Реферат/сочинение: "Витоки тероризму"

“Витоки тероризму”

шеллiанське tempestuous loveliness of terror) i труднощi його iнтерпретацiї мають спiльне корiння: раптовiсть, скандальнiсть i дивовижна жорстокiсть – основнi складовi тероризму. Вiйни – у тому числi й громадянськi – багато в чому мають доволi передбачуваний характер, вони вiдбуваються, як кажуть, серед бiлого дня, i ворогуючi сторони i не думають оповивати себе i свої дiї ореолом таємницi. Навiть пiд час громадянської вiйни вороги дотримуються тих чи iнших правил, у той час як головнi ознаки тероризму – анонiмнiсть i заперечення будь-якої норми.

який шпурляв бомбами праворуч i лiворуч i дивився на свiт iз диявольською чи iдiотською посмiшкою. Це був цiлком аморальний i фанатичний суб’єкт, лиховiсний i безглуздий водночас. Хоча Достоєвський i Джозеф Конрад i дали у своїх творах набагато глибшi образи представникiв цього руху, але точкою вiдлiку для них послужив саме такий стереотип. У нашi днi цей образ, безумовно, зазнав певної трансформацiї, однак не надто далеко вiдбiг вiд первiсного шаблону, i пояснення полiтологiв i психiатрiв, запрошених для консультацiй, врештi-решт не проливають свiтла на цю загадку. Варто зазначити, що в усi часи i епохи терористи не вiдчували браку нi шанувальникiв, нi довiрених осiб, та й сьогоднi ми знову i знову чуємо славнi на адресу новоявлених святих i великомученикiв терору. Нам кажуть, що терорист – це людина, яка не захрясла у байдужостi, яка присвятила себе боротьбi за волю i справедливiсть. Його зображують лагiдним створiнням, яке байдужа бiльшiсть i жорстокi соцiальнi умови змушують зiграти роль трагiчного героя: добрим самаритянином, який пiдливає отрути, Франциском Ассизьким з бомбою. Зрозумiло, такого роду канонiзацiя сама по собi безглузда, але водночас послiдовне i беззастережне заперечення тероризму з його нелюдськими методами виходить лише вiд тих, хто проповiдує iдеї непротивлення злу насильством. Як вiдзначив ще триста рокiв тому полковник Сексбi, убивство – далеко не завжди злочин, а збройний опiр переважаючим силам супротивника – у вiдкритому двобої й у повнiй вiдповiдностi з кодексом лицарської честi – iнодi свiдомо приречений на провал. Шиллер нагадував про те, що тиранiя не безмежна i що доводиться братися за зброю, коли всi iншi докази виявляються вичерпаними. Запропоноване Шиллером обґрунтування насильства як “останнього доказу” вiльних людей, якi не бажають миритися iз нестерпними умовами iснування, надихало не одне поколiння тираноборцiв. Утiм, на одного Вiльгельма Телля припадало чимало самозваних рятiвникiв людства, гарячих голiв, фанатикiв i безумцiв, якi дуже своєрiдно уявляли собi право особистости на самозахист i вбачали у зброї не “останнiй доказ”, а панацею вiд усiх лих – як реальних, так i позiрних. Патрiотизм вiддавна був останнiм притулком негiдника. Ця теза вiрна також i в тому випадку, коли йдеться про боротьбу за свободу. Латиноамериканськi конокради, коли їх ловили на гарячому, аби уникнути шибеницi, казали, що керуються у своїх дiях полiтичними мотивами. Ясна рiч, бiльшiсть терористiв i не Вiльгельми Теллi, i не вульгарнi конокради. Трапляється, що у них вигадливо поєднанi дуже рiзнi, iнодi суперечнi одна однiй якостi, що аж нiяк не полегшує завдання дослiднику тероризму. Можна, звичайно, сперечатися, чи мав рацiю Едмунд Берк, коли казав, що якщо “пошкребти iдеолога, то пiд ним виявиться терорист”, але зате зовсiм очевидно iнше: якщо “пошкребти” терориста, то пiд ним зовсiм не обов’язково ховається iдеолог.

бере в нiй участь. Усього кiлька поколiнь вiдокремлюють Софiю Перовську й Емму Ґолдман вiд Ульрiки Майнгоф i Паттi Хьорст, але в моральному й iнтелектуальному планi вiдстань мiж ними вимiрюється свiтловими роками. Настiльки ж iстотний i iнший момент: на вiдмiну вiд марксизму, тероризм не є iдеологiєю, але являє собою бунтарську стратегiю, до якої можуть вдаватися прихильники дуже рiзних полiтичних течiй.

Водночас тероризм – це не набiр чисто технiчних прийомiв. У тих, хто ним займається, iснує певна свiтоглядна спiльнiсть. Вони можуть належати до лiвої чи правої частини полiтичного спектру, вони можуть бути нацiоналiстами чи, значно рiдше, iнтернацiоналiстами, але в основних моментах їхнiй менталiтет виявляє дивовижну подiбнiсть. Часто вони набагато ближчi один одному за духом, анiж самi пiдозрюють, i були б готовi визнати потай чи привселюдно. Подiбно до того, як технологiю тероризму можуть успiшно опанувати люди рiзних переконань, також i його фiлософiя без жодних труднощiв долає перешкоди, якi iснують мiж окремими полiтичними доктринами. Вона унiверсальна i безпринципна.

