Демократія

Демократiя План 1. Розвиток в iсторiї людства змiсту демократiї. 3. Основнi полiтологiчнi концепцiї демократiї: лiберальна, плюралiстична, елiтарна, критична, марксистська. 4. Полiтичнi принципи демократiї. 1. Розвиток в iсторiї людства змiсту демократiї. Поняттю «демократiя» i її предметнiй сферi випала щаслива доля: дане поняття сучасної полiтологiї без особливих суперечок зайняло своє мiсце як одне з ключових у полiтичнiй семантицi. Цей термiн широко використовують i застосовують у своєму лексиконi навiть супротивники демократiї; їхнi критичнi випади проти демократiї висловлюються у форму неприяйняття лише конкретних форм її реалiзацiї. науки, причому рiзнi автори розглядають у якостi визначальних скорiше окремi елементи демократiї: рiвнiсть, спiвучасть (партиципацiя), влада бiльшостi, її обмеження i контроль над нею, толерантнiсть, основнi права громадян, правова i соцiальна державнiсть, подiл влади, загальнi вибори, гласнiсть, конкуренцiя рiзноманiтних думок i позицiй, плюралiзм i т. д. Для бiльш продуктивного розумiння основних уявлень про демократiю, безсумнiвно, кориснi етимологiчна й iсторична ретроспективи концепту. Самий термiн «демократiя» складається з двох грецьких слiв: demos - народ i cratia - владарювання, отже, це «влада народу». Бiльш розгорнуте визначення «демократiї» було сформульовано американським президентом А. Лiнкольном. Воно виражає рiзноманiтнi аспекти й iстотнi ознаки демократiї: демократiя виходить з самого народу, вона здiйснюється народом i в iнтересах народу. Остання характеристика демократiї, як влади «для народу»-не просто вербальне визначення, оскiльки вказується перспектива, у якiй демократiя розумiється як цiль держави, досяжна за допомогою полiтичного i соцiального прямування. У раннi iсторичнi перiоди (вiд Древньої Грецiї i до Французької революцiї) «демократiя» зводилася до навчання про форми держави. Для Геродота (у нього це поняття зустрiчається вперше), так само як i для Платона, Аристотеля, Цицерона, Сенеки й iнших класичних авторiв демократiя означала не якiйсь визначений стан суспiльства, а особливу форму органiзацiї державної влади - нею володiють не одна особа (як при монархiї i її варiацiях, скажiмо, тиранiї) або група людей (примiром, при аристократiї i її рiзновидах, начебто олiгархiї або плутократiї), а всi. («якi засоби панування?»), причому у нього вiдношення до «демократiї» скорiше немилостиве, як до однiєї з форм виродження державного життя. Пiсля настiльки суворого вердикту Аристотеля, протягом наступних двох тисячорiч, «демократiя» виявилася в числi закритих, заборонних понять. Проте, незважаючи на систематичне iгнорування її як поняття, сама демократiя, вже в якостi соцiальної реальностi, не вважалася знецiненої. Чому демократiя виявилася «в немилостi» у Аристотеля ? Мабуть тому, що вiн не проводив розходження мiж «демократiєю» i «охлократiєю». Аристотель, звичайно, розумiв iстотну рiзницю мiж зазначеними двома формами влади, але усвiдомлював й iнше - що «демос» (тобто народ у власному змiстi) правителi можуть за допомогою митецької «демагогiї» довести до рiвня «охлоса» - «чернi», використовувати його у своїх цiлях, називаючи це «демократiєю», «народовладдям». Дiйсно, було багато випадкiв таких перетворень в iсторiї практично всiх народiв, нашої вiтчизняної в тому числi. Водночас авторитет Аристотеля й у старожитностi, i в середньовiччi був настiльки великий, що його «вердикт» дiйсно вiдтiснив на тривалий час, поняття демократiї на периферiю соцiального i полiтичного знання. Дослiдники найчастiше не помiчають тiєї важливої обставини, що визнана i схвалювана Аристотелем «полiтiя» мiстить цiлий ряд елементiв, що зближаються з бiльш пiзними, позитивними поглядами на демократiю. Полiтiя означала в старогрецькiй полiтичнiй думцi (Платон, Ксенофонт, Аристотель i бiльш пiзнi мислителi) «державне життя», «державний устрiй», а також навчання про неї, погляд на них. Саме слово походить вiд термiна «полiс», тобто «мiсце», «мiсто», у якому живе компактне спiвтовариство вiльних людей (грекiв) - у створених ними структурах визначеного соцiального i полiтичного єднання, пiд захистом вироблених для цiєї цiлi законiв, релiгiйних i моральних норм. а пiзнiше вже напрямок i змiст визначеного соцiального руху, його полiтичнi i суспiльнi цiлi. З цього часу демократiя означає вже не тiльки якусь суспiльну структуру, що альтернативно протистоїть монархiї й аристократiї, але стає одночасно i фiлолофсько-iсторичним шифром у соцiологiї влади, кодом як для цiлого ряду лiберально-буржуазних вимог автономiї i спiвучастi в прийняттi рiшень, так i для iдей i упрямувань до соцiальної рiвностi. Концепцiя демократiї перетворюється в головну рушiйну силу, сутнiсний елемент, iманентний всьому сучасному розвитку соцiальних структур. Пiд демократизацiєю припускається процес, що, беручи свiй початок у ранньому конституцiоналiзмi Англiї i США, сприяв виникненню