Влада як найважливiший атрибут полiтики
демократизацiї полiтики
вона все бiльше виходить iз вузьких коридорiв влади;
означає поступову втрату абсолютної монополiї держави на її проведення.
Полiтика сьогоднi стала справою полiтичних партiй, суспiльних рухiв, рiзноманiтних самодiяльних органiзацiй населення.
Велике значення для демократизацiї полiтики має: зростаючий вплив на її визначення суспiльної думки.
Суспiльна думка – це соцiальна позицiя рiзних прошаркiв населення, вiд полiтичних настроїв i активностi котрих багато в чому залежать перспективи реалiзацiї тої чи тої державної полiтики. Тому суспiльна думка все бiльше стає своєрiдною i дiйовою формою суспiльного контролю над полiтикою держави.
Не випадково, що сьогоднi у всiх цивiлiзованих країнах створюються структурнi пiдроздiли по зв’язкам з суспiльно-полiтичними силами, служби iнформацiї населення про найважливiшi полiтичнi подiї, що робить полiтичну сферу бiльш вiдкритою i доступною для громадян. Розширюється соцiальне представництво в полiтицi: в США на початку 80-х рр. Президентом країни був вибраний бувший актор Рейган, у 2003 роцi – губернатором штату Калiфорнiя – актор Арнольд Шварценегер, Президентом Польщi – слюсар Валенса, Чехiї – письменник Гавел, Болгарiї – фiлософ Желев, у Росiї – губернатором Алтайського Краю обрано актора Михайла Євдокимова, тощо.
Істотною тенденцiєю розвитку полiтики є: формування її нових напрямкiв.
Пiдвищується її значення у вирiшеннi глобальних проблем людства, проблем молодi, нацiональної безпеки
тощо.
Розвиток цивiлiзованостi суспiльства визначив значний зворот полiтики до людини, її рiзноманiтних потреб, iншими словами, визначив: стiйку тенденцiю гуманiзацiї полiтики.
Проголошення у ХХ сторiччi людини як найвищої соцiальної цiнностi орiєнтує полiтику, її гiдностi.
Тенденцiя повороту полiтики до людини рельєфно проявляється в мiжнародних актах про права людини. Ними забороняються зазiхання на життя, честь i достоїнство людини з боку будь-яких владних структур. Вiдповiднi права i свободи, їх недоторканiсть, безпека людини проголошуються i конституцiєю України найвищою соцiальною цiннiстю.
Але поворот, звертання полiтики до людини має своїм наслiдком i полiтизацiю самої особистостi. Полiтологи помiтили, що в нашi днi: значно пiдвищилась полiтична активнiсть населення
, полiтика стає внутрiшньою потребою людини.
Гуманiзацiя полiтики має прояви i в прийняттi низки мiжнародних актiв, що засуджують тероризм, расизм, фашизм i iншi крайнi прояви iдеологiї насильства над народами, людиною;
– плодотворна i перспективна тенденцiя, вона повнiстю вiдповiдає iнтересам народiв, кожної людини, узгоджується iз свiтовими процесами iнтернацiоналiзацiї суспiльства.
Важливою тенденцiєю розвитку полiтики є
.
У внутрiшнiй полiтицi – це iдеї правової держави i соцiальної держави. У зовнiшнiй – iдеї верховенства загальнолюдських iнтересiв над нацiональними, пiдхiд до людства як цiлiснiй, взаємопов’язанiй свiтовiй спiльноти.
Виключно перспективною тенденцiєю розвитку полiтики є: змiцнення її зв’язку з правом i мораллю.
Полiтика, право i мораль не просто йдуть поряд, а все бiльше зливаються, народжується новий феномен соцiальної дiяльностi людей.
В цiлому полiтика розвивається планомiрно, цiлеспрямовано, на науковiй основi. Але наука дає в значнiй мiрi iдеальну картину полiтики. Реальний її стан вимагає детального аналiзу проблем, котрi ведуть до деформацiї полiтики.
