МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ
З полiтологiї
на тему:
ВТЕІ КДТЕУ
– це процес, i тому вона вiдмежовується вiд будь-якої однозначностi.
Демократiї, якi iснують нинi в захiдному свiтi, тiєю чи iншою мiрою грунтуються на принципах класичної лiберальної демократiї, що сформувалися у XVIII ст. Шляхом тривалого пошуку полiтична думка знайшли в нiй форму органiзацiї влади, яка найкраще покликана поєднати свободу, народовладдя i закон. І це вiдображено в її принципах.
Одним iз головних є забезпечення свободи громадян. Ця свобода має два аспекти (Б. Констан). Полiтична свобода— право активно i безпосередньо брати участь у колективному здiйсненнi влади, тобто в публiчному життi. Саме це було притаманне республiкам Стародавньої Грецiї i Стародавнього Риму. Але маючи полiтичну свободу, людина не знала особистої громадянської свободи, була повнiстю пiдпорядкована владi всього суспiльства.
Лiберальна демократiя на перший план ставить громадянську свободу, тобто повну незалежнiсть особистого життя iндивiда вiд полiтичної влади. Йдеться про ряд особистих прав: недоторканiсть особи, свободу совiстi, слова, зборiв, друку, мiсця проживання, заняття, господарської дiяльностi, приватної власностi та iн.
висновок — полiтична влада не повинна бути абсолютною, незалежно вiд того, хто її здiйснює — монарх чи народ.
"правлiння через закони, а не через людей ". Передбачається юридичний контроль за виконанням законiв. У зв'язку з цим виникають два запитання. Перше — хто повинен мати полiтичну владу, друге — якi повиннi бути межi полiтичної влади, незалежно вiд того, в чиїх руках вона знаходиться. Вiдповiдь на перше запитання привела до iдеї" демократiї, вiдповiдь на друге — до iдеї лiбералiзму, згiдно з якою держава, а в державi законодавча влада не можуть зазiхати на свободу особи, її безпеку, власнiсть, свободу совiстi, слова тощо. В цiлому лiбералiзм i демократiя мають на увазi один одного, так само як тоталiтаризм i деспотизм.
Своєрiдне розумiння спiввiдношення лiбералiзму i демократiї знаходимо у Н. Боббiо. Вiн наводить двi iнтерпретацiї поняття "свобода". Перша — свобода як право людини не бути зобов'язаною здiйснювати певну дiю. Це передбачає резервований за iндивiдом простiр, який не може бути нiким зайнятий — нi iншими суб'єктами, нi державою ("заперечення свободи"). Друга — свобода як обов'язок людей пiдкорятися тiльки законам, у розробцi яких вони самi беруть участь ("позитивна свобода"). Перша iнтерпретацiя, на думку Н. Боббiо, властива лiбералiзмовi, друга — демократiї.
"лiберальнiй державi", хоча i залишається втручання публiчної влади в справи суспiльства, та воно зведене до мiнiмуму. Демократична держава, вважає Н. Боббiо, передбачає передусiм поширення органiв самоуправлiння. Лiберальна держава не обов'язково є демократичною, а демократична — лiберальною. Лiбералiзм детермiнує межi влади та функцiї держави. Демократiя першочергового значення надає проблемi розподiлу влади.
Другою засадою лiберальної демократiї є принцип згоди i громадянського консенсусу. В його основi лежить iдея "суспiльного договору". Люди, вважав Б. Спiноза, свiдомо поступаються частиною своєї природної свободи i згоджуються пiдкорятися верховнiй владi i сукупнiй могутностi всiх, яка незмiнно перевищує силу кожної окремо взятої людини. Дж. Локк пiдкреслював, що добровiльна полiтична спiльнiсть людей покликана надiйно забезпечити природнi права, рiвнiсть i свободу, захист особи та її власностi. Бiльше того, як пiдкреслював Ж. -Ж. Руссо, згода людей — основа всякої законної влади. Вiдображенням цього є суспiльний договiр: кожна людина вiддає свою особу пiд вище керiвництво загальної волi i тим самим стає її учасником. Уся влада переходить до суверена, утвореного учасниками згоди. Отже, суверенiтет належить народовi. Якщо природна свобода обмежена силою окремого iндивiда, то громадянська свобода, яка виникає на грунтi суспiльного договору, обмежена загальною волею суверена. Люди стають рiвними в силу права i згоди.
