Внешнеполитические связи Турции и Украины
Туреччина є потужним субрегiональним лiдером iз власною системою iнтересiв. За умов останнiх структурних змiн у посткомунiстич ному свiтi Туреччина у своїй зовнiшнiй полiтицi опрацьовує новий геополiтичний ракурс. Анкара не є вже повернутою обличчям до комунiстичної загрози з Пiвночi та з Балкан, а у зв'язку iз арабо-iзраїльським мирним процесом вона виступає як регiональний гравець i шукає впливову полiтику на бiльш вiддаленiй периферiї. Пiсля Другої свiтової вiйни зовнiшньополiтичний курс Туреччини був зорiєнтований подвiйно: полiтика розвитку iндустрiї та приєднання до ЄС, а з другого боку - у зв'язку зi схiдною та iсламською орiєнтацiєю Туреччина шукає свою iдентифiкацiю з Середнiм Сходом та Центральною Азiєю. За часiв "холодної вiйни" радянська домiнацiя в Центральнiй Азiї та на Кавказi заважала турецьким зусиллям у цьому напрямку, тодi як турецька асоцiацiя з Ізраїлем та альянс iз Вашингтоном затьмарювали прямi вiдносини iз Середнiм Сходом. Туреччина виконувала функцiю пiвденного флангу НАТО i слугувала опорою безпеки США. Наслiдок - полiтична iзоляцiя вiд Середнього Сходу, протистояння з Пiвнiччю. 1
як її невiд'ємну частину, вона сприймається як щось чужорiдне. Участь Туреччини в Пiвнiчно-Атлантичному Альянсi є скорiше наслiдком "холодної вiйни" та геостратегiчних уподобань США, нiж усвiдомлення спiльних європейських iнтересiв. Тривалий конфлiкт з бiльш "європейською" Грецiєю, Кiпрська проблема, особлива позицiя в Боснiйськiй кризi, у ставленнi до курдiв - все це не сприяє скорiшому включенню Туреччини в iншi європейськi структури.
Турецькi амбiцiї в Балканському регiонi грунтуються на переконаннi, що розпад СРСР i СФРЮ дав Туреччинi унiкальний шанс повернути в нових формах свiй полiтичний, економiчний, культурний i воєнний вплив у межах колишньої Османської iмперiї. Саме мусульманське населення повинно стати одним з основних iнструментiв цього впливу.
Особливу смiливiсть Туреччинi надає могутня пiдтримка з боку Сполучених Штатiв. Для турецьких аналiтикiв характерним є уявлення, що всi так званi кола євразiйської безпеки, якi включають в себе ЦЄ, Балкани, регiон Чорного моря, Кавказ, Схiдне Середземномор'я, Близький Схiд i Центральну Азiю, накладаються i перетинаються саме в тому мiсцi, де розташована Туреччина, що з урахуванням нових умов значно пiдвищує її значення як члена НАТО й iмовiрнiсть переростан ня її в регiонального лiдера. При цьому явне прагнення до панування в регiонi прикривається гуманiтарною риторикою: Туреччина нiбито надає допомогу "новим країнам" у пошуку ними "справжньої iдентичностi, вiльної вiд зовнiшнiх чинникiв i тиску".
Нинi Туреччина збiльшує флот i, зокрема, пояснюється це серйозними проблемами в Середземному (Кiпр) i Егейському морях. Прiоритети полiтики Туреччини зрозумiлi: збереження стiйкої i значної переваги, в тому числi й воєнно-морської, над основним супротивником - Грецiєю. Зумовлюється це необхiднiстю захисту своїх iнтересiв в Егейському морi, де греки, всупереч мiжнародним домовленостям, проводять ремiлiтаризацiю прилеглих до турецького узбережжя островiв, а також недопущення силової ревiзiї кiпрських реалiй, що склалися пiсля окупацiї турецькими вiйськами пiвнiчної частини острова.