Аналiз практичної полiтики показує, що вона ще далека вiд iдеалу. Полiтика ще залишається зручним прикриттям для деяких соцiальних прошаркiв, груп в реалiзацiї їх корисних, егоїстичних iнтересiв. Поєднання полiтики з демагогiєю, спекуляцiя на її нормативних цiнностях, навмисне викривлення дiйсних полiтичних намiрiв затверджують iснування антигуманних моделей полiтичної дiяльностi, наносять вiдчутну шкоду iнтересам i потребам мiльйонiв людей.
Що ж викликає найбiльшу тревогу i непокоєння людей? Вiдмiтимо
найбiльш iстотнi
Полiтичне життя бiльшостi держав поки що характеризується значною
, рiзним ступенем їх участi у полiтицi. Зверхполiтизацiя окремих бокiв життя суспiльства нерiдко супроводжується зростанням полiтичної пасивностi молодi, людей фiзичної, а часто-густо i розумової працi.
Це сприяє затвердженню у таких країнах полiтичних режимiв, що не мають необхiдної соцiальної пiдтримки, достатньої легiтимностi. Сьогоднi в Українi, як i в усiх республiках колишнього СРСР, рiзко скоротилося представництво в структурах органiв влади всiх рiвнiв робiтникiв, селян, молодi, жiнок, що залишає їх поза необхiдним соцiальним захистом, сприяє зниженню життєвого рiвня.
Помiтною стає: недооцiнка розвитку духовної сфери,
що вкрай негативно позначається на суспiльнiй моралi.
Негативний соцiальний ефект має i:
Очищення внутрiшньої полiтики, формування її на ґрунтi сучасних нормативних розробок демократiї, права, моралi – процес складний i довготривалий. Але iншого шляху становлення дiйсно загальнонародної полiтики в природi не iснує.
Специфiка воєнної полiтики
Актуальною полiтологiчною проблемою є дослiдження воєнної полiтики сучасних держав – спецiалiзованої галузi теоретичної i органiзацiйно-практичної дiяльностi суб’єктiв загальної полiтики, виявлення її реальних, а не декларативних вимiрiв.
Полiтологiчний рiвень осмислення воєнної полiтики держави вимагає чiткого окреслення її суб’єкт-об’єктної основи, структури, факторiв розвитку тощо. Найбiльш вiдповiдальним та складним етапом i компонентом воєнної полiтики є формування воєнно-полiтичних рiшень i планiв, визначення найбiльш доцiльного варiанту воєнно-полiтичної стратегiї держави.
Така стратегiя повинна вiдповiдати наявнiй воєнно-полiтичнiй обстановцi, не суперечити воєнно-доктринальним iдеям та принципам.
Саме на цьому етапi вiдкривається простiр воєнно-полiтичного мистецтва, що полягає в умiннi приводити у вiдповiднiсть з воєнною полiтикою держави воєнну стратегiю, оперативне мистецтво i тактику. Воєнно-полiтичнi рiшення i плани мають бути вивченi, усвiдомленi i зрозумiлi тим, кому належить їх виконувати. У певнiй своїй частинi вони можуть бути предметом суспiльної думки та об’єктом уваги засобiв масової iнформацiї. У будь-якому випадку воєнно-полiтичнi рiшення i плани слiд розглядати як духовну мотивацiю майбутньої життєдiяльностi соцiальних груп, залучених у їх виконання, вихiднi принципи та iдеї виховної (патрiотичної) роботи серед вiйськовослужбовцiв i цивiльного населення.
Воєнно-полiтологiчнi дослiдження не можуть обiйти увагою практичнi дiї вiдповiдних структур, спрямованi на реалiзацiю воєнно-доктринальних iдей i конкретних планiв.