Із двох попереднiх принципiв випливала вимога здiйснення подiлу влади. Ш. Монтеск'є писав, що полiтична свобода може бути виявлена лише там, де немає зловживання владою. Для попередження цього необхiдно, щоб одна влада стримувала iншу. Коли ж законодавча i виконавча влада з'єднуються в одному i тому ж органi, не може бути свободи. Не може бути свободи i тодi, коли судова влада не вiдокремилась вiд законодавчої i виконавчої. І настане кiнець усьому, якщо одна i та ж особа або орган, дворянський їй народний за своїм характером, здiйснюватиме всi три види влади.
режимiв.
Лiберальна демократiя не заперечує безпосереднього волевиявлення народу. Стосовно XX ст. мається на увазi: надання виборчого права всiм громадянам, починаючи з раннього вiку; iмперативний мандат обранцям народу, що безпосередньо пiдзвiтнi своїм виборцям, якi можуть вiдкликати їх; однопалатнi народнi збори, якi на короткий час призначають виконавчi органи; вiдмова вiд принципу подiлу влад як такого, що вiддаляє владу вiд виборцiв; призначення адмiнiстраторiв iз числа народних обранцiв тощо. Проте найбiльш розвиненим i самостiйним Інститутом лiберальної демократiї є представницька демократiя, класична форма якої — парламент як виборчий представницький законодавчий орган.
Забезпеченню свободи повинна служити система противаг рiзних гiлок влади. Передбачається, зокрема, що дiяльнiсть уряду i представницьких органiв перiодично заперечується на засадах змагання. Таке забезпечення громадянського суверенiтету влади регулюється правилами змагання, умови якого постiйно охороняються вiд порушень. Це зумовлюється iснуванням багатьох партiй, покликаних узагальнювати рiзнi iнтереси i погляди, полiтизувати їх. Тобто демократiя на засадах громадянського консенсусу не виключає протиборства. Вона надає йому iнституцiональних форм.
Лiберальна демократiя заперечує беззаконня. Суверенiтет народу здiйснюється тiльки в межах, встановлених конституцiєю. Тому як синонiм використовується поняття "конституцiйна демократiя". Конституцiя узаконює державнi органiзацiйнi iнститути, покликанi забезпечити реалiзацiю принципiв лiберальної демократiї. Такi державнi структури стабiльнi.
Але змiнюється соцiальна структура, а її складовi — рiзнi соцiальнi групи, класи посiдають неоднакове мiсце в системi владних вiдносин; якiсь iз них є панiвними. Не залишається попереднiм конкретне бачення постулатiв лiберальної демократiї, насамперед оптимального поєднання свободи i демократiї. Як зазначає К. Ясперс, немає остаточної стадiї демократiї i полiтичної свободи, при якiй усi були б задоволенi. Постiйно виникає конфлiкт, коли iндивiд вiдчуває обмеження, виходячи за межi гарантованих, рiвних для всiх можливостей, коли стримується вiльна конкуренцiя. Нiколи не буває повнiстю задоволена воля до справедливостi. Проте коли пiд загрозою полiтична свобода, доводиться змиритися. Полiтична свобода завжди досягається цiною чогось i частково цiною вiдмови вiд важливих переваг особистого характеру.
