Демократiя: сутнiсть, доктрини, рiзновиди
Демократiя: сутнiсть, доктрини, рiзновиди
План
2. Доктрини, рiзновиди.
Висновки.
Лiтература.
В ХХ ст. слово “демократiя” стало мабуть, найбiльш популярним у народiв i полiтикiв всього свiту. Сьогоднi немає жодного значного полiтичного руху, який би не прагнув на здiйснення демократiї, не використовував цей термiн у своїх, часто далеких вiд справжньої демократiї цiлей.
впевнене i благополучне iснування. Тепер ясно вiдчувається, що зовсiм не створюючи мiцну основу врiвноваженного життя вона бiльш, нiж будь-яка iнша форма пробуджує дух пошуку. В країнах, якi спробували цю форму на практицi, вона вже давно перестала бути предметом страху, але також перестала бути предметом поклонiння. Її противники розумiють, що при нiй все ж можливо iснувати, її прихильники – погоджуються, що їй характерно багато недолiкiв, щоб її незмiрно звеличувати.
По сутi, лише полiтична думка початку ХХ ст. найбiльш близько пiдiйшла до сучасного розумiння демократiї, але досягнув його, побачила, що демократiя привела не до ясного i прямого шляху, а до “роздорiжжя”. Замiсть того, щоб бути рiшенням суспiльних задач, демократiя сама стала задачою. Оптимiсти стверджують, що iстинний шлях все ще не загублений, песимiсти приречено констатують початок занепаду.
Пiсля розпаду СРСР утворилися новi незалежнi держави. Живучи в новiй незалежнiй Українi, нам важливо створити державу демократичного типу. А одним з найважливiших показникiв зрiлостi будь-якого суспiльства є ступiнь його демократичностi (рiвень демократiї). Але чи будь-яка країна готова до демократiї i, що вона в змозi дати суспiльству i окремим людям - зруйнування державностi, хаос i анархiю, чи свободу, порядок i процвiтання?
життя. У соцiальному розвитку демократiя постає способом реалiзацiї суперечностей, вдосконалення i гармонiзацiї суспiльства. Демократiя є цiллю, i умовою, i ефективним засобом радикальної трансформацiї полiтичної системи та всього суспiльства, гарантiєю незворотностi цього процесу.
Що ж представляє собою демократiя, якi її цiлi, в чому причини її популярностi?
Виникнення, сутнiсть, принципи.
Проблема демократiї та її роль в суспiльно-полiтичному життi є однiєю з центральних у полiтологiї. Ще з античних часiв полiтична думка розглядала демократiю, як органiчну ознаку цивiлiзованостi суспiльства. Демократичнi форми органiзацiї сягають коренями в глубоке минуле, ще в родовий устрiй, вони виникли з появою людини. Через родовi форми демократiї пройшли майже всi народи. Деякi вченi-етнографи вважають, що демократiя – один з найважли-вiших факторiв антропогенеза, появи роду людського. Як свiдчать етногра-фiчнi дослiдження, недемократичнi форми органiзацiї, якi були заснованi на суровiй iєрархiї i пiдкореннi, за зразком мурашника чи бджолиного рою, заводили наших пращурiв у безвихiдь.
Традицiї первiсної демократiї зробили великий вплив на появу перших класичних демократичних держав в Древнiй Грецiї i Риму. У працях мислителiв Стародавньої Грецiї ми вперше зустрiаємо поняття “демократiя”, (в перекладi demos-народ, cratos-влада, тобто буквально, влада народу).
Характерною рисою демократiї є її еволюцiя. Так кожному iсторичному типовi держави, кожнiй суспiльно-економiчнiй формацiї вiдповiдала своя форма демократiї. Так, в рабовласницькiй демократiї (Афiни, Республiка Рим) раби автоматично виключалися з усiєї системи громадських вiдносин. Тiльки вiльнi громадяни користувалися правом обирати державних чиновникiв, брати участь у народних зборах, володiти майном i т. д. За феодалiзму‚ елементи демократiї почали зароджуватися у формi представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархiв (парламент в Англiї, Генеральнi штати у Францiї, кортеси в Іспанiї, Державна Дума в Росiї, Вiйськова рада в Запорiзькiй Сiчi). Величезний прогрес у розвитку демократiї започаткували‚ утвердження капiталiзму й перемога буржуазних революцiй в Англiї, Францiї, iнших країнах. Завдяки лiквiдацiї крiпацтва i скасуванню феодальних привiлеїв сформувався цiлий комплекс демократичних iнститутiв i процедур, бiльшiсть з яких використовується i нинi.
