Історія світової політичної думки

Історiя свiтової полiтичної думки СЕМІНАР 1. 1. Полiтична думка стародавнього Сходу; 2. Полiтична думка стародавнього Заходу; 3. Полiтичнi iдеї Раннього Християнства та Середньовiччя; 4. Полiтична думка епохи вiдродження та Реформацiї; 7. Полiтична думка Київської Русi; 11. Узагальнена характеристика свiтової полiтичної думки. 1. Полiтична думка стародавнього Сходу. Проблема зародження й еволюцiї полiтичних знань охоплює рiзноманiтнi форми теоретичного пiзнання природи, суспiльства, сутностi влади, держави, полiтичної системи, явищ полiтичного процесу. Складнiсть i мiнливiсть сучасного полiтичного буття потребує вдумливого застосування виробленого й осмисленого людством сукупного досвiду, всiєї духовної культури, створеної багатьма поколiннями мислителiв. Цi полiтичнi знання належать не тiльки минулому, вони є надбанням сучасних i майбутнiх полiтичних процесiв, полiтичних iдей, полiтичної культури. Без полiтологiчного концептуального доробку наших пращурiв, з якого постiйно живилась i живиться полiтична наука кiнця II i початку III тисячолiття, неможливе глибоке усвiдомлення особливостей сучасного полiтичного розвитку. Полiтологiя сягає своїм корiнням у найдавнiшi часи — у IV—III тис. до н. е., коли розпочався процес переростання первiсних суспiльств у рабовласницькi державнi утворення, а мислителi стали замислюватися над методами i засобами здобуття, збереження i змiцнення державної влади, над походженням i значенням права, держави, а згодом i полiтики в життi суспiльства. Раннi уявлення протягом 2,5—3 тис. рокiв подолали шлях вiд мiфологiчних до рацiонально-логiчних форм свiторозумiння, з часом набули ознак теоретичного знання i, збагаченi iдеями Конфуцiя, Мо Цзи, Лао Цзи, Платона, Шан Яна, Каутiльї, Аристотеля, Цицерона та iнших мислителiв, перетворилися на полiтичну науку. Полiтичнi погляди давнiх єгиптян, вавилонян, євреїв, ассирiйцiв, мiдiян, шумерiв, персiв, iндусiв, китайцiв, грекiв, римлян та iнших народiв вiдображали спочатку мiфологiчнi уявлення про правду, справедливiсть, мiсце людини у свiтi, про божественне походження владних стосункiв, про космос, упорядкований богами, про земнi порядки, якi повиннi вiдповiдати небесним настановам. справедливостi, якiй повиннi вiдповiдати дiї суддiв-жерцiв та звичаї, закони, адмiнiстративнi рiшення, iншi правила поведiнки. Творцем свiту i всього живого на Землi, верховним царем i батьком iнших богiв вважали бога сонця, бога-фараона Ра. Вiн владарював над богами i людьми багато тисячолiть. Потiм вiн передав царювання своїм нащадкам, теж богам — Осiрiсу, Ісiдi, Сету, Гору та iншим. Вiд них пiшло понад 340 фараонiв-людей. У такий спосiб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася схiдна деспотiя, пiдпорядкованiсть «нижчих вищим». Суспiльство уявлялось єгиптянам як пiрамiда, верхiвка якої — боги i фараони, пiднiжжя — народ. Мiж ними — жерцi, знать, чиновники. Водночас єгипетськi мислителi закликали не зловживати владою, приборкувати корисливi прагнення, поважати старших, не грабувати бiдних, не ображати слабких тощо. Шумерська ранньополiтична думка, як i єгипетська, вбачала джерело влади у верховному божествi, яке разом з пiдлеглими богами визначає земнi справи i людськi долi. Це зафiксовано в написах на глиняних табличках про реформи Уруiнiмгiни (XXIV ст. до н. е.), пiснях i переказах про Гїльгамеша (XXIII ст. до н. е.), Шумерських законах (XXI ст.), законах Бiлалами — правителя Ешнунни (XX ст. до. н. е.). Царських списках (XX—XIX ст. до н. е.) тощо. З уявленнями давнiх вавилонян пов'язана одна з найцiннiших пам'яток схiдної полiтико-правової думки — Закони Хаммурапi (1792—1750 до н. е.). З 282 статей цього кодексу збереглося 247, в яких зафiксовано прагнення до втiлення вiчної справедливостi, до подолання зла i беззаконня. Право розглядалось не як сакральна (священна), а свiтська сутнiсть. У XIII—Х ст. до н. е. у давнiй Палестинi виникло Ізраїльсько-iудейське царство. Зусиллями iудейських пророкiв Мойсея, Ісуса Навiна, Ісайї, Ієремiї, Ізекiїля, Осiї, Іоїля, Амоса, Авдiя тодi було створено Старий Заповiт — бiльшу частину Бiблiї — одну з найцiннiших книг в iсторiї людства. побут та поведiнку вiруючих. VI ст. до н. е.). Свiт, за її змiстом, — це результат боротьби доброго i злого начал (Ахура-Мазди i Ангра-Ман'ю). Мазда — верховний i єдиний Бог, втiлення правди, справедливостi, чеснот, просвiтництва, розуму тощо. Перша людина i цар, син неба, керуючись законами Мазди, будує суспiльство без ворожнечi й насильства, де панують мир i щастя. Одним iз перших у свiтовiй думцi Заратуштра висловив iдею рiвностi чоловiка i жiнки. Але його суспiльство подiлене на чотири стани (жерцi, вояки, землероби i ремiсники), тобто це станове суспiльство, де одруженi користуються бiльшими правами, нiж неодруженi, той, хто має дiтей, ставиться над тими, хто їх не має тощо. система поглядiв на суспiльство, державу й особу, виправдання кастового ладу як встановленого Богом. Вона обґрунтовує панування космiчного абсолюту — Брахмана, подiляє владу на духовну i свiтську (царську), подекуди формулюючи вимоги до царiв i посадових осiб, що можна вважати першоелементами теорiї державного управлiння. Всесиллю брахманiзму протидiяв буддизм, поставивши в центр свого вчення проблему буття особистостi, заперечення кастового подiлу суспiльства, проповiдь рiвностi людей (крiм рабiв), ненасильство, потяг до республiканiзму. Вiн заперечував брахманiстськi погляди на засоби завоювання i збереження влади як аморальнi, жорстокi, егоїстичнi. А те, що згодом стали називати полiтичним мистецтвом, полiтичною наукою, буддизм вважав другорядним. Сам Будда (Сiддхартха Гаутама (623— 544 до н. e.), у Пiвнiчнiй Індiї його iменували Шак'я Мунi) став засновником «науки про праведнiсть». У Давнiй Індiї ще з II тис. формувалися уявлення про управлiння господарством, вiйськове мистецтво, зовнiшню полiтику, форми i методи здiйснення державної влади, правила поведiнки правителiв i чиновникiв, органiзацiю державного апарату, технологiю судочинства тощо. Дотепер збереглася одна з праць — «Артхашастра» (IV ст. до н. е.), авторство якої приписують мiнiстровi Чанак'ї (Каутiльї). У нiй узагальнено попереднi вчення про мистецтво державного управлiння i полiтики. Майже водночас з нею постали фiлософськi концепцiї Платона й Аристотеля, поширювалися iдеї Конфуцiя i Сократа, Демокрiта i Гераклiта, Горгiя i Протагора, Сюнь Цзи i Будди. Саме IV ст. до н. е. можна вважати епохою зародження полiтологiї як самостiйної галузi знань. «Артхашастра», утверджуючи зачатки договiрної теорiї держави, концепцiї природної нерiвностi людей, охоплює три групи проблем: - вимоги, цiлi й завдання дiяльностi освiченого монарха; на узагальнення i систематизацiю iсторичного та емпiричного досвiду; особистiсть керується чотирма головними призначеннями — дхармою (праведнiсть), артхою (користь), камою (бажання) та мокшою (звiльнення); загальне благо нiяк не пов'язане з iнтересами особи i досягається сумлiнним виконанням кожним своїх обов'язкiв; люди вiд природи недосконалi, тому необхiдно широко застосовувати данду (примус, покарання); цар — земний бог, батько для пiдданих; держава виникає з того, що народ обирає першого царя i призначає йому вiдповiдне утримання за охорону миру i спокою, щоб вийти з первiсного стану хаосу. Приблизно тодi з'являється всеохоплюючий кодекс поведiнки населення — «Закони Ману» — мiфiчного прабатька людей, першого царя, який передав їм Божi настанови про походження свiту i суспiльства, про касти, шлюб, регламент життя, вживання їжi, правила успадкування, покаяння, покарання тощо. «Махабхарата», двi книги з якого («Бхагавадгiта» та «Шантiпарва») сповненi полiтичними iдеями про походження влади, республiканське правлiння, насильство як буденне явище полiтичного життя, владу як засiб служiння загальному благу та захисту слабких; про божественне визначення долi кожної касти, кожної людини. Своєрiдними iдеями збагатили свiтову полiтичну думку давньокитайськi мислителi, якi чи не найпершими в iсторiї полiтичних учень почали вiдходити вiд мiфiчного свiторозумiння, божественних настанов, переводячи полiтичнi доктрини на рацiональний ґрунт, земну основу. Небо i в китайцiв «контролює» всi подiї в пiднебессi, надає «небесний мандат» земному правителю або вiдкликає його i передає бiльш гiдному. Розквiту полiтична думка в Давньому Китаї досягла в другiй половинi І тис. до н. е. Найпомiтнiший серед мислителiв — великий моралiст Конфуцiй (551—479 до н. e.), вчення якого назвали конфуцiанство. Найдавнiшим зiбранням його афоризмiв є трактат «Лунь юй». Чiльне мiсце у ньому посiдає правитель-мудрець, який втiлює досконалi знання ритуалу, культури, демонструє поважнiсть, м'якiсть i поступливiсть, вiрнiсть i вiдданiсть, повагу до старших, освiченiсть, чесноти, любов до людей i сумлiннiсть, завжди дотримується справедливостi, iстини, вiрного шляху. Головне для нього — турбота про благо пiдданих, яких треба спершу нагодувати, а потiм навчити, виховати у високiй моральностi. Концепцiя Конфуцiя мiстить засади «правильного державного управлiння», конкретнi поради правителям щодо завоювання довiр'я народу, мистецтва комунiкацiї; обґрунтовує стрижневi принципи управлiння суспiльством, забезпечення всезагального щастя. Вважаючи людей рiвноправними вiд природи, Конфуцiй нiколи не був демократом. Вiн вчив, що трудящих треба вiдмежовувати вiд панiвної верстви, а жiнок ставив значно нижче чоловiкiв. Йому не подобалося полiтичне управлiння за допомогою писаних законiв. Вiн надавав перевагу управлiнню на основi вдосконалення людської природи, а покарання закликав замiнити вихованням. Конфуцiанство з II ст. до н. е. до 913 p. н. е. було офiцiйною iдеологiєю Китаю, хоч на ньому давньокитайська полiтична думка не замикалася. Другу її течiю — моїзм — заснував Мо Цзи (479— 400 до н. e.). Однойменний трактат мiстив обґрунтування теорiї виникнення держави, iдею федеративного устрою, принципи державного управлiння, пропозицiї щодо створення жорсткої адмiнiстративної структури, концепцiю поєднання заохочення i покарання як важеля державного адмiнiстрування, полiтичну доктрину «всезагальної рiвновеликостi» — казарменого рiвноправ'я, залочаткування егалiтаризму (зрiвнялiвки) у соцiально-полiтичних вiдносинах. машину примусу, а право, закон — як найефективнiший засiб досягнення такої мети. Головнi риси закону — верховенство, унiверсальнiсть, жорстокiсть, обов'язковiсть для всiх. Основнi методи побудови держави (деспотичної) — матерiальне стимулювання власникiв, спрямованiсть їх на землеробство i скасування другорядних занять, «зрiвняння майна» (заохочення бiдних до набуття власностi, а багатих — до добровiльної передачi частини майна бiдним), застосування нагород i покарань з перевагою покарань. Четверта течiя давньокитайської полiтичної думки — даосизм. Його постулати викладенi напiвлегендарним мислителем Лао Цзи в трактатi «Даоде цзiнь» (III ст. до н. е.). Згiдно з ученням, Дао — найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспiльство i людина — природна частина Дао i космосу» Всi вони пiдпорядковуються законам вiчностi. Цивiлiзацiя та її надбання — це штучнi утворення, що протистоять природному. Істинна мудрiсть — затворництво, вiдмова вiд усього штучного. Держава повинна бути маленькою державою-селом, а народ — безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управлiння «мудрiсть простоти», засновану не на знаннях, а на iнтуїцiї та iнертностi адмiнiстрацiї. 