теперiшнiх форм демократичного державного устрою, але не завершений i в нашi днi. Сучасна конституцiйна держава не втiлює в собi якусь «закiнчену» структуру, або «готову» для застосування концепцiю державного устрою, але є лише результатом багатоступеневого, що продовжується, iсторичного процесу. Сучасна конституцiйна держава почалася з приборкання i роззброювання конфесiйних партiй - учасниць цивiльної вiйни, iз встановлення суверенної державностi за допомогою монополiзацiї засобiв «узаконеного фiзичного насильства» (М. Вебер) i зосередження їх у руках держави. На цiй першiй стадiї - встановлення внутрiшнього миру i формулювання проблеми суверенiтету - i будується держава саме як держава. Це, проте, ще нiчого не говорить про якiсть самої органiзацiї влади. Держава стає конституцiйним лише на другiй стадiї, коли цей «Левиафан» (Гобс) створює умови миру i виживання, здiйснює подiл влади i гарантує невiдчуджуванiсть основних прав i свобод людини; i тiльки на третiй стадiї розвитку, з проведенням у життя принципу суверенiтету народу i з завоюванням загального виборчого права вона стає демократичною конституцiйною державою, що згодом (четверта стадiя) доповнюється деякими компонентами держави соцiальної, держави загального благоденства. Весь наведений ланцюг складається, таким чином, iз гарантiї загального права на виживання (забезпечення умов життя) i соцiальної безпеки (мир) - через визнання прав на особисту свободу (свобода), через невiдчужуванi основнi права i свободи людини, через гарантiю прав на полiтичну спiвучасть i спiвробiтництво (рiвнiсть), аж до утвердження цивiльних прав, наданих державою загального благоденства. Цим, проте, не вичерпується динамiка розвитку демократичної конституцiйної держави, її полiтичної структури. Стад iї Побоювання… Прагнення до… Полiтично-iнституцiйнi висновки І «Мир» насильницької смертi, загальної ненадiйностi, терору, цивiльної вiйни, внутрiшньої роз'єднаностi державний суверенiтет, монополiзацiя державою законних засобiв фiзичного насильства ІІ права особистої свободи державного терору, насильства над совiстю, дрiб'язкової опiки з боку державних органiв Свободи особи i ринку, самовизначення, сфер позадержавного втручання ІІІ «Рiвнiсть» рабства, безправ'я, ущемленно-сти,нераспростра ненности цивiльних свобод на всiх рiвноправнiстi,рiвної для усiх свободi, спiвучастi в полiтичних рiшеннях правова держава, полiтична демократiя, право на загальнi i рiвнi вибори, парламентське представництво, суверенiтет народу, спiвробiтництво партiй IV «Братерство» соцiальнi соцiальна держава, сучасна держава загального благоденства V право на екологiчне выживанж (екзистенцiальнi права людини i права самої природи) нормальному iснуванню в умовах свiту, екологiчнiй рiвновазi, «природному», адаптивному способовi життя захист тваринного свiту,середовище обитания i життя як конституцiйнi права,комiсiї з етики, заснування технiчних академiй 2. Основнi аспекти аналiзу демократiї. як iдеал, заснований на таких цiнностях, як свобода, рiвнiсть, повага людської гiдностi, солiдарнiсть. В першу чергу тiльки своєму цiннiсному змiсту демократiя зобов’язана такою популярнiстю в сучасному свiтi. Виявлення елементу утопiзму, невiдповiдностi мiж нормативним поняттям демократiї i реальнiстю, мiж iдеалом i життям, являється наслiдком емпiричного пiдходу до аналiзу демократiї. Такий пiдхiд абстрагується вiд iдеалiв i апрiорних оцiнюючих мiркувань i потребує дослiдження демократiї, такою яка вона є насправдi. У вiдповiдностi з виявленними у емпiричних дослiдженнях властивостями, уточнюється i переглядається поняття демократiї i її теорiя. Враховуючи взаємозв’язок нормативних i емпiричних означень демократiї як форми державного правлiння, можна видiлити її слiдуючi характернi риси: народу виражається в тому, що тiльки йому належить засновницька , конституцiйна влада в державi, що тiльки вiн вибирає своїх представникiв i може перiодично приймати участь в розробцi i прийняттi законiв за допомогою народних iнiцiатив i референдумiв. 2. Перiодична виборнiсть основних органiв держави. Демократичною може вважатись лише та держава, громадяни якої здiйснюють верховну владу, вибираються, причому вибираються на обмеженний срок. 3. Рiвнiсть прав громадян на участь в управлiннi державою. Цей принцип потребує як мiнiмум рiвностi виборчих прав. Цi вимоги є мiнiмальними умовами, якi дозволяють говорити про наявнiсть демократiї в тiй чи iншiй країнi. Однак реальнi полiтичнi системи, заснованi на загальних принципах демократiї, вельми значно вiдрiзняються одна вiд одної, наприклад‚ антична i сучасна демократiя, американська i щвейцарська полiтичнi системи i т. д. Названi загальнi принципи демократiї дають можливiсть видiлити основнi критерiї, якi дозволяють розрiзняти i класифiкувати багаточисленнi теорiї i практичнi демократичнi моделi i, якби вимiрювати їх. При оцiнцi у вiдповiдностi з їх першим, найважливiшим