Основними напрямками воєнно-полiтичної практики суб’єктiв воєнної полiтики, як правило, є керiвництво воєнним будiвництвом у цiлому, керiвництво та управлiння збройними силами, регулювання воєнно-полiтичних вiдносин з iншими державами, коалiцiями держав, iншими армiями за допомогою засобiв воєнної дипломатiї i воєнного спiвробiтництва, полiтичне керiвництво збройною боротьбою, воєнними дiями, миротворчими операцiями та iншими видами воєнної практики мирного часу
створення або ж реорганiзацiї (реформування) всiх державних структур
, корекцiї внутрiшньо- та зовнiшньополiтичних завдань, воєнної полiтики у цiлому. Вiдповiдно, найбiльш гострим i складним завданням України на сучасному етапi стало вирiшення комплексу проблем вiйськового будiвництва взагалi i створення воєнної органiзацiї держави зокрема.
Це обумовлено сукупнiстю нових геополiтичних, регiональних, внутрiшнiх причин, у полi яких розгортається державотворчий процес.
Таким чином, специфiка воєнної полiтики полягає в тому, щоб вiдповiсти на ряд питань, пов’язаних з соцiальним призначенням, сутнiстю, структурою воєнної органiзацiї держави, особливостями її функцiонування в рiзних iсторичних умовах: в умовах мирного часу, в умовах ескалацiї воєнних небезпек i загроз, в умовах вiйни, у повоєнний перiод.
Короткий аналiз полiтики як особливого соцiального феномену, зроблений в лекцiї, дозволяє зробити такi
:
- полiтика – це специфiчне соцiальне явище, що охоплює все суспiльство, всi сфери людської життєдiяльностi;
- полiтика має високий соцiальний статус i чинить вирiшальний вплив на розвиток суспiльства;
- полiтика, як прояв соцiальної активностi людей – це одночасно i форма їх соцiальної вiдповiдальностi.
- полiтика породжується реальними соцiальними вiдносинами суспiльства, має об’єктивну природу, внутрiшньо притаманна суспiльству i грає визначальну роль у його розвитку;
- полiтика як наука i мистецтво управлiння державою, реалiзується через особливий вид людської дiяльностi. Але суб’єктивна сторона полiтики не усуває необхiдностi пiзнання i спирання на об’єктивнi закони i принципи її функцiонування;
- полiтика охоплює все суспiльство, проводиться по численним напрямкам, що пiдкреслює складнiсть i взаємозв’язок полiтичного впливу на всi сфери розвитку суспiльства;
виховання захисникiв України.
Влада як найважливiший атрибут полiтики
2. Засоби та типи влади. Армiя i полiтична влада.
Основою полiтики є влада. Вона представлена державою, його установами i ресурсами. Влада сприяє ефективному задоволенню загальнозначущих, групових i часток iнтересiв. З цiєї причини вона виступає головним об’єктом боротьби i взаємодiї груп, партiй, рухiв, держави, iндивiдiв.
i припинення насильства i несправедливостi окремих осiб”.
По своїй природi влада – явище соцiальне, оскiльки виникає в суспiльствi. Суспiльство без влади – хаос, саморуйнування соцiальних зв’язкiв. Потреба у владних механiзмах обумовлена рядом причин, i насамперед необхiднiстю додати взаємодiям мiж людьми доцiльнiсть, розумнiсть, органiзованiсть, створивши загальнi для всiх правила поведiнки. Крiм того, наявнiсть влади викликана об’єктивною потребою в регуляцiї соцiальних вiдносин, узгодженнi й iнтеграцiї рiзноманiття незбiжних iнтересiв i потреб людей за допомогою рiзних засобiв, у тому числi i примуса.
Влада з’явилася з виникненням суспiльства i буде в тiй або iншiй формi завжди супроводити його. Влада необхiдна передусiм для вiдтворення людської природи. Формування влади зумовлено необхiднiстю суспiльного виробництва, яке немислеме без пiдкорення всiх учасникiв єдинiй волi, а також потребою регулювання соцiальних вiдносин мiж людьми.
– кожний з них акцентує увагу на однiй зi сторiн цього складного явища.
Одне з найбiльш раннiх визначень влади
Вiдповiдно до даної концепцiї всяка державна влада походить вiд бога, а всi монархи, що здiйснюють владу, – лише виконавцi божественної волi. Потреба у владi виводилося з тези про „природну грiховнiсть” людини. По своїй сутностi влада є божественним установленням, що засновано на християнських заповiдях. Пiдпорядкування людей волi Божої, принципам божественного розуму забезпечує порядок у суспiльствi, самозбереження i продовження людського роду.