2. Полiтична думка стародавнього Заходу. Вагомий внесок у полiтичну теорiю належить давньогрецьким мислителям. Категорiя «полiтика» з часу її появи у Давнiй Грецiї використовувалася на означення форм життя вiльних i повноправних iндивiдiв, а поняття «право», «закон» — як виразники свободи, регулятори взаємин у суспiльствi вiльних людей, як норми полiтичної справедливостi. Ця полiтична iдеологiя пройшла шiсть головних етапiв, кожен з яких характеризує окремий напрям полiтичного мислення. 1. Етап античних, мiфiчних уявлень. Представлений аристократичною (гомерiвською), демократичною (гесiодiвською) та «холопською» (орфiчною) думками. Загальна їх риса — спроба змалювати виникнення Всесвiту, людини, суспiльства, держави з позицiй релiгiйно-мiфологiчного свiтогляду. 2. Етап формування фiлософських поглядiв на полiтичнi процеси. Започаткований творчiстю «семи мудрецiв» (кiн. VII — поч. VI ст. до н. е.). Виробленi ними формули «чеснотам — свiй, пророкам — чужий», «силою не роби нiчого» (Клеобул); «дотримуйся доброчесностi», «закон — це поєднання права i сили», «навчившись пiдпорядкуванню, навчишся керуванню» (Солон); «не погрожуй вiльним, нема на те права», «не бажай неможливого», «пiзнай самого себе», «слухайся законiв бiльше, нiж ораторiв», «пiдкоряйся законам» (Хiлон); «не красуйся зовнiшнiстю, а будь прекрасний справами», «вчи i вчись кращого» (Фалес); «не роби того, що не подобається iншому», «закон — втiлення найвищої могутностi», «володiй своїм» (Пiттак); «бери переконанням, а не силою», «говори доречно» (Бiант); «демократiя краще тиранiї», «не карай злочинця, а поперджай злочин», «люби закони старi, а їжу свiжу» (Перiандр) та iн. — покликанi були стати моральною нормою спiвжиття. за його доби набула не лише легiтимного характеру, а й стала вирiшальною ознакою при визначеннi полiтичних прав громадян, обсяг яких залежав вiд майнового цензу, а не вiд походження. На розвиток полiтичної iдеологiї особливо вплинуло вчення Демокрiта (470—366 до н. е.). Про справедливiсть у полiтицi як вiдповiднiсть природi, про суспiльство, державу i закони як штучнi утворення людей внаслiдок природного процесу, про полiтичний конформiзм i моральну солiдарнiсть вiльних громадян як необхiдний компонент «хорошої» держави. Демокрiт доводив земне, а не божественне походження людини (з землi i води), суспiльне, а не небесне походження права. У контекстi тих iдей фiгурували вчення Пiфагора (580—500 до н. е.), Гераклiта (630—470 до н. е.) та деяких iнших давньогрецьких мислителiв. (460—400 до а. е.), Антiфонт (V ст. до н. е.), Фрасiмах (V ст. до н. е.) та iн. Їх творчiсть збiглася з третьою полiтичною революцiєю в Афiнах. Заслуга софiстiв в олюдненнi суспiльно-полiтичних явищ, започаткуваннi свiтської теорiї полiтики, держави i права, перемiщеннi людини з «периферiйних позицiй» у центр полiтичного життя, ставленнi до неї як до «мiри всiх речей», природної рiвностi людей, у тому числi й рабiв, у розвитку демократичних поглядiв. 4. Етап логiко-понятiйного аналiзу полiтичних iнститутiв i полiтичних процесiв. Вiн пов'язаний з iменами Сократа (469—309 до н. e.) i Платона (427—347 до н. е.). моралi, моральної полiтики, морального права». Справедливiсть, як i правда, мудрiсть, мужнiсть, розсудливiсть, благочестя тощо — це одна з чеснот, а будь-яка чеснота — це знання, це морально-прекрасне. Добро i зло в полiтичнiй дiяльностi — наслiдки наявностi чи вiдсутностi знання. Моральна полiтика неможлива без права, яке тотожне справедливостi: «що законно, те й справедливо». Божественне, природне право i позитивне законодавство не протистоять, а, ґрунтуючись на критерiї справедливостi, доповнюють одне одного. Вiтчизна i закони — понад усе. Державу й громадян пов'язують договiрнi стосунки. Полiтична свобода — це панування справедливих законiв. Найголовнiшi iдеї Платона сформульованi в його працях «Держава», «Крiтiй», «Полiтик», «Закони» та iн. Вiн заклав основу полiтичної фiлософiї, розробив концепцiї iдеальної справедливої держави, полiтичної солiдарностi, колективiзму i рiвностi, аристократiї, тiмократiї, олiгархiї, тиранiї, монархiї, демократiї та «iстинного правлiння». Дав фiлософське обґрунтування понять полiтики, полiтичних знань, полiтичного мистецтва, полiтичної iдеологiї, державного устрою, форми державного управлiння, полiтичної свободи, справедливого закону тощо. Вiн передбачав розмежування влад, обґрунтування освiченого абсолютизму, геополiтичного чинника, можливостi рiвностi (егалiтаризму, зрiвняльного комунiзму), розподiлу працi, усуспiльнення майна, скасування приватної власностi, а також практичнi пропозицiї щодо системи державних органiв, iєрархiї державних службовцiв з визначенням компетенцiї кожного органу i посадових осiб, подальше осмислення природно-правової доктрини та причин появи держави, сутностi людини, принципiв консолiдацiї суспiльства, полiтико-етичних явищ тощо. Ідеальна держава, за Платоном, є посередником мiж космосом i людською душею i виконує три функцiї (радницьку, захисну i дiлову), якi покладаються на три вiдповiднi стани (правителiв, воїнiв i виробникiв). Вона дотримується принципу розподiлу працi, зрiвнює у правах жiнок i чоловiкiв, встановлює для правителiв i воїнiв спiльнiсть майна, дружин i дiтей, долає розкол на бiдних i багатих, виводить на верхiвку державного правлiння наймудрiших i найблагороднiших аристократiв-фiлософiв. Згодом вiн розглядав чотири стани громадян, рiвних у межах кожного стану («нерiвна рiвнiсть»). До громадян не зараховував рабiв та iноземцiв. Платон видiляв 8 форм державного правлiння: -незаконна монархiя (тиранiя); -законна влада небагатьох (аристократiя); -незаконна влада небагатьох (олiгархiя); -законна демократiя (на основi законiв); -незаконна демократiя (за вiдсутностi законiв); -тiмократiя (ненависний Платону тип владування). Демократiя — лад «приємний i рiзноманiтний», але вона урiвнює рiвних i нерiвних вiд природи людей, а тому переростає в тиранiю — «панування найгiршого обранця народу, оточеного натовпом негiдникiв». Справедливiсть у тому, щоб кожний стан займався своїм i не втручався в чужi справи («кожному — своє»). Полiтика — «царське мистецтво», засноване на знаннях i талантi правити людьми. Полiтичне мистецтво — це мистецтво плести полiтичну тканину, яка поєднувала б мужнiх, щасливих, виважених i дружнiх однодумцiв. Закони встановлюють для загального блага, i вони не можуть мати корпоративного характеру. Вони повиннi обмежувати правлячих, свободу пiдпорядкованих, бути суворими, регламентувати публiчне й приватне життя людей. Наука про закони — найважливiша наука вдосконалення людини. мислителiв — Аристотеля (384—322 до н. е.), який розглядав людину як об'єктивне начало всiх полiтичних явищ. Тому держава є органiзацiєю не всiх людей, а лише тих, хто може брати участь у законотворчiй, судовiй i вiйськовiй дiяльностi. Отже, держава, що виникла природним шляхом як найвища форма спiлкування, — це «самодостатня для iснування сукупнiсть громадян». Нове розумiння категорiї «громадянин» передбачало вiдповiдне розумiння держави. За Аристотелем, це — полiтична система, втiлена у верховнiй владi i залежна вiд кiлькостi правлячих: один — монархiя або тиранiя; декiлька — аристократiя чи олiгархiя, бiльшiсть — полiтiя або демократiя. Кращими формами державного управлiння є тi, де правителi турбуються про загальне благо (монархiя, аристократiя, полiтiя); гiршi — де вони переслiдують особистi iнтереси. Ідеальна форма — полiтiя — своєрiдне переплетiння демократiї та олiгархiї, де багатi змiшуються з бiдними завдяки формуванню середньої верстви населення, панує закон, всi громадяни дотримуються принципу рiвностi й мають багато рабiв. Ремiсники, торговцi та «натовп матросiв» громадянських прав не мають. Для запобiгання полiтичних переворотiв принцип рiвностi за гiднiстю правителi доповнюють принципом полiтичної справедливостi — вiдносною кiлькiсною рiвнiстю. Звiдси два види справедливостi: розподiльча (нерiвна за гiднiстю) та зрiвняльна, арифметична, яка застосовується у сферi цивiльно-правових вiдносин. Полiтична справедливiсть можлива лише у стосунках мiж вiльними, рiвними людьми i втiлюється у полiтичнiй формi владування. Справедливо й те, що «однi люди за своєю природою — вiльнi, iншi — раби», але вiдносини мiж паном i рабом, як i сiмейнi стосунки, перебувають поза полiтичною сферою. Критерiй справедливостi — право як норма полiтичного спiлкування iндивiдiв, як вiдносна рiвнiсть: «рiвним — рiвне, нерiвним — нерiвне». Право — полiтичний iнститут, неполiтичного права не iснує. Воно складається з природного права, адекватного полiтичнiй сутностi людини, й умовного права, встановленого людьми (позитивне право). Останнє Аристотель подiляє на писане (закони держави) i неписане (звичаєве право). Насильство суперечить iдеї права. Законодавство — це полiтична дiяльнiсть, невiд'ємна частина полiтичного процесу, а полiтичне правлiння — правлiння законiв, а не людей. Якщо закон — явище полiтичне, то будь-якi полiтичнi iнституцiї повиннi мати правовий характер. Своїм ученням Аристотель увiнчує процес оформлення полiтичної теорiї як «науки наук», започатковує розвиток полiтичної етики, полiтичної юриспруденцiї, вимальовує обриси майбутнього класичного конституцiоналiзму, обґрунтовує право народу на законодавчу владу, полiтичну сутнiсть людини, спiввiдношення матерiї i форми у полiтичних стосунках, мiсце i роль держави, права, всiх верств населення в полiтичному життi; закладає концептуальнi засади теорiй правової держави, розподiлу влад, збагачує природно-правовi доктрини, формує методологiю дослiдження полiтичних процесiв. 