МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ
РЕФЕРАТ
з дисциплiни полiтологiя
на тему: .«Залiзний закон олiгархiзацiї» Р. Мiхельса
Виконала:
Донецьк, 2009
ЗМІСТ
Вступ. 3
1. Елiта як суб’єкт соцiального управлiння. 4
2. Теорiя елiт Р. Мiхельса. 6
Вступ
Теорiя елiт – це теорiя про подiл людей у будь-якому суспiльствi на елiти i маси.
Р. Мiхельс вiдкрив закон, що управляє всiма соцiальними органiзацiями i назвав його "залiзним законом олiгархiї" Вiдповiдно до цього закону, будь-яка значна громадська органiзацiя не може управлятися усiма її членами i влада концептується в руках тих, хто спроможний до керування. Мiхельс висуває iдею неминучостi олiгархiчного переродження всiх демократичних органiзацiї, партiй i систем, "Демократiя веде до олiгархiї, перетворюється в олiгархiю i це - наслiдок органiзацiйних вимог, а не психологiчних якостей людей". Олiгархiзацiя, за Мiхельсом, - позитивна якiсть партiй i органiзацiй i випливає з iсторичного досвiду : керманичi нiколи не поступалися своєю владою низам, а лише iншим керманичам. Концепцiя, розроблена Мiхельсом, i понинi функцiонує, як теоретична платформа обгрунтування неминучостi процесiв олiгархiзацiї i бюрократизацiї.
Роберта Мiхельса– нiмецького соцiал-демократа (до 1907 р.) i соцiолога важко зрозумiти, виходячи тiльки з його творiв. Вiн не був кабiнетним мислителем. Статтi i книги Мiхельса — природне продовження його участi в суспiльно-полiтичному життi Нiмеччини й Італiї.
1. Елiта як суб’єкт соцiального управлiння
Поняття “елiта” походить вiд французького elite – кращий, вибраний, добiрний. Починаючи з ХVII сторiччя його стали застосовувати для найменування людей, що є вибраними, перш за все найвiщої знатi. В Англiї, як свiдчить Оксфордський словник 1823 р., термiном “елiта” називали вищi соцiальнi верстви суспiльства. Однак, поняття “елiта” у соцiальних науках до кiнця ХІХ – початку ХХ ст. не було широко розповсюджено.
соцiально-економiчнi i психологiчнi властивостi та яка безпосередню бере участь в прийняттi та здiйсненнi рiшень щодо реалiзацiї державної та iншої полiтичної влади.
Синтезуючи бiльшiсть iснуючих думок, “елiту” можна визначити як вузьке i досить закрите коло людей iз вiдносно постiйним i кiлькiсно обмеженим складом, яке об’єднано мiцними внутрiшнiми зв’язками та має певнi переваги щодо оточення. Таким чином, полiтична елiта — це найбiльш впливова частина правлячої соцiальної верстви, яка активно впливає на реалiзацiю її iнтересiв у владi, в полiтицi та, взагалi, у суспiльному життi[4].
(Х. Ортега-І-Гассет); належнiсть до вищої ланки чиновникiв, що володiють формальною владою в органiзацiях та соцiальних iнститутах (Т. Р. Рай); належнiсть до меншостi, що має найбiльший вплив у суспiльствi, або до тiєї, що здiйснює у ньому найважливiшi функцiї (С. Келлер); лiдери або видатнi представники будь-яких соцiальних груп - професiйних, етнiчних, локальних (М. Боден); особи, що отримали найвищий iндекс в галузi їх дiяльностi (В. Парето); найактивнiших у полiтичному вiдношеннi суб’єктiв, що орiєнтованi на владу (Г. Моска); особи, що займають високе становище в суспiльствi, i в силу цього, справляють вплив на соцiальний прогрес (Л. Дюпре); особи, що володiють найбiльшим статком або тi, що мають найбiльший престиж (Г. Ласуел); особи, що володiють владними повноваженнями (А. Етцiонi); особи, що займають ведучi позицiї в полiтичному, економiчному, культурному життi суспiльства (В. Геттсмен).
видiлили елiту як суб’єкт соцiальної дiї зi специфiчними характеристиками i механiзмами функцiонування [1].
Стосовно сучасної ситуацiї в Українi можна впевнено сказати, що полiтичної елiти як такої у класичному її визначеннi в суспiльно-полiтичнiй практицi ще не iснує. Полемiка навколо визначення термiну, яким доповнюють поняття “полiтична елiта” в Українi, серед науковцiв розгорнулася досить жваво. Полiтична елiта, яка дiє в зараз у нашому суспiльствi, не вiдповiдає основним елiтарним характеристикам.