Життя розвiнчало мiф про “соцiалiстичну демократiю”, яка нiбито була вищим типом демократичного устрою суспiльства. За часiв “тоталiтарного соцiалiзму” сталося не розширення i збагачення змiсту демократiї, а навпаки – рiзке його збiднення, звуження i згортання (репресiї, обмеження прав i свободи та iнше). Демократизм суспiльства був фальшивим i декоративним, хоч пропаганда й нав’язувала значнiй частинi населення iллюзiю народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської “вiдлиги” процес демократизацiї суспiльного життя був спершу загальмований, а потiм i взагалi згорнутий. Дуже непослiдовно проводився курс на демократизацiю i в перебудовний перiод. Значною мiрою труднощi переходу до демо-кратичних форм органiзацiї нашого суспiльства зумовленi дiєю тоталiтарних i авторитарних традицiй.
Що ж таке демократiя? Існує багато пiдходiв до тлумачення демократiї. Перше, головне значення пов’язане з етiмологiєю, похо-дженням цього термiну. “Демократiя” перекладається з давньогрець-кої як “народовладдя”, або використовуючи розшифровку цього визначення американським президентом Авраамом Лiнкольном, “правлiння народу, вибраного народом i для народу”.
Похiдною вiд етiмологiчного поняття демократiї є бiльш ширше визначення, як форми будови будь-якої органiзацiї, заснованої на рiвноправнiй участi її членiв в управлiннi i прийнятi в нiй рiшень за бiльшiстю. Зрозумiла в широкому значеннi, демократiя може iснувати скрiзь де є органiзацiя, влада i управлiння.
В третьому значеннi, демократiя розглядається як заснований на вiдповiднiй системi цiнностей iдеал суспiльного устрою i вiдповiд-ного йому свiтогляду. До числа складових цього iдеалу цiнностей вiд-носяться свобода, рiвнiсть, права людини, народний суверiнiтет та iн.
В четвертому значеннi демократiя розглядається як соцiальний i полiтичний рух за народовладдя, здiйснення демократичних цiлей i iдеалiв.
Поняття демократiї як народовладдя (i iншi похiднi вiд цього визначення демократiї) є нормативними, поскiльки базуються на нормативному пiдходi до цього феномену. Демократiя харак-теризується в цьому випадку як iдеал ,заснований на таких цiнностях, як свобода, рiвнiсть, повага людської гiдностi, солiдарнiсть. В першу чергу тiльки своєму цiннiсному змiсту демократiя зобов’язана такою популярнiстю в сучасному свiтi.
вiд iдеалiв i апрiорних оцiнюючих мiркувань i потребує дослiдження демократiї, такою яка вона є насправдi. У вiдповiдностi з виявленними у емпiричних дослiдженнях властивостями, уточнюється i переглядається поняття демократiї i її теорiя.
Юридичне визначення i iнституацiйне вираження суверiнiтету, верховної влади народу. Тiльки народ, а не монарх, аристократiя, бюрократiя чи духовенство виступають офiцiйним джерелом влади. Суверiнiтет народу виражається в тому, що тiльки йому належить засновницька , конституцiйна влада в державi, що тiльки вiн вибирає своїх представникiв i може перiодично приймати участь в розробцi i прийняттi законiв за допомогою народних iнiцiатив i референдумiв.
Перiодична виборнiсть основних органiв держави. Демократичною може вважатись лише та держава, громадяни якої здiйснюють верховну владу, вибираються, причому вибираються на обмеженний срок.
Рiвнiсть прав громадян на участь в управлiннi державою. Цей принцип потребує як мiнiмум рiвностi виборчих прав.
Прийняття рiшень за бiльшiстю i пiдкорення меньшостi бiльшостi при їх здiйсненнi.
