Виникнення полiтичних партiй в Українi та основнi етапи їх формування
Реферат
з полiтологiї
"Виникнення полiтичних партiй в Українi та основнi етапи їх формування"
Витоки формування полiтичних партiй України припадають на середину XIX ст. Першою полiтичною партiєю європейського зразка на українських землях прийнято вважати Руську українську радикальну партiю, яку наприкiнцi 1890 р. органiзували вiдомi українськi письменники, вченi та громадськi дiячi М. Павлик, І. Франко, Є. Левицький, Т. Окуневський, В. Охримович. Соцiальною опорою партiї визнавалося селянство, її програма мiстила мiнiмальнi та максимальнi вимоги. У 1899 р. з неї видiлилося двi партiї – Українська соцiал-демократична партiя та Нацiонально-демократична партiя. Якщо перша ставила собi за мету боротьбу за втiлення iдей соцiалiзму, то друга добивалася об'єднання всього українського народу в єдиний нацiональний органiзм на засадах полiтичної та культурної самостiйностi.
На схiдноукраїнських землях про партiйне життя можна говорити з часу створення Революцiйної української партiї (РУП), установчий з'їзд якої вiдбувся 11 лютого 1900 р. у Харковi. В 1902 р. з неї була утворена Українська народна партiя, яку очолив М. Мiхновський. Тодi ж вiд РУП вiдокремилися i народники (М. Шаповал, М. Залiзняк), якi приєдналися до партiї есерiв. У 1903 р. вiд РУП вiдкололася Українська соцiалiстична партiя на чолi з Б. Ярошевським.
Восени 1904 р. була створена Українська Демократична партiя (УДП). Програма даної партiї мiстила як полiтичнi парламентський ЛПД, автономiя), Так i економiчнi ВИМОГИ (8-годинний робочий День, державна пенсiя немiчним тощо). Згодом iз її лав вийшли представники радикального крила, якi утворили Українську Радикальну партiю (УРП), головою якої став Б. Грiнченко.
Восени 1905 р. УДП та УРП провели об'єднавчий з'їзд i утворили Українську Демократичну Радикальну партiю (УДРП), яка об'єднала значну частину нацiонально-свiдомих елементiв. У груднi 1904 р. утворилася Українська Соцiал-Демократична Спiлка. Вона вийшла з РУП пiд проводом М. Меленевського та Лесi Українки, а в 1905 р. ввiйшла до складу РСДРП на основi окремого статуту. Пiд час виборiв до 1-ї Державної Думи (1906 р.) вона проявила себе як русифiкаторська органiзацiя.
У 1906 р. зi складу УНП виходить група автономiстiв, якi заснували Українську демократичну партiю, що проiснувала всього кiлька мiсяцiв. У лютому 1907 р. свою програму прийняли українськi соцiал-революцiонери. Вони вимагали скликання Українських Установчих Зборiв. У цей час в Українi також дiяли i терористичнi революцiйнi органiзацiї. Це «Оборона України», «Українська Народна Оборона». Існувало також декiлька груп анархiстiв, активно на територiї України дiяли i загальноросiйськi полiтичнi партiї. Влiтку 1917 р. в Українi дiяло понад ЗО полiтичних партiй рiзних напрямiв. До української Центральної Ради увiйшли українськi есери, соцiал-демократи, соцiал-федералiсти, соцiалiсти-самостiйники, українська демократично-хлiборобська партiя, якi представляли всi частини полiтичного спектру. Перемога бiльшовизму в жовтнi 1917 р. поклала край розвитку в Українi як парламентаризму, так i багатопартiйностi.
На захiдноукраїнських землях напередоднi проголошення ЗУНР найбiльш впливовими були три партiї – Українська нацiонально-демократична партiя, Українська соцiал-нацiональна партiя й Українська радикальна партiя. На противагу партiям Центральної Ради галицькi партiї були партiями парламентського типу. У лютому 1919 р. була створена комунiстична партiя Схiдної Галичини, хоча iдеологiя бiльшовизму не мала тут широкого поширення.
Отже, вже на початку XX ст. в українському полiтичному русi намiтилося двi тенденцiї – перша спрямована на захист нацiональних iнтересiв, друга – соцiальних. Перша розвивалася переважно в Галичинi, друга – в Надднiпрянськiй Українi.
Поразка нацiонально-визвольних змагань 1917–1920 pp. зумовила значнi змiни в партiйному життi, в першу чергу, на схiдноукраїнських землях, окупованих бiльшовиками. На захiдноукраїнських землях, окупованих Польщею, ситуацiя була дещо iншою, але теж загалом несприятливою для дiяльностi українських полiтичних партiй.