Тероризм, всупереч iснуючому думцi, не є рiзновидом партизанської (революцiйної) вiйни, i його полiтичнi функцiї в нашi днi мають iнший характер. Дехто як синонiм до поняття “тероризм” використовує термiн “мiська партизанська вiйна”. Щодо епiтету “мiська” усе гаразд, але от визначення “партизанська” тут зовсiм нi до чого: адже рiзниця мiж тероризмом i дiяльнiстю партизана має не стилiстичний, а якiсний характер.

Ця робота стала результатом мого невдоволення спробами пояснення й iнтерпретацiї тероризму, що починаються як на масовому, так i на академiчному рiвнi. У своїй книзi я зупиняюся на труднощах, пов’язаних iз вичерпним визначенням тероризму. Такого визначення немає й у найближчому майбутньому не передбачається, але було б абсурдно стверджувати, що вивчення явища неможливе до появи такого визначення. Навiть тепер, через три десятилiття пiсля падiння фашизму, не змовкли суперечки про те, що вiн собою являє, проте нам доводиться зiштовхуватися з феноменом фашизму як у теорiї, так i на практицi. Я утримуюся вiд уживання модного словосполучення “революцiйний тероризм”: занадто багато терористичних угруповань i в минулому, i сьогоднi не мають нiчого спiльного з революцiйнiстю – у тому числi й тi, хто вказує на свою революцiйну орiєнтацiю. Існує поширена думка, що особливостi сучасного тероризму коротко зводяться до наступного:

1. Тероризм – щось нове, що не має прецеденту в iсторiї. Тому його предтечi, якщо такi i iснують, не представляють особливого iнтересу.

2. Тероризм – одна з найсерйознiших, потенцiйно вкрай небезпечних проблем, якi нинi постають перед свiтовою спiльнотою.

3. Тероризм – це реакцiя на несправедливiсть. Якби у свiтi панувала полiтична i соцiальна справедливiсть, нiякого тероризму не було б i слiду.

5. Терористи – фанатики-iдеалiсти, доведенi до розпачу нелюдськими умовами iснування. Вони безкорисливi, i в основi їхнiх дiй лежать мотиви чисто iдеологiчного характеру.

Завданням мого дослiдження не є спростування iснуючих оман: для цього досить протиставити цим постулатам загальновiдомi факти. Менi б хотiлося по-новому глянути на явище загалом. Отут, щоправда, виникають складностi методологiчного порядку. Дiяльнiсть деяких терористичних рухiв набула дуже докладного висвiтлення. Практично кожен член групи Баадера-Майнгоф удостоївся якщо не монографiї, то статтi. Те ж саме можна сказати про таке, куди вагомiше явище, як органiзацiя “Народна воля”. Водночас, дiяльнiсть багатьох iнших терористичних угруповань узагалi не була висвiтлена: про них або зовсiм забули, або популярнiсть, якою вони користувалися, так i не перейшла нацiональних кордонiв. Отож спроба написати “загальну теорiю” (чи iсторiю) свiтового тероризму, на мiй погляд, заздалегiдь приречена на провал. Тому я вирiшив зосередитися лише на основних моментах розвитку тероризму i терористичних доктрин, а також на основних ознаках i проблемах цього феномену.

словникiв, опублiкованих на два роки ранiше, якобiнцi часто вживали це поняття усно i письмово щодо себе – i завжди з позитивним вiдтiнком. Однак пiсля 9 термiдора слово “терорист” стало носити вже образливий змiст, перетворившись на синонiм “злочинця”. Незабаром воно досягло берегiв Британiї. Досить згадати знаменитi слова Едмунда Бьорка, написанi ним у 1795 роцi, коли вiн згадував “тисячi псiв пекла, званих терористами”, яких нацькували на французiв. Слово “тероризм” у тi часи застосовували до перiоду Французької революцiї мiж березнем 1793 i липнем 1794 року i означало воно “правлiння жаху”. Згодом термiн набув ширшого тлумачення i став означати всяку систему правлiння, засновану на страховi. Вiдтак донедавна слово “тероризм” – як, до речi, i “партизанська вiйна”, уживалося настiльки широко й означало стiльки рiзних вiдтiнкiв насильства, що зовсiм утратило будь-який конкретний змiст. Доволi часто доводиться чути голоси, якi закликають вiдмовитися вiд вивчення полiтичного тероризму як особливого явища на тiй пiдставi, що упродовж свiтової iсторiї в результатi злочинiв з боку влади загинуло набагато бiльше людей, анiж вiд рук “терористiв знизу”. Можливо, так воно i є, проте мене тут цiкавить не проблема полiтичного насильства загалом, i не жахiття окремих полiтичних режимiв, але набагато специфiчнiше явище.

Навряд чи можна пiдiбрати визначення, яке пiдходить для всiх рiзновидiв “тероризму знизу”, з якими ознайомилося людство: адже i селянськi вiйни, i робiтничий рух, i просто бандитизм, наприклад, неминуче супроводжувалися застосуванням насильства. Те ж саме справедливе стосовно традицiйних воєн, воєн громадянських, а також нацiонально-визвольних рухiв. У бiльшостi зазначених випадкiв, однак, терор хоч i був одним iз iнструментiв, але частiше виконував пiдлеглу роль. Мене ж цiкавлять рухи, де терор був основним засобом, все iнше згадується доволi побiжно. Існує думка, наче полiтичний тероризм як певна система – явище доволi нове, яке постало лише наприкiнцi XIX сторiччя. У певному сенсi це так: “фiлософiя бомби” – стосовно нова доктрина. Разом з тим в iсторiї вистачає прикладiв масового знищення полiтичних супротивникiв. Подiбно до того, як мольєрiвський мiщанин, на своє превелике здивування, з’ясував, що все життя розмовляв прозою, тероризм i терористи iснували задовго до появи цих термiнiв. У багатьох країнах були варфоломiївськi ночi i сицилiйськi вечiрнi. Ворогiв, реальних i уявних, знищували римськi iмператори, оттоманськi султани, росiйськi царi, а також багато, багато iнших володарiв.