Йдеться про систему поправок до конституцiї, можливiсть змiни виборчої системи. i тут важливу роль вiдiграють полiтичнi партiї, в тому числi опозицiйнi, рiзноманiтнi асоцiацiї, групи тиску, iншi недержавнi полiтичнi утворення. Така стабiльнiсть базових державних iнститутiв демократiї i, разом з тим, наявнiсть налагоджених механiзмiв сприйняття i реалiзацiї прийнятих громадськiстю нових концепцiй народовладдя є важливою умовою полiтичної i загальної стабiльностi вiдкритого суспiльства.
Б. Гуггенбергер пiдкреслював, що центральною тезою цiєї теорiї є вiдповiдальне правлiння, уряд, здатний приймати рiшення i нести за них вiдповiдальнiсть. Отже, головне не стирання вiдмiнностей мiж правителями i пiдданими, а утворення реальної основи для прийняття вiдповiдальних рiшень. Демократiя насамперед ставить за мсту створити умови i можливостi для чiткого втiлення принципу вiдповiдальностi при меншiй увазi до принципу спiвучастi.
Такi основнi постулати лiберальної, або класичної, демократiї як унiверсальної цiнностi, незалежної вiд iснуючого суспiльно-полiтичного ладу, його iдеологiчних настанов. Інша справа, що постулати цiєї демократiї реалiзуються в конкретному суспiльствi, при певному спiввiдношеннi iснуючих у ньому полiтичних сил.
Саме завдяки унiверсальностi теорiя доктрини лiберальної демократiї здатна до саморозвитку. Дедалi бiльше вона набуває характеру плюралiстичної демократiї, головною рижого якої, на думку полiтологiв, є вiдкритий характер прийняття рiшень через представницькi органи влади. Причому цей процес на всiх рiвнях здiйснюється за участю народних обранцiв. У свою чергу, народним масам вiдомi проблеми, якi обговорюються, i вони мають змогу впливати на процес прийняття важливих рiшень.
Проте багато сучасних полiтологiв не iдеалiзують таку демократiю, хоча вважають її кращою i найбiльш справедливою формою правлiння, що будь-коли iснувала в цьому, завжди далекому вiд досконалостi, свiтi. К. Поппер, наприклад, розглядає її як систему з найбiльшими можливостями для самовдосконалення. Обґрунтовується також положення про те, що лiберальна демократiя — єдиний етично виправданий тип соцiального режиму, оскiльки сама держава не тiльки iснує для своїх громадян, а й, згiдно з "гуманiстичною теорiєю справедливостi", забезпечує їм свободу. Демократiя — благо, тому що дає змогу тим, хто зазнав кривди, несправедливостi, змiнити правителiв, що припустилися помилок.
Разом з цим К. Поппер захищає лiберальну демократiю як найбiльш ефективний тип режиму — за аналогiєю з умовами ефективностi наукових методiв. Так, прогрес у науцi вiдбувається шляхом висування смiливих гiпотез щодо iстинного стану справ i елiмiнацiї помилок. При цьому експерти не застрахованi вiд помилок, а самi неосвiченi можуть бути потенцiйними джерелами iстини. Тобто початкiвець може бути у бiльш вигiднiй позицiї щодо виявлення iстини, анiж досвiдчений експерт. Це ж повною мiрою стосується полiтики. Як i наука, вона не застрахована вiд помилок, прорахункiв тих, хто при владi. Тому думки простих громадян повиннi розглядатись як потенцiйне джерело полiтичного критицизму. Подiбно до того як розвиток науки неможливий без демократiї, наголошує К. Поппер, так i в полiтицi демократiя виступає як найбiльш дiєва форма правлiння.
