[29] iнтродукцiй часто навiть з контексту роботи не можна зрозумiти, що розумiє той чи iнший автор, вживаючи нещасливий термiн. Це створює часом майже нездоланнi труднощi для iсторiографiчних iнтерпретацiй i наукової критики. Єдина можливiсть зберегти комунiкативний простiр у науцi, це досягнення консенсусу, вiдповiдно до якого термiн “нацiя” вживається суто у його полiтичному значеннi, у тому значеннi, у якому його вживає зараз бiльшiсть наших закордонних колег. У Захiднiй Європi першою i досить довго єдиною концепцiєю нацiї була територiально-полiтична концепцiя, сформульована енциклопедистами, що розумiли нацiю як “групу людей, що живуть на однiй територiї i пiдкоряються одним законам i правителям”.[30] Ця концепцiя була сформульована в епоху Просвiтництва – тодi, коли iншi способи легiтимацiї влади були дискредитованi й у державнiй iдеологiї затвердилося розумiння нацiї як суверена. Саме тодi “нацiя була усвiдомлена як спiвтовариство, оскiльки iдея спiльностi нацiональних iнтересiв, iдея нацiонального братерства переважала в цiй концепцiї над будь-якими ознаками нерiвностi й експлуатацiї усерединi цього спiвтовариства”.[31] В епоху формування нацiональних держав нацiю розумiли як об’єднання громадян, як волю iндивiдiв, реалiзовану через суспiльний договiр. “Вiдображенням цiєї тези i було знамените визначення нацiї як повсякденного плебiсциту, дане К. Ренаном у його сорбонськiй лекцiї 1882 року” . Можна навiть сказати, що термiнологiчний “одяг” поняттю “нацiя” дав сааме К. Реннер на прикiнцi ХІХ ст. у книзi “Нацiя i держава”.[32] Значно пiзнiше, у другiй половинi минулого столiття, у бурхливiй полемiцi про природу нацiї i нацiоналiзму в захiднiй науцi затверджується наукова традицiя, в основi якої закладене сформульоване Х. Коном розумiння “нацiоналiзму як первинного, формуючого фактора, а нацiї – як його похiдної, продукту нацiональної свiдомостi, нацiональної волi i нацiонального духу”.[33] У роботах його найбiльш вiдомих послiдовникiв багаторазово затверджується й закрiплюється висновок про те, що “саме нацiоналiзм породжує нацiї, а не навпаки”[34] , що “нацiоналiзм не є пробудження нацiй до самоусвiдомлення: вiн винаходить їх там, де їх не iснує”,[35] що “нацiя, що представляється нацiоналiстами як “народ”, є продуктом нацiоналiзму”, що “нацiя виникає з того моменту, коли група впливових людей вирiшує, що саме так повинно бути”. i уявляється воно, вiдповiдно до такого пiдходу, “як щось неминуче обмежене, але в той же час суверенне”. Дефiнiцiя була настiльки точною, що стала своєрiдним символом, лицарським девiзом наукового спiвтовариства конструктивiстiв. утворення, основними ознаками якого є територiя i громадянство”. Саме таке значення має цiкавляча нас категорiя в мiжнародному правi i саме з таким навантаженням уживається вона в офiцiйнiй мовi мiжнародних правових актiв: “нацiя” трактується “як населення, що проживає на територiї держави…Поняття “нацiональна державнiсть” має в мiжнародно-правовiй практицi “загальногромадянський” змiст, а поняття “нацiя” i “держава” складають єдине цiле”.[36] Таке розумiння нацiї намагався впровадити в масову свiдомiсть росiйського народу колишнiй президент РФ Б.Єльцин, коли усвiдомив усю згубнiсть своїх закликiв до полiтичної суверенiзацiї на етнiчнiй основi. В одному зi своїх Послань Федеральним Зборам вiн зненацька заявив: “Безлiч нацiональних проблем породжено суперечливiстю двох споконвiчно закладених в основу державного устрою принципiв…, протирiччя мiж ними будуть згладжуватися на основi нового, закладеного в Конституцiї розумiння нацiї як спiвгромадянства”.[37] Примiтна позицiя В. Тiшкова в полемiцi про коректнiсть i кориснiсть уживання термiна “нацiя” у науковiй i полiтичнiй риторицi. Імовiрно, дефiнiцiя ця пiсля численних i малообгрунтованих докорiв з боку концептуальних опонентiв викликає в головного пропагандиста конструктивiстських iдей у Росiї гострi заперечення. Вiн констатує той, цiлком очевидний факт, що “труднощi з визначенням поняття “нацiя пов’язанi не зi складнiстю обумовленої матерiї, а з епiстимiлогiчно невiрною посилкою додати значимiсть об’єктивної категорiї по сутi порожньому, але впливовому слову, що стало емоцiйним, за виняткове володiння яким сперечаються двi форми соцiального угруповання людей – держави i етнокультурнi спiльноти”.[38] В. Тiшков вiдмовляє “нацiї” у правi бути науковою категорiєю i переконує своїх читачiв у тому, що це не бiльш нiж “полiтичне гасло i засiб полiтичної мобiлiзацiї”. З категоричнiстю зневiреного пише вiн про те, що “складаючись майже з одних виключень, застережень i протирiч, це поняття як таке не має права на iснування i повинно бути виключене з мови науки”. Слiдом за Р. Брубекером, В. Тiшков дiйде висновку про те, що через перевантаженiсть змiстами i зайвої полiтизованостi термiн “нацiя” повинен бути вилучений з полiтичного вживання, оскiльки феномен, що маркується цим термiном “просто не iснує”, а тому випливає “забути про нацiї”. Зрозумiло, чому заклик цей так роздратував Р. Абдулатiпова – забуття нацiй означало б втрату предмета наукових студiй численних вiтчизняних “нацiонзнавцiв” i професiйних борцiв за “нацiональне вiдродження”. На жаль, як вiдзначив К. Вердерi, “неоднозначнiсть поняття “нацiя” затрудняє його науковий аналiз, але полегшує його використання в полiтичнiй практицi”, у тому числi i не найбiльш сумлiнними полiтиками. І в цьому змiстi заклик В. Тiшкова зрозумiлий i викликає спiвчуття. Але факт полiтичної еквiлiбристики цим термiном навряд чи може служити достатньою пiдставою для того, щоб дослiдники могли “проiгнорувати об’єктивний факт iснування самого феномену” – нацiї як спiвгромадянства. Вiдомою антитезою позицiї В. Тiшкова можна вважати i точку зору Г. Сетона-Ватсона, що “прийшов до висновку, що неможливо дати якого-небудь наукового визначення нацiї, незважаючи на той факт, що цей феномен iснує тривалий час i буде iснувати в майбутньому”.[39] дослiдженням нацiї i нацiоналiзму, констатують той факт, що “багато вчених, розглядаючи доктрину нацiоналiзму, просто вiдмовляються вiд визначення нацiї. Вони або користуються змiстом, що iнтуїтивно розумiється, або взагалi вважають його винаходом нацiоналiстiв”. Так Е. Хобсбаум свою працю, що присвячена цiкавлячим нас сюжетам, починає з вiдмовлення вiд будь-яких спроб дати апрiорне визначення нацiї. Вiн переконаний у тому, що об’єктивнi критерiї (мова, етнос, територiя) приреченi на провал у силу того, що лише деякi безсумнiвно нацiональнi утворення мають вище перелiченi ознаки. Що ж стосується суб’єктивних критерiїв, таких як почуття приналежностi до нацiї чи бажання ввiйти в її склад, - вони не тiльки не пояснюють, що таке нацiя, але i ведуть до небезпечної омани, що бажання скласти єдину нацiю досить для того, щоб вона з’явилася на свiт. У силу цих розумiнь Е. Хобсбаум називає “нацiєю” будь-яку велику групу людей, що вважають себе її членами”.[40] Але в контекстi нашої теми важливо те, що “нацiя визнається соцiальним утворенням лише остiльки, оскiльки вона зв’язана з визначеним типом сучасної територiальної держави, з “нацiєю – державою”, i мiркувати про нацiї i нацiональностi поза цим контекстом не має…нiякого змiсту”.[41] З’ясування парадигматики етнологiчногiчного знання має принципове значення у контекстi конструювання адекватної нашим вiтчизняним реалiям етнiчної полiтики. Для нас важливо не просто констатувати, що “всi етнiчнi теорiї i концепцiї можуть бути роздiленi, насамперед, по ознацi вiднесення до конструктивiзму або примордiалiзму” i що “це членування є граничним i найбiльш принциповим, оскiльки мова фактично йде про те, чи iснує “етнiчна сутнiсть”, а отже, предметна область в етнiчнiй теорiї”. Важливо це не тiльки тому, що названi парадигми дозволяють точно позицiонувати i вчених, i концепцiї в теоретико-методологiчних полях етнологiчного знання, якi вони пропонують. Важливо це насамперед тому, що всi етнологiчнi теорiї i конструкцiї практичної полiтики, покликанi, з погляду їхнiх авторiв, пом’якшити етнокультурну ситуацiю тiєї чи iншої держави, й оптимiзувати її ж державний устрiй (такi, що мають, на жаль, яскраво виражену етнiчну складову) чи мiстять у собi солiдаризацiю з тiєю чи iншою парадигмою iнтерпретацiї етнiчного. При цьому одна парадигма – примордiалiстська, яка спонукає до полiтизацiї етнiчностi, i вiдкриває етнiчним антрепренерам безмежнi можливостi для етнополiтичних спекуляцiй i мобiлiзацiї етнiчностi в iнтересах етнополiтичних елiт. Друга парадигма – конструктивiстська. Вона дає можливiсть обґрунтувати доцiльнiсть i необхiднiсть деполiтизацiї етнiчностi i деетнiзацiї полiтики. Одна служить теоретичним виправданням збереження в полiетнiчних державах моделi, за якої частина суб’єктiв конструюються за етнiчним принципом, проголошуються вiд iменi “титульних” етнiчних груп i фактично є iнституцiональною формою дискримiнацiї представникiв “нетитульних” етнокультурних спiвтовариств. Друга iнтерпретує модель, як форму територiальної демократiї i дозволяє обґрунтувати проект унiфiкацiї статусiв, прав i повноважень усiх суб’єктiв держави, забезпечення прав i свобод громадян країни поза залежнiстю вiд їх етнокультурної i мовної iдентичностi i регiону проживання. Двi розглянутi парадигми наукових дослiджень в областi етнополiтологiї з всiєю очевиднiстю виходять за рамки академiчних студiй i служать концептуалiзацiї тих чи iнших полiтичних iнтересiв. Саме тому полемiка така гостра. На жаль, полiтична мобiлiзацiя етнiчностi останнього десятилiття привела до реанiмацiї багатьох вiджилих теоретичних догм з арсеналу “радянської теорiї етносу”. Бiльш того, в етнополiтологiчнiй конфронтацiї догми цi трансформувалися в iдеологеми, а примордiалiзм, як специфiчна наукова традицiя, припинив бути надбанням тiльки вчених i все частiше освоюється вульгаризаторами науки. У ситуацiї ж гострих мiжетнiчних протистоянь, коли полiтична об’єктивацiя конструктивiстських iдей могла б стати теоретичною пiдставою позитивних стратегiй, конструктивiзм, на жаль, залишається надбанням лише академiчної науки. Для бiльш повного та чiткого розумiння у методологiчнiй основi даного дослiдження, нижче ми наведемо визначення ключових для нашої роботи понять. Необхiднiсть уточнення понятiйного апарату викликана тим, що сучаснi гуманiтарнi науки, у тому числi й полiтологiя, часто, не ставлять твердих рамок для наукового визначення об’єкту, явища чи поняття. У контекстi окремого дослiдження такi рамки, безумовно, важливi i, передусiм, у методологiчному аспектi. 1. Нацiя – це полiсемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соцiокультурних спiльнот iндустрiальної епохи. Існує два основних пiдходи до розумiння нацiї: як полiтичної спiльноти (полiтичнi нацiї) громадян певної держави i як етнiчної спiльноти (етноiсторичнi нацiї) з єдиною мовою i самосвiдомiстю. Багатозначнiсть поняття “нацiя” вiдбиває наявнiсть безлiчi концепцiй феномена нацiї.[42] 2. Пiд полiтичною нацiю розумiється не просто населення країни i не просте спiвгромадянство, а спiльнота, об’єднана мовою, спiльними символами, спiльною лояльнiстю до держави та її законiв, спiльними iнтересами, спiльними надiями на майбутнє тощо. [43] 3. Ключовим поняттям у данiй роботi також буде поняття “полiетнiчне суспiльство”. Полiетнiчне суспiльство – це держава, на територiї якої проживає багато етносiв, це держава, яка в однаковiй мiрi надає та захищає iнтереси усiх народiв, що проживають на територiї цiєї держави.[44] “червоною ниткою” по всьому нашому дослiдженню. Отже, ключовими поняттями дослiдження, за допомогою яких розглядатиметься структура та доля полiтичної нацiї є: саме поняття “нацiя”, “полiтична нацiя”, “полiетнiчне суспiльство” тощо. У полiтологiї iснує постiйна проблема взаємодiї двох рiвнiв знання: теоретичного та емпiричного. Предметом вивчення методологiї аналiзу якраз i виступає ця взаємодiя. Народження полiтологiчного дослiдження починається з вiдповiдi на питання “що вивчати?” або “для чого i для досягнення якої мети вивчати?” Існує багато пiдходiв чи способiв народження полiтологiчного дослiдження. Однак у ньому неприйнятнi як надмiрна жорстокiсть, так i довiльнiсть. Наведемо один iз способiв, який був зазначений у роботi українського дослiдника Бурдяк В.І.. Даний спосiб допоможе у нашому дослiдженнi. Для цього використовується ланцюг питань: що вивчати? для чого i для досягнення якої мети вивчати? де i при яких обставинах вивчати? за допомогою яких засобiв вивчати? мова тут iде про три складових елементи полiтологiчного дослiдження, якi ми повиннi видiлити при аналiзi нашої проблеми: концептуальна схема дослiдження (предмет i об’єкт, цiль, завдання, понятiйний апарат дослiдження); В етнополiтологiї як наукової теорiї, що дослiджує етнiчнi явища в їхньому дiалектичному взаємозв’язку з полiтикою, склалися теоретичнi пiдходи, що опираються на рiзнi методологiчнi принципи. Усi наявнi теорiї i концепцiї етнiчностi на Заходi можуть бути зведенi до трьох основних методологiчних пiдходiв: примордiалiзм, iнструменталiзм (вiн ще вiдомий за назвою ситуацiонiзм) i конструктивiзм. Потрiбно звернути увагу насамперед на те, що в теорiях примордiалiстського пiдходу видiляються два напрямки: соцiобiологiчний та еволюцiйно-iсторичний. Прихильники першого розглядають етнiчнiсть як об’єктивну визначальну (примордiальну, тобто споконвiчну) характеристику людства. Цей феномен вони пояснюють за допомогою еволюцiйних iдей як явище, детермiноване генетичними i географiчними факторами, трактуючи етнiчнiсть як “розширену родинну групу” чи як “розширену форму родинного добору i зв’язку”.[46] Теоретики другого – еволюцiйно-iсторичного напрямку бачать етноси як соцiальнi, а не бiологiчнi спiльноти, якi пов’язанi iз соцiально-iсторичним контекстом. Це реальнi групи з властивими їм визначальними рисами – мовою, культурою, iдентичнiстю. До 60-70-х рокiв XX сторiччя у свiтовiй науцi примордiалiстськiй пiдхiд, головним чином його другий напрямок, домiнував, а в радянському суспiльствознавствi був фактично єдиним до початку 90-х рокiв. Найбiльш наукове обґрунтування у радянський час одержала теорiя етносу. Основним досягненням радянської методологiї у вивченнi людського суспiльства, у тому числi етногенезу, був її iсторизм, тобто осмислення соцiальних явищ у їхньому тривалому розвитку. Вагоме мiсце в цих дослiдженнях займають роботи П. Кушнера, зокрема, у його монографiї “Етнiчнi територiї й етнiчнi кордони”,[47] акцентується увага на значеннi територiальної взаємодiї етнiчних спiвтовариств для процесiв їхнього формування i розвитку, а також визначалася роль нацiональнї (етнiчної) самосвiдомостi як етнiчного визначника. Для розрiзнення народiв вiн пропонував звертати увагу на мову, а також форми життя, одягу, кулiнарiю й iншi елементи матерiальної культури. На думку науковця, значно складнiше використовувати для цiєї мети вiдмiнностi в областi соцiального порядку i явища духовної культури. закрiпленим у самоназвi). Цi властивостi формуються лише при вiдповiдних умовах – територiальних, природних, соцiально-економiчних, державно-правових.[48] Соцiобiологiчний напрямок примордiалiстського пiдходу в росiйськiй суспiльствознавчiй лiтературi представлено концепцiєю, сформульованою Л. Гумiльовим. Автор розглядав етнос як природний, бiологiчний феномен, джерелом розвитку якого є пасiонарний поштовх. Якщо у своїх раннiх роботах вiн трактував етнос як бiологiчну одиницю, то в 80-х роках XX сторiччя запропонував вважати визначальним у його формуваннi i розвитку такi фактори, як ландшафт, клiмат тощо. При змiнi ландшафту, вiдзначав дослiдник, етнос утрачає свою природу i зникає. [49] Слiд зазначити, що до примордiоналiстського напрямку належать i такi вiдомi українськi вченi, як: В. Наулко, А. Пономарьов i iн., що створили ґрунтовнi роботи з актуальних проблем етнонацiонального розвитку українського суспiльства. У серединi 70-х рокiв XX сторiччя як реакцiя на неможливiсть примордiалiзму обґрунтувати причини зростання нацiональних рухiв сучасного свiту в захiднiй науцi виникає iнша iнтерпретацiя етносу, вiдповiдно за яким вiн розглядається як iнструмент, що використовується полiтиками в досягненнi своїх iнтересiв. Такий пiдхiд одержав назву iнструменталiзму чи ситуацiонiзму. iнструменталiстського пiдходу (Олзак, Нейгел, Дж. Бентлi й iн.) орiєнтуються не на пошук об’єктивних основ етнiчностi (вони приймають iснування етносу як факт), а на виявлення тих функцiй, що виконують етнiчнi спiвтовариства. Ґрунтуючись на функцiоналiзмi i прагматизмi, прихильники iнструменталiзму вважають етнiчнiсть продуктом етнiчних мiфiв, що створюються для досягнення визначеної вигоди й одержання влади. У цьому контекстi етнiчнiсть розумiють як iдеологiю, що формує елiта з метою мобiлiзацiї мас на боротьбу за владу. завдяки яким системi освiти, розгалуженiй мережi засобiв масової iнформацiї, вдається передавати власнi iдеї масам, активно впливати на них. Етнiчнiчсть, згiдно iз конструктивiстами, – процесс конструювання вигаданих спiвтовариств, що спирається на фундамент вiри в те, що вони звяз’анi природними зв’язками, єдиним типом культури, iдеєю про загальне походження i загальне iсторичне минуле.[50] Представником конструктивiстського пiдходу в Росiї є вiдомий учений В. Тiшков, по переконанню якого “нацiя – це внутрiшньогрупова дефiнiцiя, i вона не може стати чiткою науковою чи конституцiйною формою. Це ж стосується ще бiльш мiстичної категорiї “етнос”.[51] Інший дослiдник Д. Драгунський також вважає етнос фiзично не iснуючим, i розумiє це як довiльний вибiр особистiстю референтної групи.[52] Щодо конструктивiстського пiдходу необхiдно звернути увагу на те, що його прихильники, незважаючи на iнтерпретацiю етнонацiї як соцiального iнструменту, визнають її iснування в реальностi, що здатна впливати на поводження людей, мобiлiзувати їх на досягнення визначених цiлей. У процесi залучення членiв етнiчної групи до колективних дiй, спрямованих на вирiшення полiтичних, соцiально-економiчних задач, ключова роль придiляється елiтi, лiдерам, що, маючи власнi цiлi, не завжди вiдстоюють iнтереси народу.