Цi вимоги є мiнiмальними умовами, якi дозволяють говорити про наявнiсть демократiї в тiй чи iншiй країнi.
Однак реальнi полiтичнi системи, заснованi на загальних принципах демократiї, вельми значно вiдрiзняються одна вiд одної, наприклад‚ антична i сучасна демократiя, американська i щвейцарська полiтичнi системи i т. д. Названi загальнi принципи демократiї дають можливiсть видiлити основнi критерiї, якi дозволяють розрiзняти i класифiкувати багаточисленнi теорiї i практичнi демократичнi моделi i, якби вимiрювати їх.
Обмеження народу деякими класовими або демографiчними рамками дає пiдставу харектеризувати держави, якi пiддають полiтичнiй дискримiнiзацiї деякi групи населення i зокрема, не надаваючи їм виборчих прав, як соцiально обмеженнi демократiї i вiдрiзняти iх вiд всезагальних демократiй - держав з рiвними полiтичними правами для всього дорослого населення.
Народ, являючись складною спiльнiстю людей, має певну структуру, складається iз конкретних особ. В залежностi вiд того, розглядається вiн як сукупнiсть самостiйних, вiльних iндивiдiв, чи як взаємодiя рiзноманiтних груп, котрi переслiдують в полiтицi свої особовi, специфiчнi iнтереси, або як єдине, гомогенне цiле, суб’єкт, в якому домiнують загальнi iнтереси i воля, концепцiї i реальнi моделi демократiї дiляться вiдповiдно на iндивiдуалiстичнi, плюралiстичнi
(груповi) i колективiстськi
.
В першому вападку безпосереднiм джерелом влади вважається особа, в другому - група, в третьому – весь народ (нацiя, клас).
В залежностi вiд того, як народ приймає участь в управлiннi, хто i як безпосередньо виконує владнi функцiї, демократiя дiлиться на пряму, плебiсцитну i представницьку
(колективну).
В прямих формах народовладдя громадяни самi безпосередньо приймають участь в пiдготовцi, обговореннi i прийнятi рiшень.
Важливим (другим ) каналом участi громадян у здiйсненнi влади є плебiсцитна демократiя. Вiдмiнностi мiж нею i прямою демократiєю проводиться не завжди, оскiльки цi двi форми участi включають безпосереднє волевиявлення народу, однак вона iснує. При плебiсцитнiй демократiї можливостi полiтичного впливу громадян порiвняно обмеженi. Їм надається право за допомогою голосування ухвалити той чи iнший проект закону чи iншого рiшення, яке звичайно готується президентом, урядом, партiєю або iнцiативною групою. Можливостi впливу основної маси населення у пiдготовцi таких проектiв дуже невеликi.
Третя, ведуча у сучасних державних формах полiтичного устрою є представницька демократiя. Її суть - у виборi громадянами в органи влади своїх представникiв, якi будуть виражати їх iнтереси, приймати закони i вiддавати розпорядження.
В залежностi вiд характеру рiвностi, яку забезпечує держава, демократiя дiлиться на полiтичну
, яка передбачає лише формальну рiвнiсть, рiвнiсть прав, i соцiальну
, яка заснована на рiвностi фактичних можливостей участi громадян в управлiннi державою.
Важливi вiдмiннi якостi рiзноманiтних демократiй дозволяють виявити аналiз четвертої загальної ознаки демократiї - пiдкорення меньшостi бiльшостi при прийнятi i здiйсненi рiшень. Таке пiдкорення може немати меж i розповсюджуватись на будь-якi сторони дiяльностi людини. В цьому випадку має мiсце деспотична
демократiя. Вона представляє собою абсолютну, нiчим i нiким не обмежену владу бiльшостi, пов’язану з настроєм мас i свавiллям. Якщо ж влада бiльшостi потребує повного пiдкорення особистостi i прямує до встановлення над нею постiйного загального контролю, то демократiя стає тоталiтарною
.
демократiя. Вона ставить владу бiльшостi у визначенi границi, обмежує її повноваження i функцiї за допомогою конституцiї i розподiлу влади i забезпечує тим самим автономiю i свободу меньшостi, в тому числi i окремй особi.