2. Теорiя елiт Р. Мiхельса
Опублiкована в 1911 роцi його робота про соцiологiю нiмецької соцiал-демократiї стала вихiдним пунктом для багатьох наступних дослiджень в областi соцiологiї партiї, i ця пiддисциплiна емпiрично розширювала теорiю елiт.
Мiхельс стверджував, що кожна органiзацiя неминуче веде до олiгархiзацiї. На його думку, олiгархiзацiя – це наслiдок не психологiчних якостей, а органiзацiйних вимог.
На початку Мiхельс розглядав олiгархiзацiю як щось негативне, загрозливе демократiї. У бiльш пiзнiй перiод життя, однак вiн почав доводити, що олiгархiзацiя є, по сутi, позитивною якiстю партiї i випливає з неодмiнного iсторичного досвiду, що вождi нiколи не уступають свою владу масам, а тiльки iншим вождям. У цьому пунктi просто повторював iсторико-фiлософськi передумови теорiї елiт.
"олiгархiзацiя" в аналiзi соцiологiї партiї в Мiхельса має кiлька значень i самим автором визначений нечiтко. Дослiдник Жан Лiнц видiляє десять значень термiну "олiгархiзацiя" у роботах Мiхельса: поява керiвництва; поява професiйного керiвництва i його стабiлiзацiя; формування бюрократiї, тобто платного призначуваного апарата; централiзацiя влади; переорiєнтацiя цiлей з кiнцевих (боротьба за соцiалiзм) на поточнi (змiцнення партiйної органiзацiї); посилення iдеологiчного режиму; зростаюча рiзниця мiж iнтересами й iдейною позицiєю керiвникiв i членiв партiї з перевагою iнтересiв i iдейних позицiй керiвникiв; зниження ролi членiв партiї у прийняттi рiшень; перехiд лiдерiв партiйної опозицiї в ряди iснуючого керiвництва; орiєнтацiя партiї на пiдтримку усiх виборцiв, а не тiльки власного класу [5].
Р. Мiхельс проаналiзував соцiальнi механiзми, якi породжують елiтарнiсть суспiльства. Учений доходить висновку, що сама органiзацiя суспiльства потребує елiтарностi i неминуче вiдтворює її завдяки закономiрностi розвитку органiзацiйних структур. Причинами елiтарностi Мiхельс називає органiзаторськi здiбностi, а також органiзацiйнi структури суспiльства, що посилюють елiтарнiсть i пiдносять керiвний клас.
У суспiльствi дiє «залiзний закон олiгархiчних тенденцiй». Його суть полягає в тому, що невiдривно вiд суспiльного прогресу виникають i розвиваються великi органiзацiї, якi обов’язково спричиняють появу олiгархiзацiї управлiння суспiльством i сприяють формуванню полiтичної елiти, оскiльки керiвництво цими органiзацiями неможливе вiсьма її членами. Ефективнiсть їхньої роботи потребує спецiалiзацiї й рацiоналiзацiї, а отже, i керiвного ядра та апарату, якi поступово, але неминуче виходять з-пiд контролю рядових членiв, вiдриваються вiд них, пiдпорядковують полiтику своїм власним iнтересам, опiкуються своїми власними привiлеями, тобто перетворюються на олiгархiю.
Залiзному законовi олiгархiчних тенденцiй пiдлягає i демократiя, оскiльки, щоб зберегти себе i досягти певної стабiлiзацiї, вона змушена органiзуватися. А це спричинює виокремлення активної меншостi – елiти, якiй маси змушенi пiдкоритися через неможливiсть прямого контролю над великою органiзацiєю. Унаслiдок цього, вважає Мiхельс, демократiя неминуче трансформується в олiгархiю. Отже, демократiя стикається з протирiччям, яке нездатна подолати. По-перше, вона суперечить людськiй природi, по-друге, неминуче продовжує в собi олiгархiчне ядро. Із дiї закону олiгархiчних тенденцiй Мiхельс робив песимiстичнi висновки стосовно можливостей демократiї та соцiал-демократичних партiй [2, стр. 12].
"олiгархiзацiя", Мiхельс не проводив мiж ними чiткої границi. Однак, говорячи про "залiзний закон олiгархiчних тенденцiй", Мiхельс має на увазi насамперед те, що влада в партiї зосереджується в руках керiвникiв, пiдтримуваних професiйним, платним апаратом.
