Виникнення, стан та основні концепції в розвитку політичної економії

Виникнення, стан та основнi концепцiї в розвитку полiтичної економiї «Виникнення, стан та основнi концепцiї в розвитку полiтичної економiї» ЗМІСТ ВСТУП Роздiл 1. ГЕНЕЗИС ТА ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СЕРЕДИНИ ХІХ ст. 1. 1. Зародження i становлення полiтичної економiї 1. 2. Класична школа економiчної науки ( XVII - середина ХІХ ст.) Роздiл 2. ОСНОВНІ ТЕЧІЇ ТА ШКОЛИ В ЕКОНОМІЧНІЙ НАУЦІ НАПРИКІНЦІ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ Роздiл 3. ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ У СУЧАСНИЙ ПЕРІОД (середина ХХ – початок ХХІ ст.) 3. 2. Сучасний неоiнституцiоналiзм ЛІТЕРАТУРА ВСТУП Актуальнiсть. Економiчнi вiдношення в суспiльствi – складне багатогранне явище, вони вивчаються багатьма економiчними науками. Найбiльш глибокi, суттєвi характеристики економiчних вiдношень, таких як суспiльнi форми функцiонування i розвитку суспiльних виробничих сил, традицiйно вивчає тiльки полiтична економiя. Економiчнi вiдношення (та iншi сторони вiдношень суспiльно-економiчної формацiї) завжди перебувають у розвитку i мають iсторичний характер. Теоретична економiка є однiєю з найдавнiших наук. Вона завжди приваблювала увагу вчених i всiх освiчених людей у всi часи – вiд Аристотеля i Ксенофонта до сьогоднiшнiх днiв. розвитку суспiльства, способи виробництва конкретної епохи, її внутрiшнi суперечностi, свiтогляд певних класiв i соцiальних прошаркiв, ступень оволодiння тим чи iншим науковцем методологiєю пiзнання економiчних явищ i процесiв. Глибока криза всiх сторiн життя суспiльства не могла не позначитися на станi економiчної науки в сучасних умовах. Криза економiчної науки як окремої форми прояву загальної кризи природна, бо вона не могла не бути в силу того, що теоретична економiка є вiдображенням економiчного життя суспiльства. Але як вiдомо з iсторiї розвитку економiчної думки, саме економiчнi кризи слугували мiцним поштовхом у розвитку теорiї економiки. Так, теорiя економiкс А. Маршалла з’явилася i одержала широке розповсюдження пiсля кризи 1872 року i подальшою двадцятирiчною депресiєю; кейсiанство – пiсля кризи 1929-1933 рр. i подальшою депресiєю; монетаризм – пiсля кризових явищ 60-70 рокiв тощо. Сьогоднi iнтерес освiчених людей до полiтичної економiки не тiльки не послабшав, а навiть зростає. Це пояснюється тими глобальними змiнами, кризовими явищами, якi вiдбуваються у всьому свiтi, i зокрема, в Українi. Мета роботи – розкрити процес становлення полiтичної економiї в контекстi iсторичного розвитку людства, з’ясувати основнi напрями та школи полiтичної економiки. розглянути початок зародження полiтичної економiки в трудах мислителiв Стародавнього свiту; - провести аналiз розвитку та становлення класичної полiтекономiї; - визначити основнi напрями подальшого розвитку економiчної теорiї наприкiнцi ХІХ – початку ХХ ст.; - охарактеризувати основнi напрями сучасного розвитку економiчної теорiї; - пiдвести узагальнюючи висновки. в перiодичних виданнях з питань iсторiї розвитку полiтичної економiї. Структура роботи складається iз вступу, трьох роздiлiв, висновкiв i списку використаної лiтератури. Загальний обсяг роботи 37 сторiнок. Роздiл 1. ГЕНЕЗИС ТА ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СЕРЕДИНИ ХІХ ст. i становлення полiтичної економiї Жодна галузь науки не з’явилась раптово. Кожна з них є продуктом тривалої еволюцiї, нагромадження якiсних ознак, постiйного вдосконалення. Полiтична економiя почала формуватися задовго до її народження як науки. Економiчнi знання сягають дохристиянської доби, їхнi корiння можна вiднайти у творах мислителiв стародавнiх Індiї, Китаю, Грецiї i Риму. Так, Давньоiндiйськi «Закони Ману» (ІV-ІІІ ст.. до н. е.) вiдзначали iснування суспiльного розподiлу працi, вiдношення панування i пiдкорення. В працях давньокитайських мислителiв, серед яких особливо видiлявся Конфуцiй, розрiзнялися розумова i фiзична праця, причому перша об’являлася монополiєю «вищих» прошаркiв, а другий – обов’язком «простолюдинiв», основну масу яких складали раби, хоча вже на той час деякi китайськi мислителi висловлювали думку, що всi люди рiвнi вiд народження [15;с. 16-17]. Подальший розвиток економiчна думка одержала в Давнiй Грецiї. Погляди грецьких мислителiв (Ксенофонта, Платона, Аристотеля) можна охарактеризувати як теоретично висхiднi пункти сучасної економiчної науки. Наприклад, iдея про кориснiсть як основи цiнностi господарських благ, правильному обмiнi господарських благ як обмiнi еквiвалентiв та iн. У зв’язку з тим, що в умовах рабовласницького устою фiзична праця вважалася непристойною для вiльного громадянина, продукт вони оцiнювали тiльки кориснiстю, а не працею [13;с. 11]. Першi вiдомi спроби систематизувати економiчнi знання пов’язанi з iменами Аристотеля i Платона, якi розглядали у своїх дослiдженнях питання економiчного життя. Аристотель глибоко дослiдив питання господарської дiяльностi, саме вiн визначив економiку як науку про багатство та внiс цiнний вклад в теорiю вартостi, цiни та грошей. Сам термiн «економiка» виник з давньогрецького слова «економiя», яке, як вважають дослiдники, придумав Ксенофонт. Слово «економiя» складається з двох слiв ( дiм, домашнє господарство i знаю, закон). Так що у буквальному значеннi «економiя» визначається як наука про мистецтво ведення домашнього господарства [1;с. 38]. Економiчнi погляди мислителiв Давнього Риму (Варрона, Катона Старшого, Сенеки, Лукрецiя Кара) стало свого роду продовженням економiчної думки Давньої Грецiї. Цi мислителi також пiдтримували необхiднiсть iснування рабства, але в цих висловлюваннях вже знаходять своє вiдображення занепад та розпад рабовласницького устрою. Так Сенека затверджував, що всi люди по природi рiвнi, тому осуджував рабство. Змiнювалися епохи, а разом з ними змiнювалися не тiльки змiст слiв, а й з’являлися новi термiни. Розвиток суспiльного розподiлу працi i обмiну призвели до зникнення натуральної замкнутостi i формуванню економiки як єдиного цiлого в масштабi тiєї чи iншої держави. Виникає потреба в знаннях про народне господарство всiєї країни. суспiльного розподiлу працi, розширення зовнiшнiх i внутрiшнiх ринкiв, iнтенсифiкацiї грошового обороту. На цi процеси економiчна наука вiдкликається появою меркантилiзму – першої в свiтi школи полiтичної економiки. На першому етапi свого розвитку (ХV- початок ст.) меркантилiзм набрав форми монетаризму, який iдеалiзував благороднi метали i вважав їх єдиною формою багатства. Тому його представники виступали проти вивезення грошей з країни, за обмеження iмпорту та iншi аналогiчнi заходи. Для другого етапу розвитку меркантилiзму характерне те, що його прихильники обстоювали розширення зовнiшньої торгiвлi, не