З КУРСУ "ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ"
НА ТЕМУ:
"В’ячеслав Липинський i Дмитро Донцов: двi концепцiї української державностi"
КИЇВ-2009
План
Вступ
Висновки
Список використаної лiтератури
Вступ
Україна отримала незалежнiсть досить недавно, а до того переживала довгий перiод, протягом якого не мала досвiду державного будiвництва. Тому, у той час, коли бiльшiсть європейських держав змогла виробити таку модель, що iсторично була оптимальною для них, Україна й досi перебуває в пошуках. Спроби запозичити готовi моделi державного управлiння на Заходi скорiше показали, що те, що добре для Францiї, для України може не пiдiйти. У цьому контекстi важливим є вивчення концепцiй державностi, запропонованими саме українськими вченими. Доробок В. Липинського та Д. Донцова мають, на мою думку, важливе значення ще й тому, що вони, на вiдмiну вiд переважної бiльшостi мислителiв того часу висловлювали iдеї устрою саме для України як незалежної держави, а не автономiї у складi великої iмперiї.
Об’єктом
дослiдження є концепцiї побудови української держави.
дослiдження - альтернативнi концепцiї української державностi В. Липинського та Д. Донцова.
Метою дослiдження
є описати та порiвняти двi концепцiї української державностi, сформованi на початку ХХ ст. В. Липинським та Д. Донцовим.
Дослiдити концепцiю української державностi В. Липинського.
Дослiдити концепцiю української державностi Д. Донцова.
Джерельну базу "Листи до братiв хлiборобiв: про iдею i органiзацiю українського монархiзму" та Д. Донцова: "Нацiоналiзм", "Дух наших традицiй", "За який провiд" та "Історiя розвитку української державної iдеї".
у ходi виконання роботи використовувався метод опису та порiвняння.
Робота складається з вступу, двох основних роздiлiв та висновкiв. У вступi подається актуалiзацiя теми, об’єкт та предмет дослiдження, мета та завдання дослiдження, джерельна база та методи дослiдження.
У першому роздiлi основної частини подається концепцiя української державностi
власну державу саме у такому виглядi.
У висновках подане порiвняння двох концепцiй української державностi, виявленi їх спiльнi та вiдмiннi риси за трьома критерiями - ставлення до демократiї та соцiалiзму, уявлення про устрiй майбутньої держави та у причинах, з яких Україна має право утворити свою державу, а не бути частиною чужої держави.
1. Концепцiя Д. Донцова
"альтернативною" до головних течiй епохи української революцiї.
утворити державу окремо вiд Росiї. У своєму "Нацiоналiзмi" - найбiльш ґрунтовнiй працi вiн наводить цiлу низку причин, з яких iдеї Драгоманова та iнших дiячiв минулого столiття є неправильними та шкiдливими, якi загалом можна пояснити у протиставленнi Шопенгаурiвського розуму i волi - Драгоманов та його послiдовники абсолютизували рацiоналiзм, матерiалiзм, повнiстю вiдкидаючи iррацiональне, хоча саме на iррацiональному, на думку Д. Донцова побудованi всi людськi iнстинкти, якi мають лежати в основi iдеї, якщо вона хоче бути життєздатною: "ХІХ-ий вiк - це був золотий вiк розуму, а разом iз тим i золотий вiк нашого декадентського нацiоналiзму. Шопенгавер, цей найзавзятiший ненависник вольового чинника i, заразом, його найлiпший, хоч i несвiдомий, апологет, - найяскравiше сформулював протилежностi двох поглядiв на свiт: вольового та iнтелектуалiстичного. Для Шопенгавера “сила, яка животiє i буяє в рослинi, яка витворює кристал, яка тягне маґнет до пiвнiчного бiгуна", яка дiє в матерiї як “втеча i шукання, розлука i получення”, нарештi, як “тягар, що... виявляється в кожнiм предметi, притягаючи камiнь до землi, а землю до сонця", так само як стремлiння людини до життя, все це - “лиш рiзнi форми виявлення" того, що “ми в собi називаємо волею".
