Генезис вітчизняної політичної думки

Генезис вiтчизняної полiтичної думки Генезис вiтчизняної полiтичної думки План 2. Основнi напрямки розвитку полiтичної думки в Українi XVIII-XIX ст. Лiтература   1. Полiтичнi iдеї українських мислителiв Київської Русi, литовсько-польської доби та козацько-гетьманської держави У VII—VIII ст. у середньому Поднiпров'ї склався племiнний союз полян, який став основою держави пiд назвою "Русь" з центром у Києвi, її розбудова супроводжувалася появою нової iдеологiї. Важливою подiєю було прийняття у 988 р., за князя Володимира Великого, християнства, яке з того часу стало державною релiгiєю. Остання санкцiонувала розвиток феодальних вiдносин, сприяла пiднесенню влади київського князя, поширенню писемностi, появi оригiнальних творiв, у тому числi й полiтичного характеру. Однiєю з найбiльш раннiх пам'яток давньоруської лiтератури, де полiтичним проблемам придiлялася значна увага, було "Слово про закон i благодать" Іларiона (1051 — ?), першого київського митрополита слов'янського походження (до нього митрополитiв до Києва направляли з Вiзантiї). Автор намагався довести необґрунтованiсть претензiй Вiзантiї на керiвництво руською церквою, рiшуче наполягав на тому, що князь Володимир хрестив Русь не за вказiвкою Вiзантiї, а за своєю власною iнiцiативою. Так Іларiон прагнув пiднести авторитет i незалежнiсть руської церкви. Полiтичнi iдеї правителiв Київської Русi залишили помiтний слiд у тогочасних лiтописах. Останнi вiдображали точку зору панiвного класу, хоча мiстили й елементи народної творчостi, передаючи певною мiрою настрої низiв. У Лаврентiївському та Іпатiївському списках до наших часiв дiйшла "Повiсть временних лiт", яку написали у 1113—1116 рр. ченцi Нестор та Сильвестр. Лiтопис розповiдає про те, що рiд київських князiв сягає до варязького князя Рюрика, нiбито запрошеного слов'янами з метою наведення порядку в їх землi. Рюрик оголошувався батьком київського князя Ігоря. великому князю в Києвi. "Повiсть", даючи характеристику князям, засуджує як їхнi усобицi, так i народнi повстання. "Повчання" Володимира Мономаха, де вiн виступає противником княжих непорозумiнь i воєн. Полiтична iдеологiя Київської держави дiстала вiдображення в "Руськiй правдi". Поява цього документа свiдчить про посилення залежностi простого люду вiд феодалiв, змiцнення княжої влади. Це кодекс законiв Київської Русi, що формувався протягом XI—XIII ст. "Слово о полку Ігоревiм". Його автор — прихильник сильної княжої влади. Вiн засуджує галицьких i володимиро-суздальських князiв за те, що вони свою полiтичну дiяльнiсть не погоджують з київським князем. Закликаючи всiх руських князiв до єднання, автор "Слова" вимагає вiд них виконання своїх полiтичних зобов'язань перед київським князем. Розумiючи, що повне пiдпорядкування окремих князiв владi Києва стало неможливим, вiн намагається пробудити в них почуття гордостi за Русь, закликає їх органiзувати спiльну вiдсiч кочiвникам. "Молiнню Данила Заточника". Центральною темою твору є обґрунтування єдиновладдя князя. Автор дослiджує причини могутностi окремих князiвств, закликає приймати бiльш виваженi рiшення, проводити миролюбну полiтику, засуджує безглуздi феодальнi мiжусобицi. варязьких ватажкiв чи слов'янських племiнних вождiв. Пiзнiше у думi дiстали мiсце й церковнi iєрархи. Функцiї думи нiколи чiтко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею, хоча й не iгнорував її думки, аби не втратити свого авторитету. У XIV—XVI ст. полiтичнi подiї розвивалися у несприятливому для Русi напрямi. Пiсля монголо-татарської навали вона перестала iснувати як самостiйна держава, а її землi опинилися в складi Литви, Польщi та Московiї. Суспiльно-економiчний розвиток характеризується подальшим змiцненням феодальних вiдносин. Опозицiя феодалiзму виявлялась як у виглядi збройних повстань пiд релiгiйними гаслами, так i у формi вчень, якi суперечили офiцiйнiй iдеологiї, тобто вiдвертих єресей. Виражаючи тiєю чи iншою мiрою iнтереси народу, єретичнi течiї були, по сутi, носiями передових для свого часу iдей гуманiзму та Реформацiї. у 