Етнонаціональна політика

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ РЕФЕРАТ на тему "ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА" "Полiтологiя" Содержание Вступ 1. Сутнiсть етносу, нацiї. Поняття “нацiональне” та “нацiоналiзм” 2. Нацiональнi вiдносини. Нацiональна полiтика Литература Вступ У формуваннi полiтичного життя суспiльства величезну роль вiдiграють такi суб’єкти полiтики, як нацiї та етнiчнi групи. Етнонацiональнi процеси в багатьох регiонах свiту викликають глибокi конфлiкти, соцiальнi струси з численними жертвами. Все це обумовлює актуальнiсть даної теми., її теоретичне та практичне значення. Питання сутностi, характеру, форм життєдiяльностi етносiв та нацiй вивчає складова частина полiтологiї - етнополiтологiя. В багатьох вищих навчальних закладах сучасних держав етнополiтологiя є самостiйною галуззю знань та учбовою дисциплiною, бо проблеми мiжетнiчних, мiжнацiональних вiдносин є найбiльш гострими для бiльшостi багатонацiональних держав свiту. Етноси народи в своєму розвитку пройшли ряд етапiв. Першим типом етнiчної спiльностi був рiд - кровно - родинна спiльнiсть людей. На основi розвитку родових вiдносин виникло плем’я - етносоцiальна спiльнiсть людей з власним iм’ям, територiєю, мовою (дiалектом племенi), своїми звичаями, культовими обрядами. Наступним типом стала народнiсть - етносоцiальна спiльнiсть людей, яка має єднiсть членiв за походженням, культурою, мовою, iсторичною долею. Як докапiталiстична етнiчна спiльнiсть народнiсть носила риси натурального господарства та господарською вiдокремленостi рiзних регiонiв. Народнiсть стала необхiдною сходинкою та базою в процесi формування нацiй. 1. Сутнiсть етносу, нацiї. Поняття “нацiональне” та “нацiоналiзм” Поняття “етнос” (вiд грецького “ethnos" - народ, плем’я) увiйшло в iсторико-етнографiчну науку з Стародавньої Грецiї, де воно використовувалося для позначення окремих племен, народiв. Народи етноси виникають на певному етапi розвитку людства. Згiдно з бiблейським сказанням про “Вавилонський натовп”, спочатку люди жили в одному мiсцi, складали один народ та розмовляли однiєю мовою. Якось вони замислили побудувати мiсто та вежу “з главою до небес”. Бог розлютився вiд такого нахабства та змiшав мову людей так, щоб однi не розумiли промов iнших, а людей розкидав по всiй Землi. Скiльки було тодi створено мов та кордонiв, Бiблiя не повiдомляє. спiльнiстю мови, своєрiднiстю культури, побуту, традицiй, звичаїв, а також усвiдомленням своєї єдностi та вiдмiнностi вiд iнших подiбних спiльнот (самовiдомостi). Сукупнiсть усiх цих ознак утворює повну етнiчну культуру - систему випрацьованих засобiв життя, якi стають звичними для цього етносу. З’ясуємо це. Кожний iндивiд живе в певному будинку, в якому є все необхiдне для iснування: певнi меблi, одяг, продукти харчування, предмети гiгiєни, задоволення. Все це дозволяє людинi вижити як бiологiчному виду. Але, крiм цього, в будинку є якiсь прикраси (картини, вази та iн.), призначенi для естетичного задоволення. Це вiдноситься до життя, яке починається пiсля того, як її елементарне фiзiологiчне Коли все перелiчене спокiйне та його нiхто не торкається, життя теж мирне. Але ось з’являється людина або група людей, якi мають iншi характеристики, iнший набiр життєвих факторiв, i тодi виникає поняття вiдмiнностей: рiзнi предмети побуту та рiзне їх призначення; рiзнi ритми занять; рiзний набiр заборон та дозволiв - рiзнi культури. Таким чином, культура етносiв розрiзняється по засобам життя, якi прив’язанi до мiсця та часу. В одних мiсцях жiнка ходить у паранджi або сарi, в довгих штанцях; в iнших - у коротких спiдницях або навiть без них; десь прийнято мити руки перед їжею, а десь замiсть ложки - палочки; в деяких країнах правобiчний рух, а в деяких - лiвобiчний та багато iншого. культур, якщо iстотно розрiзняються системи заборон та дозволiв. свiтовiй культурi. Отже, етноси розрiзняються досить iстотними рисами. Кожен етнос вважав свою культуру справедливою та в кожному випадку не бажає За рiзними оцiнками на Землi зараз можна налiчити вiд двох до трьох тисяч етнонацiональних утворень, а держав - членiв ООН - бiля 200. Тiльки 270 етносiв налiчують в своєму складi бiльш одного млн. людей, iншi значну меншiсть. Є країни переважно мононацiональнi (Норвегiя-99,8% -норвежцi; Японiя-99% - японцi; Австрiя-92,5% - австрiйцi та iн.). Але бiльшiсть сучасних держав багатонацiональнi, вони об’єднують корiннi етноси та iншi етнiчнi та нацiональнi