Але цю “волю" вiдчуваємо ми в iнших тiлах лиш з аналогiї з нашою власною, самi ж тiла знанi нам тiльки як уявлення
нашої свiдомостi, як свiт окремих феноменiв, а на цьому свiтi панує не воля, а розум кавзальної причиновости, позбавлений усякої мiстики i всяких таємниць. Власне саме таким бачив свiт i ХІХ-ий вiк: це не був свiт тих, що творять, а тiльки свiт тих, що його обсервують; не тих, що дiють на оточення, а лиш тих, на кого дiє воно i його механiчний “закон”"[1]
.
Нацiональна iдея, за Д. Донцовим, має вiдповiдати шiстьом основним критерiям:
нацiональна iдея має пропагувати устремлiння до боротьби та розумiння того, що вона є конечною, без яких нi героїзм, нi вiра в життя неможливi[3]
;
нацiональна iдея має бути "романтичною" - ставити "нацiональну мiсiю" вище добробуту, iнтереси нацiї - вище iнтересiв генерацiї, мiцнiсть спiльноти - щастя одиницi, догматичною та iдеалiстичною[4]
;
iдея має бути фанатичною, нетолерантною - саме такi iдеї пiдносили держави на найвищий щабель їх розвитку, та "аморальною", що виростає з фанатизму i не є вiдмовою вiд етичних принципiв, навпаки - найжорсткiше дотримування моральних приписiв iдеї, якi, щоправда, можуть конфлiктувати з загальноприйнятою мораллю[5]
;
.
Крiм того, що iдеї "громадiвського соцiалiзму" були самi по собi нездатними до об’єднання нацiї та вiдкидали боротьбу за самостiйнiсть, вони мали й iншi недолiки. У статтi "Дух наших традицiй" Д. Донцов пише про те, що ХІХ ст. фактично призвiв до занепаду традицiї саме через розвиток соцiалiстичних iдей: "Ми шануємо традицiї старого Києва i його культуру. А iдеолог українського соцiалiзму й радикалiзму, називає традицiї київської Русi - традицiями "хамiв i розбiйникiв", якi треба "кинути в пiч", замiнивши "традицiями" соцiалiзму. "[8]
. Вiн рiзко засуджує Драгоманова та iнших "поступовцiв" та "демократiв", що вiдкидали нацiональнi традицiї як щось "ретроградне" та "реакцiйне" та протиставляли їм iдеї "поступу" та "космополiтизму" як нiбито щось цiннiше та кориснiше для народу[9]
. Окрiм того, Д. Донцов зазначає, що дiячам ХІХ ст. були притаманнi занадто iдеалiстичнi погляди на свiт: "Це були часи, коли вiрили - чи прагнули? - що слово правди заб'є облуду i егоїзм, класовий чи нацiональний; що у всьому, у всiх бiдах, виннi лише "царi та пани", а як, мовляв, прийдуть до слова народи, свобiднi i великодушнi, то наступить рай. Іван обiйметься з Ванюхою, чи з ким, єретикiв не палитимуть бiльше на кострищах, кати бавитимуться в ловеласiв, або викладатимуть пасьянси, тирани займуться добродiйством, або гратимуть на сопiлцi, лев ляже коло ягня, рай буде на землi i щастя в людях. А над усiм свiтом загориться радiсна веселка всецiлющої демократiї i братерства... "[10]
. Крiм того, вiн пiдкреслює, що таку деструктивну iдеологiю мають тiєю чи iншою мiрою всi сучаснi йому партiї, не залежно вiд того як вони себе подають.