50 — 70-тi роки XVI ст. в Українi вiдома дiяльнiсть єретикiв Косого, Артемiя, Вассiана, Ігнатiя та iн. Зокрема, Ф. Косий обстоював соцiальну i нацiональну рiвнiсть, заперечував свiтську та церковну влади, необхiднiсть iснування храмiв i монастирiв. Епоха iдейної боротьби з католицизмом висунула плеяду письменникiв-полемiстiв, якi у своїй творчостi порушували проблеми нацiональної та релiгiйної незалежностi України. До них належали С. Зизанiй, Г. Смотрицький, І. Вишенський, І. Борецький та iн. Вони були своєрiдною полiтичною опозицiєю тим феодальним колам, якi зрадили православ'я та навернулися до унiї. Рiшучим противником унiї був видатний полемiст кiнця XVI — початку XVII ст. Іван Вишенський. Вiн виступав не лише проти нацiонального та релiгiйного гноблення українського народу в Речi Посполитiй, а й проти соцiального поневолення селян з боку "рiдних" феодалiв. Ідеалом майбутнього суспiльства для Вишенського є "царство божiє", де всi люди рiвнi, в тому числi щодо власностi. Засобом досягнення iдеального суспiльства, на його думку, є не насильство, а самовдосконалення людей. Дiйовими органами полiтичної боротьби проти гнiту феодалiв, католицизму та унiї виступали українськi православнi братства. Новий етап української полiтичної думки пов'язаний з дiяльнiстю Петра Могили (1597—1647) — полiтичного, церковного, культурного дiяча. В полiтичних питаннях вiн орiєнтувався на угоду з Польщею, однак виступав проти унiї з католицькою церквою. Щоб успiшно протистояти католицизму, Могила вирiшив провести вiдповiдну роботу по вдосконаленню православ'я. Вiн ставив завдання пiднести роль православної церкви у життi суспiльства, домогтися її рiвноправностi з католицькою, проводити мирну полемiку з католиками. Велике значення для характеристики полiтичної думки другої половини XVII ст. має "Синопсис" — перший короткий нарис iсторiї України. Його авторство точно не встановлено. Характерною особливiстю твору є публiцистичний характер. Автор "Синопсиса" — рiшучий прихильник сильної центральної полiтичної влади — схвально ставився до князiв, якi боролися за об'єднання земель у сильну, могутню державу. би його для завершення будiвництва. Ним став Богдан Хмельницький. Визвольна вiйна українського народу дала поштовх утворенню рiзних партiй, якi неоднозначне оцiнювали рiшення Переяславської ради 1654 р. 2. Основнi напрямки розвитку полiтичної думки в Українi XVIII-XIX ст. якi були закладенi 1710р. у Конституцiї Пилипа Орлика. Вказаний документ — конституцiя тiєї самостiйної Української держави, за яку боролися І. Мазепа, П. Орлик та їхнi однодумцi й послiдовники. Вона починалася з урочистої декларацiї, де говорилося, що Україна по обох боках Днiпра має бути на вiчнi часи вiльною вiд чужого панування'. У 16 параграфах викладено основи державного устрою в Українi. Гетьманське правлiння мало бути обмеженим генеральною радою, яка складалася з генеральної старшини, полковникiв i виборних депутатiв вiд кожного полку. Гетьман зобов'язувався радитися з генеральною радою. Тричi на рiк мав збиратися сейм з полковникiв i сотенної старшини, депутатiв i послiв вiд запорiзького вiйська. Встановлювався суворий подiл мiж державним скарбом i сумами, якi були в особистому розпорядженнi гетьмана тощо. Конституцiя П. Орлика пройнята лiберально-демократичним духом, що ставить її в ряд найцiкавiших пам'яток тогочасної полiтичної думки не лише в Європi, айв усьому свiтi. Вагомий внесок у теорiю державотворення, зокрема спiввiдношення держави i церкви, зробив видатний дiяч Києво-Могилянської академiї Феофан Прокопович (1681—1737). Вiн вважав, що державна влада потрiбна для того, щоб стримувати злi пристрастi людей, охороняти суспiльство; передавши владу володаревi, народ не може забрати її назад навiть тодi, коли монарх порушує договiр i не турбується про загальну користь. Цей договiр мiж монархом i народом обов'язковий лише для народу. Розвиток полiтичної думки часiв Гетьманщини засвiдчують писемнi пам'ятки - козацькi лiтописи. Найвiдомiшi з них — працi Р. Ракушки-Романовського, Г. Граб'янки, С. Величка. Автори