групи, i для них проблеми етнонацiональних вiдносин, нацiональної полiтики залишаються серед найбiльш важливих. На цi питання в сучаснiй науковiй (та в учбовiй) лiтературi не має однозначної вiдповiдi. Наприклад, є точка зору, згiдно з якою нацiя тлумачиться як полiтичний iнструментарiй, iдеологiчний мiф. Так, директор iнституту етнологiї та антропологiї РАН РФ В. О. Тишков вважає, що нацiя - це полiтичне гасло та засiб мобiлiзацiї, а зовсiм не наукова категорiя, i це поняття не має права на iснування \див. В. О. Тишков “Про нацiю та нацiоналiзм”; Вiльна думка, 1996р. №3 ст. 5\. Однак бiльшiсть вчених - суспiльствознавцiв додержуються iншої думки, згiдно з якою нацiя - це найбiльш сталий тип етносу, вона складається в результатi змiцнення соцiальних зв’язкiв - економiчних та полiтичних. Основними рисами нацiї є спiльнiсть мови, територiї, економiчних зв’язкiв, психiчного складу, культури та самовiдомостi. Інакше кажучи, нацiя включає в себе етнiчнiсть, а також економiчну, соцiальну та полiтичну спiльнiсть. Отже, полiтична спiльнiсть виступає як синтезуюча, бо вона покликана забезпечувати пiдтримку нацiональних традицiй, звичаїв та iнше. У теперiшнi часи поняття “нацiя” використовується у двоякому сенсi: в полiтико-правовому та соцiокультурному. поняття “громадянство" визначається як “правовi вiдносини особи з державою без вказiвки на етнiчне походження цiєї особи”. В мiжнародному правi, коли кажуть про нацiю, мають на увазi саме громадянськi або полiтичнi нацiї. Використовуючи поняття “нацiональна економiка”, “нацiональний прибуток”, “нацiональна безпека" (як i “нацiональна академiя”) пiд “нацiональним" мається на увазi не “естетичне”, а “державне”. При соцiокультурному пiдходi нацiя розглядається як спiльнiсть людей, для якої характернi спiльнiсть духовної культури, мови, релiгiї, звичаїв, тобто головних ознак етнiчної культури. В полiтичному життi нацiональна спiльнiсть нерiдко ототожнюється тiльки з релiгiйною спiльнiстю. Наприклад, кажуть про “арабську нацiю”, скрiплену релiгiєю iсламу. При всiй вiдмiнностi громадян Єгипту, Саудiвської Аравiї, Іраку, Тунiсу та iн. країни, всi вони вважають себе перед усiм арабами i тiльки потiм - єгиптянами та iн. Хоча ця єднiсть не забезпечує їх спiльнiсть i рiзне розумiння iсламу (поряд з iншими причинами), приводить до кровопролитних вiйн (Ірак - Іран, Ірак Кувейт - пiдтвердження цьому). але спiлкувалися однiєю мовою, хоча цi спiльноти й не вiдрiзнялися особливою стiйкiстю. І тiльки тодi, коли став формуватися свiтовий ринок, а товарно-грошовi вiдносини набули загального характеру, почали зароджуватися сучаснi нацiї. Європа була епiцентром цього процесу, тут ранiше нiж в iнших регiонах, склалася система нацiональних держав, в яких злились декiлька етнiчних груп. Наприклад, французька нацiя створилася як результат консолiдацiї пiвнiчнофранцузької та провансальської етнiчних груп. У Великобританiї крiм англiйцiв, живуть шотландцi, уельсцi, iрландцi. В Іспанiї - каталонцi, галiйцi, баски. Швейцарська нацiя сформувалася з нiмецько-франко та iталомовних етносiв та iн. росiяни та українцi. Процеси формування нацiї та викликанi ними рухи, вели до створення держав. Якщо врахувати, що бiльшiсть держав об’єднувало декiлька етносiв, то однiєю з головних функцiй держави було пiдтримання порядку та стабiльностi, обмеження агресивних спрямувань одних етносiв та оберiганню вiд агресiї iнших. Держава це робить шляхом встановлення загальних для усiх законiв, незважаючи на етнiчну та взагалi будь-яку належнiсть. Держава виступає фактором подолання етнiчних суперечок. В цьому сенсi держава констатує нацiю, хоча в межах нацiї продовжують iснувати етнiчнi групи. Так, у США всi, хто має громадянство - американцi, але американцi-японцi, американцi - українцi та iн., у Великобританiї - всi англiйцi, але англiйцi - шотландцi та iн. народи на практицi реалiзують свої права на самовизначення. Імперськi структури (СРСР, ЧРСР, Югославiя) практично зруйнувались. Сучасна iсторiя свiдчить про зростання значення етнiчних властивостей нацiї. Проблеми мови, культури, духовного життя взагалi займають в нацiональних рухах чiльне мiсце. Мовна проблема головує в Бельгiї, Канадi; проблеми культури та iсторичних традицiй - в Шотландiї, Уельсi, Англiї. Етнокультурнi проблеми висунулися на перший план i в країнах колишнього СРСР, в тому числi i в Українi. На цьому грунтi швидко зростають нацiональна свiдомiсть та нацiоналiзм. Нацiональна