Бiологiчна концепцiя влади.
Представники бiологiчної концепцiї влади розглядали її як механiзм приборкання людської агресивностi, закладеної в найбiльш фундаментальних iнстинктах людини як бiологiчної iстоти.
Французький полiтолог М. Марсель (1889-1973) вважав: „влада не є факт специфiчно людський, вона має передумови i коренi в бiологiчнiй структурi, що загальнi нам iз тваринами” Ф. Нiцше (1844-1900) зтверджував, що влада є воля i здатнiсть до самоствердження. Пiзнiше бiологiчне трактування влади виявилось основою обґрунтування права панування одних народiв iншими.
(вiд англ. behevior – поведiнка). Влада розглядається
як вiдношення мiж людьми, при яких однi панують, командують, а iншi пiдкоряються i виконують рiшення перших.
Особливiсть пiдходу полягає в тому, що вiн зосереджує увагу на особливостях людей, на мотивах їхнього поводження в боротьбi за владу. Первiснi iмпульси до володарювання закладенi в природi окремих особистостей, у їхньому прагненнi до влади (воля) i здатностi володарювання (володiння „полiтичною енергiєю”). Далi, важливу роль грають тi блага i привiлеї, що за всiх часiв одержують люди, що мають владу. Для багатьох боротьба за владу є способом самоствердження, компенсацiєю за уродженi або придбанi недолiки.
Влада розглядається як системно-утворююче вiдношення в полiтичнiй системi суспiльства.
Всi iншi елементи системи зв’язанi з нею безпосередньо. Призначення влади – регулювати вiдносини мiж людьми i суспiльством в цiлому, включаючи державно-полiтичнi iнститути; регулювати виникаючi конфлiкти. Задача влади – досягнення в суспiльствi стабiльностi, як полiтичної, так i економiчної.
Структурно-функцiональна концепцiя влади.
Засновником даної концепцiї вважається Парсонс. У рамках даної концепцiї влада розглядається як вiдношення нерiвноправних суб’єктiв, чиє поводження обумовлене виконуваними ними ролями (наприклад, роль керуючих або керованих).
При цьому пропонується, що соцiальна роль визначає стиль (тип, характер, змiст) очiкуваного вiд людини поводження, що вiдповiдає тому положенню в суспiльствi (статусовi), яке вiн займає.
(вiд французького слова „relation” – вiдношення).
У цьому випадку влада з’являється як взаємодiя її суб’єкта й об’єкта, за допомогою визначених засобiв контролює об’єкт.
Таке розумiння влади дозволяє розкрити її структуру, об’єднати в єдине цiле рiзнi її характеристики. Основними компонентами влади є її суб’єкт, об’єкт, засоби (ресурси) i процес, що приводить у рух усi її елементи i механiзми, засоби взаємодiї мiж партнерами.
Суб’єкт
i об’єкт
– безпосереднi носiї влади. Суб’єкт
втiлює активний, направляючий початок влади. Їм може бути окрема людина, органiзацiя, спiльнiсть людей.
Для виникнення владних вiдносин необхiдно, щоб суб’єкт володiв низькою якостей.
По-перше
, це бажання панувати, воля до влади, що виявляється в розпорядженнях або наказах.
По-друге
, повинен бути компетентним, знати суть справи, стан i настрiй пiдлеглих, умiти використовувати ресурси, мати авторитет.
Суб’єктом може бути iндивiд, полiтична елiта, соцiальнi страти, класи, нацiї, держави i навiть свiтове спiвтовариство (ООН, ЮНЕСКО).
Об'єктом влади
є учасник (учасники) владних вiдносин, на якого спрямовується вплив суб’єкта, що прагне за допомогою рiзноманiтних засобiв пiдпорядкувати собi об’єкт впливу.