Туреччина з метою захисту своїх iнтересiв планує в наступному столiттi стати країною, що володiє авiаносцями. Державна мiць, географiя й iсторичнi чинники змушують Туреччину стати регiональною державою. Її ВМС вийдуть за межi берегової лiнiї. Турецькi вiйська брали участь у миротворчiй дiяльностi ООН у Сомалi, Албанiї, Боснiї i Герцеговинi. Це показує, що iнтереси Туреччини не обмежуються лише прилеглими державами.
тюркський символiзм для проникнення турецького економiчного та полiтичного впливу в Центрально-Азiйський та Кавказький регiони. Починаючи з 1991 р., Т. Озал, а пiзнiше Сулейман Демiрель зробили низку вiзитiв до нових держав та пiдписали численнi угоди з полiтичного спiвробiтництва, вiйськової допомоги, культурних та економiчних змiн. Туреччина входить в Чорноморський консорцiум, Союз Тюркських держав, Органiзацiю Економiчного спiвробiтництва - iнституцiоналiзованi форми, що пiдвищують її регiональ ний статус.
Зрозумiло, що це викликає певне занепокоєння з боку Росiйської Федерацiї, яка переглядає власне сприйняття Туреччини в ширшому контекстi i починає обмежувати пантюркiстське просування Анкари. Насамперед це спостерiгалося на з'їздi тюркiв, а потiм при формуваннi Конвенцiї курдських органiзацiй СНД у Москвi. Московська iнтервенцiя в Чечнi погiршила взаємосприйняття двох країн. Хоча Туреччина має значнi ресурси та просуває свою геополiтичну роль в республiках колишнього СРСР, вона не може виступати тут одноосiбно i стикається з конкуренцiєю iнших держав, зокрема Ірану.
народами регiону - туркменами, узбеками, казахами, киргизами, кара-калпаками, уйгурами; конфесiйнiй iдентичностi (турки, як i всi корiннi народи пострадянської Центральної Азiї (ЦА) - суннiти найпомiркованiшого ханiфiтського толку, на вiдмiну вiд iранцiв-шиїтiв); своєму характерi як економiчно розвинутої та сильної у вiйськово -полiтичному вiдношеннi тюрксько-мусульманської країни, яка вiдтак має слугувати зразком i для тюрксько-мусульманських країн, якi обрали (на вiдмiну вiд Ірану) свiтський шлях розвитку; орiєнтацiї на розвиненi захiднi країни, насамперед США (для яких Туреччина, якщо не казати про Ізраїль, є найважливiшим стратегiчним партнером у Захiднiй Азiї), а вiдтак у вiдношеннi можливого лобiювання Туреччиною iнтересiв вiдповiдного кола країн перед Заходом.
Мiж тим посилення iсламiстських настроїв у Туреччинi, її спроби зближення з iншими iсламськими країнами здатнi у найближчi роки призвести до деякої змiни її традицiйно прозахiдного курсу. До того ж РФ всiляко протидiє посиленню турецького впливу в Центральнiй Азiї, так само як i на Кавказi та на Балканах.
є джерелом загрози її власнiй територiальнiй цiлiсностi, оскiльки виникає загроза мiграцiй до Туреччини. РФ прагне до встановлення системи колективної безпеки в Азiї, що протистоїть турецьким iнтересам вiдродження пантюркiзму. Водночас самi країни регiону схильнi скорiше розробляти власнi економiчнi та полiтичнi моделi, нiж просто адаптувати турецький взiрець. Одночасно з апробацiєю пантюркiстської iдеї країни ЦА розширяли i стосунки з iншими країнами, прагнучи диверсифiкувати власну зовнiшню полiтику, що взагалi характерно для всiх пострадянських держав. Внаслiдок цього в серединi 90-х пантюркiстськi впливи ослабли i увiйшли в нормальнiше русло.