З урахуванням нагромадженого досвiду i реального стану суспiльства визначаються умови функцiонування лiберальної демократiї. Вона вимагає, на думку М. Дюверже, по-перше, максимального консенсусу мiж усiма партiями, незважаючи на Їхнi розходження. Особливо необхiдно, щоб вони були згiднi спiвiснувати протягом тривалого часу. Якщо цього не буде, то кожна iз них намагатиметься, ставши правлячою, зловживати владою i нищити iншi партiї, знищуючи тим самим плюралiзм. По-друге, передбачається, що боротьба класiв (як i рас, нацiй тощо, проте останнi менш можливi i мають менш загальний характер) не повинна переходити певної межi чи тому, що нерiвнiсть i матерiальне гноблення ще занадто сильнi, чи тому. що усвiдомлення цiєї нерiвностi i гноблення не дуже загостренi, а тi, що їх зазнають, не мають ще засобiв боротьби. Вiн зазначає, що сучасне суспiльство споживання можна вiднести до першого випадку.
Якщо мають мiсце i перший, i другий фактори, тобто коли матерiальне гноблення вiдносно невелике, а класова свiдомiсть така ж, то можливий значний соцiальний конформiзм, який теж загрожує плюралiзмовi з iншого боку.
У захiдному свiтi нинi поширенi численнi концепцiї демократiї. Всi вони тiєю чи iншою мiрою враховують характер суспiльства як постiндустрiального. Бiльшiсть полiтологiв виходить з того, що основною характеристикою демократiї є вiдкритий характер прийняття рiшень через представницькi органи влади, тобто процес цей на будь-якому рiвнi здiйснюється за участю обраних представникiв народу. Намагання представницьких органiв влади при розв'язаннi життєво важливих питань, спроби вирiшити їх бюрократичним шляхом, поза контролем народу та обраних ним представникiв сприймаються як несумiснi з демократiєю.
Дослiдження дали пiдставу теоретикам демократiї зробити висновок, що iндивiд набуває свої iдеї, цiнностi i мотиви в - групах i через взаємодiю рiзних груп. З'ясувалося, що i в полiтичнiй сферi iндивiд реалiзує себе тiльки через iдентифiкацiю з групою. Таким чином у представницькiй демократiї iндивiд виявився вiдчуженим вiд реального полiтичного процесу i його полiтична участь стала опосередкованою.
"звичайний громадянин", який хоче стати "впливовим громадянином". Взагалi для багатьох — це епiзодичний акт вияву приватного iнтересу.
при розв'язаннi полiтичних проблем i надiйний засiб поставити у належнi рамки конкуренцiю мiж рiзними партiями. Іншi вбачають у надмiрному розширеннi полiтичної участi загрозу демократичним iнститутам. Вважають, що полiтичну участь громадян слiд звести до мiнiмуму, щоб зберегти знаряддя прийняття рiшень у руках тих, хто бiльш iнформований i ефективнiше пiдтримує демократичнi цiнностi.
Викладена у працях Г. Ласкi, М. Дюверже, Р. Дарендорфа, Р. Даля плюралiстична концепцiя виходить з того, що сучасне захiдне суспiльство складається з рiзних взаємодiючих страт. Вони виникають у результатi спiльностi тих чи iнших iнтересiв (професiйних, вiкових, матерiальних, духовних, релiгiйних тощо). Оскiльки цi iнтереси не антагонiстичнi, то i вiдносини мiж стратами позбавленi антагонiзмiв.
Для вiдображення спецiальних iнтересiв створюються вiдповiднi зацiкавленi групи — "групи тиску". Це професiйнi спiлки, асоцiацiї пiдприємцiв, пацифiстськi та патрiотичнi органiзацiї, релiгiйнi, спортивнi i культурнi об'єднання. Кожна "група тиску" дiє в своїх власних iнтересах, а не керується якоюсь спiльною метою. Для задоволення iнтересiв соцiальних страт, якi вони представляють, "групи тиску" беруть участь у полiтичному життi, використовують загальне виборче право, право на об'єднання в полiтичнi партiї i громадсько-полiтичнi органiзацiї, намагаються одержати доступ до засобiв масової iнформацiї з мстою формування вiдповiдної громадської думки.
