Концепцiя демократичного переходу про умови, стадiї i моделi демократичних переходiв
,
про умови, стадiї i моделi демократичних переходiв
ПЛАН
1. Моделi демократичних трансформацiй сучасних недемократичних режимiв у напрямi до демократiї.
4. Лiтература.
1. Моделi демократичних трансформацiй сучасних недемократичних режимiв у напрямi до демократiї
.
Вченi, що аналiзували трансформацiйнi процеси кiнця 70 - початку 80-х рокiв XX ст. в країнах Латинської Америки, ввели в науковий обiг термiн демократичний перехiд (transitiontodemocracy). Звiдси й назва напряму, який вивчає перехiднi суспiльства, — транзитологiя
Транзитологи стверджують, що, враховуючи хвилеподiбне наростання демократiї, її припливи та вiдпливи, нiхто не може з упевненiстю прогнозувати, якими будуть наслiдки переходу в кожному окремому суспiльствi. Проте саме демократизацiя є свiдченням успiшностi переходу, уособленням його змiсту й мети.
Беручи до уваги усi три хвилi демократизацiї, вченi видiляють три моделi переходу вiд недемократичних режимiв до демократiї.
Класична лiнiйна модель
(Велика Британiя, Швецiя), їй властиве поступове обмеження абсолютної монархiї та розширення прав громадян i парламенту; поступове збiльшення гарантiї особистих прав — спочатку громадянських, потiм полiтичних i, нарештi, соцiальних; розширення виборчого права i поступове витiснення виборчих цензiв; перетворення парламенту у вищий законодавчий орган i здiйснення ним контролю за дiяльнiстю уряду.
Циклiчна модель
(країни Латинської Америки, Азiї, Африки). Демократичнi й авторитарнi форми правлiння по черзi змiнюють однi одних — чи то шляхом вiйськових переворотiв, чи зусиллями правлячих елiт. Причиною таких коливань є слабкiсть демократичних традицiй та незрiлiсть iнших внутрiшнiх передумов демократiї в цих країнах.
Дiалектична модель
(Іспанiя, Португалiя, Грецiя). Вона передбачає стрiмке падiння авторитарних режимiв i встановлення життєздатної демократiї за вiдносно короткий промiжок часу. Цьому сприяє зрiлiсть внутрiшнiх передумов демократiї (високий рiвень урбанiзацiї, iндустрiалiзацiї, високий освiтнiй рiвень населення, численнiсть мiського середнього класу, рацiоналiзацiя й iндивiдуалiзацiя масової свiдомостi як культурна передумова демократiї тощо).
Усi цi моделi переходу до демократiї передбачають певнi змiни, без яких демократизацiя взагалi неможлива. Унiверсальними вимогами успiшного переходу до демократiї є:
- утвердження сфери приватної власностi та формування ринкових вiдносин;
- широкi iнвестицiї в освiту й розвиток науки;
- формування громадянського суспiльства;
- гарантiї прав людини й створення системи їх захисту;
- подiл полiтичної влади на законодавчу, виконавчу i судову, чiтке розмежування їхнiх повноважень;
- полiтичний плюралiзм;
- розгалужена система вiльної полiтичної комунiкацiї.
Стадiї (фази) демократичного переходу.
Бiльшiсть транзитологiв вiдзначають циклiчнiсть процесiв переходу до демократiї. І хоч стадiї, якi вони видiляють, дещо рiзняться назвами та тривалiстю, все ж послiдовнiсть змiн, їхня спрямованiсть та динамiка доволi схожi.
Тривалий час популярною була модель демократичного переходу, запропонована американським полiтологом Д. Растоу. Вiн видiлив три фази полiтичних змiн:
- пiдготовчу фазу (загострення конфлiкту мiж основними соцiальними i полiтичними силами);
- фазу звикання (закрiплення здобуткiв), за якої демократичнi iнститути набувають стiйкостi, а демократичнi змiни стають незворотними.
Запорукою успiшної демократизацiї Д. Растоу вважав комбiнацiю об'єктивних чинникiв: нацiональної єдностi, мiнiмально необхiдного рiвня економiчного розвитку, наявностi соцiальної диференцiацiї суспiльства та полiтичного протиборства основних соцiальних груп i полiтичних акторiв.
значення правильно обранiй стратегiї i тактицi демократичних перетворень. Процес демократичного переходу, згiдно з уявленнями цих дослiдникiв, розпадається на двi фази: лiбералiзацiї та демократизацiї.