Доктрини, рiзновиди.
Існуючi в нашi днi демократичнi системи беруть свiй початок вiд форм правлiння, якi виникли в кiнцi ХVIIIст. пiд прямим i рiзностороннiм впливом лiбералiзму. Заслуги лiбералiзму в розвитку полiтичної i демократичної думки надзвичайно великi. Ця iдейна i полiтична течiя виступила пiд прапором свободи особистостi, захисту її вiд державної тиранiї. Батькiвщиною лiберальних iдей i мiсцем першого практичного втiлення багатьох iз них є Англiя. Ідеї i практика лiбералiзма довгий час не спiвпадали з демократiєю, як теорiєю, так i рухом. Ідеологи раньої лiберальної демократiї
а часто i аристократiю вiд свавiлля з боку монарха, лiквiдувати феодальнi обмеження, якi заважали приватно-пiдприємницькiй дiяльностi.
Недовiрливе вiдношення лiбералiзму до мас, вплинуло на лiберальну демократiю, яка виявилася як би сплавом лiберальної iдеї обмеження свавiлля влади за допомогою iндивiдуальних прав i демократичного принципу народного суверiнiтету. В цiлому ж цiй моделi демократiї в її класичному варiантi (ХІХ ст. -початок ХХ ст.) притаманнi слiдуючi характернi риси:
Ототожнювання народу як суб’єкта влади з власниками – чо-ловiками, виключення нижнiх верств, поперш за все найманих робiт-никiв, а також жiнок iз числа громадян, якi мають виборне право.
суд.
Узкополiтичний, формальний характер демократiї, який випливає з вузького, негативного розумiння свободи, як вiдсутностi примусу, обмежень.
Парламентаризм, переважання прадставницьких форм полiтичного впливу.
Обмеження компетенцiї i сфери дiяльностi держави, переважно охороною громадського порядку, безпеки i прав громадян, соцiального миру i т. д., його невтручання у справи громадського суспiльства, економiчнi, соцiальнi i духовно- моральнi процеси.
вiльна. Меншiсть вправi мати свiй погляд i вiдстоювати його у рамках закону, незважаючи на прийнятi бiльшiстю рiшення.
Цi та iншi риси лiберальної демократiї свiдчать, що вона стала значним кроком вперед на шляху визволення людини, поваги її гiдностi. В той же час ця доктрина демократiї, в своєму класичному варiантi, вельми далека вiд iдеалу народовладдя. В якостi недолiкiв класичної лiберальної демократiї можна вiдмiтити:
Формальнiсть, i як наслiдок, декларативнiсть демократiї для бiдних, соцiально-незабезпечених верств населення, її перевтiлення iз народовладдя в змагання грошових мiшкiв.
Обмеженiсть сфери демократiї i полiтичної участi особи.
Применшення ролi держави в управлiннi суспiльством i в укрiпленнi соцiальної справедливостi.
впровадити їх вжиття.
Подолати недолiки лiберальної демократiї i здiйснити справжнє народовладдя пробує доктрина i реальна модель колективiстської
(соцiалiстичної, або пролетарської) демократiї
. Ця доктрина грунтувалася на марксистському класовому пiдходi – вона розглядалась як антитеза “буржуазної демократiї”. Загальнолюдська цiннiсть лiберальної демократiї вiдкидалась. Ставилась мета подолати властивий тогочасному сiспiльству значною мiрою формальний характер свободи. Цей тип демократiї теоретично достатньо опрацьований. Спроби його практичного здiйснення, зробленнi перш за все в країнах державного соцiалiзму, не мали успiху. Але вони значно збагатили теорiю i практику демократiї. Видатнi представники колективiстської демократiї - Руссо, К. Маркс, В. Ленiн, К. Шмiтт.
Не дивлячись на значнi вiдмiнностi, рiзноманiтнi колективiстськi теорiї мають ряд загальних рис:
Колективiстське (близьке до античного) розумiння свободи, як активна, рiвноправна участь громадян у справах усiєї держави i суспiльства.