[53] Кожний з розглянутих методологiчних пiдходiв щодо розумiння етнiчностi має як сильнi позицiї, так i слабкi. Однак усе бiльш очевидним стає те, що осмислити таку складну i рiзнобiчну наукову проблему, як природа етнiчного феномену, у рамках однiєї методологiчної моделi неможливо. Детально розглянувши методологiю нашого дослiдження, варто зосередити увагу безпосередньо на методах, якi використовувалися при аналiзi поставленої перед нами теми. Етнополiтологiя як наукова теорiя базується на визначенiй методицi, пiд якою варто розумiти арсенал наукових методiв вивчення й аналiзу функцiонування вiдповiдної сфери суспiльства. У бiльш вузькому значеннi поняття “метод науки” розглядається як сукупнiсть пiдходiв i принципiв, правил i норм, iнструментiв i процедур, що забезпечують взаємодiю суб’єкта (тобто вченого) з об’єктом, що пiзнається для рiшення дослiдницьких цiлей i задач. Дослiдники, що вивчають етнополiтичнi явища i процеси, активно використовують весь широкий арсенал методiв з iнших суспiльних наук. Умовно методи етнополiтологiї можна подiлити на такi групи. Загальнологiчнi: аналiз i синтез, iндукцiя i дедукцiя, дiагноз i прогноз, визначення i класифiкацiя, порiвняння й аналогiя, абстрагування, моделювання, спостереження й експеримент, статистичний аналiз, логiко-математичнi моделювання. Вони виступають унiверсальним iнструментарiєм осмислення етнополiтичних явищ i процесiв, суб’єктiв i об’єктiв етнополiтики. Теоретичнi: системний, iсторичний, порiвняльний (компаративiстський), дiалектичний, структурно-функцiональний. Емпiричнi (бiхевiористичнi): безпосереднiй нагляд, контент-аналiз документiв i iнформацiйних потокiв, експеримент, анкетне опитування, iнтерв’ю i т. п.. Розглянемо особливостi використання деяких з цих методiв, якими користувався дослiдник для дослiдження феномену полiтичної нацiї. Серед об’єктивно-методологiчних принципiв дослiдження найцiкавiшим для нас був системний пiдхiд. Як вiдомо, цей метод одержав особливе поширення у другiй половинi ХХ сторiччя i зайняв одне з ведучих мiсць у науковому пiзнаннi. Передумовою його проникнення в науку став перехiд до нового типу наукових задач. Насамперед, у цiлому рядi галузей науки, у тому числi i гуманiтарної, центральне мiсце належить проблемi органiзацiї i функцiонування складних об’єктiв. По-друге, сучасне наукове пiзнання висунуло в центр вивчення такi системи, рамки, склад яких не завжди чiтко прослiджуються, i в результатi вимагають спецiальних дослiджень у кожному окремому випадку. Центральним поняттям системного пiдходу виступає визначений iдеальний об’єкт, що розглядається як складне цiлiсне утворення. Оскiльки та сама система може дослiджуватися пiд рiзними точками зору, системний пiдхiд передбачає видiлення, насамперед, визначеного системоутворюючого параметру, що визначає пошук сукупностi елементiв, мережа зв’язкiв i вiдносин мiж ними – її структуру. Зважаючи на те, що система завжди знаходиться у визначеному середовищi, системний пiдхiд може фiксувати її зв’язки i вiдносини з оточенням. Тому другою вимогою цього пiдходу стає необхiднiсть врахування того фактору, при якому будь-яка система є пiдсистемою iншої, бiльшої системи, i навпаки – видiляти в нiй меншi пiдсистеми (елементи), що в iншому дослiдницькому контекстi самi розглядаються як системи.[54] Застосування системного пiдходу дає можливiсть розглянути процес формування етнополiтичної доктрини в Українi як цiлiсної органiзованої системи заходiв держави, спрямованих на забезпечення рiвноправних вiдносин i тiсної взаємодiї представникiв рiзних етносiв, пiдтримка атмосфери толерантностi, довiри i поваги у взаєминах мiж ними.[55] З позицiї методологiчних принципiв системного пiдходу етнополiтика виступає як структурний механiзм, що включає в себе полiтику держави вiдносно: 1) нацiї; 2) полiтичної нацiї; 3) української та iнших нацiй; 4) нацiональних меншин, що є складниками українського суспiльства. широкому контекстi з активним використанням матерiалiв iнших наук – iсторiї, правознавства, фiлософiї, соцiологiї. Ключова роль в осмисленнi етнополiтичнiй сфери суспiльства належить iсторичному пiдходу, що передбачає вивчення етнополiтичних явищ у їхньому послiдовно-тимчасовому розвитку, а також виявлення взаємозв’язку минулого, сьогодення i майбутнього. Цей пiдхiд набув поширення i застосування у захiднiй i вiтчизнянiй етнополiтологiчнiй науцi. Вiн є одним з найвiдомiших i “найстарших” в етнополiтологiї. Як принцип пiдходу до дiйсностi, що змiнюється у часi i розвивається, вiн був висунутий i розроблявся у фiлософських системах Ф. Вольтера, Ж. Ж. Руссо, Д. Дiдро, І. Фiхте, Г. Гегеля, К. Сен-Симона, А. Герцена й iн. Саме на цьому пiдходi створена примордiалiстська концепцiя етнiчностi, а також теорiя етносу. Визначаючи роль iсторичного методу в етнографiї, Ю. Бромлей писав, що метод необхiдний “не тiльки для розгляду змiн, що вiдбуваються з окремими компонентами її об’єкта, а i для з’ясування генези i розвитку етносу в цiлому. З цим дослiдницьким аспектом зв’язано один з найважливiших напрямкiв етнографiчної науки – етнiчна iсторiя; у межах даного напрямку вивчення окремих компонентiв етносу в остаточному варiантi пiдлягало з’ясуванню його динамiки як цiлiсної системи. Головна задача розробки проблем етнiчної iсторiї – дослiдження усiх видiв етнiчних процесiв, у тому числi етносоцiальних”.[56] Історичний пiдхiд до аналiзу етнiчних та етнополiтичних процесiв передбачає врахування двох аспектiв: розгляд цих процесiв протягом всiєї iсторiї людства й окремих його етносiв; вивчення їх на конкретно-iсторичному етапi власного розвитку. У сучасних умовах, коли особливої актуалiзацiї набули проблеми осмислення етнiчного контексту в людськiй культурi i колективнiй психологiї, нацiонального будiвництва, причин етнонацiоналiзму, взаємозв’язку етногенезу i державного будiвництва, значення iсторичного пiдходу як методологiчного методу значно зросло. Необхiднiсть застосування даного пiдходу у вивченнi концептуальних основ формування етнополiтики особливо в Українi. Мається на увазi насамперед тим, що у власнiй iсторiї України, криється великий iсторичний досвiд (позитивний i негативний), що неможливо обiйти не тiльки з теоретичної точки зору, а i з практичної сторони. Також важливо звернути увагу на те, що вивчення цього досвiду здобуває надзвичайну важливiсть у контекстi його зiставлення з мiжнародним досвiдом рiшення етнополiтичних проблем, придбаним насамперед захiдним свiтом. У межах такого зiставлення вiдкривається можливiсть найширшого осмислення ступеня взаємопроникнення i взаємозв’язку вiтчизняного iсторичного досвiду з досвiдом, придбаним свiтовим спiвтовариством. За допомогою iсторичного пiдходу етнополiтика в Українi розглядається як у ретроспективi, так i в рiзнi конкретно-iсторичнi перiоди iснування українського суспiльства, а також прослiдковується еволюцiйний шлях становлення полiетнiчного складу населення, виникнення i розвиток на територiї держави української нацiї як титульної, нацiональних меншин. Цей пiдхiд дає можливiсть знайти проблеми й основнi прiоритети в етнополiтичному процесi на рiзних iсторичних етапах, простежити внутрiшнi тенденцiї i системнi зв’язки мiж етнокомпонентами українського суспiльства в нових iсторичних умовах.[57] Застосування iсторичного методу сприяє осмисленню процесу становлення полiкультурного українського соцiуму; специфiку культурної взаємодiї на рiзних iсторичних етапах мiж українцями як титульним етносом та iноетнiчним населенням; факторiв збереження етнiчними групами в умовах глобальної унiверсалiзацiї i стандартизацiї самобутньої матрицi етнокультурного розвитку; проблем державної етнонацiональної полiтики i полiтико-правових колiзiй в областi етнокультурних вiдносин i шляхiв їхнього подолання.[58] Провiдне мiсце в етнополiтологiчних дослiдженнях належить порiвняльному (компаративiстському) методу. Вiн є надзвичайно важливим, адже вiн насамперед дозволяє звiльнитися вiд етноцентризму – свiтоглядного принципу, його представники, вважають етнос, до якого вони вiдносяться таким, що має визначенi переваги перед усiма (чи багатьма) iншими етносами. Завдяки цьому методу є можливiсть максимально використовувати багатомiрнiсть етнополiтологiчного досвiду з метою перебування оптимальних моделей для порiвняння з реальним станом українського полiетнiчного суспiльства. У компаративiстицi є безлiч пiдходiв у залежностi вiд об’єкту дослiдження – системний, полiтико-культурний, структурно-функцiональний. В центрi уваги дослiдника, як правило, знаходяться структури, процеси, функцiї рiзних полiтичних систем i режимiв у рiзних нацiонально-культурних та iсторичних умовах, їх специфiчнi особливостi, вiдмiнностi i точки переплетiння.[59] Для того, щоб зрозумiти iстинну сутнiсть, у нашому випадку, етноiсторичної нацiї та полiтичної, необхiдно вивчати передумови становлення рiзних нацiй, порiвнювати, спiвставляти. В Українi порiвняльний метод здобуває усе бiльшої популярностi у рамках становлення вiтчизняної школи порiвняльної полiтологiї. На сучасному етапi цю школу найбiльше повно репрезентирують науковi студiї, вiдкритi українським ученим Ф. Рудичем i iншими дослiдниками на базi Інституту полiтичних та етнонацiональних дослiджень НАН України. мiжнародно-правовим нормам, по-друге, розробка пропозицiй щодо шляхiв гармонiзацiї вiтчизняного правового поля з мiжнародним механiзмом захисту прав нацiональних меншин i прискореного процесу входження України в єдиний мiжнародний правовий простiр; по-третє, перебування загального й особливого в конституцiйно-правовому статусi етнiчних груп як в Українi, так i в iнших європейських державах; по-четверте, осмислення власного шляху етнополiтичного розвитку на основi збереження традицiйних цiнностей i вибору найбiльш прийнятних для нинiшнього етапу елементiв, що творить у державi, що iснують у сучасному свiтi структур, систем, пiдходiв у вирiшеннi етнонацiональних проблем.[60] Вагоме значення в осмисленнi етнополiтичних процесiв належить дiалектичному методу, що дає можливiсть визначити внутрiшнi розбiжностi етнополiтики як джерела її саморозвитку i рушiйної сили етнополiтичнх змiн в українському полiетнiчному соцiумi. Власне, даний пiдхiд дозволяє здiйснити аналiз етнiчного, нацiонального процесiв етапу побудови Української держави в їхнiй дiалектичнiй єдностi i взаємозумовленостi, знайти основнi тенденцiї, прiоритети в етнополiтицi, розглянути їх у динамiчному розвитку, органiчному зв’язку iз соцiально-економiчною, полiтичною, духовно-культурною й iншою сферами. Полiетнiчне суспiльство є нестабiльною системою з високою чутливiстю стосовно флуктуацiй. Його розвиток не є поступовим, воно має альтернативи. У такiй системi ускладнюються методи управлiння, що набувають новий характер, нове мислення i нову методологiю. розвиток носить незворотнiй характер. Звiдси випливає неспроможнiсть постановки питання вiдновлення та вiдтвореня минулого. Методологiя вивчення суспiльства, зокрема полiетнiчного, не зводиться лише до синергетичної парадигми. Очевидно, що даний метод ефективно “працює”, якщо доповнюється дiалектичним, iнформацiйним i принципом системностi. [61] РОЗДІЛ ІІ Етноiсторична та полiтична нацiя: теоретичнi засади спiвставлення та диференцiювання. “нацiя” у рiзних аспектах. Деяки вченi вважають надають нацiям етнiчний характер, вважають її соцiобiологiчним утворенням. Іншi ж науковцi намагаються вiдстоюва протилежну точку зору, а саме – надають нацiям бiльш полiтичного арвлення, наполягають на важливостi домiнування у сучасному свiтi полiтичних нацiй. Суперечки та дискусiї на тему полiтичної нацiї зараз особливо набувають широкого розповсюдження. У цьому роздiлi ми не будемо вiдстоювати ту чи iншу теорiю, спробуємо просто порiвняти їх мiж собою, надати фактичну iнформацiю щодо плюсiв i мiнусiв кожної з них. Етноси, нацiї є соцiальними, тобто колективними утвореннями. Вони, як продукт соцiального солiдаризму на ґрунтi чи то спiльного походження i культурних ознак, чи то спiльного полiтичного i економiчного iнтересу, суттєво впливають, а то й примусово спрямовують поведiнку своїх членiв. Жодне суспiльство, у тому числi й громадянське, не може сформуватися поза нацiональними традицiями, цiнностями, нормами. Майбутньому обличчю посткомунiстичних суспiльств також неминуче буде притаманна нацiональна своєрiднiсть. Будь-яка спроба прогнозувати їх розвиток буде невдячною справою без з’ясування тенденцiй, якi виникають у етносоцiальнiй сферi. Той чи iнший вектор подальшого нацiонального розвитку слугуватиме симптомом того, якi економiчнi й полiтичнi вiдносини утверджуватимуться у тiй чи iншiй країнi, якого роду iдеологiя стане преферентною в очах її народiв. Вiдтак нацiональнi дослiдження на посткомунiстичному просторi стають важливою складовою комплексного вивчення суспiльств, якi виходять iз соцiалiстичного стану. Напрям етнонацiонального розвитку центрально-схiдноєвропейських країн ще довго буде одним з iндикаторiв розвитку їх суспiльств у цiлому. Для країн з абсолютним переважанням у складi населення титульних етносiв (Польща, Чехiя, Угорщина, Болгарiя) цей iндикатор виявлятиметься в еволюцiї вже сформованої нацiональної iдентичностi. Значно складнiше вирiшуватиметься питання етносоцiального розвитку багатоетнiчних i багатокультурних країн. Їх “титульнi нацiї”, навiть визнаючи, що вони не єдиний етнiчний компонент у складi населення, тим не менш не вiдмовляються вiд переконання, що саме їхня iдентичнiсть стала легiтимною пiдставою для нацiонального самовизначення i створення незалежної держави. Навiть якщо цю iдею пiдтримали iншi етнiчнi сегменти. З iншого боку, якщо питома вага “нетитульних” етнiчних груп досить вагома, то iдентифiкацiя нацiї з “титульним етносом” ставиться пiд сумнiв. У такому випадку постає питання про сутнiсть нацiонального самовизначення – чи воно було самовизначенням вже iснуючої “титульної нацiї” у формi створення незалежної держави, чи це було самовизначення полiетнiчного i полiкультурного населення як нової нацiї з новою iдентичнiстю. Інше актуальне питання: до якого типу має бути вiднесена нацiя, що постала чи постає у тiй чи iншiй посткомунiстичнiй країнi? Типологiзацiя нацiй – одне з найбiльш дискусiйних питань нацiологiї. Здебiльш полемiка точиться навколо питання про природу нацiй – те, з чого вона виростає або навколо чого формується, i має, власне, визначати тип нацiї.[62] Вiтчизняна наука оперує типологiзацiєю, за якою визначення нацiї грунтується на психологiчнiй (“нацiя – це душа, духовний принцип”), культурологiчнiй (“союз осiб, якi однаково розмовляють”, “культурний союз”), етнологiчнiй (спiльнiсть походження, самосвiдомостi та iнших етнiчних ознак), iсторико-економiчнiй (спiльнiсть територiї, мови, економiчного життя i традицiй) та етатистськiй (спiльнi територiя та уряд) теорiях.[63] На нашу думку, таку типологiзацiю можна значно спростити. По-перше, єднiсть психологiчних i культурних рис можна вважати рiзновидом етнiчної єдностi, якщо згадати, що етноiдентифiкуючими ознаками є, крiм всього iншого, спiльнiсть психiчного та психологiчного складу i культури певної соцiальної спiльноти. Навiть iсторико-економiчна теорiя, що визрiла в утробi марксизму i в якiй вкарбовано притаманний марксизмовi прiоритет економiки над культурою, однаково використовує спiльнiсть економiчного життя не бiльше, як доважок до суто етнiчних ознак – спiльностi мови, територiї, психiчного складу, культури. Тобто, крiм етатистської концепцiї нацiї, всi iншi, на нашу думку, є, по сутi, концепцiями етнологiчними, такими, що пов’язують нацiю з певною етнiчнiстю. Виходячи з цього, напрошується подiл нацiй на тi, що виникли на ґрунтi етнiчної єдностi, i на тi, що утворилися поза нею. Позаетнiчним чинником утворення нацiї традицiйно вважається держава – полiтичне утворення, що спонукає до подiлу нацiй на два типи – етнiчнi та полiтичнi. Близьку до цього типологiзацiю пропонують, зокрема, Я. Крейчi та В. Велiмськi: вони подiляють нацiї на полiтичнi (тi, що мають державу, але не мають спiльностi мови), етнiчнi (тi, що мають власну мову, але не мають держави чи федерального статусу) i повномасштабнi (такi, що водночас є i мовною спiльнотою, i мають власну державу).[64] Проте в цiй типологiзацiї викликає сумнiв розмежування нацiй на “повномасштабнi” та “етнiчнi”: адже в обох випадках йдеться про моноетнiчну їх основу. Крiм того, наявнiсть у “повномасштабної” нацiї своєї моноетнiчної держави, тобто полiтичної основи, робить її не менш “полiтичною”, нiж багатомовне населення у складi однiєї держави. Непереконливим є i виокремлення “етнiчної” нацiї на пiдставi того, що вона не має власної держави чи федерального статусу. Адже в цьому випадку йдеться про звичайний етнос i його ототожнення з нацiєю. Однак iсторiя знає випадки, коли бездержавний етнос ставав нацiєю, пов’язаною з його полiтизацiєю, яка проявлялася у виглядi полiтичного руху за нацiонально-державне самовизначення (поляки, українцi у складi Росiйської iмперiї, греки у складi Оттоманської iмперiї). Будь-яка нацiя, на наше переконання, є феноменом iманентно полiтичним. Вiдповiдно – типологiзацiя нацiй, якi усi є, по сутi, полiтичними, мусить здiйснюватися шляхом подiлу їх за етнокультурним принципом. Вiдтак серед нацiй фактично можна видiлити два типи – моноетнiчнi i полiетнiчнi. Такiй типологiзацiї не суперечать i тi випадки, коли етнiчна та культурна iдентичнiсть всерединi нацiї не спiвпадають. i в тих випадках, коли багатомовнiсть i багатокультурнiсть нацiї зумовлена множиннiстю етнiчних суб’єктiв, з яких вона утворюється (примiром, жителi пiвнiчноамериканських штатiв, якi повстали проти британського панування). Крiм того, найефективнiший нацiоiнтегруючий чинник – держава, як правило, прагне впровадити єдину мову серед рiзних сегментiв полiетнiчної нацiї (примiром, британської). ХХ столiття вважається автором концепцiї “територiальної нацiї”, категорiальну основу якої становлять “Територiя” або, у ще ширшому сенсi, “Земля”. Саме так серцевину нацiологiчних поглядiв В. Липинського розкриває Д. Чижевський – його iнтерпретацiя викладена в окремiй статтi у “Малiй енциклопедiї етнодержавознавства”.[65] Тип “територiальної” нацiї, введення якого приписане В. Липинському, стоїть осiбно вiд уже загаданого типологiчного ряду нацiй, поданого у тiй же Енциклопедiї. Чим пояснити, що “територiальна” концепцiя нацiї В. Липинського проiгнорована укладачами згаданого типологiчного ряду? Якщо звичайною неуважнiстю, то в такому випадку необхiдно виправити цю несправедливiсть i визнати “територiальну” нацiю окремим типом нацiї i поставити його у загальний типологiчний ряд, яким звикла послуговуватися вiтчизняна нацiологiя. Однак, перш нiж братися за виправлення цiєї “несправедливостi”, варто ще раз переглянути нацiологiчнi погляди В. Липинського. Справдi, категорiя “Землi” має сакральне значення у його поглядах на сутнiсть феномена нацiї: “Нацiя для нас, – писав вiн у “Вступному словi” до “Листiв до братiв-хлiборобiв”, – це всi мешканцi даної Землi i всi громадяни даної Держави, а не “пролетарiят” i не мова, вiра, плем’я”.[66] Водночас застосування категорiй “Територiя”, “Земля” вiдразу порушує питання про принципи їх просторового окреслення в реальному життi. Територiя нацiї може окреслюватися або географiчними (природничий принцип), або етнографiчними (етнологiчний принцип), або державними (етатистський, тобто полiтичний принцип) межами. Сам В. Липинський виразно стояв на етатистському, полiтичному принципi. У тому ж “Вступному словi” вiн недвозначно проголошує своє нацiональне кредо: “Дух цiєї книги: державництво i патрiотизм”. У нього “поняття Нацiї ототожнюється з поняттям держави”. Роздiлення понять “нацiя” i “держава” було для В. Липинського “протиприродним”.