Прийняття урядом тих чи iнших полiтичних рiшень у таких умовах є результатом взаємодiї рiзних полiтичних сил, їх конкуренцiї. У зв'язку з цим полiтична система розглядається як певний баланс сил мiж конфлiктуючими економiчними, професiйними, релiгiйними, етнiчними та iншими групами й асоцiацiями. Кожна з них впливає на формування полiтики, проте жодна не має монополiї на владу. Вiдбувається дроблення полiтичної влади мiж урядовими i неурядовими iнститутами. Рiзноманiтнi громадськi iнтереси, в тому числi iнтереси трудящих, таким чином максимально враховуються. Вважається, що завдяки такому плюралiзмовi здiйснюється народовладдя.
Така структура полiтичної влади дає змогу групам, якi вважають, що здiйснювана полiтика не вiдповiдає їхнiм iнтересам, домагатися обговорення їхнiх проблем з мстою перегляду i прийняття вiдповiдних полiтичних рiшень. Держава за цих умов покликана тiльки узгоджувати iнтереси рiзних груп населення, забезпечувати їм вiльну полiтичну конкуренцiю.
хоча б примирять iманентнi суперечностi цих понять у теорiї i на практицi. І це природно, оскiльки демократiя можлива лише за умови, що громадяни колективно формують полiтичнi альтернативи, а не просто реагують на полiтику, визначену без їхньої участi.
Отже, йдеться про вiрнiсть центральнiй iдеї лiберальної демократiї — здатностi простих людей управляти собою. Згiдно з теорiєю партисипiтарної демократiї, той, хто обраний до представницьких органiв, повинен виражати не свої думки з тих чи iнших питань полiтики, а думки людей, якi його обрали.
Оскiльки усвiдомлюється неможливiсть у нинiшнiх умовах переходу до прямої демократiї, пропонується змiшана форма полiтичної органiзацiї, в якiй би поєднувалися елементи прямої демократiї з представницькою. Мається на увазi, що демократiя участi повинна бути органiзована як "пiрамiдальна система" з прямою демократiєю в основi i демократiєю делегатiв на кожному рiвнi вище вiд основи (К. Макферсон). Висловлюється думка про можливiсть виробити загальну волю на рiвнi робочого мiсця, комуни, товариства. На бiльш високому рiвнi ради делегатiв повиннi виступити й ролi посередникiв i формувати загальну волю. Лiдеровi пропонується обслуговувати iнтереси членiв органiзацiї, що висунули його, а отже, перебувати пiд жорстким контролем з боку громадськостi. Вирiшальним критерiєм оцiнки лiдера є те, наскiльки його дiї сприяють досягненню кiнцевої мсти суспiльства (Дж. Вольф).
на увазi, що замiсть єдиного центру суверенної влади повинна бути множиннiсть таких центрiв, жоден з яких 'не може бути повнiстю суверенним. Демократичною вважається система, в якiй влада дисперсна на противагу владi небагатьох — диктатурi.
Доктрина полiархiї виходить iз того, що, згiдно з вимогами лiберальної демократiї, консенсус i полiтична рiвнiсть повиннi бути активними i такими, що розвиваються. Для цього кожний громадянин повинен володiти невiд'ємним правом формулювати i вiдкрито демонструвати, кому вiн надає перевагу. Саме це збiльшує i гарантує можливiсть рiвностi в управлiннi суспiльством.
хоча б примирять iманентнi суперечностi цих понять у теорiї i на практицi. І це природно, оскiльки демократiя можлива лише за умови, що громадяни колективно формують полiтичнi альтернативи, а не просто реагують на полiтику, визначену без їхньої участi.
Отже, йдеться про вiрнiсть центральнiй iдеї лiберальної демократiї — здатностi простих людей управляти собою. Згiдно з теорiєю партисипiтарної демократiї, той, хто обраний до представницьких органiв, повинен виражати не свої думки з тих чи iнших питань полiтики, а думки людей, якi його обрали.