складали инi в 66-73 роках н. е. Джерела нечисленнi i суперечливi, однак, якщо вiрити Йосипу Флавiю, сикарiї застосовували незвичайну тактику: вони атакували супротивника в денний час, особливо по святах, коли Єрусалим бував загачений юрбами людей. Улюбленою зброєю сикарiїв був кинджал чи короткий меч (сика), який вони ховали пiд одягом. Як вiдзначено в есеї англiйського письменника Де Квiнсi “Убивство як красне мистецтво”, сикарiї, слушно гадаючи, що юрба сама по собi є чимось подiбним до темряви (завдяки своїй щiльностi, тиснявi i неможливостi побачити збоку, хто саме завдав фатального удару), були присутнi там, де була товкотнеча, i коли люди намагалися зрозумiти, хто убивця i де вiн, вiдповiддю залишалося: “невiдомо!” Сикарiї знищили будинок первосвященика Ананiї, а також палаци представникiв династiї Іродiв, вони спалили публiчний архiв, щоб знищити розписки боржникiв. У Тацита згадується, що сикарiї спалювали зерносховища i виводили з ладу системи водопостачання в Єрусалимi. Вони були екстремiстськи й антиримськи налаштованими нацiоналiстами, але водночас вбачали своїх ворогiв у середовищi помiркованої єгипетської i инської дiаспори, у євреях, котрi стояли за спiлку з Римом. З деяких джерел випливає, що в сикарiїв була ретельно розроблена доктрина, так звана “четверта фiлософiя”, щось на кшталт юдейського протестантизму. Вони корилися одному лише Богу, не визнавали над собою нiякої земної влади, вiдмовлялися бачити у священослужителях посередникiв мiж Всевишнiм i простими смертними. Іншi автори наголошують на тому, що сикарiї очолювали рух соцiального протесту, налаштовуючи низи проти багатих верхiв. Йосип Флавiй, однак, не схильний бачити в них утiлення шляхетности. Вiн переконаний, що це були звичайнiсiнькi корисливi розбiйники, керованi iноземними силами, якi використовували заклики до справедливости для прикриття своїх непорядних цiлей. Але навiть Йосип Флавiй визнає, що деякi з них виявляли релiгiйний фанатизм: вони бачили в мучеництвi щось таке, що дарує радiсть, думали, що пiсля скинення ненависного режиму Господь з’явиться своєму народовi i порятує їх вiд мук i страждань. Утiм, так мiркували аж нiяк не рядовi сикарiї.

Схоже сполучення релiгiйного месiанства i полiтичного тероризму було притаманне набагато знанiшiй на Заходi сектi асасинiв до них в останнi роки зрiс, оскiльки дуже багато елементiв їхньої тактики i стратегiї нагадують методи сучасних терористiв. З Персiї асасини чинили набiги на Сирiю, убивали префектiв, губернаторiв, калiфiв. Їм вдалося убити навiть Конрада Монферратського, який правив Єрусалимським королiвством. Вони двiчi намагалися убити Саладдiна, але невдало. Їхнiй перший ватажок, Гасан Сiбаї, швидко зрозумiв, що в нього занадто мало людей, щоб успiшно боротися вiдкрито, але тривала, вмiло продумана кампанiя терору, здiйснювана добре навченими i дисциплiнованими воїнами, може досягнути серйозного полiтичного ефекту. Асасини дiяли пiд покровом найсуворiшої таємности, нерiдко переодягаючись iноземцями, у тому числi й християнами. Вони не користувалися нi отрутами, нi метальним приладдям. Їхньою зброєю був кинджал, i не лише через його високу надiйнiсть, але й тому, що в убивствi вони вбачали щось ритуальне. Сучаснi дослiдники, описуючи цю секту, вiдзначають її аскетичну дисциплiну. Сектанти вiтали мучеництво i смерть в iм’я iдеї i твердо вiрили в настання нового свiтового ладу. В iсторичнiй перспективi дiяльнiсть секти була запеклою, хоча й приреченою на кiнцеву поразку боротьбою релiгiйної меншости за право на власний спосiб життя i свободу вiросповiдання, яку усiма силами прагнули придушити їхнi запеклi вороги сельджуки. Утiм, певний час тактика асасинiв приносила їм успiх...

В Індiї та на Далекому Сходi здавна дiяли таємнi товариства iншого ґатунку. Так, англо-iндiйська адмiнiстрацiя упродовж тривалого часу заперечувала iснування так званих “душителiв” , поки капiтан, а згодом i генерал-майор, Вiльям Слiман не вивчив проблему i зрештою не розгромив цю секту. “Душителi” убивали свої жертви за допомогою шовкового мотузка. Вони намагалися не чiпати европейцiв, але в iншому не виявляли жодної вибiрковости. Члени секти вважали, що такий спосiб убивства сягає до ритуальних жертвоприношень богинi Калi, i, варто вiдзначити, що багатьох вiн дуже приваблював. Як казав тим, хто захопив його у полон, член цiєї секти Феррiнґея: “Якщо хто-небудь хоч раз випробує насолоду жертвоприношення, вiн уже наш, навiть якщо вiн опанував рiзноманiтнi ремесла, i є у нього все золото свiту. Я сам посiдав доволi високу посаду, працював добре i мiг розраховувати на пiдвищення. Але ставав сам собою, тiльки коли повертався в нашу секту”. “Душителi” нехтували смертю. Їхнi полiтичнi переконання, якщо взагалi про такi можна всерйоз говорити, залишалися вкрай iмлистими, i сектанти не ставили спецiальних завдань щодо залякування влади чи населення.