прин-ципом - суверiнiтетом народу, - демократiя класифiкується в залеж-ностi вiд того, як розумiється народ, i як здiйснюється суверiнiтет. Обмеження народу деякими класовими або демографiчними рамками дає пiдставу харектеризувати держави, якi пiддають полiтичнiй дискримiнiзацiї деякi групи населення i зокрема, не надаваючи їм виборчих прав, як соцiально обмеженнi демократiї i вiдрiзняти iх вiд всезагальних демократiй - держав з рiвними полiтичними правами для всього дорослого населення. Народ, являючись складною спiльнiстю людей, має певну структуру, складається iз конкретних особ. В залежностi вiд того, розглядається вiн як сукупнiсть самостiйних, вiльних iндивiдiв, чи як взаємодiя рiзноманiтних груп, котрi переслiдують в полiтицi свої особовi, специфiчнi iнтереси, або як єдине, гомогенне цiле, суб’єкт, в якому домiнують загальнi iнтереси i воля, концепцiї i реальнi моделi демократiї дiляться вiдповiдно на iндивiдуалiстичнi, плюралiстичнi (груповi) i . Суверiнiтет народу - найвжливiша конституцiйована ознака демократiї, яка служить пiдставою її оцiнки не тiльки з точки зору розумiння самого цього суб’єкту, але також за формою здiйснення ним влади. В залежностi вiд того, як народ приймає участь в управлiннi, хто i як безпосередньо виконує владнi функцiї, демократiя дiлиться на пряму, плебiсцитну i представницьку (колективну). В прямих формах народовладдя громадяни самi безпосередньо приймають участь в пiдготовцi, обговореннi i прийнятi рiшень. Важливим (другим ) каналом участi громадян у здiйсненнi влади є плебiсцитна демократiя. Вiдмiнностi мiж нею i прямою демократiєю проводиться не завжди, оскiльки цi двi форми участi включають безпосереднє волевиявлення народу, однак вона iснує. При плебiсцитнiй демократiї можливостi полiтичного впливу громадян порiвняно обмеженi. Їм надається право за допомогою голосування ухвалити той чи iнший проект закону чи iншого рiшення, яке звичайно готується президентом, урядом, партiєю або iнцiативною групою. Можливостi впливу основної маси населення у пiдготовцi таких проектiв дуже невеликi. Третя, ведуча у сучасних державних формах полiтичного устрою є представницька демократiя. Її суть - у виборi громадянами в органи влади своїх представникiв, якi будуть виражати їх iнтереси, приймати закони i вiддавати розпорядження. полiтичну , яка передбачає лише формальну рiвнiсть, рiвнiсть прав, i соцiальну Важливi вiдмiннi якостi рiзноманiтних демократiй дозволяють виявити аналiз четвертої загальної ознаки демократiї - пiдкорення меньшостi бiльшостi при прийнятi i здiйсненi рiшень. Таке пiдкорення може немати меж i розповсюджуватись на будь-якi сторони дiяльностi людини. В цьому випадку має мiсце демократiя. Вона представляє собою абсолютну, нiчим i нiким не обмежену владу бiльшостi, пов’язану з настроєм мас i свавiллям. Якщо ж влада бiльшостi потребує повного пiдкорення особистостi i прямує до встановлення над нею постiйного загального контролю, то демократiя стає тоталiтарною . Антиподом таких форм управлiння є конституцiйна числi i окремй особi. 3. Основнi полiтологiчнi концепцiї демократiї. Якщо теорiя демократiї, як видно з викладеного, все бiльше направляється в течiю демократично-полiтичної практики, то iсторiю демократiї усе ж не варто ототожнювати з iсторiєю конституцiй i державних устроїв. Ретроспектива тут слугує лише проясненню теорiї демократiї в її iсторичному аспектi, головним чином шляхом систематизацiї проблем - вiд бiльш загальних до приватних. Споконвiчно в теорiї демократiї є два основних типи концептуальних пiдходiв: Þ Þ эмпiрично-описувальний І якщо в рамках першого аналiзується й обгрунтовується питання про те, що таке демократiя в iдеальному видi й у чому вона перевершує iншi форми управлiння суспiльством, то другий охоплює питання про те, що таке демократiя i як вона функцiонує на практицi. Така диференцiацiя, проте, дозволяє дати лише дуже приблизну орiєнтацiю. І дiйсно, нормативнi принципи i їхнє обгрунтування апелюють до досвiду, до полiтичної практики; i навпаки, емпiричнi принципи i теоретичнi побудови нiколи не обмежуються тiльки полiтичними реалiями, а також iнтепретують їх i якось класифiкують у визначеному аспектi. У межах цих двох моделей виникають рiзнi напрямки дослiджень, сфокусованi на задачах, що формулюються ними ж самими, що акцентують тi або iншi елементи проблеми. 