Ларi Даймонд
: т
ри парадокси демократiї
Змiст
Вступ
1. Згода versus ефективнiсть
2. Представничiсть versus керованiсть
3. Конфлiкт versus консенсус
4. Етнiчнi й партiйнi подiли
Вступ
Свiт 1990 року переживає демократичну революцiю. У всьому свiтi,що розвивається, люди протестують i повстають проти комунiстичного i авторитарного правлiння. Цей неспокiй поширився на найiзольованiшi, найнеймовiрнiшi забутi закутки свiту. Ще нiколи в iсторiї не було стiлькох незалежних держав, якi б або вимагали запровадити, або запроваджували, або здiйснювали демократичне врядування. Ще нiколи в iсторiї усвiдомлення потреби боротьби народу за демократiю не поширювалась з так швидко й далеко за межi нацiональних кордонiв.
Демократiя – тип полiтичної системи, яким найдужче захоплюються, але його, напевне, ще й найважче пiдтримувати. Серед усiх форм урядування тiльки демократiя спирається на мiнiмум примусу i на максимум згоди. Демократичнi держави неминуче постають перед певними «вбудованими» парадоксами, або суперечностями. Тертя, що їх спричиняють цi парадокси, нелегко усунути, i кожна країна,що прагне стати демократичною, повинна знайти свiй шлях розв’язку цих парадоксiв. Ми розглянемо три суперечностi, що великою мiрою перешкоджатимуть боротьбi, яка нинi точиться у свiтi, за розвиток та iнституцiоналiзацiю демократiї.
1.
Згода ver
sus
ефективнiсть
Демократiї, а надто новi демократiї, страждають вiд однiєї специфiчної проблеми, пов’язаної з ефективнiстю врядування: народна оцiнка дiяльностi уряду має тенденцiю бути короткозорою. Отож демократичнi уряди геть усюди – в iндустрiалiзованому свiтi анiтрохи не меншою мiрою, нiж у країнах, що розвиваються, - постiйно вiдчувають спокусу формувати свою полiтику з огляду на наступнi вибори. У короткiй перспективi це може мати добрий полiтичний сенс, але аж нiяк не сприяє добрiй економiчнiй полiтицi.
економiї i структурної перебудови задля отримання виграшу в далекiй перспективi.
Схiдноєвропейськi й латиноамериканськi країни термiново потребують запровадження структурних реформ, щоб створити ефективнi й конкурентнi в мiжнародному масштабi економiки. Але як довго i як наполегливо новi демократичнi або демократизацiйнi уряди здiйснюватимуть економiчну реформу, якщо в короткiй перспективi злигоднi виявляться затяжними, а виграшi, хоч якi великi, можуть стати очевидними десь аж пiсля наступних виборiв?
про: 1) загальний напрям i принципи структурної економiчної реформи,що їх пiдтримуватимуть усi партiї незалежно вiд того, котра прийде до влади; 2) вiдмову вiд певних полiтичних методiв i стратегiй, зокрема вiд безвiдповiдальної, але спокусливої полiтики надмiрних обiцянок; 3) жертви, на якi повиннi пiти всi соцiальнi сили, вiдмовившись, зокрема, вiд певних вимог протягом вирiшального i вкрай нестабiльного перiоду перебудови економiки й запровадження демократiї; 4) метод бiльш – менш справедливого розподiлу й полегшення тягаря перебудови за допомогою певних механiзмiв для груп, уражених найтяжче,скажiмо робiтникiв, що лишилися без роботи внаслiдок структурних реформ.
Успiшна перебудова економiки, спираючись на демократiю, здається, вимагатиме i якоїсь мiжнародної угоди. Індустрiалiзованi демократiї й мiжнародна спiльнота можуть запропонувати важливi новi iнвестицiї та допомогу i справжнє списання боргiв в обмiн на реформи, що мають припинити задушливе для економiки державне регулювання й забезпечити в тих країнах само пiдживлювальне зростання.
Демократичний розвиток, як i демократична культура, вимагає значного ступеня рiвноваги, помiркованостi та поваги до всiх iнтересiв. Ринки мають бути достатньо вiдкритими, гнучкими i конкурентними, щоб породжувати збiльшення заощаджень, iнвестицiй i коефiцiєнту окупностi капiталовкладень. Це означає, що держава не повинна пiдтримувати виробникiв. А водночас держава має брати достатню участь у економiчних процесах, щоб забезпечити адекватнi iнвестицiї в людський i фiзичний капiтал, подбати, щоб розвиток вiдповiдав потребам захисту довкiлля та iншим iнтересам суспiльства. Податки мають бути досить високими (й досить справедливими та ефективно збираними), щоб забезпечити надходження для цих важливих цiлей, а водночас i обмеженими i спланованими так, щоб дiяти «найнетральнiшим чином вiдносно спонук заощаджувати, iнвестувати й ефективно розподiляти ресурси».