забороняли вивезення грошей з країни. Деякi з них вимагали обкладення iноземних товарiв високими митами, виступали за досягнення активного торговельного балансу шляхом розвитку нацiонального виробництва й вивезення частини товарiв за кордон, за посилення ролi держави [12;с. 23]. Найбiльш вiдомими представниками меркантилiзму були Томас Ман, Гаспар Скаруфi, Дедлi Норе, Девiд Юм, Антуан Монкретьєн. У 1615 роцi французький економiст Антуан де Монкретьєн публiкує «Трактат полiтичної економiї», в якому пропонує проводити економiчну полiтику всемiрного заохочування торгiвлi, доказуючи, що остання є головною цiллю виробництва. Вiн розглядав грошi як товар, проте не змiг з’ясувати, чому товар стає грошима. Робота вченого дала назву науцi, яка в той час тiльки народжувалася i яка iснує i по сей час. В цiлому захiдноєвропейськi меркантилiсти єдиним джерелом прибутку називали нееквiвалентний обмiн. В основному меркантилiзм був прогресивною економiчною теорiєю, уперше висвiтлив основну мету розвитку капiталiстичного способу виробництва. Недолiками меркантилiзму були, по-перше, неправильне визначення джерела багатства, прибутку та їх основних форм; по-друге, помилкове визначення вартостi грошей (вони вважали, що ця вартiсть зумовлена природними властивостями золота i срiбла): по-третє, рекомендацiї раннiх меркантилiстiв заборонити вивезення грошей з країни, обмежити iмпорт стримували розвиток торгiвлi; по-четверте, предметом полiтичної економiї вони вважали сферу обiгу [9;с. 31]. Оскiльки ця школа вiдображала переважно iнтереси торговельної буржуазiї, уже наприкiнцi ХVI – початку XVII ст. її iдеї ввiйшли у протирiччя з iнтересами промислової буржуазiї. У мануфактурний перiод розвитку капiталiзму, держави в цiлому на змiну меркантилiзму приходить класична полiтична економiя. Своєрiдним мiстком переходу вiд меркантилiзму до класичної полiтекономiї стало вчення Вiльяма Петтi. Його працi «Трактат про податки i збори», «Слово мудрим», «Полiтична арифметика», «Дещо про грошi» внесли вагомий вклад у розвиток полiтичної економiї. Заслуга В. Петтi в тому, що вiн уперше оголосив джерелом багатства працю i землю. Новий етап у розвитку полiтичної економiї пов’язанi з фiзiократами , якi стали представниками iнтересiв крупних землевласникiв. Термiн «фiзiократи» походить вiд грецької i означає «влада природи». Фiзiократи, на вiдмiну вiд меркантилiстiв, багатством нацiї вважали не грошi, а «продукт землi», джерелом якого є не торгiвля, а сiльськогосподарське виробництво, землеробство. 1. продуктивний (фермери i найманi сiльськогосподарськi працiвники); 2. клас земельних власникiв; 3. непродуктивний клас – люди, зайнятi за межами сiльського господарства. Усi три класи перебувають мiж собою в економiчнiй взаємодiї. Праця Ф. Кене – це генiальна спроба вперше в iсторiї економiчної думки розглянути процес вiдтворення сумарного продукту нацiї. Однак ця схема не охоплювала процесу вiдтворення усього нацiонального продукту, оскiльки вилучала працю, застосовану у промисловостi. Прихильники Ф. Кене трактували його таблицю як вершину всiєї фiзiократичної школи, вважали її одним з трьох найбiльших вiдкриттiв людської iсторiї (поряд з письмом i грiшми). фiзiократiв. Зокрема це такi iдеї: - «непродуктивний клас» подiляють на : клас пiдприємцiв; клас найманих працiвникiв; - у сiльськогосподарському виробництвi дiє «закон зменшення земельного продукту» (закон спадної родючостi грунту) та iн. 1. 2 Класична школа економiчної науки ( XVII -середина ХІХ ст.) Цей напрям свiтової економiчної думки розвивався до першої половини ХІХ столiття. Його засновники – Вiльям Петтi, Адам Смiт, Давiд Рiкардо, Джон Стюарт Мiль, Жан-Батист Сей та iн. Незважаючи на рiзнi погляди та розходження по багатьом питанням, всi вони вiдносяться до класикiв полiтичної економiї. Класичнiй полiтичнiй економiї належить ряд важливих наукових вiдкриттiв. Вона зосередила увагу на аналiзi вiдносин у сферi виробництва, включивши до неї всi галузi матерiального виробництва, та на вивченнi її об’єктивних закономiрностей. Класики започаткували теорiю трудової вартостi, згiдно з якою трудова дiяльнiсть є єдиним джерелом вартостi, аналiз капiталу та процесу вiдтворення. Класична школа економiчної теорiї пов’язана, насамперед з iменем А. Смiта. Вiн уперше пiдбив пiдсумки розвитку економiчної думки i започаткував теорiю трудової вартостi. Економiчну науку А. Смiт сприймай як учення про багатство та способи його збiльшення. Багатство нацiї втiлено в продукцiї, яку споживає народ країни. Дослiдження джерела багатства А. Смiт пов’язав з подiлом працi (спецiалiзацiєю працiвникiв), який з поряд накопиченням капiталу, визначає продуктивнiсть працi. Отже зростання багатства зумовлене рiвнем накопичення капiталу та способами його використання. Регулятором процесу створення багатства, за А. Смiтом, є «невидима рука» ринку: коли людина дiє iз власної вигоди, то це природно, а точнiше неминуче приводить її до того, що вона надає переваги тому заняттю, яке найбiльш вигiдне суспiльству [1;с. 32]. повагу саме до такої людини. Учений також розвинув учення про об’єктивнi економiчнi закони, якi керують виробництвом, де й створюється багатство народiв. До того ж, А. Смiт уперше визначив двояке завдання економiчної науки: аналiз об’єктивної економiчної реальностi та з’ясування закономiрностей її розвитку (позитивний аспект) i вироблення рекомендацiй для економiчної полiтики фiрм i держави (нормативний аспект). Отже працi А. Смiта виходять за межi економiчного знання – вiн пiднiсся до рiвня методологiї пiзнання свiту. Запропонована А. Смiтом парадигма в сучасних умовах перетворилася на могутнє знаряддя в багатьох галузях пiзнання [1;с. 32]. Теорiю А. Смiта високо оцiнили його сучасники й наступнi поколiння вчених-економiстiв. Вона iстотно вплинула на розвиток економiчної науки i стала своєрiдною економiчною бiблiєю ринкової економiки. Розробку те6орiї А. Смiта продовжив Давiд Рiкардо i подолав деякi недолiки його учення. Заслугою Д. Рiкардо було те, що в його теорiї чiтко розмежованi споживна i мiнова вартiсть, вартiсть товару зводиться до працi. Вiн звернув увагу на двоїстий характер працi, нерiвнiсть мiж заробiтною платою робiтника i продуктом його працi (що стало передумовою з’ясування сутi експлуатацiї за капiталiзму). У вченнi Д. Рiкардо знайшла своє вiдображення теорiя додаткової вартостi, хоча вiн не вiдокремлював останню вiд таких її особливих форм, як прибуток, рента, процент [9;с. 34]. Такi представники класичної школи полiтичної економiї, як Дж. С. Мiль, Мак-Кулох та iншi не змогли розвинути науковi елементи вчення А. Смiта та Д. Рiкардо. виробництва, розподiлу i споживання, вiдмiни приватної власностi, лiквiдацiї протилежностi мiж фiзичною та розумовою