1)Традицiйно-лiберальна теорiя демократiї при описi представницької демократiї виходить iз центральної тези, пов'язаної з англосаксонскою iсторiєю: демократiя позначається як вiдповiдальне правлiння, уряд, спроможнiй приймати рiшення i несе за них вiдповiдальнiсть. Головне тут не стирання розходжень мiж володарями i пiдвладними, що складав ядро зрiвняльних русистських уявлень про демократiю, а утворення реальної основи для прийняття вiдповiдальних рiшень. Представницька демократiя ставить перед собою насамперед цiль створити умови i можливостi для чiткого проведення принципу вiдповiдальностi при меншiй увазi до принципу спiвучастi, хоча при виконаннi владою своїх зобов'язань (пов'язаних iз принципом вiдповiдальностi) звичайно використовуються саме процедури спiвучастi. У цiй перспективi демократизацiя означає не тiльки «максимiзацiю шансiв спiвучастi», але, одночасно, i «максимiзацiю полiтичної вiдповiдальностi». Конституцiйнiсть i обмеження полiтичного панування - основнi елементи розумiння представницької демократiї. Воля народу виражається не повною мiрою прямо, а через iнститут посередникiв - вона делегується представникам, що самi i починають формувати волевиявлення народу, а при прийняттi полiтичних рiшень виражають i передбачають цю волю самостiйно i пiд власну вiдповiдальнiсть. Мiж народними представниками i тими, кого вони представляють, встановлюються визначенi вiдношення, заснованi на повноваженнях i на довiрi. У подiбному випадку обидвi сторони однаково конститутивнi. Таким чином, iснують, з одного боку, що не виходять за рамки меж, установлених конституцiєю, незалежнiсть, а також полiтична i правова компетентнiсть депутата, з iншого ж - повноваження, тiльки переданi йому виборцями, народом. Прихильники iдентитарної демократiї вiдхиляють саме цей принцип: на їхню думку, представництво, повноваження, утворення промiжних владних структур елементи, далекi вiд справжньої демократiї. Саме тому Руссо пiдтверджував, що «англiйський народ був вiльний тiльки протягом одного дня, того дня, коли вiн обирав свiй парламент. Пiсля цього народ знову живе в рабствi, вiн - нiщо». Отже, народ, якщо вiн бажає бути вiльним, не повинний добровiльно пiдпадати пiд ярмо процедур прийняття рiшень, заснованих на подiлi влади. «Будь-який закон, котрий народ самий «особисто» не пiдтверджував, нiщо, порожнє мiсце, вiн - не закон»,- говорив Руссо. Така жорсткiсть судження спочиває, власне, на эмпiрично не обгрунтованiй фiкцiї про iснування якоїсь гомогенної волi народу. Тiльки в тому випадку, коли всi ми вiримо в iснування, що припускається, але нiчим не доказане i не iснуюче загальне благо, можливе й ототожнення керуючих i керованих, i iгнорування розходжень мiж владою i народом, як того потребують Руссо i його послiдовники. Тут чiтко вирисовується протилежнiсть концепцiй Руссо i плюралiстичної представницької концепцiї демократiї. Прихильники плюралiстичної виходять з того, що сприйняття, в першу чергу, власної користi або вигоди вiдноситься до грiхiв людської природи. З цiєї причини гомогеннiсть мислення i волевиявлення не може стати вихiдним пунктом любої полiтики. Таким початком є лише урахування i, можливо, бiльш повна «репрезентацiя» рiзноманiтних, по своїй внутрiшнiй спрямованостi, iнтересiв i думок. Тiльки при арбiтражi наявних протирiч, у процесi, з одного боку, спiльних, а з iншого боку - конфлiктних дiй виникає свого роду «загальне благо» (Фрэнкель). У даному планi в наявностi структурна згода мiж адептами релятивiстської i скептицистської концепцiй демократiї (Радбрух, Кельзен), що виводять демократiю i правило бiльшостi з розрiзненням iстинностi i принципової цiнностi всiх думок i iнтересiв. тому що, вiдповiдно до їхньої концепцiї, процес прийняття рiшень i формування волi здiйснюється через систему протиборчих сил, на деякому «середньому шляху», однаково вiддаленому вiд наявних у кожному випадку приватних iнтересiв i позицiй. Полiтика, якби слухає i враховує всi сторони, i в той же час не схиляється до думки однiєї з них, обмежуючи тим самим всi «голоси». Виходить, плюралiстична концепцiя розумiє вiдому рiвновагу сил, що виключає полiтичну дiю в особливих iнтересах лише однiєї групи пануючих. Прихильники iдеї репрезентацiї схильнi вирiшувати питання про бажанiсть або небажанiсть полiтичної спiвучастi (партиципацiї) скорiше вiдповiдно до функцiональних вимог системи. На противагу їм критики представницької системи («системи репрезентацiї»), будучи прихильниками прямого формування волi народу, схильнi розглядати полiтичну участь як «самоцiннiсть». Вiдповiдно Лейбхольцу, що намагався скомбiнувати обидвi концепцiї, сучасна демократiя зробила структурний поворот в бiк «держави партiй». Партiї, на його думку, стали рупорами, здобувшого голос народу. Такий розвиток полiтичної ситуацiї дозволяє ототожнювати волю партiй i волю народу, розглядати плебiсцитарну державу партiй як сурогат прямої демократiї, у сучаснiй державi рiвних можливостей. Творцi элитарной теорiї демократiї висновка про «хибностi» самої дiйсностi. Засiб їхнього доказу саме протинаправлений - не дiйснiсть повинна коректуватися вiдповiдно до iдеалу, а навпаки, самий iдеал повинний бути прагматично перевiрений нею. Якщо слiдувати цьому, то неважко прийти до висновка про необхiднiсть вiдмовитися вiд визнання самостiйної ролi нормативних переконань про обов’язковiсть. У цьому випадку нормативною силою володiє лише фактичне. Те, що демократiя може i повинна робити, визначається тим, що вона