Демократiя як полiтичний режим
Демократiя
Демократiя асоцiюється з свободою, рiвнiстю, справедливiстю, дотриманням прав людини, участю громадян в управлiннi. Тому демократiю як полiтичний режим прийнято протиставляти авторитарним, тоталiтарним i iншим диктаторським режимам.
Класичне визначення демократiї дав А. Лiнкольн: Демократiя – правлiння народу, обране народом, для народу.
Основними ознаками демократичного полiтичного режиму є:
– наявнiсть конституцiї, яка закрiплює повноваження органiв влади й управлiння, механiзм їх формування;
– подiл влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функцiональних прерогатив кожної з них;
– вiльна дiяльнiсть полiтичних i громадських органiзацiй;
– обов'язкова виборнiсть органiв влади;
– розмежування державної сфери та сфери громадянського суспiльства;
– економiчний та полiтичний, iдеологiчний плюралiзм (заборони торкаються лише анти людських iдеологiй).
Залежно вiд того, як, яким чином народ здiйснює право на владу можна видiлити три основнi способи реалiзацiї демократiї.
1.
– весь народ (має право голосу) безпосередньо ухвалює рiшення i стежить за їх виконанням. Така форма демократiї найхарактернiшої є для раннiх форм демократiї, наприклад, для родової общини. Пряма демократiя iснувала i в античнi часи в Афiнах. Так головним iнститутом влади був Народний збiр, який ухвалював рiшення i нерiдко мiг органiзовувати їх негайне виконання. Подiбного роду демократiя iснувала i в Стародавньому Римi, в середньовiчному Новгородi, у Флоренцiї i у рядi iнших мiст-республiк.
2.
– народ ухвалює рiшення лише в певних випадках, наприклад, пiд час референдуму з якогось питання.
3. Представницька демократiя
– народ обирає своїх представникiв, i вони вiд його iменi управляють державою або якимсь органом влади. Представницька демократiя є найпоширенiшою формою народовладдя. Недолiки представницької демократiї полягають в тому, що народнi обранцi, отримавши владнi повноваження, не завжди виконують волю тих, кого вони представляють.
людства. В Стародавнiй Грецiї демократiя визначалася як особлива форма, рiзновиднiсть органiзацiї держави-полiсу, при якiй владою володiє не одна особа (як за монархiї, тиранiї та iн.) i не група осiб (за аристократiї, олiгархiї та iн.), а всi громадяни, що користуються рiвними правами на управлiння державою.
В Грецiї демократичнi форми устрою держави тривалий перiод чергувались iз рiзноманiтними формами монократiї (тиранiя, деспотiя), в Стародавньому Римi республiканська демократiя протягом декiлькох столiття передувала правлiнню монархiчного iмперського типу. В Середньовiччя неодноразово виникали демократичнi мiста-держави, де в формi народних зборiв феодального i феодально-теократичного типу (Голландiя, Венецiя, Женева, Новгород та iн.) реалiзувалися демократичнi принципи управлiння. В Новгородi вiчовi збори обирали релiгiйного володаря, республiка носила теократичний характер. Тут же обиралася свiтська влада i князь. У Галицькому князiвствi всi питання економiчного i соцiального характеру вирiшувалися на народному вiче. Соцiальна i полiтична свобода, представництво влади i сувереннiсть народу – основнi риси демократичного правлiння державою.
На думку Платона, практично єдино можливою формою демократiї стає влада натовпу, який приймає стихiйнi рiшення i дiє, виходячи з кон'юнктурних iнтересiв. Демократiя здiйснюється тодi, коли бiдняки, одержавши перемогу над деякими своїми супротивниками знищують їх, iнших виганяють, решту урiвнюють в громадянських правах i правi замiщення державних посад. На рiзних етапах суспiльного розвитку демократiї в рiзних країнах не мали мiж собою нiчого спiльного, окрiм назви. Запозичуючи з античностi два прiоритети: «всi рiвнi» i «всi мають брати участь в процесi прийняття полiтичних рiшень» фiлософи Джон Локк, Шарль Монтеск'є, Жан-Жак Руссо сформулювали класичну теорiю демократiї, доповнивши її iдеєю «загального добра для всiх», що створюється на основi загальної волi. Пiзнiше економiст Йосиф Шумпетер висуне у виглядi суб'єкту полiтичної дiї iндивiда, а не бiльшiсть або народ. Індивiди борються за владу, народ – голосує, вибираючи гiдних. Вiдповiдно, актуалiзувалася проблема полiтичного лiдерства. В теорiї знаходять виправдання полiтичнi партiї.