Нинiшнi ж часи революцiї, зазначає Д. Донцов, зовсiм не схожi на те, що малювали собi лiберали та соцiалiсти, скорiше сучаснiсть схожа на "вiк XII, вiк "Слова о полку Ігоря", вiки XVI, XVII. Вiки, коли релiгiя, вiра, як нинi мова, була роздiльною межею мiж народами, була головною прикметою окремої нацiональностi. Коли, як нинi мовна, релiгiйна боротьба була боротьбою нацiональною. Коли, як писав iсторик: "в країнi все дихало злобою, помстою i одчаем""[11]
. Іншим недолiком вчення демократiв була наївна вiра в те, що народ з народом обов’язково порозумiються, навiть якщо до того один з них довiв неодноразово, що несе iншому лише знищення, а особливо його ставлення до росiян, що завжди несли українцям смерть; у цьому питаннi вiн критикує не лише лiбералiв та соцiалiстiв, але й Липинського (за його концепцiю "трьох Русей"[12]
: "Радикальний божок минулого вiку вчив, що союзниками нашими в Українi будуть "самi великороси" (москалi), що наш порятунок - в "лiбералiзмi, спiльнiм з освiченими великорусами". На ту саму ноту - лише замiняючи "освiчених великорусiв" якимись iншими "дорогими товаришами" з ІІ-го Інтернацiоналу (а навiть а Інтернацiоналу Троцького) чи "братами хлiборобами", спiвають i теперiшнi нашi соцiалiсти чи монархiсти. Їм треба вiрити, бо це ж, казав Драгоманов, "близнята по роду"... І як рiзнилася душа цих полiтичних дiтей вiд мужньої душi предкiв, наприклад вiд того самого Клирика Острожського з його заповiтом: "не личить говорити i радитися з слiпим про свiтло, з розбiйником про мир i згоду". А коли вже про згоду предки мислили, то iншу мали формулу. Вони домагалися, щоб з ними говорили "вольнi до вольних, рiвнi до рiвних - i чеснi до чесних". Як мало тi, що пакти укладали з Мануїльським чи iншими посланцями Ленiна в Києвi, звертали увагу на третю, найважливiшу, ланку цiєї формули. "[13]
.
Також Д. Донцов наголошує на рiзницi традицiйного негативного ставлення українцiв до зрадникiв, єретикiв, перебiжчикiв до вiри iнших i взагалi всiх, хто вирiзнявся серед спiльноти - їх проклинали, пiддавали анафемi, та iнтернацiоналiзмi нинiшнiх соцiалiстiв з їх доктриною примусової релiгiї та примусової нацiональностi, в їх неповазi до дисциплiни та необхiдностi покарань, фактично - невiдповiдностi їхнiх гасел їхнiм реальним силам: проголошуючи, що "в єдностi сила", а насправдi потураючи приватному iнтересу [14]
.
Останнiм, на що необхiдно наголосити у критицi Д. Донцовим лiбералiзму та соцiалiзму - їх зневага до патрiотизму. "Безмежно рiзними були i поняття патрiотизму - в тих вiках i в столiттi "вiдродження". Те, що тодi звалося патрiотизмом - тепер, на жаргонi драгоманiвцiв, зветься "шовiнiзмом". Те, що тодi звалося "отступництвом" - те, на жаргонi радикало-соцiалiстiв, зветься "космополiтизмом". Нiби потоп вiддiляє нас вiд тих часiв... "[15]
- пише вiн.