6. Етап поступового занепаду давньогрецької державностi пiд тиском Македонiї i Риму (III—II ст. до н. е.). Цей перiод характерний злетом започаткованої Аристотелем полiтичної етики, об'єктом вивчення якої були природа, внутрiшня структура, мiсце полiтичної моралi в системi полiтичних вiдносин i суспiльному життi. Етика стала основою творчостi Епiкура (341—270 до н. е.) давнiх стоїкiв — Зенона (336—264 до н. е.), Клеанфа (331— 232 до н. е.), Хрiсiппа (277—208 до н. е.). З iменем Полiбiя (210—128 до н. е.) пов'язане започаткування полiтичної iсторiї як науки («Всезагальна iсторiя»). Історiю людства вiн розглядав як закономiрний, необхiдний процес руху до нового за всезагальним свiтовим законом i розумом. Історiя державностi — природний процес у межах циклу: царство — тиранiя — аристократiя — олiгархiя — демократiя — охлократiя. Полiбiй детально аналiзує сутнiсть цих державних форм, причини занепаду одних та злету iнших, визначаючи три головних (царство, аристократiя, демократiя), групуючи їх за протилежними ознаками: царство — з тиранiєю, аристократiю — з олiгархiєю, демократiю — з охлократiєю. Найрацiональнiша форма держави — змiшане правлiння царя, старiйшин i народу (переплетення рис царства, аристократiї й демократiї). Ця iдея мiстить концепцiю отримань i противаг: три влади не лише пiдтримують, а й перешкоджають одна однiй, наштовхуються на протидiю двох iнших влад, що забезпечує державi стабiльнiсть. Це дає пiдстави вважати Полiбiя батьком не тiльки полiтичної iсторiї, а й теорiї подiлу влад. Основа могутностi держави — богобоязливiсть громадян, їх лагiднiсть, покiрнiсть, на виховання яких спрямовувати добрi звичаї i справедливi закони. Полiбiй став одним з перших теоретикiв автономiї, маючи на увазi грецькi полiси, якi у II ст. до н. е. один за одним втрачали незалежнiсть. впливом релiгiйних вчень i боротьби патрицiїв та плебеїв, вiльних i рабiв. та Секстiя Латерана (367 до н. е.), Петелiя (326 до н. е.). Гортензiя (287 до н. е.), Фламiнiя (232 до н. е.), Тiберiя i Гая Гра-кхiв (133—123 до н. e.), iнших нормативних актах, якi захищали iнтереси плебеїв, скасовували боргове рабство, регулювали питання громадянства, приватної власностi, майновi (особливо земельнi) вiдносини, правила судочинства, визначали повноваження «трьох влад» — монархiчної (влада консулiв), аристократичної (влада сенату) i демократичної (влада народу). У зв'язку з цим Полiбiй вважав, що Римську республiку можна водночас вважати i монархiєю, i аристократiєю, i демократiєю. Власне полiтико-теоретична думка заявила про себе в Римi лише в І ст. до н. е. Її засновником вважають Марка Туллiя Цицерона (106—43 до н. е.). У працях «Про державу», «Про закони», «Про межi добра i зла», «Про обов'язки» вiн суттєво розвинув iдеї про державу як республiку — справу народу, згуртованого спiльними iнтересами i згодою в питаннях права. Погляди Цицерона на форми держави, правлiння в основному збiгаються з точкою зору Полiбiя, а вчення про рiвнiсть мiстить суперечливi гасла: а) «за природою всi ми подiбнi i рiвнi один перед одним», «мiж людьми нiякої рiзницi немає», «перед законом всi рiвнi», «вважати найбагатших людей найлiпшими — огидно»; б) «рабство обумовлене природою», «рабський стан корисний», «рiвнiсть вiльних несправедлива, коли при цьому не вiдрiзняються ступенi в соцiальному становищi та гiдностi». Справжнiй правитель має бути мудрим, справедливим, передбачливим, виваженим, красномовним, обiзнаним з ученнями про державу, тямущим в основах права, готовим на все заради благополуччя держави. Бог зберiгає такому правителевi спецiальне мiсце на небi. Цицерон, виходячи з постулату «пiд дiю законiв пiдпадають всi», розробив проекти законiв про релiгiю i про магiстрати, якi збагатили теорiю державного управлiння. У них детально визначено повноваження державної буржуазiї, мiру її влади i мiру покiрностi громадян. Вiн заклав правовi засади мiжнародного полiтичного спiлкування, мiжнародного права, сформулював принципи гуманного поводження з полоненими, необхiдностi дотримання мiжнародних зобов'язань, подiлу воєн на справедливi й несправедливi. авторитаризму, правового свавiлля проповiдували полiтичну пасивнiсть, iндивiдуалiзм, космополiтизм, фаталiзм. На думку Сенеки, природна держава з природним правом — це всесвiт, що базується на божественному началi, а люди, «рiднi один одному», «спiвтоваришi по рабству», пiдпорядковуються свiтовим небесним законам. Епiктет дотримувався християнського принципу «чого не бажаєш собi, не бажай iншим», засуджував рабство i багатство. Марк Аврелiй розглядав державу як конформiстичне утворення з рiвним для всiх законом, вважав найважливiшою цiннiстю свободу пiдданих. Неабиякий вплив на подальший розвиток свiтової полiтичної думки справили римськi юристи І—III ст. н. е.: Сабiн, Гай, Папiнiан, Ульпiан, Модестин, Павло та iн. Вони пiдняли розумiння права i закону на емпiрико-теоретичний, логiко-понятiйний, концептуальний рiвнi, а полiтичнi доктрини ввели в правовий контекст. Справедливiсть (юстицiю) тлумачили як «волю вiддавати кожному своє право». Значно вплинула на подальшi полiтичнi процеси i полiтичну теорiю здiйснена римськими юристами кодифiкацiя iмператорських конституцiй, яких було кiлька тисяч. Та найцiннiшою полiтико-правовою пам'яткою став Корпус юрiс цiвiлiс — «Зведення Юстiнiана» (VI ст.). Саме воно виявилося наймогутнiшим джерелом багатовiкового запозичення засад римського права бiльшiстю європейських країн, що вiдчутно вплинуло на еволюцiю полiтичної думки та полiтичне життя. 3. Полiтичнi iдеї та вчення перiоду Раннього Християнства та Середньовiччя. Грецiї та Риму земна держава поставала як втiлення зла, беззаконня, несправедливостi, терору, експлуатацiї, розбещеностi. Така полiтична реальнiсть створила сприятливi умови для бурхливого розвитку християнства. Згiдно з його ученням, людина — вершина творiння Бога, носiй образу i подоби Божої, духовно-тiлесна iстота, що об'єднує матерiальне i духовне начала, вiчна, безсмертна, рацiональна, надiлена даром творчостi, вiльна як перед Богом, так i перед дияволом. Вона вiдповiдає за лад у свiтi та в самiй собi. Але грiхопадiння Адама i Єви, грiхи їх нащадкiв порушили первiсну богоподiбнiсть, невиннiсть, i людина стала носiєм грiховностi. Першим переможцем грiховної сили став Ісус Христос, який принiс нове вчення, взяв на себе грiхи свiту i врятував людство. Однак страждання у християнствi — не самоцiль, а сила в боротьбi зi злом у собi та навколо себе. Призначення людини — не аскетичнiсть, а самовдосконалення, законопослушнiсть, виконання Божих заповiдей i покiрнiсть церквi. Християнство виходило з iдеї свободи i рiвностi людей, закликало до вияву доброї волi, взаємного прощення, любовi й справедливостi незалежно вiд звань, станiв, титулiв, багатства i вiку. Хоча римськi iмператори вважали себе намiсниками Бога на землi, необмеженими нiякими законами, церква все бiльше прагнула утвердити в суспiльному життi зверхнiсть духовної влади над свiтською. Єпископ Аврелiй Августин (354—430) у працi «Про град Божий» виступав за верховенство церкви в полiтичному життi. Держава, на його думку, — сукупнiсть людей, об'єднаних суспiльними зв'язками, її зусилля повиннi спрямовуватися не лише на задоволення земних потреб, а й на нищення ворогiв церкви, запобiгання злочиновi проти Бога. Надмiрне насильство небажане, але необхiдне; рабство суперечить природi людини, але встановлене Богом як покарання за грiхи; свобода волi приємна, але виражається лише в схильностi iндивiда до порочних дiй; державна влада нiчим не вiдрiзняється вiд зграї розбiйникiв, але полiтичну опозицiю треба рiшуче викорiнювати. Виправданням феодального устрою, що виявилося у формулi «церква — сонце, держава — мiсяць», позначенi суспiльно-полiтичнi теорiї схоластiв, якi вважали, що людина взагалi (як родове узагальнення) не iснує, реальними є лише окремi особи. Англiєць Ансельм Кентерберiйський (IX ст.) — батько схоластики — використовуючи постулати логiки, доводив необхiднiсть втiлення Бога в людинi. Француз Іоанн Солсберiйський (XII ст.) високо оцiнював роль римського права у вихованнi людини, виправдовував тираноборство. Італiєць Йоахим Флорський (XII ст.) засуджував насильство, яке назавжди переможе дух свободи, любовi й миру. Нiмець Альберт Великий (XIII ст.) понад усе ставив совiсть людини, завдяки якiй вона втiлює унiверсальнi принципи моральної поведiнки. Найпомiтнiша постать цього перiоду — Фома Аквiнський (1224—1274), домiнiканський теолог, автор праць «Сума проти язичникiв» та «Сума теологiї». Особистiсть вiн розглядає як найвище з творiнь розумної природи. Якщо iнтелект у Боговi — сутнiсть, то iнтелект у людини — потенцiя сутностi. Заперечуючи августинiанство (прiоритет iнтуїцiї), залишаючись на позицiях релiгiйного догматизму, звертався до розуму, здорового глузду людини. Водночас подiляв людей на вищий клас — правителiв, середнiй — воїнiв, суддiв, чиновникiв, вчених, священикiв i дворян, нижчий — найманцiв, ремiсникiв, «брудний люд». Природнi закони, якi водночас визначають i моральнi норми, на його думку, поступаються i пiдпорядковуються законам вiчним, божественному розуму, але не суперечать йому. Людськi закони (право народiв i позитивне право) можуть розходитись з природними, а божественнi, вiдображенi у Священному Писаннi, виправляють недосконалiсть людських законiв. Мета державної влади — забезпечити благо суспiльної iстоти — людини. Ідеал форми державного правлiння — влада одного (монархiя). Фома Аквiнський обґрунтовує право народу на скинення тирана, який порушує принципи справедливостi. Церква має панувати над громадянським суспiльством, духовна влада — над свiтською. Єретики пiдлягають смертнiй карi, а монахи-домiнiканцi перетворюються на «псiв Господа». Аквiнський теоретично обгрунтував необхiднiсть iнквiзицiї i розробив вчення про Індульгенцiї. Провiсником свободи совiстi й права народу на законодавчу владу став у XIV ст. iталiйський мислитель Марсилiй Падуанський (1280—1343), який вважав, що Євангелiє — не закон, а вчення, i тому щодо вiри не може бути примусу, вона — справа совiстi людини. Вiн першим у середньовiчнiй полiтичнiй думцi чiтко розрiзняв законодавчу i виконавчу влади, розвинув iдею суспiльного договору, народного суверенiтету. Водночас був прихильником станової монархiї, подiлу суспiльства на двi становi категорiї: -правляча категорiя — духовенство, адмiнiстрацiя i вiйськовi, до компетенцiї якої належать керiвнi суспiльнi функцiї; Державний органiзм, на погляд Марсилiя, складається з двох частин: фiзичної, до якої належать люди, та нематерiальної — законiв, що тяжiють над суспiльством. Римський папа не може претендувати на свiтську владу. Новими рисами збагатив полiтичну iдеологiю чеський мислитель Ян Гус (1371—1415), який виступав проти привiлеїв священнослужителiв. У XVI ст. з початком занепаду феодалiзму нав'язаний схоластикою аскетизм став поступатися культовi людини, її iнтересiв i потреб, а божественне — природному, людському. Гуманiзм тодi ще не був масовим, здебiльшого вiн мав прихильникiв серед мешканцiв мiст, представникiв iнтелiгенцiї, якi в паростках нового ладу вбачали силу, здатну звiльнити людину вiд середньовiчного аскетизму. Нова епоха, що увiйшла в iсторiю пiд назвою Вiдродження (Ренесансу), символiзувала передусiм вiдродження i широке використання досягнень античної цивiлiзацiї. — найсправедливiшого, на його думку, устрою суспiльства, що є найголовнiшою умовою реалiзацiї свободи волi як свободи особистостi. У XV ст. полiтичну iдеологiю раннього гуманiзму розвивають iншi iталiйськi мислителi, поглиблюючи поняття свободи особистостi як громадянської свободи, як полiтичного права обирати i бути обраним до владних структур, як рiвнiсть громадян перед законом, як визнання необхiдностi iснування представницьких органiв, виконавчої системи й авторитетного суду. Найвагомiший внесок у полiтичну думку зробив iталiєць Нiкколо Макiавеллi (1469—1527), який у трактатах «Государ», «Мiркування на І декаду Тiта Лiвiя» протиставив теологiчному розумiнню державної влади юридичний свiтогляд. Вважаючи силу основою права, визначаючи поняття «держава» як загальний полiтичний стан суспiльства, Макiавеллi стверджував, що людина втiлює в собi злобнiсть, агресивнiсть, властолюбство, жадобу, брехливiсть, боязливiсть, малодушнiсть, невдячнiсть, зрадництво, лицемiрство, ненависть, нестриманiсть тощо. Необхiднiсть приборкання цих її рис i покликала до життя державу. Вiдстоюючи прiоритет свiтської влади, гостро критикував духовенство, а дворянство закликав знищити зовсiм. Його iдеал державного устрою — сильна, жорстко централiзована республiка, де владарюють представники народу, молодої буржуазiї та виборний глава держави, який, враховуючи негативнi якостi людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадiв, i левом, щоб нищити вовкiв». Для об'єднання суспiльства правитель може використовувати будь-якi засоби («мета виправдовує засоби»), навiть