При всiй рiзноманiтностi полiтичних проблем, що висуваються сучасним життям загальним є демократичне їх вирiшення. У свiтi в сучасних умовах немає держав, де б демократiя реалiзовувалася повнiстю i могла б вважатися вiдносно iдеальною, зразковою формою державного ладу, механiзмом здiйснення влади. З 226 країн свiту в 79 країнах уже встановився демократичний полiтичний режим. Основу демократичного режиму складає економiчно незалежна особистiсть, яка володiє вiльним вибором сфер дiяльностi i зв'язує своє буття з результатами власної дiяльностi. Така незалежнiсть досягається тiльки в умовах соцiально закрiплених прiоритетiв особи перед суспiльством i приватною власнiстю перед власнiстю державною. Економiчно незалежнi громадяни шляхом таємних, рiвних i прямих виборiв обирають на певнi термiни представникiв в органи мiсцевого i державного управлiння. Конкуренцiя мiж громадянами за проведення представникiв в органи влади вiдображається в змаганнi полiтичних партiй. Полiтична партiя, представники якої складають бiльшiсть в обраних органах, стає правлячою, одержуючи бiльшiсть мiсць у рiзноманiтних представницьких органах i займаючи ключовi пости в структурах виконавчої влади. Іншi полiтичнi партiї можуть або вступати в блоки з партiєю, що править, або створювати полiтичну опозицiю. Так забезпечується мiцна легiтимацiя (законнiсть) влади, переборюється полiтичне вiдчуження громадян, що сприяє стабiльностi всiєї полiтичної системи.
Демократичний режим реалiзується через двi основнi форми демократiї: представницьку i безпосередню. Представницька форма – основна форма здiйснення державної влади в демократичному суспiльствi, коли через конкретних осiб i виборнi органи громадяни здiйснюють своє конституцiйне право брати участь у полiтичному життi суспiльства. Система таких органiв є народне представництво. Безпосередня форма демократiї допускає пряме волевиявлення народу при виробленнi i прийняттi державних рiшень. Це – рiзного роду референдуми, опитування, народнi збори, мiтинги, демонстрацiї тощо. Громадяни демократичної держави, висловлюючись безпосередньо або делегуючи владу своїм представникам, беруть на себе обов'язок поважати i пiдтримувати її, пiдкорятися її рiшенням. Влада ж вiдповiдальна перед народом i пiдконтрольна йому. Природно, полiтичний режим iснує як система взаємних полiтичних обов'язкiв влади та народу.
За демократiї полiтичнi рiшення завжди альтернативнi, законодавча процедура чiтка й збалансована, а владнi функцiї є допомiжними. Демократiї властива змiна лiдерiв. Лiдерство може бути як iндивiдуальним, так i колективним, але завжди має рацiональний характер.
У зарубiжнiй та вiтчизнянiй полiтичнiй науцi багато теорiй та моделей демократичного розвитку. В. Парето створив модель «елiтарної» демократiї, стверджуючи, що перехiд суспiльства до iндустрiальної стадiї розвитку потребує створення спецiального професiйного управлiнського апарату, без якого демократiя неможлива. Актуальнiсть цiєї моделi було доведено iсторичним розвитком суспiльства, а вiдкинуто лише в 40–50-х роках XX ст., коли в полiтичнiй дiяльностi запанував лiбералiзм. Згiдно з плюралiстичною теорiєю демократiї (теорiєю заiнтересованих груп) А. Бентлi, будь-якi групи, що переслiдують власнi iнтереси, впливають на владу, намагаючись досягти своїх цiлей через полiтичну дiяльнiсть. Модель А. Бентлi вiдкинули через небезпечнiсть паралiчу влади та дестабiлiзацiї. Автор моделi демократичного елiтаризму Р. Даль доводив, що елiти мiж собою спiвпрацюють та визначають правильний спосiб вирiшення конкретних проблем.