пiратiв, у горах серед розбiйникiв i в мiстах, де жили шановнi вiрнопiдданi. У кожного такого товариства чи гуртка був свiй громило, найчастiше досвiдчений майстер кулачного бою. Деякi займалися традицiйним грабiжництвом, були там i професiйнi кiлери, ладнi служити тому, хто бiльше заплатить. Цi товариства володiли iгорними будинками, займалися контрабандою. Деякi, найбiльшi, мали i полiтичнi амбiцiї з перевагою антиманьчжурських настроїв. Не шкодували вони й iноземцiв. Цi товариства зробили чималий внесок у Боксерське повстання, а також надали iстотну пiдтримку Сунь Ятсеновi на перших етапах його полiтичної кар’єри. Чинна у 20-х роках органiзацiя поєднувала полiтичну активнiсть з iнтересом до окультизму, багато в чому нагадуючи захiдну контркультуру шiстдесятих. Але полiтична дiяльнiсть складала лише незначну частину їхнiх iнтересiв, i в цьому сенсi вони набагато бiльше нагадують мафiю американського й iталiйського зразка, анiж сучаснi терористичнi угруповання.

к’ю-клекс-клену продуктом перiоду реконструкцiї американського Пiвдня пiсля громадянської вiйни. Негритянська емансипацiя була головним ворогом цього таємного товариства, яке охоче вдавалося до насильства. Другий клан (iснував приблизно вiд 1915 до 1944 року) також засновувався на iдеї переваги бiлих, але, крiм того, вiдстоював i багато iнших гасел – насамперед американський патрiотизм. Його члени переслiдували бутлеґерiв, гравцiв у азартнi iгри i навiть тих чоловiкiв, якi пiддавали тiлесному покаранню своїх дружин. Незважаючи на всю ритуальну маячню про Великого Мага тощо, к’ю-клекс-клен другого призову швидко iнтеґрувався в полiтичний iстеблiшмент американського Пiвдня – як на рiвнi штатiв, так i на мiсцевому. К’ю-клекс-клен дуже активно займався бiзнесом. Вiдзначу, наприклад, угоди з гудроном для дорожнiх покриттiв. Другий клан був вiдображенням американського суспiльства в мiнiатюрi, i його iсторiя закiнчується в квiтнi 1944 року, причому останньою крапкою стала не кровопролитна перестрiлка з полiцiєю, а федеральний позов на 685 тисяч доларiв у зв’язку з несплатою податкiв. У результатi клан позбувся своїх пiльг i привiлеїв i швидко вийшов iз гри.

У порiвняннi iз сикарiями, асасинами, “душителями”, “Червоними Списами” i к’ю-клекс-кленом, сучаснi терористичнi групи виглядають зовсiм по-iншому. Щоб розiбратися в особливостях сьогоднiшнього тероризму, варто пошукати iнших аналогiв, i отут цiлком до речi синдром Вiльгельма Телля. В епоху абсолютизму полiтичнi убивства траплялися стосовно рiдко, особливо пiсля того, як релiгiйнi конфлiкти втратили колишню гостроту. При всiх розбiжностях i вiдмiнностi iнтересiв монархи зберiгали свого роду солiдарнiсть. Звичайно, їм i на думку не спадала iдея про фiзичне усунення один одного. Царевбивства взагалi на певний час вийшли з моди – за декiлькома доволi прикметними виключеннями. Ситуацiя стала мiнятися пiсля Французької революцiї i зросту нацiоналiстичних настроїв у Европi. Щоправда, поза межами Европи пристрастi бушували як i ранiше, сягаючи витокiв у непам’ятнi часи, але це було бiльшою мiрою зумовлено традицiєю династичних чи вiйськових змов, або дiй одинакiв чи фанатикiв-безумцiв.

Систематичнi терористичнi акцiї починаються в другiй половинi XIX сторiччя. Із самого початку ця течiя роздiлилася на кiлька цiлком виразних вiдламiв. Так, у Росiї революцiонери вели боротьбу iз самодержавством у 1878-1881 роках, так само як i на початку XX сторiччя. Радикальнi нацiоналiстичнi угруповання – вiрмени, iрландцi, македонцi, серби – користувалися терористичними методами в боротьбi за нацiональну незалежнiсть чи автономiю. Потiм, у 90-их роках минулого сторiччя, анархiсти повели “пропаганду дiлом” у Францiї, Італiї, Іспанiї та Сполучених Штатах. Окремi полiтичнi убивства в Італiї та Францiї викликали значний суспiльний резонанс, хоча i не були частиною якоїсь загальної стратегiї. Що стосується тероризму в Іспанiї та Сполучених Штатах, то вiн мав свою специфiку, оскiльки користувався пiдтримкою певних груп населення. Так, у Сполучених Штатах iдеї тероризму брали на озброєння представники робiтничого руху – , а згодом i Захiдна профспiлка шахтарiв. В Іспанiї тероризм був зброєю як селянських, так i робiтничих рухiв. При всiх вiдмiнностях у деталях i полiтичнiй конкретицi, у цих виступiв було щось спiльне: вони були пов’язанi iз зростанням демократiї, з одного боку, i нацiоналiзму – з iншого. Труднощi iснування, проти яких виступали цi люди, були i ранiше: меншини зазнавали гноблення, авторитаризм був правилом, яке не знало виключень. Але в мiру поширення iдей освiти i зростання нацiоналiзму соцiальнi умови, якi колись не викликали протесту, стали здаватися нестерпними. Однак збройний протест мав шанс на успiх тiльки тодi, коли верхи виявляли згоду грати за новими правилами, що насамперед виключало розправу з iнакомислячими. Коротше кажучи, терористичнi угруповання могли здобути перемогу тiльки над таким урядом, який вiдкидав терористичнi методи. Такий парадокс постав перед тодiшнiми терористами, а методи старих авторитарних режимiв, вiдкинутi багатьма урядами, були взятi на озброєння новими тоталiтарними державами.