лiтописiв були виразниками iнтересiв козацької старшини, яка пiдтримувала полiтику Богдана Хмельницького. Характерними рисами їхнiх полiтичних поглядiв були любов до батькiвщини, ненависть до iноземних гнобителiв. "Розмова Великороси" з Малоросiєю", в якiй обстоював право України на автономiю. Цi iдеї розробляв i Г. Полетика. Яскраве уявлення про погляди та психологiю козацької верхiвки давали щоденники та записи М. Ханенка, Я. Маркевича та iн. Величезну роль у розвитку української полiтичної думки вiдiграв видатний мислитель, поет, просвiтитель-демократ Григорiй Сковорода (1722—1794). Вiн визнавав полiтичну свободу найвищим досягненням людства i проголосив її головною метою свого життя. Фiлософ порiвнював суспiльство з добре налагодженою i чiтко працюючою машиною, висловлював думки про те, що праця є основою життя та щастя людини, внутрiшнiм рушiєм розвитку суспiльства. Новий лад мислитель уявляв у формi демократичної республiки, яка гарантує свободу й забезпечує права своїм громадянам незалежно вiд їхнього майнового стану, статi, раси та вiросповiдання, обiймання всiх посад вiдповiдно до природних здiбностей людей. Лише за цiєї умови у суспiльствi пануватимуть Дружба, братерство i любов. Вiн гостро виступав проти релiгiйної нетерпимостi, ворожнечi мiж людьми на релiгiйному грунтi. Полiтичнi iдеї того часу здебiльшого торкалися проблем релiгiї, церкви, морального обов'язку, а також форм творення української державностi. Незважаючи на втрату державної самостiйностi України, полiтична думка на українських землях продовжувала розвиватися. Вона дiстала свiй вираз у фiлософських та релiгiйних творах, дiяльностi гуманiстiв та просвiтителiв. Українська полiтична думка не втратила своєї традицiї, її завжди характеризували демократизм, волелюбнiсть, нацiональна самосвiдомiсть. З кiнця XVIII до початку XX ст. Україна перебувала пiд владою двох iмперiй: 80 вiдсоткiв її населення — у Росiї, решта — в Австро-Угорщинi. Отже, українцi опинилися в полiтичнiй системi, що докорiнно вiдрiзнялася вiд устрою, до якого вони звикли. Серед пам'яток полiтичної думки початку XIX ст. слiд вiдзначити насамперед документи таємних декабристських товариств. Останнi своїм програмним завданням вважали повалення самодержавства i встановлення конституцiйного правлiння. У Петербурзi дiяло Пiвнiчне товариство, а в Українi — Пiвденне на чолi з Павлом Пестелем. "Руська правда" i вiдрiзнялася бiльшою радикальнiстю порiвняно з пiвнiчними конституцiоналiстами. "Руська правда" передбачала скасування будь-якої соцiальної та полiтичної нерiвностi, модернiзацiю господарства, сувору централiзацiю управлiння. На жаль, Пестель стверджував, що, за винятком полякiв з їх розвиненою культурою, решта нацiональних меншостей повинна пiдлягати русифiкацiї, у тому числi й українцi. На Полтавщинi дiяло таємне товариство, не зв'язане з Пестелем, яке складалося з українських дворян. Очолював його Василь Лукашевич. У його програмi обстоювалася iдея вiдновлення української автономiї. Пiд впливом декабристiв, польського повстання 1830 р. у Києвi в 1845— 1846 рр. виникла таємна органiзацiя — Кирило-Мефодiївське товариство (братство), яке виробило першу полiтичну програму для українцiв. Його засновниками були: iсторик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Кулiш, професор Микола Гулак, етнограф Опанас Маркевич, вчитель Василь Бiлозерський. До товариства близько стояв Тарас Шевченко, хоча членом його не був. Члени органiзацiї пiдготували свою програму, статут, яким стала праця М. Костомарова "Книга Буття українського народу". Товариством визначалася кiнцева мета — створення слов'янської демократичної федерацiї на чолi з Україною i столицею в Києвi на засадах справедливостi, рiвностi, свободи, братерства. До складу федерацiї мали ввiйти Україна, Росiя, Польща, Чехiя, Сербiя, Болгарiя. Вища законодавча влада передавалася двопалатному сейму, виконавча - президентовi. Реалiзацiю своєї програми товариство планувало виключно мирним шляхом — здiйсненням реформ. Передбачалися скасування крiпацтва, лiквiдацiя