самосвiдомiсть - це усвiдомлення нацiєю або окремим iндивiдом своєї належностi до певного етносу, який вiдрiзняється спiльнiстю iсторичної долi, характеру, менталiтету, психологiї, культури. Нацiональнi звичаї та традицiї, що є компонентами буденної свiдомостi, виступають як засiб об’єднання, iнтеграцiї нацiональної спiльностi, пробудження нацiональної самосвiдомостi. Без нацiональної свiдомостi немає та не може бути нацiї. Вiдомий дослiдник феномену нацiї Е. Геллнер пiдкреслював: “1. Двi людини належать до однiєї нацiї, якщо i тiльки якщо їх об’єднує одна культура, яка, в свою чергу, розумiється як система iдей, умовних позначень: зв’язкiв, засобiв поведiнки та спiлкування. 2. Двi людини належать до однiєї нацiї, якщо вони визнають належнiсть один одного до цiєї нацiї. Іншими словами, нацiї створює людина; нацiї - це продукт людських переконань, пристрастей та схильностей”. (Геллнер Е. Нацiї та нацiоналiзм \\ Питання фiлософiї, 1989,№7, с. 124). В полiтичному планi нацiональна самосвiдомiсть нацiональна самосвiдомiсть може грати подвiйну роль. З одного боку - це, безумовно, прогресивний процес, що веде до нового позитивного рiвня розвитку нацiонально-етнiчної спiльностi та її взаємовiдносинам з iншими етнонацiональними групами. Але надмiрний акцент на нацiональну самосвiдомiсть, нацiональнi цiнностi, в шкоду цiнностям iнших нацiй та загальнолюдським цiнностям, може привести до нацiоналiзму. Росiйський фiлософ В. Солов’йов, ще в 19ст. вивiв формулу: “нацiональна самостiйнiсть - нацiональне самозадоволення нацiональне самообожнювання - нацiональне самознищення”. Якщо “безлiч" нацiональної самосвiдомостi (патрiотизму) - то недалеко й до самознищення (див. Общественные науки и современность, 1998, №6 с. 110). Існує декiлька пiдходiв, якi оцiнюють по-рiзному роль та значення нацiоналiзму. Прибiчники позитивного пiдходу вважають нацiоналiзм - позитивним соцiальним явищем, основою розвитку патрiотизму. До визначення “нацiоналiзм” вони додають такi прикметники, як “прогресивний”, “народний”, “науковий”, “революцiйний" та iн. Так автори учбового посiбника “Основи полiтологiї" пiд ред. (Київ, “Либiдь”, 1988) пишуть, що “…нацiоналiзм - це iдеологiя нацiї, головна мета якої - створення та забезпечення всiх необхiдних умов для прогресивного нацiонального розвитку \с. 123\”. В пiдручнику “Полiтологiя” / Пiд ред. О.І. Семкiва (Львiв, вид. “Свiт”, 1994) нацiоналiзм визначається як спосiб захисту нацiональних iнтересiв. Вiн не вiддiльний вiд iснування нацiї i завжди дає про себе знати тодi, коли йдеться про iнтереси нацiї /с. 235/. Прибiчники iншої думки вважають нацiоналiзм негативним реакцiйним соцiальним явищем, деструктивною силою, яка несе регрес у розвиток суспiльства. У книжцi “Полiтологiя. Енциклопедичний словник”. (М. 1993) нацiоналiзм визначається як iдеологiя, психологiя, соцiальна практика, свiтогляд i полiтика пiдкорення одних нацiй iншим, проповiдь нацiональної виключностi та перевершеностi, розпалення нацiональної ворожнечi, недовiри та конфлiктiв. Спочатку нацiоналiзм був вiдносно прогресивним явищем, бо його головним завданням була консолiдацiя формуючих нацiй, їх самовизначення. Нацiоналiзм вiдiграв свою роль в боротьбi народiв колонiй за незалежнiсть, рiвноправ’я та рiвнiсть в свiтових полiтичних та господарських вiдносинах. В такому розумiннi нацiоналiзм сприяв росту нацiональної самосвiдомостi, вирiшенню проблем нацiонального розвитку, тобто питань захисту нацiональних iнтересiв та цiнностей, вiдродженню культури, мови та iн. Але переважна бiльшiсть дослiдникiв - спецiалiстiв розглядають сучасний нацiоналiзм в якостi виключно реакцiйного явища. Його головна риса - мiмiкрiя, перевернення; свої егоїстичнi, антинацiональнi спрямування нацiоналiсти намагаються прикрити псевдопатрiотичними гаслами, нацiональними iнтересами та цiнностями. Нацiоналiсти, керуючись нацiональними символами, гаслами загальнонацiонального характеру, грають на нацiональних почуттях людей, нацiональнiй самосвiдомостi. Нацiоналiзм лише говорить про нацiональнi iнтереси, переслiдуючи в дiйсностi корисливi, вузькокласовi цiлi. Вiн виступає виразником окремих вузьких соцiальних верств та їх iнтереси ставить вище за нацiональнi. на цiй територiї? По рiзному. В Югославiї (Косово) нацiоналiсти заявили про боротьбу за створення “етнiчно чистих територiй”; в Азербайджанi силою виселяється населення вiрменських сiл. У Прибалтицi “некорiнне” населення обмежене в багатьох правах та свободах