Концепція влади М Вебера

Концепцiя влади М Вебера Концепцiя влади Вебер Макс (1864–1920) рокiв. У 1898 роцi особистi негаразди змусили його облишити академiчну викладацьку дiяльнiсть, що майже не вiдбилося на його наукових працях, кiлькiсть яких була величезною. Їх спiльним спрямуванням було зацiкавлення вiдносинами мiж правовими, полiтичними i культурними утвореннями, з одного боку, та економiчною дiяльнiстю – з iншого. Його iнтерес до цих проблем був переважно теоретичним, включаючи i систематизацiю основних категорiй соцiального та полiтичного життя – водночас й унiверсальних, i таких, що визначають специфiчний характер сучасної захiдної цивiлiзацiї. Вебер також активно включався в полiтичнi дискусiї, що точилися в Нiмеччинi за часiв кайзера Вiльгельма, причому, з точки зору прогресивних нацiонал-лiбералiв, часто виступав у них як опонент, що надавало особливого сенсу його зацiкавленню рiзницею мiж наукою про суспiльство i полiтичною практикою, а також значенням правильних суджень у науцi про суспiльство. Уже майже на схилку свого життя вiн почав розглядати свiй науковий доробок як «соцiологiю», тож нинi вiн вiдомий саме як один iз «батькiв-засновникiв» соцiологiї. Проте його доробок є надто рiзнобiчним i не допускає якоїсь однозначної класифiкацiї – чи то вiднесення його до певної дисциплiни, чи то до окремої наукової школи. життi Нiмеччини. Проте справжньої популярностi вiн набув тодi, коли написав бiльш широке дослiдження про походження самого капiталiзму («Протестантська етика i дух капiталiзму», 1904–1905). Нарiжним каменем цiєї роботи є думка про те, що характерна для буржуазiї поведiнка, нацiлена на збiльшення прибутку, може отримати пояснення лише за умов повнiстю розвиненого капiталiзму, коли вона зумовлюється очевидною необхiднiстю виживання у боротьбi з конкурентами, i не може отримати пояснення на раннiх стадiях капiталiстичного розвитку. Вона є наслiдком iндивiдуального прагнення накопичувати набагато бiльше, нiж це необхiдно для потреб особистого споживання, – прагнення, яке з iсторичного погляду є унiкальним. Джерелом цього прагнення Вебер вважав «свiтовий аскетизм» реформованого християнства з його подвiйним iмперативом методичної працi як основного життєвого обов’язку та обмеженого задоволення плодами цiєї працi. Мимовiльним наслiдком цiєї етики, пiдсиленої суспiльним i психологiчним тиском на вiруючих задля того, щоб тi пiдтверджували своє прагнення до спасiння (але не заслуговували його), i було нагромадження багатства для iнвестування. Раннi критики вчення Вебера розумiли його не як виключно культурне пояснення капiталiзму в тому дусi, що «баптисти Сибiру або кальвiнiсти Сахари» неминуче мали стати успiшними пiдприємцями. Насправдi Вебер був добре обiзнаний i з матерiальними передумовами капiталiстичного розвитку, i з суспiльними iнтересами, якi вимагали сприяння поширенню нових iдей. Фундаментальним питанням для його вчення є те, чи може використання оплати за працю, що уможливлює необмеженe нагромадження в принципi, зробити їх неминучими i на практицi; чи слiд розглядати протестантську етику як таку, що запроваджує необхiдну мотивацiю до капiталiстичного нагромаджування або навiть до його узаконення в ряду основних цiнностей, вiддаючи перевагу надмiрному споживанню нетрудового класу. Зрозумiло, за допомогою дослiджень неможливо остаточно вирiшити це питання – вiд того часу найсвiжiшi приклади початкової доби капiталiзму змiнилися кардинально протилежними проявами. Проте теоретичне значення веберiвської працi полягає в тому, що вона кинула виклик намаганню редукцiонiстiв розглядати iдеї просто як вiдображення матерiальних iнтересiв, а не в їх взаємодiї, або дослiджувати суспiльнi змiни безвiдносно до мотивацiї включених у них членiв суспiльства, хоча наслiдки цих змiн можуть бути зовсiм не такими, до яких вони прагнуть. показуючи його