Тоталiтарнiсть, всепроникаючий абсолютний характер влади, яка насправдi здiйснюється вождями вiд народу, повна беззахиснiсть меншостi.
Усунення самої проблеми прав людини.
Всезагальнополiтична мобiлiзацiя.
Декларування соцiальної демократiї.
Отже, навiть як доктрина “пролетарська демократiя” була хибна за своїми принциповими засадами, означала вiдхiд вiд справдi демо-кратичних традицiй i тогочасних здобуткiв людської цивiлiзацiї, вiд-кривала шлях до встановленя тоталiтарних диктатур, вiдчуження народних мас вiд влади. Не випадково проти цiєї доктрини виступав марксист-європеєць К. Каутський, за що був звинувачений В. Ленiним у ренегатствi.
Демократiя захiдного взiрця виросла iз лiберальної полiтичної системи i наслiдує її головнi органiзацiйнi принципи: консти-туцiалiзм, роздiлення влади та iншi, а також такi цiностi, як iндивiдуальна свобода, права людини, автономiя меньшостi тощо. Оцiнки i назви су-часної демократiї неоднозначнi. Її часто називають плюаристичною
, поскiльки вона базується на не iснуючому ранiше рiзноманнiтi суспiльних iнтересiв (економiчних, соцiальних, культурних, релiгiйних, групових, територiальних та iнших) i форм їх вирiшення (полiтичнi партiї, асоцiацiї i об’єднання, громадськi рухи i iнцiативи). Найвiдомiшi представники - Г. Ласкi, Д. Труман, Е. Фраенкель, Р. Даль.
Незвертаючи уваги на схожiсть з класичною лiберальною демократiєю, сучасна демократiя має свої особливостi:
Вона базується на синтезi рiзноманiтних iдей, концепцiй i форм власностi. Пробує поєднувати традицiйнi лiберальнi цiнностi з iдеями, якi запозиченi вiд соцiалiстичного, християнського, комунiстичного та iнших рухiв, зважає на новi реалiї постiндустрiального суспiльства.
особа, визначається її iнтереси, цiнностнi орiєнтацiї i мотиви полiтичної дiяльностi. Кожна людина – представник багатьох груп: сiмейної, професiйної, етнiчної, релiгiйної, демографiчної тощо. За допомогою групи, iндивiдум одержує можливiсть вираження i захисту своїх iнтересiв.
Ця демократiя, представляє собою форму управлiння, яка дозволяє багатьом суспiльним групам вiльно виражати свої iнтереси i знаходити в конкурентнiй боротьбi компромiснi рiшення.
Зацiкавлена група – центральний елемент демократичної полiтичної системи, яка гарантує реалiзацiю iнтересiв, прав i свобод iндивiдумiв. Сам iндивiд при цьому вiдступає на другий план.
Загальна воля як результат конфлiктної взаємодiї рiзних груп i їх компромiсiв.
Суперництво i баланс групових iнтересiв - соцiальна основа демократичної влади, її динамiка.
Затримки i противаги розповсюджуються не тiльки на iнституцiональну сферу (лiбералiзм), але й на соцiальну область, де ними виступають групи-суперники.
Держава - це орган, вiдповiдний за нормальне функцiювання всiх секторiв суспiльної системи i пiдтримуючий в сiспiльствi соцiальну справедливiсть.
Наявнiсть в суспiльствi цiннiстного консенсуса, який припускає визнання i повагу всiма учасниками полiтичного змагання основ iснуючого державного устрою, демократичних правил гри, особистих прав, закону.
Демократична органiзацiя самих базисних груп, як умова адекватного представництва iнтересiв складаючих їх громадян.
Плюаристична доктрина демократiї знайшла визнання i застосування у багатьох країнах свiту, але iснують i недолiки. Одним iз головних недолiкiв цiєї доктрини нерiдко вважають iдеалiзацiю дiйсностi, перебiльшення групової iтендифiкацiї населення, участi громадян у групах iнтересiв. Другий важливий напрям критики доктрини плюралiстичної демократiї звинувачує її в недостатньому облiку нерiвностi полiтичного впливу рiзних суспiльних груп, i перш за все першочергового впливу на владу - бiзнесу, бюрократiї, профспiлок, вiйськово-промислового комплексу. Також критикується i сама модель такої демократiї. Стверджується, що плюралiстична демократiя консервативна, поскiльки для прийняття рiшень потребує широкого погодження усiх зацiкавлених груп, що важко забезпечити на дiлi, особливо в перiоди полiтичного реформування. Крiм цього, в плюралiстичнiй демократiї з великими труднощами пробивають собi дорогу i одержують визнання всезагальнi, глобальнi, довгостроковi i новi iнтереси.
