Еволюцiя ядерної полiтики i стратегiї Францiї
Перша половина 90-х рр. ХХ ст. була для Європи напрочуд бурхливою та драматичною. Багато хто з полiтикiв та пересiчних громадян зiтхнув з полегшенням пiсля заключної Конференцiї iз стабiльностi у Європi, що вiдбулась 20-21 березня 1995 р. у Парижi. Пiд час її роботи було укладено “Пакт стабiльностi у Європi”. Але незабаром сталися подiї, що викликали справжнiй вибух суспiльно-полiтичного життя.
Ввечерi 13 червня 1995 р. новий президент Французької Республiки Жак Ширак оголосив про початок з 6 вересня “останньої серiї” з 8 ядерних випробувань, останнє з яких повинно було вiдбутися наприкiнцi травня 1996 р. Ще пiд час передвиборчої кампанiї Жак Ширак не приховував прагнення вiдновити ядернi випробування. Вони були припиненi Францiєю навеснi 1992 р., а до цього проводилися 17 разiв у Сахарi (з них 4 на поверхнi). У 1966 р. ядерний полiгон перебазовується у Французьку Полiнезiю на острови Муруроа та Фангатауфа. З 1975 р. випробування проводяться виключно пiд землею.
29 сiчня 1996 р. президент Францiї заявив про остаточне припинення ядерних випробувань, якi за його словами, були необхiднi, аби забезпечити надiйнiсть французької зброї, полiтики стримування та подальшi еволюцiйнi змiни в ядернiй стратегiї Францiї. Проблеми та шляхи її еволюцiї зараз викликають надзвичайний iнтерес у найширших кiл вiтчизняної та свiтової громадськостi.
1 Розробка та розвиток засад ядерної полiтики за часiв Ш. де Голля
Початком ядерної iсторiї Францiї вважається затвердження у 1944 р. Головою Тимчасового Уряду генералом Шарлем де Голлем законопроекту про створення Комiсарiату Атомної Енергетики (КАЕ), який розпочав науковi дослiдження у ядернiй галузi. До початку 50-х рр. КАЕ, очолюваний Ж. Кюрi, проводив мирнi науковi дослiдження. У липнi 1952 р. у Францiї було затверджено перший п‘ятирiчнiй план розвитку атомної промисловостi — “Закон Гайяра”, на реалiзацiю якого було видiлено спочатку 40, а потiм 100 млрд. фр. План передбачав будiвництво у Меркуле пiдприємства з переробки плутонiю. Це викликало великий iнтерес у вiйськових колах, i невдовзi було сформовано Управлiння зброї масового ураження на чолi з полковником Ш. Айере, завданням якого було створення ядерного потенцiалу Францiї. Ядерна програма “План К-103” передбачала п‘ятирiчний строк на пiдготовку та проведення першого ядерного випробування. 26 жовтня 1954 р. таємним декретом прем‘єр-мiнiстра Францiї Мандес-Франца було створено Верховний Комiсарiат з вiйськового використання атомної енергетики. В груднi того ж року в рамках КАЕ створюється Вiддiл загальних дослiджень, який в травнi 1956 р. перетворюється на Управлiння Нової технiки (УНТ).
У липнi 1957 р. у Францiї було затверджено другий план розвитку атомної енергетики на 1957-1961 рр. На його реалiзацiю було видiлено 500 млрд. франкiв. У 700 км на пiвдень вiд Колом-Бешара, в оазi Регган було створено полiгон для випробувань. За З роки у Сахарi побудоване штучне мiсто.
Пiсля повернення до влади Ш. де Голль прискорив роботи зi створення ядерної зброї i зосередив першочергову увагу на розвитку ядерного потенцiалу. 3 листопада 1959 р. у промовi у Центрi вищих вiйськових дослiджень ним була сформульована головна мета ядерної програми Францiї: створення “нацiональних ударних сил” на базi ядерної зброї, яка могла б використовуватись в будь-якому мiсцi земної кулi. Пiд час вiдвiдання в груднi 1959 р. одного з наукових пiдроздiлiв КАЕ, Ш. де Голль заявив, що на вiдмiну вiд США та СРСР, якi мають надпотужний ядерний потенцiал, у Францiї iнша мета — бути спроможною “лише один раз” знищити супротивника1. Цю мету було покладено в основу офiцiйної вiйськової доктрини V Республiки — “Доктрини пропорцiйного стримування”.