Змiст полiтичного життя суспiльства визначається характером суб’єктно-об’єктних вiдносин, якi розгортаються на функцiональному рiвнi, в опосередкованiй чи безпосереднiй участi й залежать вiд сприйняття дiй суб’єкта об’єктом. Це сприйняття може проявлятися у формi схвалення, байдужостi чи заперечення з вiдповiдними наслiдками, якi необхiдно врахувати суб’єктовi влади.
Влада як здатнiсть i можливiсть проводити свою волю навiть всупереч опоровi iнших заснована на використаннi рiзних методiв i засобiв, до яких вiдносяться вплив, авторитет, закон, пряме насильство i т. д. З їхньою допомогою влада впливає на особистiсть, групи, суспiльство в цiлому i досягає поставлених цiлей.
Шляхи досягнення влади багато в чому визначають її функцiонування, дiяльнiсть структурних елементiв влади.
Історично вiдомi такi шляхи завоювання, досягнення полiтичної влади:
- полiтична реформа;
- полiтична революцiя;
- контрреволюцiя, мiлiтаристський спосiб;
- рiзного роду полiтичнi перевороти.
Спосiб здобуття влади зумовлює всю подальшу дiяльнiсть полiтичних сил, що прийшли до влади. Розкриємо змiст кожного способу (шляху).
Полiтична реформа
(вiд лат. „reformare” – перетворювати) – є перетворення, змiна, переустрiй полiтичного життя
(порядкiв, iнститутiв, установ), що здiйснюються в основному без змiн основ iснуючого ладу.
Полiтична реформа передбачає еволюцiйний розвиток суспiльства i його iнститутiв влади. Полiтичнi реформи можуть вiдбуватися рiзними шляхами
:
Перший засiб
: реформа зверху
. Змiст такої реформи полягає у тому, що автократичнi правителi розумiють необхiднiсть змiни системи влади за своєю волею. Прикладом таких змiн може бути: Туреччина, Бразилiя (1964р.).
Другий засiб
: зречення влади, вiдмова вiд влади
– це вiдбувається при загибелi, капiтуляцiї авторитарних режимiв владарювання. Прикладом можуть бути вiдмова Е. Хонекера в НДР (1989 р.), Р. Гусака i Якеша в ЧССР (1989 р.).
Третiй засiб
: поступове реформування влади погодженими зусиллями полiтичних сил, якi перебувають при владi i в опозицiї
. Прикладом цього може бути розвиток подiй в Угорщинi i Польщi, Болгарiї та в iнших країнах.
Полiтична революцiя
(вiд лат. „revolution” – поворот, переворот) – це суспiльний рух i переворот, що ставлять за мету повалення старого ладу, встановлення нового режиму шляхом насильницького завоювання полiтичної влади, здiйснення докорiнних змiн полiтичного життя суспiльства.
(вiд франц. „contre” – проти й „revolution” – революцiя) – це боротьба (поваленого) реакцiйного класу, соцiальної групи або прошарку, якi сходять з iсторичної арени, їхня реакцiя на революцiйну практику.
Контрреволюцiя ставить за мету реставрацiю старих суспiльних порядкiв, збереження влади тими чи iншими полiтичними силами, вiдновлення попереднiх форм владарювання, припинення глибинних процесiв соцiально-полiтичного оновлення, створення нового ладу i вiдповiдної йому форми влади. Методами контрреволюцiї є саботаж, iдеологiчна диверсiя, пiдривна агiтацiя, насильство, терор та iн.
Мiлiтаристська форма
досягнення влади являє собою захоплення полiтичної державної влади за допомогою вiйськової сили.
Це можливо як шляхом завоювання країни ззовнi, так i за допомогою застосування воєнної сили всерединi країни.
Формою захоплення влади за участю вiйськових є рiзного роду полiтичнi перевороти. Ця участь може бути активною, а в разi вдалого перевороту – пасивною.
Полiтичнi перевороти
–
Полiтичнi перевороти є формою досягнення полiтичної влади. Вони не ведуть до корiнних соцiально-економiчних змiн. Роль їх полягає в персональних змiнах у центрi влади. Характер i полiтична спрямованiсть перевороту залежать вiд того, якi сили (прогресивнi чи реакцiйнi) i з якою метою його здiйснюють, чиї iнтереси вiдбивають. Серед полiтичних переворотiв вiдомi державний переворот, двiрський переворот, путч, вiйськовi змови.
