РЕФЕРАТ
Виникнення та еволюцiя свiтової полiтичної думки
План
1. Суспiльно-полiтичнi уявлення давнього свiту
2. Полiтична думка Нового часу
3. Полiтичнi вчення Заходу ХХ ст.
1.
Появi полiтологiї як науки передував тривалий процес накопичення знань про людину, її взаємовiдносини iз соцiумом. Спостереження над органiзованою дiяльнiстю людей, об'єднаних загальними цiлями, завданнями та iнтересами, вiдображали реальну боротьбу рiзних суспiльних сил в конкретних соцiокультурних, iсторичних нацiональних, географiчних умовах тiєї чи iншої країни, що i зумовило строкатiсть полiтичної думки у свiтовому контекстi.
диференцiацiї раннiх суспiльств, виникненням перших державних утворень. Адже соцiально-полiтичнi iдеї вiддзеркалюють реальнi процеси суспiльного розвитку. Характерною особливiстю полiтичної думки цього перiоду є те, що вона зазнавала впливу мiфологiчних та релiгiйних уявлень. Звiдси i твердження про божественне походження влади i держави. Це стосується як єгипетської, шумерської, так i давньоiндiйської (закони ману) полiтичної думки. Наприклад, єгиптяни вважали, що ключ до проблем функцiонування державної влади, справедливостi, правосуддя перебуває в руках богинi iстини i порядку Маат. З часом зявляється розумiння природно-божественного походження справедливостi, якiй повиннi вiдповiдати дiї суддiв-жерцiв та звичаї, закони, адмiнiстративнi рiшення, iншi правила поведiнки. Суспiльство уявлялося єгиптянам як пiрамiда, верхiвка якої – боги i фараони, пiднiжжя – народ. Мiж ними – жерцi, знать, чиновники.
Певний вiдхiд вiд мiфологiчних уявлень характерний для давньокитайських мислителiв. Вони чи не найпершi в iсторiї полiтичних учень ставили полiтичнi доктрини на земну основу. Давньокитайська полiтична думка представлена такими основними течiями, як конфуцiанство, моїзм, легiзм, даосизм. Так, визначний мислитель Стародавнього Китаю Конфуцiй (551-479 pp. до н. е.) розглядав державу як велику сiм'ю, де влада iмператора уподiбнювалася владi батька. Благо народу було основною метою державної адмiнiстрацiї. Конфуцiй усi недолiки у життi суспiльства пояснював поганими звичками людей, а головною метою державної полiтики проголошував виховання добрих звичок.
його розвитку, поклали початок майже всiм пiзнiшим полiтичним теорiям. Величезна роль у розвитку полiтичних iдей античностi належить Платону (427-347 pp. до н. е.) i Аристотелю (384- 322 pp. до н. е.), якi сформулювали низку унiверсальних принципiв, дали класифiкацiю типiв державного устрою, обгрунтували полiтичну сутнiсть людини, право народу на законодавчу владу, мiсце i роль держави в суспiльствi, заклали концептуальнi засади теорiй правової держави та розподiлу влад, розробили концепцiю iдеальної справедливої держави тощо. Зокрема Аристотель розглядав державу як сукупнiсть громадян, а найкращими формами державного управлiння вважав тi, де правителi турбуються про загальне благо (монархiя, аристократiя, полiтiя). Ідеальна форма держави – це полiтiя, де панує закон, всi громадяни дотримуються рiвностi. Аристотель – прихильник приватної власностi.
Досить плiдним виявився античний погляд на полiтику як сферу здiйснення загальних справ, спосiб управлiння ними, спосiб захисту спiльних iнтересiв. Розкриваючи роль полiтики в суспiльному життi Аристотель пiдкреслював, що полiтика має вiдiгравати морально-виховну роль, щоб полегшити досягнення справедливостi. Інструментом полiтики, за Аристотелем, є держава, а державним благом – справедливiсть. Полiтика покликана облагородити поведiнку людини, забезпечивши панування розуму над нею.