бiльше значення має обрана полiтика та рiвень досконалостi, з якою її застосовують. По – друге, оскiльки послiдовнiсть, розважливiсть i прагматизм у полiтицi мають таке важливе значення для розвитку економiки, молодi демократiї, борючись за своє утвердження, повиннi поважно замислитись над тим, як можна сформувати й пiдтримати широкий консенсус iз приводу економiчної полiтики. Пiдтримка такого консенсусу вимагатиме творчої розбудови iнституцiй, державної освiти i взаємопристосування елiт. А передусiм вимагатиме полiтичних лiдерiв, надiлених смiливiстю, широтою бачення й рiшучiстю.
2.
Представничiсть
versus
демократiя партiйна система
Керованiсть вимагає достатньої концентрацiї й автономної влади, щоб ту або ту полiтику можна було запровадити енергiйно й швидко. Ця вимога загалом суперечить потребi в пiдзвiтностi влади, у контролi й наглядi народу та його представникiв за її дiяльнiстю. А втiм, у деяких аспектах велика публiчна пiдзвiтнiсть може змiцнити урядування i збiльшити його ефективнiсть. Це твердження стає найочевиднiшим,коли зважити на полiтичну корупцiю.
Поширена урядова корупцiя отруйна для демократiї. Корупцiя перешкоджає економiчному зростанню, спрямовуючи не в тi рiчища потоки капiталу й ресурсiв, чинячи несприятливий вплив на рiшення про iнвестицiї та економiчну конкуренцiю взагалi.
влада даватиме такi прибутки й переваги, що задля виграшу конкурентнi сили робитимуть що завгодно. Такий стан загрожуватиме самiй сутностi демократичного процесу – вiльним, чесним i мирним виборам.
Державне втручання робить корупцiю ще гiршою, даючи державним урядовцям численнi можливостi мати ренту з регулятивної дiяльностi держави. Проте можливостi корупцiї – споконвiчнi риси державного життя в усьому свiтi. Єдиний захист вiд неї – пiдзвiтнiсть, яка потребує вiльної преси, що охоча i здатна викривати корупцiю; органiзованого громадянства, ладного придивлятися до полiтичних процесiв i поведiнки державних урядовцiв; енергiйної, незалежної судової системи, спроможної судити й карати урядовцiв за службовi злочини.
полiтичних партiй.
А водночас демократичнi уряди та партiї повиннi мати деяку автономiю вiд вимог рiзних груп, щоб бути спроможними ухвалювати й запроваджувати жорсткi рiшення. Якщо полiтичнi партiї надто слабкi або надто аморфнi i строкатi за своїм складом, якщо бюрократiя перебуває у полонi таких партiй та рiзних iнтересiв, якщо обраний уряд не може пiднестися над ними, примирити їх, а iнколи й опиратися тисковi зацiкавлених груп, тодi такий уряд може виявитись неспроможним виробити дiєздатну полiтику. Така слабкiсть може призвести до кризи довiри, яка загрожуватиме режимовi.
Вiдносини мiж партiйною системою, виборчою системою i конституцiйною структурою створюють ще одну велику суперечнiсть мiж представничiстю i керованiстю. У принципi найдосконалiший спосiб репрезентувати рiзнi соцiальнi групи та iнтереси, особливо в глибоко подiлених суспiльствах, - це пропорцiйне представництво (ПП). Що чистiша форма ПП i що нижчий мiнiмальний вiдсоток голосiв, необхiдних для утворення партiйної фракцiї в парламентi, то бiльше сформується важливих партiй, а парламент матиме тенденцiю бiльшою мiрою вiддзеркалювати у своїй полiтичнiй структурi рiвновагу соцiальних, культурних та iдеологiчних iнтересiв суспiльства. Це може збiльшити представничiсть системи,проте зменшити її керованiсть i навiть пiдзвiтнiсть, i то з трьох причин.