Державний переворот
– форма насильницької або ненасильницької змiни глави держави або уряду, приведення до влади нових полiтичних сил з боку представникiв апарату влади або певних кiл правлячих класiв.
Двiрський переворот
– форма змiни влади певною групою осiб, яка знаходиться при дворi.
Путч
є формою боротьби за владу за умови широкого використання репресивних заходiв i опори на вiйськових, частину армiї.
Останнi виступають безпосереднiм iнструментом захоплення влади або засобом психологiчного тиску на уряд з метою його повної вiдставки.
Вiйськова змова
– форма встановлення влади вiйськовими, яка не обмежена законами, спирається на вiйськову силу i виражає насамперед iнтереси вiйськовослужбовцiв, всього вiйськово-промислового комплексу.
системи, здiйснюється у процесi владотворення.
У структурi полiтичної системи влада виконує свої соцiальнi функцiї
щодо всiєї системи. До них належать:
Інтегративна функцiя
. Влада прагне iнтегрувати всi соцiально-полiтичнi сили, прогресивнi, полiтичнi, iдеологiчнi, iнтелектуальнi ресурси суспiльства, пiдкоряючи їх полiтичним, суспiльнозначущим, iсторично визначеним цiлям.
Регулятивна
Влада виявляє i спрямовує полiтичну волю мас на створення полiтичних механiзмiв регулювання життєдiяльностi суспiльства, пiдтримує вольовими методами функцiонування цих механiзмiв.
полiтичної життєдiяльностi суспiльства
. Влада формує мотиви полiтичної дiяльностi, пiдпорядковує їм як загальнозначущим, iншi мотиви, вiдповiдно до полiтичних iнтересiв суб’єктiв владарювання, їхнiх полiтико-органiзацiйних структур.
Мотивацiю полiтичної поведiнки, полiтичної дiї влада здiйснює, виходячи з полiтичних цiлей i полiтичних можливостей досягнення їх.
. Влада об’єднує все полiтичне в єдину систему – полiтичну систему суспiльства. Вона юридично забезпечує всiм полiтичним i громадським об’єднанням участь у формуваннi i функцiонуваннi органiв влади, правовим чином пiдтримує полiтичнi вiдносини мiж ними, формує певний тип полiтичної культури, усуваючи можливу конфронтацiйнiсть.
Таким чином вона консолiдує навколо усталеної системи влади всi соцiальнi спiльностi, втiлюючи у собi їхнi iнтереси i потреби.
Стабiлiзацiйна функцiя
. Влада нацiлена на стiйкий розвиток полiтичної системи, всiх її структур, всього громадянського суспiльства. Стабiльнiсть полiтичної системи забезпечується стiйкiстю самої влади, її здатнiстю до саморозвитку, самовдосконалення, демократичного перетворення. Стабiльнiсть влади означає:
- змiцнення i розвиток правової основи функцiонування полiтичної системи суспiльства як гаранта її демократичного розвитку;
- постiйне демократичне оновлення полiтичного життя суспiльства, розвиток демократичних полiтичних структур;
- вiльний розвиток всiх елементiв полiтичної системи на основi стабiльної визначеностi влади i еволюцiї її розвитку;
- захист полiтичних прав i свобод громадян.
Особливостi рiзних елементiв влади (суб’єкта, об’єкта, ресурсiв i процесу) можуть використовуватися як основи її типологiї.
Державна влада –
iнституйованого насильства.
- публiчний характер;
- наявнiсть певного територiального простору, на який поширюється державний суверенiтет, що визначає межi державної влади;
- монополiя на правове, юридичне закрiплення влади;
- обов’язковiсть владних розпоряджень для всього населення.
- застосування рiзних заходiв управлiння;
Державна влада не є незмiнною. Вона розвивається, наповнюється новою державною культурою функцiонування, втiлює рiвень правової культури суспiльства.