У 1920 р. для боротьби з окупацiйним режимом виникає Українська вiйськова органiзацiя, яка стала засновником Української партiї нацiональної революцiї, котра пiзнiше об'єдналася з Українським нацiонально-демократичним об'єднанням.
28 сiчня – 3 лютого 1929 р. вiдбувся І Конгрес українських нацiоналiстiв. У ньому взяли участь 28 представникiв всiх нацiоналiстичних органiзацiй. Конгрес схвалив полiтичну програму українського нацiоналiзму й утворив ОУН. ОУН виходила з того, що лише суверенна Держава може забезпечити всебiчнi iнтереси нацiї. її основними засадами були «всеукраїнство, наДПартІЙНІСТЬ І монократизм».
У 1926 р. пiсля об'єднання галицьких радикалiв iз волинськими соцiал-революцiонерами утворилася Українська соцiалiстична радикальна партiя (усрп), яка ставила собi за мету боротися за самостiйну Трудову Республiку. На виборах до парламенту в 1928 р. вона здобула 8 посольських мандатiв, що дало їй можливiсть сформувати партiйну фракцiю.
У 1925 р. було створене Українське нацiонально-демократичне об'єднання (УНДО), яке вiдстоювало соборнiсть та державнiсть України. Перехiдним етапом на шляху до досягнення кiнцевої мети визнавалася Радянська Україна. Однак колективiзацiя, голодомор i репресiї у схiднiй Українi змусили її вiдмовитися вiд радянофiльства i перейти на про-, польськi позицiї. В 1938 р. УНДО виступило за автономiю Захiдної України в складi Польської держави.
Українська соцiал-демократична партiя не мала помiтного впливу. Пiсля переходу керiвництва партiї на комунiстичнi позицiї її дiяльнiсть була заборонена польським урядом. Частина її симпатикiв перейшла до Комунiстичної партiї Захiдної України (КПЗУ), а iнша частина вiдновилися як соцiал-демократична партiя, увiйшовши до складу Соцiалiстичного Інтернацiоналу. У 1938 р. КПЗУ була розпущена рiшенням III Інтернацiоналу.
Пiсля окупацiї Захiдної України бiльшовиками дiяльнiсть українських полiтичних партiй фактично припиняється i вiдроджується, лише на початку 90-х pp. у перiод так званої «перебудови».
Головними гаслами «перебудови» стали гласнiсть i плюралiзм, що в трактуваннi Комунiстичної партiї Радянського Союзу (КПРС) означало дозвiл на певну свободу iнакомислення в рамках соцiалiстичного iдейного вибору. Незважаючи на їх обмеженiсть, навiть цього виявилось достатньо, аби розбудити пригнiчену суспiльну активнiсть громадян. Полiтична енергiя мас, досi не задiяна в системi полiтичних iнституцiй СРСР, почала оформлятись органiзацiйно. Спочатку дозована гласнiсть i плюралiзм у засобах масової iнформацiї, потiм створення полiтичних клубiв i неформальних об'єднань, згодом – народних фронтiв, а далi партiй. Таким був шлях становлення багатопартiйностi в Українi.
Показово, що в перiод з 1987 р. до 1989 р. в Українi утворилося понад 125 громадсько-полiтичних клубiв, груп та об'єднань.
– неможливiсть представництва групових специфiчних iнтересiв у тодiшнiй системi суспiльних об'єднань, у якiй iнтереси розглядались на рiвнi великих соцiальних груп, а їх природна рiзноманiтнiсть iгнорувалася;
– загальна криза полiтичної системи, яка знаходила свiй прояв у кризi легiтимностi її полiтичних та державних iнститутiв, традицiйної системи вартостей i особливо у кризi участi, оскiльки зростаюча активнiсть населення, його прагнення впливати на суспiльно-полiтичне життя, на процеси прийняття полiтичних рiшень не могли бути реалiзованi в рамках традицiйних громадських органiзацiй. Нетрадицiйнi суспiльнi органiзацiї стали формою прояву зростаючої полiтичної та громадянської активностi населення;
– зростаюча незадоволенiсть людей власним становищем у суспiльствi, можливостями самореалiзацiї та впливу на суспiльнi процеси сприяли привабливостi нових суспiльних утворень, якi були закладенi в механiзмi їх функцiонування – вiльний вхiд та вихiд, вiльне обговорення будь-яких проблем, самостiйнiсть первинних органiзацiй;
– можливiсть реалiзацiї в нових суспiльних утвореннях потреби у спiлкуваннi на основi спiльних iнтересiв.
Не в останню чергу рiст числа полiтичних об'єднань був зумовлений надмiрною бюрократизацiєю держави, розчаруванням широких верств населення в офiцiйних владних структурах, якi виявилися нездатними до ефективної управлiнської дiяльностi. Багато з тих, що розчарувалися, шукали нових форм захисту своїх прав та iнтересiв, а це зумовлювало процес утворення нових секторiв полiтичного життя.