Д. Донцов нiчого не пише про устрiй, який вiн бачить iдеальним для України. Зрозумiло лише, що вiн вiдкидає тi, що їх iдеальними вважають для себе лiберали та соцiалiсти. Вiн переймає вiд Шпенглера подiл народiв на народи-плебеї та народи-пани. "Цей подiл на "лицарiв" i "свинопасiв" серед народiв, на аристократiв, панiв i плебеїв - не є подiлом класовим, соцiальним, лише - психологiчним, типолологiчним. Кожний народ представляє, в певнi хвилини, його провiдна верства. Вона може складатися - з касти жерцiв, феодалiв, дрiбної шляхти, бюргерiв, або "селянсько-робiтничої" бюрократiї, - це все рiвно. Наприклад, напередоднi великої революцiї 1789 року, знуджена пануванням i спрагла матерiальних утiх, французька феодальна аристократiя - хилилася вже до феллахського типу. Так само козацька аристократiя в Українi - виразний аристократичний тип за Богунiв i Дорошенкiв стає типом плебейським за панiв Халявських i Довгочхунiв"[16]
. Для свiтогляду панiв характерне прагнення до свободи, а для свiтогляду плебеїв - прагнення до рiвностi, навiть пiд владою самодержавного царя-батюшки; але найголовнiшою рисою, за якою можна розрiзнити плебея вiд пана є його ставлення до влади - "плебея пiзнаєте, особливо, i по тому, що вiн недооцiнює значення полiтичного власновладства"[17]
. В наших же лiбералiв прагнення до самостiйностi стояло нижче за прагнення до самостiйностi, мало того - вони зневажають традицiї боротьби за державнiсть козакiв, називаючи їх "хамами та розбiйниками" та державницькi традицiї Русi, бо князi руськi - насильники i чужинцi, феодали i нероби, що лише марнували народне добро та рiзалися з кочовиками, не даючи простому народу працювати[18]
. Д. Донцов же зазначає, що цi "розбiйники" i "експлуататори" якраз i витворили єдину українську нацiю та всi культурнi надбання[19]
. Цю проблему - як вiн її називає - рала i меча ("соцiальної" i "полiтичної" волi) вирiшує на користь останньої. Козацтво вiн розглядає як шляхту, як аристократiю, i перш за все за духом, за їх ставленням до правил "доброго тону", з їх прагнення до завоювання волi, а не до того, щоб їм її подарував якийсь пан чи цар, як це вiн бачить у драгоманiвцiв[20]
.
Велику увагу вiн придiляє типу людини - тодiшньому i теперiшньому. Нинiшнiй лiберал-космополiт прагне спокою та неробства, тодi як людина княжої доби "нiколи не охлявала нi фiзично, нi морально, яка була вiчно на сторожi" - справжнього iдеалу лицаря[21]
. Саме за такого провiдника Д. Донцов прагне для українського народу. У своїй статтi "За який провiд" вiн описує такий iдеал - мудрий, шляхетний та мужнiй, не працiвник тихого хлiборобського труда, а людина, що не прагне спокою, що готова вiдстоювати права свого народу до останнього[22]
. Тип же полiтика, який був сучасним революцiї був прямою протилежнiстю iдеалу, а тому їх легко було обдурити, залякати та пiдкупити; такий тип полiтика - "з холопським спритом, замiсть державної мудростi", без iдеалу, а лише з приватними iнтересами та без великої вiдваги характернi для перiоду занепаду, в перiод же вiдродження такi лiдери швидко зникають[23]
.
"iдеальнi лицарi", проте об’єднуватись їм з iншими, "неiдеальними", нi в якому разi не можна, оскiльки "Об'єднання повинно i мусить бути. Але об'єднання людей одного духа, гарячої вiри i випробуваного характеру! Людей iдеї! Добiр кращих!"[24]
.
"Історiя розвитку української державної iдеї" видiляє як матерiальнi - багатство ресурсiв, досить велику територiю та населення, щоб забезпечити своє iснування без вiйн за землю з сусiдами, так i духовнi передумови української державностi через свою далекiсть вiд культури Росiйської i наявнiсть у нiй своєї культури та мови, що має бiльше спiльного з Захiдною культурою, анiж з культурою росiйською[25]
.
Основним iдеологiчним твором В. Липинського вважаються "Листи до братiв-хлiборобiв: про iдею i органiзацiю українського монархiзму". Саме за нею i розглянемо його концепцiю влаштування української держави.