Вранцi 13 лютого 1960 р. могутнiй вибух на полiгонi Регган сповiстив свiт про успiшне виконання плану “Блакитний тушканчик” та вступ Францiї до “ядерного клубу”. У квiтнi та груднi 1960 р. вiдбулись ще два випробування, Наприкiнцi цього ж року приймається закон про початок виробництва стратегiчних бомбардувальникiв “Мiраж-IV”, якi мали змогу нести ядерну зброю.
Ядернi плани Францiї яскраво вiдображали її зовнiшньополiтичний курс на незалежну та панiвну позицiю в Європi та НАТО. Робилась спроба представити французькi сили в якостi гаранта участi Францiї у розробцi стратегiї НАТО аби спрямувати американськi “доктрини використання” у вигiдне для європейцiв рiчище. Французька дипломатiя намагалась представити ядерний потенцiал своєї держави як головний “оплот свободи” в Європi на той випадок, якщо США “залишать її напризволяще”, i пропонувала захiдноєвропейцям французький “ядерний щит” замiсть американського: “Францiя зможе продовжити забезпечувати свою незалежнiсть та захист європейських країн, дiючи у
перших рядах спiвтовариства нацiй”2.
спричинила еволюцiю усталеної системи мiжнародних вiдносин та вiдкрила “нову еру у спiввiдношеннi сил мiж народами”3. Найвiдомiшим “силовим” теоретиком стає генерал П. Галлуа, який у книзi “Парадокси Свiту” розробив теорiю “трьох держав”, згiдно з якою ядерний фактор призвiв до подiлу усiх країн на три категорiї.
особистої оборони, захищаючи свою територiю вiд загрози вiйни”4. До цiєї категорiї належать Францiя i Великобританiя. До третьої групи належить всi неядернi країни. П. Галлуа є також одним iз авторiв концепцiї “вирiвняльної сили ядерної зброї”, в основу якої покладено теу про “нiвелювання ядерного ризику”. “Велика вирiвнювальна сила” ядерної зброї полягає в рiвнiй можливостi супротивникiв знищити один одного. Цю тезу генерал Ш. де Голль поклав в основу вiйськової доктрини Францiї.
потенцiалу та компенсувала вiдносну вiйськову та економiчну слабкiсть держави. Найбiльш рацiональною формою реалiзацiї вiйськової сили в ядерну епоху стає полiтика “стримування”, а стратегiчною метою — морально-психологiчний вплив на супротивника. Концепцiя “стримування” була висунута з метою замiнити реальне використання найважливiшої силової категорiї, головного вiйськово-полiтичного та дипломатичного важеля. Формується своєрiдний французький “ядерний нацiоналiзм”, що спирається на найважливiшi зовнiшньо-полiтичнi настанови V Республiки: досягнення та змiцнення нацiональної безпеки та незалежностi, сприяння стабiлiзацiї мiждержавних вiдносин, балансування мiж центрами сили та орiєнтацiя на розрядку.
У процесi їх практичної реалiзацiї значно зрiс авторитет Францiї у свiтi. Поставивши за мету звеличити Францiю, генерал де Голль розпочав реализацiю “тотальної стратегiї”, що спиралась на вiйськову полiтику та дипломатiю. Найголовнiшим чинником тут стає ядерна зброя. Вже з перших владних заходiв Ш. де Голль демонструє, що ядерна зброя є засобом посилення мiжнародного впливу Францiї та у володiннi нею полягає... новий елемент, послаблюючий напругу, яку викликає протистояння двох пактiв, створених навколо велетнiв”5. Вiн намагався максимально використати ядерний фактор у дипломатiї як засiб полiтичного тиску i називав ядерну зброю “iнструментом нової полiтики”6. Таким чином, розвиток ядерного потенцiалу та проведення полiтики “стримування” дедалi бiльше переноситься з вiйськово-стратегiчної у полiтико-дипломатичну сферу.