Суттєвим фактором розвитку полiтичної самодiяльностi мас були суперечностi перебудовних процесiв, якi вели до поглиблення кризи влади та економiки, росту злочинностi, загострення мiжнацiональних, релiгiйних, мовних та iнших стосункiв. Все це викликало полiтизацiю мас, збурювало опозицiйну активнiсть, яка зростає особливо стрiмко в кризовi перiоди.
повнiй та прямiй трансляцiї телебаченням найбiльш вiдкритого i суперечливого за останнi 75 рокiв офiцiйного зiбрання, утворення нового органу законодавчої влади, який оголосив своєю прерогативою контроль за державними органами (в т. ч. i кдб).
(аграрники) або iншими ознаками (молодiжна група Смена» Партiйнiсть» їх дiяльностi проявилась у пiдкреслено демонстративнiй конфронтацiї за ознаками ми – вони», «нашi – чужi». Величезний полiтизуючий вплив на населення України справила дiяльнiсть Народної Ради – першої легальної опозицiї в українському парламентi. Вона об'єднала близько 125 народних депутатiв – представникiв депутатських груп «Вiдродження», «Вiльнi демократи», «За права людини», «Незалежнiсть», «Демократична платформа КПУ, якi протистояли комунiстичнiй бiльшостi парламенту т. зв. «групi 239»).
дiяльностi республiканського керiвництва КПУ.
Пiсля усунення в 1972 р. першого секретаря компартiї України П. Шелеста, якого запiдозрили в нацiоналiзмi, його наступник В. Щербицький доклав значних зусиль, щоб в апаратi компартiї України не було й* слiду iнакомислення й непокори. Тому за часiв «перебудови» серед українських керiвникiв компартiї не виявилося жодного реформатора на зразок Б. Єльцина чи О. Яковлєва в Росiї.
Поява багатопартiйностi е 80-х pp. на Захiднiй Українi була явищем цiлком природнiм, оскiльки ця частина України впродовж XIX та першої половини XX ст. пройшла типовий для усiєї Центральної Європи процесi формування i розвитку «третього стану», а разом з ним i громадянського] суспiльства. Історична пам'ять без особливих труднощiв вiдновила тут] традицiйнi iнститути та цiнностi.
не доводиться. Усi тi iнститути та цiнностi, якi в Галичинi були природними, тут починали творитися практично з нуля.
Таким чином, двi частини України пiдiйшли до утворення багатопартiйностi з цiлком рiзним iсторичним минулим. Рiзна iсторична традицiя багатопартiйностi наклала, безперечно, свiй вiдбиток на формування багатопартiйностi в сучасних умовах, вiдвiвши Галичинi (на перших етапах її становлення) роль «полiтичного п'ємонту».
Протягом останнього столiття в українськiй полiтичнiй думцi домiнували рiзнi напрямки. Панування соцiалiстичних iдей пiсля розгрому! УНР змiнилось надiєю, що українську державнiсть зможуть вибороти нацiонал-комунiсти. Пiсля їхнього знищення прапор визвольної боротьби на тривалий час пiдхопили iнтегральнi нацiоналiсти, якi згуртувалися в ОУН i створили УПА. В 60-х pp. цей напрям реалiзовував так званий
Український нацiональний фронт, хрущовська вiдлига привела до переважання загальнодемократичної, лiберальної тенденцiї пов'язаної з дiяльнiстю журналу «Український вiсник i Української громадської групи сприяння виконанню Хельсiнських угод (УГС).
Окремої уваги заслуговує питання про безпосереднiй вплив українського дисидентського руху 60–70-х pp. на процес формування партiйної системи в Українi. Вiдзначимо два основних моменти у розвитку українського дисидентського руху, якi, здiйснили визначальний вплив на формування специфiки системи полiтичної багатопартiйностi в Українi:
непомiченою важлива тенденцiя: в 60–70-х pp. направленiсть векторiв нацiонального i демократичного протесту в рамках українського дисидентського руху спiвпадали. Ця одновекторнiсть виявилася принципово важливою в перiод безпосередньої пiдготовки створення полiтичних партiй в Українi, а також на першому етапi розвитку багатопартiйностi. Завдяки їй розбудова системи багатопартiйностi в Українi почалася зi створення партiй нацiонал-демократичного i нацiонал-патрiотичного спрямування.
Дисидентський правозахисний рух iдейно пiдготував та обґрунтував необхiднiсть зламу радянського ладу i досягнення Україною незалежностi. Представники дисидентського руху висунули як завдання полiтичного розвитку – основнi ознаки демократичних суспiльства: ринок, плюралiзм, демократiя. Завдяки дисидентському руховi вони були перенесенi безпосередньо на український ґрунт у другiй половинi 80-х – на початку 90-х pp. Однак, на жаль, цi положення носили, скорiше, характер побажань i висувалися скорiше вiд протилежного.