працею, встановлення справедливою соцiальної системи. Продуктивним у розвитку економiчної науки було ХІХ столiття. Саме тодi вiдбулася диференцiацiя економiчних поглядiв, що привело до виникнення нових напрямiв в економiчнiй теорiї. Один з них сформувався на базi к5ласичної полiтекономiї, соцiалiстичної полiтичної iдеї та фiлософської дiалектики – марксистський напрям. Марксистський напрям був репрезентований Карлом Марксом та Фрiдрiхом Енгельсом. Головний твiр цього напряму – «Капiтал» К. Маркса. К. Маркс, по-перше, довiв до рiвня наукової теорiї iдеї класикiв полiтичної економiї про двоїстий характер працi (в їхнiх працях змiшування споживаної вартостi та вартостi, абстрактної i конкретної працi переважало над розмежуванням цих категорiй). По-четверте, вiн розвинув дiалектичний метод пiзнання, зокрема виокремив такi специфiчнi Фоми суперечностi, як речовий змiст i суспiльну форму. Це, у свою чергу, дало йому змогу розкрити глибинну сутнiсть капiталу (його речовий елемент i суспiльну форму), обґрунтувати антагонiзм капiталiстичного виробництва (однiєю з форм якого є суперечнiсть мiж живою i уречевленою працею). По-п’яте, по-новому обґрунтував предмет полiтичної економiї, яка повинна вивчати не лише закони розподiлу виробленого продукту (як вважав Д. Рiкардо), а й закони безпосереднього виробництва, обмiну та споживання, дослiджувати виробничi вiдносини мiж людьми в усiх цих сферах суспiльного вiдтворення у взаємодiї з розвитком продуктивних сил. По-шосте, обґрунтував прогресивну роль акцiонерної власностi як в умовах еволюцiї капiталiстичного способу виробництва, так i в побудовi бiльш досконалого суспiльного ладу. По-сьоме, економiчно довiв об’єктивну неминучiсть соцiалiзму, що зумовило насамперед прогресом продуктивних сил, усуспiльненням виробництва i працi. По-восьме, вiн довiв також переваги колективних форм власностi над iндивiдуальними, приватними формами. По-дев’яте, обґрунтував об’єктивно неминуче зростання ролi крупних пiдприємств i процес виникнення монополiй, а також економiчної ролi держави в умовах капiталiзму. також визначення предмета полiтичної економiї у вузькому та широкому його значеннi. По-одинадцяте, К. Маркс обґрунтував теорiю економiчних криз, зокрема схеми вiдтворення. Американський економiст В. Леонтьев зазначав, що у цiй галузi реальний внесок економiстiв пiсля К. Маркса дуже незначний. Водночас, як зазначає С. В. Мочерний, марксистське економiчне не позбавлено недолiкiв. Це насамперед, непослiдовне, значною мiрою метафiзичне застосування закону єдностi i боротьби протилежностей у вiдносинах мiж двома основними класами буржуазного суспiльства. Основний закон дiалектики передбачає єднiсть i боротьбу протиле6жностей, а класики марксизму-ленiнiзму наголошували лише на боротьбi, зазначаючи, що розв’язання цiєї протилежностi можливе лише внаслiдок знищення одного класу iншим [9;с. 36]. Марксизм недооцiнив роль приватної власностi як у реалiзацiї сутнiсних сил людини i, таким чином, недооцiнив бiологiчну природу людини, значно перебiльшив соцiальний аспект її сутностi. Недолiком марксизму є недооцiнювання iндивiдуального i переоцiнювання колективного привласнення. Маркс необґрунтовано вважав джерелом вартостi лише працю найманих працiвникiв, iгноруючи при цьому працю пiдприємцiв. Вiн був викривачем болячок капiталiзму та пророком його неминучої загибелi; трактував iсторiю як результат неперервної боротьби соцiальних сил. Основна iдея К. Маркса була спрямована на перспективи i цiлi соцiальної революцiї. форму капiталiзму, для якої є характерним найвищий ступiнь усуспiльнення виробництва; переплетiння державних i приватних монополiй; зрощення державного апарату з монополiями. Створюючи вчення про соцiалiзм В.І. Ленiн розробляв питання спiввiдношення економiки i полiтики, пiдкреслюючи, що економiка є фундаментом, а полiтика є концентрованим виразом економiки. В.І. Ленiн критично ставився до «закону спадної родючостi грунту», розглядаючи основу утворення капiталiстичної ренти, видiляє два види монополiї на землю (як об’єкт господарства i монополiю приватної власностi на землю), в ре6зультатi яких утворюється диференцiальна рента i абсолютна рента. У вченнi про кооперацiю Ленiн розкрив переваги коопе6рацiї у перетвореннi дрiбних господарств у великi, розглядаючи кооперацiю як форму державного капiталiзму. Ленiну належить i теоретична розробка основ учення про соцiалiстичне планування. Планомiрнiсть за Ленiним, - це свiдоме пiдтримання пропорцiйностi економiки. Йому належать також розробка питань про спiввiдношення поточних i перспективних планiв, про облiк i контроль, директивне планування, органiзац3iю працi, соцiалiстичне змагання. полiтика «вiдкритих дверей» була вигiдна Англiї – батькiвщинi класичної теорiї, однак рiшуче неприйнятна для континентальних європейських країн iз молодою конкурентоспроможною промисловiстю. Для цих країн життєву увагу мала якраз iнша полiтика – протекцiонiзм, завдяки якiй можна було створити конкурентоспроможну промисловiсть, а потiм вже6 думати про фритредерство. Іншими словами, реалiї суспiльно-економiчної ситуацiї в Європi ХІХ ст.. поставили на порядок денний питання про критику класичної концепцiї й розроблення нових економiчних теорiй. Так з’явилося пiдґрунтя для нових течiй, шкiл в економiчнiй науцi. Наприкiнцi ХІХ – початку ХХ столiття в полiтичнiй економiцi виникли новi школи. Економiчнi теорiї, якi сформувалися наприкiнцi ХІХ – початку ХХ ст. являють собою широке рiзноманiття позицiй, поглядiв, концепцiй. Якщо їх спробувати якось узагальнити, то можна видiлити наступнi головнi напрями економiчної думки: посткласичний; кейнсiанський, iнституцiонально-соцiологiчний. 2. 1 Посткласичний напрямок розвитку економiчної науки маржионалiзму. Основна iдея маржиналiзму – дослiдження граничних економiчних величин як взаємопов’язаних явищ економiчної системи в масштабi фiрми, галузi, а також всього народного господарства. Маржиналiзм ґрунтується на принципово нових методах економiчного аналiзу, що дозволяє застосувати граничнi величини для характеристики змiн у явищах, якi вiдбуваються. У цьому його вiдмiннiсть вiд класичної полiтекономiї, автори якої користувались лише характеристикою сутi економiчних явищ (категорiй), виражених у середнiй або сумарнiй величинi. Так, наприклад, у класичнiй концепцiї в основi визначення цiни лежить витратний принцип, якiй пов’язує її величину з витратами працi. Згiдно з концепцiєю маржиналiстiв, формування цiни (через теорiю граничної корисностi пов’язується iз споживанням продукту, тобто з урахуванням того, наскiльки змiниться потреба в продуктi, який оцiнюється, якщо споживається додаткова одиниця цього блага [8;с 19]. Ще одна особливiсть маржиналiзму полягає в тому, що класики