, хоча вона дiяла в Росiї лише вiд сiчня 1878 до березня 1881 року. Ця органiзацiя почала збройну боротьбу, коли один з її членiв, такий собi Ковальський, узявся за зброю, чинячи опiр арештовi; потiм Вiра Засулич застрелила генерал-губернатора Петербурга, а першим пiком цiєї кампанiї терору стало убивство генерала Мезенцева, шефа Третього вiддiлення, у серпнi 1878 року. У вереснi 1879 року революцiйним трибуналом “Народної волi” був засуджений до смертi iмператор Александр II. Утiм, ще ранiше, у квiтнi, якийсь Соловйов вчинив замах на життя царя, але зробив це на власний розсуд. Наступнi замахи на государя (спроба пустити пiд укiс царський потяг i вибухи бомб в Зимовому палацi) також не увiнчалися успiхом. Цар був убитий 1 березня 1881 року, i парадокс ситуацiї полягав у тому, що бiльшiсть народовольцiв до цього моменту були вже заарештованi. Ця подiя стала одночасно й апогеєм, i фiналом кампанiї терору, i приблизно на два десятилiття в Росiї наступило затишшя.

Друга хвиля терору пов’язана з дiяльнiстю есерiв три великих убивства в 1903 роцi (у тому числi губернаторiв Оболєнського i Богдановiча) i два в 1904-му, а в 1905 роцi число убивств зросло до 54. У 1906 роцi їх було вчинено 82, а у 1907-му – 73. Пiсля цього хвиля терору пiшла на спад: три убивства в 1908-му, два в 1909-му i одне в 1910-му. Найгучнiшим стало убивство “сильної руки” режиму, мiнiстра внутрiшнiх справ Плєве, застреленого на петербурзькiй вулицi в 1904 роцi. У 1905 роцi Каляєв убив великого князя Сєрґєя Алєксандровiча. Останнiм убивством, яке струснуло Росiєю, став замах на Столипiна в київському оперному театрi в 1911 роцi. Столипiн був убитий уже пiсля того, як бойова органiзацiя есерiв припинила iснування. Його убивця був одинаком i, можливо, подвiйним агентом. Не рахуючи окремих iнцидентiв, пiсля 1911 року iндивiдуальний терор припинився. Третя, стосовно невелика хвиля тероризму пiднялася вже пiсля захоплення влади бiльшовиками в 1917 роцi. Частково вона була спрямована проти бiльшовицьких керiвникiв (були убитi Урiцкiй i Володарскiй i поранений Лєнiн), частково проти нiмецьких дипломатiв i вiйськових – щоб перешкодити мирним переговорам мiж Росiєю i Нiмеччиною. Однак бiльшовикам без особливих труднощiв вдалося погасити цю пожежу.

На цьому тлi досягнення iрландських терористiв виглядають набагато скромнiше, хоча вогонь насильства, то вгасаючи, то спалахуючи знову, нагадував про себе багато десятилiть. Перший такий спалах трапився в 1791 роцi як результат активности i масового невдоволення серед селян. Тактика вiдкритого збройного протистояння 60-х рокiв XIX столiття зазнала нищiвної поразки. Активнiсть так званих “динамiтникiв” у 70-х i 80-х роках запам’яталася такою голосною акцiєю, як масовi убивства у Фенiкс-парку. Вiдтак настало затишшя на кiлька десятилiть, з новими спалахами в 1919-1921 роках, перед Другою Свiтовою вiйною i потiм уже в 70-х роках.

менш терпимий i перебiрливий у засобах, анiж британська полiтична машина, з якою боролися iрландцi. Новi вилазки терористiв-вiрменiв мали мiсце в 1918 роцi i призвели до знищення низки турецьких державних чиновникiв, замiшаних у масовому знищеннi вiрменiв у роки Першої Свiтової вiйни. Ця терористична традицiя час вiд часу нагадувала про себе i потiм, призводячи до загибелi турецьких полiтичних i релiгiйних дiячiв. Новим спалахом такого тероризму був вiдзначений 1975 рiк, коли загинули турецькi посли в Парижi i Вiднi, а також перший секретар турецького посольства в Бейрутi.

ВМОРО ( ), складалася з македонцiв i керував нею Дамiан Ґруєв. Спершу вона займалась винятково пропагандою, але через кiлька рокiв це пiдпiльне товариство перетворилося у воєнiзований рух, який поєднував iндивiдуальний терор iз пiдготовкою до масового повстання. Повстання (“Ілiн ден”) закiнчилося провалом, проте македонцям пощастило бiльше, нiж вiрменам. У них були союзники, i, окрiм того, Македонiя не входила до центральної частини турецької держави. Але вона так i не здобула незалежности: у 1912-1913 роках Македонiю подiлили мiж Грецiєю, Болгарiєю i Сербiєю. ВМОРО продовжувала дiяти вже з болгарської територiї, i багато її операцiй були спрямованi проти Югославiї, але загалом вона стала знаряддям у руках чергових болгарських урядiв. У перiод вiд 1924 до 1934 року у мiжусобицях i змовах усерединi ВМОРО загинуло куди бiльше людей, анiж вiд їхнiх рук у станi ворогiв. Коли в серединi 30-х рокiв новий болгарський уряд визнав за необхiдне лiквiдувати ВМОРО, цю органiзацiю iз первiсною, тiєю, що постала кiлька десятилiть тому, пов’язувала одна лиш назва.