Водночас Ш. де Голль розробляє тезу про те, що Францiя має сама забезпечувати власну безпеку завдяки незалежнiй вiйськовiй полiтицi, основою якої є доктрина “ядерного стримування”. Її найголовнiшими рисами стають беззаперечний прiоритет ядерних сил в обороннiй полiтицi, їх незалежнiсть вiд натовської стратегiї та самостiйний характер нацiональних стратегiчних концепцiй їх використання, що передбачає запобiгання вiйнi завдяки постiйнiй загрозi миттєвого удару у вiдповiдь. Цей перiод характеризується надзвичайним поширенням “пуризму” — напрямку французької вiйськово-стратегiчної думки, що мав суттєвий вплив на погляди Ш. де Голля. Найвидатнiшими його представниками є адмiрал А. Сангiнеттi та генерали Ж. Б’юї та П. Галлуа. “Пуризм” — це система теоретико-концептуальних поглядiв та практичних настанов “патрiотичних” кiл, якi впроваджували iдею ядерного нацiоналiзму, що межувала з iзоляцiонiзмом. Вiдмiнною рисою “пуристiв” є прагнення вiднайти таку формулу стримування, що вiдповiдала б французькому варiанту “стримування слабкiшим сильнiшого”. Ця полiтика формується на таких засадах:1) урiвнювальна та роз’єднувальна сили ядерної зброї;2) “пропорцiйнiсть стримування”;3) “санктуаризацiя” нацiональної теорiї ядерної держави.
Теза про “пропорцiйнiсть стримування” є однiєю з фундаментальних основ французької ядерної полiтики. Згiдно з нею, для “стримування” супротивника не обов’язково володiти еквiвалентною ядерною зброєю. Достатньо лише декiлькох могутнiх ударiв, втрати вiд яких були б пропорцiйними, або перевищували завданi ворогом. У цьому випадку ядерна зброя перетворює територiю держави, що нею володiє, у своєрiдне святе мiсце — “санктуарiй”, яке забезпечує повну недоторканнiсть її територiї, стримуючи можливого агресора вiд нападу. Ядерне стримування, як стверджують “пуристи”, повнiстю втрачає своє оборонне значення за межами “санктуарiя”. Не дивлячись на суто нацiональний характер, французька доктрина “стримування” здiйснювалась у розрахунку на американськi ядернi гарантiї.
Пошуки елементiв нацiональної стратегiї розпочинались ще у серединi 50-х рр. за iнiцiативою П. Галлуа, Ш. Айере та В. Жирардо. Вони закликали до створення ракетно-ядерних сил великого радiусу дiї та прийняття стратегiї ядерних реалiй. Рiшення Ш. де Голля про вихiд держави з вiйськових структур НАТО стимулювало розробку незалежної нацiональної вiйськово-стратегiчної концепцiї, яка пiдкреслювала особливе становище Францiї в Європi та свiтi. В листопадi 1965 р. Ш. де Голль офiцiйно затвердив вiйськову доктрину Францiї на перспективу — до середини 80-х рр. Головна робота зi створення цього плану була проведена у Центрi Дослiджень та Оцiнок, який вiдiгравав роль своєрiдного “мозку” вироблення вiйськової полiтики та стратегiчних концепцiй Францiї, проводячи дослiдження у галузi вiйськового будiвництва. Мiнiмальна стратегiчна модель була побудована з урахуванням загальних полiтичних настанов V Республiки i базувалась на двоєдинiй метi вiйськової стратегiї: — сприяти постановленню та пiдтриманню умов, необхiдних для прийняття рiшень; — сприяти виконанню завдань на пiдтримку зовнiшньої полiтики держави поза межами нацiональної територiї7.
Мiнiмальна стратегiчна модель являє собою сукупнiсть концепцiй, теоретичних принципiв та практичних настанов, якi обгрунтовували не лише теоретичну, але й реальну можливiсть “стримування слабкiшим сильнiшого”.
Найголовнiшим елементом моделi стримування є поняття “критичний порiг агресивностi”, як своєрiдний подразник “стримування” — сукупнiсть стратегiчних та полiтичних факторiв, за наявностi яких конфлiкт сягає стадiї, коли стає можливим та потрiбним використання ядерної зброї. Французька вiйськово-полiтична думка вважала, що єдино доцiльною є концепцiя “миттєвого масованого удару” у вiдповiдь на агресiю. Ця концепцiя вiдома пiд назвою “все або нiчого”: “Хочуть цього чи нi, але пiсля подолання критичного порогу агресивностi середня за територiєю держава, за своєю природою, приречена на стратегiю “все або нiчого” — писав Л. Пуар’є у своїй найвiдомiшiй працi.
Проблему вiрогiдностi “стримування слабкiшим сильнiшого” опрацьовували генерали Л. Пуар’є, П. Галлуа та А. Бофр. Ними була розроблена теорiя фiзичної, технiчної та психологiчної вiрогiдностi.