2. Дисидентський рух зумовив також значний суб'єктивний вплив на розвиток процесу розбудови багатопартiйностi в Українi. Мається на увазi те, що з його рядiв вийшла плеяда полiтичних дiячiв, якi безпосередньо взяли участь у створеннi полiтичних партiй, привнiсши тим самим у партiйний рух традицiї та досвiд дисидентства i правозахисної дiяльностi. Ряд з них органiзували та очолили полiтичнi партiї. В числi перших полiтичних партiй, якi виникли в Українi, лiдерами п'яти були колишнi дисиденти. А загальний тюремний стаж 12 народних депутатiв Верховної Ради України XII скликання складав майже 10 рокiв.
стан суспiльства, неспроможнiсть пануючої в ньому влади вiдшукати шляхи виходу з кризи, а вiдтак усвiдомлення суспiльством необхiдностi її замiни. Тому немає нiчого дивного, що найбiльш суттєвий вплив на виникнення партiй мав процес виборiв до Верховної Ради України 1990 р. Партiї повиннi були б виявитися бiльш придатними виконувати функцiю боротьби за владу, оскiльки порiвняно з рухами мали ряд переваг. Можливiсть реалiзацiї власних полiтичних програм через владнi структури зумовлювала потребу чiткої органiзацiї, яка була властива не так об єднанням i рухам, як партiям. Вони були органiзованiшими та структурованiшими, мали чiтко окреслену iдеологiчну орiєнтацiю, якiсно однорiдний склад учасникiв, а також конкретно визначенi функцiї та завдання. З iншого боку, виникнення українських полiтичних партiй було детермiноване внутрiшньою логiкою розвитку неформальних суспiльно-полiтичних органiзацiй. Це пiдтверджує законi помiрний характер процесу партiйного будiвництва в Українi.
Аналiзуючи iсторiю виникнення системи багатопартiйностi В Українi, можна помiтити, що поява полiтичних клубiв, спiлок, товариств та рухiв хронологiчно передувала появi полiтичних партiй. Так, восени 1987 р. у Львовi виникає молодiжне об'єднання «Товариство Лева» у Києвi Будинку вчених АН УРСР створюється українознавчий клуб «Спадщина»,:,] в Київському унiверситетi – студентське об'єднання «Громада», в серпнi] 1987 р. в Києвi виникає Український культурологiчний клуб (УКК). а Дiяльнiсть усiх цих органiзацiй з самого початку набирає полiтичного характеру.
сил.
iсторико-просвiтницького товариства «Меморiал». 29 груднi 1989Р. вiдбувся І з'їзд Асоцiацiї «Зелений Свiт».
Виникнення туму, «Меморiалу», «Зеленого Свiту» свiдчило про значну полiтизацiю суспiльства, його потенцiйну готовнiсть до створення всеукраїнського полiтичного об'єднання. У цей же час вiдбувається органiзацiйне оформлення й iнших форм соцiальної самодiяльностi населення. Ця обставина i зумовила розбiжностi в означеннi початку багатопартiйностi в Українi. Частина дослiдникiв датують початки багатої партiйностi в Українi осiнню 1989 р., iншi – весною 1990 р.
Подiбнi розбiжностi в хронологiчному визначеннi початкiв багатопартiйностi не є принциповими. Проте належить зауважити, що другий пiдхiд бiльш адекватно вiдображає реалiї, передусiм з формальної точки зору. Адже саме навеснi 1990 р. в Українi на регiональному рiвнi почалася реєстрацiя полiтичних утворень, якi декларували себе в якостi полiтичних партiй. У цей час виникають Українська нацiональна партiя (УНП) на чолi з Г. Приходьком, Всеукраїнське полiтичне об'єднання Державна Самостiйнiсть України» (ДСУ) на чолi з І. Кандибою, Українська християнсько-демократична партiя (УХДП В. Сiчко), Українська народно-демократична партiя (ундп – Є. Чернишов, А. Ки-реєв), а 1 липня 1990 року – вiдбувся установчий з'їзд Української мiжпартiйної Асамблеї (згодом Українська Нацiональна Асамблея (УНА) Ю. Шухевич). Всього в Українi за вiдносно короткий час виникає 20 партiй i об'єднань загальною чисельнiстю близько 30 тис. членiв. Однак, незважаючи на велику кiлькiсть рiзних угруповань, жодне з них не стало достатньо впливовим навiть у захiдних областях України.
Проте якщо брати до уваги сутнiсний змiст процесу творення багатопартiйностi в Українi, то бiльш рацiональним видається перший пiдхiд. Саме восени 1989 р. в Українi було вперше задекларовано намiр створення полiтичної партiї – партiї зелених України (ПЗУ).