Серед iнших терористичних угруповань, що дiяли до Першої Свiтової вiйни, слiд вiдзначити польських соцiалiстiв i групи, що дiяли в Бенґалiї. В обох випадках дiяльнiсть цих угруповань продовжувалася i пiсля здобуття їхнiми країнами незалежности. Неру зi своїми соратниками неодноразово засуджував тероризм – адже дiї бенґальських груп, навiть стосовно локальнi, сильно отруїли вiдносини мiж рiзними громадами i призвели в 1947 роцi до розколу Індiї. У Польщi захiднi українцi i пiсля Першої Свiтової вiйни не припиняли боротьби – цього разу проти Варшави – з вимогами автономiї, якi категорично вiдкидалися.

Що стосується Захiдної Европи, то наприкiнцi ХІХ столiття її захлиснула хвиля виступiв анархiстiв з їхньою “пропагандою дiлом”. “Подвиги” Равашоля, Оґюста Ваяна i Емiля Анрi мiж 1892 i 1894 роками викликали у Францiї чималий суспiльний резонанс. Витiвки бомбiстiв-одинакiв спiвпали iз закликами анархiстiв до насильства, що створило в очах суспiльства образ мiжнародної змови, якої насправдi нiколи не iснувало. Равашоль, страшенний мерзотник i бандит, убивав би й у тому випадку, якби у Францiї не iснувало анархiзму. Ваян був представником богеми, а Анрi – вразливою молодою людиною, i аналiз статистичних даних про урбанiзацiю у Францiї ХІХ столiття навряд чи проливає свiтло на мотиви їхнiх дiй. Масова свiдомiсть, не на жарт стривожена таємним i загадковим характером анархiстських угруповань, вважала анархiстiв, соцiалiстiв, нiгiлiстiв i радикалiв одного поля ягодами. Представники урядових i правоохоронних органiв набагато краще розумiли, хто є хто, але не бачили для себе користи в проясненнi ситуацiї.

замахiв на Бiсмарка i нiмецького кайзера. У 1894 роцi був убитий президент Францiї Карно, а в 1897-му – прем’єр-мiнiстр Іспанiї Антонiо Кановас. У 1898 роцi загинула австро-угорська iмператриця Елiзабет, а в 1900-му – король Італiї Умберто. Але, хоча в багатьох випадках убивцями були анархiсти, найчастiше вони дiяли з власної iнiцiативи, не поставивши до вiдома про свої плани соратникiв. У той час усi якось забули, що в царевбивства взагалi-то iснує довга традицiя, i що у Францiї, скажiмо, у тому ж сторiччi трапилися замахи на життя Наполеона i Наполеона III. Як вiдзначав сучасник, якого нiяк не можна запiдозрити в симпатiях до анархiстiв, “важко приписати їм участь у всiх цих численних злодiяннях, у тому числi й у замахах на життя монархiв”.

Свiтовою вiйною було прикута вже до iнших лиховiсних подiй – у Парижi дiяла банда Бонно, а в лондонському Іст-Ендi щосили орудували поляки i латишi. Однак у цих випадках головним спонукальним мотивом був хосен, а анархiчнi моменти, якщо такi взагалi спостерiгалися, виявлялися сильно роздутими. Резюмуючи сказане, залишається вiдзначити, що в тi роки в Захiднiй i Центральнiй Европi не було систематичного прояву терору знизу. Подiбнi явища вiдзначалися лише на европейських околицях – на Балканах, у Росiї й у специфiчнiй формi в Іспанiї.

Його учасникiв помилково ототожнювали з комунiстами, хоча в даному випадку схильнiсть до насильства сягала корiнням не в комунiстичну iдеологiю, а в почуття розгублености, притаманне iрландцям, якi опинилися в новiй, далекiй країнi й вiдчували себе об’єктами постiйної дискримiнацiї й експлуатацiї. Варто вiдзначити, що воювали вони не лише проти шахтовласникiв, але й проти своїх же товаришiв, гiрникiв валлiйського i нiмецького походження. Помiтною сторiнкою в iсторiї американського тероризму став вибух бомби на Геймакет-сквер у Чикаґо. Крiм того, чимало страйкiв закiнчувалися кривавими зiткненнями сталеварiв чи гiрникiв з фабричною полiцiєю. Не став одиничним iнцидентом i замах на життя губернатора Айдахо Франка Стейненберґа в 1905 роцi. i не думали заперечувати, що їх надихнув “росiйський приклад”. У 1910 роцi брати Макнамара кинули бомбу в будинок газети “Лос-Анджелес Таймз”. Траплялися й iншi “акцiї”, нинi забутi усiма, крiм iсторикiв, якi спецiалiзуються на тому перiодi. Але, так чи iнакше, американський тероризм тiєї доби переслiдував доволi вузькi цiлi, не намагаючись вчинити державний переворот, змiнити полiтичну систему тощо.