Багато спiльного з полiтичними вченнями Стародавньої Грецiї мали полiтичнi вчення Стародавнього Риму, оскiльки вони сформувалися на основi фiлософських шкiл попереднього перiоду. Важливе мiсце в iсторiї суспiльно-полiтичної думки Стародавнього Риму належить Тулiю Цицерону (106-43 pp. до н. е.), Луцiю Антею Сенецi (4 р. до. н. е.). На думку Т. Цицерона, якби люди жили за Н заповiтами i звичаями батькiв, то держава могла би стати вiчною. Вiн твердить, що держава є штучним утворенням, "народним встановленням", а також визнає рiвнiсть всiх людей вiд природи i можливiсть досягнення мудростi кожним, хто одержить освiту. Що стосується соцiальних вiдмiнностей мiж людьми, то вони iснують через наявнiсть приватної власностi, яка виникає не вiд природи, а на базi давнього володiння нею, або ж володiння за законом i згодою.
Л. Сенека був представником римського стоїцизму. Вiн розробляє переважно морально-етичнi проблеми, правильне розв'язання яких забезпечує спокiй i непорушнiсть суспiльства. Його iдеї мали великий вплив на формування християнської iдеологiї.
Падiння Римської iмперiї (476 р.) поклало початок iсторiї середнiх вiкiв. Йде процес становлення i розвитку феодальних вiдносин, рiзкого розшарування суспiльства на феодалiв i феодально залежних землеробiв, скотарiв, виноградарiв. Полiтична думка цього перiоду спрямована на пошук основ стiйкого порядку, помiркованих форм правлiння, законослухняностi. Покiрнiсть державнiй владi – одна з основних вимог християнської моралi.
Починаючи з XIV ст., в соцiально-полiтичному життi Захiдної Європи стався цiлий ряд змiн, якi пов'язанi з розкладом феодалiзму i появою нових капiталiстичних виробничих вiдносин. Це не могло не вплинути на розвиток полiтичної думки цього перiоду, центральне мiсце в якiй займає iдеологiя централiзованої держави. Тодi одним з видатних представникiв полiтичної думки виступає iдеолог буржуазiї iталiйський фiлософ Нiкколо Макiавеллi (1469-1527). Його полiтичнi погляди викладенi в працях "Роздуми про першу декаду Тита Лiвiя" та "Володар". Заслугою Макiавеллi є те, що вiн чи не одним iз перших зробив значний крок у визначеннi предмету полiтологiї та її методу. Вiн уважав, що основним предметом полiтичної науки є держава i влада.
"лисом, щоб бачити гадiв, i левом, щоб нищити вовкiв". Правитель з метою об'єднання суспiльства може використовувати будь-якi засоби, навiть аморальнiсть, нечеснiсть, жорстокiсть, хитрiсть, вiроломство.
Разом з тим Макiавеллi висловлював i деякi гуманiстичнi думки, пов'язанi з побудовою справедливого i досконалого державного устрою, який забезпечить свободу людинi. Полiтична доктрина Макiавеллi зробила величезний вплив на розвиток полiтичної теорiї Нового часу. Його по праву називають основоположником сучасної полiтичної науки.
2
.
Розпад феодального i формування буржуазного ладу, що супроводжувалися кризою абсолютизму та буржуазними революцiями, створили новi потреби, сприяли виникненню буржуазної iдеологiї, яка намагалася звiльнитись вiд теологiї, реально пояснити природу полiтичних явищ.
"Два трактати про державне правлiння" першим серед мислителiв чiтко розмежував такi поняття, як "особа", "суспiльство" i "держава", причому на перше мiсце вiн поставив особу, справедливо вважаючи, що вона вiд народження має природнi, невiдчужуванi права. Цi його погляди згодом лягли в основу концепцiї класичного лiбералiзму.
Т. Гоббс був прихильником теорiї суспiльного договору, згiдно з яким люди як розумнi iстоти погодилися передати свої природнi права монарховi i пiдкоритися законовi, щоб не було "вiйни всiх проти всiх".
Значним досягненням Ш. Монтеск'є є розробка концепцiї подiлу влад на законодавчу, виконавчу i судову, а також створення механiзму їх стримування i противаг. Тiльки при цiй умовi держава може забезпечити людинi полiтичнi та громадськi свободи, не допустити деспотизму та зловживань з боку посадових осiб.
суспiльного договору. Головне завдання законодавства, на думку Ж. -Ж. Руссо, полягає у забезпеченнi щастя, добробуту, свободи i рiвностi усiх громадян.