подiляли економiчнi явища тенденцiйно, вважаючи зокрема сферу виробництва первиною щодо сфери обiгу, а вартiсть – вихiдною категорiєю всього економiчного аналiзу, а маржиналiсти економiку розглядають як систему взаємозалежних господарюючих суб’єктiв, якi розпоряджаються господарськими благами, фiнансовими i трудовими ресурсами. Саме тому, завдяки маржинальнiй теорiї, проблема рiвноваги i стабiльного розвитку економiки стала предметом аналiзу результатiв її взаємодiї з навколишнiм середовищем – як пiдприємств i фiрм, так i народного господарства в цiлому. Крiм того, порiвняно з класичною, маржинальна теорiя широко застосовує математичнi методи, у тому числi i диференцiальне обчислення. Причому математика використовується маржиналiстами не тiльки для аналiзу граничних економiчних показникiв, але й для обґрунтування поняття оптимальних рiшень при виборi найкращого варiанта з ряду можливих гiпотез. Революцiйнi зворушення маржионалiзм зумовив i в галузi кiлькiсної теорiї грошей. Першими авторами нового погляду на грошi були І. Фiшер та А. Пiгу. І. Фiшер, розвиваючи традицiї «американської школи» маржиналiзму, вивив так зване рiвняння обмiну: MV = PT кiлькiсть грошей, V – швидкiсть обiгу, РТ – кiлькiсть усiх товарiв [4;45]. А. Пiгу внiс свої корективи в методологiю дослiдження грошей Фiшера, запропонувавши враховувати мотиви господарюючих суб’єктiв на мiкрорiвнi, зважаючи на їх схильнiсть до лiквiдацiї – прагнення вiдкладати части ну грошей як запас у виглядi банкiвських внескiв або цiнних паперiв. Звiдси, як вважав Пiгу, тiєю мiрою, у який буде мати мiсце лiквiднiсть грошей, вiдбуватиметься й адекватне коригування цiн. І, нарештi, особливiстю можна визнати методологiчний iнструментарiй маржиналiзму – вториннiсть i первиннiсть економiчних категорiй. Це сталося насамперед завдяки перевазi функцiонального пiдходу, який став найважливiшим засобом аналiзу i перетворення економiчної теорiї в точну науку. В маржиналiзмi прийнято видiляти два етапи. Перший охоплює 70-80 роки ХІХ ст., другий – 90-тi роки ХІХ ст. Перший етап представлений Австрiйською школою граничної корисностi (К. Менгер, Ф. Вiзер, Є. Бем-Баверк), яка зосередила увагу економiчної теорiї на споживачевi, корисностi як визначальному чинниковi цiнностi. Її представники заперечували трудову теорiю вартостi (цiнностi), вважаючи основою цiноутворення суб’єктивну кориснiсть i зводячи цiннiсть засобiв виробництва й життєвих благ до їхньої суб’єктивної цiнностi. Цi iдеї були викладенi й розвинутi за допомогою маржинального аналiзу, який i дав назву економiчнiй школi – маржиналiзм. Кембриджська школа сучасної економiки, яка займається передусiм проблемами цiноутворення на рiвнi окремих товарiв, пiдприємств, ринкiв. Альфред Маршалл застосував функцiональний аналiз економiчних явищ за принципом їхньої взаємозалежностi, взаємного впливу. Вiн увiв новi iнструменти економiчного аналiзу, такi як еластичнiсть попиту, надлишок споживача, представницька (репрезентативна) фiрма, надлишок попиту, що було важливим для розроблення теоретичних основ економiчної полiтик5и фiрми. Учений розробив свою теорiю цiнностi й на її пiдставi – теорiю цiни, згiдно з якою, ринкова цiна є рiвноважна функцiональних залежностей попиту i пропозицiї. А. Маршалл уперше поєднав дослiдження економiчних процесiв з математичним апаратом. Його вважають засновником неокласичного напряму економiчної теорiї. Американська школа кiнця ХІХ – початку ХХ ст., подiбно до австрiйської та кембриджської, широко використовувала iдеї суб’єктивiзму та психологiзму. Її найвiдомiший представник Джон Бейтс Кларк усебiчно обґрунтовував принцип маржиналiзму (граничностi), синтезував маржиналiстськi концепцiї своїх попередникiв, саме вiн створив теорiю граничної продуктивностi. Щоб наблизити економiчну науку до точних наук, за аналогiєю з теоретичною механiкою, вiн подiлив її на два роздiли – статику i динамiку, вважаючи, що початковим моментом вивчення має бути аналiз статики, тобто стану економiчної рiвноваги. Чинне мiсце в економiчнiй науцi Кларк вiдводив теорiї розподiлу, згiдно з якою розподiл вiдбувається вiдповiдно до внеску кожного фактора виробництва (праця, капiтал, земля), до того ж в процесi виробництва простежується спадна продуктивнiсть працi та капiталу [6;с. 5]. Учений також стверджував, що доходи виробникiв i пiдприємцiв вiдповiдають реальному внесковi працi й капiталу в кiнцевий продукт виробництва. полягало в тому, що вiн дедалi бiльше перетворювався на науку про рацiональну господарську дiяльнiсть. 2. 2 Інституцiоналiзм Один iз напрямiв захiдної економiчної думки – iнституцiоналiзм виник наприкiнцi ХІХ – початку ХХ ст. Засновниками iнституцiоналiзму були американськi науковцi Т. Веблен, Д. Коммонс, У. Гамiльтон та iн. Вони заперечували обумовленiсть розвитку людського суспiльства виробничими вiдносинами (вiдносинами власностi), рушiйною силою визнавали соцiологiчнi, соцiально-правовi фактори. Представники iнституцiоналiзму виступили з рiзкою критикою маржиналiзму, неокласичної теорiї ринкової рiвноваги з її методологiчними принципами граничної корисностi i продуктивностi, обмеженостi ринку та ринкової рiвноваги як унiверсального механiзму розподiлу обмежених ресурсiв i самого капiталiзму. Вони стверджували, що класичне суспiльство вiльної конкуренцiї ХІХ ст. перестало вiдповiдати реалiям сучасностi, а ринок перетворився лише на один з економiчних iнститутiв. Іншими елементами таких iнститутiв стали корпорацiя i держава [14;с. 45]. В основу системи поглядiв iнституцiоналiсти поклали принцип природного вiдбору iнститутiв, представлений Т. Вебленом як змiст еволюцiї суспiльної структури, основу суспiльного прогресу[15;с. 312]. Таким чином, за логiкою iнституцiоналiстiв, спосiб мислення, словесний символ, звичаї i традицiї виступають як першопричина суспiльно-економiчного розвитку суспiльства. Реально iснуючи економiчнi вiдносини виявляються похiдними, подаються як прояв втiлених в iнститутах звичаях людей, їх спосiб мислення. Тому економiчний лад суспiльства в подiбних iнтерпретацiях постає у специфiчному виглядi. Формулюючи своє розумiння суспiльної структури, факторiв суспiльного розвитку, iнституцiоналiсти виходять в основному iз зовнiшнього вiдносно поверхового пiдходу до цих явищ. Вони на противагу марксистам, не визнають визначальної ролi вiдносин власностi на засоби виробництва, зумовленого ними класового складу суспiльства. Вiдкидаючи iде6ю про виробничi вiдносини як основу соцiально-економiчної структури, iнституцiоналiсти сформулювали свiй специфiчний пiдхiд до вивчення суспiльних явищ, економiчного прогресу. Методологiя iнституцiоналiстiв передбачала: широке використання описово-статистичного методу; iсторико-генетичний метод; як вихiдну та основоположну – категорiю iнституту (сукупнiсть правових норм, звичаїв, традицiй). iнструментарiй iсторичної думки Нiмеччини. У вiдомих трьох течiях iнституцiоналiзму Т. Веблен представляє соцiально-психологiчний (технократичний) варiант iнституцiональних дослiджень. Дж. Коммонс – соцiально-правовий (юридичний), У. Мiтчелл – кон’юнктурно- статистичний (емпiрiостатистичний). 