За цiєю теорiєю фiзична вiрогiднiсть покликана гарантувати можливiсть завдання супротивнику шкоди, рiвень якої перевищував би можливi надбання в разi успiху агресiї. Суттєвого збитку “слабкiший” зможе завдати тiльки у випадку ядерного удару по великих демографiчних центрах; тому стратегiя “удару по мiстах” робить можливим стримування слабкiшим сильнiшого. Цим пояснюється несприйняття французьким вiйськовим керiвництвом американської концепцiї “контрсили”, а також обрання тактики удару по мiстах, яка “не передбачає рiвностi вiйськових арсеналiв та є єдино прийнятною для слабкiшого”9.
Поняття технiчної вiрогiдностi стосується засобiв та рiвня розвитку, необхiдних для завдання ворогу “непоправних втрат”. Єдиним таким засобом є високорозвиненi стратегiчнi ядернi сили (СЯС). Врештi, найголовнiшу роль має вiдiгравати психологiчна вiрогiднiсть. Вона вiдображає рiшучiсть нацiї радше використати ядерну зброю, анiж капiтулювати.
знайшли вiдображення у “доктринi Айере” та таємних директивах грудня 1967 — листопада 1968 рр. Центральною полiтичною концепцiєю “доктрини Айере” стала вiдмова вiд орiєнтацiї збройних сил Францiї на окремого супротивника. Цей план дiстав назву “оборони за усiма азимутами”.
Шлях до реалiзацiї цiєї доктрини Ш. Айере вбачав у здiйсненнi вiйськової стратегiї “глобального стримування” на основi власної термоядерної стратегiчної зброї iз свiтовим радiусом дiї. Доктрина була оцiнена свiтовою громадськiстю як офiцiйне проголошення нового зовнiшньополiтичного курсу Францiї на засадах “вiйськового збройного нейтралiтету”. Концепцiя “збройного нейтралiтету” не є iзоляцiєю та нейтралiтетом у класичному варiантi, а пiдкреслює прагнення Францiї уникнути вiйни, яка не вiдповiдає її iнтересам. Проте доктрина Ш. Айере не тiльки передбачала нейтралiтет Францiї, але й вказувала на доцiльнiсть участi в Атлантичному Пактi, в основу якої мала бути покладена не iнтеграцiя, а деголлiвська стратегiя незалежностi нацiональної оборони. Принцип “узгодження” стратегiй, розроблений де Голлем у листопадi 1959 р., повинен був забезпечити цiлковиту свободу полiтичних рiшень у мирний час та ефективнiсть союзницьких дiй у випадку виступу Францiї на боцi союзникiв по НАТО пiд час кризи.
Скорегувавши орiєнтацiю французької оборони пiсля виходу країни з вiйськових структур НАТО, Ш. де Голль дiяв згiдно з доктриною “абсолютного стримування”. “Стримування” вiдбувалось завдяки “глобальнiй ядернiй силi” i мало на метi, по-перше, забезпечення недоторканiсть нацiональної територiї, а по-друге, запобiгання виникненню у Європi будь-якого збройного конфлiкту, який би загрожував незалежностi Францiї.
створення “космiчної сили” були не до снаги Францiї.
По-друге, рiшення французького керiвництва про виробництво тактичної ядерної зброї спричинило корекцiю тези про миттєвий удар у вiдповiдь.
Наприкiнцi 69-х — на початку 70-х рр. ХХ ст. Центром Дослiджень та Оцiнок пiд керiвництвом генерала Л. Пуар’є була проведена робота з корекцiї мiнiмальної моделi “стримування слабкiшим сильнiшого”, в якiй пiдсилювалась самостiйна роль тактичних ядерних сил та iнших озброєнь у системi стримування, а також окресленi геополiтичнi зони дiї стратегiї ядерного стримування. Рiшення Ш. де Голля про прийняття на озброєння тактичної ядерної зброї викликало гостру дискусiю про мiсце та функцiї ТЯС у стратегiї “ядерного стримування”.
Класичне для голлiзму визначення функцiї ТЯС знаходимо у працях Л. Пуар’є. Вiн стверджує, що тактичнi ядернi засоби мають двоєдину мету — з одного боку, вони покликанi визначити ступiнь агресивностi супротивника, що виправдовувало б використання стратегiчних ядерних сил (СЯС), а з iншого, передбачали б можливостi завдання слабкiшим першого удару у разi визнання факту подолання супротивником кордону “санктуарiя” i демонстрацiї рiшучостi використання СЯС в разi можливої агресiї. Л. Пуар’є став спiвавтором стратегiї “тотального стримування”, яка складається з двох компонентiв: радикального ядерного стримування та обмеженого неядерного стримування. Автор визначив три регiони застосування цiєї стратегiї:1) нацiональна територiя метрополiї; 2) Європа та найближчi прилеглi територiї; 3) весь iнший свiт.