Посилення позицiй Туреччини в регiонi пов'язано з її власним досвiдом модернiзацiї, що реалiзується через сучаснi унiверсальнi технологiї розвитку, коли робиться акцент на регiональних економiчних iнтересах, енергiї приватного капiталу. Турецькi приватнi фiрми активно дiють у регiонi. Головними напрямками є будiвельнi пiдряди - ринок, у якому Туреччина спромоглася посiсти вiдчутне мiсце у свiтовому масштабi. Вони будують дешевше i вiдносно якiсно. Крiм того, турецькi фiрми включилися в створення переробної, легкої та харчової промисловостi. Турецький капiтал також кооперується з провiдними транснацiональними корпорацiями, маючи функцiю посередника. Проникнення турецького капiталу фiнансується також за рахунок державної допомоги самої Туреччини.
певної противаги. В рiчищi iдей пантюркiзму вiдбувається перехiд центральноазiйських країн на латинський алфавiт, нарощуються iнтенсивнi культурнi контакти та мiж полiтичними елiтами. З iншого боку, спрацював певний романтизм щодо цивiлiзова ної Туреччини, а також - пошуки союзникiв, вiдповiдної моделi модернiзацiї.
Головним важелем пантюркiстських впливiв стали регулярнi зустрiчi керiвникiв тюркомовних держав (Анкара, 1992, Стамбул, 1994). У серпнi 1995 р. на саммiтi в Бiшкеку обговорювалися iдеї тiснiшої кооперацiї в межах тюркомовного альянсу. На четвертiй зустрiчi керiвникiв тюркомовних країн у Ташкентi (жовтень 1996 р.) була прийнята Декларацiя про подальше спiвробiтництво в галузi культури та iнформацiї, в розбудовi трас Великого шовкового шляху, полiпшення двостороннiх вiдносин тощо.
Розвиток вiдносин з Туреччиною є одним з головних прiоритетiв України в пiвденному напрямку. Пiдписаний дуже важливий Договiр про дружбу i спiвробiтництво мiж обома державами строком на 10 рокiв. Пiсля отримання Україною незалежностi мiж Києвом i Анкарою не виникало спiрних питань. У вирiшеннi проблем вiйськової й екологiчної безпеки в регiонi Чорного моря, його демiлiтаризацiї складається прямий i безпосереднiй iнтерес обох країн. Але i в пошуку балансу сил у новiй i складнiй геополiтичнiй ситуацiї, що склалася в регiонi за останнi роки, iнтереси Туреччини й України багато в чому можуть збiгатися. В Українi високо оцiнюють розумiння Туреччиною проблем, пов'язаних з поверненням з мiсць депортацiї до Криму етнiчно спорiдненого туркам кримськотатарського народу.
Туреччина є ключовою державою для України, оскiльки через неї йдуть найбiльш зручнi транспортнi шляхи у Середземноморський та Близькосхiдний регiони. Хоча останнiм часом Туреччина проробляє шляхи диверсифiкацiї власного зовнiшньополiтичного курсу, однак вiн загалом залишається проамериканським. Туреччина має тривалий конфлiкт з Грецiєю, i це робить проблематичним її входження до Європейської спiльноти. Її стратегiчне значення як пiвденно-схiдного флангу НАТО втрачається iз зниженням порога конфронтацiї мiж Заходом та РФ. Мотиви для зближення України з Туреччиною виглядають досить обгрунтованими: необхiднiсть забезпечення транспортування енергоносiїв в i через Україну, комплiментарнiсть економiк, спiвпраця в межах ЧЕС тощо. Розвиток партнерських стосункiв з Туреччиною, на яку нинi припадає близько половини всього обсягу торгiвлi України з близькосхiдними країнами, слiд вести переважно в рамках двостороннього економiчного спiвробiтництва, або в межах системи ЧЕС, уникаючи їх перетворення на стратегiчний вiйськово -полiтичний альянс.
--------------------------------------------------------------------------------
|