аморальнiсть, нечеснiсть, жорстокiсть, устрашiння, демагогiю, наклепи, пiдступнiсть, хитрiсть, вiроломство тощо. Лише тодi республiка буде могутньою, виправдає своє призначення, коли правитель, вiдкинувши закони й принципи моралi, встановить правову авторитарну диктатуру «великого перетворювача». Держава, на думку Макiавеллi, — вищий вияв людського духу, а служiння державi — змiст, мета i щастя людини. Сповiдуючи i деякi гуманiстичнi iдеї, вiн неодноразово вказував на полярнiсть iнтересiв бiдних i багатих, висловлювався про справедливий i досконалий державний устрiй, який повинен забезпечити полiтичну свободу людинi, демократичне мiське самоврядування. Мрiя Макiавеллi — сильна республiка, яка гарантує своїм громадянам не лише розквiт свободи, а й рiвнiсть, привiлеї, пом'якшення майнових вiдмiнностей. Лише свобода i рiвнiсть, на його думку, здатнi розвивати здiбностi особистостi, втiлювати у нiй любов до загального блага i громадянськi чесноти. Ідеї всезагальної рiвностi людей, примiтивного зрiвняльного комунiзму, усуспiльнення майна, лiквiдацiї приватної власностi захищали iдеолог селянських мас у Нiмеччинi Томас Мюнцер (1493—1525) i нiмецькi анабаптисти. Вимоги свободи мислення, свободи переконання. свободи совiстi, рiвностi мирян i духовенства розвивав знаменитий дiяч Реформацiї в Нiмеччинi, фундатор однiєї з найвпливовiших течiй у протестантизмi Мартiн Лютер (1483—1546). При цьому вiн заперечував тезу про свободу волi, протиставляючи її власному гаслу про рабство волi. Жорстоко полемiзував з ним засновник християнського гуманiзму Еразм Роттердамський (1469—1536) у працях «Про свободу волi», «Похвала глупотi», «Заступник» та iн. Його iдеали — освiчена i гуманна монархiчна влада, свобода духу, самовряднi мiськi громади, здоровий глузд, стриманiсть, миролюбнiсть, простота. В Англiї iдеї майнової рiвностi людей, скасування приватної власностi як причини їх нерiвностi, урiвняльного розподiлу, заперечення багатства й експлуатацiї людини людиною, обов'язковостi працi для всiх, виборностi органiв влади, вiротерпимостi, свободи совiстi проповiдував гуманiст i державний дiяч Томас Мор (1478—1535). Аналогiчнi погляди на межi XVI—XVII ст. висловлював й iталiйський мислитель Томмазо Кампанелла (1568—1639). У Францiї пiсля закiнчення Столiтньої вiйни на початку XVI ст. утвердився абсолютизм, який наштовхнувся на опiр певної частини дворянства. А полiтична iдеологiя французького суспiльства розвивалася завдяки старанням переважно юристiв. Один з них — засновник пуританства Жан Кальвiн (1509—1564), який, систематизувавши вчення Лютера, запровадив нову форму церковної органiзацiї, а проголошену його попередником свободу совiстi звiв до рiвня свободи вiд католицизму. Послiдовники Кальвiна у Францiї — гугеноти — виступили як опозицiя королю й католицькiй церквi. Розпочалися релiгiйнi вiйни, пiд час яких народжувалася полiтична iдеологiя кальвiнiстiв — монархомахiв (грецьк. monarches — єдиновладдя, mache — боротьба). Виходячи з iдеї народного суверенiтету i договiрного походження влади, вони обґрунтували право на опiр народiв тиранам, право мiських магiстратiв на вiдсiч монарху-тирану. Одним з виразникiв таких поглядiв у XVI ст. був правознавець Франциск Готман, який доводив, що з давнiх-давен народ обирав i скидав своїх королiв i саме йому належить верховна влада. Ідеї народного суверенiтету, права народу на збройне повстання, несумiсностi тиранiї з природною рiвнiстю i природною свободою сповiдувало багато тогочасних мислителiв Францiї. а держава — кровногосподарських союзiв, тобто сiмей. Сформував вчення про суверенiтет, який не може бути «змiшаним», бо належить або королю, або аристократiї, або народу. Це вiльна вiд пiдпорядкування законам влада над громадянами i пiдданими. Суверен-монарх не пiдлягає законам, якi видає сам. Вiн зобов'язаний лише поважати божественнi, природнi закони, дотримуватись недоторканностi приватної власностi. Демократiя для Бодена ненависна, але й тиранiю вiн не приймав, визнаючи право народу на опiр тирановi аж до його вбивства. Майнова нерiвнiсть людей таїть у собi загрозу державних переворотiв, яким монарх-суверен повинен запобiгати. Полiтична думка Нового часу За Нового часу сформувалися основнi нацiональнi школи високорозвинутої полiтичної думки, вдосконалювалися актуальнi й для сьогодення полiтичнi iдеї. Англiйська полiтична думка найвищого злету сягнула у творчостi фiлософа i природознавця Томаса Гоббса (1588—1679) — автора знаменитого «Левiафану» й одного з головних фундаторiв класичного лiбералiзму Джона Локка (1632—1704). На думку Гоббса, людина — не суспiльно-полiтична iстота, а егоїстична тварина («людина людинi вовк»). Рiвна вiд природи, вона отримує «право на все», яке в умовах суцiльного егоїзму, честолюбства перетворюється на «право нi на що», на вiйну всiх проти всiх. Для формування стану «людина людинi бог» виникає штучна iнституцiя —держава, яка вiдбирає в iндивiдiв природнi права, окрiм права на фiзичне життя. Безмежнi права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому подiл влад на гiлки неприпустимий, бо знову призведе до громадянської вiйни. Влада суверена-монарха не пiдлягає контролю, вiн — над законом. За Гоббсом, держава — це i є суспiльство, а суспiльство — i є держава, якi пiдносяться над людиною. Локк був виразником лiберально-конституцiйного (лiберально-демократичного) напряму англiйської полiтичної думки. У працi «Два трактати про державне правлiння» вiн першим серед мислителiв на концептуальному рiвнi в ланцюжку «особа — суспiльство — держава» поставив на перше мiсце особу (потреби й iнтереси людини), на друге — потреби й iнтереси суспiльства i лише на третє — потреби й iнтереси держави. Цей пiдхiд згодом був покладений в основу полiтичної доктрини класичного лiбералiзму. Держава, за Локком, виникла не внаслiдок «вiйни всiх проти всiх», а з первiсного миру i злагоди серед рiвних i вiльних людей для забезпечення цих природних, невiдчужуваних прав i захисту приватної власностi. Люди, передавши державi права, не втрачають їх. Держава оберiгає такi права. А найдосконалiшою формою державше не абсолютна, а конституцiйна монархiя. Гарантом запобiгання в нiй полiтичної сваволi щодо особи повинен бути подiл влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. i судову) та союзну (займається зовнiшньою полiтикою). Такий подiл слiд здiйснювати на засадах i принципах верховенства закону, якому пiдпорядковуються всi, в т. ч. й законодавцi. про права 1689 р. Разом з Великою хартiєю вольностей 1215 p. вони становили хоч i несистематизовану, але першу в свiтi юридичну конституцiю держави i донинi вважаються частинами сучасної неписаної Конституцiї Великобританiї. «Роздуми про причини величi римлян i їх занепаду», «Про дух законiв» — вiн наголошує, що головне завдання держави — забезпечити людинi полiтичнi свободи (можливiсть робити все, дозволене законами, i не робити того, що законами заборонено, бо тодi такої свободи не буде нi для кого), i громадянськi свободи (спокiй духу, вiдчуття громадянської безпеки, запобiгання необгрунтованим приватним i публiчним звинуваченням iндивiда, гуманне кримiнальне законодавство, неухильне дотримання правил судочинства, недопущення деспотизму i зловживань з боку посадових осiб, суворе дотримання законiв i непорушний режим законностi). Монтеск'є стверджував, що таке забезпечення полiтичних i громадянських свобод можливе лише за iснування в державi незалежних одна вiд одної гiлок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежнiсть, а не розподiл функцiй мiж ними, ставив Монтеск'є на перше мiсце, розумiючи, однак, що реально в полiтичному життi може йтися лише про незалежнiсть суду. Але судову владу в державi не уособлює нiхто, i тому вона начебто позбавлена владних функцiй. Для досягнення справжньої незалежностi суддiв Монтеск'є пропонує запровадити досвiд Францiї щодо купiвлi-продажу суддiвських посад, i «уособлення» цiєї влади в присяжних (виборних народних представника, яких перiодично скликають на спецiальнi сесiї). Незалежнiсть законодавчої та виконавчої влади, за Монтеск'є, має вiдносний характер, бо насправдi в системi стримувань та противаг iснує своєрiдна «незалежна залежнiсть», коли одна влада не дає змоги iншiй зловживати своїми функцiями, що i є гарантiєю забезпечення прав i свобод громадян. Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний парламент, який складався б з нижньої — народної палати, депутати до якої обиралися б на основi всезагального виборчого права всiм населенням, i верхньої — аристократичної палати, палати перiв, члени якої призначаються з представникiв пануючих верств i передають посади своїм спадкоємцям. Такiй моделi властивi вiдносна незалежнiсть палат, розподiл їх функцiй i стримування, позаяк обидвi палати надiленi правом призупинення або скасування рiшень одна одної. Ухваленi парламентом закони обов'язковi для виконання виконавчою i судовою гiлками влади, тобто законодавцi мають прiоритет, але в тому разi, якщо самi пiдпорядковуються законам. Найважливiшою рисою виконавчої влади Монтеск'є вважав швидкiсть дiй. А це можливо за умови, коли вона зосереджена в руках однiєї особи — монарха. Для врiвноваження законодавчої i виконавчої влади парламент перебирає на себе фiнансовi, вiйськовi й iншi управлiнськi функцiї, одноособове вирiшує, затверджувати чи не затверджувати конкретний нормативний акт. Монтеск'є припускає, що така система стримувань iнколи паралiзовуватиме дiяльнiсть парламенту i короля. Але обставини все одно змусять їх шукати узгодженi рiшення. На його думку, над полiтичними i громадянськими свободами iндивiда нависає загроза не тiльки тодi, коли рiзнi види влад узурпує один державний орган або особа, а й коли рiзнi влади очолюють представники одного стану, однiєї партiї. Жодна з влад не повинна володiти повноваженнями скасовувати рiшення перших двох, але кожна може призупинити ухвалу, яка суперечить законовi. Іншими словами, гiлки влади стосовно одна одної виконують ще й контрольнi функцiї. Монтеск'є блискуче. обґрунтував механiзм забезпечення прав i свобод людини i громадянина, що iнтегрувалися як з радикальними устремлiннями молодої буржуазiї, так i з консервативними прагненнями дворянства. Водночас вiн доводив, що скасування привiлеїв панiв, духовенства, дворянства, мiщан призведе до деспотичної народної держави. Монтеск'є обґрунтовано вважають засновником теорiї правової держави, яку вiн розглядав з позицiї географiчної школи. Згiдно з нею, найбiльший вплив на правову систему конкретної країни («дух її законiв») справляє клiмат. У пiвденних широтах спекота знесилює людей, робить боязливими, лiнивими, схильними до неволi, до невiдповiдного природним правам i здоровому глузду рабства, до сприйняття деспотичної влади, втрати власної свободи i незалежностi. Тому тут необхiднi суворi закони, якi б змушували людей до продуктивної працi пiд страхом покарання. Крiм того, сприятливе землеробство за теплого й вологого клiмату, родючого ґрунту паралiзує волю громадян, якi занурюються в iндивiдуальнi справи, не прагнуть до бiльшої свободи. Народи, якi мешкають у суворих пiвнiчних умовах, як правило, загартованi в битвах за життя, у холодi й голодi, тяжкiй працi. Вони войовничi, смiливi, роботящi, не схильнi до рабства, наполегливо вiдстоюють свою державну незалежнiсть, особистi права