та iн. Для нацiоналiстiв важливий “образ ворога” навiть бiльш нiж “нацiя”. Ворог - антипод нацiоналiзму, бо якщо його не буде, то нацiоналiзм втрачає сенс, бо не ясно “проти кого ми дружимо”. Ворог може бути зовнiшнiм, а також внутрiшнiм, як молодший партнер зовнiшнiх ворожнечих сил. Сучасний дослiдник з ФРН Д. Хоффман писав: “Образ ворога грав роль iнтегратора на протязi всiєї iсторiї нiмецького народу та держави”. Нацiоналiзм не має майбутнього, бо загальна свiтова об’єктивна тенденцiя - об’єднання зусиль людства у вирiшеннi завдань, що стоять перед ним, iнтеграцiя. Але зникне нацiоналiзм ще не скоро, бо вiн спирається на реальну базу i ту соцiальну структуру “знедолених”, яку залишив у спадщину попереднiй режим. Нацiональнi вiдносини - це вiдносини мiж людьми, що належать до рiзних етносiв - етнiчних груп, нацiй, народностей та їх державним утворенням з приводу задоволення своїх iнтересiв. Вони вбирають в себе в якостi рiзних сторiн економiчнi, полiтичнi, iдеологiчнi, психологiчнi, територiальнi, мовнi та iншi вiдносини, i являють собою вiдносно самостiйну систему суспiльних вiдносин. Являючись частиною соцiальної системи, нацiональнi вiдносини, разом з тим, є пiдсистемою суспiльних вiдносин та мають чинити вирiшальний вплив на всi боки життя багатонацiональної держави. нацiональних вiдносин у всiх iнших сферах. До полiтичної сфери нацiональних вiдносин належать такi питання, як нацiональне самовизначення, рiвноправнiсть нацiй, сполучення нацiональних та iнтернацiональних iнтересiв, створення реальних умов для вiльного розвитку нацiональної мови та нацiональної культури, представництво нацiональних кадрiв у структурах влади та iн. Але з iншого боку, нацiональнi традицiї та настрої, культурно-побутовi вiдмiнностi мiж нацiями, мають великий вплив на формування полiтичних установок, полiтичної позицiї, полiтичної культури i в цiлому на внутрiшню та зовнiшню полiтику полiтичної влади. Історiя розвитку нацiональних вiдносин свiдчить про те, що вони можуть бути трьох типiв: рiвноправнiсть, панування та пiдкорення; знищення однiєю нацiєю iнших. Ідеальним для нацiональних вiдносин є тип рiвноправностi. Нацiональнi вiдносини мають свiй прояв на трьох рiвнях: мiжкласовi, полiтичнi, боротьба за нацiональну гiднiсть, стимулятором якої є нацiональна самосвiдомiсть. Мiжнацiональнi - внутрiдержавнi, внутрiрегiональнi, внутрi колективiв, мiжособовi. Тут вирiшальна роль належить етнiчним факторам, нацiональним стереотипам для мiжнацiональнi конфлiкти та мiжнацiональнi конфлiкти виникають частiше, нiж на iнших рiвнях. Мiжнацiональнi на державному рiвнi - вiдносини мiж нацiональними державами. Управлiння нацiональними вiдносинами передбачає, поперед усе, виявлення та пiзнання об’єктивних закономiрностей, тенденцiй розвитку нацiонального життя та розробку на цiй основi конкретної соцiальної полiтики в мiжнацiональних вiдносинах. Невiд’ємною частиною управлiння нацiональними вiдносинами є цiлеспрямоване керiвництво розвитком розробленої нацiональної полiтики, її органiзацiя, регулювання та контроль. Нарештi, своєчасне виявлення та подолання протирiч та перешкод на шляху розвитку мiжнацiональних вiдносин, забезпечення мiцностi єдностi усього суспiльства. Важливiсть та складнiсть нацiональних вiдносин визначається тим, що вони охоплюють усi сфери суспiльного життя i кожна етнонацiя намагається не тiльки зберегти свої особливi iнтереси, але й закрiпити їх в загальновизнаних нормах. Постiйна взаємодiя мiж етнонацiями характеризується двома об’єктивними та взаємопов’язаними тенденцiями: диференцiацiєю та iнтеграцiєю. Цi протирiчнi, але об’єктивнi тенденцiї випливають iз внутрiшньої сутностi нацiональних вiдносин та носять об’єктивний характер. Головне протирiччя в розвитку нацiй - мiж нацiональним (одиничним) та iнтернацiональним (загальним). З одного боку, кожна нацiя прямує до саморозвитку, рiвноправностi та самостiйностi, суверенному державному iснуванню (диференцiацiя); з iншого - на основi об’єктивного процесу iнтернацiоналiзацiї вiдбувається ломка нацiональних кордонiв, посилення взаємної спiвпрацi (iнтеграцiя). Цi протирiчнi тенденцiї проявляються у русi єдиного соцiально - етнiчного процесу; вони взаємообумовлюють i разом з тим заперечують одне одного. Їх взаємозв’язок i є джерелом соцiально-етнiчного розвитку, внутрiшня умова розвитку етнонацiональних процесiв. Тому було б помилкою оцiнювати одну з цих тенденцiй як позитивну, а iншу як негативну. Обидвi вони