2. 3 Кейнсiанський напрямок розвитку економiчної теорiї економiчної теорiї. Якщо в країнах «радянської моделi» панували марксистськi погляди, то в країнах iз розвинутою ринковою системою економiчна теорiя постiйно шукала рецептiв для забезпечення економiчної рiвноваги динамiчних господарських систем. В цьому контекстi особлива помiтна постать англiйського економiста, державного i полiтичного дiяча Джона Мейнарда Кейнса, прiзвище якого дало назву однiй з провiдних течiй економiчної науки. Кейнс та його прихильники: - визнали серйознi хиби у механiзмi вiльної конкуренцiї, що з найбiльшою очевиднiстю виявилося у Великiй депресiї 1929-1933 рр.; - обґрунтували потребу державного втручання в економiку; - на противагу традицiйному мiкроекономiчному аналiзовi Дж. Кейнс увiв в теорiю новий – макроекономiчний метод аналiзу, з позицiї якого дослiджував кiлькiснi функцiональнi залежностi в економiцi таких сукупних економiчних величин, як ВВП i нацiональний дохiд, iнвестицiї i зайнятiсть населення, споживання i заощадже6ння, сукупна кiлькiсть грошей в обiгу; - Дж. Кейнс, змiстивши увагу з проблеми пропозицiй ресурсiв (неокласична школа) на проблему ефективного попиту, висунув теорiю мультиплiкатора. Ідеї кейнсiанцiв з найбiльшою повнотою викладено в працi Дж. М. Кейнса «Загальна теорiя зайнятостi, процента i грошей (1936). В умовах гострої соцiально-економiчної кризи кiнця 20 – i на початку 30 –х рокiв ХХ ст. рекомендацiї кейнсiанцiв, зокрема щодо потреби державного регулювання економiки, мали важливе практичне значення. Дж. М. Кейнс цiлковито вiдкидав теорiю К. Маркса й усi свої зусилля спрямовував на пiдтримання та вдосконалення ринкової системи. Вiн обстоював iдею «змiшаної економiки», у якiй уряд (держава) вiдiграє головну роль, робив ставку на активне урядове втручання в макроекономiчну ситуацiю [3;с. 69]. Теорiя Дж. М. Кейнса iстотно вплинула на загальний розвиток економiчної теорiї та економiчної полiтики. З нею небезпiдставно пов’язують початок нового етапу в розвитку економiчної науки. У працях послiдовникiв Дж. Кейнса були розробленi його iдеї у виглядi неокейнсiанських моделей пост кейнсiанських теорiй розподiлу нацiонального продукту. Значними представниками кейнсианського неокласичного синтезу є Е. Хансен, Дж. Хiкс i П. Самуельсон. Неокласичний синтез – узагальнююча економiчна концепцiя, в якiй поєднуються рацiональнi елементи теорiї цiноутворення i розподiлу доходiв в межах неокласичного напряму з положе6ннями теорiї макроекономiчної рiвноваги та зростання нацiонального доходу в межах кейнсiанського напряму економiчної теорiї. Прихильники неокласичного синтезу розглядають теорiю загальної економiчної рiвноваги як iдеальну модель функцiонування економiчної системи. Але на вiдмiну вiд неокласикiв, якi заперечували необхiднiсть державного втручання в економiку, неокласичний синтез передбачає використання рiзноманiтних методiв державного регулювання з метою наближення до такої моделi. Повоєнна соцiально-економiчна ситуацiя загострила проблеми ринкової економiки у свiтi це зумовило появу нових теорiй. 3. 1 Неокласичнi концепцiї регулювання нацiональної економiки суперечити потребам загального розвитку економiки. Такi реалiї 60-70-х рокiв у захiдних країнах, iнфляцiя, циклiчнiсть розвитку, дефiцит державного бюджету, довели неспроможнiсть кейнсiанських пропозицiй бе6зкризового розвитку на базi державного регулювання економiки. На чiльне мiсце вийшов неокласичний, неоконсервативний напрям , представники якого звернулися до нових об’єктiв аналiзу i визнали, що потрiбно обмежити втручання держави для забезпечення свободи дiй ринкових сил. Розрiзняють «помiрний» неоконсерватизм, представлений неокласичними теорiями недосконалої конкуренцiї, в яких на монополiї покладається основна регулююча функцiя в розвиненiй економiцi, i «жорсткий» неоконсерватизм, що заперечує посилення панування монополiй та обгрунтовує збалансоване втручання держави в економiку при скороченнi (або оптимiзацiї) державних витрат на соцiальнi потреби. Неоконсерватизм, що розглядає проблеми регулювання економiки на макрорiвнi, включає європейський неолiбералiзм та американський неолiбералiзм (Чиказька школа) [5;с. 70]. В Європi неолiберальнi теорiї були розробленi насамперед французькою школою на чолi з М. Аллє. У своїй працi «Основи аналiзу макроекономiки» учений стверджував, що держава подiбна бути подiбна регулювальнику руху: не визначаючи конкретного маршруту, пiдтримувати певнi правила руху [11;с. 495]. Французька школа найпослiдовнiше вiдстоювала одну з основних тез неолiбе6ралiзму: «конкуренцiя – наскiльки можливо, планування – наскiльки необхiдно», водночас критикуючи кейнсiанцiв за недооцiнку загрози надмiрного державного втручання в економiку. Значне мiсце посiдає також лондонська школа, яку представляють Е. Кеннан, Л. Роббiнс. Представники лондонської школи вважали, що причини економiчних криз полягають у надмiрних вкладеннях капiталу i не6правильнiй кредитно-грошовiй полiтики банкiв. На їх думку, виходом з кризи є зниження прибуткiв населення (зарплати) i споживчого попиту, а також стимулювання заощаджень. Ця школа найактивнiше вiдстоювала свободу капiталiстичного пiдприємництва, запере6чуючи будь-яке втручання держави в економiку. Нiмецький (захiднонiмецький) неолiбералiзм був представлений фрейбурзькою школою. Його прихильники розробили оригiнальну концепцiю ринкової перебудови тоталiтарної моделi народного господарства. Нiмецький неолiбералiзм запропонував неокласичне вирiшення соцiально-економiчних проблем депресивної економiки, що вiдрiзнялося вiд кейнсiанської макроекономiчної моделi регулювання. Основними представниками захiднонiмецького неолiбералiзму є: В. Ойкен, О. Рюстов, Л. Ерхард. В межах цiєї течiї розвивалися такi економiчнi концепцiї, як теорiя конкурентного порядку, теорiї соцiального ринкового господарства та сформованого суспiльства. Теорiя конкурентного порядку В. Ойкена розглядала два типи господарських порядкiв i економiчних систем. Свобода визначається як господарський порядок, що дiє за допомогою ринку i конкуренцiї приватних власникiв. Наказ – це метод управлiння, коли практично всi економiчнi рiшення приймає держава. Для життєздатностi країн повинен затвердитися конкурентний порядок, за якого досконала конкуренцiя пiдтримується внаслiдок структурної полiтики держави i в результатi соцiальної полiтики