юридичних вiдмiнностей мiж станами, доступнiсть освiти для всiх громадян, проголошення свободи совiстi. У 40-х роках полiтична думка України гiдно була представлена Тарасом Шевченком (1814-1861). Духовнi вiяння Захiдної Європи, радикальнi республiканськi iдеї Французької революцiї вплинули на формування полiтичних iдей Шевченка У своїх творах вiн повертає з небуття iсторичну пам'ять українцiв. Показуючи Україну зболеною, розтерзаною, вкритою козацькими могилами, поет стоїть на боцi народної революцiї, вiльної України, вiдновлення гетьманської держави, яка б могла стати складовою єдиної панслов'янської спiльностi. Одне з центральних мiсць у полiтичному свiтоглядi Шевченка посiдає проблема звiльнення селянства i повалення самодержавства. У перiод пiдготовки селянської реформи вiн змiг передбачити її антинародний характер, заявивши, що звiльнення селян можливе лише в результатi народної революцiї. Тому в своїх вiршах поет закликає знедолене селянство до "сокири". У серединi XIX ст. полiтичний устрiй Росiї, як i Австрiї, зазнав дошкульного удару, що породив сумнiви в його ефективностi та могутностi. Змiни та реформи, запровадженi в Австро-Угорщинi та Росiї вiдповiдно у 1848 та 1861 р., лишили недоторканими старi засади полiтичної влади. Масове невдоволення реформами зумовило народницький рух. В Українi дiяли такi видатнi представники народництва, як А. Желябов, Я. Стефанович, Л. Дейч, І. Ковальський, І. Фесенко та iн. Вони вважали, що, на вiдмiну вiд Захiдної Європiї, в Росiї капiталiзм не розвивається i що країна прийде до соцiалiзму через селянську общину. Звiдси вiра народникiв у можливiсть змiни полiтичної влади шляхом селянської революцiї i визнання селян головною рушiйною силою полiтичного розвитку країни. Поширення революцiйних настроїв, загальне невдоволення полiтикою правлячих кiл стимулювали новi полiтичнi iдеї. Вiдомими представниками тогочасної полiтичної думки в Українi були Михайло Драгоманов, Іван Франко, Сергiй Подолинський, Павло Грабовський, Леся Українка та iншi революцiонери-демократи. Михайло Драгоманов (1841 — 1895) — український публiцист, iсторик, етнограф, громадський дiяч — висунув цiлу низку цiкавих iдей, зокрема щодо еволюцiї суспiльства вiд роду, племенi через сiм'ю до держави. Вiд держави розвиток сягає найвищої полiтичної органiзацiї — всесвiтньої федерацiї. М. Драгоманов розробив полiтичну програму для України, в основi якої — боротьба за конституцiю. Пропонувалося самодержавство замiнити парламентською владою. Найвищим законодавчим органом у державi повинен бути Земський Собор, членiв якого обирають усi громадяни. Передбачалося мiсцеве самоврядування, розширення прав громадян, повiтiв, губернiй. У програмi висувалися вимоги демократичних свобод: верховенство закону, незалежний суд, амнiстiї полiтичним в'язням, право громадян об'єднуватися в союзи, спiлки, товариства та iн. Вiн пропонував також обмежити права всiх центральних органiв влади проголошенням недоторканостi прав особи, нацiональностi й органiзацiєю мiсцевого самоврядування. Отже, дослiджуючи проблеми полiтичного розвитку суспiльства, полемiзуючи з рiзними точками зору на iсторичнi факти, розробляючи основи майбутнього полiтичного устрою української держави, М. Драгоманов зробив вагомий внесок у розвиток полiтичної думки України. Погляди С. Подолинського (1850— 1891) сформувалися пiд впливом революцiйно-демократичних традицiй української культури, особливо творiв Т. Г. Шевченка i декабристiв. Історiю суспiльства С. Подолинський розглядав як закономiрний i прогресивний процес замiни одного суспiльно-полiтичного ладу iншим. Як революцiонер-демократ вiн був переконаний, що лише соцiалiзм принесе трудящим щасливе життя. Цей перехiд вiн пов'язував з полiтичною боротьбою народних мас, в яких вбачав вирiшальну силу суспiльного прогресу. Змiнити ж полiтичний лад шляхом iндивiдуального терору вважав неможливим, терористичнi акти виправдовував лише як засiб самозахисту революцiонерiв вiд жандармських переслiдувань. Мислитель вважав, що коли весь народ повстане проти своїх гнобителiв, то