мають об’єктивний характер, бо будь-яка етнонацiя прямує до самозбереження, вiдокремлення вiд iнших нацiй, але в той же час, жодна сучасна етнонацiя не в змозi нормально розвиватися без всебiчних зв’язкiв з iншими етнонацiями. Разом з тим, об’єктивний характер цих двох полiтичних тенденцiй в нацiональних вiдносинах не знiмає автоматично суспiльної напруги, прихованих та вiдкритих зiткнень в етнонацiональнiй сферi. Так, наприклад, об’єктивний та закономiрний процес подальшого об’єднання європейських держав, зломи нацiональних кордонiв, створення єдиного ринку, єдиної валюти та iнше створює серйознi нацiональнi проблеми для малих європейських держав. Народи Голландiї, Бельгiї, Данiї, Люксембургу та iнших країн стали пiд загрозою втрати своєї нацiональної самобутностi, нацiональної мови та iн. пiд домiнуючим впливом в об’єднанiй Європi - Нiмеччини, Францiї, Великобританiї. І хоча приймаються певнi заходи до збереження нацiональної незалежностi кожної європейської країни, домiнуюча роль великих держав залишається об’єктивною дiйснiстю. питання. Нацiональне питання - це питання про причини виникнення недовiри, ворожнечi та конфлiктiв мiж нацiями, з одного боку, i нацiями та iснуючої системи влади в багатонацiональному суспiльствi - з iншого. Щоб вирiшати нацiональнi питання, необхiдно лiквiдувати пригнiчення, ворожнечу мiж нацiями; встановити рiвноправнiсть нацiй, довiру мiж ними, спiвпрацю. Нацiональне питання має конкретно - iсторичний змiст в кожну епоху. На перших етапах, в процесi формування нацiї, головним змiстом нацiонального питання було повалення феодалiзму та лiквiдацiя нацiонального ярма. Вважалось, що зi встановленням полiтичної демократiї в багатонацiональнiй державi, нацiональне питання вирiшиться само по собi. Але новiтня практика показала, що нацiональне питання виникає i навiть набуває гострих форм в країнах, де не тiльки немає нацiонального ярма, але всi живуть в умовах полiтичної демократiї. В Бельгiї, наприклад, це питання мовних стосункiв мiж валонцями та фломанцями, у Канадi - культурно-мовнi проблеми мiж англо- та франкомовними спiльностями, в Англiї - проблема культурно-iсторичної самобутностi Шотландiї та Уельсу. В колишньому СРСР також не було нацiонального ярма в традицiйному сенсi, тобто проблеми пригнiченої та тiєї, що пригнiтила нацiї. Але й тут нацiональне питання зберiгалося у виглядi недовiри, прихованої ворожнечi мiж окремими нацiями. Найбiльш гостра форма прояву нацiонального питання - мiжнацiональнi конфлiкти, що перiодично спалахують або перманентно iснують в рiзних регiонах свiту. Якi основнi причини цих конфлiктiв? Ось деякi з них. Історичне минуле - це об’єктивна причина, пов’язана взаємовiдносинами народiв на протязi iсторiї їх розвитку. Чимало країн - сусiдiв, якi довгi роки знаходились мiж собою у станi вiйни, протиборства, недовiри; або одна країна (як правило, бiльша по чисельностi нацiя) пригнiчувала iншу та iн. Минуле пригадується особливо в перiод ускладнення соцiально-економiчного стану, коли починаються пошуки “винних" та вiдновлюються минулi нацiональнi забобони. Територiальнi причини мiжнацiональних конфлiктiв нерiдко викликають кровопролиття. Як правило, вони викликаються неспiвпадiнням етнiчних кордонiв з полiтичними (тобто з кордонами держав, окремих регiонiв). Цi причини характернi, перед усiм, для звiльнених країн Африки - достатньо зазирнути у полiтичну карту та побачити, як “по лiнiйцi" проведенi межi мiж державами без урахування етнiчних вiдмiнностей населення, що там мешкають. Але нерiдко вони проявляються i в бiльш цивiлiзованих країнах та регiонах (колишнiй СРСР, Югославiя та iн.). Соцiально - економiчнi причини, пов’язанi з фактичною нерiвнiстю в рiвнях життя рiзних нацiй, представництв в органах влади, престижних професiях та iн. В цих умовах “скривдженi" нацiї намагаються “зрiвняти" вiдмiнностi шляхом звiльнення вiд “чужих”, “центру”, будь-то росiйського (для Чечнi та iн.). Цi причини породжують сепарастичнi рухи. Державно - правовi причини - коли мова йде про фактичну нерiвнiсть полiтичного статусу народiв через iєрархiю нацiонально - державних утворень. Наочним прикладом тому був СРСР, але подiбнi до них причини збереглися до недавнiх часiв у Чехословаччинi, Югославiї, Китаю та iн. країнах. В багатьох Європейських країнах мiсцеве населення виявляє незадоволення iммiгрантами з афро-азiатських країн, а в останнi роки - з минулих соцiалiстичних країн. В країнах, якi ввiйшли до складу