[67] Слiд нагадати, що “Вступне слово” В. Липинський адресував тим, до кого вiн стояв у непримиреннiй опозицiї, – соцiалiстам, якi iгнорували нацiю взагалi, i тим нацiоналiстам, якi зводили нацiональний змiст до суто етнiчного. Тому “територiальна” концепцiя нацiї, висунута В. Липинським, iнколи оцiнюється оптимальною формою консолiдацiї рiзнорiдних соцiальних складникiв. У цьому сенсi хрестоматiйними стали слова В. Липинського: “Щоб могла повстати Україна… всi мiсцевi сили, що хочуть своєї держави, мусять вiддiлитися од сил, п. iддержуючих держави метропольнi… Це значить, що в українськiм державницькiм таборi мусять об’єднатися кращi i активнiшi частини всiх мiсцевих класiв i всiх мiсцевих “нацiй”…”.[68] Втiм, “Вступне слово” писалося явно пiсля завершення всiєї книги. Пiд час же роботи над нею В. Липинський еволюцiонував у своїх поглядах на якiснi ознаки населення, що має стати основою нацiї. У другiй частинi працi В. Липинський поки що вiддає перевагу етнологiчному розумiнню соцiального субстрату, якому належить стати нацiєю: “Ми маємо надзвичайно здiбну, сильну, здорову народню масу з окремою мовою, окремою своєрiдною культурою, масу, що компактно живе на точно означенiй територiї. Маємо отже основнi етатичнi елементи нацiї, якi в теорiї завжди можуть служити пiдставою для бажання перетворити їх в елементи динамiчнi: для сформування з нашої несвiдомої етнографiчної маси свiдомої та зорганiзованої державної нацiї”.[69] Культурна спiльнiсть в очах В. Липинського є обов’язковою передумовою нацiотворення: “Без культури нема нацiї, без традицiї нема культури. Без об’єднуючої спiльної традицiї i спiльної культури не може iстнувати група людей, бiля якої має об’єднатися i зорганiзуватися нацiя”.[70] Саме iз спiльної традицiї i культури сукупно з спiльним iнтересом, вважав вiн, має випливати “полiтична лiнiя суспiльної групи, що зорганiзовується в нацiю”.[71] Етнологiчнi уподобання переважали у нацiологiчних поглядах В. Липинського i в третiй частинi “Листiв”, де вiн зазначає, що “…нацiя єсть формацiєю не тiльки взагалi iсторiї, а iсторичного наростання i розвитку серед певного етнiчно-вiдмiнного колективу iменно конструктивних, а не деструктивних полiтичних вартостей”.[72] І далi: “Доки такий людський колектив фiзично iснує i доки вiн на пiдставi оцiєї вродженої йому зовнiшньої подiбностi, на яку складається звичайно розмовна мова, спiльна територiя, зближений фiзичний тип, характер i т. д., розвиває в собi свої власнi iндивiдуальнi об’єднуючi i органiзуючi полiтичнi вартостi – доти iснує, живе i розвивається нацiя”.[73] Однак вже у цiй, третiй частинi спостерiгається зрушення у поглядах В. Липинського вiд етнологiчного до громадянського розумiння нацiї. Пов’язуючи початок нацiї з початком власної окремої державної органiзацiї певної маси, яка живе на певнiй територiї, вiн зауважує, що приналежнiсть до нацiї, яка народжується у цiй спiльнiй боротьбi, має визначатися критерiями спорiдненостi не по кровi, а по територiї, по землi.[74] У наступному, четвертому роздiлi “Листiв” В. Липинський остаточно пристає на громадянське розумiння нацiї, поєднуючи громадянство з такими нацiональними ознаками, як територiя, держава, закон.[75] Тобто не саме спiльне проживання на якiйсь територiї робить людей нацiєю, а бажання мати на нiй свою окрему державу: “З цiєї свiдомостi i цього хотiння родиться патрiотизм: любов до своєї землi, до своєї Батькiвщини i до всiх, без виїмку, її мешканцiв. Патрiотизм – свiдомiсть своєї територiї, а не сама територiя – лежить в основi буття i могутностi держав”.[76] Оскiльки громадянство є атрибутом iснуючої держави, то напрошується висновок, що нацiотворенню обов’язково має передувати державотворення, тобто обидва процеси роздiленнi в часi. Нацiологiчна концепцiя В. Липинського передбачає взаємозв’язок цих понять, що грунтується на синхронному їх розвитковi. З одного боку, нацiя в його уявi – це продукт складних взаємостосункiв держави i громадянства. Водночас “нацiя – це реалiзацiя хотiння до буття нацiєю”. Виведена В. Липинським взаємозалежнiсть мiж нацiєю i громадянством передбачає, що умовою появи нацiї не обов’язково може бути вже створена держава, а хоча б прагнення до неї, те, що сам вiн називав “нацiональними аспiрацiями”: “Якщо нацiональнi аспiрацiї репрезентованi на данiй територiї тiльки такими громадянськими силами, якi не в станi завоювати собi на своїй територiї полiтичну владу i створити на нiй власну державу, або не здатнi оцими своїми аспiрацiями до такого завоювання iншiй, полiтично дужчiй, мiсцевiй силi допомогти, то така нацiя перебуває в стадiї недорозвиненiй, в стадiї виключно iдеологiчнiй, яку треба називати народнiстю, а не нацiєю”.[77] , а реальну полiтичну дiю, яка в iдеалi має завершитися державотворенням. В. Липинський, до речi, не позбувся повнiстю етнологiчного пiдходу до визначення нацiї. Зокрема, вiн бiдкався на “неусталенiсть раси” населення України i це вважав однiєю з причин її бездержавного стану: “Споконвiчний брак расової єдностi серед тiєї людської громади, що живе на українськiй землi, сполучений з невиховуванням її в напрямi розвитку єдностi полiтичної, спричинився до того, що основною прикметою українських людей є повний брак патрiотизму i зненависть до своїх власних землякiв”.[78] Але й долати цю хибу (хай вона i була “вiтряком”, породженим релiктами етнологiчних уявлень) В. Липинський пропонував не расовою нiвеляцiєю населення, а визнанням нацiональної приналежностi за всiма громадянами незалежно вiд їхнiх расових ознак. ознакою нацiї, на наш погляд, можна визначити полiтизацiю населення на грунтi спiльних суспiльно значимих цiлей, серед яких найважливiшою є здобуття державного статусу. Еволюцiя нацiологiчних поглядiв В. Липинського видається одним iз аргументiв на користь типологiзацiї нацiй, у якiй видiляються лише два типи – моно- i полiетнiчна нацiї. У визначеннi державотворчого субстрату вiн йшов вiд етнографiчної маси до полiетнiчного населення. Тобто такi ознаки нацiї, запропонованi ним, як нацiональнi аспiрацiї, полiтична боротьба за державнiсть, територiально-державне громадянство вчений застосував i до того, й до iншого субстратiв. Те, що може бути розцiнене як взаємозаперечення у нацiологiчних поглядах В. Липинського, насправдi вiдбиває врахування ним iсторичних реалiй, коли однi й тi самi нацiоформуючi ознаки можуть бути притаманнi й етнiчно гомогенному, й етнiчно гетерогенному населенню. Нацiю полiкультурного типу становлять сучаснi етнiчнi українцi, чия iдентичнiсть не збiгається з якоюсь однiєю мовно-культурною орiєнтацiєю. Однак полiкультурнiсть української етнiчної нацiї, як i полiетнiчнiсть населення України загалом, не заперечують того, що нацiональне самовизначення українцiв 1991 року було самовизначенням насамперед титульної нацiї. Участь iнших етнiчних сегментiв полягала тодi у виявленнi солiдарностi з нею.[79] З iншого боку, ця обставина не може бути аргументом для консервування суто етнiчного розумiння української нацiї, особливо в очах неукраїнських етнiчних груп, якi у бiльшостi пiдтримали прагнення українського етносу, тобто стали разом з ним на шлях спiльної полiтизацiї та етатизацiї. Становлення єдиної нацiї на основi багатьох етнiчних компонентiв не має якогось одного зразка. В рiзних випадках вирiшальну роль вiдiгравало багато чинникiв, але завжди полiетнiчнi i полiкультурнi нацiї вiдрiзнялися, з одного боку, збереженням у їх компонентiв окремої етногрупової iдентичностi, а з iншого – виникненням iдентичностi, спiльної для їх усiх. Феномен подвiйної iдентичностi став постiйним супутником усiх багатоетнiчних нацiй, iсторична витривалiсть яких визначалася якiстю формули такої подвiйної iдентичностi, її збалансованiстю i компромiснiстю.[80] Пошук такої формули для українських громадян утруднений складними iсторичними обставинами, етнорегiональною рiзницею, протилежними iдеологiчними, конфесiйними уподобаннями рiзних груп населення, зовнiшнiми чинниками тощо, дiя яких робить перспективу формування української полiетнiчної нацiї поки що досить невизначеною. Певною мiрою прояснити стан формування загальнонацiональної iдентичностi в Українi можна, придивившись до ситуацiї у тих сферах суспiльного життя, де зосереджено головнi проблеми мiжгрупових взаємин.[81] Насамперед необхiдно придивитися до стану iдентичностi української етнiчної нацiї. Очевидно, що ця iдентичнiсть переживає кризу i тим самим мусить полегшувати виникнення iдентичностi української полiкультурної нацiї. Втiм, будь-яка криза має своєю альтернативою одужання i змiцнення суб’єкта, який кризу переживає. Криза iдентичностi української етнонацiї – вияв загальної суспiльної кризи. Подолання її залежатиме вiд iнтеграцiї рiзних етнокультурних компонентiв у єдиний самоусвiдомлений соцiум. Великою мiрою успiх цiєї iнтеграцiї залежатиме вiд запобiгання етнiчним та конфесiйним конфлiктам. А це, у свою чергу, потребує повного знання про причини i чинники, що можуть спровокувати конфлiкт такого роду. Спорiднена проблема — забезпечення стабiльного полiтичного розвитку в країнi, створення i пiдтримання умов нацiональної iнтеграцiї, зокрема такої неодмiнної умови, як державний суверенiтет. Хоча мiжетнiчнi конфлiкти – справа внутрiшньодержавна, але це не означає, що на її вирiшення не можуть впливати зовнiшнi чинники. Досвiд розв’язання кримськотатарської проблеми, яка суттєво перешкоджає iнтеграцiї кримського соцiуму, а вiдтак i всього українського соцiуму, доводить позитивний вплив, що його здатнi справляти мiжнароднi органiзацiї на узгодження спiрних питань, якi можуть виникати мiж етногрупами. Ідентичнiсть полiкультурної нацiї визначається спiльною нацiональною свiдомiстю, компонентами якої є спiльна iсторична пам’ять, а також сукупнiсть уявлень про своє iсторичне призначення, про свою стратегiчну мету i перспективнi завдання, тобто так звана нацiональна iдея.[82] Зрозумiло, що проблеми такого роду потребують тривалих комплексних дослiджень силами великих наукових колективiв. Всебiчне вивчення аспектiв процесу нацiональної iнтеграцiї в Українi з позицiй рiзних наукових дисциплiн ще тривалий час залишатиметься однiєю з найактуальнiших проблем українського суспiльствознавства. Проаналiзувавши теоретичне бачення нацiй, як полiтичних так i етнiчних в полiкультурних суспiльствах, рiзними дослiдниками, хотiлось би звернути увагу i на засади формування свiтових полiтичних нацiй. Про сучасний стан як української, так i свiтових полiтичних нацiй буде iти мова у третьому роздiлi. Зараз же маємо на метi дати коротку характеристику початкiв становлення всесвiтнiх великих нацiй, полiтичних нацiй. Греки (еллiни) – один з найдавнiших етносiв у свiтi, спадкоємнiсть та неперервнiсть у розвитку якого спостерiгається принаймнi протягом останнiх 4-4,5 тисяч рокiв. Саме греки дали класичний приклад етнiчного пiдходу до формування полiтичної нацiї. Такий пiдхiд набуває особливого значення i в тому контекстi, що вiн органiчно був поєднаний iз засадами демократiї – цього величного принципу громадського спiвжиття давнiх грекiв i, наразi, сучасного людства. Зародком громадянського життя в античному свiтi був старогрецький полiс. Старогрецький полiс був єднiстю мiста, громадянської общини i держави. Але неодмiнно треба зауважити, що всi цi елементи становлять не тiльки єднiсть, але й мають вiдносну самостiйнiсть i принципово вiдмiннi функцiї в обрiях полiсної структури. Бiльше того, функцiї полiсу як мiста i як держави постають другорядними, пiдпорядкованими серцевинi його внутрiшнього змiсту—громадянськiй общинi, або цивiльнiй громадi. Про це свiдчить iсторична практика та суспiльна думка тiєї доби.[83] порожнi кораблi”. Суголосне твердження про те, що полiс є передусiм колективом громадян зустрiчаємо у Аристотеля. У розвиток цiєю тези вiн тiльки уточнює: “Полiс є спiльнота вiльних людей”.[84] умовами, що забезпечували її функцiонування. Тому, мабуть, визнання полiсу як одного з типiв громади, як цивiльної громади, є цiлком слушним. Але, в такому разi, перш за все постає питання про те чим цивiльна громада, чи громадянська община принципово вiдрiзняється вiд iншого типу громад (родової, сусiдської, територiальної i таке iнше). Саме грецька держава почала запроваджувати найпершi риси та, визначальнi на майбутнє, особливостi демократiї, демократичного режиму. Традицiї первiсної демократiї справили значний вплив на античну демократiю. Яскравим прикладом античної демократiї була Афiнська республiка, яка являла собою: колективiстську форму демократiї, оскiльки iндивiд легко iдентифiкував себе з полiсом i вiдчував себе вiльним в якостi органiчної частки єдиного цiлого. В суспiльствi не iснувало чiткого подiлу на суспiльну i приватну сферу. Держава була гомогенна (однорiдна в класовому, етнiчному, релiгiйному вiдношеннях); обмежену демократiю, бо до полiтичної дiяльностi допускалися лише вiльнi громадяни-чоловiки; раби, жiнки не розглядалися як суб'єкти полiтики; в афiнському полiсi панувала пряма демократiя, головним iнститутом влади якої були Народнi збори; до певної мiри афiнську демократiю можна назвати соцiальною, оскiльки створювалися сприятливi умови для забезпечення участi громадян в управлiннi державою, тобто за рахунок використання працi рабiв громадяни мали вiльний час, незаможнi отримували пiдтримку з державної казни платню за вiдвiдування громадських заходiв. [85] Взагалi, слово демократiя – дуже давнє грецьке слово. Йому понад двi з половиною тисячi рокiв. Та все одно, кращого способу управляти державою, якщо вiрити такому знавцю, як Уїнстон Черчiлль, люди не придумали. Слово демократiя — народилося зi сполучення двох слiв: “демос” i “кратейя”. “Демос” — “народ”, “громадяни” (“епiдемiя” — загальне захворювання), а “кратiя” — Влада”, “сила”. Разом — влада громадян полiса. Що трохи рiзниться вiд народовладдя, як ми цей термiн нинi розумiємо. Кожне маленьке мiсто в Давнiй Грецiї складалося з багатьох (поллой) громадян, звiдси його назва: “полiс”. Мiсто-держава. Середнiй розмiр такої держави — кiлька тисяч громадян. Тому “демос” — це не просто народ узагалi, а громадяни — люди, якi мають право голосу. У полiсi всi громадяни зобов’язанi були брати участь у полiтицi — управлiннi полiсом. Як це в них виходило? По-перше громадян було небагато i вони могли всi разом зiбратися, по-друге, на них працювали варвари — не греки. Раби вивiльняли їм час для полiтики, полемiки та риторики. Однак за такої всенародної (всегромадянської) участi антична демократiя давала збої. До речi, сам Платон був не в захватi вiд такого державного устрою. Про це ж свiдчить i давньогрецьке поняття “народний вождь”, буквально: “демагог”. Уявити, щоб у наш час усi державнi питання прямо вирiшувалися на загальнiй сходцi громадян — дуже складно. Хiба що за допомогою референдумiв, але й тут думка населення бiльше залежить вiд умiло поставлених запитань. [86] Якщо звернутись до грецької традицiї то помiтимо, що вона виводила поняття громадянина з поняття полiсу, громади. Згiдно з нею, як цiле завжди мусить передувати частинi, так полiс передує родинi i кожному окремому iндивiдовi. Тому Аристотель схиляється до функцiонального визначення, пiдкреслюючи, що громадянами можна i необхiдно вважати тих, хто бере участь у судi i народних зборах. Вияснити хто ж може брати участь у цих громадянських iнституцiях, допоможе розкриття сутi вiдносин власностi. Вiдомо, що економiчним пiдгрунтям будь-якої територiальної общини є земельна власнiсть. Специфiчною рисою цивiльної громади є те, що земельна власнiсть фiгурує тут у бiнарнiй формi: колективнiй i приватнiй. Цей феномен античної власностi чудово усвiдомлювався вже у тi часи. Питання про спiввiдношення власностi полiсу i власностi громадянина не один раз торкався Платон, бо це завжди для нього слугувало прикладом вiдповiдностi первинної цiлiсностi свiтової душi, свiтового розуму та єдиного добра з спiвпричетним i обумовленим нею реальною множиннiстю речей, що є разом з тим так само i єднiстю. В своєму утопiчному творi вiн просто пiдкреслює: “Хай здiйсненим буде розподiл землi таким чином, щоб кожний, котрий отримав свою долю, вважав її загальною власнiстю всiєї держави”.[87] Ментальнiсть людини античного свiту було притаманне вiдчуття зверхностi i первинностi полiсу, її звичаєва свiдомiсть завжди виходила з визнання беззастережного прiоритету права громади на сукупнiсть землi та майна, як розподiлених, так i не розподiлених мiж громадянами. Таким чином, маємо усi пiдстави вважати, що давньогрецький полiс за своєю глибинною сутнiстю не збiгався анi мiською общиною, бо далеко не усi мешканцi мiста мали громадянськi права, анi з державою, бо полiтична органiзацiя полiсу поєднувала у державну цiлiснiсть повноправних еллiнiв, напiвправних метекiв i безправних рабiв. Полiс був, перш за все, громадянською общиною, або цивiльною громадою – громадою земельних власникiв у межах i обрiях полiсної власностi. Полiс як колектив громадян завжди виступав як верховний власник землi i як гарант земельної власностi окремих громадян.[88] Можемо констатувати, що полiс був першою в iсторiї людства громадянського общиною. Проiснувавши декiлька сторiч в якостi унiверсальної форми суспiльного життя античного свiту полiсна структура знайшла своє вiдображення в повсякденнiй i теоретичнiй свiдомостi не тiльки своєї доби, а й усiєї подальшої європейської iсторiї. Можна погодитись з тезою В. Вiтюка, що “не є тотожним змiст, який вкладається в поняття громадянського суспiльства античними мислителями i сучасними полiтологами”, але викликає категоричне заперечення його твердження нiби “античнiй думцi був в принципi невластивим подiл соцiуму на державу i громадянське суспiльство”.[89] Антична духовна культура полiсної доби спромоглася витворити такi образи i iдеї громадянського спектру, котрi були покладенi в основу системи категорiй загальноєвропейської традицiї соцiального мислення. Це перш за все громадянська iдея. Ідея усвiдомлення античним iндивiдом себе частиною, монадою, персонiфiкацiєю громадянської спiльноти. Понад те, усвiдомлення доконечностi використання своїх прав i виконання обов’язкiв, почуття громадської вiдповiдальностi, причетностi до суспiльного життя стали питомими рисами ментальностi еллiна i римлянина. Звичайно, що в перебiгу столiть iдея громадянства модифiковувалась, наповнювалась новими аспектами змiсту, але цi моменти, мабуть, не варто перебiльшувати. Навiть вiдверто негативнi, з сучасної точки зору, риси античної форми цiєї iдеї постiйно вiдтворюються в iсторичному процесi i сприймаються сучасниками зовсiм по iншому. Так, наприклад, сама проблема громадянства. Вiдомо, що полiс як громадянська громада не збiгався з полiсом як державою. До громадянської общини належали тiльки вiльнi землевласники, але проблема громадянства зовсiм не була тiльки етнiчним забобоном, чи площиною класової боротьби. Питома вага громадянського суспiльства в межах держави завжди була, перш за все, мiрою соцiальної i полiтичної стабiльностi, мiрою його здатностi до самозбереження. Порушення рiвноваги мiж власнiстю i громадянством було одним з важливiших симптомiв кризи полiсу. Друга духовна вартiсть античного суспiльства – iдея свободи. Зараз багато дискутують наскiльки сучасне тлумачення свободи вiдрiзняється вiд античного. Дискусiя триває не перше столiття. Так ще на початку XIX ст. Бенжамен Констан намагався пiдкреслити, що антична свобода полягала тiльки у “колективному, але прямому здiйсненнi декiлькох функцiй верховної влади, взятої у цiлому: обговорення питань вiйни i миру, заключення угод з чужоземцями, голосування законiв, винесення вирокiв, перевiрки видаткiв i актiв магiстратiв, їх оприлюднення.