вiдсутнiсть подекуди, а висвiтлити виразний характер сучасного захiдного рацiоналiзму. Хоча, за Вебером, iнструментальна рацiональнiсть була загальною характеристикою суспiльної дiяльностi, тiльки на сучасному Заходi, який має максимально точнi способи визначення найефективнiших для даних результатiв засобiв, ця iдея ввiйшла в загальний ужиток. Тодi як iншi культури намагалися вибудовувати свiт зрозумiлим шляхом розроблення детальних теодицей або створення внутрiшньо послiдовних систем етики чи права, розпiзнавальною ознакою захiдного рацiоналiзму стало наукове припущення стосовно того, що всi речi можна осягнути розумом, водночас пiдходячи до них iз позицiй практичного господарювання, що вiдкриває, яким чином можна поставити свiт пiд контроль людини (етика досягання). У зрiлих працях Вебера було показано, що капiталiзм є не унiкальним проявом цього процесу «рацiоналiзацiї», а лише одним iз способiв його вираження. Для того щоб зрозумiти iсторiю розвитку людства, слiд розглядати її як складний i взаємопов’язаний процес змiн у напрямку вiд «традицiйних» до «рацiональних» формацiй у всiх сферах суспiльного життя. Що стосується самої концепцiї влади суспiльствах законнiсть належала людинi в особi пана або монарха i була спадковою; спосiб управлiння був високо персоналiзований й обмежений звичаєвими нормами та обов’язками. На противагу владi «традицiї» «рацiональний» принцип законностi залишався в неперсоналiзованих правилах, якi вiдокремлювали посаду вiд людини з її обов’язками i звiльняли її вiд тягаря родинних обов’язкiв чи ведення домашнього господарства. Таким чином, критерiй справедливого закону полягає не в сутностi його змiсту, а в процедурнiй вiдповiдностi його механiзму, отже, сам процес законотворення звiльняється з-пiд тягаря традицiйних норм. Насамкiнець «рацiональне» управлiння перетворилося на постiйну дiяльнiсть досвiдчених професiоналiв, обраних завдяки їх здiбностям, а не на тiй пiдставi, що вони є ad hoc особистими васалами полiтичних покровителiв. У всiх цих аспектах «рацiоналiзацiя» визначила розширення сфери компетенцiї i пiдвищення ступеня гнучкостi полiтичної та управлiнської систем. Веберiвський аналiз процесу «рацiоналiзацiї» показав i його негативнi сторони. На його думку, процедурну норму iнструментального рацiоналiзму намагалися вiдокремити вiд цiлей, яким вона пiдпорядкувалась, i зробити її домiнантною соцiальною цiннiстю в собi, тодi як застосування органiзацiйних форм мало на метi розширити владу людини, що досягала величезної влади в галузi особистого права. Саме в цьому криється iррацiональнiсть рацiональної органiзацiї. Вебер вiрив, що соцiальна iєрархiя є неуникною i що дослiдження її грунтується на зв’язках, що їх слiд вiднаходити мiж аналiтично розрiзняльними вимiрами статусу, власностi i полiтичної чи адмiнiстративної влади. Рiзнi суспiльства можуть розпiзнаватися на основi переважання одного вимiру над iншими. Якщо за доби раннього капiталiзму таким вимiром була власнiсть, то за часiв розвинутого капiталiзму це була органiзацiйна влада. Саме iмперативи останньої, а не власнiсть, визначали пiдлеглiсть робiтника на його робочому мiсцi, а тому така пiдлеглiсть триватиме i при системi суспiльної власностi. Основною тезою веберiвської критики соцiалiзму було те, що спроба замiщення «анархiї» ринку i забезпечення бiльшої рiвностi шляхом державного планування призведе до страшного розростання бюрократичної влади, а отже, до несвободи та економiчної стагнацiї. Стимулювати ринок i приватну власнiсть, з його погляду, було необхiдно для того, щоб забезпечити змагання мiж множиннiстю iнституцiй державної влади i таким чином гарантувати свободу iндивiда. Це питання стало основним в його теорiї демократiї змагального лiдерства. У полiтологiчнiй соцiологiї Вебера поряд iз «традицiйним» i «рацiональним» принципами владних повноважень було виведено