колишнього СРСР - поверненням на батькiвщину насильно виселених у воєннi роки; мiграцiєю росiйськомовного населення зi знов створених нацiональних держав до Росiї та iн. Нацiонально - культурнi, мовнi причини , що виявляються в деяких країнах у зв’язку з “диференцiацiєю" (розпад СРСР та виникнення “нацiональних держав" з багатонацiональним населенням) та iнтеграцiєю (об’єднання Європи при збереженнi культурно-нацiональної автономiї). Спроба вирiшити цi проблеми вольовими методами може швидко загострити мiжнацiональнi вiдносини. - демократизм, повага та дотримання прав людини. це дiяльнiсть у сферi нацiональних вiдносин, свiдомий вплив державних та суспiльних органiзацiй з регулювання взаємовiдносин мiж нацiями, етнiчними групами, закрiплене у вiдповiдних полiтичних та правових актах держави. тiльки теперiшнi повсякденнi потреби та iнтереси етнонацiй, але й своєчасно примiтити проблеми, що виникають, та не допустити перетворення їх у конфлiктнi ситуацiї. нормалiзацiї мiжнацiональних вiдносин, але жоден з них до цього часу не спрацьовував. Це, зокрема торкається й такої багатонацiональної держави, як Росiя. В повнiй мiрi це можна вiднести до спроб гармонiзацiї мiжнацiональних вiдносин за допомогою формули “розквiт та зближення нацiї”. При всiй її привабливостi та певних успiхах, фiнал вийшов плачевним. До то ж “мiна" була закладена у пiдвалинах союзу, коли бiльш нiж 100 народiв були роздiленi на 4 частини (15 союзних,20 автономних республiк, 8 автономних округiв та 10 автономних областей). Мало того, що нацiї були ранжированi, але й лише 53 етноси отримали державнiсть, а iншi залишилися без неї взагалi. Це й стало однiєю з головних причин рiзного роду конфлiктiв. Чимало складних нацiональних проблем зберiгається й в iнших країнах, як нещодавно отримавших незалежнiсть, так i в “старих”, цивiлiзованих країнах. Дослiдники, якi займаються проблемами мiжнацiональних вiдносин, розробляють рiзнi концепцiї, якi змогли б, на їх думку, бути покладеними в основу нацiональної полiтики. В захiдних країнах найбiльш вiдомi двi концепцiї. Одна з них - концепцiя “внутрiшнього колонiалiзму”. Так, американський соцiолог М. Гактер вважає, що тенденцiя вiдставання периферiйних нацiональних груп, “оплутаних експлуататорськими кайданами центру”, нi що iнше, як вiдношення центру до внутрiшнiх колонiй. Бiльш розвинутi нацiї намагаються закрiпити цю нерiвнiсть, а менш розвинутi - вступають у боротьбу за свої права. Звiдси - нацiональна полiтика повинна бути спрямована на зрiвняння рiвнiв розвитку всiх нацiй, що населяють багатонацiональну державу. Інша концепцiя “етнiчна”, прибiчники якої вважають, що в основi нацiональних рухiв - не класовi та економiчнi, етнокультурнi фактори, i в процесi створення нацiональної полiтики, передусiм треба посилювати роль нацiональної самосвiдомостi. Очевидно, цi та деякi iншi концепцiї, яким - то чином пояснюють процеси в нацiональних вiдношеннях, але багато питань не мають вiдповiдей. Наприклад, є країни, де малi етноси знаходяться на вiдносно високому рiвнi соцiально-економiчного розвитку i причини їх незадоволення пов’язанi з iншими сферами життя (наприклад, каталонцi та баски в Іспанiї). Вiрнiше пояснити мiжнацiональнi протирiччя їх виключно психiко-культурними особливостями нацiї. Бiльш конкретно казати про комплекс рiзних факторiв, якi треба враховувати при розробцi та здiйсненнi нацiональної полiтики. Нацiональна полiтика тiсно пов’язана з соцiальною, регiональною, демографiчною та iншими напрямками полiтичної дiяльностi. В рiзних системах зв’язку вони спiввiдносяться як загальне та особливе, цiле та частина. Це вiдображається в тому, що нацiональна полiтика включає в себе соцiальнi, економiчнi, регiональнi, мовнi, демографiчнi та iншi аспекти. Разом з тим, в багато-нацiональнiй державi при здiйсненнi державної полiтики в будь-який сферi суспiльного життя, необхiдно враховувати нацiонально-етнiчнi аспекти. По-перше, науковий аналiз та творче осмислення здiйснення нацiональної полiтики як у своїй країнi, так i за кордоном. Основними положеннями нацiональної полiтики є рiвноправнiсть усiх нацiй та народностей, пiдтримання вiдносно рiвних умов життя нацiй в багатонацiональнiй державi; взаємна повага iнтересiв та цiнностей понад нацiональними та класовими; визнання за кожним iндивiдом, незалежно вiд його нацiональностi, можливостi користатися усiма правами та свободами, що проголошенi Загальною декларацiєю прав людини; забезпечення державою