[90] Але одночасно з yсiм цим, що стародавнi називали свободою, вони допускали повне пiдкорення iндивiда авторитету спiвтовариства як сумiсне з колективної формою свободи”. [91] Точка зору, що в античному суспiльствi не мала мiсця свобода приватного життя, що iндивiд тут ще не пiдiймається до рiвня особистостi, що становлення справжньої людини noв’язане тiльки з добою Вiдродження, є вiддавна дуже поширеною в лiтературi. “Особиста незалежнiсть не поширюється анi на думки, анi на заняття, анi тим бiльше на релiгiю... люди античностi не мали йодного розумiння про iндивiдуальнi права... в стародавньому свiтi iндивiд, майже суверенний у громадських справах, залишається рабом в суспiльному життi”.[92] Безумовно, усi цi аргументи мають певний сенс. Найбiльш поширеним розумiнням свобода в античному суспiльствi було розумiння її як свободи вiд тиранiї. Але полiтична свобода поєднувалась з певною духовною свободою, невiд’ємно вiд будь-якої демократiї. Достатньо згадати софiстiв i Сократа, стоїкiв – такому розмаїттю морально-релiгiйних пошукiв може позаздрити сучаснiсть. Взагалi, такого роду оцiнка стану свободи в полiсному свiтi, протиставлення “негативного” колективного та “позитивного”' iндивiдуального, “ми” та “я”, народилася в ейфорiї ренесансного свiтобачення i доби раннього лiбералiзму. Подальший перебiг подiй в iсторiї доводить, по-перше, що iндивiдуальна свобода або вiльна iндивiдуальнiсть стає можливою лише на пiдґрунтi певної економiчної структури – приватної власностi. Історично першою формою такої власностi стала антична iндивiдуально-суспiльна земельна власнiсть. Саме тому античне суспiльство належить трактувати як ранню, ще далеко не досконалу, фазу розвитку громадянського суспiльства, фазу усвiдомлення i формулювання громадянської iдеї та iдеї свободи. По-друге, та сама iсторiя засвiдчує вiдсутнiсть лiнiйного поступу вiд колективнiй до iндивiдуальних вартостей, тут скорiше проглядаються концентрованi кола; крiм того, iндивiдуальне не є альтернативним колективному, бо перше є умовою та засобом розвитку другого, i навпаки.[93] Нарештi необхiдно зазначити, що антична цивiльна громада як така вимагала певних, вiдповiдних власному змiстовi, полiтичних форм. Такими полiтичними формами стали грецька демократiя i римська республiка. Республiкансько-демократичнi полiтичнi системи, що були можливими i складалися лише на пiдґрунтi саме цивiльних громад, в свою чергу, виявилися необхiдними умовами стабiльного функцiонування громадянського суспiльства перед законом – з одного боку, а також рiвними перед законом є громадяни i держава – з iншого. Свого часу К. Маркс писав про те, що в Грецiї держава є дiйсно приватною справою громадян, дiйсним змiстом їхньої дiяльностi: “Тут полiтична держава як така є дiйсно єдиним змiстом життя i волi громадян”.[94] Іншими словами, громадяни i є держава, а держава - i є громадяни. Як зазначав вiдомий антикознавець Ю. Д. Колпiнський, “для давнього еллiна активна участь у громадському життi мiста, здiйснення громадянських прав i обов’язкiв було властивою йому природною формою дiяльностi. Саме вона вiдрiзняла його вiд раба, робила його членом суспiльства i, отже, людиною”.[95] Так, давнi греки своїм громадянством дуже важили i надзвичайно рiдко надавали його грекам з iнших полiсiв; при цьому рабам досягти цього було практично неможливо. Отже, грецька полiтична нацiя дала приклад наддержавного об’єднання, чинником якого виступило етнiчне походження i культура етносу. Греки, розв’язуючи свої проблеми в кожному з полiсiв, водночас не забували про свою єднiсть та цивiлiзацiйну осiбнiсть. Цей гентильний принцип вони поклали в основу розбудови власної Ойкумени. численними автохтонними та прийшлими етносами. Чи не найчисленнiшим автохтонним етносом на пiвостровi були iталiки, тобто племена латино-фалiсської (Лацiя i нижня Етрурiя) та осксько-умберської (Сабiнiя, Самнiя, Луканiя, Бруттiя) груп. Крiм них, добре знаними були пелазги та пiцени (Центральна Італiя), а також iллiрiйцi, котрi наприкiнцi II тис. до н. е. прибули з Балкан; в числi останнiх було кiлька племен з карпатського регiону – япiги, певкети, венети та iн. Досить поширеними починаючи з VIII ст. до н. е. були грецькi колонiї, особливо в Пiвденнiй Італiї та на Сицилiї. До них слiд додати ще кельтiв, якi прийшли в Італiю з пiвночi не пiзнiше першої половини І тис. до н. е.; в Римi їх згодом називали галлами. Завершують етнiчну мапу давньої Італiї ще два народи – фiнiкiйцi та етруски, з яких останнiм судилось вiдiграти значну роль в подальшiй iсторiї Риму. Осердям цього свiту була країна латинiв – Лацiя, якiй в майбутньому судилося стати об’єднавчим центром для величезної iмперiї. Тибру (нинiшня Тоскана). Історики припускають, що саме латинськi мiста першими створили федерацiю, а саме - Латинську федерацiю - першу проторимську державу, своєрiдний союз мiст. Цiлком можливо, що це вiдбулося за прикладом союзiв грецьких мiст. Аналогiчнi процеси вiдбуваються в Самнiї, Кампанiї, Умбрiї, Пiценi та iн. Все це – етнiчнi протодержавнi утворення. [96] Центром майбутньої полiетнiчної держави став Лацiй, в якому жили латини, i його ядро – Рим, мiсто на лiвому березi Тибру у нижнiй його течiї. Саме латинiв римськi iсторики згодом поiменували аборигенами (вiд ab origine - походження) - вихiдним етнiчним началом держави. Але водночас у ранньому Римi були значнi прошарки сабiнiв та лiгуро-сикулiв, якi мали, однак, пiдпорядковане становище щодо латинiв. Про непростi взаємини цих етносiв нагадує знаменитий мiф про викрадення латинами пiд проводом Ромула сабiнянок, що, очевидно, вiдображає зрiлу стадiю розвитку екзогамних давньоримських родiв. Зрештою, латини i сабiняни злились в одне цiле, в нову етнополiтичну єднiсть.[97] з батькiвських сiмей (familia) на чолi з батьком – главою сiм’ї (pater familia); родовi належало право на землю та ведення вiйни. Члени всiх родiв були патрицiями. Отцi сiмей-фамiлiй складали раду старiйшин роду – сенат. Консолiдацiя родiв покликала до життя такi соцiально-етнiчнi групи, як триби i курiї. Триб (“племен”) у царському (ранньому) Римi було три – Тiцiї, Рамни i Луцери: першi репрезентували сабiнiв, другi – латинiв, третi – етрускiв. З триб набирали кiнноту, яка стала в Римi найвищим станом – “вершники”. Курiй, або “союзiв мужiв”, було 30, i вони формувалися з чоловiкiв римських родiв. Курiї мали право надiляти землею роди, формувати вiйсько, збирати народнi збори, утримувати святинi, влаштовувати урочистi учти. Таким чином, рання римська нацiя-народ мала переважно триетнiчне походження i склалася на основi латинiв, сабiнiв i етрускiв. Оскiльки представники кожного з трьох етносiв не пiддавалися дискримiнацiї в набуттi соцiально-полiтичного статусу, є пiдстави вважати раннє римське суспiльство зародком справжньої полiтичної нацiї, яка формувалася на полiетнiчнiй основi.[98] те саме мало мiсце i в його вiйнах проти етрускiв та альбанцiв. А пiсля наглої смертi Ромула царем було обрано Нуму Помпiлiя, сабiнянина.[99] Так етнiчне начало в суспiльствi почало поступатися її громадянським та особистiсним ознакам, що i є рисою полiтичної нацiї. поселенцi стали простим наповненням мiста – плебсом, плебеями (вiд plere – наповнювати). Отже, полiтична нацiя фактично стала формуватись на економiчнiй основi - латиняни з рiзних родiв посiли рiзне мiсце у суспiльствi залежно вiд маєтностi. Не випадково в усi часи члени римських триб i курiй, тобто “верхи” суспiльства, називали себе “римським народом квiрiтiв”. Це можна назвати полiтичною нацiєю у вузькому розумiннi слова, або суспiльно-полiтичною елiтою римської полiтичної нацiї. Рiзницю мiж цими частинами населення – народом (poplus) i плебсом спробував подолати Луцiй Тарквiнiй. Син батька-грека та матерi-етруски, вiн сам зазнав чимало поневiрянь через походження. Тому, обраний царем, Тарквiнiй збiльшив число родiв до 300, зарахувавши до патрицiїв (особливо до “молодших родiв”), тобто до полiтичного народу, представникiв плебсу, переважно етруського походження. Логiчним завершенням iнiцiатив Тарквiнiя стала громадянська реформа Сервiя Туллiя (579-535 pp. до н. е.): запровадження цензового принципу подiлу суспiльства. Майновий ценз лiг в основу градацiї громадян: І розряд - власники понад 100 тис. ассiв, II – 75 тис., III - 50 тис., IV - 25 тис., V - 1,1 тис. І останнiй розряд вiльних громадян склали “пролетарi”, тобто люди, якi володiли лише власним потомством (proles). До цього слiд додати, що Сервiй Туллiй здiйснив також адмiнiстративно-територiальну реформу: подiлив римськi володiння на триби – територiальнi округи, загальною кiлькiстю 20.[100] Таким чином було завершено трансформацiю держави латинян у наднацiональне утворення, а населення країни – в полiтичну нацiю. Громадянство як її смислове осердя при цьому спиралось на двi пiдстави: гентильну, тобто приналежнiсть до populus за походженням, i майнову, або становiсть за мiрою власностi.[101] Це можна вважати головними рисами римської полiтичної нацiї: громадянство, походження, достаток, територiальнiсть. Навiть плебс, маючи обмеженi можливостi доступу до органiв управлiння та розподiлу майна, зокрема земельних надiлiв, став частиною полiтичної нацiї через створення публiчних органiв влади, пов’язаних з центурiатними зiбраннями, на яких вирiшувались питання вiйни i миру, чому сприяла i майнова (а не за походженням) диференцiацiя суспiльства. Римська полiтична нацiя виявилася стiйким утворенням. Її не змогла зламати навiть потужна етрускiзацiя Риму, яка настала при Тарквiнiях (Луцiї та Гордому). В римське життя активно входила етруська архiтектура та агрокультура, мистецтво i обрядовiсть тощо. Однак сформована нацiя вже мала настiльки ефективнi механiзми самоорганiзацiї та саморозвитку, що цьому етнiчному виливу не вдалося потiснити нi мову та писемнiсть (латинь), нi вiру, нi звичаєвий лад Риму. Полiтична нацiя асимiлювала новi етнiчнi впливи. Зрештою, щодо Риму необхiдно згадати також такi важливi обставини. По вигнаннi у 510 р. до н. е. Тарквiнiя Гордого управлiння було оголошено загальнонародною справою (rex publica). Так виникла республiканська форма правлiння, де сувереном влади було все громадянське суспiльство, тобто патрицiї i плебеї. Республiка надiлила деякими функцiями громадянина навiть рабiв, якi могли виступати свiдками, знаходити притулок у “розрядних” громадян у випадку їх переслiдування, виконувати деякi обрядовi функцiї в сакральних урочистостях. Саме Римська республiка породила такий феномен народовладдя, як збори плебеїв по трибах, якi, на додаток до гентильних сенатiв, приймали рiшення, обов’язковi для всiх. З 339 р. до н. е. рiшення плебiсцитiв були проголошенi обов’язковими для всiх римлян.[102] Так полiтична нацiя долала релiкти етнократичного правлiння i ставала основою римської цивiлiзацiї в цiлому. Отже, бачимо, що питання нацiї з давнiх давен цiкавить дослiдникiв рiзних епох, рiзних держав. Так, говорячи про етноiсторичну нацiю, був зроблений акцент на погляди українського мислителя В. Липинського. Досить цiкавою та корисною виявилася праця дослiдника “Листи до братiв-хлiборобiв”. Тут спостерiгається еволюцiя поглядiв на поняття “нацiя”, дослiдник розкриває суть самого поняття “нацiї”, дивиться на це поняття з рiзних точок зору. На початку другого роздiлу за мету ставилося завдання розкрити суть етноiсторичної нацiї. Але, проаналiзувавши погдяли В. Липинського, можемо зробити висновок, що нацiю вiн розглядав не тiльки як етноiсторичний феномен, але й вкладав у це поняття деколи полiтичний характер, розглядає нацiотворення нерозривно iз державотворенням. Це пiдтверджує, що дослiдники, якi розглядають нацiю як етноiсторичну, бiологiчну спiльноту, так чи iнакше звертаються до соцiального чи полiтологiчного контексту. втiлювали в собi майже усi риси iдеальної полiтичної нацiї, а саме – громадянське суспiльство, верховенство закону, повага прав людини; участь громадян у полiтичному процесi (безпосередня участь – ознака прямої демократiї), спiльна мета (громадяни були об’єднанi однiєю полiтичною метою). Роздiл ІІІ. Сучасна практика формування свiтових полiтичних нацiй Як згадувалося у попереднiх роздiлах, полiтичнi нацiї можуть формуватися в державах з рiзним полiтичним устроєм. До таких держав найперше слiд вiднести республiки, причому як цiлком демократичнi, тобто з громадянськими правами для всiх членiв суспiльства, так i з певними обмеженнями демократiї, наприклад республiки аристократичнi або феодальнi. До таких держав належать також i рiзноманiтнi перехiднi чи демократично-конформованi устрої полiтичної органiзацiї на кшталт конституцiйної монархiї. Серед останнiх, до речi, рiвень розвитку полiтичної нацiї може бути настiльки зрiлим, що цiлком сумiрний з класичними демократичними варiантами. Зрозумiло, що при цьому функцiї власне монарха трансформуються з диктаторських до суто представницьких, символiчно-репрезентацiйних. Отже, держава i демократiя – ось два нарiжнi каменi, з якими певна людська спiльнота може постати як полiтична нацiя. При цьому нацiя творить державу для себе, а держава гарантує норми i необхiднiсть демократiї всiм членам суспiльства. Безперечною пiдставою для повноцiнного судження щодо самого феномену полiтичної нацiї, сучасних особливостей їх формування, українського контексту цього процесу є iсторико-полiтичний аналiз проблеми. При всiй повнотi i докладностi її розгляду, можна зробити висновок лише про складнiсть, багатовимiрнiсть та неоднозначнiсть дослiджуваного предмета, що iстотно залежить вiд обраних рiзними авторами критерiїв дефiнiцiї полiтичної нацiї. Тому, ґрунтуючись на вищеназваних засадничих критерiях полiтичної нацiї, а саме – державностi i демократiї, розглянемо показовi зразки класичних полiтичних нацiй минулого, звертаючи особливу увагу на їхнi витоки, механiзми їх формування та сутнiснi риси. вiд теоретичних доробок вiтчизняних та зарубiжних дослiдникiв, у другому роздiлi дослiдник проаналiзував iсторичнi передумови формування полiтичних нацiй. Зокрема, були наведенi приклади двох найпотужнiших i найважливiших нацiй для подальших полiтичних дослiджень. А саме, були представленi еллiнська та римська полiтичнi нацiї. Була проаналiзована також еволюцiя української нацiї, української полiтичної нацiї, що допоможе нам у розглядi другого пiдпункту третього роздiлу. Отож, у багатьох державах полiтична нацiя вже iснує. Вона утворюється здебiльшого в полiетнiчних державах, де вже досягнута ефективна взаємодiя рiзних культур, однакове бачення майбутнього рiзними етнонацiональними групами, обранi спiльнi лiдери i всiх об’єднує вiдчуття спiльноти. Це сильно нагадує спiльну нацiональну приналежнiсть, все частiше починають говорити про новий тип нацiональностi, хоча й пiд рiзними назвами: полiтичною, патрiотичною, громадянською (виходячи з приналежностi до громадянства), полiетнiчною тощо. Коли мова йде про полiтичну нацiю, насамперед мається на увазi, полiтика демократичного характеру. Як вiдомо, термiн “полiтична нацiя” вперше почали використовувати французи у часи Великої Французької Революцiї, коли в державi вiдбувався перехiд вiд монархiї до республiки (1789). Центром подiбної спiльноти стає iндивiд, а членом – будь-яка людина, яка присягається у повазi та прихильностi “Декларацiї прав Людини”, свободi, iдеї братерства, не дивлячись на етнiчне походження, релiгiйну приналежнiсть тощо. Полiтична нацiя є результатом iнтенсивної iнтеграцiї. Деякi дослiдники твердять, що це нацiя, яка має характер американського типу. Така ж нацiя повинна утворитися i в нашому українському суспiльствi, в наслiдок iнтеграцiйних процесiв. Хоча, звичайно, треба звернути нашу увагу на те, що немає в свiтi зразкової моделi формування полiтичної нацiї. В багатьох країнах, як вже зазначалося, полiтична нацiя вже iснує, тобто – принцип етнiчного подiлу у суспiльствi замiнив принцип громадянства. Але шлях, який та чи iнша країна обрала для досягнення даної мети – у кожної рiзний. Ми спробуємо дослiдити деякi з них. На сьогоднi найпотужнiшою i наймогутнiшою полiтичною нацiєю є, як твердять бiльшiсть дослiдникiв, американцi. Дехто, за звичкою говорить, що в американцiв немає нацiональностi. Це справедливо в тому змiстi, що американцi досить роздробленi етнiчно i расово, а також багато в чому вiдрiзняються своїми коренями. Хоча, якщо розглядати нацiю як передбачуване братерство, що поєднує всiх жителiв Землi, якщо в цього братерства загальнi святi мiфи i воно мiцно зберiгає єднiсть, якщо в нього чiтка структура i лiдери, то американцi – така ж нацiя, як i будь-яка iнша. що назавжди поєднує їх, є мiф економiчного процвiтання. Американцi захищають свою країну, що означає близькiсть їм почуттiв i iдей патрiотизму i батькiвщини. власнi культурнi особливостi. У той же час обом нацiям властиве вiдчуття спiльної приналежностi (звичайно ж фiнської iдентичностi).[103] Якщо придивитися уважнiше до iнших держав, то можна з упевненiстю сказати, що i в Естонiї ще до Другої Свiтової Вiйни мало мiсце iснування полiтичної нацiї. Завдяки закону про Культурну автономiю, у нiмцiв та євреєв, що проживають там, з’явились культурнi товариства, система освiти. До культурної автономiї наблизились i росiяни. В Єстонiї, як i у Фiнляндiї, представникiв iнших народiв не намагалися “естнiзувати”, вони могли лишатися самими собою. У той же час представники усiх рiзних культур вiдчували мiцний зв’язок та ототожнювали себе iз Естнонєю, вони були її патрiотами. Сьогоднi прийнята програма iнтеграцiї в Естонiї, як пише естонський дослiдник Райво Юурак, по сутi не представляє щось iстотно нове, не є вiдродженням тiєї попередньою культурною автономiєю. Правда, сьогоднiшня ситуацiя значно вiдрiзняється вiд довоєнної. Тодi в Естонiї проживала незначна кiлькiсть iноземцiв. І було досить легко запропонувати усiм культурну автоомiю, тим самим естонцi були вiдомi свiту як народ, що всецiло поважає iнтереси та звичаї iнших народiв.