Ще однiєю країною, де тероризм виступав доволi iстотним фактором полiтичного життя, була Іспанiя. ХІХ столiття ознаменувалося для iспанської iсторiї бурхливими спалахами насильства, особливо в перiод так званих “карлiстських воєн”. Рiст робочого руху, який зазнав сильного впливу iдей Бакунiна, супроводжувався застосуванням насильства, i тероризм для багатьох профспiлок став чимось звичним i само собою зрозумiлим. Вiдбувалися i селянськi заворушення, особливо в пiвденних областях, наприклад в Андалусiї. Як i Францiя, Іспанiя пережила свою “епоху замахiв” у 90-i роки ХІХ сторiччя, але, уже на вiдмiну вiд Францiї, зазнала рецидиву тероризму в 1904-1909 роках, а вiдтак у перiод Першої Свiтової вiйни i вiдразу пiсля її закiнчення. В Іспанiї iснувало безлiч анархiстських об’єднань, але особливого впливу набуло об’єднання ІФА (Іберiйська федерацiя анархiстiв ). Серед його керiвникiв великою популярнiстю втiшався Буенавентура Дуррутi (1896-1936), якому належить крилата фраза: “Ми не боїмося руїн”. Особливого успiху дiї анархiстiв не мали, i серед представникiв лiвих постiйно тривали змови, якi й привели до фатальних подiй 1936-1939 рокiв. У тi роки головним центром анархiстського руху була Каталонiя. На пiзнiшiй стадiї правлiння Франко центр тероризму перемiстився в Країну Баскiв, але там основним спонукальним мотивом, як i в Ольстерi, був сепаратизм, що виступав тут у марксистських шатах. З Іспанiї тероризм i анархiзм перекочували в Латинську Америку, насамперед до Арґентини. У 1909 роцi в Барселонi трапилися подiї, якi одержали назву “трагiчного тижня”. Такий сам тиждень десять рокiв по тому повторився в Буенос-Айресi. Дуррутi застрелив архiєпископа Сараґоського, а невтомний Сiмон Радовiцкi – шефа полiцiї арґентинської столицi.

нi вiрменськi й бенґальськi терористи не мали нiякого вiдношення до анархiзму чи соцiалiзму. Росiйськi чорносотенцi, зрозумiло, були терористами, але їхнiм завданням була боротьба з революцiєю. Вони учиняли єврейськi погроми й убивали тих, хто перебував в опозицiї до самодержавства. “Чорна сотня” перебувала на правому фланзi росiйського полiтичного життя, та й заснована була при сприяннi полiцiї. Але, як це часто буває в iсторiї терористичних рухiв, учень чарiвника сам став чаклувати. Незабаром, коли в країнi пiшли розмови про перерозподiл землi i скорочення робочого дня, члени органiзацiї, створеної для пiдтримки монархiї, стали заявляти, що краще взагалi не мати нiякого уряду, анiж терпiти нинiшнiй. Чорносотенцi говорили, що кiлька чесних офiцерiв, як у Сербiї, здатнi принести країнi багато користи – натяк на полiтичнi убивства в цiй балканськiй країнi.

Пiсля Першої Свiтової вiйни терористичнi органiзацiї знаходили пiдтримку насамперед у правих i сепаратистськи налаштованих груп, як, наприклад, хорватськi усташi, якi одержували допомогу вiд фашистської Італiї й Угорщини. Хорвати вимагали незалежности i були готовi приймати допомогу вiд кого завгодно. Як i в iрландцiв, їхня боротьба продовжувалася i пiсля Другої Свiтової вiйни. У 20-i роки систематичний тероризм культивувався на периферiях нових i численних фашистських рухiв, а також серед їхнiх попередникiв, наприклад “фрайкорiвцiв” у Нiмеччинi й особливо серед членiв румунської “Залiзної Ґвардiї” . Але загалом активнiсть бойовикiв залишалася в доволi вузьких рамках. Настав час масових полiтичних партiй як правого, так i лiвого спрямування, i анархiзм перерiс стадiю iндивiдуального терору. Звичайно, i в тi роки траплялися голоснi полiтичнi убивства – Рози Люксембурґ i Карла Лiбкнехта в 1919-му, Ратенау – у 1922-му, югославського царя Александра i французького прем’єра Барту в 1934-му. Оскiльки останнiй iнцидент носив мiжнародний характер i в ньому були замiшанi чотири уряди, Лiґа Нацiй визнала за необхiдне втрутитися. Була винесена низка резолюцiй i засновано кiлька комiсiй з метою боротьби з проявами мiжнародного тероризму. Усi цi старання виявилися марними, оскiльки однi країни дiйсно мали намiр покласти край подiбним виявам жорстокости, але iншi нiчого не мали проти тероризму, коли вiн лив воду на млин їхньої полiтики. Три десятилiття по тому зi схожою ситуацiєю зiштовхнулася й Органiзацiя Об’єднаних Нацiй.

Поза межами Европи спалахи тероризму також не вiдзначалися частотою й iнтенсивнiстю. Замах на єгипетського прем’єр-мiнiстра Бутроса Пашу в 1910 роцi вчинив одинак. Те ж саме стосується убивства в 1924 роцi сера Лi Стека, головнокомандувача єгипетськими збройними силами. Однак у 30-i та 40-i роки тероризм був узятий на озброєння такими екстремiстськими органiзацiями правого спрямування, як “Мусульманське братство” i “Молодий Єгипет”,Палест инi дiяли такi сiонiстськi органiзацiї, як “Ірґун Цвай Леумi”ЛЕХІ набуло вчинене ними убивство лорда Мойна. Навiть в Індiї з її традицiйною нелюбов’ю до насильства в 20-i роки несподiвану популярнiсть здобуло терористичне угруповання “ . Неру був схильний применшувати небезпеку iндiйського тероризму. Вiн писав, що це дитинство революцiйного пориву, що Індiя подорослiшає i тероризм приречений. Але з цим прогнозом Неру поквапився. Десять рокiв по тому вiн з’явився в Бенґалiї, щоб засудити тероризм. Тероризм, казав вiн, заслiплює своїм показним геройством авантюрно налаштованих молодих людей i “сильно вiдгонить детективом”. Але детективи, так вже заведено, читають охочiше, анiж високу лiтературу. В Японiї в 30-i роки терористичнi прийоми взяла на озброєння група молодших офiцерiв, i їхнi акцiї вчинили певний вплив на зовнiшню полiтику цiєї країни.