регулюється процес розподiлу прибуткiв. В. Ойкен вважав, що державне втручання має бути пристосоване до функцiонування ринку, у такому разi господарство країни можна назвати соцiально-органiзованим [8;с. 123]. Наслiдком теорiї конкурентного порядку є теорiя соцiального ринкового господарства. Соцiально-ранкове господарство протиставляється державi iз соцiалiстичною економiкою з одного боку, капiталiстичнiй державi – з iншого. Держава у такий моделi господарювання повинна оптимально втручатися в економiку. Ознаками такого втручання вважається пе6редусiм iнституцiональне гарантування конкуренцiї (це не означає, що монополiї поставленi пiд контроль держави i не можуть стримати вiльної конкуренцiї фiрм). Необхiдно також здiйснення активної кон’юнктурної i зовнiшньоторговельної полiтики, щоб досягти позитивного сальдо торговельного балансу. Здiйснення соцiальної полiтики забезпечить належний рiвень розподiлу прибуткiв, що виключить надмiрне багатство i надмiрну бiднiсть. Якщо цих цiлей буде досягнуто, то вважається, що держава досягла стану сформованого суспiльства. Сформоване суспiльство – це суспiльство, яке об’єднує принципи свободи ринку з принципом соцiального вирiвнювання, що передбачає створення для всiх суб’єктiв рiвних можливостей виявити свої здiбностi. Населення повинно диференцiюватися не за класовою ознакою, а за виявом особистих якостей i спроможностей, основним принципом взаємовiдносин у суспiльствi повинна стати спiвпраця, i це принципова нова єднiсть людей. Рiзновидом теорiї соцiального ринкового господарства є теорiя лiберального iнтервенцiонiзму О. Рюстова, вiдповiдно до якої забезпечення справдi вiльного господарства пов’язано з непрямим втручанням (iнтервенцiєю) держави у вiльний ринок за допомогою кредитної, валютної i податкової полiтики. Пряме втручання держави в господарську дiяльнiсть монополiй вважається неприпустимим, тому, що вони є такими самими приватними пiдприємцями, як середнi, або дрiбнi фiрми. Багато економiстiв неокласикiв зазначали, що теорiя соцiального ринкового господарства, яка забезпечує всiм громадянам рiвнiсть можливостей, є найпродуктивнiшою формою органiзацiї суспiльства. Теорiя сформованого суспiльства як результат захiдно германських неолiберальних теорiй вважається специфiчним варiантом так званого третього шляху соцiально-економiчного розвитку. В Америцi сучасний неолiбералiзм представлений економiчною теорiєю. Вiдокремлюють чиказьку школу монетаризму, основними представниками якої є М. Фрiдмен i Ф. Хайск. Послiдовниками М. Фрiдмена є Ф. Найт i Е. Фелпс. Монетаризм – економiчна теорiя, згiдно з якою грошова маса в обiгу вiдiграє визначальну роль у формування економiчної кон’юнктури та встановленнi причинно-наслiдкових зв’язкiв мiж змiною кiлькостi грошей i величиною валового нацiонального продукту. мiж змiною грошових показникiв i ре6альних факторiв виробництва, тому його слiд замiнити автоматичним приростом грошової маси в обiгу. кiл монополiстичного капiталу, монетаризм намагається лiквiдувати або вкрай урiзати соцiальнi програми держави, виступає за масове безробiття як засiб боротьби з iнфляцiєю. Рецепти монетаристської школи значною мiрою втiленi в програмах Мiжнародного валютного фонду. Нав’язуючи їх республiкам колишнього СРСР як умову надання кредитiв, експерти цього фонду (як i iнших мiжнародних органiзацiй) спрощено обґрунтовували шляхи виходу цих країн з глибокої економiчної кризи, не враховуючи нацiональну спе6цифiку кожної з них, їх iсторичнi традицiї [9;с. 41]. Монетаристи зазначали, що коли держава занадто довго зловживає iнфляцiйним очiкуванням населення, то в економiцi вiдбувається прискорення (акселерацiя) iнфляцiйних процесiв, що супроводжується не зниженням безробiття, а його подальшим зростанням. Держава також не повинна втручатися в саморегулювання ринку капiталiв, оскiльки вiдсоток, як основна форма прибутку на капiтал саморегулюється, тому що процентна ставка автоматично досягає рiвноваги на ринку капiталiв. механiзму. Основними видами економiчної полiтики держави мають бути грошова i фiскальна полiтика. Монетаристи визначають правила фiскальної полiтики, серед яких вiдокремлюють такi: державна бюджетна полiтика має бути пристосована до працi «вмонтованих стабiлiзаторiв»; податкова полiтика держави повинна бути помiрною, високе оподаткування неприпустиме; бюджетнi витрати на соцiальнi програми повиннi бути оптимальними або мiнiмальними. Крiм того, держава не повинна припустити проникнення iмпортованої iнфляцiї в країну, впроваджуючи механiзм плаваючих валютних курсiв [11; с. 437]. Отже концепцiя М. Фрiдмена i монетаризму загалом – це доктрина «акселерацiйної» iнфляцiї, тобто iнфляцiї, що пришвидшується. Монетаризм виступав з iдеєю «змушеного» безробiття, як наслiдку штучної пiдтримки державою робочих мiсць, виконання соцiальних програм. Крiм того, монетаристи вважали, що кейнсiанська полiтика «накачування» попиту (полiтика його штучного зростання) не має довгострокових результатiв, тому, що дiє ефект витеснення приватних iнвестицiй державними, оскiльки залучаються значнi фiнансовi ресурси у сферу економiчної дiяльностi держави. Теорiя економiки пропозицiї розроблялася на основi економiчної концепцiї монетаризму, її представники А. Лаффер, Дж. Гiльдер, Дж. Кемп та iн. Захисники те6орiї економiки пропозицiї вважали, що економiка стихiйно саморегулюється, отже не повинно бути прямого або непрямого втручання держави в економiчнi процеси. Держава своєю необдуманою полiтикою може спровокувати зростання iнфляцiї i негативно вплинути на обсяги пропозицiї продукцiї. З огляду на це, А. Лаффер сформулював модель оптимальної податкової ставки, що не викликає iнфляцiйних процесiв. «податкового клину». Суть цього ефекту полягає в тому, що велика частина податкiв у разi їх пiдвищення трансформується у витрати пiдприємцiв i перекладаються на споживачiв у формi вищих цiн, отже пiдвищення податкiв викликає прискорення iнфляцiї витрат. Слiд зазначити, що крива Лаффера може бути критерiєм вибору податкової полiтики державою й оцiнки її ефективностi. Теорiя економiки пропозицiї взагалi встановлює межi маневрування держави в сферi оподаткування: податкова ставка повинна бути такою, щоб не спричинити зростання iнфляцiйних процесiв в економiцi та забезпечити необхiдний рiвень надходжень до бюджету [15;с. 287]. До неоконсервативних концепцiй , що розглядають проблеми регулювання економiки на мiкрорiвнi, належать теорiя монополiстичної конкуренцiї, теорiя олiгополiї та теорiя ефективної конкуренцiї. 3. 