[104] В той же час, треба сказати, що жодна з цих груп малих народiв не впливала суттєво на культуру та полiтику естонцiв. Сьогоднi ж, наприклад, потенцiал росiйської культтури в Естонiї досить високий, що може значно вплинути на майбутнiй розвиток естонської полiтичної культури. Але ж, як зазначають деякi дослiдники, поява полiтичної нацiї по сутi означає американiзацiю. Якщо говорити про полiетнiчне суспiльство, треба мати на увазi американiзовану багатонацiональнiсть. Якщо ж говорити про полiтичну нацiю як таку, треба мати на увазi американський варiант. Сьогоднiшня американiзацiя – нова надiя, страх та проблема для всього свiту. Автор вiдомої теорiї “зiткнення цивiлiзацiй” С. Хантiнгтон писав, що в iсторiї США є два пiдходи до визначення нацiї. Перший – базується на поняттi “спiльнiсть культури”.[105] Оскiльки територiя Пiвнiчної Америки заселялася переважно представниками англосаксонських, протестантських етносiв, то дане пiдґрунтя нацiональної спiльностi змiнюється вiдповiдно до змiни культурного, етнiчного i расового обличчя нацiї. Сам Хантiнгтон пропонує замiсть “культурного” – “полiтичне” визначення американської спiльноти як суспiльства, заснованого громадянами, що сповiдують певнi полiтичнi iдеали та дотримуються певних переконань.[106] Треба зауважити, що бiльшiсть американських етнополiтологiї схиляються до останньої теорiї. Спроби визначити суть американського суспiльства часто починаються з цитати iз шедевра 19-го столiття – працi Алексiса де Токвiля “Демократiя в Америцi”. Вiдомо, що книга, написана про країну, що вважається постiйно мiнливою, безжалiсно сучасною i начисто позбавленою почуття традицiї, була написана бiльше 150 рокiв тому, але дотепер залишається точною й актуальною. Дивним є також те, що дослiдження Токвiля про народ переважно сiльський, протестантський й англо-саксонський (i поневолених афро-американцях) застосовано по вiдношенню мiської, iндустрiальної i мультикультурної країни, де сьогоднi проживають сотнi мiльйонiв людей.[107] Якщо спостереження, зробленi в першiй половинi ХІХ-го столiття, усе ще застосовнi до Сполучених Штатiв початку ХХІ-го столiття, розумно припустити, що iснують мiцнi сутнiснi характеристики американського суспiльства. Але для того щоб їх зрозумiти, треба вiдрiзняти американське уявлення про нацiю вiд уявлень традицiйних суспiльств, що визначають себе, беручи за основу узи вiри, етносу й iсторичної пам’ятi. Щоб говорити про американську самосвiдомiсть, необхiдно переосмислити, що саме об’єднує суспiльство у полiтичну нацiю i складає нацiональну культуру. Саме поняття “американець”, за визначенням громадянина, прийнятого в Сполучених Штатах, не припускає родового зв’язку iз соцiальною спiльнiстю чи з її переважними етнiчними, культурами чи релiгiйними традицiями. Американцi, як окремi люди, можуть брати участь у рiзних культурах, але поєднує їхнiй один з одним щось зовсiм iнше. В основi їхньої нацiональної самосвiдомостi, їхнього вiдчуття себе американцями, лежить мiцний суспiльний договiр вiдчуття єдностi. Саме цi “американськi вiдчуття” є рушiйною силою американського полiтичного процесу. американцями за вибором, а не просто за iсторичною спадщиною. Бажання “вибору” – може бути i є головною опорою i цiннiстю американського суспiльства. Воно зв’язано з активним режимом свободи i припускає не тiльки вiдсутнiсть полiтичних чи економiчних обмежень, але i можливiсть вибирати iз широкого спектру можливостей. “нав’язати” всiм iншим свiй спосiб буття. Причиною цьому є, як зазначає український дослiдник Крисаченко В. С., те, що в Америцi немає титульного етносу, який би мiг взяти на себе головну роль.[108] Всi iншi нацiї є “етнiчнi”. Представники пiвнiчноамериканської нацiї, сформованої з емiгрантiв рiзного етнiчного i расового походження, являють собою єдину нацiю лише тому, що мають багато спiльних рис i характеризуються особливим способом буття. Хоча це зовсiм не означає, що у етнiчних груп, якi входять в нацiю (серед них – українцi, росiяни, євреї тощо), зовсiм вiдсутня етнiчна iдентифiкацiя. Етнiчний фактор виступає тут просто як певний генетичний код спiльного походження, мови, територiї.[109] Вже у 1790 р. населення, що проживало на територiї Британської Америки мало такi показники: англiйцi i валлiйцi – 67,5 %, iрландцi – 9,4 %, шотландцi – 8%, нiмцi – 7,9 %, данцi – 3,3 %, французи – 2,4 %, iншi – 1,5 %.[110] Саме вихiдцi з Європи i розпочали створення в Америцi полiтичної нацiї, але, насамперед, для себе. Отже, європейськi колонiсти почали будувати на Пiвнiчноамериканському континентi нову полiтичну нацiю iз себе самих для себе самих, поставивши поза законом мiсцеву люднiсть i завезених з Африканського континенту для рабської працi чорних людей. В основу подiлу американського населення став економiчно-расовий принцип. Започаткування американської полiтичної нацiї фактично вiдбулося на борту корабля “May Flower” (“Травнева квiтка”). У травнi 1621 ротцями-пiлiгримами була пiдписана Угода про утворення “громадянського суспiльства”. Так, саме про “громадянське суспiльство” йшлося у роздумах i домовленостях мiж собою дiяльних європейцiв, якi рушили на свою нову батькiвщину.[111] В Угодi про утворення “громадянського суспiльства” її творцi зазначали, що вони “урочисто i обопiльно перед лицем Бога i один перед одним домовляються i об’єднуються в громадянське суспiльство”. Вони домовились про створення справедливих законiв, актiв, домовленостей та iнших нормативних документiв, якi були б найзручнiшими для загального блага колонiї, а на себе брали зобов’язання пiдкорятися ухваленим рiшенням i виконувати їх.[112] Це, на нашу думку, є точкою вiдлiку, пiсля якої починається становлення полiтичної нацiї та полiтичного суспiльства американцiв. Подальша iсторiя Сполучених Штатiв Америки добре вiдома i не потребує детального опрацювання у нашому науковому дослiдженнi. Хотiлося б також звернемо увагу на Декларацiю Незалежностi, яка i проголосила базовi принципи життєдiяльностi та полiтичного розвитку американської нацiї. наступнi iстини: кожна людина вiд народження має право на життя, свободу та прагненню до щастя, суверенiтет народу над державою, тобто надiлення суспiльством уряду певною владою для забезпечення його (суспiльства) повноцiнного життя (право народовладдя) тощо.[113] Декларацiя була пiдписана 13 штатами (цiкавим є також факт, що крiм загальноприйнятих принципiв, кожний штат виносив у свою конституцiю характернi для свого штату особливостi). конгрес роздiлено на двi палати, посилено функцiї президентської влади, запроваджено майновий ценз для виборцiв тощо. Ця Конституцiя окреслювала, здебiльшого, особливостi полiтичного устрою США, полiтичнi права i обов’язки її громадян, особливостi мiжнародної дiяльностi держави. Тому природним доповненням до неї став “Бiлль про права”, ухвалений у 1789 р. i введений в дiю 1791 р. У десяти його статтях визначалися принципи органiзацiї американського суспiльства, демократичнi за своєю суттю. Йшлося, насамперед, про гарантiї особистої свободи громадян, їх захист перед державою та iншими членами суспiльства.[114] Отже, бачимо, що все вище написане пiдтверджує тезу про iснування та ефективне функцiонування полiтичної нацiї у Сполучених Штатах Америки. Насамперед, йдеться про полiтичну основу суспiльства, де кожний громадянин цього суспiльства нiчим не вiдрiзняється вiд iншого, насамперед, це не проявляється в ущемленнi тих чи iнших прав. У кожного члена суспiльства є певнi права, якi не розмежовуються в залежностi вiд етнiчного походження людини. Шлях формування американської полiтичної нацiї є репрезентативним щодо цiлої множини нацiотворчих процесiв Нового часу в умовах експансiї європейцiв на колонiальнi землi та формуванням на них цiлiсного суспiльства з полiетнiчної людностi. І в основi всього цього лежала iнiцiатива i пiдприємливiсть, бажання iндивiда утвердитися у суспiльствi вiльних i дiяльних людей.[115] вона почала набувати нацiональних ознак задовго до того, як в iнших регiонах визрiли передумови для формування полiтичних нацiй. Американська нацiя заявила про своє iснування першою фразою Декларацiї про незалежнiсть вiд 4 липня 1776 року. Фразою, яка починалася словами: “Ми, народ Сполучених Штатiв”. Наявнiсть демократичної конституцiї створили у Пiвнiчнiй Америцi найсприятливiшi умови для формування громадянського суспiльства i полiтичної нацiї. принципах, зрозумiлих усiм народам.[116] Багато хто iз “засновникiв” саме так дивилися на створювану ними країну: Америка – це свiтовий авангард, що випробував соцiальнi i матерiальнi схеми, щоб потiм передати їх менш щасливiй частини людства. В Америцi зiбралися найбiльш енергiйнi представники всiх держав планети, вона вiдстоює загальнолюдськi цiнностi.[117] Не погодитися з даними твердженнями, звичайно, важко. незалежностi, Конституцiя i загальна законодавча база. І бiльше фактично нiчого. Як писав у свiй час один iз найкращих дослiдникiв Америки – де Токвiль: “В Америцi усi народилися рiвними, i тому її жителям не потрiбно боротися за це”.[118] А це, у свою чергу i є однiєю iз найголовнiших засад полiтичної нацiї та громадянського суспiльствi – рiвнiсть усiх перед державою та законом. Це був приклад американської полiтичної нацiї. ще одним цiкавим прикладом для вчення свiтового досвiду формування полiтичних нацiй, є канадська полiтична нацiя. Про канадську полiтичну нацiю пишуть вже давно. Багато рiзних точок зору мають мiсце в наукових дискусiях стосовно даної тематики. Унiкальнiсть Канади полягає не тiльки в колосальних розмiрах i розмаїтостi її ресурсiв i територiї взагалi i “на душу населення”, не тiльки в наявностi величезного освоюваного пiвнiчного “прикордоння”, розтягнутостi i навiть розiрваностi на окремi регiони її реально заселеного простору, не тiльки у федералiзмi державного устрою, регiоналiзмi полiтичної культури i етнолiнгвiстичному дуалiзмi (“Французька” i “Англiйська” Канада) – паралелi цим явищам можна знайти в рядi країн сучасного свiту. Найбiльш яскрава i специфiчна риса канадського суспiльства – це його етнокультурна мозаїка, виражена в тому, що жодна етнiчна група канадцiв не складає бiльшостi населення країни в цiлому. Канада – це країна меншин, пов’язаних загальнонацiональною iдеєю, ентнокультурних груп, бiльшiсть членiв кожної з якої вважає себе канадцями й одночасно з гордiстю пiдкреслює свою приналежнiсть до даної етнiчної групи, не виявляючи свiдомого прагнення до асимiляцiї з якою-небудь iншою групою. Ця думка пiдтверджується багатьма дослiдженнями – опитуваннями представникiв етнiчних груп, проведеними автором у 1995-1998 роках у рiзних мiстах i селищах провiнцiй Квебек, Онтарiо, Саскачеван, Манитоба i Нью-Брансуiк (близько 300 респондентiв).[119] Сьогоднi у населеннi Канади можна видiлити бiльш 100 виразних етнiчних груп (перiодичнi видання в країнi виходять на 60 мовах), причому лише 2,8% жителiв Канади в ходi останнього повного перепису населення (1991 р.; про не цiлком порiвняннi результати промiжного перепису 1996 р. ми розповiмо далi) визначили свою етнiчнiсть як просто “канадцi”. Серед решти, що усвiдомили свою специфiчну етнiчнiсть 97,2% канадцiв, 29,4% - на “чисто-британське” походження (англiйське, шотландське, iрландське чи валiйське); 4,1% - на змiшане британське i французьке; 2,2% - на британське i/чи французьке, змiшане з представниками iнших етнiчних груп; 26,9% визначили себе як представники “iнших” етнiчних груп.[120] Саме це останнє угруповання, частка якого в населеннi Канади стабiлiзувалися i навiть має тенденцiю до деякого росту, виявляючи визначену опiрнiсть до асимiляцiї, визначає видиму “мозаїчнiсть” канадського суспiльства. До неї примикає i частина змiшаної в етнiчному вiдношеннi групи, багато представникiв якої з гордiстю зберiгають i навiть культивують етнокультурнi коренi хоча б i “частини” своїх предкiв. Наприклад, уродженець росiйсько-англiйської родини звичайно виявляє особливу цiкавiсть до росiйської культури i вважає себе скорiше “росiйським канадцем”. “Канадскiсть” i навiть “англоканадскость” такої людини природна i не пiддається сумнiву, а кревний зв’язок iз ще однiєю великою культурою надає йому можливiсть додаткового духовного збагачення.[121] Характерно, що стосовно представникiв небританської i нефранцузький етнiчних груп у Канадi прийнятий термiн “етнiчне визначення + канадцi”. Тобто замiсть звичних з погляду росiйської мови i сприйняття термiнiв “канадськi українцi” (“українцi, що живуть у Канадi”), “канадськi китайцi” i т. д., прийняте (полiткорректно) говорити “українськi канадцi”, “китайськi канадцi” i т. д., що здається трохи нелогiчним, але вiдбиває їхнє сприйняття навколишнiм суспiльством, як i самосприйняття: це канадцi такого-то походження. Але насамперед – це канадцi.[122] Над етнiчна, – чи, якщо завгодно, суперетнiчна – нацiональна iдея Канади заслуговує великої уваги iнших багатонацiональних держав, i в першу чергу – настiльки схожої на неї Росiї, а точнiше – того євразiйського спiвтовариства народiв, що органiчно склалося на бiльшiй частинi територiї колишнього СРСР, i настiльки раптово розпалося внаслiдок кризи лише однiєї з її iдей, що поєднували, (i не встигнувши усвiдомити того, що є й iншi – недарма тепер пошуки “росiйської iдеї” розглядаються як загальнонацiональна задача). Тим бiльше цiкаво розглянути особливостi знайденого в Канадi алгоритму “єдностi через рiзноманiття”.[123] Вперше у свiтi проголошена Канадою в 1971 роцi, полiтика багатокультурностi була юридично закрiплена прийнятим федеральним парламентом у 1988 роцi “канадським Актом про багато культурнiсть”, що дотепер не має мiжнародних паралелей. Існує в науцi думка, що Канада – це країна, яка заснована на парадоксi. Як зазначає д-р Хеди Фрай, державний секретар з питань багато культурностi: “Цей парадокс полягає у єдностi саме через рiзномаїття багатьох народiв”. Канада розглядається багатьма як “прототип перших багатокультурних нацiй свiту.” Розцiнюючи канадську полiтику заохочення багатокультурностi, (це проявляється, насампред, у фiнансовiй пiдтримцi багатомовної “етнiчної преси”, у вiдкриттi шкiл для етнiчних меншин, для вiдкритого доступу до культурних органiзацiй, тощо). Зразковою та безпрецедентною формулою будiвництва багатокультурностi та етнiчної толерантностi в Канадi, визнала i свiтова комiсiя ЮНЕСКО по культурi i розвитку, у 1997 р.; а також пiдтримала канадський пiдхiд як “модель для iнших країн”.[124] Отже, коротко охарактеризувавши полiтичну нацiю в Канадi, можемо зробити висновок, що Канада активно працює i робить величезнi кроки у будiвництвi полiтичної нацiї. Яка, можемо твердити, вже сформувалася, з чим деякi дослiдники, не погоджуються. Так, деякi з них вважають, що канадська нацiя перебуває тiльки на завершальному етапi свого формування; бiльшiсть канадських полiтологiв сходяться на думцi, що лише повноцiнна канадська iдентичнiсть, яка буде домiнувати у всiх провiнцiях Канади, вирiшить значну частину мiжетнiчних та мiж провiнцiйних суперечок i автоматично знiме питання канадської єдностi з порядку денного полiтичного життя канадцiв.[125] Не можна категорично не погоджуватися з даним твердженням. Але величезний внесок у будiвництво полiтичної нацiї канадцями все ж таки зроблений, чого заперечувати не можна. Головна заслуга канадцiв полягає саме в дотриманнi того принципу, про який ми говорили вище – а саме – принцип громадянства. Уся Канада забарвлена рiзними кольорами – рiзними етносами. Кожне мiсто вражає своєю строкатiстю. Так, на приклад, Торонто – найважливiший центр англоканадської культури. Стрiмкий економiчний розвиток приваблює iммiгрантiв з усього свiту. Тут представленi абсолютно усi численнi етнокультурнi групи канадцiв i знаходяться їхнiй ведучi культурнi центри: досить сказати, що в мiстi видаються 112 перiодичних видань на мовах 40 етнiчних “меншин”.[126] Теж саме можна сказати i про Монреаль.[127] Уся ця велика кiлькiсть багатоетнiчних мiст, з багатьма етнiчними меншинами та спiльнотами, якi мають усi можливостi для вiльного iснування та самодостатнього життя свiдчить лише про правильну нацiональну полiтику Канади; про правильнi кроки, до яких вдається полiтична елiта Канадського Парламенту для ефективного будiвництва полiтичної нацiї. Усе це вiдповiдає головним цiлям канадської нацiональної полiтики розвитку багатокультурностi заради досягнення нацiональної єдностi та культурного взаємозбагачення канадцiв. Отже, данi цiлi полягають у наступному: - пiдтримка етнокультурних груп; - допомога в подоланнi ними бар’єрiв на шляху їхньої участi в життi всiєї Канади; - заохочення культурних обмiнiв мiж групами в iнтересах досягнення загальнонацiональної єдностi. Даний канадський, на нашу думку, позитивний досвiд формування та становлення полiтичної нацiї, би бути використаний при розробцi нацiональної полiтики в не менш багатокультурнiй та полiетнiчнiй державi – Росiйськiй Федерацiї. Ведучи ж мову про Росiйську Федерацiю та про росiйську полiтичну нацiю, важливо зробити наголос на тому, що тут полiтична нацiя ще не сформована. Вона пройшла вже деякi етапи свого формування (на вiдмiну вiд української полiтичної нацiї, яка тiльки пройшла етап “зародження” зачаття?). Тепер треба утвердитися у менталiтетi росiйського народу, i строго дотримуватися принципу багатонацiональностi у суспiльствi, що веде за собою прiоритетну роль громадянства. Для цього треба, було б бажано, по можливостi, уникати мiжнацiональнi сутички, якi, на жаль, i на сьогоднi ще мають мiсце у Росiйськiй Федерацфiї. Ще в “Повiстi времiнних лiт” вказувалося на полiетнiчнiсть, багатонацiональнiсть Росiї, де поряд iз руссо-слов’янами проживали десятки iнших нацiональностей. Багатонацiональнiсть Росiї зростала в ходi формування Росiйської Імперiї, що мала свої особливостi. В Росiї процес приєднання народiв i земель автоматично означав вступ до пiдданства. На рiвнi громадянського суспiльства, на рiвнi простих людей, залучення до росiйської мови, до росiйської культури йшло досить активно i без примусу.[128] спiльностi як народу, як громадян, як спiввiтчизникiв об’єктивно неминуче; б) певною мiрою необоротнiсть цього процесу формування мiжетнiчної, полiтичної нацiї можлива на основi вiльного розвитку кожного етносу у своїй самобутностi й у рiвноправному його залученнi через представникiв конкретних нацiональностей у розвиток усiєї країни; в) при цьому усе бiльш визначальну роль у статусi людини, його прав i свобод, можливостi реалiзацiї в державному i громадському життi свого людського потенцiалу грають уже не його родовi, етнiчнi ознаки, а громадянство.[129] людей у рiднiй державi за етнонацiональнлю ознакою. А за цим випливають революцiї, конфлiкти, i розшарування держав, що перериває в цiлому процес розвитку етносiв, формування з них етнонацiй, їхнє об’єднання в традицiйну спiльнiсть – росiйський народ, росiйську нацiю.