Чимало сучасних учених пов'язують змiст демократiї з елiтами i доводять, що демократiя завдяки виборам має дати дорогу найгiднiшим представникам елiти, має оберiгати суспiльство вiд людей, якi довго перебувають при владi, запобiгати надмiрнiй концентрацiї влади. Дехто з сучасних практичних полiтикiв активно критикує тлумачення демократiї як влади народу, застерiгає вiд тотальної полiтизацiї суспiльного Органiзму, не сумнiваючись, однак, що саме демократiя постiйно пiдтримує в середовищi правлячої верхiвки стан пошуку й самовдосконалення. Окремi вченi (особливо в Росiї) доводять небезпечнiсть зведення демократiї до найвищого iдеалу.
її до функцiонування за умов демократiї, створення демократичних полiтичних iнститутiв, вирiшення гуманiтарних проблем, входження в мiжнароднi полiтичнi органiзацiї тощо. Модернiзацiя – процес поступовий i багатогранний, її завданням є пошук нових парадигм з метою мобiлiзацiї суспiльства. Особливо важливою є модернiзацiя для перехiдних суспiльств, якi характеризуються творчим конструктивним браком iдеалiв; вiдсутнiстю консолiдуючих суспiльство особистостей та лiдерiв; полiтичною ситуацiєю, яка не працює на майбутнє. Сама демократiя, як зазначає К. Гаджiєв, не може сприйматися однозначно, особливо в перехiдний перiод. Досить слушним є попередження А. Токвiля про те, що тиранiя бiльшостi може бути ще жорстокiшою, нiж тиранiя меншостi, на що теж слiд зважити пiд час побудови демократичної моделi суспiльного розвитку.
Серед проблем утвердження демократiї, пов'язаних з економiкою i полiтикою, – вiдставання iнфраструктури ринкової економiки вiд розвитку власностi. Саме демократiя мусить забезпечити легiтимiзацiю ринку. Ринок i капiталiзм не можуть бути самодостатнiми умовами утвердження демократiї. Прикладом цього є пiночетiвський режим у Чилi. Спiввiдношення понять «лiбералiзм» i «демократiя» теж неоднозначне. Лiбералiзм вiддає перевагу волi людини перед рiвнiстю, а демократiя – рiвностi перед волею.
Конституцiя держави, що стала на шлях демократiї, повинна виконувати три основнi завдання:
– фiксувати певну форму правлiння;
влади й управлiння, полiтичнi партiї тощо) недостатньо iнтегрованi в суспiльний органiзм. Скажiмо, в Японiї капiталiзацiя поєднана з корпоративнiстю, тому японську демократiю iнколи називають корпоративною. Саме збереження традицiйних цiнностей японської ментальностi дало змогу Японiї ефективно справитися iз завданнями модернiзацiї, стати однiєю iз найрозвинутiших демократичних країн. Тобто модель модернiзацiї мусить бути оригiнальною для кожної країни. Для пострадянських країн особливо важливим е винайдення способiв органiчного поєднання правової держави, ринкової економiки та iсторичних традицiй державностi. Демократiя, в сучасному розумiннi, покликана забезпечити оптимальне поєднання економiчної ефективностi, соцiальної справедливостi, свободи пiдприємництва, соцiальної рiвностi тощо. Важливими є стабiлiзацiя законодавства, легiтимний розподiл функцiй влади та формування сильного центру (як полiтичного, так i духовного), утвердження демократичної полiтичної свiдомостi та культури, переосмислення власного досвiду державотворення тощо.
|