Оскiльки усвiдомлюється неможливiсть у нинiшнiх умовах переходу до прямої демократiї, пропонується змiшана форма полiтичної органiзацiї, в якiй би поєднувалися елементи прямої демократiї з представницькою. Мається на увазi, що демократiя участi повинна бути органiзована як "пiрамiдальна система" з прямою демократiєю в основi i демократiєю делегатiв на кожному рiвнi вище вiд основи (К. Макферсон). Висловлюється думка про можливiсть виробити загальну волю на рiвнi робочого мiсця, комуни, товариства. На бiльш високому рiвнi ради делегатiв повиннi виступити й ролi посередникiв i формувати загальну волю. Лiдеровi пропонується обслуговувати iнтереси членiв органiзацiї, що висунули його, а отже, перебувати пiд жорстким контролем з боку громадськостi. Вирiшальним критерiєм оцiнки лiдера є те, наскiльки його дiї сприяють досягненню кiнцевої мсти суспiльства (Дж. Вольф).
Однiєю зi спроб вийти з протирiч теорiї плюралiстичної демократiї є сформульована Р. Далем теорiя полiархiї — множинностi центрiв влади, а отже, i елiтних груп у демократичному суспiльствi. Тобто мається на увазi, що замiсть єдиного центру суверенної влади повинна бути множиннiсть таких центрiв, жоден з яких 'не може бути повнiстю суверенним. Демократичною вважається система, в якiй влада дисперсна на противагу владi небагатьох — диктатурi.
Р. Даль вважає, що термiн "демократiя" придатний лише для характеристики iдеального стану суспiльства. Дiйсний стан системи, що наближається до iдеального стану — то полiархiя. Звичайно, i така система не позбавлена вад порiвняно з демократiєю. Але вона краща, нiж безмежна влада бiльшостi, або влада елiти. Загалом, на думку Р. Дали, демократiя i автократiя — це бiльш-менш теоретичнi утворення. У завершеному виглядi вони фактично нiде не були реалiзованi.
Доктрина полiархiї виходить iз того, що, згiдно з вимогами лiберальної демократiї, консенсус i полiтична рiвнiсть повиннi бути активними i такими, що розвиваються. Для цього кожний громадянин повинен володiти невiд'ємним правом формулювати i вiдкрито демонструвати, кому вiн надає перевагу. Саме це збiльшує i гарантує можливiсть рiвностi в управлiннi суспiльством.
Поява рiзноманiтних концепцiй у межах основних постулатiв лiберальної доктрини демократiї є одним iз свiдчень її невичерпностi як найбiльш досконалої форми органiзацiї влади. Наголошуємо на цьому у зв'язку з проблемами, якi постають в країнах, що здiйснюють перехiд вiд тоталiтаризму до демократичного устрою.
та iсторичних традицiй того або iншого народу, звичайних демократичних iнститутiв.
демократiї. Усвiдомлення того, що демократiя — це не тiльки традицiйний набiр принципiв парламентаризму, багатопартiйностi i плюралiзму. Це насамперед реальне народовладдя. Останнє народжується тiльки тодi, коли демократiя виростає знизу, а не нав'язується зверху, коли за кожним депутатом з iмперативним мандатом стоїть реально об'єднана спiльними iнтересами група людей— самоврядний трудовий колектив, комiтет самоврядування мiкрорайону, об'єднання споживачiв, профспiлки та iн. А все це вимагає вiдповiдної полiтичної, зокрема громадянської культури, формування справжнього громадянського суспiльства i багатьох iнших умов, що передбачає чималих зусиль з боку полiтичних сил нацiонального вiдродження.
2. Семкiв О.І. Полiтологiя. – Львiв: Свiт, 1994. - 592 с.
3. Гелей С. Д., Рутар С. М. Полiтологiя. Навчальний посiбн. – К.: Знання, 1999.
|