Фаза лiбералiзацiї
є своєрiдним стартовим майданчиком для демократичних змiн. Вона розпочинається кризою легiтимностi авторитарного чи тоталiтарного режиму та кризою всерединi правлячих елiт, яка зазвичай закiнчується їх розколом, змiною балансу сил мiж правлячими групами й опозицiєю на користь другої, в результатi чого зростає рiвень свободи у суспiльствi. Саме в цей перiод вiдбувається звiльнення полiтв'язнiв i повернення полiтемiгрантiв, послаблюється полiтична цензура, надається певна свобода засобам масової iнформацiї, встановлюється свобода слова i розширюються можливостi її органiзованого виявлення, визнається деяка автономнiсть громадських (насамперед професiйних) органiзацiй, частково вiдновлюються гарантiї прав людини, з'являються першi ознаки терпимостi щодо полiтичної опозицiї.
Уже в перiод лiбералiзацiї може виникнути «дозована демократiя» i новi правила «полiтичної гри», що служать сходинкою для подальших процесiв демократизацiї. Але так само можливий i iнший розвиток подiй. Жорстке протистояння мiж владою й опозицiєю без розв'язання проблем, що найбiльше турбують пересiчних громадян, може призвести до катастрофiчного падiння довiри населення до всiх соцiальних iнститутiв. Наслiдком цього може стати вiдновлення жорсткого авторитарного правлiння.
вiдрiзняється iнституцiональними змiнами в полiтичнiй системi. На цьому етапi з'являються такi демократичнi iнститути, як полiтичнi партiї, виборча система, якi дають змогу формувати органи влади демократичними методами. Впровадження демократичних процедур вiдкриває шлях до влади для нової, демократичної елiти й супроводжується висуванням реформаторських груп на владнi позицiї. Водночас прагнення оволодiти владою та контролювати ресурси змушує реформаторськi сили йти на певний, хоча б мiнiмальний компромiс iз помiркованими силами старої правлячої елiти.
Ключовою умовою успiшностi другої фази демократичного переходу є здатнiсть старої та нової елiт досягти трирiвневого компромiсу, який стосується оцiнки недавнього минулого країни, головної мети i напряму подальшого розвитку суспiльства, правил «полiтичної гри» на конкретному етапi.
, без завершення яких не може утвердитися повноцiнний, консолiдований лiберально-демократичний режим. Без гарантованої свободи iндивiдiв i соцiальних груп, яку вони отримують у процесi лiбералiзацiї, демократизацiя може мати лише формальний характер. А без повноцiнних демократичних процедур, якi створюють ситуацiю змiнюваностi правлячих елiт та їхньої вiдповiдальностi перед народом, вона може перетворитися в щось манiпулятивне й вигiдне лише тим, хто був обраний до вищих органiв державної влади.
Теорiя консолiдованої демократiї.
Попри «зиґзаґи» перехiдних процесiв, кiнцевою метою реформування усiх елементiв полiтичної системи є створення режиму консолiдованої, тобто стiйкої демократiї. Процес консолiдацiї демократичного режиму мiстить два важливi компоненти: цiннiсний (досягнення консенсусу стосовно набору полiтичних процедур) та iнституцiйний (створення владних структур, що вбирають у себе iнтереси конкуруючих полiтичних сил).
Консолiдована демократiя iснує, якщо:
- на рiвнi поведiнки жоден iз значних суб'єктiв суспiльних вiдносин не дiє задля утворення недемократичного режиму i не вдається до насильства чи iноземного втручання задля розколу держави;
- на рiвнi суспiльних орiєнтацiй (громадської думки) бiльшiсть громадян упевнена, що демократичнi iнститути та процедури є найбiльш прийнятним способом управлiння суспiльством, а пiдтримка антидемократичних сил у суспiльствi незначна або вони бiльш-менш iзольованi вiд демократичного процесу;
самi є наслiдком демократичного процесу.
Отже, консолiдацiя демократiї — це процес перетворення випадкових домовленостей та умовних рiшень, що виникають мiж полiтичними елiтами у перiод демократичного переходу, у стiйкi норми вiдносин суперництва i спiвробiтництва мiж головними дiйовими особами полiтичного процесу.