[130] На початку ХХ столiття в умовах царського самодержавства стало неможливим формування хоча i пiдготовленої по багатьом параметрам спiльностi росiйського народу – росiйської нацiї. Отже, Росiя, як держава розвалилася. Немає перспектив для держави, де немає перспектив формування єдиної нацiї на основi гармонiзацiї iнтересiв усiх складових її частин, у тому числi i нацiй-етносiв, забезпечення нормального самопочуття громадян країни всiх нацiональностей. (одним iз недолiкiв при формуваннi полiтичної нацiї Росiї було те, що в основi етнополiтики був закладений принцип: “у кожнoї нацiї є двi нацiї: нацiя-пролетарiат i нацiя-буржуазiя”[131] ) Отже, зруйнувалася iсторична етнонацiональна основа росiйської спiльностi як полiтичної нацiї. Але, незважаючи на це, у справi становлення спiльностi людей – радянського народу – на єдиних економiчних i духовних основах безперечно було багато досягнуто. Вдалося зробити чимало у формуваннi росiйської спiльностi народiв у радянському варiантi, але це вiдбувалося не саме по собi – а на основi, насамперед, досягнень i цiнностей iсторичного минулого спiльностi народiв i громадян. Концепцiя про формування нової iсторичної спiльностi людей – радянського народу дiйсно мала пiд собою серйознi пiдстави. Спiльнiсть народiв Радянського Союзу, росiйського народу в культурно-мовнiй i в соцiально-економiчнiй сферах iстотно змiцнилася за роки спiльного життя, незважаючи на всi труднощi i трагедiї полiтичних процесiв. Прикладом життєвостi i життєздатностi цiєї спiльностi безперечно стала перемога радянського народу як цiлiсного утворення у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi. Радянський народ як мiжнацiональна спiльнiсть людей знайшов стiйкiсть до зовнiшнiх погроз. Це важлива ознака полiтичної нацiї. Взаємне прагнення i духовна спiльнiсть росiян, українцiв, бiлорусiв, казахiв, грузин, азербайджанцiв, вiрмен i багатьох iнших – стали реальним фактом спiльного буття. Деякi дослiдники наполягають на тому, що у радянських людей бiльше спiльного, росiйсько-радянського, нiж “чисто” етнонацiонального.[132] І незважаючи, на всi перепони, народи iсторичної Росiї довели, що вони здатнi жити i розвиватися в статусi суперетнiчної i мiжетнiчної єдностi. жити та розвиватися у мiжетнiчнiй єдностi. Вони не бачать свого майбутнього поряд iз Росiйською Федерацiєю, не мають бажання бачити себе одним цiлим з цiєю державою. Як результат – вимагають незалежностi (на жаль, це вiдбувається не завжди мирним шляхом). Що характерно також для сьогоднiшньої Росiї – тут, наполягають деякi дослiдники, активно проводиться етнiзацiя по всiм рiвням: нерiдко тут, по-всякому обвинувачуються iнородцi, а найбiльш пригнобленими i постраждалими виявляються росiяни.[133] А в рядi республiк у вiдповiдь в усьому обвинувачуються росiяни, на них переноситься провина полiтичних режимiв. І все це замiсть того, щоб сказати, що була одна країна, один народ, отже, загальними були i багато досягнень, i трагедiї, незважаючи на полiтичну надбудову. Історiю єдиної країни, єдиного народу не можна подiляти на росiйську чи неросiйську. У сучасних умовах постає лише одна задача для росiйського народу – не боючись етнiчного рiзноманiття, пiдключати весь його потенцiал до процесу формування багатонацiонального народу, нацiї-держави в Росiйськiй Федерацiї. Стратегiчна задача для Росiї, усiх її народiв, не впадаючи в крайностi iмперського унiтаризму i конфедеративного сепаратизму, наполегливо i мудро “збирати” Батькiвщину, народ росiйський у росiйську полiтичну нацiю, зберiгаючи усе етнаноцiональне рiзномаїття країни, забезпечуючи його самоствердження i спiвтворчiсть на основi принципiв демократiї i федералiзму.[134] У росiйських народiв, об’єднаних у єдиний багатонацiональний народ Росiйської Федерацiї, загальна iсторiя, загальнi соцiально-полiтичнi традицiї, взаємно адаптована ментальнiсть, сприйняття явищ i процесiв, загальна економiчна база, вiд стану якої залежить реалiзацiя соцiально-економiчних прав i свобод кожного росiянина, взаємозалежна культура i загальна росiйська мова i багато iнших загальноспiльних ознак, що у єдинiй державi вiдбиваються в загальногромадянських почуттях i цiннiсних орiєнтацiях. І головне для тут – волевиявлення багатонацiонального народу Росiйської Федерацiї, що є джерелом влади i носiєм суверенiтету. Єднiсть рiзноманiття – от формула (цей же принцип панує у Канадському суспiльствi) життєдiяльностi росiйського народу, росiйської нацiї-держави в перспективному планi. Для цього, насамперед, потрiбна полiтика будiвництва солiдарного народу i солiдарного суспiльства, де кожна людина, незалежно вiд нацiональної приналежностi, i кожен народ, незалежно вiд чисельностi, будуть себе почувати членами однiєї родини, однiєї нацiї, однiєї громадянської нацiональностi. Шлях Росiйської Федерацiї – це мiцна єднiсть як спiльностi за рахунок розкриття потенцiалу її рiзноманiття.[135] Так само, як ми скажемо i про українську полiтичну нацiю, - не можна критикувати її занадто категорично. Порiвняно з українською полiтичною нацiєю, тут, звичайно, на наш погляд, перспективи бiльш обднадiйливiшi. Не дивлячись на деякi мiжетнiчнi конфлiкти, що мають мiсце в Росiйськiй Федерацiї, на расовi та нацiональнi гноблення (у деяких випадках) бiльша частина росiйського народу (не етносу, а саме – народу!) мають на метi консолiдуватися i створити мiцну потужну державу, яку у свiтi всi поважатимуть. На вiдмiну, вiд нашої, української нацiї, тут, у Росiї, патрiотизм сягнув свого найвищого рiвня. Тут, не має подiлу на бiло-голубих та помаранчевих, тут нема “двох народних президентiв”, кожний з яких намагається повести державу у рiзнi боки. Тут, є повага до керiвництва своєї держави, є пiдтримка народу. І, нехай, деколи це може здатися ознакою авторитаризму, та найбiльшою та найважливiшою задачею Росiйської Федерацiї – є “збирання” громадян, народу, держави в нацiю. Шовiнiзм чи нацiоналiзм не створюють нацiю. Нацiю створюють воля i патрiотизм. Країнi потрiбнi переконливi, загальнi для всiх нацiональностей iдеї росiйського патрiотизму, здатнi змiцнювати росiйську нацiю, мобiлiзувати її в цiлому на демократичнi реформи. Не буває єдиної нацiї без спiльних переживань i перемог, без нацiонального i людського достоїнства. “Не потрiбна менi нацiя, якщо вона давить на мене, заважає менi, тисне на мої людське достоїнство. Не хочу i держави, що буде придушувати мої права i свободи, замiсть того, щоб їх захищати. Але я буду почувати себе погано в цiй країнi, якщо не влаштований мiй рiд, мiй народ, а значить i моя батькiвщина, моя держава. Єдина нацiя – це, насамперед, одна родина, єдиний дух. Країнi потрiбна полiтика “збирання” Росiї, її народiв i територiй, а не проекти збiльшення суб’єктiв, об’єднання автономiй i “розпуску” республiк”.[136] Президент Росiйської Федерацiї Путiн В. В. неодноразово говорив про ефективнiсть i єднiсть федеративної багатонацiональної держави. Вiн зв’язує це в тому числi i з федералiзмом, i розумною полiтикою державної спiльностi народiв.[137] В остаточному пiдсумку i головним чином ефективнiсть держави – це ще її здатнiсть забезпечити права i свободи громадянина, незалежно вiд його нацiональної приналежностi, народу-етносу, незалежно вiд його чисельностi, забезпечуючи в такий спосiб на дiлi збирання багатонацiонального народу Росiйської Федерацiї в єдину полiтичну нацiю, нацiю-державу. Це найбiльш перспективна лiнiя розвитку росiйської державностi у ХХІ столiттi. І вiд здатностi полiтичної елiти i суспiльства успiшно вирiшувати цю задачу залежить майбутнє росiйської полiтичної нацiї, майбутнє її народiв, а значить i кожного її громадянина, росiйської полiтичної нацiї, нацiї-держави.[138] Путiн В. В. вiдзначив, що однiєю iз найважливiших задач для його полiтики є вiдновлення полiтичної системи, та ефективне формування полiтичної нацiї у Росiї. Володимир Путiн впевнений, що сучасна сильна економiка в сполученнi з гiдною соцiальною пiдтримкою i безпекою громадян є надiйною основою для формування єдиної полiтичної нацiї.[139] “Єднiсть у рiзноманiттi” – слова, вибитi на гербi Автономної республiки Крим, виявляють собою полiтичний принцип. Але полiтична форма з’явиться тiльки в момент iнституцiоналiзацiї механiзмiв, що вiдповiдають за солiдарнiсть усiх суб’єктiв полiтичної гри. Тому не окремi i призначенi, а багато хто й обранi повиннi брати участь у додаваннi нової полiтичної форми. З чого випливає, що країнi необхiдна рамкова iдентичнiсть, що зв’язує рiзне в єдиний полiтичний органiзм. Такою iдентичнiстю не може виступити нi расова, нi етнiчна, нi релiгiйна. Такою iдентичнiстю може стати тiльки громадянська – iдентичнiсть полiтичної нацiї, що ґрунтується на колективному досвiдi, цiнностях i параметрах майбутньої долi. У “Безхребетнiй Іспанiї” Хосе Ортега-i-Гассет писав, що нацiї формуються i живуть лише остiльки, оскiльки втiлюють у собi деяке прагнення здiйснити загальну програму прийдешнього.[140] народiв, що проживають на територiї Росiйської Федерацiї, рiзних культур, полiтичних поглядiв i соцiальних прошаркiв. Отже, проаналiзувавши деякi полiтичнi нацiї, а саме – американську, канадську та полiтичну, можемо їх дещо порiвняти. Не даремно, автор росставив їх саме таким чином. На наду думку, полiтична науцiя в Америцi, на сьогоднiшнiй день є найбiльш ефективною та довершенною. Про Сполученi Штати Америки, як тут не йдеться. Мова йде лише про американську полiтичну нацiю. У цьому Америка є найсильнiшою у свiтi. Тут найвищий рiвень патрiотизму, єдностi суспiльства, як за iдеологiчними, так i за полiтичними ознаками, тут панує повага до прав людини, незалежно вiд її расових чи етнiчних ознак. Людина тут – по-перше – громадянин Америки. Крiм них, тут, ще бiльше 100 етносiв, але саме вони є визначальником нацiональної полiтики Канади. Полiтична нацiя тут, в принципi, вже сформована (хоча деякi дослiдники iз цим не погоджуються). Про це свiдчить ряд обставин, якi створили громадянське суспiльство з усiма складовими елементами. Тут, принцип етнiчностi вже витiснений принципом громадянство. Одним iз крокiв, що цьому передували, є затверджена у 1971 роцi концепцiя багатокультурностi, визначила Канаду як багатокультурне суспiльство в рамках анголо-французької двомовностi i встановила посаду мiнiстра з багатокультурностi. Українська полiтична нацiя: процес її становлення та перспективи Як говорилося у попередньому роздiлi полiтична нацiя вже iснує у багатьох державах. Українська держава поки що тiльки готується до того, що б гiдно “зустрiти” полiтичну нацiю у себе в суспiльствi. Говорячи про долю української полiтичної нацiї, треба сказати, що найкращим ґрунтом, де б вона “прийнялася” було б громадянське, багатонацiональне суспiльство. Сьогоднi, на нашу думку, є потреба у створеннi такого суспiльства в Українi. держави створювали “пiд себе” нацiї, а не навпаки. Нiхто (чи майже нiхто) не сумнiвається в iснуваннi українського етносу, вiдмiнного вiд росiйського або бiлоруського. Але етнiчнi українцi складають три чвертi населення країни, а iншi громадяни країни до титульного етносу не належать. Що ж їх може об’єднати з українцями в єдину спiльноту? Нацiя, вiдповiдно до сучасних уявлень, — це “сукупнiсть людей, що мають власне iм’я, загальну iсторичну територiю, загальнi мiфи й iсторичну пам’ять, масову суспiльну культуру, загальну економiку й однаковi для всiх членiв юридичнi права й обов’язки”.[141] У реальному життi зовсiм не всi полiтичнi нацiї можуть цiлком вiдповiдати цьому iдеалу, але бiльшiй частинi вимог, пропонованих до нацiї, вони все-таки вiдповiдають. Українська ж нацiя не пiдпадає пiд це поняття за жодним параметром. Усе ще досить високий у нас вiдсоток людей, що розглядають нове державне утворення як тимчасове, — вони бажали б бути громадянами iншої країни, з iншою назвою й iншою територiєю. Важко в умовах перехiдної економiки i господарської кризи говорити про економiчну самостiйнiсть i, тим бiльше, про самодостатнiсть України. Тiльки економiчна i полiтична стабiльнiсть, i встановлення добросусiдських, заснованих на взаємнiй повазi i довiрi, вiдносин з країнами СНД, Євросоюзу та Росiї, зокрема, створять умови, коли можна буде говорити про наявнiсть територiальної й економiчної єдностi України. Але навiть тодi залишаться серйознi проблеми. Як бути з iсторичною пам’яттю, загальними мiфами, культурою i, звичайно ж, з рiвноправнiстю? Усi цi гуманiтарнi проблеми прямо пов’язанi з основною темою даної магiстерської роботи, i вiд їхнього вирiшення залежить чи буде сформована українська полiтична нацiя, або iншими словами, єдина багатонацiональна громада України. У досягненнi цiєї мети зацiкавленi всi основнi полiтичнi сили України, але от у питаннi про те, як цього домогтися, єдностi на сьогоднi немає. У кожнiй країнi процес державотворення вiдбувається за допомогою тiєї чи iншої концепцiї. Кожна держава вправi обирати саме ту концепцiю, яку вважає за потрiбне. Так, iснують, принаймнi, двi актуальнi на сьогоднi концепцiї побудови держави та громадянського суспiльства у ньому, а саме – це нацiоналiстична концепцiя та така, яка бере за основу принцип громадянства та рiвностi. Бiльш продуктивною, на наш погляд, може стати робота над другою, принципово вiдмiнною вiд нацiоналiстичної, концепцiєю побудови громадянського суспiльства в Українi. Тобто, варто вiдмовитися вiд iдеї надання переваг одному етносу, нехай навiть титульному, на користь принципу поваги прав особистостi i визнати, що громадянське суспiльство в нашiй країнi може бути лише полiетнiчним, полiкультурним i багатомовним. Держава жодним чином не повинна тиснути на громадянина України в тому, що стосується його етнiчної, мовної i культурної самоiдентифiкацiї. Усякi спроби зробити такий тиск повиннi розглядатися як порушення свобод i прав людини. Саме такий пiдхiд вирiшення нацiональних проблем у багатонацiональних державах пропонується сьогоднi демократичною Європою, що зафiксовано в європейських мiжнародно-правових документах, що вже ратифiкувала чи повинна ратифiкувати Україна. У ньому, як вiдомо, говориться, що “Кожна людина в Українi, незалежно вiд нацiонального походження i нацiональної самоiдентифiкацiї, мiсця проживання i релiгiйних переконань, вправi вiльно використовувати, вивчати i пiдтримувати будь-яку мову. Кожна людина має право вiльно обирати i змiнювати свою приналежнiсть до будь-якої мовної групи, вважати себе двомовною чи багатомовною. Цi права є природними i невiд’ємними”.[142] Закон передбачає своєрiдну “триповерхову” систему, що повинна на практицi забезпечувати всiм громадянам реалiзацiю цих прав. Державна мова — українська; у регiонах, де компактно проживають нацiональнi меншини, їхня мова може мати офiцiйний статус за рiшенням органiв мiсцевого самоврядування. Як цьому законопроекту, так i iншим подiбним законам, необхiдна суспiльна пiдтримка, що може забезпечити лише широкий рух за рiвноправнiсть i полiетнiчне громадянське суспiльство, перед яким стояла б винятково важлива задача, яка вiдповiдає часу та демократичним принципам, — рiшуче протистояти будь-яким проявам агресивного нацiоналiзму i ксенофобiї. У попереднiх роздiлах даного наукового дослiдження мова йшла про поняття “нацiя”, зокрема, багато уваги для кращого розумiння поняття “полiтична нацiя”, було придiлено етнiчнiй нацiї. Що ж таке полiтична нацiя, якi її елементи, яка її структура, спробуємо дослiдити нижче. Ведучи мову про українську полiтичну нацiю (знов ж таки, поки що не сформовану, а таку, що перебуває на етапi свого “зачаття”), звернемо увагу на процес її формування. Сьогоднi, а також “вчора” полiтичнi елiти, здебiльшого, провладнi полiтичнi лiдери багато акцентували уваги на важливостi формування полiтичної нацiї в Українi. Так, перший етап формування української полiтичної нацiї, на нашу думку, почався на рубежi 90-х рр. XX ст. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт про державний суверенiтет, а 24 серпня 1991 р. — Акт проголошення незалежностi України. 1 грудня 1991 р. вiдбувся Всеукраїнський референдум, на якому народ пiдтвердив цей iсторичний вибiр (за схвалення Акта проголошення незалежностi висловилися 92 % учасникiв голосування). Того ж дня було обрано й першого Президента держави. В одному iз найперших Послань Президента до Верховної Ради України говорилося “Український народ, реалiзуючи на початку 90-рокiв ХХ ст. вiкову мрiю про незалежнiсть i власну державу, уникнув спокуси втiлювати в життя гасло “Україна для українцiв”. Натомiсть було проголошено i гарантовано рiвнiсть прав громадян нової держави, незалежно вiд їх етнiчного походження та вiросприйняття”. Демократичнi полiтико-правовi засади розбудови української полiтичної нацiї знайшли адекватне тлумачення в Конституцiї України. Зокрема, у третiй частинi преамбули Конституцiї право на самовизначення, проголошення незалежностi України закрiплено не тiльки за “українською нацiєю”, а i за “усiм Українським народом”, пiдтверджуючи тим самим iснуючу об’єктивну реальнiсть, що Україна є Батькiвщиною та “рiдним домом” для громадян всiх нацiональностей.[143] Демократичнi полiтико-правовi засади розбудови української полiтичної нацiї дiстали адекватне тлумачення у Конституцiї України. Смисл визначення Українського народу з великої лiтери включає у себе як полiетнiчну специфiку населення України, так i його громадянську, полiтичну сутнiсть — рiвнiсть громадян усiх нацiональностей перед законом. Бiльше того, в частинi третiй преамбули Конституцiї право на самовизначення, проголошення незалежностi України закрiплено не тiльки за “українською нацiєю”, а й за “усiм Українським народом”, чим пiдтверджено об’єктивну реальнiсть: Україна є батькiвщиною, рiдним домом для громадян усiх нацiональностей.[144] Крiм того, у статтi 11 Основного Закону визнається, що крiм титульної нацiї — українцiв є й iншi корiннi народи i нацiональнi меншини. На пiдготовчому етапi розробки Конституцiї термiн “нацiональнi меншини та корiннi народи” було замiнено на “корiннi народи та нацiональнi меншини” для того, щоб слово “корiннi” одночасно вiдносилося як до слова “народи”, так i до словосполучення “нацiональнi меншини”.[145] Цим, на нашу думку, держава зняла проблему самоiдентифiкацiї автохтонних нацiональних меншин України — росiян, євреїв, грекiв, полякiв, румун, угорцiв та iн., спрямовуючи їх “пасiонарну енергiю”[146] у напрямi iнтеграцiї в українське полiтичне суспiльство та запобiгаючи розвитковi сепаратистських настроїв. Таким чином, можна твердити, що нацiональнi меншини, поряд з українцями, на територiї своїх “етноплацент” та “етноойкумен” перебувають “у себе вдома”, у своєму “етнокультурному ареалi” i є автохтонним (корiнним) населенням. В цiлому Конституцiя та закони України дозволяють забезпечити всi основнi права та свободи корiнних народiв та нацiональних меншин. Право на iснування, використання здобуткiв культур та використання рiдної мови (у тому числi в одержаннi освiти) гарантовано статтями 10, 11, 22, 53 i 119 Конституцiї, законами “Про мови”, “Про нацiональнi меншини”. Право на представництво частково гарантовано статтею 14 Закону “Про нацiональнi меншини” та статтею 22 Конституцiї щодо недопущення звуження форм та обсягу iснуючих прав i свобод. Триває робота над проектом концепцiї нацiонально-культурної автономiї (хоч i тепер стаття 2 Декларацiї прав нацiональностей України дозволяє iснування нацiонально-адмiнiстративних одиниць).