В роки Другої Свiтової вiйни тактика iндивiдуального терору вiдiграла в Русi Опору радше другорядну роль. Були убитi iмперський протектор Богемiї i Моравiї Ґейдрiх, ґауляйтер Бiлорусi Вiльгельм Кубе, а також низка другорядних французьких колаборацiонiстiв. Кiлька бомб вибухнули в паризьких кiнотеатрах. Але загалом немає пiдстав гадати, що подiбнi акцiї завдали якоїсь вiдчутної шкоди бойовому духовi та вiйськовим планам нацистiв. Пiсля закiнчення Другої Свiтової вiйни дiї терористiв у великих мiстах зiйшли на другий план. Їх витиснули великомасштабнi партизанськi операцiї в таких країнах, як Китай. Терористичнi угруповання переважно дiяли в таких районах, як Палест ина, а пiзнiше Кiпр i Аден. З цього, однак, не випливає, що в ходi партизанських воєн не влаштовувалися засiдки для знищення ворожих керiвникiв: саме так жертвою терористiв упав британський генерал-губернатор Малайї Генрi Ґурнi. З iншого боку, наприкiнцi 50-х – на початку 60-х зусиллями пiвнiчнов’єтнамських воякiв були знищенi тисячi сiльських старост у Пiвденному В’єтнамi. Це було частиною загального вiйськового задуму Го Ши Мiна.

зон” виключалося – окрiм тих рiдкiсних випадкiв, коли той чи iнший уряд переставав нормально функцiонувати. Бої за такi мiста, як Тель-Авiв (1945-1947), Нiкосiя (1955-1958) i Аден (1964-1967), тривали в кожному випадку бiля трьох рокiв. І єврейськi, i грецькi терористи боролися з британцями, але наявнiсть арабських i турецьких громад створювала їм додатковi проблеми. Так, пiсля початку громадянської вiйни в ПалестЕОКА призвела до серйозних заворушень серед мешканцiв Кiпру, i немає нiяких сумнiвiв, що саме вона стала причиною наступних трагiчних подiй на островi. Тепер можна з певнiстю сказати, що i єврейськi, i грецькi бойовики завдали британським силам не надто серйозних втрат, але послаблена Другою Свiтовою вiйною Великобританiя так чи iнакше була змушена почати демонтаж своєї iмперiї, i для прискорення цього процесу вiд супротивника зовсiм не було потрiбно великих зусиль. Аден був останнiм британським аванпостом у реґiонi, але пiсля втрати Індiї ця колонiя втратила своє стратегiчне значення. Бої за Аден почалися в 1964 роцi i доволi довго велися без особливого розмаху, поки в 1967 роцi не розгорнулася боротьба за Кратер, стародавню частину мiста. Через да тижнi британцi без особливих зусиль вiдвоювали втраченi позицiї, але заколотники здобули важливу полiтичну перемогу, яка i привела до вiдступу британцiв у листопадi того ж року.

За десять рокiв до того алжирський Фронт нацiонального визволення до жорстких антитерористичних заходiв, доля заколотникiв була вирiшена. ФНВ не вдавалося повернути втраченi позицiї до самого кiнця вiйни, однак крутi методи генерала Параса, який вiдповiдав на тероризм катуваннями, викликали протести свiтової громадськости. Партизанська вiйна ще довго тривала в сiльських областях, але вся ця кампанiя обходилася французам занадто дорого й в економiчному, i в полiтичному сенсi, i тому їм, зрештою, довелося пiти.

Такий короткий перелiк основних терористичних виступiв у два пiслявоєнних десятилiття. І нинi в усьому свiтi тривають численнi партизанськi вiйни, але переважно подiї розвертаються не в мiстах, а в сiльськiй мiсцевостi, як i учили такi теоретики збройної боротьби, як Мао Цзедун, Кастро i Че Ґевара. Мiський тероризм виступав у цей перiод як щось доповнююче, вторинне або як небезпечна аберацiя. Кастро i Че Ґевара були переконанi, що мiста – це цвинтарi борцiв за волю. Тiльки в серединi 60-х рокiв мiський тероризм знову став набирати силу, насамперед через поразки селянських партизанських рухiв у Латинськiй Америцi, але, крiм того, унаслiдок нової активiзацiї терористичних угруповань в Европi, Пiвнiчнiй Америцi та Японiї. Таким чином, вiд 70-х рокiв у фокусi уваги свiтової громадськости опинився вже мiський тероризм. Зрозумiло, з iсторичної точки зору тут спостерiгалося повернення до тих форм полiтичного насильства, якi ранiше давалися взнаки в рiзних точках земної кулi i не раз дуже ретельно аналiзувалися й обговорювалися. Але, з огляду на дефекти нашої соцiальної пам’ятi, не варто дивуватися, що вiдродження старожитнього тероризму сприймається як щось принципово нове, i його причини та способи боротьби з ним обговорюються так, немов про це нiколи не йшлося в минулому.