й свободи. Окрiм географiчного середовища, на «дух законiв» впливає густота населення, економiчний рiвень країни, вiросповiдання. Скажiмо, мусульманство тяжiє до деспотiї, християнство — до монархiзму, католицтво — до необмеженої монархiї, протестантство — до демократiї. Ще вiдчутнiше визначає «дух законiв» форма полiтичного правлiння в державi («природа уряду»). Монтеск'є при цьому виокремлює три справедливi (правильнi) форми держави — демократiю, аристократiю i монархiю та одну несправедливу (неправильну) — деспотiю. Прихильно вiн ставиться до Демократiї, якiй властиве тяжiння суспiльства до чеснот i загального блага. Головним для аристократiї мислитель вважає помiрнiсть (невибагливiсть), а монархiї — честь. Всiм їм притаманнi вiдповiднi правовi системи: для демократiї важливо законодавче закрiпити рiвнiсть прав дiтей при успадкуваннi, заборонити накопичення багатств в одних руках; для аристократiї — обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощiв у бiдних; для монархiї — зберегти власнiсть, пiдтримати багате дворянство як силу i велич держави. Деспотiя ж тримається на страху, свавiллi, закони їй не потрiбнi, бо деспот руйнує суспiльство i спотворює природнi права людини. Форма держави визначає не лише «дух законiв», а й характер зовнiшньої полiтики: для республiки — мир i помiркованiсть, для монархiї — войовничiсть. Неабияке значення для держави має розмiр її територiї: малiй республiцi загрожують завойовники; велика монархiя здатна протистояти їм, але схильна до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому невеликим державам доцiльно об'єднуватись у федеративнi утворення, де можна буде використати переваги малих i великих країн. Кант у працях «Ідеї загальної iсторiї з космополiтичної точки зору», «До вiчного миру», «Метафiзичнi начала вчення про право» та iнших виклав основи нiмецької школи суспiльного договору, природних прав людини, правової держави, нормативiзму, громадянського суспiльства, свободи особистостi, спiввiдношення свободи, права i моралi, взаємовпливу моралi, права i держави, подiлу влади, мистецтва полiтичного управлiння народом, зовнiшньої полiтики. Прiоритетне мiсце в його полiтичному вченнi посiдає людина як iстота емпiрична (пiдпорядковується закону причинностi й не може бути вiльною) i як «рiч у собi» (цiлковито вiльна i дiє згiдно з законами свободи, моралi). Кант формулює правила «категоричного iмперативу» — морального закону: «Поводься так, щоб максима твоєї поведiнки могла бути водночас i принципом усезагального законодавства». в суспiльствi; втiленням чеснот (вiчних правил моралi), правил, однакових для всiх часiв i народiв. Мета людства — розвиток i здiйснення свободи, громадянської рiвностi й справедливостi, створення громадянського суспiльства. Мета громадянського суспiльства — щастя громадян, втiлення принципу самоцiнностi кожної особистостi. Мета та iд.). Право не залежить вiд суспiльних вiдносин, має у своїй основi природний усезагальний закон свободи, що е моральним законом, який повиннi поважати всi, пiдпорядковуючись моральному обов'язку. Якщо ж особа керується iншими мотивами або нормами, такi дiї будуть не моральними, а легальними — пiдпорядкованими праву, яке подiляється на природне i позитивне, публiчне i приватне. i,- форми полiтичного правлiння Кант подiляє на деспотичнi, автократичнi, аристократичнi, демократичнi та республiканськi, вiддаючи перевагу автократiї — абсолютнiй монархiї за наявностi «короля з великим злетом душi, котрий вмiє загнуздувати себе справедливiстю». Демократiя — «дуже складна» форма полiтичного правлiння. Перехiд вiд абсолютної до конституцiйної монархiї бажаний, але тiльки за мирного реформування i дарування народу основного закону монархом. Подiл влади на законодавчу, виконавчу i судову слiд здiйснювати на основi вза-емопiдтримки i координацiї владних гiлок, а не на основi стримувань i противаг. Мирне реформування державної влади має проводити виконавча влада. Однак жодна з них не може бути власником, бо захопить все майно. Найголовнiший обов'язок державної влади — охороняти приватну власнiсть громадян. У сферi мiжнародної полiтики Кант обґрунтовував принципи дотримання договорiв, територiальної цiлiсностi, невтручання у внутрiшнi справи iнших держав, правомiрностi оборонних вiйн, недопустимостi застосування жорстоких засобiв ведення бойових дiй, поводження з вiйськовополоненими, шпигунства, таємних вбивств, пограбування мирного населення тощо. Визнаючи право народiв на вiчний мир, вiн висунув iдеї нейтралiтету, обґрунтував право коалiцiй, право гарантiй у мiжнародних вiдносинах. Його думки про всесвiтнє громадянство, всесвiтню федерацiю незалежних i вiльних держав i нинi мають прихильникiв. У науковому доробку Гегеля найбiльше значення для iсторiї полiтичної думки мають працi «Фiлософiя права», «Фiлософiя iсторiї», «Фiлософiя духу», «Феноменологiя духу», «Про виборчi реформи в Англiї», «Звiт станового зiбрання королiвства Вюртемберг», «Компетенцiя Нiмеччини» та iн. Своє полiтичне вчення Гегель вибудовує за трьома аспектами дiалектичного розвитку духу: суб'єктивний дух — об'єктивний дух — абсолютний дух; розглядає проблеми полiтики, права, держави, суспiльства в площинi об'єктивного духу, який аналiзує з позицiї духу абсолютного. Гегель, заперечуючи традицiйнi природно-правовi схеми та концепцiї суспiльного договору, висунув власне бачення особистостi, громадянського суспiльства, держави, мiжнародних полiтичних вiдносин. Історiя, за Гегелем, переслiдує мету еволюцiї свободи особистостi у громадянському суспiльствi, внаслiдок чого «свiтовий дух» починає уявляти себе абсолютно вiльним, iсторiя «стає прогресом» в усвiдомленнi свободи i подiляється на такi етапи: давньосхiдний, коли народи знали, що свобода належить одному; давньогрецький i давноримський, коли народи знали, що свобода належить групi людей; сучасний нiмецький, коли народи знають, що свобода належить усiм. Людство проходить ступiнь розвитку, де його природну єднiсть втiлює сiм'я. Виникнення великої кiлькостi сiмей покликало до життя громадянське суспiльство. Найвищу природну єднiсть iндивiдiв, що примирює i знiмає всi суперечностi, втiлює держава. Народ, який не створив власної держави, є позаiсторичною люднiстю. Необхiдна передумова її виникнення — зародження «народного духу». Громадянське суспiльство, на думку Гегеля, — це суспiльство власникiв. До нього належать вiльнi iндивiди, котрi взаємодiють мiж собою в процесi реалiзацiї власних потреб та iнтересiв переважно в суспiльно-економiчнiй сферi. Громадянське суспiльство подiляється на стани (корпорацiї), охоплює полiцiю i судовi установи. У ньому всi рiвнi юридичне, за нацiональнiстю, вiросповiданням, але нерiвнi вiд природи, у соцiальних взаєминах, у настроях, думках, обдарованнях, знаннях тощо. Нерiвними є чоловiк i жiнка, тварина i рослина. Держава — вiнець розвитку моральностi. Як серцевина сiм'ї та громадянського суспiльства, вона передує їм, втiлює їх єднiсть, знiмає суперечностi. Як найцiннiший продукт об'єктивного духу, а не суспiльного договору, держава синтезує суб'єктивне й об'єктивне в народному русi, стає носiєм абсолютного духу i вiдповiдає змiстовi абсолютної iдеї. Держава не може бути засобом служiння громадянам i суспiльству, бо вона є засобом панування, найвищою з усiх цiлей. Її авторитет має безумовний божественний характер. Держава займається сферою полiтичної дiяльностi ;загальнообов'язковими, об'єктивними i рацiональними законами та власними iнституцiями забезпечує реалiзацiю прав i свобод громадян. Сутнiсть держави — суверенiтет, подiлений мiж монархом i народом. Саме суверенiтет дає їй змогу безмежно панувати над собою i над громадянським суспiльством. Державна влада подiляється на законодавчу (депутати представляють i захищають iнтереси станiв), виконавчу (здiйснюється урядом) та правлячу (втiлює єднiсть законодавчої i виконавчої влади в особi монарха, який спирається на закон i поважає права та свободи пiдданих). Значне мiсце Гегель вiдводив «зовнiшньому державному праву», вiдкидав кантiвську iдею «вiчного миру», бо вiв «розбещує нацiю», виправдовував вiйни, завдяки яким, на його думку, вирiшують «суперечностi суверенiтетiв», охороняють нацiї вiд «застоїв та загнивання». На цiй пiдставi його вважають теоретиком нiмецької нацiональної державностi, апологетом прусського шовiнiзму, предтечею тоталiтарних режимiв XX ст., критикують за зверхнє ставлення до «нижчих» народiв, у т. ч. слов'ян, тощо. Ідеї Гегеля справили значний вплив на Карла Маркса (1818—1883) i Фрiдрiха Енгельса (1820—1895) — нiмецьких полiтичних мислителiв, основоположникiв однiєї з найвпливовiших течiй полiтичної думки в новiтнiй iсторiї людства — марксизму. Стрижневi полiтичнi iдеї марксизму: - досягнення в суспiльствi повної соцiальної справедливостi, побудова його на соцiалiстичних засадах можливi або мирними засобами, або шляхом збройного повстання народу; - визначальними в полiтичному розвитку людства е матерiальне виробництво, стан продуктивних сил i виробничих вiдносин, взаємодiя базису i надбудови, соцiальне буття, класова боротьба тощо; - головною умовою перемоги революцiї та переходу до соцiалiзму є диктатура пролетарiату; - авангардом робiтничого класу має бути комунiстична партiя, мета якої — завоювання полiтичної влади; - робiтничий клас i його партiя у своїй дiяльностi повиннi керуватися гаслом «Пролетарi всiх країн, єднайтеся!», тобто принципом пролетарського iнтернацiоналiзму; не може бути вiльним народ, який пригнiчує iншi народи; - державнi й правовi вiдносини можуть бути зрозумiлими з матерiальних вiдносин, не закон — фундамент для суспiльства, а суспiльство — фундамент для закону; - держава — механiзм економiчно наймогутнiшого класу, який панує i полiтичне, але вона не є силою, зовнi нав'язаною суспiльству, а продуктом суспiльства на певнiй стадiї розвитку i прагне стати над суспiльством; - буржуазний конституцiоналiзм, буржуазний парламентаризм, буржуазне все-загальне виборче право — формальнi, урiзанi, а часом i фiктивнi, а тому непридатнi для побудови нового суспiльства; - одне з головних завдань революцiї — зламати буржуазну державну машину й органiзувати її за типом Паризької комуни, поєднавши в одному органi функцiї законодавчої i виконавчої влади; - пролетарiат не задовольняється рiвнiстю перед законом, бо потребує рiвностi громадянської, економiчної, але не дрiбнобуржуазної «зрiвнялiвки»; - центральне питання будь-якої революцiї — питання влади, революцiя е локомотивом iсторiї, вищою формою класової боротьби i повинна бути перманентною, повстання — є революцiйне мистецтво, скидаючи будь-яку стару владу, революцiонери не можуть спиратися на старi закони; нацiональнi вiдмiнностi, протилежнiсть мiж розумовою та фiзичною працею, мiстом i селом, праця стане першою потребою життя, запанує повна соцiальна рiвнiсть i принцип «кожний — за здiбностями, кожному — за потребами», людство здiйснить стрибок з царства необхiдностi до царства справжньої свободи, де вiльний розвиток кожного стане умовою вiльного розвитку всiх. Англiйськi та французькi мислителi й революцiонери XVII—XVIII ст. справили величезний вплив на полiтичнi погляди Бенджамiна Франклiна (1706—1790), Томаса Пейна (1737—1809), Джорджа Вашингтона (1732—1799), Джонса Адамса (1735—1826), Томаса Джефферсона (1743—1826), Джеймса Медiсона (1751—1836), Олександра Гамiльтона (1757—1804) та iнших американських просвiтникiв, багато з яких були iдейними натхненниками першої американської революцiї 1775—1783 pp., засновниками США. Вiдчутним був i їх зворотний вплив на європейськi процеси, зокрема на французьку революцiю, завдяки участi у твореннi видатних полiтичних документiв — юридичних конституцiй окремих штатiв, Декларацiї незалежностi 1776 p.. Статей конфедерацiї 1777 p., Конституцiї США 1787 р. та iн. Республiкансько-демократичну течiю американської полiтичної думки представляли Б. Франклiн, Т. Пейн i Т. Джефферсон, якi сформували засади новiтнього американського конституцiоналiзму, полiтичну доктрину незалежностi пiвнiчно-американських колонiй, висловили розумiння процесу полiтичної iсторiї, рiшуче заперечували iнститути рабовласництва й работоргiвлi, обґрунтували американський конфедералiзм i демократизм, своє бачення природних прав людини й суспiльного договору, вiдстоювали принципи всенародного суверенiтету, всезагального виборчого права, миролюбивої зовнiшньої полiтики, прiоритету людини над громадянським суспiльством, а громадянського суспiльства — над державою, верховенства закону, правової держави, проголошували право народу на революцiю. Саме Т. Джефферсон сформулював класичну лiберальну формулу прав людини, сформульовану Д. Локком, «життя, свобода i власнiсть», замiнив на «життя, свобода i право на щастя». монархiї, обґрунтували доктрини полiтичного iзоляцiонiзму, не завжди з належною шаною ставились до прав людини, вiддаючи перевагу iнтересам держави, проповiдували iдеї цензового виборчого права. Але їх заслугою є боротьба зi становим подiлом суспiльства i становими привiлеями, перенесення iдей Локка й Монтеск'є про подiл влад на американський ґрунт, розробка форм i методiв полiтичного збалансування владних гiлок, їх структури i компетенцiї, шляхiв змiцнення центрального федерального уряду, принципiв судочинства, захист iнтересiв i свобод великих пiдприємцiв, пошуки засобiв полiтичного компромiсу. Завдяки майстерному володiнню цим мистецтвом американська традицiя вважає батьком Конституцiї США Д. Медiсона, який знаходив компромiснi варiанти не лише у її формулюваннях, а й у процесi її ратифiкацiї штатами. Отже, полiтичнi вчення Нового часу, пiдсумувавши попереднi досягнення громадсько-полiтичної думки та всебiчно висвiтливши проблему примирення через полiтику держави й суспiльства, заклали основи формування й розвитку новiтньої полiтологiї. 4. Полiтична думка епохи Вiдродження. У XVI ст. з початком занепаду феодалiзму нав'язаний схоластикою аскетизм став поступатися культовi людини, її iнтересiв i потреб, а божественне — природному, людському. Гуманiзм тодi ще не був масовим, здебiльшого вiн мав прихильникiв серед мешканцiв мiст, представникiв iнтелiгенцiї, якi в паростках нового ладу вбачали силу, здатну звiльнити людину вiд середньовiчного аскетизму. Нова епоха, що увiйшла в iсторiю пiд назвою Вiдродження (Ренесансу), символiзувала передусiм вiдродження i широке використання досягнень античної цивiлiзацiї. — найсправедливiшого, на його думку, устрою суспiльства, що є найголовнiшою умовою реалiзацiї свободи волi як свободи особистостi. У XV ст. полiтичну iдеологiю раннього гуманiзму розвивають iншi iталiйськi мислителi, поглиблюючи поняття свободи особистостi як громадянської свободи, як полiтичного права обирати i бути обраним до владних структур, як рiвнiсть громадян перед законом, як визнання необхiдностi iснування представницьких органiв, виконавчої системи й авторитетного суду. Найвагомiший внесок у полiтичну думку зробив iталiєць Нiкколо Макiавеллi (1469—1527), який у трактатах «Государ», «Мiркування на І декаду Тiта Лiвiя» протиставив теологiчному розумiнню державної влади юридичний свiтогляд. Вважаючи силу основою права, визначаючи поняття «держава» як загальний полiтичний стан суспiльства, Макiавеллi стверджував, що людина втiлює в собi злобнiсть, агресивнiсть, властолюбство, жадобу, брехливiсть, боязливiсть, малодушнiсть, невдячнiсть, зрадництво, лицемiрство, ненависть, нестриманiсть тощо. Необхiднiсть приборкання цих її рис i покликала до життя державу. Вiдстоюючи прiоритет свiтської влади, гостро критикував духовенство, а дворянство закликав знищити зовсiм. Його iдеал державного устрою — сильна, жорстко централiзована республiка, де владарюють представники народу, молодої буржуазiї та виборний глава держави, який, враховуючи негативнi якостi людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадiв, i левом, щоб нищити вовкiв». Для об'єднання суспiльства правитель може використовувати будь-якi засоби («мета виправдовує засоби»), навiть аморальнiсть, нечеснiсть, жорстокiсть, устрашiння, демагогiю, наклепи, пiдступнiсть, хитрiсть, вiроломство тощо. Лише тодi республiка буде могутньою, виправдає своє призначення, коли правитель, вiдкинувши закони й принципи моралi, встановить правову авторитарну диктатуру «великого перетворювача». Держава, на думку Макiавеллi, — вищий вияв людського духу, а служiння державi — змiст, мета i щастя людини. свободу людинi, демократичне мiське самоврядування. Мрiя Макiавеллi — сильна республiка, яка гарантує своїм громадянам не лише розквiт свободи, а й рiвнiсть, привiлеї, пом'якшення майнових вiдмiнностей. Лише свобода i рiвнiсть, на його думку, здатнi розвивати здiбностi особистостi, втiлювати у нiй любов до загального блага i громадянськi чесноти. Ідеї всезагальної рiвностi людей, примiтивного зрiвняльного комунiзму, усуспiльнення майна, лiквiдацiї приватної власностi захищали iдеолог селянських мас у Нiмеччинi Томас Мюнцер (1493—1525) i нiмецькi анабаптисти. Вимоги свободи мислення, свободи переконання. свободи совiстi, рiвностi мирян i духовенства розвивав знаменитий дiяч Реформацiї в Нiмеччинi, фундатор однiєї з найвпливовiших течiй у протестантизмi Мартiн Лютер (1483—1546). При цьому вiн заперечував тезу про свободу волi, протиставляючи її власному гаслу про рабство волi. Жорстоко полемiзував з ним засновник християнського гуманiзму Еразм Роттердамський (1469—1536) у працях «Про свободу волi», «Похвала глупотi», «Заступник» та iн. Його iдеали — освiчена i гуманна монархiчна влада, свобода духу, самовряднi мiськi громади, здоровий глузд, стриманiсть, миролюбнiсть, простота. В Англiї iдеї майнової рiвностi людей, скасування приватної власностi як причини їх нерiвностi, урiвняльного розподiлу, заперечення багатства й експлуатацiї людини людиною, обов'язковостi працi для всiх, виборностi органiв влади, вiротерпимостi, свободи совiстi проповiдував гуманiст i державний дiяч Томас Мор (1478—1535). Аналогiчнi погляди на межi XVI—XVII ст. висловлював й iталiйський мислитель Томмазо Кампанелла (1568—1639). У Францiї пiсля закiнчення Столiтньої вiйни на початку XVI ст. утвердився абсолютизм, який наштовхнувся на опiр певної частини дворянства. А полiтична iдеологiя французького суспiльства розвивалася завдяки старанням переважно юристiв. Один з них — засновник пуританства Жан Кальвiн (1509—1564), який, систематизувавши вчення Лютера, запровадив нову форму церковної органiзацiї, а проголошену його попередником свободу совiстi звiв до рiвня свободи вiд католицизму. Послiдовники Кальвiна у Францiї — гугеноти — виступили як опозицiя королю й католицькiй церквi. Розпочалися релiгiйнi вiйни, пiд час яких народжувалася полiтична iдеологiя кальвiнiстiв — монархомахiв (грецьк. monarches — єдиновладдя, mache — боротьба). Виходячи з iдеї народного суверенiтету i договiрного походження влади, вони обґрунтували право на опiр народiв тиранам, право мiських магiстратiв на вiдсiч монарху-тирану. Одним з виразникiв таких поглядiв у XVI ст. був правознавець Франциск Готман, який доводив, що з давнiх-давен народ обирав i скидав своїх королiв i саме йому належить верховна влада. Ідеї народного суверенiтету, права народу на збройне повстання, несумiсностi тиранiї з природною рiвнiстю i природною свободою сповiдувало багато тогочасних мислителiв Францiї. а держава — кровногосподарських союзiв, тобто сiмей. Сформував вчення про суверенiтет, який не може бути «змiшаним», бо належить або королю, або аристократiї, або народу. Це вiльна вiд пiдпорядкування законам влада над громадянами i пiдданими. Суверен-монарх не пiдлягає законам, якi видає сам. Вiн зобов'язаний лише поважати божественнi, природнi закони, дотримуватись недоторканностi приватної власностi. Демократiя для Бодена ненависна, але й тиранiю вiн не приймав, визнаючи право народу на опiр тирановi аж до його вбивства. Майнова нерiвнiсть людей таїть у собi загрозу державних переворотiв, яким монарх-суверен повинен запобiгати. Англiйська полiтична думка найвищого злету сягнула у творчостi фiлософа i природознавця Томаса Гоббса (1588—1679) — автора знаменитого «Левiафану» й одного з головних фундаторiв класичного лiбералiзму Джона Локка (1632—1704). На думку Гоббса, людина — не суспiльно-полiтична iстота, а егоїстична тварина («людина людинi вовк»). Рiвна вiд природи, вона отримує «право на все», яке в умовах суцiльного егоїзму, честолюбства перетворюється на «право нi на що», на вiйну всiх проти всiх. Для формування стану «людина людинi бог» виникає штучна iнституцiя —держава, яка вiдбирає в iндивiдiв природнi права, окрiм права на фiзичне життя. Безмежнi права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому подiл влад на гiлки неприпустимий, бо знову призведе до громадянської вiйни. Влада суверена-монарха не пiдлягає контролю, вiн — над законом. За Гоббсом, держава — це i є суспiльство, а суспiльство — i є держава, якi пiдносяться над людиною. Локк був виразником лiберально-конституцiйного (лiберально-демократичного) напряму англiйської полiтичної думки. У працi «Два трактати про державне правлiння» вiн першим серед мислителiв на концептуальному рiвнi в ланцюжку «особа — суспiльство — держава» поставив на перше мiсце особу (потреби й iнтереси людини), на друге — потреби й iнтереси суспiльства i лише на третє — потреби й iнтереси держави. Цей пiдхiд згодом був покладений в основу полiтичної доктрини класичного лiбералiзму. Люди, передавши державi права, не втрачають їх. Держава оберiгає такi права. А найдосконалiшою формою державше не абсолютна, а конституцiйна монархiя. Гарантом запобiгання в нiй полiтичної сваволi щодо особи повинен бути подiл влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. i судову) та союзну (займається зовнiшньою полiтикою). Такий подiл слiд здiйснювати на засадах i принципах верховенства закону, якому пiдпорядковуються всi, в т. ч. й законодавцi. Внаслiдок революцiйних подiй в Англiї та концептуальної дiяльностi полiтичних мислителiв з'явилися два нормативних акти, якi справили неабиякий вплив на полiтичну думку — Хабеас корпус акт 1679 р. та Бiлль про права 1689 р. Разом з Великою хартiєю вольностей 1215 p. вони становили хоч i несистематизовану, але першу в свiтi юридичну конституцiю держави i донинi вважаються частинами сучасної неписаної Конституцiї Великобританiї. Вагомий внесок у розвиток полiтичної думки зробив французький правознавець, просвiтник, один iз засновникiв новiтньої полiтичної науки Шарль Луї Монтеск'є (1689—1755). У своїх працях — «Персидськi листи», «Роздуми про причини величi римлян i їх занепаду», «Про дух законiв» — вiн наголошує, що головне завдання держави — забезпечити людинi полiтичнi свободи (можливiсть робити все, дозволене законами, i не робити того, що законами заборонено, бо тодi такої свободи не буде нi для кого), i громадянськi свободи (спокiй духу, вiдчуття громадянської безпеки, запобiгання необгрунтованим приватним i публiчним звинуваченням iндивiда, гуманне кримiнальне законодавство, неухильне дотримання правил судочинства, недопущення деспотизму i зловживань з боку посадових осiб, суворе дотримання законiв i непорушний режим законностi). а не розподiл функцiй мiж ними, ставив Монтеск'є на перше мiсце, розумiючи, однак, що реально в полiтичному життi може йтися лише про незалежнiсть суду. Але судову владу в державi не уособлює нiхто, i тому вона начебто позбавлена владних функцiй. Для досягнення справжньої незалежностi суддiв Монтеск'є пропонує запровадити досвiд Францiї щодо купiвлi-продажу суддiвських посад, i «уособлення» цiєї влади в присяжних (виборних народних представника, яких перiодично скликають на спецiальнi сесiї). Незалежнiсть законодавчої та виконавчої влади, за Монтеск'є, має вiдносний характер, бо насправдi в системi стримувань та противаг iснує своєрiдна «незалежна залежнiсть», коли одна влада не дає змоги iншiй зловживати своїми функцiями, що i є гарантiєю забезпечення прав i свобод громадян. Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний парламент, який складався б з нижньої — народної палати, депутати до якої обиралися б на основi всезагального виборчого права всiм населенням, i верхньої — аристократичної палати, палати перiв, члени якої призначаються з представникiв пануючих верств i передають посади своїм спадкоємцям. Такiй моделi властивi вiдносна незалежнiсть палат, розподiл їх функцiй i стримування, позаяк обидвi палати надiленi правом призупинення або скасування рiшень одна одної. Ухваленi парламентом закони обов'язковi для виконання виконавчою i судовою гiлками влади, тобто законодавцi мають прiоритет, але в тому разi, якщо самi пiдпорядковуються законам. перебирає на себе фiнансовi, вiйськовi й iншi управлiнськi функцiї, одноособове вирiшує, затверджувати чи не затверджувати конкретний нормативний акт. Монтеск'є припускає, що така система стримувань iнколи паралiзовуватиме дiяльнiсть парламенту i короля. Але обставини все одно змусять їх шукати узгодженi рiшення. На його думку, над полiтичними i громадянськими свободами iндивiда нависає загроза не тiльки тодi, коли рiзнi види влад узурпує один державний орган або особа, а й коли рiзнi влади очолюють представники одного стану, однiєї партiї. Жодна з влад не повинна володiти повноваженнями скасовувати рiшення перших двох, але кожна може призупинити ухвалу, яка суперечить законовi. Іншими словами, гiлки влади стосовно одна одної виконують ще й контрольнi функцiї. Монтеск'є блискуче. обґрунтував механiзм забезпечення прав i свобод людини i громадянина, що iнтегрувалися як з радикальними устремлiннями молодої буржуазiї, так i з консервативними прагненнями дворянства. Водночас вiн доводив, що скасування привiлеїв панiв, духовенства, дворянства, мiщан призведе до деспотичної народної держави. Монтеск'є обґрунтовано вважають засновником теорiї правової держави, яку вiн розглядав з позицiї географiчної школи. Згiдно з нею, найбiльший вплив на правову систему конкретної країни («дух її законiв») справляє клiмат. У пiвденних широтах спекота знесилює людей, робить боязливими, лiнивими, схильними до неволi, до невiдповiдного природним правам i здоровому глузду рабства, до сприйняття деспотичної влади, втрати власної свободи i незалежностi. Тому тут необхiднi суворi закони, якi б змушували людей до продуктивної працi пiд страхом покарання. Крiм того, сприятливе землеробство за теплого й вологого клiмату, родючого ґрунту паралiзує волю громадян, якi занурюються в iндивiдуальнi справи, не прагнуть до бiльшої свободи. Народи, якi мешкають у суворих пiвнiчних умовах, як правило, загартованi в битвах за життя, у холодi й голодi, тяжкiй працi. Вони войовничi, смiливi, роботящi, не схильнi до рабства, наполегливо вiдстоюють свою державну незалежнiсть, особистi права й свободи. Окрiм географiчного середовища, на «дух законiв» впливає густота населення, економiчний рiвень країни, вiросповiдання. Скажiмо, мусульманство тяжiє до деспотiї, християнство — до монархiзму, католицтво — до необмеженої монархiї, протестантство — до демократiї. Ще вiдчутнiше визначає «дух законiв» форма полiтичного правлiння в державi («природа уряду»). Монтеск'є при цьому виокремлює три справедливi (правильнi) форми держави — демократiю, аристократiю i монархiю та одну несправедливу (неправильну) — деспотiю. Прихильно вiн ставиться до Демократiї, якiй властиве тяжiння суспiльства до чеснот i загального блага. Головним для аристократiї мислитель вважає помiрнiсть (невибагливiсть), а монархiї — честь. Всiм їм притаманнi вiдповiднi правовi системи: для демократiї важливо законодавче закрiпити рiвнiсть прав дiтей при успадкуваннi, заборонити накопичення багатств в одних руках; для аристократiї — обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощiв у бiдних; для монархiї — зберегти власнiсть, пiдтримати багате дворянство як силу i велич держави. Деспотiя ж тримається на страху, свавiллi, закони їй не потрiбнi, бо деспот руйнує суспiльство i спотворює природнi права людини. Форма держави визначає не лише «дух законiв», а й характер зовнiшньої полiтики: для монархiї — войовничiсть. Неабияке значення для держави має розмiр її територiї: малiй республiцi загрожують завойовники; велика монархiя здатна протистояти їм, але схильна до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому невеликим державам доцiльно об'єднуватись у федеративнi утворення, де можна буде використати переваги малих i великих країн. У полiтичнiй думцi Нового часу особливе мiсце належить нiмецьким мислителям Іммануїлу Канту (1724—1804) i Георгу-Вiльгельму-Фрiдрiху Гегелю (1770—1831). Кант у працях «Ідеї загальної iсторiї з космополiтичної точки зору», «До вiчного миру», «Метафiзичнi начала вчення про право» та iнших виклав основи нiмецької школи суспiльного договору, природних прав людини, правової держави, нормативiзму, громадянського суспiльства, свободи особистостi, спiввiдношення свободи, права i моралi, взаємовпливу моралi, права i держави, подiлу влади, мистецтва полiтичного управлiння народом, зовнiшньої полiтики. Прiоритетне мiсце в його полiтичному вченнi посiдає людина як iстота емпiрична (пiдпорядковується закону причинностi й не може бути вiльною) i як «рiч у собi» (цiлковито вiльна i дiє згiдно з законами свободи, моралi). Кант формулює правила «категоричного iмперативу» — морального закону: «Поводься так, щоб максима твоєї поведiнки могла бути водночас i принципом усезагального законодавства». За Кантом, людина може бути засобом тiльки для досягнення вiдносної мети, а сама по собi є абсолютною метою, втiленням гiдностi, чистої свободи волi, волi в собi й для себе, незалежно вiд походження, становища в суспiльствi; втiленням чеснот (вiчних правил моралi), правил, однакових для всiх часiв i народiв. Мета людства — розвиток i здiйснення свободи, громадянської рiвностi й справедливостi, створення громадянського суспiльства. — щастя громадян, втiлення принципу самоцiнностi кожної особистостi. Мета держави — торжество iдеї права. Держава має бути правовою, де влада належить суверенному народу, але полiтичних прав у нiй позбавленi «пасивнi» громадяни (жiнки» слуги, найманi робiтники, пiдмайстри, матроси та iд.). Право не залежить вiд суспiльних вiдносин, має у своїй основi природний усезагальний закон свободи, що е моральним законом, який повиннi поважати всi, пiдпорядковуючись моральному обов'язку. Якщо ж особа керується iншими мотивами або нормами, такi дiї будуть не моральними, а легальними — пiдпорядкованими праву, яке подiляється на природне i позитивне, публiчне i приватне. Форми полiтичного правлiння Кант подiляє на деспотичнi, автократичнi, аристократичнi, демократичнi та республiканськi, вiддаючи перевагу автократiї — абсолютнiй монархiї за наявностi «короля з великим злетом душi, котрий вмiє загнуздувати себе справедливiстю». Демократiя — «дуже складна» форма полiтичного правлiння. Перехiд вiд абсолютної до конституцiйної монархiї бажаний, але тiльки за мирного реформування i дарування народу основного закону монархом. Подiл влади на законодавчу, виконавчу i судову слiд здiйснювати на основi вза-емопiдтримки i координацiї владних гiлок, а не на основi стримувань i противаг. Мирне реформування державної влади має проводити виконавча влада. Однак жодна з них не може бути власником, бо захопить все майно. Найголовнiший обов'язок державної влади — охороняти приватну власнiсть громадян. У сферi мiжнародної полiтики Кант обґрунтовував принципи дотримання договорiв, територiальної цiлiсностi, невтручання у внутрiшнi справи iнших держав, правомiрностi оборонних вiйн, недопустимостi застосування жорстоких засобiв ведення бойових дiй, поводження з вiйськовополоненими, шпигунства, таємних вбивств, пограбування мирного населення тощо. Визнаючи право народiв на вiчний мир, вiн висунув iдеї нейтралiтету, обґрунтував право коалiцiй, право гарантiй у мiжнародних вiдносинах. Його думки про всесвiтнє громадянство, всесвiтню федерацiю незалежних i вiльних держав i нинi мають прихильникiв. У науковому доробку Гегеля найбiльше значення для iсторiї полiтичної думки мають працi «Фiлософiя права», «Фiлософiя iсторiї», «Фiлософiя духу», «Феноменологiя духу», «Про виборчi реформи в Англiї», «Звiт станового зiбрання королiвства Вюртемберг», «Компетенцiя Нiмеччини» та iн. Своє полiтичне вчення Гегель вибудовує за трьома аспектами дiалектичного розвитку духу: суб'єктивний дух — об'єктивний дух — абсолютний дух; розглядає проблеми полiтики, права, держави, суспiльства в площинi об'єктивного духу, який аналiзує з позицiї духу абсолютного. Гегель, заперечуючи традицiйнi природно-правовi схеми та концепцiї суспiльного договору, висунув власне бачення особистостi, громадянського суспiльства, держави, мiжнародних полiтичних вiдносин. Історiя, за Гегелем, переслiдує мету еволюцiї свободи особистостi у громадянському суспiльствi, внаслiдок чого «свiтовий дух» починає уявляти себе абсолютно вiльним, iсторiя «стає прогресом» в усвiдомленнi свободи i подiляється на такi етапи: давньосхiдний, коли народи знали, що свобода належить одному; давньогрецький i давноримський, коли народи знали, що свобода належить групi людей; сучасний нiмецький, коли народи знають, що свобода належить усiм. Людство проходить ступiнь розвитку, де його природну єднiсть втiлює сiм'я. Виникнення великої кiлькостi сiмей покликало до життя громадянське суспiльство. Найвищу природну єднiсть iндивiдiв, що примирює i знiмає всi суперечностi, втiлює держава. Народ, який не створив власної держави, є позаiсторичною люднiстю. Необхiдна передумова її виникнення — зародження «народного духу». сферi. Громадянське суспiльство подiляється на стани (корпорацiї), охоплює полiцiю i судовi установи. У ньому всi рiвнi юридичне, за нацiональнiстю, вiросповiданням, але нерiвнi вiд природи, у соцiальних взаєминах, у настроях, думках, обдарованнях, знаннях тощо. Нерiвними є чоловiк i жiнка, тварина i рослина. Держава — вiнець розвитку моральностi. Як серцевина сiм'ї та громадянського суспiльства, вона передує їм, втiлює їх єднiсть, знiмає суперечностi. Як найцiннiший