[147] Полiетнiчнiсть України проявляється в тому, що, за даними всеукраїнського перепису населення 2001 р., на її територiї проживають представники понад 130 нацiональностей i народностей. Серед них переважна бiльшiсть — українцi, чисельнiсть яких становила 37 млн. 541,7 тис., або 77,8 % вiд загальної кiлькостi населення. За роки, що минули вiд перепису населення 1989 р., кiлькiсть українцiв зросла на 0,3 %, а їх питома вага серед жителiв України — на 5,1 %.[148] населення зменшилась на 4,8% i становить 17,3%.[149] України (у Запорiзькiй областi — 24,7%, Одеськiй — 20,7%, Днiпропетровськiй — 17,6%, Херсонськiй — 14,1%, Миколаївськiй — 14,1%). Проте абсолютну бiльшiсть вони становлять лише в Криму — 58,3 %.[150] На третє мiсце за чисельнiстю, яке ранiше займали євреї, вийшли бiлоруси — 275,8 тис. На четвертому мiсцi залишились молдавани — 258,6 тис., причому переважна їх бiльшiсть проживає у двох областях — Одеськiй i Чернiвецькiй. Досить значною етнiчною групою є болгари — 204,6 тис., бiльшiсть їх проживає в Одеськiй i Запорiзькiй областях. Майже вся грецька меншина (84,7%) сконцентрована в Донецькiй областi, румунська — в Чернiвецькiй та Закарпатськiй — 75,9% i 21,3% вiдповiдно. На Закарпаттi проживають практично всi угорцi України, в Одеськiй областi — майже вся гагаузька етнiчна група. Бiльше половини етнiчних полякiв живе у Житомирськiй, Хмельницькiй та Львiвськiй областях. Практично всi кримськi татари-репатрiанти поселилися в Криму, на своїй iсторичнiй батькiвщинi, їх питома вага в населеннi АРК становить нинi 12%. Зазначимо, що тривожним симптомом для етнiчних українцiв є зменшення їх абсолютної чисельностi у рядi споконвiчно землеробських областей, де в усi часи була велика частка українського сiльського населення з традицiєю багатодiтностi (Вiнницька, Житомирська, Кiровоградська, Полтавська, Сумська, Черкаська, Чернiгiвська).[151] Регiональна специфiка України визначається ще й тим, що основний економiчний її потенцiал зосереджений у схiдному i пiвденному регiонах, де iсторично домiнує росiйська мова й культура, порiвняно з переважно україномовними центральними i майже суцiльно україномовними захiдними територiями. Як пiдрахували фахiвцi Нацiонального iнституту стратегiчних дослiджень, у 2001 — 2002 рр. у шести регiонах (Донецькiй, Днiпропетровськiй, Луганськiй, Запорiзькiй, Харкiвськiй областях, а також у Києвi ) було зосереджено 48,4% основних засобiв країни, 52% виробництва валової доданої вартостi (ВДВ), 62,5% виробництва промислової продукцiї, 48,5% обсягу iнвестицiй в основний капiтал.[152] Вiдповiдно до такого розшарування в етнiчнiй та економiчнiй сферах, спостерiгається суттєва розбiжнiсть позицiй регiонiв з деяких питань, насамперед – загальнонацiонального характеру, на приклад, стосовно державної мови, вибору суспiльно-полiтичної моделi та геополiтичного вектора, розколу у православ’ї тощо. Рiзноспрямованiсть економiчних потреб та iнтересiв регiонiв з рiзними мовно-культурними орiєнтацiями може спричинити активiзацiю сепаратистських тенденцiй. Не дивлячись на усi цi розбiжностi, українська полiтична нацiя, звичайно ж, має i позитивну динамiку. Передусiм, про це свiдчить пiдтримка громадянами незалежностi України. Як показують дослiдження, проведенi Київським мiжнародним iнститутом соцiологiї, попри катастрофiчне зниження рiвня доходiв бiльшостi населення пiсля 1991 р., частка прихильникiв незалежностi держави серед її дорослого населення жодного року не знижувалася до критичного рiвня у 50%. Перше, найзначнiше зниження кiлькостi прихильникiв незалежностi вiдбулося у першi два роки пiсля розпаду СРСР (коли вирувала гiперiнфляцiя), сягнувши до початку 1994 р. найнижчого за всi роки незалежностi рiвня — 56%. Друге зниження рiвня пiдтримки незалежностi вiдбулося впродовж 1997 р., а особливо 1998 р. внаслiдок свiтової фiнансової кризи. Останнє зниження пiдтримки незалежностi було зафiксовано в груднi 2001 — березнi 2002 р. А в листопадi 2000 р. було зафiксовано найвищу за всi роки дослiджень частку прихильникiв незалежностi України серед її громадян. Тодi уперше на її пiдтримку висловилася не менше громадян, нiж на референдумi 1991 року.[153] протягом тисячолiть переконливо доводить, що мова об’єднує народи у нацiї й змiцнює державу. Держава без своєї мови втрачає iстотнi ознаки суверенiтету – культурного та iнформацiйного, зрештою засадничо-iдеологiчного. Отже, мовна консолiдацiя українського суспiльства потребує не полiтики закликiв, умовлянь, звинувачень i тому подiбного емоцiйного тиску, а стратегiї розширення та поглиблення українського смислового iнформацiйного поля. Сьогоднi мовна ситуацiя в Українi має таку тенденцiю: збiльшилася кiлькiсть тих, хто спiлкується у своїй родинi переважно українською мовою (з 36,7% у 1994 р. до 38,1% у 2003 р.); зменшилася кiлькiсть тих, хто спiлкується переважно росiйською мовою (з 32,4% у 1994 р. до 25,2% у 2003 р.); збiльшилася кiлькiсть тих, хто спiлкується обома мовами, залежно вiд обставин – вiд 29,4% у 1994 р. до 36,0% у 2003 р.[154] Найефективнiшими методами реального пiдвищення авторитету української мови є створення у суспiльствi таких умов, за яких нею говорити було б не просто необхiдно, а корисно – для кар’єри, iнформацiйного обмiну, роботi на комп’ютерi тощо. Сьогоднi українська мова не повнiстю виконує свою комунiкативну функцiю у науцi, технiцi, на виробництвi, у дiлових стосунках, в освiтi та iнших сферах суспiльного життя, бо не охоплює номенклатури понять, вироблених свiтовою цивiлiзацiєю останнiм часом у технiцi, науцi, виробництвi, суспiльно-економiчних вiдносинах. Тому необхiдно зосередити увагу на “перекладi” цiлих галузей науки, культури, виробництва, багатьох сфер суспiльного життя на україномовнi смисли. Українське мовознавство має бути свiдоме цiєї проблеми i посилено працювати над укладанням галузевих термiнологiчних словникiв та необхiдними перекладами кращих досягнень свiтової думки. У цiлому ж можна говорити про необхiднiсть розробки та реалiзацiї загальної державної стратегiї мовно-iнформацiйного суверенiтету України. Це одна з найважливiших функцiй української елiти. Проблема не в тому, що необхiдно “впроваджувати” українську мову в росiйськомовних регiонах Сходу i Пiвдня, а в тому, як зробити, щоб говорити українською було не тiльки престижно, необхiдно i вигiдно. Постає питання – як зробити так, щоб у рiзних народiв, етносiв, якi проживають на територiї України виникало бажання спiлкуватися українською мовою – i не тiльки в державних установах, але й в побутi. А для цього необхiдно пiдняти рiвень нацiональної свiдомостi. І знов ж таки, – не тiльки у титульного етносу, але й нацiональних меншин. А, як вiдомо, iснує поширена думка, що однiєю з головних причин нацiональної невизначеностi бiльшостi громадян України є саме недостатнiй рiвень нацiональної самосвiдомостi. Соцiологiчнi данi, наведенi рiзними дослiдниками (зокрема — Дж. Бремером),[155] показують, що бiльшiсть росiян, наприклад у Львовi i Києвi, постiйно користується українськими засобами масової iнформацiї. Щодо радiо таких у Львовi 64%, а в Києвi — 70%, щодо телебачення — вiдповiдно 74% i 75%, щодо газет i журналiв — 58% i 68%. Навiть у Сiмферополi 27% росiян слухають українське радiо, 33% — дивляться українське телебачення i 17% — читають українськi газети. Щоправда, М. Рябчук слушно зауважує, що Дж. Бремер не врахував росiйськомовностi значної частини українських газет,[156] однак на нацiональному радiо українська мова посiдає належне їй мiсце, вона також має зростаючу тенденцiю домiнувати й на телебаченнi. майже всi росiяни у Львовi i Києвi (96% i 91%) вважають, що їхнi дiти повиннi вiльно володiти українською мовою. Отже, майбутнє своїх дiтей в Українi українськi росiяни пов’язують iз знанням української мови.[157] Заслуговують на увагу соцiологiчнi дослiдження щодо стану i перспективи розвитку мiжнацiональних вiдносин у Донецькiй областi (В. Мозговий‚ Т. Болбат та iншi). Одержанi данi дозволили зробити висновок‚ що об’єктивно потенцiйної небезпеки загострення нацiональних конфлiктiв в Українi i в регiонi не iснує. Показово‚ що в цьому майже суцiльно росiйськомовному регiонi українська мова дедалi бiльше завойовує авторитет. На запитання “Чи треба розвивати українську мову та культуру однаково з iншими нацiональними мовами та культурами?” 85‚8% донецьких респондентiв вiдповiли ствердно i тiльки 4‚8% з цим не погодилися.[158] Проте, незважаючи на позитивну динамiку цiннiсних орiєнтацiй населення України, масова свiдомiсть її громадян залишається суперечливою i амбiвалентною. За даними опитування, проведеного Інститутом соцiологiї НАН України в рамках соцiологiчного монiторингу “Українське суспiльство: 1994 — 2004”, тiльки 44,2% респондентiв торiк вважали себе перш за все громадянами України, 30,5% — “мешканцем села, району чи мiста, в якому живе”, 6,7% — “мешканцем регiону (областi чи кiлькох областей)”. Ще 10,7 % опитаних продовжують iдентифiкувати себе з неiснуючою уже державою — Радянським Союзом.[159] Для порiвняння: практично 90% жителiв Росiйської Федерацiї насамперед вважають себе росiянами, тобто громадянами Росiї. Такий високий рiвень нацiональної iдентичностi серед своїх спiвгромадян зафiксували фахiвцi Інституту соцiологiї Росiйської академiї наук у ходi щорiчного дослiдження громадської думки.[160] Аналiзуючи вищесказане, висновок полягає у наступному: у масовiй свiдомостi українського суспiльства полiтична, державна iдентифiкацiя не має першорядного значення. Якщо в Українi i розвивається система iдентифiкацiї українства, то це, скорiше, iдентифiкат не з розряду “держава — громадянин”, а з розряду “країна — особистiсть”, “країна — спiльнота”. Головна тут — суто територiальна, земляцька iдентичнiсть, близькiсть до землi-годувальницi, близькiсть до певного регiону. Навiть читаючи сучасну полiтичну пресу, часто можемо зустрiти такi визначення, як “донецькi”, “харкiвськi”, “київськi” — реальний розподiл українського соцiуму за умови вiдсутностi нових механiзмiв консолiдацiї суспiльства як єдиної полiтичної нацiї. Регiональнi вiдмiнностi України стали об’єктом полiтичних спекуляцiй та розмiнною монетою полiттехнологiй у ходi виборчої компанiї 2004 р. Як наслiдок маємо “викид” як на Сходi та Пiвднi України, так i на Заходi латентних вiдмiнностей життєдiяльностi цих двох регiонiв — економiчних, iсторичних, геополiтичних, релiгiйних, мовних, цiннiсних i т. д. промiжок часу утвердження практики свiдомого громадянства. Шiстнадцятилiтня новiтня iсторiя України з її нерозвиненою державницькою традицiєю (а отже, iсторично-державницькою iдентичнiстю) i з традицiйно пануючим етнокультурним розумiнням нацiї, це не той строк, за який може сформуватися полiтична нацiя. Потрiбна послiдовна копiтка спiльна робота у цьому напрямi як держави так i елiти. Є, звичайно, в Українi i деякi iншi точки зору на цю проблему. Досить цiкавою та не безпiдставною є погляд Сергiя Макєєва на питання полiтичної нацiї. Заввiддiлом Інституту соцiологiї, доктор соцiологiї Сергiй Макеєв, в Інтернет-газетi “Прозора полiтика” в однiй iз своїх статей наголошує на тому, що в Українi на сьогоднiшнiй день вже є полiтична нацiя; i не одна, а – три (!). Сергiй Макєєв пише про те, що саме в результатi подiй 21 листопада 2004 року в Українi сформувалося аж три полiтичнi нацiї. “На тому мiсцi, де повинна була б бути єдина Україна, маємо три нацiї, i, вiдповiдно, три держави”. [161] на думку дослiдника, перша нацiя 21 листопада обрала своїм президентом – Вiктора Ющенка. Її кiлькiсний склад оголосив Київський мiжнародний iнститут соцiологiї та Центра А. Разумкова при пiдтримцi фонду “Демократичнi iнiцiативи”. Данi “екзит-полу” говорили про наступне – 54% виборцiв пiдтримали В. Ющенка. Саме цi “54%” вийшли на майдани i вирiшили не визнавати “законно” обраного президента, на той час прем’єр-мiнiстра. Перша країна, за словами, Макєєва, розмiстилася на майданi Незалежностi у столицi. Друга нацiя, кiлькiсно на багато менша за першу, але пiдконтрольна тiльки сама собi, почуваючи себе у повнiй безпецi, вiдсторонив себе вiд першої штиками силових структур, не вiдстороненою полiтичною глухотою та лицемiрством (дозволю собi не погодитися з останнiм висловлюванням). У цiєї нацiї, припускає С. Макєєв, двi “голови”, а саме – Вiктор Янукович та Л. Кучма. Багато критики (деколи бруду) у данiй статтi лунає саме на “другу” полiтичну нацiю. Третя полiтична нацiя – це тi, кого обманули, спокусили, “купили”, залякали “другою” полiтичною нацiєю, або вони взагалi пасивно пiддалися її умовлянням. Макєєв пише, що вони дозволили робити з собою що завгодно, дозволивши, тим самим, другiй нацiї робити що завгодно з усiєю державою. “Вони зародили в собi люту ненависть до американського iмперiалiзму та мiсцевого, тобто українського нацiоналiзму”.[162] Останнє фактично означає культивування ненавистi до iдеї самовизначення, яке не може не бути нацiональним. Частину з них, подiбно “безсловесному грузу возили на “пiкнiки” та “екскурсiї” з вiдкрiпними талонами”. Участь у подiбних органiзацiях обернулася для таких людей полiтичною смертю, - як пише С. Макєєв. З даної статтi бачимо, що полiтичну українську нацiю (до речi ще не сформовану), вже починають дiлити навпiл, в принципi, так само, як намагаються подiлити i Українську державу. Цi думки та погляди досить поширенi на сьогоднiшнiй день в засобах масової iнформацiї в Українi, i це неабияким чином може пiдсвiдомо вплинути на масову свiдомiсть українського народу. Українська полiтична нацiя повинна формуватися на основi єдиного iнформацiйного поля. В цьому також переконана українська письменниця О. Забужко. За словами О. Забужко, полiтична нацiя починається з того, що “вся країна вiд заходу до сходу, вiд пiвночi до пiвдня в однин i той же час обговорює однi й тi ж статтi в однiй i тiй же газетi. Якщо цього немає – до побачення”.[163] О. Забужко переконана, що аналiзуватися повиннi однаковi, спiльнi iдеї, а не персоналiї. Письменниця пiдкреслює, якщо не буде працювати принцип певного спiльного консенсусу у суспiльствi, то нема i сенсу говорити про те, що це за суспiльство. Є ще одна точка зору стосовно долi полiтичної нацiї в Українi. Її ярим захисником є П. П. Толочко – вiце-президент Академiї Наук України. Дослiдник звертає нашу увагу на те, що українцi ще не вiдчули та не усвiдомили себе як нацiю саме на полiтичному рiвнi. В Українi, наголошує Толочко П. П. немає єдиної нацiї взагалi. “Я писав про це, але менi дорiкали, що я заперечую iснування українського народу. Це не розумно. Я нiколи цього не говорив. Але продовжую наполягати: є український народ, але немає української полiтичної нацiї.”[164] П. Толочко наголошує на тому, що не треба плутати два рiзних поняття – нацiя та етнос. Нацiя – це не етнiчна, а полiтична категорiя, що об’єднана однiєю нацiональною державною iдеєю, яка змушує людей iти до досягнення своєї мети, однiєї мети – спiльної для всього народу. Цього, за словами П. П. Толочка, в нас поки що немає. Не погодитися з останньою думкою буде, мабуть, важко. Не просто так, ми, для кращого аналiзу та розумiння сутi та стану полiтичної нацiї в Українi обрали, по сутi, двi статтi, якi кардинально розбiгаються у поглядах на поставлену перед нами проблему. Бачимо, що рiзнi дослiдники дивляться на долю полiтичної нацiї дiаметрально протилежно. Варто, мабуть, погодитись, з О. Забужко, яка впевнена в тому, що полiтична нацiя починається саме iз єдиного iнформацiйного поля. Протистояння рiзних полiтичних сил, партiї, рухiв – фактор, який не просто не сприяє формуванню полiтичної нацiї, але й вiдiграє тут дезiнтеграцiйну, роз’єднуючи функцiю (найголовнiша ж функцiя полiтичної нацiї – консолiдуюча). Це “вбиває” полiтичну нацiю ще на початку її “зародження”. Не можна говорити про долю української полiтичної нацiї, до поки одна частина українського народу живе у “позавчора”, а частина – у “пiслязавтра”. Лише при iснуваннi єдиної, цiлiсної, не подiленої на двоє, або ж навiть на троє, можливе iснування та функцiонування полiтичної нацiї. Єднiсть нацiї – запорука стабiльностi та ефективного пiдґрунтя для формування полiтичної нацiї. – у нас є Українська держава, є українська нацiя, є український (титульний) народ, але, на жаль, полiтична нацiя ще не сформована. Для її формування та панування в українському суспiльствi потрiбно зробити чимало, але найголовнiше це те, що на сьогоднiшнiй день треба вiдмовитися вiд пануючого принципу побудови громадянського суспiльства за етнiчною ознакою, формування нацiї не за приналежностi до цiєї чи iншої етнiчної групи. Пануючим повинен бути принцип громадянства. Висновки Складнi етнiчнi процеси та конфлiкти постiйно порушують и, не виключно – порушуватимуть ще довго, стабiльнiсть у свiтi. Життя та самi закони етнiчного розвитку, ставлять складнi проблеми перед народами й полiтиками. Останнiм часом, на нашу думку, на допомогу вирiшення даних протирiч та проблем приходить явище, порiвняно нове, – полiтична нацiя. Тобто, людська спiльнота, об’єднана однiєю територiєю, цiлiснiсть якої забезпечує єдина держава, спiльною економiкою, масовою чи громадянською культурою, iсторичною пам’яттю, однаковими для всiх етносiв, що проживають на територiї даної держави, юридичними правами та обов’язками. Інакше кажучи, мова йшла про нацiю-державу. Етнiчному ж чиннику мiсця тут залишається мало, а подекуди – вiн взагалi витiсняється полiтичною нацiєю. Полiтичнi нацiї у полiетнiчних державах почали з’являтися по-рiзному i у рiзнi часи. У роботi були проаналiзованi, на приклад, американська, канадська, росiйська полiтичнi нацiї. кожна має свої особливостi, позитиви та недолiки, i, звичайно, у кожної iз них – рiзнi часовi рамки. І, що не має жодних заперечень – у кожного своя подальша доля. Коли ж мова iде про поточний стан кожної з них, то за рiвнем розвитку вони так i стоять: американська, канадська, росiйська. Стосовно американської – то про неї написано i сказано вже багато. Вона з’явилася ранiше всi iнших – ще у XVII ст., коли була пiдписана перша – найголовнiша угода про створення “громадянського суспiльства”. Це, як зазначалося, i було точкою вiдлiку, пiсля якої i починається перший етап становлення полiтичної нацiї та полiтичного суспiльства американцiв. Сьогоднiшнє становище американської полiтичної нацiї, на нашу