В процесi функцiонування партiї її апарат вiдривається вiд рядових членiв, здобуває самодостатнє значення, перетворюється в "партiйну елiту". Так що на визначеному етапi демократiя неминуче обертається олiгархiєю. І чим крупнiша органiзацiя, тим бiльш чiткiше виявляється цей закон.
"циркуляцiї партiйних елiт". Критикуючи "фальшивий фасад" "захiдної демократiї", Мiхельс фактично схвалював елiтарну-олiгархiчну реальнiсть епохи монополiстичного капiталiзму. Першочерговою задачею дня вiн вважав формування "гiдної" партiйної елiти. Оскiльки Мiхельс розглядав соцiал-демократичну партiю як iдеальну мiнiатюру демократичного суспiльства, то свої песимiстичнi висновки про закономiрнiсть олiгархiзацiї партiї вiн поширював на можливостi демократiї взагалi. А тому що участь у керiвництвi всiх членiв соцiал-демократичної партiї в рамках самої партiї неможлива, то тим бiльше неможлива участь в управлiннi державою всiх громадян. Ототожнюючи демократiю з особистою участю мас в управлiннi, як робив це попередник Острогорський, Мiхельс приходив до песиместичних висновкiв щодо демократiї взагалi i, як Парето i Моска, - до полiтичного висновку про неминучiсть i бажанiсть як вiн стверджував пiд кiнець життя правлiння елiти [3, стр. 278 – 279].
3. Критика теорiї Р. Мiхельса
Критика теорiї Мiхельса включає багато моментiв. Практика свiдчить, що не скрiзь i не завжди в масових партiях виявляються олiгархiчнi тенденцiї. Безпосереднiм запереченням Мiхельсу в цiй областi може служити праця Лiпсета, Троу i Колемана, заснованi на результатах емпiричних дослiджень. Критикуються також вiдсутнiсть значеннєвої точностi i логiчнi пробiли в аргументацiї Мiхельса. Сарторi переконливо заперечує проти його розумiння демократiї i вказує, що висновки Мiхельса випливали з загальноприйнятої термiнологiї.
У тавтологiї i паралогiзмах дорiкав Мiхельса Антонiо Грамши, що у своїх роботах нерiдко посилався на нього, хоча не погоджувався з його точкою зору [5].
Олiгархiзацiю Р. Мiхельс пояснює з позицiй соцiологiї органiзацiї i соцiальної психологiї, причому соцiально-психологiчний пiдхiд явно переважає. Нерiдко вiн виявляється пiд впливом «масової психологiї» Г. Ле Бона, Г. Тарда, С. Зiгеле. Однак сам Мiхельс намагається дотримуватися концепцiї соцiальної науки Г. Моска: пошук унiверсальних закономiрностей соцiальної поведiнки, незалежнiсть вiд будь-яких форм соцiальної практики i полiтичних зобов'язань. «Комплекс тенденцiй, що перешкоджають здiйсненню демократiї, на превелику силу пiддається розплутуванню i систематизацiї... Цi тенденцiї корiняться в сутностi: 1) людської природи, 2) полiтичної боротьби, 3) органiзацiй. Демократiя веде до олiгархiї, перетворюється в олiгархiю. Висуваючи цю тезу, ми далекi вiд того, щоб виносити обвинувальний вирок чи моральний осуд яким-небудь полiтичним партiям чи режимам. Подiбно всiм соцiологiчним законам, закон, який виражає прагнення будь-якого людського об'єднання до формування iєрархiї, знаходиться по ту сторону добра i зла»,— пише вiн.
з одного боку, i iнтелектуальна нерухомiсть, предметна некомпетентнiсть вхiдних в органiзацiю мас — з iншої, взаємообумовленi. Вiн формулює цю тезу як «закон iсторичної необхiдностi олiгархiї». «Основний соцiологiчний закон, якому безумовно пiдкоряються полiтичнi партiї (а слово «полiтика» береться тут у самому широкому змiстi), будучи зведений до найкоротшої формули, звучав би так: органiзацiя — це можливiсть панування обраних над тими, що обирають, уповноважених над тими, хто дає повноваження, делегованих над делегуючими» [3, стр. 280-281].