Консолiдований демократичний режим гарантує громадянам, що конкуренцiя за мiсце у владнiй iєрархiї або за здiйснення полiтичного впливу буде чесною та передбачуваною. Найочевиднiшим свiдченням досягнення такого стану є наявнiсть згоди щодо полiтичних процедур — виборiв президента, парламенту, змiни уряду, прийняття полiтичних i управлiнських рiшень; приходу до влади нового уряду в результатi вiльного волевиявлення народу; отримання урядом важелiв управлiння для вироблення нової стратегiї; вiдсутностi фактiв передачi функцiй законно створеними органами виконавчої, законодавчої i судової влади iншим органам тощо.
Досвiд демократичних змiн у рiзних країнах засвiдчує, що далеко не завжди полiтичнi елiти здатнi тривалий час зберiгати вiдданiсть демократичним iнститутам та процедурам. Інколи вони обирають або повернення до авторитарного режиму, або так званий недемократичний шлях до демократiї. Останнiй виявляється в тому, що нiвелюються змагальнiсть i конфлiкт, правляча елiта намагається контролювати публiчне обговорення проблем, цiлеспрямовано спотворює принципи свободи i рiвностi громадян.
Особливостi посткомунiстичної трансформацiї.
На початкових стадiях переходу поширеним було спрощене уявлення про можливостi демократичних змiн у країнах, де ранiше панували комунiстичнi режими. Певнi iлюзiї подiляли як полiтичнi елiти цих держав, так i представники полiтичного iстеблiшменту на Заходi. Вважалося, наприклад, що на всi перетворення знадобиться близько 5 рокiв, пiсля чого розпочнеться поступова консолiдацiя демократичних режимiв. 3. Бжезiнський на всi фази посткомунiстичної трансформацiї видiляв вiд 9 до ЗО рокiв, визначаючи послiдовнiсть змiн у полiтичнiй, правовiй, економiчнiй сферах та способи пiдтримки цих змiн захiдними країнами (табл. 3. 2. 1).
Таблиця 3. 2. 1
Фази посткомунiстичної трансформацiї (за 3. Бжезiнським)
| Ознаки |
| Полiтичнi |
правовi |
економiчнi |
допомога Заходу |
|
Полiтична мета — змiни. Економiчна мета — стабiлiзацiя
|
|
Вiльна преса
Першi демократичнi
об'єднання i рухи за
змiни
|
невиправданого
державного
контролю
|
Лiбералiзацiя
Кiнець усуспiльненого
Безсистемна
приватизацiя
|
Стабiлiзацiя
грошової
одиницi
Термiновi
|
Друга фаза — 3-10 рокiв
Полiтична мета — вiд змiн до стабiлiзацiї. Економiчна мета — вiд стабiлiзацiї до перетворень
|
Новi конституцiя та
виборчий закон ~*
Вибори
Децентралiзоване
регiональне
самоврядування
Стала демократична
коалiцiя — нова
полiтична елiта
|
Законодавча
(нормативна)
власностi i
пiдприємництва
|
Банкiвська
система
приватизацiя
класу власникiв
|
Технiчна (управлiнська)
допомога
Торговельнi
преференцiї та
доступ до ринкiв
Початок iноземних iнвестицiй
|
|
Полiтична мета — закрiплення змiн.. Економiчна мета — стабiльне пiднесення
|
Утворення стабiльних
демократичних партiй
Встановлення
демократичної
полiтичної культури
|
Виникнення
судових органiв
та встановлення правової культури
|
Сформоване
пiдприємництва
|
Значнi iноземнi
Вступ до основних
органiв Заходу
(ЄС, НАТО тощо)
|
Країни, якi йдуть попереду iнших у процесах посткомунiстичної трансформацiї, загалом вписуються в прогноз 3. Бжезiнського.
фазi переходу - демократизацiї. Частина з них мають позитивну динамiку i добрi перспективи у найближчi 10 рокiв завершити виконання її завдань i вступити в третю фазу. Однак є й такi, що не вийшли за межi першої фази - лiбералiзацiї або навiть згорнули свiй рух у напрямi демократичних i ринкових змiн. Україна, в ряду посткомунiстичних країн, посiдає 16 мiсце (з 27) за рiвнем розвитку демократiї i 18 — за рiвнем розвитку ринкових вiдносин. На жаль, обидва показники ставлять її на позицiю нижче середнього рiвня - ближче до автократiй, нiж до консолiдованих демократiй.