Той факт, що вперше в Українi про намiр створити полiтичну партiю заявили учасники екологiчного руху – «зеленi» – є зовсiм не випадковим. Чорнобильська атомна катастрофа, що сталася у квiтнi 1986 р. не знає аналогiв в iсторiї людства. Найтрагiчнiшим було те, що у сукупностi з iншими регiональними екологiчними катастрофами (Донбас, Чернiвцi, Пiвдень України) Чорнобиль створив реальну загрозу знищення традицiйного для українського етносу географiчного середовища, що дорiвнювало би самогубству української нацiї.
Пасивнiсть i безвiдповiдальнiсть компартiйних функцiонерiв на тлi абсолютної незахищеностi пересiчних громадян вiд наслiдкiв екологiчних потрясiнь сприяли полiтизацiї свiтогляду учасникiв екологiчного руху. Невiдкладнiсть у вирiшеннi комплексу екологiчних проблем диктувала швидку радикалiзацiю їх полiтичних позицiй. Слiд узяти також до уваги, що екологiчний рух довгий час компартiйними чиновниками вважався значно «безпечнiшим», нiж нацiонально-визвольний або демократичний. Однак попри декларацiю намiрiв, екологiчний рух в Українi так i не зумiв органiзацiйно оформити утворення першої в сучаснiй українськiй iсторiї полiтичної партiї (Партiя «зелених» була створена лише восени 1990 р.).
Данiй обставинi сприяло те, що, по-перше, цiлi екологiчного руху об'єктивно пiдпорядковувалися завданням нацiонально-визвольної боротьби. По-друге, нацiонально-визвольний рух наприкiнцi 80-х pp. в Українi перетворився на основну опозицiйну до КПРС силу, а iдея нацiонального вiдродження в поєднаннi з демократичними iдеалами зумiла об'єднати навколо себе найбiльш широкi верстви населення України.
Легалiзацiю полiтичного плюралiзму в Українi бiльшiсть дослiдникiв пов'язують з утворенням Народного Руху України. До його органiзацiйного оформлення в рiзних регiонах України виникають об'єднання, якi ставлять собi за мету створення широкого загальнодемократичного руху (Демократичний фронт у Львову «Народна спiлка сприяння перебудовi' у Києвi, «Народний фронт України сприяння перебудовi» на Вiнниччинi та Хмельниччинi). Активну дiяльнiсть у цьому напрямку ведуть УГС та Українська демократична спiлка (до складу якої ввiйшло багато членiв Українського культурологiчного клубу). 16 лютого 1989 р. iнiцiативна група, до складу якої увiйшли представники Київського вiддiлення Спiлки письменникiв України та Інституту лiтератури АН УРСР, в газетi «Лiтературна Україна» опублiкувала проект програми Руху. Органiзацiйне оформлення НРУ завершилось установчим з'їздом. який вiдбувся 8–10 вересня 1989 р. 1Ю9 делегатiв з'їзду репрезентували близько 300 тис. активних учасникiв цiєї масової органiзацiї. Головою Руху було обрано i. Драча, а головою секретарiату – М. Гориня.
На першому етапi Руху вдалося об'єднати людей найрiзноманiтнiших полiтичних поглядiв – щ комунiстiв-реформаторiв до членiв УГС. Це був час консолiдацiї суспiльно-полiтичних органiзацiй, груп i окремих людей на ґрунтi необхiдностi боротьби за нацiональне, духовне, економiчне i полiтичне вiдродження України. Участь письменникiв, лiтераторiв, вiдомих усiй Українi (таких як фiлософ М. Попович) надали iдеї Руху своєрiдної «легiтимностi», дозволили залучити до Руху бiльшу кiлькiсть людей, нiж ту, яку могли на той час повести за собою дисиденти-правозахисники. Поява i дiяльнiсть Руху засвiдчили, що монополiї КПРС в полiтичнiй сферi прийшов кiнець. Разом з тим iз початку створення Руху в ньому iснували рiзнi полiтичнi напрями, об'єднанi iдеєю нацiонального вiдродження та антикомунiзму, що закладало пiдвалини для створення нових партiй на базi Руху.
Згодом, коли почалася кампанiя по виборах до Верховної Ради УРСР, за iнiцiативою НРУ, УГС, «Меморiалу», Товариства української мови iм. Т. Шевченка, асоцiацiї «Зелений Свiт» i багатьох iнших органiзацiй для координацiї дiй було створено виборчий Демократичний блок України.