Державна влада пiдроздiляється на: законодавчу, виконавчу, судову.
вiдiграє особливу, провiдну роль.
Виконавча влада
Судова влада
– це контролювання прийнятих законодавчою владою законiв та iнших нормативних актiв, забезпечення реалiзацiї правових норм. Реалiзується судова влада спецiально створеними для цього державними органами.
Суспiльна влада
– це вплив, який здiйснюється полiтичними партiями та суспiльно-полiтичними органiзацiями в основi якого є потреби суспiльства.
Сiмейна влада
– це побудований на силi авторитету вплив одного, декiлькох або всiх членiв сiм’ї на сiмейну життєдiяльнiсть, вiдповiдно до власних можливостей та iдеалiв, в основi яких є об’єктивнi суспiльнi потреби.
Економiчна влада
.
Контроль над економiчними ресурсами, власнiсть на рiзного роду матерiальнi цiнностi.
Соцiальна влада
.
Культурно-iнформацiйна влада.
Примусова влада.
Спирається на силовi ресурси й означає контроль за людьми за допомогою застосування або погрози застосування фiзичної сили.
Особливе мiсце в полiтологiї займає поняття „полiтична влада”. Полiтична, як i будь-яка iнша влада, означає здатнiсть i право одних здiйснювати свою волю у вiдношеннi iнших, володарювати i керувати iншими. Але разом з тим вона має на вiдмiну вiд iнших форм влади свою специфiку. Її основними ознаками є:
- легiтимнiсть;
- легальнiсть використання сили в межах держави;
- верховенство, обов’язковiсть її рiшень для всякої iншої влади, здатнiстю на будь-якi суспiльнi процеси;
- публiчнiсть, тобто загальнiсть i безособовiсть. Звичайно звертається, вiд iменi всього народу, за допомогою права до всiх громадян;
- рiзноманiттям ресурсiв;
- моноцентричнiсть та iєрархiчнiсть центрiв приймання рiшень.
законно установленої влади на вiдмiну вiд насильно узурпованої.
Легiтимнiсть – це своєрiдний символ вiри, представлення, що iснує у свiдомостi громадян. Воно означає переконанiсть людей у тiм, що влада має право приймати рiшення, обов’язковi для виконання. Подiбне пояснення принципу легiтимностi дав М. Вебер, що включив до нього два положення:
- визнання влади правителiв.
- обов’язку керованих пiдкорятися їй.
Легiтимнiсть є найважливiшою ознакою демократичної влади, визнання її не тiльки громадянами, але i свiтовим спiвтовариством. У свою чергу, це виявляється можливим у тому випадку, якщо влада спирається на цiнностi, традицiї, переваги й устремлiння бiльшостi суспiльств. Тому навiть авторитарнi режими прагнуть забезпечити собi визначенi ознаки легiтимностi (виборнiсть, народне представництво й iн.). Авторитарнi лiдери розумiють, що влада не може довгий час спиратися на насильство через обмеженiсть ресурсу примуса, тому вони прагнуть заручитися пiдтримкою населення. М. Вебер запропонував видiлити три iдеальних типи легiтимностi влади
: традицiйний, харизматичний i рацiонально-легальний.
Історично, першим типом легiтимностi влади був традицiйний
. У його основi лежить авторитет „вiчно вчорашнього: авторитет удач, освячених споконвiчною значимiстю i звичною орiєнтацiєю на їхнє дотримання”. До нього вiдносяться режими королiвської влади в таких країнах, як Непал, Саудiвська Аравiя, Оман i iн.
В основi харизматичного
(вiд грец. „harisma” – божий дар) типу легiтимностi лежать „авторитет поза щоденного особистого дарунка (харизму), повна особиста вiдданiсть i особиста довiра, викликана наявнiстю якостей вождя в якоїсь людини”. У сучасних умовах харизматична легiтимнiсть влади зберiгається переважно в країнах Африки, де харизма є формою органiзованого полiтичного поклонiння, тобто своєрiдною полiтичною релiгiєю, що обожнює особистiсть вождя.