його перемога буде забезпечена, i нiякi сили не зможуть його зупинити, "бо битись з народом, з усiма простими людьми те ж саме, як кажуть у казцi, що битись з тим чародiйним змiєм, у котрого замiсть одної вiдрубленої голови зараз виростають двi Другi". Майбутнє суспiльство С. Подолинський уявляв як федеративну спiлку самоврядних громад, очолюваних виборними людьми. Однак вiн не визнавав за необхiдне усуспiльнювати засоби виробництва у загальнонацiональному масштабi. Отже, Україна мала стати федеративною республiкою трудящих. своїх публiцистичних творах вiн нещадно критикував так звану селянську реформу, внаслiдок якої селяни залишилися "без жупана, без онуч i пiдошв". Беручи активну участь у цьому русi, вiн наполегливо вивчав досвiд полiтичної боротьби в минулому, уважно стежив за зростанням нових революцiйних сил, зокрема робiтничого класу. Нове, соцiальне справедливе суспiльство І. Франко пов'язував з перемогою народної революцiї, яку доцiльно здiйснювати мирними засобами. Водночас вiн не вiдмовлявся вiд збройної боротьби, коли це стане необхiдним. "А як вiйна кривава понадобиться, — писав вiн, — не наша буде в тiм вина". Леся Українка (Лариса Петрiвна Косач, 1871—1913) — українська поетеса i громадська дiячка революцiйно-демократичного напряму. Значне мiсце в її працях посiдають проблеми нацiональної свободи. Щоб здобути її, робiтники рiзних нацiй повиннi "триматися разом", тому що ворог у них один — тi, хто їх експлуатує. Вона дослiджувала спiввiдношення свободи i державної, тобто полiтичної, влади, прав i свобод окремої особи. Ідеал свободи протистоїть будь-якiй системi гнiту, прихованим формам соцiальної нерiвностi. У працi "Державний устрiй" Л. Українка писала, що найбiльш вiльною державою можна назвати таку, де люди мають усi громадянськi права, якi вiдомi демократичному свiту. Зробивши короткий аналiз полiтичних концепцiй дiячiв демократичного напряму з Надднiпрянщини i Захiдної України, слiд вiдзначити, що вони сприяли новому розумiнню народними масами тих проблем, якi постали у зв'язку з лiквiдацiєю крiпаччини, розвитком капiталiстичних вiдносин i необхiднiстю розв'язання нагальних економiчних, полiтичних, соцiальних, нацiональних, культурних та iнших питань. 3. Українська полiтична думка в XX ст. предметом особливо пильного нагляду з боку царату, фактично отримало деяке полегшення. Українська полiтична думка продовжує розвиватися як частина загальносвiтових суспiльно-полiтичних iдей. українських поступовцiв у Києвi до творця засад Української незалежної держави. Вчений увiйшов в українську науку як автор близько двох тисяч друкованих праць. М. Грушевський виступив з тезою про необхiднiсть демократичного розв'язання нацiонального питання. Вiн вважав, що Українi має бути забезпечена нацiонально-територiальна автономiя в складi демократичної Росiї бо "народнiсть для свого розвитку не потребує обов'язково полiтичної самостiйностi". Пiд нацiонально-територiальною автономiєю М. Грушевський розумiв широку децентралiзацiю держави й органiзацiю самоврядування нацiональних територiй. Видiливши територiю з українським населенням, мiркував вiн, треба обрати український сейм, створити органи мiсцевого самоврядування, вiдповiдне законодавство, форми контролю тощо. Цi органи мають розпоряджатися мiсцевими фiнансами, земельним фондом, органiзовувати освiту й культуру, громадську безпеку i засоби економiчного розвитку. Центральнiй же владi залишалося "нормування загальних основ державного i громадського ладу". На вiдмiну вiд офiцiйної росiйської iсторiографи, М. Грушевський вважав, що загальноруської iсторiї не може бути, бо немає загальноруської народностi. Може бути iсторiя всiх руських або слов'янських народностей. Вiн заперечував претензiї Московської Русi на частину давньоруської спадщини, справжнiм спадкоємцем якої є виключно "українсько-руська народнiсть, яка i створила Київську державу". Отже, М. Грушевський запропонував вивчати iсторiю кожного народу окремо вiд початку його виникнення до сьогодення i вивчати iсторiю народу, а не держави. З розвитком