самостiйностi рiзних видiв нацiональних автономiй та iнших державно-адмiнiстративних форм. По-друге, сталiсть територiальних кордонiв нацiонально-державних утворень, неприпущення їх перегляду i, тим паче, насильницьких змiн. По-третє, врахування взаємозв’язку та взаємодiї глибоких змiн в економiчнiй, полiтичнiй, духовнiй та iнших сферах з нацiональною сферою. Основою оптимальних та сталих нацiональних вiдносин є нормально функцiонуючi економiка та ринок споживача, грошовий обiг, збалансований мiжрегiональний обмiн. По-четверте, розвиток ринкових вiдносин, змiни в господарюваннi та оплатi працi, в кадровiй полiтицi, в духовному життi повиннi бути спрямованi на повагу честi та гiдностi кожної людини, незалежно вiд його нацiональної незалежностi. По-п’яте, формування вiдповiдної етики етнонацiональних вiдносин, що виключали б усi форми насилля, несправедливостi; подання допомоги нацiональної меншостi в розвитку їх культури та збереженнi середовища життя. Кожний з цих принципiв важливий сам по собi та заслуговує особливої уваги. Але реалiзацiя всiх разом можлива лише за умови глибоких демократичних перетворень у суспiльствi, послiдовного затвердження гуманiзму у вiдносинах мiж людьми рiзних нацiональностей. 3. Нацiональна полiтика України Основним напрямкам державної полiтики України в сферi мiжнацiональних вiдносин є: забезпечення рiвних конституцiйних прав та свобод усiм громадянам, незалежно вiд раси, нацiонального чи етнiчного походження, перетворення полiетнiчностi суспiльства, його багатокультурностi в консолiдуючий фактор формування громадянського суспiльства, розвиток культурної самобутностi українського етносу, всебiчний розвиток української культури та мови, створення сприятливих умов для розвитку етнiчної, культурної, мовної та релiгiйної самобутностi нацiональних меншин; iнтеграцiя до українського суспiльства етнiчних груп, якi незаконно були депортованi; розширення спiвпрацi зi закордонними українцями; затвердження в мiжетнiчних вiдносинах атмосфери толерантностi, дружби, взаємної довiри, поваги до мови, культури, традицiй етнiчних груп; удосконалення правових засад регулювання мiж-нацiональних вiдносин. В розробцi та реалiзацiї нацiональної полiтики величезна роль належить державi. кожний громадянин змiг розмовляти та вчитися рiдною мовою; дотримуватися звичаїв та традицiй, близьких йому. Держава - це не етнiчна спiльнiсть, а спiвтовариство людей, що живуть на однiй територiї. Держава не належить якомусь етносу, вона багатонацiональна. В українськiй державi розробленi та проголошенi найбiльш демократичнi принципи нацiональної полiтики. 1 листопада 1991 року Верховна Рада України прийняла Декларацiю прав нацiональностей України - важливий документ, що проголошує основи нацiональної полiтики Української держави. В нiй визначенi найважливiшi принципи нацiональної полiтики, зафiксованi в документах мiжнародного спiвтовариства. Всiм народам, нацiональним групам, громадянам, що мешкають на територiї України, держава гарантує рiвнi полiтичнi, економiчнi, соцiальнi та культурнi права. Дискримiнацiя за нацiональною ознакою забороняється та може бути покарана за законом. Держава гарантує всiм нацiональностям право на збереження їх традицiйного розселення та забезпечення функцiонування їх нацiонально-адмiнiстративних одиниць. Держава створює сприятливi умови для розвитку усiх нацiональних мов та культур, до того ж усiм громадянам забезпечується право вiльного користування росiйською мовою, а в мiсцях, де мешкають компактно декiлька нацiональних груп, нарiвнi з державною українською мовою може функцiонувати мова, прийнята для всього населення цiєї мiсцевостi Основи нацiональної полiтики країни закрiпленi у Конституцiї України. В ст. 11 зафiксовано: “Держава сприяє консолiдацiї та розвитку української нацiї, її iсторичної свiдомостi, традицiй i культури, а також розвитку етнiчної, культурної, мовної та релiгiйної самобутностi, всiх корiнних народiв та нацiональних меншин України”. В ст. 24 проголошується рiвнiсть усiх громадян перед законом: “Не може бути привiлеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкiри,…, етнiчного та соцiального походження, майнового стану, мiсцезнаходження, за мовними або iншими ознаками”. Цi документи в повнiй мiрi вiдповiдають загальносвiтовим стандартам в сферi розвитку нацiй та нацiональних вiдносин. Разом з тим дуже швидко видiлились два нацiонально-полiтичних явища. По-перше, пiдтримується вiдноснi