робить практично, i що можна фiксувати об'єктивно. На мiсцi iдеалу, що розчарував, виростає чеснота позбавленого всяких iлюзiй реалiзму. При подiбнiй орiєнтацiї iгнорується те, що поряд iз нормативною силою фактичного iснує регулююча фактична сила нормативного. переважно меншiстю. На вiдмiну вiд представникiв критичної теорiї демократiї, що твердо притримуються постулатiв суверенiтету народу, рiвностi i полiтичне самовизначення за допомогою спiвучастi в прийняттi рiшень, прихильники элитарной теорiї не вважають хибою панування i владу демократичної елiти; при цьому вони розглядають свою точку зору лише як послiдовний висновок з того, що не iснує нi добре розробленої i повноцiнної наукової, що полiтично зобов'язує концепцiї загального блага, нi якогось рацiонального поводження громадян при голосуваннi на виборах або при тих або iнших конкретниї проблемах. У розробленої Шумпетером моделi елiти вимоги демократiї зводяться до методу утворення влади: «Демократичний метод - це той порядок створення iнституту для досягнення полiтичних рiшень, при якому окремi (соцiальнi сили) одержують право на прийняття рiшень за допомогою конкурентної боротьби за голоси народу». Вiдповiдно до цiєї моделi, соцiально диференцiйованi спiвтовариства як суб'єкти володiють постiйним правом вирiшального голоси у всiх питаннях, а здiйснюють це право за допомогою свого роду «полiтичного подiлу працi». При такому положеннi пануюча елiта, обрана на певний строк, приймає функцiї полiтичного представництва бiльшостi населення, позбавленого на цей же термiн можливостi дiяти i словом, i вчинками. Таким чином, перевага демократiї в порiвняннi з формами панування меншостi майже цiлком складається в засобах утворення влади бiльшостi. Ця влада, в силу своєї природи, повинна щонайменше створити умови для гласностi, полiтичного чергування i хоча б обмеженого контролю. На основi нормативних принципiв оцiнки викладена концепцiя не знаходить у реальному життi всебiчного пiдтвердження. Надзвичайно впливова i поширена «економiчна теорiя» максимальної для себе (особистої) користi. Це уявлення лежить в основi уяви про неолюдину - людину економiчно, всестороннє поiнформовану, спроможню приймати рiшення на рацiональних засадах. Проте сумнiвно, що рiшення, що стосуються полiтичного вибору, можна зiставляти з рiшеннями, що людина приймає в сферi ринкових вiдносин. При такому порiвняннi поза полем зору залишається те, що вiдрiзняє полiтичнi рiшення вiд всiх iнших типiв рiшень, зокрема: в полiтикцi прослiджується рацiональнiсть колективних дiй, тому що вибiр тут є результатом опрацювання iнформацiї. А це має мiсце тiльки в суспiльних, iнтеракцiйних процесах, при спiльнiй дiї. дослiдникiв демократiя i вирiшальний голос бiльшостi є тими правилами прийняття рiшень, що змушують рацiонально мислячих iндивiдiв так чи iнакше прийти до порозумiння. Опоненти критичної теорiї демократiї виступають проти фатальних висновкiв, що можна зробити з аналiзу эмпiрично-дескриптивних принципiв цiєї теорiї, проти «теорiї панування демократичної елiти» i проти теорiї плюралiзму. З погляду таких авторiв, у згаданих теорiях втрачаються критична дистанцiя, критичний пiдхiд до полiтичної i соцiальної реальностi кожного тимчасового перiоду. Критична теорiя демократiї аналiзує дiйснiсть, озброївшись тiльки нормативними постулатами, у центрi яких - iдеал iндивiдуального самовизначення. Ця орiєнтацiя на автономiю окремої особистостi веде до двохм рiзноманiтних i навiть протилежних висновкiв: з одного боку - до вимоги всебiчної полiтичної участi i демократизацiї в масштабi всього товариства, з iншої ж сторони - до вимоги вiльних умов iснування для панування, влади. Обидва рiзновиди критичної теорiї демократiї, тобто «партиципаторну» (право спiвучастi у всьому) i «анархiчну», на практику потрiбно строго «розводити», тому що їхнi представники у своїх оцiночних судженнях використовують схожi аргументи. Не говорячи вже про те, що вихiдний пункт у них єдиний - iндивiдуальне самовизначення. Концепцiя партиципацiї (спiвучастi) розглядає самовизначення особистостi як право участi в прийняттi рiшень через право голосу; у всiх сферах життя потрiбно така спiвучасть. Не iснує нiяких приватних або суспiльних «просторiв», що були б поза полiтикою. Цiллю тут є всебiчна демократизацiя всiх сфер життя (Вильмар). Аналогом подiбної концепцiї демократiї є експансiонiстське, тобто розширювальне розумiння полiтики, що охоплює i приватнi, i суспiльнi сфери життя. Якщо партиципаторна iнтепретацiя демократiї має в собi тенденцiю до «тотальної полiтизацiї», тодi як анархiстський варiант, навпаки, рушить до «тотальної приватизацiї». Цiллю i функцiєю демократiї, iз цiєї другої точки зору, є скасування будь-якої форми панування. при цьому - без всякого утаювання, обману - вiдкрито демонструються iнтереси всiх що беруть участь сторiн. Ця модель дискурса, сформульована Хабермасом, виходить з положення, вiдповiдно