2 Сучасний неоiнституцiоналiзм У 60-70-х роках в економiчнiй науцi еволюцiонував iнституцiонально-соцiальний напрям. Теоретики цього напряму (К. Кларк, В. Ростоу, А. Тофлер та iн.) враховують такi новi явища сучасного захiдного суспiльства, як планування, розширення внутрiшнього ринку через орiєнтацiю економiки на масове споживання, iнтенсивний розвиток соцiальної сфери. Їхнi зусилля спрямованi на вироблення форм соцiалiзацiї господарських вiдносин, вiдшукування певних соцiальних амортизаторiв, покликаних нейтралiзувати соцiально-класовi конфлiкти. Останнi десятирiччя ХХ ст. було ознаменовано розвитком i зростанням ролi неоiнституцiоналiзму, який предметом економiчного аналiзу зробив трансакцiйнi витрати i права власностi. Новий клас витрат (витрати при кожнiй угодi або витрати використання ринкового механiзму), якi отримали назву трансакцiйних, ввiв у економiчну теорiю Р. Коуз. Саме прагненням уникати витрат пiсля укладення угод на ринку можна, на думку Коуза, пояснити iснування фiрми, в який розподiл ресурсiв проходить адмiнiстративним шляхом. За Коуз, фiрма буде iснувати лише до тих пiр, доки вона реалiзує функцiю координацiї при менших витратах, нiж це досягалося би за ринкових угод. «Щоб мати ефективну економiчну систему, - писав Коуз, - необхiдно розпоряджатися не лише ринками, але й галузями планування всерединi органiзацiй вiдповiдного розмiру» [15;с. 328]. Р. Коузом була здiйснена спроба пояснити закономiрностi, якi керують процесом виникнення i зростання фiрми. Фiрма зростає до тiєї межi, доки економiя на витратах, пов’язана iз укладенням ринкових угод, не почне перекриватися збiльшенням витрат, пов’язанних з використанням адмiнiстративного механiзму. Пiзнiше до трансакцiйних витрат стали вiдносити будь-якi види витрат, що супроводжують взаємодiю економiчних агентiв незалежно вiд того, де вони здiйснюються – на ринку чи всерединi органiзацiї. - витрати пошуку iнформацiї – витрати часу i ресурсiв на отримання i обробку iнформацiї, а також витрати вiд недосконалостi iнформацiї; - витрати на вiдмiрювання – витрати на промiри, вимiрювальну технiку, втрати вiд помилок i неточностей; - витрати на специфiкацiю i захист прав власностi – витрати на утримання судiв, органiв державного управлiння, витрати часу i ресурсiв на поновлення порушених прав; - витрати опортунiстичної поведiнки (ухилення, здирство), що становлять елемент трансакцiйних витрат, який найбiльш важко визначається. Ще одним фундаментальним поняттям нової iнституцiональної теорiї виступає поняття прав власностi . Пiд системою прав власностi, згiдно з поглядами А. Алчiана i Г. Демсеца, розумiється вся сукупнiсть норм, якi регулюють доступ до рiдкiсних ресурсiв. Цi норми можуть санкцiонуватися не тiльки державою, але i суспiльством – у виглядi звичаїв, моральних установок, релiгiозних заповiдей. Згiдно з iснуючим визначенням, права власностi охоплюють як фiзичнi об’єкти, так i безтiлеснi (наприклад, результати iнтелектуальної дiяльностi) [12;с. 30]. того чи iншого ресурсу. Кожний такий «пучок» може розщеплюватися таким чином, що одна частина правомочностей належить одному агенту, друга – iншому. Права власностi мають поведiнкове значення: однi способи дiй вони стимулюють, iншi – придушують (через заборони або пiдвищення витрат) i таким чином впливають на економiчний вибiр. Згiдно з неоконституцiональною теорiєю, будь-який акт обмiну є не що iнше, як обмiн «пучками прав власностi». Каналом, по якому вони пересуваються, служить контракт. Це ще один ключовий термiн нового пiдходу, який зв’язує ланцюг мiж поняттям прав власностi й економiчної органiзацiї. Контракт фiксує, яке саме повноваження i на яких умовах пiдлягає передачi. Таким самим вiн обмежує майбутню поведiнку сторiн, причому цi обмеження приймаються ними добровiльно. Обов’язковою умовою ефективної роботи ринку є точне визначення, або «специфiкацiя», прав власностi. Чим конкретнiше визначенi i надiйнiше захищенi права власностi, тим тiснiший зв'язок мiж дiями економiчних агентiв i їх добробутом. Тим самим специфiкацiя пiдштовхує до прийняття економiчно найбiльш ефективних рiшень. Зворотне явище – «розмивання» прав власностi – має мiсце тодi, коли вони неточно встановленi i погано захищенi або пiдпадають пiд рiзного роду обмеження. Принциповий тезис нової iнституцiональної теорiї полягає в тому, що специфiкацiя прав власностi не безкоштовна. Часом вона потребує великих витрат. Тому ступiнь її точностi залежить вiд балансу вигод i витрат, якi супроводжують встановлення i захист тих чи iнших прав. Звiдси випливає, що будь-яке право власностi проблематично – у реальнiй економiцi воно не може бути визначеним з вичерпною повнотою i захищеним з абсолютною надiйнiстю. Його специфiкацiя – це завжди питання мiри [15;с. 329-330]. Найважливiшi висновки теоретикiв транс акцiйного пiдходу такi: вт економiцi складається ринок органiзацiйних форм, на якому фiрми рiзного типу конкурують. Процвiтання кращих i вiдмирання гiрших органiзацiйних форм визначається в остаточному пiдсумку їх здатнiстю забезпечувати економiю трансакцiйних витрат. Конкуренцiя на цьому ринку може бути непрямою i виражатися у боротьбi за залучення та утримання у «командi» найбiльш продуктивних учасникiв. Але вона може бути i прямою, коли однi фiрми намагаються захопити iншi. Життєвiсть кожної iз них визначається вимогами економiчного середовища. Неоiнституцiальнi iдеї Р. Коуза отримали розвиток в працях Д. Норта i Р. Фогеля. Обидва вченi довгий час плiдно працювали у галузi економiчної iсторiї та економетрики, симбiоз яких привiв їх до виникнення «клiометрiї» - особливої концепцiї щодо дослiдження економiчних явищ на основi поєднання математичних, статистичних методiв та iсторичної теорiї. взаємодiї рiзних установчих структур та економiки. Як каже Д. Норт, завдання iнституцiональної економiки полягає в тому, щоб вiдповiсти на питання, як i чому вiдбувається розвиток i який вплив не неї здiйснюють писанi правила поведiнки в суспiльствi. Вирiшуючи цю проблему, вважає вчений, слiд подолати недолiки неокласики i не6окейнсiанства, з одного боку, i марксизму – з другого: «Інституцiональна економiка знаходиться мiж марксизмом та неокласикою» [14;с. 119]. Розмiрковуючи про процеси, що вiдбуваються у свiтi, Д. Норт пiдкреслює, що найважливiшим завданням для Схiдної Європи сьогоднi є формальна передача державної власностi у приватнi руки. Але при цьому вiдсутнє все те, що дає змогу цiй приватнiй власностi функцiонувати вiдповiдно до невидимої руки ринку – немає вiдповiдної правової системи, системи освiти. Просто немає основ для цього. Неформальнi правила гри, якi опосередкованi через культуру кожної країни змiнити дуже важко. Якщо ж модифiкувати лише формальнi правила, то це може призвести до напруженостi i тривалiй полiтичнiй нестабiльностi. Що стосується Росiї, України та iнших республiк колишнього СРСР, то шлях змiн тут буде тривалим i важким i в найближчi десятирiччя навряд чи можна очiкувати високих