думку, досягло свого найвищого рiвня. А, як вiдомо, пiсля кожного такого злету, вiдбувається деяка стагнацiя, або ж, навiть, i спад. Чи виправдає себе, так звана система “американiзацiї” всього населення, що проживає на територiї Сполучених Штатiв Америки i надалi – питання риторичне i вимагає часу. Канада є однiєю iз тих країн, де на належному рiвнi пiдтримуються етнiчнi групи населення, яких тут бiльше 100. етнiчний фактор у канадському суспiльствi на сьогоднiшнiй день вiдiграє другорядну роль. Основу цьому принципу було закладено ще на початку 70-х рокiв ХХ ст., коли була затверджена концепцiя багато культурностi. Мета полiтики багато культурностi полягає у “заохоченнi груп та iндивiдуумiв до iнтеграцiї через середнiй курс мiж асимiляцiєю та вiдокремленням”. Про росiйську полiтичну нацiю, як довершене, сформоване явище, говорити, звичайно зарано. Але, потенцiал у Росiйської Федерацiї надзвичайно великий. Росiйська полiтична нацiя будується на найголовнiшому принципi – патрiотизмi та повазi до iнших народiв. Керiвництво Федерацiї робить усi кроки до створення полiтичної нацiї, де панувала б рiвнiсть перед законом усiх громадян та повага до етнiчних груп, яких у Росiї надзвичайно велика кiлькiсть. Особливу увагу на створення полiтичної нацiї у багатонацiональнiй Росiйськiй Федерацiї звертає Президент В. Путiн. Вiн наголошує на тому, що надiйною основою для формування полiтичної нацiї є тандем розвитку економiки, соцiальної пiдтримки та безпеки свої громадян. Акцент у данiй магiстерськiй роботi автор намагався поставити на українську полiтичну нацiю. Як такої її поки що нема у нашому суспiльствi. Але шанси сформувати нову нацiю на принципах державностi, а не етнiчностi, тобто – полiтичну нацiю України, на наш погляд, iснують. Головними передумовами для цього є характер культури населення схiдного, пiвденного та, частково, центрального регiонiв; почуття спорiдненостi населення, яке особливо почало зростати останнiм часом. Але, найголовнiше, що має бути наявним, що повинно консолiдувати український народ – це почуття єдностi, спiльної мети та спiльнi державнi iнтереси. Повинна iснувати одна для всiх iдея державотворення. Це – найголовнiша мета, якою повиннi керуватися люди при формуваннi полiтичної нацiї у своїй державi. А цього, на жаль, на сьогоднiшнiй день, український народ не має. Як вiдомо, для того, щоб iдеальнi конструкцiї, виробленi елiтою, сприймалися всiма громадянами, всiма етнiчними групами, необхiдно їх утворити та зробити так, щоб вони функцiонували на двох рiвнях. По-перше, на рiвнi iнтелектуальному, iнтелектуальному, як iдеологiї, яка завжди тяжiє до рацiоналiзацiї свiтобачення й iснує як теоретична система. По-друге, на рiвнi психологiчному, як соцiальна мiфологiя, для якої властиве акцентування на емоцiйно-образному сприйняттi дiйсностi. Інакше кажучи, - реально спрацьовувати буде лише така iдея, яка випливає з нагальних потреб суспiльства. Сьогоднi, на нашу думку, першорядним завданням народу України є подолання соцiально-економiчної та духовної кризи. Та полiтична сила, яка зможе змiнити сьогоднiшню ситуацiю, отримає всебiчну пiдтримку населення. Виробити ж таку доктрину, iдеологiю, яка б змогла консолiдувати усiх громадян України незалежно вiд їхнього етнiчного походження, без допомоги ефективно дiючого уряду та найвищого керiвництва держави – поки що неможливо. Виходячи з наведеного вище у магiстерськiй роботi, зазначимо, що саме державницька iдея в сполученнi з соцiально-економiчною, може бути тим фактором, який вiдiграватиме домiнуючу роль у формуваннi полiтичної нацiї в Українi. Головним же моментом iнтегративної iдеологiї повинно бути прагнення вiдбудувати державу на основi добробуту нацiї. чомусь забувають займатися об’єднанням i солiдарнiстю української нацiї. Полiтична нацiя на сьогоднiшнiй день iснує в небагатьох державах. Для того, що визначити причину, треба, насамперед, назвати найголовнiшi ознаки, якi властивi iснуванню полiтичної нацiї. Серед них: iснувати полiтична нацiя може лише у демократичнiй державi; рiвнiсть прав титульного етносу iз iншими етносами, що проживають на територiї тiєї чи iншої держави; громадян мiж собою об’єднують спiльнi цiлi, одна мета, спiльнi iнтереси. Отже, Полiтична нацiя – сукупнiсть людей рiзних нацiональностей, якi є громадянами однiєї країни. Однак неодмiнною умовою є достатня зрiлiсть корiнної, титульної нацiї, навколо якої формується нацiя полiтична. i “нацiя” в їх загальновживаному розумiннi вже не вiдповiдають повнiстю реалiям постiндустрiального громадянського суспiльства. [2] “Етнос и политика: Хрестоматия” /Авт. -состав. А. А. Прозаускас. – М.: Изд-тво УРАО, 2000, - 400 с. [3] Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. М., 1983, - 327 с. [4] Арутюнян Ю. В., Дробижева Л. М., Сусоколов А. А. Этносоциология. Учебное пособие для вузов. М., 1999, - 234 с. [5] Дж. Вико “Основания новой науки об общей природе наций”. – Ленинград. – Изд-тво “Художественная литература”, - 1940, - 619 с. [7] Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. Этнос и государство. Этнополитические конфликты – причины и пути их разрешения. Питер. – 2004. – 313 с. [8] Варзар І. М. Із контекстiв минулих лiт. Вибране. Книга І: Держава i народ-етнос у полiтологiчному дискурсi. К., 2003. – 573 с.; Ідейно-теоретичнi засади державотворчої полiтики Л. Кучми. К.: 1999. – С. 97-117.; “Проблема полiтичної нацiї у класичних iнтерпретацiях i сучасних етнополiтичних акцентуацiях” / Полiтологiчнi та соцiологiчнi студiї. Збiрник наукових праць. – Т. ІІІ, Чернiвцi: Рута, 2005. – С. 39-56.; “В противном случае Украина перестанет существовать как государство” (Интервью с И. М. Варзарем) // Зеркало Недели / http://www.zerkalo-nedeli.com/nn/show/58/4395/ [9] Бадзьо Ю. В. Нацiональна iдея та нацiональне питання – 10 рокiв невизначеностi // Полiтична думка. 2001, № 1-2, С. 3-12.; “Український вибiр” // http://www.pravda.com.ua/archive/2004/august/24/2.shtml / 19. 04. 2006 [11] Курас І. Ф. Етнополiтологiя: першi кроки становлення. – К.: Генеза, 2004. – 736 с. [12] Балушок В. “Нацiї етнiчнi, нацiї полiтичнi, i перспективи етнонацiонального розвитку людства” // Наука i суспiльство. 1997 № 9-10. – С. 26-31. - 2004. - № 5 (8). - C. 23-30. // Ідеологiя державотворення як чинник формування полiтичної нацiї // Нова полiтика. К.: 2000, №4. – С. 23-25. Шкляр; За заг. ред. Ю.І. Римаренка. — К.: Ін-т держави i права НАН України. 2000.— 516 с. [16] www.igls.com.ua [19] www.intellect.org.ua [20] www.uceps.org.ua [21] www.dialogs.org.ua [22] http://anti-orange.com.ua [23] Баграмов Э. А. Национальная идея: опыт историко-политологического исследования //www.ispr.ru/BIBLIO/JURNAL/Evra/eurasia050102bagram.htm / 04. 03. 2006 [24] Бурдяк В.І. Теоретичнi та методологiчнi проблеми полiтологiчних дослiджень: Навчальний посiбник. – Чернiвцi: Рута, 2005. – 104 с. [25] Дж. Вико “Основания новой науки об общей природе наций” / http://abuss.narod.ru/Biblio/vico.htm, 12. 02. 2006. [26] Смiт А. Нацiональна iдентичнiсть Smith A. National Identity. L., 1991. P. 14. [28] Абдулатипов Р. Г. Парадоксы суверенитета. Перспективы человека, нации, государства. М., Славянский диалог, 1995. С. 32. [29] Абдулатипов Р. Г. Парадоксы суверенитета. С. 31. [30] Коротеева В. В. Энтони Смит: историческая генеалогия современных наций // Национализм и формирование наций. Теории - модели - концепции. М., 1994. С. 32. [32] Полiтологiчнi та соцiологiчнi студiї. Збiрник наукових праць. – Т.ІІІ, Чернiвцi: Рута, 2005. – 39с. [33] Kohn H. The Idea of Nationalism. The Study in its Origins and Background. N. Y., 1945. [34] Геллнер Э. Нации и национализм. М., 1991. С. 127 [35] Андерсен Б. Воображаемые сообщества. Размышления об истоках и распространении национализма. М., 2001. С. 31 [36] Тишков В. А. Межнациональные отношения в Российской Федерации. М., 1993. С. 15. "Об укреплении Российского государства". М., 1994. С. 1994. С. 48-49. [38] Тишков В. А. Очерки теории и политики этничности в России. М., 1997. С. 85 [39] Seton-Watson H. Nations and States. An Enquire into the Origins of Nations and the Politics of Nationalism. Boulder, Colorado. 1977. P. 5. [40] Хаванова О. В. Два века европейского национализма. Что дальше? // Национализм и формирование наций. С. 45. [41] Хобсбаум Э. Нации и национализм после 1780 года. СПб., 1998. С. 19. [42] [43] Картунов О. Вступ до етнополiтологiї. – К.: ІЕУГП, 1999. – С. 134. [44] Яценко Н. Е. Толковый словарь обществоведческих терминов. СПб., 1999 / http://jur.vslovar.org.ru/3253.html / 13. 03. 2006. [45] Бурдяк В. Теоретичнi i методологiчнi проблеми пролiтологiчних дослiджень: Навчальний посiбник. Частина І. – Чернiвцi: Рута, 2005. – С. 67-68. [46] Курас І. Ф. Етнополiтологiя: першi кроки становлення. – К.: Генеза, 2004. – С. 117. [47] Кушнер П. И. Этнические территории и этнические границы. М., 1951. – С. 212. [49] Гумилев Л. Н. Этносфера. История людей и история природы. Экоспрос, М.: 1993. – С. 117. [50] Баграмов Э. А. Национальная идея: опыт историко-политологического исследования //www.ispr.ru/BIBLIO/JURNAL/Evra/eurasia050102bagram.htm / 04. 03. 2006 [51] Тишков В. А. Этнический конфликт в контексте обществоведческих теорий // Социальные конфликты: экспертиза, прогнозирование, технологии разрешения. Вып. 2. Ч. 1 – М., 1992. – С. 112. [52] Драгунский Д. В. Навязанная этничность // Полис– 1993 – № 5 – С. 27. 2006. . [59] Бурдяк В. Теоретичнi i методологiчнi проблеми полiтологiчних дослiджень: Навчальний посiбник. Частина І. – Чернiвцi: Рута, 2005. – С. 67. [62] Касьянов Г. Теорiї нацiї та нацiоналiзму. – К., 1999. – С. 72-78 [63] Горовський Ф., Картунов О., Римаренко Ю. Нацiя // Мала енциклопедiя етнодержавознавства. – К., 1996. – С. 121-122. [64] Касьянов Г. Теорiї нацiї та нацiоналiзму. – К., 1999. – С. 76-77. [65] Чижевський Д. Нацiя (концепцiя В. Липинського) // Мала енциклопедiя етнодержавознавства. – К., 1996. – С. 123. [66] Липинський В. Листи до братiв-хлiборобiв. – С. ХІІІ [69] Липинський В. Листи до братiв-хлiборобiв. – С. 68. [71] Липинський В. Листи до братiв-хлiборобiв. – С. 71 [72] Липинський В. Листи до братiв-хлiборобiв. – С. 129 [73] Липинський В. Листи до братiв-хлiборобiв. – С. 130 [74] Липинський В. Листи до братiв-хлiборобiв. – С. 211, 228 [75] Липинський В. Листи до братiв-хлiборобiв. – С. 374 [76] Липинський В. Листи до братiв-хлiборобiв. – С. 375 . Листи до братiв-хлiборобiв. – С. 387-388 [78] Липинський В. Листи до братiв-хлiборобiв. – С. 424 [79] Кресiна І. О. Подвiйна етнонацiональна свiдомiсть як феномен полiетнiчних держав” // Історiя 2005, №3. С. 2-5. [80] Балушок В. Нацiї етнiчнi, нацiї полiтичнi, i перспективи етнонацiонального розвитку людства // Наука i суспiльство. 1997 № 9-10. – С. 29. [81] Антонюк О. Нацiонально-державнi iнтереси України в етнополiтичнiй сферi // Нова полiтика. – 2000. – №4. – с. 21. [83] Нерсесянц В. С. Политические учения Древней Греции. М., 1979. – С. 78. [84] Греко-римський свiт – доба становлення громадянських iдей, iнституцiй, принципiв // http://vesna.org.ua/txt/paskoi/grn/02.html#pgtop / 15. 05. 2006 [85] Прокопчук І. Поняття i типологiї демократiї // Людина i полiтика // http://lp-ua.info/2003/print311.php 15. 05. [86] Махлiн П. Демократiя // http://www.zn.kiev.ua/nn/show/398/35147/ 15. 05. 2006 [88] Нерсесянц В. С. Политические учения Древней Греции. М., 1979. – С. 81. [90] Новгородцев П. И. Теория государства и права. Лекции по истории философии и права. // Allpravo.Ru – 2006. // http://allpravo.ru/library/doc108p0/instrum5264/item5278.html [91] Нерсесянц В. С. История политических и правовых учений. М., 2001. – С. 476 [92] Джон Гатчiнсон, Ентонi Д. Смiт. Що таке етнiчнiсть// Нацiоналiзм. Антологiя. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 468. [94] Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. - Т. І. - М. -Л., 1955. - С. 255 Великое наследие античной Эллады. - М.: Изобразительное искусство, 1988. - С. 11. [96] Ильинская Л. С. Древний Рим.—М.—1997.— С. 132. [97] Крисаченко В. С., Степико М. Т., Власюк О. С. Українська полiтична нацiя: генеза, стан, перспективи / За ред. В. С. Крисаченка. – К.: НІСД, 2004. - 656 с. / http://www.niss.gov.ua/book/Krizachenko/ 05. 04. 2006 [98] Ильинская Л. С. Древний Рим.—М.—1997.— С. 133-134. [99] Утченко С. Л. Политические учения Древнего Рима: ІІІ – І вв. до н. э.. – М. – 1977. – с. 241. [100] Новицкий И. Б. Римское право. М., 2002. С. 341-342 [101] Челоян В. К. Восток – Запад: Преемственность в философии античного и средневекового общества. М., 1979. – М. – С. 354. [102] Утченко С. Л. Политические учения Древнего Рима: ІІІ – І вв. до н. э.. – М. – 1977. – с. 249 [103] Давидова О. Репатрианты у ворот Финляндии – в поисках “правильной” идентичности. Диаспорi 3/2003. Москва. С. 66-98. &subid=991 / 19. 04. 2006. [106] Хантингтон С. Столкновение цивилизаций./ http://www.polismag.ru/index.php?ids=416&subid=991 / 19. 04. 2006. 05. 04. 2006 [109] Уткин А. Американская политическая система / “Главная тема: общественно-политический жупнал” / http://gt-msk.ru/talk/275-15/ 16. 04. 2006. [111] История политических и правовых учний: Учебник для вызов / Под ред. Нерсесянца В. С. – М.: Изд-тво НОРМА, - 2001. – С. 374. th [113] Ефимов А. В. Очерки истории США. От открытия Америки до окончания гражданской войны. - М.: Госпедгиз, 1955. - С. 79. [114] Уткин А. Американская политическая система / “Главная тема: общественно-политический жупнал” / http://gt-msk.ru/talk/275-15/16. 04. 2006. [115] Крисаченко В. С., Степико М. Т., Власюк О. С. Українська полiтична нацiя: генеза, стан, перспективи / За ред. В. С. Крисаченка. – К.: НІСД, 2004. - 656 с. / http://www.niss.gov.ua/book/Krizachenko/ 05. 04. 2006 [116] Уткин А. Американская политическая система / “Главная тема: общественно-политический жупнал” / http://gt-msk.ru/talk/275-15/16. 04. 2006. [117] Уткин А. Американская политическая система / “Главная тема: общественно-политический жупнал” / http://gt-msk.ru/talk/275-15/16. 04. 2006. [118] Токвиль А. Демократия в Америке. М., “Прогресс - Литера”, 1994. – С. 241. [120] Черкассов А. И. Этнокультурная мозаика и межэтнические отношения в Канаде / http://www.niworld.ru/Statei/cherkasov / 20. 04. 2006 [121] Федеральная политика мультикультурности в Канаде и украинская этническая группа // Россия и Канада. Аспекты сотрудничества. Материалы первых канадских чтений 24 апреля 2000 г., СПб.: Изд-во СПб. Ун-та, 2000, С. 44 - 50. [122] Политика мультикультурности в Канаде (60-90-е гг.) // Вестник СПбГУ серия 6. вып. 1 (№ 6). 2000, С. 136 - 141. [124] Панков Ю. В. Политическая система Канады / http://zhurnal.lib.ru/p/pankoviw/policadoc.html / 20. 04. 2006 [126] Черкассов А. И. Этнокультурная мозаика и межэтнические отношения в Канаде // http://www.niworld.ru/Statei/cherkasov/n2.htm [127] Канада: иммиграция и формирование «третьего компонента» в 50-70-е гг. ХХ века. // Вопросы социологии международных отношений: Материалы постоянного научного семинара «Теория и практика деятельности международных организаций». М. ЭСЛАН. 2000, С. 71-73. [128] Дерябина С. Р. Россия и опыт мультикультурализма: за и против // http://www.demoscope.ru/weekly/2006/0231/analit03.php / 25. 04. 2006. [129] Абдулатипов Р. Создание российской нации (проект для ХХI века) / http://www.rg.ru/2003/08/28/Sozdanierossijskojnatsii.html / 30. 04. 2006 [130] Тишков В. А. Р эквием по етносу: Исследования по социально-культурной антропологии / В. А. Тишков; Ин-т антропологии им. Н. Н. Миклухо-Маклая. – М.: Наука, 2003. – 544с. [131] Ремизов М. “Проект Государство-цивилизация” / http://nf8.jinr.ru/~kras/tany/zakon/konst/2.html / 14. 05. 2006. [132] Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. Этнос и государство. Питер. – 2004. – 161с. [133] Абрамян А. “Примите с Богом “пришельца” / Парламентская газета 2006 № 148 (1027) http://www.pnp.ru/archive/10270114.html [134] Паин Э. “От Третьего Рима к гражданской нации” / Независимая газета, 15. 02. 06. http://www.ng.ru/printed/65402 [136] Абдулатипов Р. Создание российской нации (проект для ХХI века) http://www.rg.ru/2003/08/28/Sozdanierossijskojnatsii.html [137] Безбородов А. “Мы должны создать в России политическую нацию” / http://www.kreml.org/other/91062264?usersession=dedce22d07a7cfe0f51ca45c626 / 21. 04. 2006 [138] Градировский С. Н. “Этнокультурная и конфессиональная политика: выбор языка и новых смыслов” / http://www.culturecapital.ru/university-2003/etnopolicy/5/print / 14. 05. 2006 [139] Єлiзарова О. “Образы государства и нации в политической культуре современной России. "Изобретение" нации” / http://www.novopol.ru/article37.html / 17. 04. 2006. [141] Євтух В. Б. Етнополiтика в Українi: правничий та культурнi аспекти. – К.: Фенiкс, 1997. – С. 23. [142] Закон України “Про мови” // http://www.reklamaster.com/user/law/projects/mova2.txt / 12. 04. 2006 [143] Кучма Леонiд. Вiрю в український народ. Вибранi статтi, виступи (1994-2000). К., 2000. – С. 9. [144] Конституцiя України // http://www.nau.kiev.ua/1013/31/101331.html / 12. 04. 206 [145] Конституцiя України // http://www.nau.kiev.ua/1013/31/101331.html / 12. 04. 206. [146] Гумилев Л. Н. Этносфера. История людей и история природы. Экоспрос, М.: 1993. – С. 291. [147] Закон України “Про нацiональнi меншини” // http://citynews.net.ua/laws/nacmenshyny.htm / 14. 04. 2006 [149] Перепис населення 2001р. // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/ 12. 04. 2006 [150] Нацiональний склад населення України за переписом населення 2001р. // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/ 12. 04. 2006 [151] Мовний склад населення України за переписом 2001р. //http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/language/ 12. 04. 2006 [153] Хмелько В. Макросоцiальнi змiни в українському суспiльствi за роки незалежностi // Соцiологiя: теорiя, методи, маркетинг. 2003, № 1, с. 18 — 19. [154] Мовний склад населення України за переписом 2001р. //http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/language/ 12. 04. 2006 [155] Bremer J. The Politics of Ethnicity Russian in the New Ukraine. Europe — Asia Studies. Vol. 46‚ № 2‚ 1994, р. 261 - 283. [156] Рябчук М. Росiяни в Українi з погляду американського соцiолога. Схiд‚ 1995, №2, с. 29 - 33. [157] Рiвень освiти населення України за переписом населення 2001р. // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/education/ 12. 04. 2006. [159] Україна – 2004. Українське суспiльство 1994 — 2004: Соцiологiчний монiторинг. К., 2004. – с. 24. [160] “День” (Київ), 22. 04. 2004. http://www.zn.kiev.ua/nn/show/398/35147/ 15. 05. 2006 [161] Макеев С. “Три страны и три политические нации”, http://tomenko.kiev.ua/cgi/redir.cgi?url=prozpol46.html, 19. 03. 2006. [164] Толочко П. “Есть украинский народ, но нет политической нации”, http://anti-orange.com.ua/article/history/66/5314, 21. 02. 2006.