до якого «практичнi питання мiстять iстину», i приходить до вимоги консенсуальних, тобто погоджувальних методiв єднання. Там, де в результатi голосування нiхто не залишається в меншостi, нiхто i не може почувати себе пiдлеглим або думати, що його долю визначають iншi. На такому утопiчному пунктi i сходяться партиципаторний i анархiстський варiанти критичної теорiї демократiї. При вимозi спiвучастi суверенiтет народу розглядається як якийсь абсолют; рахується, як i в концепцiї Руссо, що народ є щось єдине, суб'єкт, обдарований єдиною волею. Вимога вiдсутностi всякої влади (власне, безвладдя) робить автономiю iндивiда i його саморозкриття абсолютними, а будь-якi колективнi дiї надаються можливими тiльки в тих випадках, коли всiх об'єднує одна єдина воля. Аналогiчнi справи i з соцiалiстичною теорiєю демократiї - побоювання, що можна прикрашати «класови змiст буржуазної демократiї» (Ленiн) i тим самим послабити готовнiсть (робiтничого класу) до революцiї. Вiдповiдно до марксистської доктрини, iснуют тiльки класовi демократiї. І коли «ревiзiонiст» Бернштейн назвав демократiю «вищою школою компромiсiв», то вплив саме цього, що гасить протистояння, висловлення й iгнорування класової протилежностi, що випливає звiдси, стали бiльмом в оцi для всiх ортодоксiв. Вiдповiдно до думки останнiх, за фасадом принципу бiльшостi i формальних рiвностей «буржуазна демократiя» приховує свiй репресивний, класовий характер. Тiльки «пролетарська» (або «соцiалiстична») демократiя рiшуче переборює рамки псевдодемократиної буржуазної держави. Тiльки соцiалiстична революцiя створює умови для формування «соцiально єдиного народу» як базису дiйсної влади народу. Звичайно, при соцiалiзмi все ще iснують рiзноманiтнi класи, проте, вiдповiдно до сталiнської доктрини, породжуванi ними протилежнiсть iнтересiв i протирiччя не є бiльш антагонiстичними, так що i сама (соцiалiстична) держава не може бiльш функцiонувати як знаряддя панування i гноблення в руках одного класу. Для соцiалiстичної теорiї демократiя є iсторично минущим явищем. Перший перiод розвитку цiлком вичерпується завоюванням полiтичної влади i стратегiєю закрiплення диктатури пролетарiату. Лукач вжив для цього перiоду парадоксальне по своїй сутi поняття «демократична диктатура». Тiльки на другiй фазi розвитки демократiя поширює свою дiю на весь народ. І, нарештi, «у комунiстичному товариствi демократiя, ставши просто навичкою, вiдмирає» (Ленiн). Демократiя, у контекстi марксистського навчання про державу, є складовою частиною унiверсальної теорiї розвитку товариства в її фiлолофсько-iсторичнiй перспективi i з визначеною перiодизацiєю. У рамках цiй теорiї дається точний опис цiлей i функцiй демократiї. Цiлком по-iншому виглядає це вiдношення (мiж цiллю i функцiями) у захiднiй теорiї демократiї. Демократiя тут зовсiм не є угодою на основi поступово встановлюючоїся свiтоглядної i соцiальної гомогенности; вона виникає скорiше на базi нужденної в постiйному вiдновленнi полiтичної угоди саме в силу всевозрастаючих свiтоглядних i соцiальних розходжень (у сучасному суспiльствi). Захiдна демократiя не визнає обов'язкової схильностi до якоїсь, раз i назавжди, заданої державної цiлi, але рушить до демократичного єднання волi, при якому цiлi товариства в умовах, що змiнюються, постiйно як би перевизначаються. Зобов'язання притримуватися iдеологiчно фiксованої цiлi iсторiї i товариства тут замiняє обов'язок притримуватися методу плюралiзму, змагання рiзноманiтних цiнностей, а також толератностi. З цiєї причини для них «основнi соцiальнi права» набагато бiльш значнi, чим полiтичнi права свободи i спiвучасть, що переважно i цiнуються в «буржуазнiй демократiї». Це очевидно в конфронтацiї «полiтичної» i «соцiальної» демократiї в австромарксиста Адлера. Проте марксистське вчення про державу поступово починає сприймати i такi, що мають лiберально-конституцiйнi коренi, фундаментальнi вимоги, як вiльнi вибори, правова держава, подiл влади, федералiзм. Якщо виходити з самоiнтерпретацiї цих рiзноманiтних точок зору, то можна, мабуть, констатувати їхнє зближення. Держава з демократичною структурою вже давно стала на шлях розвитку до держави соцiальної дiї i загального благоденства. «Буржуазна демократiя» поповнила свою конституцiйно-полiтичну спрямованiсть соцiальними вимiрами. І є ознаки того, що i «соцiалiстична демократiя» знаходить тенденцiю до доповнення своєї традицiйної орiєнтацiї на соцiальну рiвнiсть, добробут i технiко-економiчну ефективнiсть значними елементами полiтично правової держави. У своїй системнiй версiї теорiї демократiї Луманн намагається наново визначити нормативнi передумови демократiї. При цьому вiн виходить з не наявного в iсторiї прецеденту - поняття «ступеня комплексностi» полiтично релевантного обрiю дiйсностi; цiлi як iндивiдуального, так i колективної дiї, на його думку, не задаються. Ми знаходимося в нескiнченно вiдкритому, надзвичайно складному й