Перш нiж говорити про свою концепцiю, В. Липинський критикує ту, що її спробували втiлити в життя дiячi Центральної Ради. По-перше, вiн зазначає, що "весь перший перiод Центральної Ради в унутрiшнiй полiтицi пройшов - як було сказано - пiд гаслом боротьби з самостiйниками взагалi, а з самостiйниками несоцiалiстами зокрема. Ми українськi самостiйники несоцiялiсти хотiли тодi негайного проголошення незалежности України, миру з Центральними Державами та вiйни з Керенським, якого ми вважали ставленником анонiмного мiжнароднього фiнансового капiталу. "[26]
. Натомiсть дiячi Центральної ради об’єднались з Керенським i продовжили наступ проти Центральних Держав, в результатi, на його думку, Україна втратила реальний шанс встановити самостiйнiсть з допомогою вiйськ Центральних Держав, оскiльки ще була достатньо сильною[27]
. Це перетiкає у наступну його тезу проти Центральної Ради та решти демократiв - не знаючи iдей демократiв європейських, вони замiнили боротьбу нацiональну на боротьбу класову, що призвело до того, що народ почав сприймати гетьманiв як зрадникiв та вiдмовлятись вiд свого славного минулого, вiд своїх традицiй, що є найбiльшою трагедiєю i вiрний знак, що нацiя починає вмирати[28]
. Пiдсумовуючи, В. Липинський пише, що перемога iнтелiгентської української демократiй означала "з боку iдеольогiчного - мiшанину росiйського брошуркового соцiялiзму з українським театральним козацьким жупаном; з боку полiтичного - шукання здеклясованою iнтелiгенцiєю, яка раптом опинилась в ролi державних будiвничих а не полiтичних посередникiв i опозицiонiстiв, того, чого нема - творчої iдеольогiї здекласованого селянства, iдеольогiї пiв-пролєтаря, пiв-хлiбороба... Врештi з боку державного перемога української демократiї означала олiгархiю соцiялiстичних партiй, що держатись могла тiльки при допомозi якоїсь чужої сили. "[29]
. До того ж, зазначає мислитель, українському руху бракувало якоїсь високої iдеї, спiльної для всього народу, був лише нацiональний меркантилiзм "Україна - десятина... Бери й бий! Не дай i бий!"[30]
. "Досвiд iсторiї дiйсно пiдтвердив, що нацiї, де переважають "нейтральнi" чи то у внутрiшнiй, чи то в зовнiшнiй боротьбi, неминуче засудженi на смерть i рабство. Боязливе полювання у внутрiшнiй боротьбi на чужу перемогу робить кожну таку перемогу неповною й тому всякий внутрiшнiй лад нетривким; а в боротьбi зовнiшнiй все й безумовно кiнчиться поневоленням тих, хто на чужу перемогу рахує.
Мiж iншим, i наше iсторичне поневолення в певнiй мiрi пояснюється тим, що ми пiд час "Руїни", в боротьбi мiж Москвою й Польщею, будували свою будуччину не на власнiй перемозi, а на перемозi то одного, то другого сусiда…. В результатi нацiя наша опинилась у залежностi i вiд Москви й вiд Польщi; всi нашi войовничi елементи спольщились та помосковились, а при українствi лишились самi нейтральнi пацифiсти - вiчно покривдженi. …. Отже, кожному, кому дорога будуччина нашої нацiї, не вiльно в тiй домашнiй вiйнi, яка тепер на Українi розгорiлася, оставатися нейтральним. Навiть якщо ця нейтральнiсть випливала з глибокого патрiотизму i щирої любовi до всiх Українцiв. В таких хвилинах, коли важиться доля нацiї, iсторiя не вирiзняє помiж нейтральних боягузiв i полiтичних спекулянтiв вiд чесних i щирих патрiотiв. "[31]
- зазначає В. Липинський. У той же час, зазначає вiн, що на момент написання "Листiв..." (доба української революцiї) iдеологiя українських iнтелiгентiв роздiлилась на цi самi руйнiвнi течiї, лаючи, при цьому Гетьманiв, що чинили так само[32]
. Останнiм недолiком української демократiї за В. Липинським треба вважати нездатнiсть створити армiю та вести вiйну, що могла б об’єднати українську нацiю та допомогти їй здобути самостiйнiсть: "Кожна демократiя в чистiм видi, така, як наша сучасна демократiя українська - це органiзм без спинного хребта. Спинний хребет кожної державної, отже й державної демократичної органiзацiї - армiя, не твориться "виборами", анi демократичною, найбiльше "народолюбною" полiтикою. Армiя твориться силою, зверху вниз, а не знизу вверх - монархiчними, коли ж монархiя в даний мент неможлива - то аристократичними, хоча-б навiть бiльшовицькими - диктатурами. І наша Народня Республiка могла б армiю сотворити тiльки в такiм разi, коли б у самiм початку росiйської революцiї найшовся був український диктатор. Подiбно як Хмельницький зумiв сполучити українську "чернь" з українською шляхтою - так вiн мусiв би сполучити соцiяльний селянський фермент з творчим українським аристократичним елєментом у однiй понадкласовiй всенацiональнiй армiї й армiю цю кинути в вiйну - за оборону вiри, за здобуття египетських пiрамiд, за свiтову соцiяльну революцiю, за захист цивiлiзацiї перед варварами, за священнi права людини, за винищення "буржуїв" усього свiта. Гасло це справа другорядна, аби армiя й аби вiйна, бо без того нi одна держава в свiтi на руїнах революцiї повстати не могла й не може. А гасло само тодi напрохувалось - це вiйна за волю України з Росiєю временного правительства - з Керенським. За цим гаслом пiшла б була вся "большовицька" Україна, пiшли б були всi правi хлiборобськi й монархiчнi круги, що всяких "кадетiв" росiйських не переварюючи, з хвилиною абдикацiї Царя могли вважати, що переяславська умова й злука Московщини з Україною перестала iснувати. "[33]
.