i третiй принцип – «харизматичний». Вiн указував на владу, яка коренилася в особистостi самого лiдера i в непереборнiй силi його звернень, а не в традицiї чи в правилах управлiння окремою сферою. Це була суто новаторська сила суспiльного життя, що йшла врозрiз з усталеним порядком. А тому вирiшальним чинником для встановлення контролю над бюрократичною адмiнiстрацiєю i запровадження нововведень усупереч її консервативним традицiям було гарантування участi в полiтичному процесi на основi харизматичного принципу свободи. Вебер вiрив, що це можна забезпечити шляхом запровадження масового виборчого права. Вiн на власнi очi побачив, що вибори на основi загального права голосу стали формою плебiсциту «за» чи «проти» партiйних лiдерiв i розширювали для людей свободу дiї у визначеннi полiтики через тиск на своїх iндивiдуальних парламентських представникiв i партiйних прибiчникiв. Вебер вiрив у те, що масова демократiя може бути виправдана не принципом верховенства народу, який вiн вважав вигадкою, а саме принципом винагороди за якостi полiтичних лiдерiв та вiдповiднi їх iнiцiативи. не можуть бути вкорiненi в розумi або в iсторичному процесi, але є справою суб’єктивного сприйняття й утвердження. Ця постнiцшеанська перспектива мала важливi наслiдки для рiзних сфер його думки. Вона спричинилася до створення теорiї лiбералiзму, чiльне мiсце в якiй посiла не доктрина природних прав, а iнституцiї i механiзми, здатнi надавати можливiсть вираження множинi конкуруючих соцiальних цiнностей i пiдтримувати їх узгодженiсть. На методологiчному рiвнi ця перспектива зумовлювала докорiнне розходження мiж чисто суб’єктивною цариною цiннiсних суджень i об’єктивними процедурами та висновками емпiричної науки. Для Вебера iдеалом у науцi про суспiльство була така цiннiсть, як свобода. Однак вiн визнавав i те, що напрям дослiдження або концептуальної розвiдки в соцiальних науках залежить вiд його вiдповiдностi суспiльним цiнностям i що останнi пiдлягають iсторичним змiнам. Спiрним є питання про те, наскiльки цей критерiй цiнностi як вiдповiдностi руйнує мету цiнностi як свободи або наскiльки всеохопним є те розмежування, що його Вебер намагався провести мiж соцiальною наукою i полiтичною практикою. В усiх дослiдженнях, присвячених висвiтленню поглядiв Вебера, вони протиставляються принципам марксизму. Його працi часто визначають як «буржуазну вiдповiдь» Марксу. Дiйсно, принагiдно, коли Вебер i справдi спростовував марксизм, вiн зазвичай критикував бiльш недосконалi версiї, поширюванi за його часiв, тож можна знайти i значнi сфери збiжностi в працях цих двох мислителiв. Вебер був не просто «методологiчним iндивiдуалiстом», але, як i Маркс, намагався поєднати в iсторичнiй перспективi структуру, культуру i суспiльнi iнтереси; його iдеалiстичний метод далеко не в усьому вiдрiзняється вiд Марксового методу абстрагування i мiстить те ж само наполягання на iсторичнiй специфiчностi; як i Маркс, у центрi свого бачення суспiльства вiн поставив суспiльну владу i класовi вiдносини. Проте визначальною стала основоположна розбiжнiсть в окресленнi характерних рис капiталiзму та в оцiнках їх центральностi в соцiальнiй теорiї, що демонструє рiзницю мiж соцiалiстичною i лiберальною перспективами. У цьому вiдбилися i вiдмiнностi певного часу та мiсця. Якщо Марксова модель капiталiзму походила з Англiї доби розквiту лiберального капiталiзму, то веберiвська модель бюрократiї походила з Нiмеччини того перiоду, коли капiталiзм набував усе бiльш виразних органiзацiйних i монополiстичних форм. На прикладi власної наукової траєкторiї Вебера – переходу вiд вивчення самого капiталiзму до дослiдження основ рацiоналiзацiї та бюрократичної органiзацiї i вiд полiтичної економiї до соцiологiї – можна побачити вiдображення бiльш загальних змiн у зацiкавленнях соцiологiї у вiдповiдь на принциповi iсторичнi зрушення того перiоду.