онтично не визначеному свiтi. Полiтика повинна постiйно пiклуватися про вироблення засад i критерiїв оцiнки прийнятих нею рiшень. У цiй ситуацiї демократiя є найбiльше прийнятним шляхом i засобом рiшення питань, тому що вона дає в розпорядження товариства дуже нейтральну по утриманню, вiльну вiд «попереднiх оцiнених пiдходiв» методологiчну основу для вироблення рiшень або, на мовi системотехнiки, «виборчих дiй високого рiвня». Вiд iнших форм державностi демократiя вiдрiзняється тим, що вона, «незважаючи на повсякденну роботу з вироблення рiшень», зберiгає «всю широту шкали комплексностi» (Луманн). І хоча демократiя при кожному прийнятому рiшеннi вiдкидає множину iнших можливих варiантiв, iншими словами, «зменшує i звужує комплекснiсть», вона все ж шукає i лишає визначенi можливостi i для сприйняття iншого вибору в майбутньому. Демократiя, таким чином, комбiнує спроможнiсть вироблення потрiбних рiшень з зберiганням комплексностi, тобто структурної вiдкритостi для альтернативних дiй. Спочатку все це здається дуже схожим iз загальними основами традицiйної лiберальної теорiї демократiї: свободою, рiзноманiттям, плюралiзмом, вiдкритiстю, спiвучастю, змаганням рiзноманiтних думок. І усе ж у контекстi системно-теоретичного обгрунтування демократiї всi цi цiнностi i принципи набувають цiлком iншого змiсту: рiзноманiття не розглядається як шанс на психосоциальное збагачення суб'єкта; адаптивнiсть i спроможнiсть змiнювати свої цiлi є позитивними цiнностями, оскiльки саме вони, в умовах iснування складного (соцiального i природного) середовища, швидше за все, можуть зберегти полiтичний режим. Демократична спiвучасть набуває своєї значимостi не в якостi iнструмента реалiзацiї особистої i колективної автономiї, а як гарант можливо бiльш широкого спектра полiтичних рiшень. І, нарештi, вибори як «осередок» демократiї при представницькiй системi найменше слугують реалiзацiї особистої свободи самовизначення, а скорiше сприяють прикриттю адмiнiстративних рiшень i використанню минущих настроїв виборцiв у ходi змагання полiтичних партiй. Коротше: при функцiональному розглядi демократiї суб'єктивна мотивацiя i психологiчне заохочення демократiї систематично замiщаются об'єктивними, системофункцiональними дiями; партиципацiя (спiвучасть) породжує рiзноманiття, «комплекснiсть», що, у свою чергу, забезпечує довгострокову усталенiсть системи. Демократiя виправдує себе вже не як «найбiльш гуманна» форма органiзацiї владних вiдношень, а скорiше як саме та форма державного життя, що у сучасних умовах найкраще дозволяє зберегти систему. Всупереч своїм власним домаганням системна концепцiя обгрунтування демократiї не переглядає нормативнi передумови демократiї, але робить саме чiтко нормативне її обгрунтування зайвим. Замiщення традицiйних нормативних, структурних i процедурних ознак демократiї функцiональними критерiями, що ставляться у спроможностi системи до самозбереження, не створює все ж легiтимної (законної) бази для демократiї. Тому що, в принципi, будь-яка i кожна органiзацiя влади, що створює оптимальнi умови для самозбереження системи, може бути виправдана на цiй основi. Коливання релевантних демократичних орiєнтацiй мiж двома полюсами - «утопiєю» i «пристосуванням» (Шарпф) - не дуже добре вплинуло на дискусiї про демократiю в останнi два десятирiччя. Будь якiй концепцiї демократiї, що задовольняє сучасним стандартам науки, необхiдно бути достатньо комплексною й одночасно гнучкою, щоб виявитися в станi iнтегрувати обидвi посилки, тобто евристично осмислити i спiввiднести один з одним специфiчнi питання i висновки щодо рiзноманiтних принципiв демократiї. Далi, теорiя демократiї повинна брати до уваги i враховувати як емпiричнi данi i знання, виробленi в ходi соцiологiчних дослiджень партiй i органiзацiй, вивчення виборiв, у полiтичнiй психологiї й iнших спецiальних дисциплiнах, дорiвнює i так названi «релевантнi питання», соцiальнi цiлеполагання i соцiальнi оцiнки, надiї i побоювання, що так чи iнакше спiввiднесенi з демократiєю. Теорiя демократiї не може обмежувати себе єдиної з яких-небудь двох цiлей (спiвучасть або ефективнiсть, свобода або рiвнiсть, правова або соцiальна держава, захист меншостi або влада бiльшостi, автономiя або авторитет); навпаки, вона повинна комбiнувати можливо бiльше число тих уявлень про цiлi, що викристалiзувалися в захiднiй фiлософiї демократiї, а також у демократичнiй практицi i виявилися соцiально значимими. Теорiя демократiї не повинна просто вiдбивати, вiдтворювати дiйснiсть або безнадiйно розчинятися у вкрай далеких вiд дiйсностi утопiях. Вона потребуває в комплексних передумовах, у принципах, що займають як би середнє положення мiж уявами демократiї i дiйснiстю; потрiбна теорiя демократiї, що постiйно випереджає свою реальнiсть, але нiколи не втрачає її з виду. Як бачимо iз приведенного вище аналiзу демократичних доктрин i форм, кожна з них має як переваги, так i недолiки. Реально