До головних особливостей посткомунiстичних переходiв на пострадянському просторi, що зiграли певну гальмiвну роль у процесах демократизацiї, можна вiднести:
- значно бiльший масштаб змiн (порiвняно з переходами в країнах Латинської Америки та iнших регiонах свiту): до реформ в економiчнiй, полiтичнiй i соцiальнiй сферах суспiльства, в усiх пострадянських країнах, окрiм Росiйської Федерацiї, додалися ще й завдання становлення нацiональних держав i творення полiтичних нацiй;
- нереволюцiйний характер переходу та його наслiдок — збереження старою елiтою владних позицiй;
- вiдсутнiсть внутрiшнього капiталу i спiвпраця номенклатурної елiти з мафiозними й кримiнальними структурами, результатом чого стала поява корумпованої бюрократичної держави i розвиток паразитизму;
- невисокi професiйнi та моральнi якостi правлячого класу: його неготовнiсть розв'язувати складнi, паралельно iснуючi проблеми у рiзних сферах суспiльного життя, дiяти в рамках формально iснуючих демократичних iнститутiв i законiв, дотримуватися прозорих правил полiтичної гри тощо;
- погiршення економiчного та соцiального становища пересiчного громадянина, несправдження його завищених очiкувань щодо зростання добробуту.
Наслiдком була поява в низцi країн гiбридних режимiв, з доволi невизначеними перспективами щодо утвердження в них консолiдованої демократiї.
3. Особливостi та перспективи демократичного переходу в Українi
.
описали її як потрiйну, або почетвiрну трансформацiю. Потрiйнiсть полягає в одночаснiй демократизацiї, маркетизацiї i державному будiвництвi; четвертий вимiр змiн — нацiональне будiвництво. Термiн «почетвiрна трансформацiя» полiтолог з Великої Британiї Т. Кузьо вжив саме стосовно України
Як країна постколонiальна (сперечатись можна тiльки про характер, тип її колишнього колонiального статусу) вона мусить будувати не тiльки державу, а й полiтичну нацiю. Через нерозв'язання цiєї проблеми, зазначає Т. Кузьо, можуть зазнати невдачi й усi iншi. Отже, поєднання чотирьох завдань: перетворення економiки, полiтичної системи, державне будiвництво та нацiональна консолiдацiя, кожне з яких вимагає надзвичайної концентрацiї суспiльної енергiї, можна вважати однiєю з об'єктивних причин повiльного просування реформ в Українi.
досвiду державотворення й керiвництва державними справами.
Крiм цього, належнiсть українського народу до рiзних держав у минулому затримала формування нацiональної єдностi та нацiональної самосвiдомостi, поглибила вiдчуття меншовартостi.
На вiдмiну вiд країн Схiдної або Центральної Європи на бiльшiй частинi територiї України (окрiм захiдних областей) було повнiстю знищено не лише приватну власнiсть, а й уявлення про неї як ознаку цивiлiзованостi. Навички вести приватний бiзнес перебували в зародковому станi, їх треба було набувати, починаючи з чистого аркуша. Це зумовило сильну залежнiсть економiчної трансформацiї вiд полiтики держави й вiд правлячої елiти та її курсу на реформування суспiльства.
Не можна скидати з рахунку й роль зовнiшнiх чинникiв. У випадку України найбiльше значення мали пiдтримка Заходу (бiльш або менш сприятлива, а в окремих випадках i зовсiм неадекватна) та «росiйський фактор»: економiчна залежнiсть вiд колишньої метрополiї, її намагання втримати Україну в «євразiйському просторi», втручання у виборчi кампанiї тощо. Активне полiтичне дистанцiювання України вiд Росiї (з метою зберегти незалежнiсть) за вiдсутностi захiдних iнвестицiй (знову ж таки через повiльнi й непослiдовнi реформи) призвело до стiйкого й дуже глибокого падiння виробництва та соцiального зубожiння.
Зовнiшньополiтичнi чинники не є головними з точки зору успiшностi переходу. Проте, оцiнюючи поступ України до ринку й демократiї, слiд враховувати, що намагання молодої держави самоствердитися на мiжнароднiй аренi, вiдокремитися вiд колишньої метрополiї (у буквальному й переносному значеннях) вимагає значних витрат енергiї, якi в iншому
Лiтература.
1. Бжезiнський 3. Демократiя перед лицем глобалiзацiї: Виступ на колоквiумi Кастельґандольфо улiтку 1998 р. // ї. — 2000. — № 19.
2. Даймонд Л. Прошла ли «третья волна» демократизации? // Полис. — 1999. -№1.
4. Хантiнгтон С. Зiткнення цивiлiзацiй // Фiлософська i соцiологiчна думка. - 1996. - № 1-2.
| 