Рацiонально-легальна легiтимнiсть
ґрунтується на вiрi учасникiв полiтичного життя в справедливiсть iснуючих правил формування влади. Інститути влади у своїй дiяльностi пiдкоряються законовi. Мотивом пiдпорядкування населення владi є рацiонально усвiдомлений iнтерес виборця, що висловлює його на виборах, голосуючи за ту або iншу партiю, лiдера.
Варто помiтити, що на практицi в чистому видi названi iдеальнi типи легiтимностi не iснують. Вони перемiшанi, взаємно доповнюють одна одну, тому правомiрнiше говорити про змiшаний тип легiтимностi.
Існують i iншi типи легiтимностi, наприклад, iдеологiчна легiтимнiсть. Її суть складається у виправданнi влади за допомогою iдеологiї, внесеної в масову свiдомiсть. Ідеологiя обґрунтовує вiдповiднiсть влади iнтересам народу, нацiї або класу, її право керувати. У залежностi вiд того, до кого апелює iдеологiя i якi iдеї вона використовує, iдеологiчна легiтимнiсть може бути класовою або нацiоналiстичною.
Ідеологiчна легiтимацiя ґрунтується на впровадженнi у свiдомiсть i пiдсвiдомiсть людей визначеної „офiцiйної” iдеологiї за допомогою лiдерiв, переконання i навiювання.
Полiтична влада має рiзноманiтнi форми виявлення, серед них – державна влада, партiйна влада, влада громадських органiзацiй, iнформацiйна влада.
Соцiальна роль полiтичної влади найповнiше розкривається через її функцiї, що включають у себе:
- формування полiтичної системи i полiтичних вiдносин суспiльства;
- управлiння справами суспiльства i держави на рiзних рiвнях;
- керiвництво органами влади, полiтичними i неполiтичними процесами;
- контроль полiтичних та iнших вiдносин i в кiнцевому пiдсумку створення певного, характерного для того чи того суспiльства типу правлiння, полiтичного режиму i державного устрою (монархiчного, республiканського), вiдкритого або закритого, вiдокремленого вiд держави (автократичного) суспiльства, притаманної данiй державi полiтичної системи, вiдповiдних їй полiтичних вiдносин та iнших полiтичних характеристик.
Головним знаряддям полiтичної влади є влада державна. Найсуттєвiше у полiтицi – це устрiй державної влади.
Полiтична влада як суспiльне явище має багатомiрну структуру. Простiр полiтичної влади задається насамперед трьома вимiрами.
Перший вимiр – це „
". Змiст її становить приналежнiсть полiтичного суб’єкта до тiєї соцiальної спiльностi, iнтереси якої вiн виражає.
Полiтичний iнтерес
(вiд лат. „interest” – мати значення) є першопричиною, одним з найголовнiших важелiв полiтичної дiяльностi, що стоять за безпосереднiми спонуканнями класiв, соцiальних груп, нацiй, особистостей, якi беруть участь у полiтицi.
iнституцiональна вiсь”
. Вона поєднує у собi рiзноманiтнiсть вiдносин полiтичного суб’єкта iз соцiальними iнститутами суспiльства i елiтою, яка знаходиться при владi.
Третiй вимiр влади становить „вiсь полiтичної дiяльностi”
. Це рiзного роду практика, технiка прийняття i виконання рiшень, тобто способи вирiшення суб’єктом полiтичних проблем, що постають перед суспiльством.
Визначимо їх структуру:
- наявнiсть не менш як двох партнерiв, якi беруть участь у владних вiдносинах;
- волевиявлення владаря, який перебуває при владi, по вiдношенню до пiдвладного у виглядi певного акту, де передбачаються санкцiї на випадок непiдкорення волi того, хто здiйснює владу;
- соцiальнi норми, що закрiплюють право одних видавати акти, а iнших - їм пiдкорятись.
вiдсутнiсть того чи iншого елемента, призводить до розхитаностi влади, а згодом i до розпаду її. Проте, перш нiж втратити владу, суб’єкт влади повинен здобути, досягти її.
| 