2. “Спадкоємнiсть” полiтики Ж. ПомпІду
вiдповiдала зовнiшньополiтичному курсу Ш. де Голля. Його послiдовники керувались гаслами “спадкоємностi” та “оновлення” голлiстської зовнiшньої полiтики. В перiод президентства Ж. Помпiду по вiдношенню до голлiстської доктрини домiнувала перша частина гасла — “спадкоємнiсть”. Одним з найголовнiших напрямкiв зовнiшньополiтичної дiяльностi Ж. Помпiду залишається стратегiя стримування. Було взято курс на створення термоядерної зброї та прискорення розвитку ракетно-ядерного пiдводного флоту.
На початку 70-х рр. у зв’язку з вiдносною нормалiзацiєю радянсько-американських вiдносин вiдбувається корекцiя полiтики рiвноваги та боротьби проти “гегемонiї наддержав”. З’являється теза про “кондомiнiмум” США та СРСР, який для невеликих країн бiльш небезпечний, анiж лiдерство наддержав у ворогуючих блоках. У зв’язку iз загрозою кондомiнiмуму французьке керiвництво впроваджувало заходи, спрямованi на подальше нарощування ядерного потенцiалу Францiї. У часи Нiксона-Кiссiнджера США врештi-решт змирилися з iснуванням незалежних французьких ядерних сил i офiцiйно визнали Францiю ядерним партнером та союзником. Це значно полегшило вирiшення питання про двостороннє спiвробiтництво.
Якщо у перiод президентства Ж. Помпiду зовнiшньополiтична стратегiя Францiї була лише дещо корегована, то при В. Жискар д’Естенi вона зазнала значних змiн.
3. В. Жискар д’Естен: вiд нацiоналiзму до партнерства
За часiв В. Жискар д’Естена активна дипломатiя, свобода у прийняттi рiшень та незалежна оборона залишаються найголовнiшими та взаємодiючими засобами зовнiшньополiтичної стратегiї Францiї. Голлiстську концепцiю величi Францiї було замiнено гаслом “впливу”, проголошеним 31 грудня 1975 р.: “Враховуючи сучаснi розмiри територiї Францiї та вiдсутнiсть загроз, нашiй країнi бiльше вiдповiдає термiн “вплив”.
Пiдхiд В. Жискар д’Естена до оцiнки ролi ядерної зброї iстотно вiдрiзнявся вiд поглядiв Ш. де Голля та Ж. Помпiду — прихильникiв тези про те, що ядерна зброя стимулює нацiональну своєрiднiсть ядерних держав. На вiдмiну вiд своїх попередникiв новий президент Францiї вiдзначав, що ядерна зброя прискорює прагнення держав до єдностi на мiжнароднiй аренi та закликав до переходу до “всесвiтньої полiтики примирення”.
Свiй пiдхiд до ядерної проблеми В. Жискар д’Естен сформулював у своєрiднiй полiтицi “мондалiзму”, яка проявилась у змiцненнi “атлантичного” та “європейського” напрямiв зовнiшньої полiтики Францiї i характеризувалась прагненням нормалiзувати взаємовiдносини з США та НАТО, а також активiзувати полiтичне об’єднання Захiдної Європи.
Своєрiдним поштовхом до еволюцiї французьких стратегiчних настанов у вiйськовiй галузi стало пiдписання у 1974 р. Оттавської Декларацiї про “атлантичнi взаємини”. За iнiцiативою Францiї у Декларацiї було дано високу оцiнку ролi самостiйних французьких сил ядерного стримування. Цим заходом був затверджений взаємозв’язок ядерних сил США, Великобританiї та Францiї, що спричинило еволюцiю ядерної полiтики Францiї. З 1976 р. вiдбувається вiдхiд французької офiцiйної ядерної стратегiї до концепцiї “гнучкого реагування” та концепцiї ведення сучасної вiйни. В Парижi з прихильнiстю зустрiли концепцiю “обмеженої стратегiчної вiйни” Дж. Шлiссiнджера. Але нова корекцiя стратегiчних настанов викликала боротьбу мiж голлiстами, традицiоналiстами та релятивiстами.