До мiнусiв плюралiстичної демократiї можна вiднести й те, що вона акцентує головну увагу на складному груповому складi народу, як суб’єктi влади, тому не може вiдобразити всi аспекти сучасних доктрин i доповнюється рядом iнших. Однiєю iз спроб вийти з протирiч теорiї плюралiстичної демократiї є сформульована Р. Далем теорiя полiархiї
– множинностi центрiв влади, а отже i елiтних груп у демократичному суспiльствi. Тобто мається на увазi, що замiсть єдиного центру суверенної влади повинна бути множиннiсть таких центрiв, жоден з яких не може бути повнiстю суверенним. Демократичною вважається система, в якiй влада дисперсна на противагу владi небагатьох – диктатурi. Доктрина полiархiї виходить з того, що згiдно з вимогами лiберальної демократiї, консенсус i полiтична рiвнiсть повиннi бути активними i такими, що розвиваються. Для цього кожний громадянин повинен володiти невiд’ємним правом формулювати i вiдкрито демонструвати, кому вiн надає перевагу. Саме це збiльшує i гарантує можливiсть рiвностi в управлiннi суспiльством. Полiархiя полiпшує i доповнює принципи демократiї, управлiння бiльшостi шляхом удосконалення системи народного представництва, мiцнiшої гарантiї прав меншостi, усунення рiзних видiв полiтичної нерiвностi.
Теорiями концентруючими увгу на самому процесi здiйснення влади є репрезентативна
(представницька) i партисипiтарна
(полiтичної участi) концепцiї демократiї. Концепцiя, яка пояснює репрезентативну демократiю, виходить iз її розумiння як компетентного i вiдповiдального перед народом представницького правлiння. Воля народу тут не прирiвнюється з його прямою участю. Вона iснує далеко не по всiм питанням i виражається громадянами, як безпосередньо на виборах, так i делегується представницьким органам i депутатам, котрi в межах даних їм повноважень формують загальну волю, а порою i дiють супротив неї пiд свою вiдповiдальнiсть. Вiдносини мiж народом i його представниками будуються на основi контролю (електрорального, iнституцiонального, конституцiйного), обмеження компетенцiї у рамках закону. Реально репрезентативна демократiя звичайно втiлюється в парламентаризмi - системi прав-лiння, заснованiй на розподiлi влади i верховностi влади парламенту. Репрезентативна доктрина демократiї має як сильнi, так i слабкi сторони. В якостi достоїнств цiєї моделi управлiння звичай вiдмiчають її здатнiсть гарантувати вiльний суспiльний устрiй i високу ефективнiсть у виконаннi суспiльних задач. За думкою її прихильникiв, репрезентативна демократiя гарантує порядок i полiтичну стабiльнiсть, оберiгає суспiльство вiд масових настроїв i тимчасових захоплень. До недолiкiв цiєї доктрини вiдносяться:
Фактичне усунення народу вiд влади на промiжку мiж виборами i тим самим вiдхiд вiд народовладдя.
Неминучу бюрократизацiю i олiгархiзацiю влади.
Прiорiтетнiй вплив на полiтику найбiльш сильних груп iнтересiв, перш за все капiталу.
Зростання в державi авторитарних тенденцiй.
Слабку легтимнiсть влади.
Широкi можливостi полiтичного манiпулювання, за допомогою складної багатоступiнчатої системи влади.