полiтичних подiй погляди М. Грушевського трансформуються. Вiн дедалi бiльше (особливо пiсля прийняття IV Унiверсалу) схиляється до думки про незалежнiсть України, її повний державний суверенiтет. Помiтний слiд в українськiй полiтичнiй думцi початку XX ст. залишив Володимир Кирилович Винниченко (1880—1951). Вiн шукав себе й свою долю в iсторiї i долi свого народу, рiднiй Українi вiддав свою революцiйну молодiсть, з мрiєю про вiльну суверенну Україну пов'язав лiтературну творчiсть, громадську i державну дiяльнiсть. В. Винниченко став першим головою уряду (Генерального секретарiату УНР) народженої в 1917— 1918 рр. Української держави i тривалий час, до кiнця життя, носив тавро ворога України, прилiплене його iдеологiчними опонентами. Вiн пройшов складний шлях вiд прихильника культурно-нацiональної автономiї у складi Росiйської федеративної республiки до iдеолога вiдродження української державностi, що чiтко простежується у чотирьох Унiверсалах Центральної Ради, одним з безпосереднiх авторiв яких був В. Винниченко. У працi "Вiдродження нацiї" вiн розкриває iсторiю вiдродження української нацiї вiд часу Лютневої революцiї в Росiї. нацiоналiзм, на його думку, — це фiлософiя виживання нацiї, поставленої на край могили. Вiн висунув цю iдею в той час, коли український народ був загнаний "бiльшовицькою Москвою i панською Польщею у полiтичний тупик", коли пробуджена українська нацiональна свiдомiсть гарячкове шукала шляхiв державної самореалiзацiї чи хоч елементарного захисту нацiї. силами, що українцi мусять виступити у боротьбi за незалежнiсть як єдиний монолiт. А це можливо лише тодi, коли її провiд очолить когорта справжнiх лицарiв iдеї i чину. Переконанi, що знають єдиний шлях осягнення нацiональної незалежностi, iнтегральнi нацiоналiсти були готовi воювати з кожним, хто стане їм на завадi. на спiвпрацю мiж державою, кооперативами та приватним капiталом. Концепцiю українського державотворення розробив В'ячеслав Липинський (1882-1931). Вiн обстоював iдею гетьманства в Українi. Гетьман як монарх, цементуюча i консолiдуюча сила нацiї - ось гарант державностi української нацiї. Гетьманство мало наслiдуватися вiд батька до сина. Водночас В. Липинський люто ненавидiв "всiляких соцiалiстiв", що виступали проти iдеї гетьманства, гетьманщини i гетьманцiв - прибiчникiв П. Скоропадського, який у квiтнi 1918 р. проголосив себе гетьманом усiєї України i владу якого вони разом з бiльшовиками повалили. Одним з iдеологiв українського нацiоналiзму був Микола Мiхновський (1873— 1924). Вiн розробив програму побудови самостiйної української держави, в якiй заперечував капiталiстичний шлях розвитку України, не визнаючи, однак, гасел соцiалiстичних та комунiстичних. Питаннями української державностi, формування української раси займався Юрiй Липа (1900— 1944). Головним завданням мiцної держави, на його думку, мала бути турбота кожного громадянина про примноження її багатства, "щоб кожен її громадянин був на своїм мiсцi, тобто там, де може вказати якнайбiльшу продуктивнiсть. У противному разi — це анархiя, змiшання й упадок держави як недоцiльної". Устрiй у державi має бути федеративний, бо державнiсть — "це федерацiя територiальних груп, що зв'язанi з центром своїм виборним уповноваженим, що його тiльки затверджує центр"'2 . Вiдмiннi вiд офiцiйної точки зору погляди на проблеми української державностi, нацiї, мови, культури мали Микола Хвильовий (Фiтiльов) i Олександр Шумський. У 20-тi роки М. Хвильового захопила iдея вiдродження української нацiї. На спроби утримати українську полiтичну думку в лещатах офiцiйної iдеологiї Кремля вiн вiдповiв цiлком певним ствердженням, що "українiзацiя є результат нездоланної волi ЗО мiльйонної нацiї". У романi "Вальдшнепи" письменник закликав молодi українськi патрiотичнi сили не ловити руками димок розвiяних iлюзiй "загiрної комуни", а вести боротьбу за нацiональне вiдродження. У статтi "Україна чи Малоросiя" М. Хвильовий виступає за державну самостiйнiсть України, вiдкрито поставивши питання: "Росiя — самостiйна держава? Самостiйна. Ну, так i ми