Слiд, однак, зауважити, що серед демократичних сил України на той час єдностi ще не було. Зокрема, Українська нацiонально-демократична лiга (УНДЛ), Союз незалежної української молодi (СНУМ) тп деякi iншi радикали виступали на виборах iз гаслом: «Ради без комунiстiв», а Українська нацiональна партiя (УНП), Державна самостiйнiсть України Великої Ради (ДСУ) закликали бойкотувати вибори. Усвiдомлення того, що головною перешкодою на шляху до виходу з кризи є iснуюча система влади, неможливiсть у подальшому впливати на дiї владних структур iз метою їх гуманiзацiї, пiдштовхувала реформаторiв до висновку про необхiднiсть боротьби за полiтичну владу. Перебраний полiтичної влади в свої руки – ось єдине повноцiнне рiшення, яке могло задовольнити прихильникiв радикальних реформ тоталiтарного суспiльства.
партiя.
створення власних полiтичних структур.
8 березня 1990 р. в «Лiтературнiй Українi» було надруковано заяву «До членiв Руху та до всiх громадян України (вiдому як «звернення 23-х»). У нiй мiстився заклик «негайно провести позачерговий з'їзд НРУ, на якому виробити концепцiю Руху та його дiяльностi як полiтичної партiї». Однак IV сесiя Великої Ради Руху, яка вiдбулася наприкiнцi березня в м. Хуст, не пiдтримала цiєї iдеї. Дискусiя про майбутнє НРУ як полiтичної партiї була нiбито вiдкладена, як виявилося згодом, ненадовго, оскiльки на цiй же сесiї І. Драч i Д. Павличко заявили про намiр створити Демократичну партiю. Провiдним теоретиком нової партiї став вiдомий правозахисник, лiтературознавець Юрiй Бадзьо, який ще навеснi 1989 р. склав проект програми «Української партiї демократичного соцiалiзму та державної незалежностi». Наприкiнцi травня 1990 р. було опублiковано Манiфест Демократичної партiї України (ДемПУ). А 22 вересня 1990 р. в м. Теребовля на спiльному засiданнi пiдготовчого комiтету, уповноважених в областях i теребовлянської районної органiзацiї ДемПУ був затверджений Статут партiї. Цей день i був проголошений днем заснування ДемПУ. Установчий же з'їзд партiї вiдбувся в Києвi 15–1 б грудня 1990 р.
У листопадi 1989 р. вiдбулася гостра дискусiя в керiвництвi Української Гельсiнської спiлки (УГС) щодо реорганiзацiї її в полiтичну партiю. У квiтнi 1990 р. на основi УГС проведено установчий з'їзд – створено Українську республiканську партiю (УРП).
У лютому 1990 р. вiдбувається органiзацiйне оформлення плюралiзму в лавах компартiї України. Слiдом за Москвою, напередоднi XXVIII з'їзду КПРС в Українi виникають осередки Демократичної платформи. Перша республiканська конференцiя партклубiв Демплатформи вiдбулася 29 березня i990 р. у м. Харковi. На нiй були присутнi 109 делегатiв iз 21 областi України. Конференцiя прийняла «Звернення до комунiстiв України». В українському парламентi 37 народних депутатiв пiдтримали iдеї Демократичної платформи й об'єднались у депутатську групу «Демократична платформа КПУ, яка ввiйшла до складу опозицiйної Народної Ради. Початковою метою Демократичної платформи була демократизацiя КПУ зсередини, однак хiд i пiдсумки останнi: партiйних з'їздiв розвiяли всi надiї на можливiсть докорiнної демократизацiї компартiї. Саме пiсля цього остаточно визрiває рiшення про створення НОВОЇ Партiї Парламентського ТИПу. 1–2 грудня 1990 р. В Києвi вiдбувається установчий з'їзд Партiї демократичного вiдродження України (в пiдготовчих документах – Українська партiя демократичної згоди).
У жовтнi 1990 р. II Всеукраїнськi збори Руху вносять принципi змiни у свою програму – проголошується як мета повна незалежнiсть України, зникла згадка про «соцiалiзм» тощо
Отже, досвiд формування багатопартiйностi в Українi ще раз пiдтвердив обґрунтованiсть двоетапної схеми переходу вiд тоталiтаризму до демократiї, де на І етапi вiдбувається об'єднання всiх значний опозицiйних груп для боротьби з комунiстами, а на II етапi – диференцiацiя руху на рiзнi полiтичнi сили i справжня полiтична дискусiя, притаманна плюралiстичнiй системi.