а iнтересам землевласникiв (хлiборобiв) їх iдеологiя суперечить, а тому їм така демократiя не потрiбна[34]
.
Вiдкидаючи таку модель демократiї, В. Липинський пропонує свою концепцiю державностi.
"Тiльки єдиний хлiборобський, до землi мiцно прив'язаний i з рiльничої продукцiї, а не з полiтики живучий клас заiнтересований кровно - життям а не словами - в iснуванню власної, незалежної Української Держави. Вiн по класовiй своїй природi не може бути нацiональним посередником мiж чужими урядами й "народом". Вiн українським може бути лише у власнiй державi, або мусить бути неукраїнським у державi чужiй. І хлiборобовi - Українцевi нема життя анi пiд Лєнiним, анi пiд Пiлсудським. Нема життя навiть у тих "українських республiках", що пiд патронатом Москви i Польщi могли б на якийсь час появитись. Його жде там доля Петра Дорошенка, Науменка й iнших, убитих українськими побiчниками Москви, доля Миколи Устимовича, Болбочана й iнших, убитих українськими побiчниками Польщi. Отже, коли наш клас хлiборобський нацiонально органiзується, коли його активнiсть нацiональна, як це було за гетьманування Павла Скоропадського, зростає, то не заганяйте нас назад силомiць у "нацiональнi меншости", не руйнуйте земельної пiдстави, без якої нема й не може бути Української Держави, нема й не може бути Української Нацiї. "[35]
. Цей клас - носiй українських традицiй, єдиний не зiпсований демократичними iдеями клас, саме на його долю випадає будiвництво Української Держави та вiдродження господарства, отже, держава має бути такою, що б вiдповiдала його баченню держави, його психологiї[36]
.
Майбутню державу В. Липинський уявляє у формi трудової монархiї, зi спадковим гетьманом на чолi, який повинен стояти над класами i партiями, над всiєю нацiєю, бути вiдповiдальним перед своєю сiм’єю, своїм сином-наступником та всiєю нацiєю, щоб i вони вiдповiдали перед нацiєю[37]
. Гетьман - не перший серед певного класу, а охоронець спокою всерединi держави, необхiдного для працi, плоди якої розподiляються самi працiвниками через їх професiйнi органiзацiї - "Ради"[38]
. Фабрики та села отримують повну свободу, вони самi вирiшують свої справи, без панiв та власникiв, але "Коли той фабрикант i той пан, по своїй працездатностi й по своїм органiзаторським аристократичним здiбностям потрiбний - хай лишається й у купi з ними живе та працює; як нi - коли вiн тiльки народолюбець-демократ, а фабрики чи господарства сам зорганiзувати не вмiє - хай собi йде геть"[39]
. На думку В. Липинського, хоча такої форми правлiння нiде ще немає, Україна має всi передумови стати першою державою, що її встановить, оскiльки має мiцне консервативне хлiборобське селянство, пiвселянське робiтництво, слаба республiканська фiнансова буржуазiя, нечисленна республiканська iнтелiгенцiя[40]
.