самостiйнi. ... Наша молодь, що вся вийшла з трудящих верств нашого народу, не мириться i не помириться з пустопорожнiм браз-канням в iнтернацiоналiзм. Вона вимагає конкретної вiдповiдi, чи є Україна колонiєю Москви, чи нi? Якщо нi, тодi вона (молодь) хоче бути послiдовною i робить з цього для себе вiдповiднi державно-творчi висновки. "московським великодержавним шовiнiзмом". Вiн вiдзначав, що українське суспiльство, змiцнiвши, не примириться зi своїм пiдневiльним становищем. Продумана тактика, яка випливала з його свiтогляду i яку вiн застосував на культурному фронтi, була закликом до молодої української генерацiї йти власним шляхом. "Геть вiд Москви!" — цi слова М. Хвильового стали гаслом у такiй боротьбi. Пiсляреволюцiйна доба в Українi є перiодом не лише боротьби за утвердження самостiйностi України, а й пошукiв шляхiв духовного вiдродження нацiї. Це дiстало вiдображення у полiтичних поглядах Олександра Шумського — народного комiсара освiти України. Вiн виступав проти принципу централiзму в управлiннi Радянським Союзом, пiдготував лист до Й. Сталiна у 1926 р., де вказувалося на поглиблення процесiв українського нацiонального вiдродження i доцiльнiсть контролю за ними з боку саме українських комунiстiв, а не представникiв неукраїнського народу. Ігнорування цiєї об'єктивної вимоги може призвести до того, що українцi повстануть i скинуть владу, на яку дивляться як на чужоземну. Тому О. Шумський пропонував вiдкликати Л. Кагановича, Е. Квi-рiнга та деяких iнших керiвникiв-неукраїнцiв з високих державних i партiйних посад в Українi, бо вони нiчого доброго не робили для українського народу. Хвилю українiзацiї, яка сприяла розвитку полiтичної думки, на початку 30-х рокiв припинено сталiнським керiвництвом. Внаслiдок "чистки" у партiйному i державному апаратах полiтичну елiту України поставили на колiна. Це негативно позначилося на станi суспiльствознавства. У повоєннi часи щодо "неофiцiйної думки" Й. Сталiн продовжував полiтику "закручування гайок". Апогей її настав у 1951 р., коли на вiрш В. Сосюри "Любiть Україну" впало звинувачення у "нацiоналiзмi" й автора змусили опублiкувати принизливе каяття. Пiсля цього полiтична думка практично завмерла. стала поява нового поколiння митцiв, критикiв, зокрема Алли Горської, Василя Симоненка, Лiни Костенко, Івана Дзюби, Миколи Вiнграновського, Івана Свiтличного, Євгена Сверстюка, Івана Драча та iнших. Вони вимагали вiд уряду певних гарантiй про неприпустимiсть у майбутньому нових репресiй. Цих будителiв нової полiтичної думки стали називати "шестидесятниками". Першi прояви дисидентства мали мiсце в Києвi й у Захiднiй Українi — як органiзацiї кiлькох невеличких груп. Одна з них — "Група юристiв", її члени закликали до здiйснення законного права України на вихiд iз СРСР. Згодом такi групи були викритi, а їхнi члени засудженi до тривалих термiнiв ув'язнення. Неспокiй, що поширювався в радянськiй країнi, не мiг не стурбувати М. Хрущова. Вже у груднi 1962 р. вiн викликав до себе велику групу письменникiв i застерiг їх вiд надмiрного радикалiзму, давши чiтко зрозумiти, що Кремль вiльнодумства не дозволяє. В Українi хрущовську тезу пiдхопив А. Скаба — секретар ЦК Компартiї України з iдеологiчних питань. Навеснi 1963 р. на однiй з нарад вiн пiддав нищiвнiй критицi творчiсть Є. Сверстюка, І. Свiтличного, І. Дзюби та iнших письменникiв. Розпочалася чергова кампанiя боротьби з українським "буржуазним нацiоналiзмом". радянською конституцiєю принцип рiвноправностi всiх народiв СРСР, захищав культурнi права українського народу, виступав за розширення використання української мови, особливо у вищiй школi. 