тiльки перед партiйними босами чи виборцями, що внесли його до партiйного списку кандидатiв. По – друге, з фрагментацiєю партiйної системи виборцi можуть фактично отримувати десь тi самi коалiцiйнi уряди з невеличким змiнами у складi кабiнету мiнiстрiв незалежно вiд того, як голосування змiнюватиме спiввiдношення впливу окремих партiй. Отже, стане дуже важко справдi змiнити полiтику i «усунути негiдникiв вiд влади». Такий стан може збiльшити стабiльнiсть полiтики, навiть якщо й призводить до частих змiн уряду, але виборцi при цьому втрачають можливiсть справдi щось вибирати. По – третє, за рiвноваги мiж великими партiями i численними дрiбними партiями, цi дрiбнi партiї отримають надмiрнi переговорнi козирi й «шантажний» потенцiал при переговорах iз метою сформувати уряд. Це призведе або до недемократичного переходу влади i ресурсiв до таких периферiйних груп, або до створення коалiцiйних урядiв «нацiональної єдностi», подiлених так, що вони не зможуть дiяти. За таких обставин полiтичнiй системi можна надати трохи бiльшої демократичної стабiльностi, зробивши її трохи менш представничою.
значно зменшувати кiлькiсть партiй, а обидва вони становитимуть природний рецепт формування двопартiйної системи. Але ми вже згадували про проблеми, пов’язанi з президентською системою врядування, а за ситуацiї, коли бiльше нiж двi партiї мають значну пiдтримку виборцiв, метод вибору найбiльшою кiлькiстю голосiв в округах може перетворити найбiльшу кiлькiсть голосiв, поданих за партiю в масштабах держави, на хистку бiльшiсть голосiв у парламентi. Це може посприяти не так бiльшiй керованостi, як, вочевидь, недемократичному порушенню рiвноваги й зарозумiлостi влади. Один з елементiв загадки демократiї полягає в тому, що її парадокси не часто можна розв’язати, вдаючись до грубих i простих альтернатив.
3. Конфлiкт
versus
консенсус
Мабуть найбiльша суперечнiсть демократiї – це суперечнiсть мiж конфлiктом i консенсусом. Демократiя зумовлює незгоду й подiл, проте на основi згоди i згуртованостi. Вона вимагає, щоб громадяни самоутверджувалися, а водночас i визнавали владу уряду. Вона вимагає, щоб громадяни цiкавилися полiтикою, але не дуже. Вона врiвноважує роль громадян як учасникiв (як дiячiв полiтичної конкуренцiї й конфлiкту) з їхньою роллю пiдданих (що коряться державнiй владi) i «локальною» роллю членiв родин, соцiальних i громадських органiзацiй за межами полiтичної сфери. Роль пiдданих сприяє керованостi, тодi як «локальна» роль згладжує полiтичний конфлiкт, зменшуючи полiтизацiю суспiльного життя.
До iнших тiсно пов’язаних елементiв демократичної полiтичної культури належать толерантнiсть до опозицiї та незгоди; довiра до своїх колег полiтичних дiячiв; бажання спiвпрацювати, припасовуватись, iти на компромiс, а отже, й певна гнучкiсть, помiркованiсть, увiчливiсть i стриманiсть у захистi своїх партiйних iнтересiв. Цiлком зрозумiло,що такi усталенi риси, як помiркованiсть i примирливiсть, дають демократiям змогу врiвноважувати конфлiкт i консенсус. Ушанування цих чеснот як словом, так i дiлом часто є одним з найважливiших завдань, перед якими постають молодi й нестабiльнi демократiї.
Успiшне утвердження демократiї доводить цiннiсть участi в полiтичному життi, толерантностi й компромiсу, ба навiть ефективнiсть i бажанiсть самої демократiї. З плином часу громадяни демократичної держави привчаються до демократичних норм i цiнностей, поступово засвоюють їх. Отже, головне для демократiї полягає в тому, аби проiснувати досить довго – i функцiонувати досить добре, - щоб урештi вiдбувся цей процес.
демократiї класовий подiл має бути не дуже гострим. Велика соцiальна нерiвнiсть має тенденцiю породжувати, зрештою, iнтенсивну, пов’язану з насильством полiтичну поляризацiю. Аби уникнути цього лиха й досягти помiрного ступеня нерiвностi, слiд вдатися до соцiально – економiчних реформ. Як мiнiмум, до них мають належати розважливi iнвестицiї в розвиток освiти, охорони здоров’я, житлове будiвництво та решту соцiальних послуг. У деяких випадках можуть виявитися необхiдними радикальнi реформи, зокрема земельна. Але такi реформи можуть породити запеклий опiр елiт, що захищають свої позицiї, надто великих землевласникiв та роботодавцiв, якi використовують дешеву робочу силу. Саме тут i криються труднощi: щоб згладити соцiальний конфлiкт у далекiй перспективi, полiтичнiй системi може виявитись необхiдним пiти на ризик поглибити його в короткiй перспективi.