Традицiоналiсти закликали до створення бiльш сучасного ядерного арсеналу Францiї, який змiг би завдавати бiльш вiдчутних ударiв у вiдповiдь.
В основу поглядiв релятивiстiв були покладенi iдеї генерала А. Бофра, який стверджував, що високий рiвень стабiльностi ядерної зброї “стримування” призводить до зменшення рiвня контролю над iншими формами конфлiктiв, внаслiдок чого нацiональна оборона не зможе зосереджуватись лише на ядерному “стриманнi”. Тому А. Бофр пропонував створити другий ешелон “стримування” — тактичну ядерну зброю.
В. Жискар д’Естена та Гi Мерi у Вищому iнститутi дослiджень нацiональної оборони 13 березня та 1 червня 1976 р. i суттєво вiдрiзнялась вiд настанов Ш. де Голля.
По-перше, у ядернiй галузi остаточно вiдмовились вiд принципу “все або нiчого” на користь полiтики поетапного “стримування”. Важливим фактором проголошувались тактичнi ядернi сили, що пiдвищують якiсть “стримування”. В. Жискар д’Естен пiдкреслював, що тактична ядерна зброя — не лише засiб стримування, але й високоефективна бойова зброя.
при В. Жискар д’Естенi доповнюється “концепцiєю ведення класичного бою”.
По-третє, вiдбувся повний розрив з тезою про “абсолютне стримування” та тезою про “нацiональний санктуарiй”, згiдно з якою володiння Францiєю ядерною зброєю призводить до радикального розриву мiж “санктуа-ризованим” французьким простором та сусiднiми країнами11.
В. Жискар д‘Естен стверджував протилежне: в разi конфлiкту у Європi буде лише один загальний “простiр конфлiкту”, до якого належатиме й територiя Францiї. Це зумовило напрям еволюцiї вiйськово-стратегiчних настанов у бiк їх бiльшого узгодження з натовською доктриною “оборони на передових рубежах”. Таким чином, пiдводилась база пiд вiйськове спiвробiтництво Францiї з НАТО та захiдноєвропейськими союзниками поза цiєю органiзацiєю. Еволюцiя французьких офiцiйних вiйськово-стратегiчних пiдходiв набула досить суперечливого характеру: декларуючи свою прихильнiсть голлiзму, офiцiйнi кола Францiї взяли курс на нiвелювання її головних “пуристських” начал. В рамках вiйськової програми на 1977-1982 рр. на базi тези про “вiдноснiсть ядерного стримування” та “ядерних дiй” здiйснюються практичнi заходи переходу вiд концепцiї “все або нiчого” до менш радикальної — “стримування на всiх рiвнях”. Якщо в рамках першої доктрини стратегiя “удару по мiстах” передбачала використання стратегiчних ядерних сил у вiдповiдь на будь-яку агресiю проти Францiї, то у другий половинi 70-х рр. неодноразово пiдкреслювалось, що СЯС зможуть бути вiдповiддю лише на ядерний напад на французьку територiю. Таким чином, було взято курс на збiльшення рiзноманiтностi засобiв стримування.
нижче критичного рiвня агресивностi. Це свiдчить про те, що французька вiйськова доктрина, яка базується на концепцiї “запобiгання” вiйнi завдяки загрозi використання СЯС, все бiльше орiєнтується на настанову про пiдготовку та ведення обмеженої вiйни.
Але новi можливостi та настанови для ядерних сил дедалi бiльше входять у суперечнiсть з концепцiєю “тестування” — найголовнiшою у “стриманнi слабкiшим сильнiшого”.
стримування. Становлення вiйськової стратегiї вiдповiдало зовнiшнiй полiтицi Ш. де Голля на досягнення Францiєю статусу Великої Свiтової держави та сприяло змiцненню незалежностi i пiдвищенню нацiональної безпеки.
та новi “євроатлантичнi” настанови. На мiсце стратегiї “тотального стримування” прийшла доктрина “дивовижно подiбна до натовської”12.
супротивника. В цей же час особливе мiсце у стратегiї Францiї займає фактор невизначеностi. Роз‘яснюючи значення цього фактора для загальноатлантичної стратегiї “стримування”, французький дослiдник Д. Давид вiдзначав, що самостiйне та незалежне iснування французьких ядерних сил пiдвищує у потенцiйного ворога Атлантичного Пакту “рiвень невпевненостi”, тому вiн змушений враховувати зв‘язок цих сил з ядерними силами НАТО13.