1970 р. вийшла його книга "Україна наша Радянська", де пiдкреслювалася iсторична автономнiсть України, прогресивна роль козацтва. Автор пишався тим, що з вiдсталого аграрного придатка царської iмперiї Україна перетворилася на суспiльство з передовою промисловiстю. Московське керiвництво звинуватило П. Шелеста у "м'якостi" до українського нацiоналiзму, потураннi економiчному "мiсництву" й у травнi 1972 р. увiльнило його з посади. Першим секретарем ЦК КПУ став В. Щербицький. хоча їхнi погляди суттє во вiдрiзнялися. Так, І. Дзюба у працi "Інтернацiоналiзм чи русифiкацiя?" дав аналiз теорiї i механiзму процесу русифiкацiї в Українi. "Репортаж iз заповiдника iм. Берiї", в якому емоцiйно виступив проти сваволi радянського офiцiозу, руйнування окремого iндивiда й цiлих народiв. Вiн виступив продовжувачем iдей донцовського iнтегрального нацiоналiзму, вiдкрито виражаючи своє ставлення до радянської системи, висловлюючи надiю на її крах i засуджуючи можливiсть компромiсу з нею. У 1965—1966 рр. було проведено ряд закритих судових полiтичних процесiв над молодими людьми iз середовища творчої i наукової iнтелiгенцiї. З цього приводу група iз 139 дiячiв науки, лiтератури i мистецтва, робiтникiв та студентiв звернулася з протестом до Л. Брежнєва, О. Косигiна i М. Пiдгорного, вимагаючи проведення вiдкритих судових процесiв i забезпечення прав громадян, гарантованих Конституцiєю СРСР. В умовах полiтичних переслiдувань i репресiй українськi дисиденти об'єдналися навколо журналу "Український вiсник", який почав таємно видавати В. Чорновiл, повернувшись iз заслання. З допомогою українських емiгрантiв матерiали журналу розповсюджувалися на Заходi. Вони iнформували про боротьбу дисидентiв з радянською тоталiтарною системою. Нова хвиля репресiй змусила багатьох дисидентiв, аби вижити, вiдiйти вiд активної дiяльностi, чого їм не простив В. Стус. Поступово шок проходив, i коли у 1975 р. СРСР пiдписав Гельсiнкську угоду, офiцiйно погодившись поважати права своїх громадян, дисиденти створили в листопадi 1976 р. у Києвi органiзацiю — Українську Гельсiнкську спiлку, яка налiчувала 37 учасникiв, її керiвником став Микола Руденко. У документах Гельсiнкської спiлки вiдзначалося, що "українська державнiсть — лише паперовий мiраж", де нехтуються права i свободи, бо якщо хочеш виїхати за кордон — ти "ворог держави", думаєш iнакше — "ворог держави". Група пропонувала звiльнити всiх полiтв'язнiв, вiдкрити кордони країни для вiльного виїзду та в'їзду, встановити всебiчний обмiн iнформацiєю, "створити всепланетне братство народiв на основi Об'єднаних Нацiй". Дiячiв новоутворених громадських органiзацiй стали називати "неформалами". Вони активно працювали в Українськiй Гельсiнськiй спiлцi, "Товариствi Лева", "Зеленому свiтi" та в iнших об'єднаннях. Пiдтриманi київськими письменниками, на початку 1989 р. "неформали" заявили про створення Народного Руху України за перебудову — громадської органiзацiї полiтичного спрямування. В її програмi обстоювалися iдеї суверенiтету Української республiки, вiдродження української мови та культури, наголошувалося на екологiчних проблемах, ставилося питання демократизацiї полiтичної та економiчної систем. Березневi вибори 1990 р. до Верховної Ради України i мiсцевих рад принесли перемогу демократичному блоку в Захiднiй Українi й частково у Києвi. Серед обраних депутатiв були колишнi полiтв'язнi: В. Чорновiл, С. Хмара, брати Горинi, І. Калинець. Використавши ейфорiю перемоги, демократичний блок провiв 16 липня 1990 р. через Верховну Раду Декларацiю про державний суверенiтет України. Пiсля провалу в серпнi 1991 р. так званого "державного перевороту" в Москвi Верховна Рада України 24 серпня 1991 р. прийняла Акт про державну незалежнiсть України. Збулася вiковiчна мрiя українського народу про вiдродження української державностi, незалежнiсть, соборнiсть України. Полiтична думка молодої держави вiдкрила нову сторiнку. Оцiнюючи стан розвитку полiтологiї в Українi, слiд вiдзначити, що на неї справляють вплив процеси, якi вiдбуваються нинi у суспiльствi: переглядаються концепцiї минулого, збагачуються сучасним досвiдом, створюється теоретична основа для виникнення нових напрямiв полiтичної науки. Це, безперечно, сприятиме не лише розвитку науки, а й якнайшвидшому входженню України у сiм'ю європейських держав. Лiтература 3. Драгоманов М. Вибране. — К., 1991. – 578с. 5. Основи полiтологiї: Курс лекцiй / Ф. Кирилюкта iн. — К., 1995. – 456с. 6. Основи полiтологiї: Курс лекцiй / За ред. М. Сазонова. — X., 2003. – 399с.