Пiд впливом критики репрезентативна демократiя в 60-70 рр. ХХ ст. одержала широке розповсюдження i реально вплинула на устрiй iнститутiв управлiння теорiї партисипiтарної демократiї. Вона претендує на максимальну вiдповiднiсть нормативному iдеалу демократiї, як народвладдя i його пристосування до сучасного державного i соцiального устрою. Ця теорiя виходить iз трактовки демократiї як унiверсального принципу органiзацiї усiх областей суспiльного життя, яке забезпечує повагу гiдностi особи. Демократiя повинна бути скрiзь: в сiм’ї, в школi, унiверсiтетi, на виробництвi, в партiях, державi i т. д.
для прийняття рiшень, збiльшує вiрогiднiсть їх оптимiзацiї, пiдвищує стабiльнiсть полiтичної системи i ефективнiсть управлiння. До радикальних варiантiв цiєї доктрини примикають полiтичнi концепцiї нових соцiалiстичних рухiв, наприклад екологiстiв.
Її критики стверджують, що ця демократiя не може бути формою життя, унiверсальним принципом її органiзацiї. Передбачувана партисипiтарна демократизацiя полiтичного суспiльства веде до тоталiтаризму чи популiстського автотаризму. Вона обмежує iндивiдуальну свободу, створює загрозу приватнiй власностi i пiдприємництву. Крiм того, недолiками цiєї демократiї є: низька ефективнiсть рiшень, якi приймаються; зниження iнституцiйної вiдповiдальностi посадових осiб; неможливiсть без примусу залучати до систематичної участi в управлiннi бiльшiсть громадян.
самоуправлiння i партисипiтацiї (головним чиним на мiсцевому рiвнi, а частково i на виробництвi) з представництвом в масштабi всiєї держави. В цiлому ж це прiорiтетна репрезентативна плюралiстична демократiя, яка базується на лiберальних цiнностях i яка враховує в бiльшiй чи меншiй степенi деякi християнськi i соцiалiстичнi iдеї.
Своїми широченними можливостями i перспективами демократiя немовби звiльнила очiкування, якi вона не в силах задовiльнити. А своїм духом поблажливостi i сприйняття всiх поглядiв вона вiдкрила простiр у тому числi i для напрямкiв, якi хочуть її знищити. Іншою вона бути не може, так як це – її природа, її перевага. Але цим вона може задовiльнити лише деяких, але нiяк не всiх. У людей завжди залишається потреба продовжувати удосконалення до нескiнченостi примарного абсолютного iдеалу i нiякою полiтичною системою їх не задовiльнити. Тому питання про те, може демократiя змiнитися на iншi форми, має чiтку вiдповiдь: це траплялось i ранiше, проходить зараз, i може вiдбутися в майбутньому.
Демократiя завжди є “роздорiжжя”, так як вона це система свободи, система для якої нема нiчого абсолютного. Демократiя є пустий простiр, в якому можуть розвинутися найрiзноманiтнiшi полiтичнi прагнення. Незадоволення демократiєю, в принципi, можна трактувати, як втому людей вiд невизначенностi, бажання вибрати конкретний шлях розвитку. Але важко дати однозначну вiдповiдь на питання “а чи не повернемось ми в кiнцi шляху знову на теж саме мiсце, звiдки починали?”. Найкращу вiдповiдь на це запитання дав У. Черчiль, виступаючи в Британськiм парламентi 11 листопада 1947р.: “демократiя – сама погана форма правлiння, якщо не враховувати iншi…”.
Стосовно України, то тут, як i в iнших посттоталiтарних, посткомунiстичних державах, процес утвердження принципiв демократiї – з урахуванням нацiональних традицiй – тривалий i непростий. Те, що зроблено в груднi 1991р. - тiльки початок.
Лiтература
Полiтологiя. За редакцiєю О.І. Семкiва. Львiв: Свiт, 1994.
Полiтологiя. За редакцiєю О. В. Бабкiної, В. П. Горбатенка. Київ: Академiя, 1998.
Политология. Курс лекций. Под редакцией А. А. Радугина. М: Центр,1999.
Пугачёв В. П., Соловьев А. И. Введение в политологию. М., 1998.
Єрмiлов Є. П. Полiтологiя. Черкаси: Вiдлуння, 1998.
Полiтологiчний енцеклопедичний словник. Навчальний посiбник для студентiв вищих навчальних закладiв. К.: Генеза, 1997.
|