З 70-х — на початку 80-х рр. європейська полiтика Францiї спрямовується на змiцнення європейського центру сили та забезпечення провiдної ролi Францiї у Захiднiй Європi. “Вiдбувається пошук шляхiв пристосування ядерної полiтики до висот “європейського будiвництва” в той час, коли мiж США та СРСР було укладено Договiр про СНО-1 та ПРО, а також про недопущення ядерної вiйни. Цi угоди були квалiфiкованi французьким керiвництвом як обопiльна нейтралiзацiя радянських та американських стратегiчних озброєнь, як подальше послаблення американських гарантiй Європi. Вiдтак питання
про “оборону” Захiдної Європи ставало для Парижа найголовнiшим.
У лютому 1975 р. прем‘єр-мiнiстр Францiї Жак Ширак визначив мiсце французької тактичної зброї як “загальноєвропейської” та вiдзначив, що: “Ми не в змозi зупинитись на санктуаризацiї нашої територiї, нам необхiдно дивитись за межi наших кордонiв”14. Це пiдтверджує, що концепцiя “розширеного санктуарiю” передбачала можливiсть надання Францiєю ядерних гарантiй своїм захiдноєвропейським сусiдам та союзникам. Разом з цим Париж всiляко уникав чiткого визначення гарантiй.
4 “Ера Мiттерана”
З приходом до влади у 1981 р. Ф. Мiттерана вiйськова доктрина знов почала змiнюватись. В першу чергу у громадськостi викликала зацiкавленiсть доля ядерної зброї та полiтики “стримування”. Це вiдбувалось тому, що соцiалiстична партiя, лiдером якої був Ф. Мiттеран, тривалий час (до 1978 р.) виступала проти володiння Францiєю ядерною зброєю.
У вереснi 1981 р. прем’єр-мiнiстр П. Моруа заявив, що стратегiєю Францiї залишається “стратегiя стримування слабкiшим сильнiшого”, яка базується на ударi у вiдповiдь по мiстах”15. Вiдзначаючи, що французька концепцiя стримування “виходить з неприйнятностi для сильнiшого тiєї цiни, яку вiн може сплатити внаслiдок агресiї проти слабшого”, Ф. Мiттеран пiдкреслив, що концепцiя спирається на принцип достатностi та “є найбiльш економною вiдповiдно до реалiй ядерної епохи”16.
80-тi рр. характеризуються остаточним вiдходом вiд голлiстських доктринальних настанов. Насамперед мова йде про “сковзання” до атлантизму. Найяскравiше це засвiдчує теза про сумiснiсть принципу нацiональної незалежностi та iдеї про солiдарнiсть Францiї з Пiвнiчно-атлантичним альянсом. В цей час Фр. де Роз запропонував “стратегiю жорсткого реагування”. В її рамках передбачалось повне повернення до складу НАТО французьких звичайних збройних сил, тiсна взаємодiя ядерних сил Францiї та її атлантичних союзникiв на базi визначення умов та термiнiв їх використання для вiдпору “нападу зi сходу”17. Автор доводив необхiднiсть європеїзацiї вiйськової полiтики Францiї, повернення її у деякi вiйськовi структури НАТО з метою координацiї вiйськово-полiтичної дiяльностi. Не зважаючи на всю привабливiсть, стратегiя була рiшуче вiдхилена офiцiйними колами, що свiдчить про небажання вiдходити вiд настанов Ш. де Голля про неучасть у вiйськових структурах НАТО. Але процес поступово розвивався, i влiтку 1983 р. у вiйськовiй програмi на 1984-1988 рр. було фактично переглянуто формулу “нацiональної безпеки Францiї”, в якiй поряд з постiйним елементом — “нацiональною обороною” — почала розглядатись спiльнiсть з Атлантичним Союзом.
Інший напрямок “сковзання” французької вiйськової доктрини характеризувався зацiкавленiстю Францiї у європеїзацiї своєї ядерної полiтики, в активiзацiї самостiйних зусиль захiдноєвропейських держав в обороннiй сферi.