Для В. Липинського свобода без авторитету - пустий звук; iстинну свободу має гарантувати армiя, створена Монархом[41]
.
добору забезпечить кращi результати, нiж вибори, оскiльки виборна влада завжди пов’язана з партiями, якi схильнi бiльше працювати заради покращення свого власного становища i покращення становища своїх наступникiв[42]
. Демократична ж республiка завжди централiзована i управляється непродукуючою iнтелiгенцiєю, що є вигiдною для панiвних буржуазних класiв[43]
. "Авторитет, влада й вiдповiдальнiсть у народу внизу, а свобода й безвiдповiдальнiсть зверху - це державний принцип Народньої Республiки. Свобода внизу, а авторiтет, влада й вiдповiдальнiсть зверху - це державний принцип Трудової Монархiї"[44]
- пiдсумовує вiн.
В. Липинський не вiрить в демократичну, всенацiональну й всекласову iдею для об’єднання; вiн говорить, що об’єднати нацiю, вiдродивши традицiї нацiї, може лише монархiя: "Чи можна без монархiї помислити собi: з'єднання Нiмеччини, Францiї, Італiї або вiдродження менших нацiй, як Болгарiя, Румунiя, Норвегiя. Чому ми маємо бути винятком? Чи тому може, що нацiональна свiдомiсть у нас менша?"[45]
.
"триголову" українську культуру, що для мислителя є нонсенс; монархiя має прибрати цi зайвi гiлки - полонофiльство та москвофiльство, що є лише наслiдком перетворення мистецтва та культури на засоби партiйної боротьби, а отже культура стане не партiйним, а всезагальним благом[46]
.
врештi-решт вели до її повалення, i наводить приклад Норвегiї, що пiсля вiддiлення вiд Швецiї встановила республiку на певний час, проте швидко стала монархiєю приблизно з тих же причин, з яких монархiя має бути встановлена i в Українi[47]
.
В. Липинський видiляє три "основнi методи органiзацiї" "нацiональної аристократiї": класократiю, охлократiю та демократiю. Пiд нацiональною аристократiєю вiн розумiє прошарок найкращих, тих, хто на даний момент стоїть на чолi нацiї, а методи її органiзацiї вiдрiзняються спiввiдношенням раси активної та раси пасивної.
("жовтi") має двi основнi прикмети: лицарство та войовничiсть та прагнення до матерiальної працi, що разом робить з них тих лiдерiв, що, завоювавши територiю, не просто використовують те, що на нiй вже було, а сприяють розвитку пасивної раси ("чорних") [48]
. Умовами такого органiчного спiвжиття "жовтих" i "чорних" є обмеження поривiв жовтих (обмеження свiтської влади духовною або спадкова монархiчна влада, що сама по собi обмежена законом), сполучення "жовтих" з найкращими з "чорних", що мали витворитись на попередньому етапi розвитку[49]
. Пасивний клас при цьому теж повиннi мати чiтко визначенi прикмети: вони мають в зачатках тi прикмети, що їх мають "жовтi"[50]
. Коли через кiлька поколiнь поступово вiдбувається таке об’єднання, з’являється територiальна єднiсть "жовтих" i "чорних", i так вiдтворюються спiльнi традицiї, спiльний монарх, i, врештi решт, спiльна нацiя[51]
В. Липинський передбачав, що можливе створення союзу "трьох Русей" (саме союзу, а не федерацiї), якщо у всiх трьох встановиться класократiя[52]
.
Нацiональна свiдомiсть, за В. Липинським, залишилась лише у стихiйному, неусвiдомленому виглядi, а тому її не можна розвивати демократичними шляхами, оскiльки кожна партiя зi своїм власним розумом трактуватиме поняття нацiї так, як їй заманеться, в результатi чого може статись так, що залишаться нацiї московська i польська, а українська - лише партiя; саме для того, щоб запобiгти цьому, українцям необхiдна держава з Монархом - Гетьманом, що є персонiфiкованим образом української нацiї[53]
.