масштабу та близько 10 осередкiв та органiзацiй партiй iз керiвними центрами за її межами. Це – анархо-синдикалiсти, кадети, представники Демократичного союзу, Марксистсько-робiтничої партiї – партiї диктатури пролетарiату та iнших. З'явилися також i первиннi органiзацiї рiзного роду екзотичних партiй (наприклад, мiжнародної партiї друзiв пива, партiї нормалiстiв тощо). Станом на 1. 01. 1932 р. офiцiйний статус (без КПУ, яка була зареєстрована 22 липня 1991 р. й заборонена пiсля серпневого заколоту) мало и партiй, а також 189 громадських органiзацiй. Така часова прив'язка процесу утворення партiї до термiну виборiв свiдчить про прагматизм українських полiтикiв у ставленнi до потреби виникнення полiтичних партiй. У партiях вони вбачали передусiм найбiльш придатний iнструмент в боротьбi за полiтичну владу.
Становлення багатопартiйностi в Українi вiдбувалось у складних умовах боротьби з тоталiтарними традицiями й полiтичними силами, що їх вiдстоювали. Це протистояння було особливо гострим навколо питання про механiзми формування iнститутiв влади. Закон про вибори, на основi якого мав формуватися вищий законодавчий орган держави – Верховна Рада, – був складений таким чином, що надавав переваги контрольованiй комунiстами владi i, навпаки, створював численнi перешкоди для участi у виборах демократичнiй опозицiї. У спецiально прийнятiй резолюцiї установчого з'їзду НРУ «Про майбутнi вибори в республiцi» зазначалось, що згiдно з прийнятим законом «право на мiсце в органах влади України має лише той, хто присягає на вiрнiсть iдеалам застою».
складу, обмеження форм агiтацiї та фiнансування виборчої кампанiї та iншi.
У контекстi боротьби з зазначеними умовами ведення виборчої кампанiї Рух та Український депутатський клуб розробили альтернативний проект Закону про вибори, який, зрозумiло, не був прийнятий. Закрiпивши юридично для себе переваги у виборчiй кампанiї, «партiя влади» розраховувала на успiх.
З одного боку, революцiйний стрибок, який на деякий час перервав еволюцiйний поступ, допомiг опозицiйним полiтичним об'єднанням достроково виконати свою програму дiй, яка передбачала демонтаж СРСР i лiквiдацiю монополiї компартiї на владу. З iншого боку, втративши на деякий час звичний образ зовнiшнього та внутрiшнього ворога, полiтичнi партiї i рухи пiсля переможної ейфорiї перших пiслясерпневих днiв 1991 р. опинилися у станi певної розгубленостi, яка невдовзi перейшла в кризу.
Серед вiтчизняних дослiдникiв сьогоднi вiдсутня єднiсть щодо процесу формування специфiки партiйного будiвництва в Українi. Згiдно з «лiнiйною» схемою, появi партiй передувало створення полiтичних клубiв, товариств, якi згодом перетворюються на бiльш численнi та зорганiзованi утворення – рухи, фронти. На базi ж останнiх пiзнiше й формуються власне полiтичнi партiї.
заперечують iснування полiтичних партiй у їх класичному розумiннi в Українi або зараховують до їх числа бiльшiсть iснуючих полiтичних об'єднань.
Значнi розбiжностi iснують i в поглядах полiтологiв i щодо перiодизацiї процесу виникнення та розбудови багатопартiйностi в Українi. Практично кожен iз дослiдникiв, який займається дослiдженням феномену багатопартiйностi в Українi, представляє свiй погляд на етапи її формування. Проте, якщо не брати до уваги певнi хронологiчнi розбiжностi, їх можна звести у двi основнi групи.
Другий варiант пiдходу полягає в тому, що iсторiя сучасного українського партоудiвництва подiляється на два основний етапи, вододiлом мiж якими служить акт визнання нацiональне> державного суверенiтету України.
I етап (1990–1991) – перiод жорсткого протистояння легальних демократичних органiзацiй України з КПУ, формування перших нацiональних рухiв i полiтичних партiй;
III етап (1994–1998) – перiод подальшого розвитку багатопартiйностi, iдейного та органiзацiйного самовизначення полiтичних партiй;
IV етап (пiсля парламентських виборiв 1998 р.) – перiод консолiдацiї полiтичних партiй i формування блокiв полiтичних партiй.
антикомунiзм був своєрiдним цiлющим середовищем, ПЄВНОНз соцiальною базою. Багато з партiй, рухiв, iнших полiтичних формувань народжувалися як анти-КПРС, як альтернатива, опозицiя їй. А деякi визначали усунення її з арени полiтичної дiяльностi як свою головну мету. Допоки iснувала компартiя, новiтнi партiї були єдинi у боротьбi iз нею. Тiльки-но супротивника було усунуто, розпочався розлад. «Із забороною в республiцi компартiйних структур, – зазначав у своєму виступi на Форумi iнтелiгенцiї України В. Чорновiл, – – у багатьох регiонах виник полiтичний вакуум, iдеологiчне безвладдя». Отже, своєрiднiсть моменту полягала в тому, щоби знайти найоптимальнiший варiант розвитку суспiльства. А для партiй – визначити своє мiсце у суспiльних процесах, щоб впливати на них, закладати пiдвалини майбутньої дiяльностi.