та перетворювала Францiю у посередника “мiж двома свiтами”, то зараз французьке керiвництво, зробивши висновок про “радянську вiйськову перевагу” у Європi, спрямувало свiй курс на нарощування нацiональної вiйськової могутностi. Це зумовило змiст третього напрямку “сковзання” вiйськової доктрини Францiї — посилення її “схiдного антисоцiалiстичного азимуту”. У зв‘язку з цим потребує особливої уваги настанова Ф. Мiттерана на “глобальне стримування”, проголошена 15 жовтня 1982 р. у Канжюєрсi.
силах, але й на звичайних вiйськових з‘єднаннях, озброєних тактичною зброєю. Настанова на “глобальне стримування” була взята за основу нової вiйськової програми на 1984-1988 рр., що передбачала рiзке нарощування та модернiзацiю ядерного стратегiчного потенцiалу Францiї i розширення зони його потенцiйного використання. Ця програма iстотно розширила дiапазон можливостей ракетно-ядерного потенцiалу Францiї та значно доповнила зусилля НАТО в цiй галузi.
Змiна акцентiв у доктринальних настановах з “ядерної достатностi” для забезпечення незалежностi Францiї на рiвень “ядерної достатностi” для оборони Захiдної Європи є кардинальною у зовнiшнiй полiтицi Парижа. Зараз план розвитку ядерного потенцiалу Францiї має тенденцiю переорiєнтацiї вiйськової доктрини з “стратегiї удару по мiстах” в напрямку стратегiї “контрсили” — удару по вiйськових об‘єктах та збройних силах iмовiрного супротивника. В цих умовах зростає значення тактичної ядерної зброї як “засобу останньої перестороги” ворогу перед завданням масованого удару. Колишнiй прем‘єр-мiнiстр, а нинi президент Францiї Жак Ширак неодноразово наполегливо виступав за створення системи багатоешелонованого “стримування” на базi нейтронної зброї.
Змiна характеристик французької доктрини “стримування” у вiдповiдностi з переорiєнтацiєю на “глобальне стримування” виявляється не лише у взаємопов’язаностi вiйськових стратегiй Францiї та НАТО, але й в активному пошуку Парижем шляхiв європейської вiйськової полiтики країни. Як вiдзначив вiдомий французький фахiвець А. Парi, “зараз ядерний потенцiал Францiї набуває усе бiльшого стратегiчного значення i здатний до забезпечення домiнування у Європi в процесi формування автономного центру сили”18.
5. Жак Ширак: новим шляхом
На початку травня 1995 р. закiнчується довготривала “Ера Мiттерана” i до влади приходить неоголлiст Жак Ширак. Одразу ж вiн розпочинає перетворення майже в усiх сферах життя Францiї. Стосувались вони i ядерної полiтики. З вересня 1995 р. по лютий 1996 р. вiдбувалась так звана “остання серiя” ядерних випробувань Францiї у Тихому океанi, яка, за твердженням офiцiйного Парижа, остаточно вдосконалила нацiональну ядерну зброю.
Справжнiм вибухом обурення вiдреагувало свiтове спiвтовариство на рiшення Францiї вiдновити ядернi випробування на атолах Муруроа та Фангатауфа у пiвденнiй частинi Тихого океану. Щоправда, однi країни обмежились висловленням дипломатичної стурбованостi, а iншi, такi, як Австралiя, Нова Зеландiя та Чилi, термiново вiдкликали своїх дипломатичних представникiв з Парижа. І ось 29 сiчня 1996 р. президент Францiї заявив про остаточне припинення ядерних випробувань, якi, за його словами, були необхiднi, аби забезпечити надiйнiсть французької зброї стримування.
За 36 рокiв пiсля початку французьких ядерних випробувань було здiйснено 210 вибухiв. У лютому 1996 року Францiї Жак Ширак оголосив про поетапне зняття з бойового чергування ядерних ракет на плато Альбiон у французьких Альпах, а також про закриття заводу у П’єралаттi, що спецiалiзувався на виготовленнi компонентiв французьких ядерних ракет. Невдовзi французьке зовнiшньополiтичне вiдомство скасувало свою особливу позицiю у Договорi Тлателоко 1967 р. стосовно присутностi французької ядерної зброї на територiї Латинської Америки. Париж також ратифiкував у повному обсязi Договiр Раратонга (1985 р.). Цi подiї безумовно свiдчать про початок якiсно нового етапу розвитку вiйськово-полiтичної стратегiї Францiї. Є передумови для того, щоб французька ядерна полiтика вiдтепер базувалася на засадах стратегiчної достатностi, це сприятиме змiцненню мiжнародної довiри та безпеки, до чого прагне бiльшiсть країн свiту.
|