Полiтичнi доктрини І. Канта (1724-1804) та Г. -Ф. Гегеля (1770-1830) зумовленi якiсними змiнами в суспiльному життi Європи пiд впливом Великої Французької революцiї. На думку Канта, лiбералiзм - це єдина розумна платформа суспiльного устрою, адже кожна людина є завершеною абсолютною цiннiстю. І. Канту належить пальма першостi i в обґрунтуваннi iдеї правової держави, в якiй панує право, а основним джерелом влади є народ. Дослiджував Кант i проблеми мiжнародної полiтики, зокрема обґрунтував принцип дотримання договорiв, територiальної цiлiсностi, невтручання у внутрiшнi справи тощо. Полiтичнi погляди Г. -Ф. Гегеля викладенi у працях "Фiлософiя”, "Фiлософiя iсторiї", "Фiлософiя духу" та iн. Заслугою Гегеля є те, що чiтко розмежовував поняття "громадське суспiльство" i "держава". Громадське суспiльство - це суспiльство власникiв. Щодо держави, то вона, на думку Гегеля, є засобом панування i не може бути засобом служiння громадянам i суспiльству. Ґегель був потивником кантiвської iдеї "вiчного миру", бо вiн "розбещує нацiю", а вiйни охороняють нацiї вiд застою i загнивання.
Противагою лiберальним концепцiям була марксистська концепцiя полiтики, в якiй знайшов логiчне завершення конфронтацiйний, класовий пiдхiд до її вивчення i здiйснення. Вона розглядала державу як iнструмент влади панiвного класу i передбачала її вiдмирання в демократичному суспiльствi.
марксизму - Карл Маркс i Фрiдрiх Енгельс – виходили iз беззастережної переконаностi в iсторичнiй мiсiї пролетарiату, якому належить очолити революцiйну змiну суспiльного устрою в соцiалiстичному напрямi.
Перехiд вiд капiталiзму до соцiалiзму можливий, на їх думку, лише через соцiалiстичну революцiю i диктатуру пролетарiату. Авангардом робiтничого класу має бути комунiстична партiя, мета якої завоювання полiтичної влади. Пролетарiат, за марксизмом - це могильник капiталiзму i творець нового суспiльного ладу. Виборюючи незалежнiсть для себе, вiн тим самим домагається свободи для всього суспiльства.
Отже, полiтична думка Нового часу, пiдсумувавши попереднi досягнення у цiй сферi, заклала надiйну основу для формування сучасних полiтичних теорiй.
3. Полiтичнi вчення Заходу XX cт.
Вагомий внесок у розвиток свiтової полiтичної думки кiнця XIX - початку XX ст. зробив видатний нiмецький соцiолог Макс Вебер (1864-1920). Серед його полiтичних творiв особливе мiсце посiдають "Протестантська етика i дух капiталiзму" (1905) та "Полiтика як покликання i професiя" (1919). На думку М. Вебера, полiтика – це насамперед участь у здiйсненнi влади або хоча би прагнення впливати на її розподiл як усерединi держави, так i мiж державами. Досить цiкавими; є i його мiркування стосовно демократiї, особливо щодо механiзму соцiального контролю над бюрократичним апаратом. Демократизацiю М. Вебер розглядав як дiєвий засiб протидiї тотальнiй бюрократизацiї.
Поява ще одного важливого напрямку в iсторiї полiтичної думки зазначеного перiоду пов'язана з iменами видатних iталiйських соцiологiв Гаетано Моски (1858-1941) i Вiльфредо Парето (1848-1923), а також нiмецького соцiолога Роберта Мiхельса (1876-1936). Суть її полягає у визнаннi того, що суспiльством завжди править вибрана меншiсть – елiта, яка здiйснює управлiння нездатною до активної i творчої дiяльностi масою. Г. Моска видiлив два типи полiтичної елiти: аристократичну або закриту, яка чинить опiр будь-яким змiнам, i демократичну або вiдкриту елiту, яка допускає поповнення своїх рядiв за рахунок вихiдцiв iз iнших верств суспiльства.
Заслугою Р. Мiхельса є сформульований ним "залiзний закон олiгархiї", згiдно з яким правляча меншiсть iснує в будь-якiй органiзацiї i намагається зберегти владу над бiльшiстю, посилити свої позицiї. Цей процес, на його думку, є незворотним.
Для сучасної полiтичної думки Заходу характерна неоднорiднiсть сфери предмету дослiджень, суперечливiсть теорiї та iдей про полiтику, полiтичну владу, полiтичнi вiдносини, про їх мiсце i роль у полiтичному процесi. З початку XX столiття в науцi про полiтику утверджуються рiзнi напрямки i школи, визначилися " важливi теоретичнi орiєнтацiї i концепцiї.