Саме ця обставина, разом iз неготовнiстю багатьох мешканцiв сходу та пiвдня України адаптуватися до нових нацiональних реалiй, привела до появи у 1991–1993 pp. ряду партiй схiдно – та пiвденноукраїнського походження (ЛПУ, гку, ППУ, ПЕВК та iнших), що мали вiдмiнну полiтичну спрямованiсть. Визнаючи незалежнiсть України, вони виступають за збереження тiсних зв'язкiв iз Росiєю, надання росiйськiй мовi статусу державної або офiцiйної, вiдстоюють права регiонiв. У своїй дiяльностi вони передусiм акцентували увагу на проблемах соцiально-економiчного розвитку України.
а також розвитку науково-технiчного прогресу. Існує цiлком певна вiдповiднiсть мiж економiчним та полiтичним плюралiзмом. Доти, поки панує господарська система, в якiй домiнує державна форма власностi й де економiчнi суб'єкти не мають свободи та самостiйностi, повноцiнна багатопартiйна система є неможливою. При цьому слiд зауважити, що полiтичний плюралiзм у захiдноєвропейських країнах, – як зазначає Р. Даль, – виростав iз того капiталiзму, який ми називаємо домонополiстичним, iз вiльних ринкових вiдносин. Економiчний прогрес йшов тут випереджаючими темпами. Особливiсть же перебiгу полiтичних процесiв у посттоталiтарних країнах полягає в тому, що економiчнi умови є в цiлому несприятливими для формування тут iнститутiв демократiї.
Становлення полiтичних партiй i громадських рухiв в Українi вiдбувалося в «екстремальних» умовах. Поглиблення економiчної кризи, соцiальна напруженiсть i зневiра у можливостi демократичних структур ефективно розв'язувати гострi соцiальнi проблеми, крах суспiльних iдеалiв – все це негативно позначається на реальному статусi та впливовостi полiтичних партiй.
Бiльшiсть полiтичних партiй поки що не стали мiцними органiзацiями, здатними вiдобразити корiннi iнтереси рiзних верств i прошаркiв суспiльства. Вони не спроможнi вести за собою маси, визначити соцiальну базу й зробити свою дiяльнiсть соцiально адресною.
У цьому процесi «жертвами» стають передусiм полiтичнi партiї центристської орiєнтацiї, якi розраховують на середнi верстви суспiльства. Полiтичнi партiї, якi висловлюють iнтереси робiтникiв та селян, дедалi бiльшою мiрою змушенi враховувати радикалiзацiю настроїв своєї соцiальної бази, вiдповiдно радикалiзувати свої полiтичнi вимоги, особливо у питаннях соцiального захисту населення. Перехiдний етап економiчних вiдносин лише посилює неструктурованiсть українського
суспiльства, надає йому рис маргiнальностi та нестабiльностi. Звiдси випливає i та внутрiшня нестiйкiсть, залежнiсть вiд рiзних фракцiй та груп всерединi партiї, що приводить до численних розколiв. Доки в Українi буде зберiгатися така ситуацiя, бiльшiсть українських партiй, якi iдеологiчно орiєнтованi на iнтереси усталених соцiальних верств, притаманних суспiльству з ринковою економiкою, приреченi на роль лоцманiв вiд полiтики, що закладають полiтичнi орiєнтири майбутнього.
Переважна бiльшiсть населення сприймає полiтичнi партiї України як об'єднання людей, якi прагнуть влади, вважають, що дiяльнiсть партiй дестабiлiзує становище у державi. Звiдси й пояснення повiльностi темпiв становлення багатопартiйностi в Українi, орiєнтацiї на персоналiї при формуваннi полiтичних об'єднань.
Важливою внутрiшньосистемною детермiнантою розвитку багатопартiйностi в Українi на сучасному етапi виступає необхiднiсть структурно-органiзацiйної розбудови та перебудови українських полiтичних партiй. її метою є повноцiнне включення українських партiй у полiтичну систему української держави та виконання ними усього спектру функцiональних обов'язкiв, що притаманнi цим полiтичним iнститутам у суспiльствах з усталеною системою демократiї. В зв'язку з цим особливого значення набуває проблема витворення українською державою полiтико-правових та соцiально-економiчних умов, якi сприяють завершенню мiжсистемних трансформацiйних процесiв у суспiльствi, а вiдтак створюють реальний ґрунт для дiяльностi полiтичних партiй. Прийняття нового виборчого та партiйного законодавства заклало передумови для якiсно нових полiтико-юридичних та соцiально-економiчних засад партiйного будiвництва в Українi.
| 