iснуюча демократiя в iндустрiально розвинених країнах свiту прагне поєднувати iдеї самоуправлiння i партисипiтацiї (головним чиним на мiсцевому рiвнi, а частково i на виробництвi) з представництвом в масштабi всiєї держави. В цiлому ж це прiорiтетна репрезентативна плюралiстична демократiя, яка базується на лiберальних цiнностях i яка враховує в бiльшiй чи меншiй степенi деякi християнськi i соцiалiстичнi iдеї. Своїми широченними можливостями i перспективами демократiя немовби звiльнила очiкування, якi вона не в силах задовiльнити. А своїм духом поблажливостi i сприйняття всiх поглядiв вона вiдкрила простiр у тому числi i для напрямкiв, якi хочуть її знищити. Іншою вона бути не може, так як це – її природа, її перевага. Але цим вона може задовiльнити лише деяких, але нiяк не всiх. У людей завжди залишається потреба продовжувати удосконалення до нескiнченостi примарного абсолютного iдеалу i нiякою полiтичною системою їх не задовiльнити. Тому питання про те, може демократiя змiнитися на iншi форми, має чiтку вiдповiдь: це траплялось i ранiше, проходить зараз, i може вiдбутися в майбутньому. В полiтичнiй лiтературi поняття демократiї i врядування не­рiдко логiчно i змiстовно пов'язуються. Управлiнськi iдеї про­сякнутi демократiєю. Основою демократичного врядування можна вважати такi принципи: — принцип участi народу; — принцип прозоростi з правом вiльного доступу до прав­дивої iнформацiї; — принцип чинностi або ж вiдповiдальностi за результати. Реалiзацiя зазначених принципiв має такi практичнi наслiдки: — переосмислення ролi держави та розподiл функцiй мiж державою та громадянським суспiльством; права i в основi якого є не­залежна судова система, спроможна ефективно запобiгати та­ким загрозам державi i суспiльству, як корупцiя та органiзова­на злочиннiсть. Зрозумiло, що не iснує якогось одного загальноприйнятого тео­ретичного та емпiричного пiдходу до розв'язання проблем, по­в'язаних з розвитком демократiї та управлiння. Тим часом iснує тенденцiя розглядати поняття управлiння, як найефек­тивнiший i найдiєвiший спосiб керiвництва суспiльством за умов глобалiзацiї та множинностi таких соцiальних суб'єктiв, як державнi адмiнiстрацiї, приватнi компанiї, напiвдержавнi органи, лобiстськi структури, громадськi органiзацiї, асоцiацiї споживачiв тощо. Загалом практика управлiння свiдчить про неефективнiсть традицiйних органiзацiйно-управлiнських способiв i заходiв та про необхiднiсть пошуку нових шляхiв вирiшення питань уп­равлiння i форм врядування, що вiдповiдають складностi су­часних проблем та потребам часу. Врядування можна розглядати як застосування економiчної, полiтичної та адмiнiстративної влади для успiшного ведення справ країни на всiх рiвнях. Воно включає механiзми, проце­дури та iнституцiї, через якi окремi громадяни та певнi групи громадян доводять i висловлюють свої iнтереси, здiйснюють свої юридичнi права, виконують свої зобов'язання i врегульо­вують суперечностi. Воно базується бiльше на зосередженнi зу­силь на переговорах i подоланнi труднощiв, нiж на пiдпоряд­кованостi та нав'язуваннi волi. Полiтичний процес має дати громадянам реальну можли­вiсть бути його учасниками i бути почутими владою та iнши­ми. В цьому планi необхiдно сприяти забезпеченню свободи дiй та вираження особистостi, адже "свобода i можливiсть для особи дiяти i виражати себе становлять найважливiшi показни­ки чесного i вмiлого управлiння". Така модель врядування приваблива тому, що вона сприяє взаємодiї держави i суспiльства, що, своєю чергою, сприяє встановленню культури миру, а отже, й стабiльностi на регiональному рiвнi. Таким чи­ном, демократичне врядування змiцнює мир. Однак врядування не може дати всеохопних вiдповiдей на полiтичнi та економiчнi проблеми, з якими стикаються посткому­нiстичнi країни, оскiльки кожна з них має окремi труднощi. Незадоволення демократiєю, в принципi, можна трактувати, як втому людей вiд невизначенностi, бажання вибрати конкретний шлях розвитку. Але важко дати однозначну вiдповiдь на питання “а чи не повернемось ми в кiнцi шляху знову на теж саме мiсце, звiдки починали?”. Найкращу вiдповiдь на це запитання дав У. Черчiль, виступаючи в Британськiм парламентi 11 листопада 1947р.: “демократiя – сама погана форма правлiння, якщо не враховувати iншi…”. Стосовно України, то тут, як i в iнших посттоталiтарних, посткомунiстичних державах, процес утвердження принципiв демократiї – з урахуванням нацiональних традицiй – тривалий i непростий. Þ Гуггенберг Б. Теорiя демократiї. //Полiс, 1991, №4. Þ Шапиро И. Демократiя та громадянське суспiльство //Полiс, 1992, №4 Þ Демократичне врядування як чинник змiцнення миру. //Полiтична думка, 1999, №1-2 Þ Бабкiна О. Полiтологiя. Посiбник для студентiв вузiв. Київ, 1998. Þ Дзюба І. Полiтологiя. Курс лекцiй. Київ, 1993. Þ Ковлер А. Демократия и участие в политике, Москва, 1990. Þ Потульницький В. Теорiя української полiтологiї. Курс лекцiй. Київ, 1993.