Своєму утвердженню i розвитку сучасна полiтична наука зобов'язана багатьом вченим, але передусiм таким авторитетам у полiтологiї, як Гарольду Лассуеллу, Гансу Моргентау, Раймонду Арону та Морiсу Дюверже.
Г. Лассуелл (1902-1979) є найбiльш вiдомим спецiалiстом в американськiй полiтичнiй науцi. Заслуга його полягає в тому, що вiн велику увагу звернув на методологiчнi проблеми дослiдження полiтики. Використовуючи фрейдистський пiдхiд, Лассуелл сформулював на його основi теорiю полiтичного психоаналiзу. Суть цiєї теорiї полягає в тому, що важливим чинником, який зумовлює ставлення iндивiда до полiтики, є психологiчний механiзм його особистостi. Важливе мiсце в цiй теорiї належить типологiї полiтичних особистостей.
Значна увага в роботах Лассуелла придiлена також проблемi полiтичної влади i її розподiлу в суспiльствi. Зокрема, вiн розглядає владу як центральну категорiю полiтичної науки.
полiтицi, вiн дав їм вiдповiдну класифiкацiю. У забезпеченнi нацiональних iнтересiв першочергове значення, на думку Моргентау, належить силi.
Складною i надзвичайно колоритною фiгурою у полiтичному свiтi Францiї є Р. Арон (1905-1983). Вiн – автор багатьох робiт, присвячених рiзним питанням полiтологiї, зокрема проблемам влади, її дифузiї, персоналiзацiї влади, розробцi мiжнародно-полiтичної теорiї i соцiологiї мiжнародних вiдносин та iн.
Плiдною у полiтологiї є творчiсть iншого французького соцiолога i полiтолога – М. Дюверже (1917 р. н.). Серед важливих полiтологiчних проблем, розроблених ним, слiд назвати проблеми теоретико-методологiчного характеру, що пов'язанi з розмежуванням рiзних сфер полiтологiчного знання (полiтичної соцiологiї, полiтичної психологiї, полiтичної фiлософiї, державознавства), визначенням самого предмету полiтичної науки. Заслуговує на увагу i його дослiдження проблем демократiї (плутодемократiї – тобто такого правлiння, коли владою одночасно володiють i народ - demos, i багатство - plutos), проблем полiтичних партiй, їх мiсця i ролi у суспiльному життi. Дюверже приходить до висновку, що при всiх своїх недолiках, партiйний режим все-таки залишається кращим, нiж безпартiйний, оскiльки останнiй забезпечує увiчнення керiвних елiт, вiдкидає можливiсть пошуку народними масами тих органiзацiйних форм впливу на полiтичне життя, якi б активно протистояли державi.
полягає в тому, щоб повернути людину i її основнi потреби в центр уваги при вивченнi полiтичних явищ.
Як бачимо, взята в єдностi свiтова суспiльно-полiтична думка складає цiлiсну багатоманiтну за своєю палiтрою картину того, чим є полiтика. Але, як i будь-яке знання про свiт, вона не є вичерпною, беззастережно правдивою. Ідеологiчна свiдомiсть i визначенi нею знання вiдверто культивують таку неповноту, тобто залежно вiд цiннiсних орiєнтацiй перекручено спрощують сутнiсну багатоманiтнiсть полiтичного буття.
Лiтература
6. Енциклопедiя полiтичної думки. Переклад з англ. - К., 2000. История политических и правових учений. Учебник для вузов / Под обш. ред. B. C. Нерсесанца. - М., 1995.
7. Класики полiтичної думки вiд Платона до Макса Вебера / За ред. Є. Причепiя. Переклад з нiм. - К., 2002.
8. Макиавелли Н. Государь. - К., 1990.
9. Муляр В.І. Полiтологiя. Курс лекцiй. - К., 2003.
11. Полiтологiя / За ред. О. В. Бабкiної. В. П. Горбатенка. - К., 2001.
12. Полiтологiя. Кiнець XIX – початок XX ст.: Хрестоматiя / За ред. О.І. Семкiва. -Львiв, 1996.
13. Себайн Д. Г, Торсон Т. Л. Історiя полiтичної думки. Переклад з англ. - К., - 1997.
14. Платон. Держава. - К. 2000.
15. Полiтологiчний енциклопедичний словник. - К., 1997.
16. Скиба В., Горбатенко В., Туренко В. Вступ до полiтологiї: екскурс в iсторiю правничо-полiтичної думки. - К.,1998.
|