Очевидного виходу з цiєї складної ситуацiї немає. У напружених i конфлiктних ситуацiях демократiя часто виграє тiльки тодi, коли певнi надто суперечливi питання знято з порядку денного. Але врештi – решт таки треба виявити рiшучiсть, бо демократiя не може iснувати, якщо зберiгаються величезна нерiвнiсть i недопуск деяких категорiй населення до участi в полiтичному життi. За самою своєю природою демократiя дає змогу здiйснювати тiльки поступовi реформи, а не революцiйнi змiни.
Щоб здiйснити реформи, необхiдно полiтично органiзувати та мобiлiзувати зневаженi економiчнi групи, якi перебувають у невигiдному становищi. Але щоб реформа мала визнання, не спровокувавши кризи, яка могла б покласти край демократiї, кошти,необхiднi для повалення демократiї привiлейованим економiчним групам, мають бути бiльшими за кошти, яких потребує сама реформа. Це вимагає реалiзму й поступових крокiв з боку тих груп, якi наполягають на реформi. Вимагає, крiм того, достатньої загальної ефективностi, стабiльностi й гарантiй для капiталу з боку демократичного режиму, щоб привiлейованi економiчнi агенти мали що втрачати в разi повороту проти демократiї.
4. Етнiчнi й партiйнi подiли
чи асимiляцiєю, проте їх можна згладжувати так, що вони не загрожуватимуть громадянському мировi, i люди рiзних груп матимуть змогу спокiйно спiвiснувати, водночас зберiгаючи свої етнiчнi iдентичностi.
Є чотири головнi механiзми розв’язку етнiчних проблем у рамках демократiї: федералiзм, пропорцiйнiсть розподiлу ресурсiв i влади, права меншин (збереження культури й захист вiд дискримiнацiї), подiл влади або ротацiя урядовцiв,зокрема через коалiцiйнi структури в центрi.
Загалом федеральнi системи дають усiм великим територiально компактним етнiчним групам певний контроль над своїми власними справами i деякi шанси здобути владу й контролювати ресурси на рiзних рiвнях. Це твердження свiдчить про ще один реальний закон: неможливiсть стабiльної демократiї у суспiльствi,де етнiчнi подiли глибокi, а влада вкрай централiзована. Існують переконливi незалежнi причини, чому децентралiзацiя влади i добре органiзоване мiсцеве та на рiвнi штату врядування сприяє змiцненню демократiї, але в подiлених суспiльствах таке врядування набуває характеру абсолютного iмперативу.
І, нарештi, партiйнi подiли незалежно вiд класових та етнiчних подiлiв можуть становити цiлком достатню основу тяжкого й деструктивного конфлiкту. Навiть за браком гострих iдеологiчних i програмних вiдмiнностей полiтичнi партiї репрезентують конкурентнi органiзацiї, якi прагнуть здобути владу в державi, i що бiльша та ширша влада держави, то дужче кортiтиме партiям за всяку цiну захопити її та утримувати. Це ще одна причина, чому втручання держави таке отруйне для демократiї: воно не тiльки призводить до корупцiї та економiчної неефективностi, а й пiдвищує виграш вiд здобуття полiтичної влади до рiвня iгор, у яких переможець забирає все. Тому, коли так багато поставлено на карту у виборчому змаганнi, стає страшенно важко пiдтримувати довiру, толерантнiсть, увiчливiсть i покору законам. Збалансована полiтична культура ( за якої люди цiкавляться полiтикою, але не дуже) можлива тiльки за структурних обставин, де люди можуть дозволити собi не дуже цiкавитись полiтикою, де багатство, прибуток, статус i можливостi просунутись угору не залежать вiд полiтичної влади.
Серед розмаїтої невизначеностi,що затуманює заснування всiх нових режимiв, для демократiї, мабуть, найбiльше значення має наявнiсть партiйних лiдерiв, якi мають досить смiливостi й широти бачення, щоб, здiйснюючи цей стрибок, поєднати руки.
|