сталiсть, громадянський мир та зовнiшня пiдтримка вiдносно врiвноваженої рацiональної полiтики держави. В цьому чимала заслуга полiтичної влади України, що вона нерiдко i пiдкреслює. Але не менш важливе й друге явище - практична дiяльнiсть адмiнiстративно-бюрократичного апарату, державних чиновникiв, якi нерiдко роздiляють українське населення на “нацiонально-свiдомих" та iнших, на патрiотiв, якi розмовляють українською, та “п’яту колону” з мовою ворожої держави. Цей глузд можна почути на телебаченнi, в друку i навiть у Верховнiй Радi. На жаль, це друге явище нерiдко пiдтримується не тiльки державними чиновниками в Захiдних областях України, але й на самому верхньому рiвнi полiтичної влади. Найбiльш гострою та складною проблемою нацiональної полiтики та нацiональних вiдносин в України є мова. Конституцiя України проголосила державною мовою в Українi мову - українську. Але в той же час, 10 ст. Конституцiї вказує гарантiї держави вiльного розвитку, використання та захисту росiйської, iнших мов нацiональних меншин України. В Українi мешкає бiльш нiж 100 нацiональностей. Але росiйською та українською мовами розмовляють бiльш 80% населення України. Українською мовою володiють 78% населення, росiйською - 78,4 %. Але в рiзних регiонах це спiввiдношення рiзне. Якщо в Захiдних областях України переважна бiльшiсть населення рiдною мовою вважають українську, то в Схiдних становище iнше. Згiдно з офiцiйною статистикою в Харковi 93% рiдною мовою вважають росiйську, в Донбасi з 2,7млн українцiв рiдною мовою вважали \1989р. \ 1,6млн український i 1,1млн - росiйську, тобто 40%. Приблизно таке саме становище i в iнших регiонах та мiстах Схiдної України. Все це свiдчить про особливостi нацiональної ситуацiї в Схiднiй Українi, якi можна звести до наступного: мову рiдною вважають приблизно 90% населення. По-друге: для Схiдної України характерний високий рiвень урбанiзацiї (у Донбасi вiн складає 95%), а в мiстах переважає росiйська мова. i особливо економiчних зв’язкiв з Росiєю, i iнше 20% - з Захiдними країнами. По-четверте: за впровадження росiйської мови державною, виступають бiльш нiж ¾ населення мiст та 50% - у сiльськiй мiсцевостi. Культурно - мовна проблема в Українi ускладнюється й правовою неврегульованiстю, тому що право користуватись росiйською мовою в рiзних регiонах не однакове. В Криму росiйська мова має статус офiцiйної, всi дiти отримують освiту росiйською мовою; ЗМІ використовують також переважно росiйську мову. Але у Донецькiй, Луганськiй областях росiян втричi бiльш, нiж у Криму, а їх правовий статус не визначено, хоча на практицi росiйська мова перевалює навiть у шкоду українськiй мовi. Приблизно таке ж саме становище у Харковi, Запорiжжi, Одесi, Херсонi та деяких iнших мiсцях. Цi особливостi не можна не враховувати при проведеннi мовної полiтики, бо iгнорування об’єктивної дiйсностi, зайва стараннiсть чиновникiв, якi порушують по сутi положення Конституцiї України, виникає незадоволення у населення та спрямовують до соцiальної напруги. Але не можна при-мусити розмовляти будь-якою мовою в побутi, повсякденному життi. З викладеного з’являється наступний висновок: нацiї, як суб’єкти полiтичного життя, грають надзвичайну роль у стабiлiзацiї (або дестабiлiзацiї) всiєї полiтичної системи суспiльства. Нацiональна полiтика державних органiв, полiтичних партiй та органiзацiй повинна базуватися на загальновизнаних свiтових спiвтовариством засадах, бо тiльки на цих засадах можна досягнути оптимальних етнонацiональних вiдносин на всiх рiвнях. 1. Бодуен Ж. Вступ до полiтологiї. - К., Основа, 2008. 4. Василенко И. А. Политическая глобалистика: Уч. пос. - М.: "Логос", 2008. 5. Гаджиев К. С. Введение в геополитику. - М.: "Логос", 2007. 6. Гаджиев К. С. Введение в политическую науку. - Изд. 2-е. М.: “Логос”, 2008. 7. Гаджиев К. С. Политическая философия. - М.: "экономика", 2009. 8. Ильин В. В. Политология. 2-е изд. - М.: Кн. Дом “Ун-т”, 2009. 9. Ирхин Ю. В., Зотов В. Д., Зотова Л. В. Политология. - М., Юрист, 2009. 10. МухаевР. Т. Политология: учеб. для вузов. - М.: "Приор", 2007. 11. Нартов Н. А. Геополитика: Учеб. Для вузов. - М. Юнити, 2007. 12. Общая и прикладная политология. Под ред. Жукова В. И. и Краснова Б. И. - М., МГСУ, Союз, 2007. 13. Основи полiтологiї. - К., Либiдь, 2008. 14. Политологический словарь /Под ред. В. Ф. Халипова. - М.: "Высшая школа", 2005. 15. Политологический словарь. / Под общ. ред. В. И. Астаховой и Н. И. Панова. - Харьков: "Прапор", 2007.