темпiв розвитку [15;с. 337]. Працi Р. Фогеля, присвяченi проблемам рабства, викликали дуже жорсткi суперечки серед iсторикiв i економiстiв. . Фогель твердив, що рабство, незважаючи на те, що воно є аморальним, економiчно було ефективним. І лише внаслiдок полiтичних рiшень дiйшло до свого занепаду. Цей висновок ґрунтується на численних даних i дали змогу Фогелю твердити, що експлуатацiя i гноблення рабiв, їх купiвля та продаж були не такими значними, анiж це вважалося в iсторичнiй лiтературi. Своїми дослiдженнями Фогель намагається довести також iснування прямої залежностi мiж життєвим рiвнем суспiльства та фiзичним зростом людини. Ідеї Д. Норта i Р. Фогеляi про формування нової iнституцiональної економiки дали поштовх до активiзацiї дослiджень у зазначеному напрямку. Доказом цьому є публiкацiя ряду праць, присвячених проблемам взаємодiї правил поведiнки та економiки, впливу рiзних iнструментiв на процеси економiчного та соцiально-полiтичного розвитку. Зокрема, в 90-х роках було опублiкованi працi Р. Рiхтера «Економiчний аналiз iнституцiї»,Г. Бреннана та Дж. Б’юкенена «Обґрунтування правил» та iн. економiка права Припускається, що в основi розвитку i функцiонування правових iнститутiв лежить економiчна логiка, що їх робота в остаточному пiдсумку будується на принципi економiчної ефективностi. Рiзними авторами вiн формулюється по-рiзному: як принцип максимiзацiї багатства, як принцип мiнiмiзацiї трансакцiйних витрат та iн. За теорiєю економiки права, правова система покликана полегшити роботу ринку, а там, де це неможливо, «стимулювати» її результати. Дотримуючись цих порад вона сприятиме оптимальному використанню ресурсiв суспiльства. Теорiю економiки права iнституцiоналiстiв доповнює теорiя суспiльного вибору ВИСНОВКИ Полiтична економiя почала формуватися задовго вiд її народження. Вагомий внесок у розвиток i нагромадження вiдомостей про виробничу дiяльнiсть зробили мислителi Стародавнього свiту. Саме завдяки їм почали вживати термiн «економiка». Полiтична економiя бере свiй початок з першої в свiтi школи полiтичної економiї – меркантилiзму i виникла в епоху пiзнього Середньовiччя в останнiй третинi ХVст. Історичну назву «полiтична економiя» наука отримала на початку ХVII ст. завдяки науковiй працi французького економiста А. Монкретьєна. Вiдтодi до початку ХІХ ст. дослiдники економiчної науки розвивали її як науку про багатство. Цей напрям розвитку економiчної науки отримав назву класична школа. Історична заслуга класичної школи полягає в тому, що вона пов’язала джерело багатства з працею, започаткувавши теорiю трудової вартостi. Видатними представниками класичної школи були передусiм Вiльям Петтi, Карл Маркс, Адам Смiт, Давiд Рiкардо, Томас Мальту, Джон Стюарт Мiль. Вони завершили формування полiтичної економiї як наукової системи з чiтко визначеним предметом – дослiдження виробничих вiдносин у єдностi з продуктивними силами. Досягнення вчених-економiстiв були визнанi в усьому свiтi i за всiєї їх неоднаковостi та внутрiшньої суперечливостi започаткували полiтичну економiю як методологiчну науку, що визначає суть вiдносин виробництва, розподiлу, обмiну й споживання матерiальних благ i послуг у суспiльствi. рiзними школами – Австрiйською школою граничної корисностi, Кембриджської школи мiкроекономiчного аналiзу, Американської школи (теорiя граничної продуктивностi). Історичне значення неокласичного напряму полягало в тому, що вiн дедалi бiльше перетворювався в науку про рацiональну господарську дiяльнiсть. З середини ХХ столiття однiй iз провiдних течiй сучасної економiчної теорiї стало кейнсiанство. Кейнс та його прихильники обґрунтували потребу державного втручання в економiку, ввели новий макроекономiчний метод аналiзу та висунули теорiю мультиплiкатора. У 60-70 роки ХХ столiття на чiльне мiсце виходить неокласичний, неоконсервативний напрям. Найважливiшими напрямами неокласичної концепцiї є монетаризм, економiка пропозицiй, теорiя рацiональних сподiвань. Поряд з цим напрямом еволюцiонував iнституцiонально-соцiальний напрям. Його представники виступили за соцiологiзацiю економiчної теорiї. Останнi десятирiччя ХХ столiття було ознаменовано розвитком i зростанням ролi неоiнституцiоналiзму, який предметом економiчного аналiзу зробив трансакцiйнi витрати i права власностi (Р. Коуз, О. Вiльямсон, Д. Норт). ХХ столiття визначило тi напрями розвитку економiчної теорiї, якi можуть стати головними в ХХІ столiттi. Це економiчна синергетика, iнновацiйна економiка та iн. З розвитком економiчної теорiї, мiкроекономiки, макроекономiки, економiкс вiдбулася замiна полiтичної економiки економiчної теорiєю. Як показує розвиток постсоцiалiстичних країн, у тому числi i України, така змiна виявилася некоректною, оскiльки реформується весь економiчний лад країн, а не тiльки становлення ринкових вiдносин. Можна i необхiдно використовувати досягнення захiдних економiстiв, але бездумне реформування на захiдний лад без урахування культурних традицiй окремого народу призведе до занепаду постсоцiалiстичних суспiльств, неоколонiзацiї духовного простору незахiдного свiту, у тому числi i шляхом витиснення наукової полiтичної економiї. Дослiдити соцiально-економiчний лад, встановити закономiрностi його функцiонування i розвитку здатна лише полiтекономiя. Весь iсторичний досвiд Ії формування доказав, що наукова полiтична економiя може скластися на основi критичного переосмислення усiх основних досягнень економiчної науки i дати чiтке поняття сучасного стану суспiльства, об’єктивних закономiрностей i тенденцiй його розвитку та обґрунтувати внутрiшню i зовнiшню (включаючи i економiчну) полiтику окремої країни. ЛІТЕРАТУРА 1. Ватаманюк З. Г., Панчишин С. Вступ до економiчної теорiї. -Львiв: Новий Свiт -2000, 2004. - 352с. 3. Довженко М. В. Сучасна економiчна теорiя: навч. посбник. -К.: Академiя, 2005. -390с. 5. Калинин Э., Чиркова Е. Концепция постклассической экономической рациональности //Вопросы экономики. -1998. -№5. -С. 68-79. 9. Основи економiчної теорiї: Посiбник /За ред.. С. В. Мочерного. -К.: Академiя, -1998. -464с. 10. Павлишенко М. Политэкономия – ядро экономической теории //Экономика Украины. -2002. -№7. -С. 52-56. 11. Полiтична економiя /За заг. ред.. Г. А. Оганяна. -К.: МАУП, 2003. -520с. 12. Рудакова И. Основные течения экономической теории: потенциал и научная критика //Вопросы экономики, 2006. -№9. -С. 21-35. 13. Теоретическая экономика. Политэкономия /Под ред.. Г. П. Журавлевой, Н. Н. Мильчаковой. -М.: ЮНИТИ, 1997. -485с. 14. Ткач А. А. Інституцiональна економiка. Нова iнституцiональна економiчна теорiя: Навч. посiбник. -К.: Центр учбової лiтератури, 2007. -304 с. 15. Юхименко П.І., Леоненко П. М. Історiя економiчних учень: Навчальний посiбник. -К.: Знання-Прес, 2001. -514с.