Висновки
"Листiв до братiв-хлiборобiв" В. Липинський пише як про людину, яка всiх зраджує та робить з iдеї самостiйностi засобом для здобуття лiтературної слави[54]
. Не дуже добре ставився до В. Липинського Д. Донцов, що звинувачував його через те, що той не виключав можливостi створення союзу "трьох Русей". Не зважаючи на це, у їх концепцiях є досить багато спiльного. По-перше, обидва вони вважають, що демократiя, її iдеї є в корнi неправильними та не сприяють утворенню самостiйної України.
якою вона має бути для того, щоб збудувати самостiйну державу.
І Д. Донцов, i В. Липинський придiляють дуже багато уваги збереженню традицiй, що саме на цих традицiях має будуватись держава, i одна з причин, через якi обидва цi мислителi вiдкидають демократичнi iдеї - те, що виразник демократичних iдей - iнтелiгенцiя, не має власних традицiй, а старi традицiї руйнує.
"рацiональнi" - такi, що не пробуджують iнстинкти, а лише намагаються промовляти до розуму.
Є, звичайно, i певнi вiдмiнностi. Д. Донцов виступає проти будь-яких союзiв, навiть пiсля здобуття незалежностi, особливо з Росiєю, що завжди несла смерть українцям;
В. Липинський зазначає, що союз (не федерацiя) України з Росiєю та Бiлоруссю можливий, якщо в усiх трьох державах встановиться класократичне правлiння - найкраще з усiх можливих.
Для В. Липинського нацiональна iдея персонiфiкована, у Д. Донцова ж такого чiткого, однозначного вираження нацiональна iдея не знаходить.
2. Донцов Д.І. За який провiд. - http://www.banderivets.org.ua/index. php? page=pages/zmist8/Donzov/hrest/Zayakyi
3. Донцов Д.І. Нацiоналiзм. - http://www.banderivets.org.ua/index. php? page=pages/zmist8/Donzov/Nationalism
4. Донцов Д. Історiя розвитку української державної iдеї. - К.: Товариство "Знання" України, 1991. - 48 с.
5. Липинський В. К. Листи до братiв хлiборобiв: про iдею i органiзацiю українського монархiзму. - Нью-Йорк: Булава, 1954 - 470с.
[1]
Донцов Д.І. Нацiоналiзм. - http:// www.banderivets.org.ua /index.php?page=pages/ zmist8/Donzov/ Nationalism
[3]
Там само
[4]
Там само
[5]
Там само
[6]
Там само
[8]
Донцов Д.І. Дух наших традицiй. - http://www.banderivets.org.ua/ index.php?page=pages/ zmist8/Donzov/hrest/Duh
[10]
Там само
[12]
Липинський В. К. Листи до братiв хлiборобiв: про iдею i органiзацiю українського монархiзму. – Нью-Йорк: Булава, 1954 – с. 328-329
[15]
Там само
[16]
Там само
[17]
Там само
[18]
Там само
[19]
Там само
[21]
Там само
[22]
Донцов Д. І. За який провiд. - http://www.banderivets.org.ua/ index.php?page=pages/ zmist8/Donzov/hrest/Zayakyi
[24]
Там само
[25]
Донцов Д. Історiя розвитку української державної iдеї. – К.: Товариство «Знання» України, 1991. – с. 34-41
[28]
Там само, с. 12-14
[29]
Там само, с. 14
[30]
Там само, с. 15-16
[31]
Там само, с. 4
[32]
Там само, с. 23
[33]
Там само, с. 39-40
[34]
Там само, с. 24-32
[35]
Там само, с. 41-42
[36]
Там само, с. 42
[38]
Там само, с. 43
[39]
Там само, с. 43
[40]
Там само, с. 43
[41]
Там само, с. 44
[46]
Там само, с. 48
[47]
Там само, с. 48-49
[49]
Там само, с. 221- 223
[52]
Там само, с. 286-329
[53]
Там само, с. 84-85
|