На думку Р. Мiхельса, його елiтаристськая концепцiя не спрямована проти марксизму i не суперечить йому. «Формула необхiдностi змiни одного пануючого класу iншим i похiдний вiд неї закон олiгархiї як необхiдної форми колективного життя нi в якому разi не вiдкидає i не замiнює матерiалiстичного розумiння iсторiї, але лише доповнює його. Немає нiякого протирiччя мiж вченням, вiдповiдно до якого iсторiя — це безупинний процес класової боротьби, i вченням, вiдповiдно до якого класова боротьба приводить до створення нової олiгархiї».
Вiра в пряму демократiю перемiнилася скепсисом. Однак назвати позицiю Р. Мiхельса нейтральною, чи полiтично iндиферентною не можна. Етого не дозволяє зробити сховану емоцiйну напругу, що пронизує його роботу i знаходить своє вираження в прямо-таки класичному трагiзмi дилеми, що виростає з «iсторичної необхiдностi олiгархiї»: знати всi небезпеки, якими чревата органiзацiя, i в той же час усвiдомлювати її практичну необхiднiсть. Альтернатива органiзацiї — анархiчна стихiя — для Мiхельса неприйнятна. «Профiлактичнi мiри проти олiгархiї висмiює сам розвиток. Якщо законами хочуть покласти кiнець пануванню вождiв, то зм'якшуються поступово закони, а не вождi», — пише вiн [4].
Висновки
Моска, до пояснення головних важелiв елiтарної влади. Сама органiзацiя суспiльства потребує елiтарностi та закономiрно вiдтворює її.
правлячою верхiвкою партiї як незворотнiй процес. Його теоретичнi наробки створили великий вплив на сучасну полiтологiю, зокрема, упередили наступнi дослiдження щодо виявлення причин корупцiї правлячої верхiвки полiтичної влади.
У суспiльствi також дiють закони олiгархiзацiї, бо утворення великих органiзацiй, структур неминуче веде до виокремлення i формування елiти, адже керiвництво ними не може здiйснюватися усiма рядовими членами. Як наслiдок, здiйснюється видiлення керiвного ядра i управлiнського апарату, якi поступово та нездоланно виходять з-пiд контролю керованих (громадян, партiйцiв тощо), вiдриваються вiд них та пiдкоряють полiтику власним iнтересам.
Отже, Роберт Мiхельс причини елiтарностi вбачав у органiзацiйнiй структурi суспiльства. У працi "До соцiологiї партiйностi в сучаснiй демократiї" (1911) вiн доводив, що суспiльство не може функцiонувати без великих органiзацiй, а керiвництво такими органiзацiями не можуть здiйснювати всi їхнi члени, бiльшiсть яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як до повсякденної дiяльностi органiзацiй, так i до полiтики в цiлому. Ефективнiсть функцiонування великих органiзацiй потребує виокремлення керiвної меншостi, яка, маючи спецiальну освiтньо-професiйну пiдготовку, формулює програми, готує вибори i управляє фiнансами тощо.
Р. Мiхельс заперечував закон циркуляцiї елiт, вважаючи, що елiта виступає як єдина згуртована сила, бо рiзнi її групи мають спiльний iнтерес - збереження свого панiвного становища. Хоча мiж представниками елiти й точиться неперервна боротьба, для мас вона є прихованою. А тому потрiбно говорити не про подiл елiти на правлячу й неправлячу, а про подiл суспiльства на елiту як панiвну привiлейовану касту i маси як "демократичну декорацiю".
У Р. Мiхельса розумiння полiтичної елiти отримало достатньо чiткi межi i з’явились критерiї визначення: особливi властивостi, притаманнi представникам елiти; взаємовiдносини, що iснують в серединi елiтарної верстви i характеризують ступiнь її згуртованностi i iнтегрованностi; стосунки елiти з масами; рекрутування елiти - спосiб, у який i з кого саме вона утворюється; функцiї елiти та її вплив у суспiльствi
Список використаної лiтератури
1. Буржуазна соцiологiя на межi XX столiття / Вiдп. ред. В. Н. Іванов. - М., 1986. .
2. Политология: Учебник для вiсших учебнiхзаведений. – М.: Логос, 2001. -488с.:ил..
3. Учебное пособие/Под ред. А. С. Тургаева, А. Е. Хренова – СПб.: Питер, 2005. – 560 с.:ил. – (Сери «Учебное пособие»)
4. http://society.polbu.ru/rahshmirideas/ch13i.html
5. http://radnuk.info/pidrychnuku/polit/271-rozenfeld/4278-s-4----.html
|