продукт об'єктивного духу, а не суспiльного договору, держава синтезує суб'єктивне й об'єктивне в народному русi, стає носiєм абсолютного духу i вiдповiдає змiстовi абсолютної iдеї. Держава не може бути засобом служiння громадянам i суспiльству, бо вона є засобом панування, найвищою з усiх цiлей. Її авторитет має безумовний божественний характер. Держава займається сферою полiтичної дiяльностi ;загальнообов'язковими, об'єктивними i рацiональними законами та власними iнституцiями забезпечує реалiзацiю прав i свобод громадян. Сутнiсть держави — суверенiтет, подiлений мiж монархом i народом. Саме суверенiтет дає їй змогу безмежно панувати над собою i над громадянським суспiльством. Державна влада подiляється на законодавчу (депутати представляють i захищають iнтереси станiв), виконавчу (здiйснюється урядом) та правлячу (втiлює єднiсть законодавчої i виконавчої влади в особi монарха, який спирається на закон i поважає права та свободи пiдданих). Значне мiсце Гегель вiдводив «зовнiшньому державному праву», вiдкидав кантiвську iдею «вiчного миру», бо вiв «розбещує нацiю», виправдовував вiйни, завдяки яким, на його думку, вирiшують «суперечностi суверенiтетiв», охороняють нацiї вiд «застоїв та загнивання». На цiй пiдставi його вважають теоретиком нiмецької нацiональної державностi, апологетом прусського шовiнiзму, предтечею тоталiтарних режимiв XX ст., критикують за зверхнє ставлення до «нижчих» народiв, у т. ч. слов'ян, тощо. Ідеї Гегеля справили значний вплив на Карла Маркса (1818—1883) i Фрiдрiха Енгельса (1820—1895) — нiмецьких полiтичних мислителiв, основоположникiв однiєї з найвпливовiших течiй полiтичної думки в новiтнiй iсторiї людства — марксизму. Стрижневi полiтичнi iдеї марксизму: - досягнення в суспiльствi повної соцiальної справедливостi, побудова його на соцiалiстичних засадах можливi або мирними засобами, або шляхом збройного повстання народу; - головною умовою перемоги революцiї та переходу до соцiалiзму є диктатура пролетарiату; - авангардом робiтничого класу має бути комунiстична партiя, мета якої — завоювання полiтичної влади; - робiтничий клас i його партiя у своїй дiяльностi повиннi керуватися гаслом «Пролетарi всiх країн, єднайтеся!», тобто принципом пролетарського iнтернацiоналiзму; не може бути вiльним народ, який пригнiчує iншi народи; - державнi й правовi вiдносини можуть бути зрозумiлими з матерiальних вiдносин, не закон — фундамент для суспiльства, а суспiльство — фундамент для закону; - громадянське суспiльство — це сама людина в її суспiльних вiдносинах, воно складається не з окремих iндивiдiв, а вiдображає сукупнiсть зв'язкiв i вiдносин, у яких iндивiди перебувають один щодо одного; - держава — механiзм економiчно наймогутнiшого класу, який панує i полiтичне, але вона не є силою, зовнi нав'язаною суспiльству, а продуктом суспiльства на певнiй стадiї розвитку i прагне стати над суспiльством;право — возведена в закон воля правлячого класу, змiст якої визначається матерiальними умовами життя такого класу; - полiтична влада — органiзоване насилля одного класу для пригнiчення iншого; - одне з головних завдань революцiї — зламати буржуазну державну машину й органiзувати її за типом Паризької комуни, поєднавши в одному органi функцiї законодавчої i виконавчої влади; - центральне питання будь-якої революцiї — питання влади, революцiя е локомотивом iсторiї, вищою формою класової боротьби i повинна бути перманентною, повстання — є революцiйне мистецтво, скидаючи будь-яку стару владу, революцiонери не можуть спиратися на старi закони; - у комунiстичному суспiльствi не буде приватної власностi, експлуатацiї людини людиною, держава й право поступово вiдiмруть, поступившись громадянському самоуправлiнню, класи будуть знищенi, згодом зникнуть нацiональнi вiдмiнностi, протилежнiсть мiж розумовою та фiзичною працею, мiстом i селом, праця стане першою потребою життя, запанує повна соцiальна рiвнiсть i принцип «кожний — за здiбностями, кожному — за потребами», людство здiйснить стрибок з царства необхiдностi до царства справжньої свободи, де вiльний розвиток кожного стане умовою вiльного розвитку всiх. Англiйськi та французькi мислителi й революцiонери XVII—XVIII ст. справили величезний вплив на полiтичнi погляди Бенджамiна Франклiна (1706—1790), Томаса Пейна (1737—1809), Джорджа Вашингтона (1732—1799), Джонса Адамса (1735—1826), Томаса Джефферсона (1743—1826), Джеймса Медiсона (1751—1836), Олександра Гамiльтона (1757—1804) та iнших американських просвiтникiв, багато з яких були iдейними натхненниками першої американської революцiї 1775—1783 pp., засновниками США. Вiдчутним був i їх зворотний вплив на європейськi процеси, зокрема на французьку революцiю, завдяки участi у твореннi видатних полiтичних документiв — юридичних конституцiй окремих штатiв, Декларацiї незалежностi 1776 p.. Статей конфедерацiї 1777 p., Конституцiї США 1787 р. та iн. Республiкансько-демократичну течiю американської полiтичної думки представляли Б. Франклiн, Т. Пейн i Т. Джефферсон, якi сформували засади новiтнього американського конституцiоналiзму, полiтичну доктрину незалежностi пiвнiчно-американських колонiй, висловили розумiння процесу полiтичної iсторiї, рiшуче заперечували iнститути рабовласництва й работоргiвлi, обґрунтували американський конфедералiзм i демократизм, своє бачення природних прав людини й суспiльного договору, вiдстоювали принципи всенародного суверенiтету, всезагального виборчого права, миролюбивої зовнiшньої полiтики, прiоритету людини над громадянським суспiльством, а громадянського суспiльства — над державою, верховенства закону, правової держави, проголошували право народу на революцiю. Саме Т. Джефферсон сформулював класичну лiберальну формулу прав людини, сформульовану Д. Локком, «життя, свобода i власнiсть», замiнив на «життя, свобода i право на щастя». Дещо iнших полiтичних поглядiв дотримувались американськi федералiсти — Дж. Адамс, Д. Медiсон, О. Гамiльтон та iн. Демократичну республiку вони розглядали як етап на шляху до встановлення конституцiйної монархiї, обґрунтували доктрини полiтичного iзоляцiонiзму, не завжди з належною шаною ставились до прав людини, вiддаючи перевагу iнтересам держави, проповiдували iдеї цензового виборчого права. Але їх заслугою є боротьба зi становим подiлом суспiльства i становими привiлеями, перенесення iдей Локка й Монтеск'є про подiл влад на американський ґрунт, розробка форм i методiв полiтичного збалансування владних гiлок, їх структури i компетенцiї, шляхiв змiцнення центрального федерального уряду, принципiв судочинства, захист iнтересiв i свобод великих пiдприємцiв, пошуки засобiв полiтичного компромiсу. Завдяки майстерному володiнню цим мистецтвом американська традицiя вважає батьком Конституцiї США Д. Медiсона, який знаходив компромiснi варiанти не лише у її формулюваннях, а й у процесi її ратифiкацiї штатами. й розвитку новiтньої полiтологiї. 6. Утвердження полiтологiї як науки протягом ХХ ст. Полiтологiя як наука виникла в другiй половинi XIX cm. Вiдтодi вона розвивалася i вдосконалювалася, залучаючи до свого арсеналу набутки європейського та американського напрямiв, досвiд нацiональних полiтоло-гiчних шкiл. Проблеми, якi на сучасному етапi вона дослiджує, тiсно пов'язанi з полiтичним життям рiзних суспiльств i людської цивiлiзацiї загалом. До них насамперед належать полiтична теорiя, полiтичнi iнститути, полiтичнi партiї, громадська думка, мiжнароднi вiдносини. На сучасному етапi розвитку людства полiтологiя виступає важливою складовою загальногуманiтарного знання. Дослiдження реалiй, тенденцiй полiтичного життя вiд найдавнiших часiв до середини XIX ст., а також вiдносна самостiйнiсть предмета полiтико-дослiдницьких теорiй i вчень виокремили полiтологiю як самостiйну науку. Деякi вченi, переважно європейськi, початком полiтологiї як науки вважають створення в першiй половинi XIX ст. правової школи в Нiмеччинi. Американськi, дехто з європейських датують її виникнення 1857 p., коли Френсiс Лейбер започаткував у Колумбiйському унiверситетi курс лекцiй з полiтичної теорiї, прислужившись вiдкриттю в 1880 р. при цьому унiверситетi вищої школи полiтичної науки. Ще одна група вчених вважає часом зародження полiтологiї злам XIX—XX ст., коли термiн «полiтична наука» набув поширення й одержав визнання в Європi. На початку XX ст. процес формування полiтологiї як науки в основному завершився. У 1903 p. було створено Американську асоцiацiю полiтичних наук, а в 1949 p. пiд егiдою ЮНЕСКО — Мiжнародну асоцiацiю полiтичної науки. Процес формування сучасної захiдної полiтологiї в рiзних країнах був неоднаковим. Рiзними були й соцiально-iсторична ситуацiя, науковi основи розвитку, а звiдси — неоднакова роль нацiональних шкiл полiтичної науки у становленнi сучасної полiтологiї. Якщо наприкiнцi XIX — на початку XX ст. полiтологiя успiшно утверджувалась i в Європi, i в Америцi, то згодом через свiтовi вiйни, революцiйнi процеси й формування тоталiтарних режимiв її розвиток у Європi на тривалий час занепав. Ще однiєю причиною цього стала емiграцiя європейських учених до США, де полiтологiю стали розглядати як одну з прiоритетних суспiльних дисциплiн, завдяки чому вона опинилася на лiдируючих позицiях, розвиваючись на основi не лише традицiйної полiтичної науки, а й соцiологiї, психологiї, якi першими вдалися до неформального вивчення суспiльних структур. У Європi полiтологiя формувалася на основi традицiйних дисциплiн: у Францiї — конституцiйного права, в Нiмеччинi — полiтичної фiлософiї, що теж сприяло лiдерству американської полiтологiї майже в усiх сферах — вiд методологiї до емпiричних дослiджень. І якщо на початку XX ст. вiдбувалися iнтенсивне взаємозбагачення i взаємовплив європейської та американської полiтичних шкiл з певним домiнуванням європейської, то пiсля Другої свiтової вiйни американська поведiнкова полiтологiя (бiхевiоризм) опинилася поза конкуренцiєю на Європейському континентi. Це призвело до знеособлення й уодноманiтнення нацiональних шкiл, якi рiзнилися мiж собою хiба що периферiйними особливостями. Дещо змiнила ситуацiю так звана постбiхевiоральна революцiя, але масштабного вiдродження європейської полiтичної науки не вiдбулося. Воно важливе в контекстi глобального процесу самовизначення Європи, ослаблення на її теренах американiзму. тощо), можливостей розвитку сучасних державно-правових i полiтичних iнститутiв в останнiй чвертi XIX ст. Американськi вченi Лестер Ворд (1841—1913), Ернест Берджесс (1886—1966) та iншi з цiєю метою намагалися застосувати iдеї еволюцiонiзму в полiтичнiй iсторiї, розумiючи пiд полiтичною еволюцiєю розвиток держави, права, конституцiоналiзму та сподiваючись на «колективний розум», здатний за допомогою суспiльних наук спрямовувати поступальний суспiльний розвиток. У першiй чвертi XX ст. було сформовано iнтелектуальну основу полiтологiї, розроблено концепцiї, покладенi згодом в основу поведiнкової полiтологiї. Цi концепцiї нинi вважають полiтологiчною класикою. Водночас назрiвання кризових явищ у суспiльствi стимулювало iнтерес дослiдникiв до полiтичної сфери. У Європi тодi домiнували радикальнi революцiйнi течiї, що стрiмко iдеологiзувало полiтичну науку, поляризувало полiтологiчнi школи. У США розгорнувся буржуазно-реформаторський (прогресистський) рух, у межах якого поступово вiдбувався перехiд вiд iсторичного аналiзу до вивчення особливостей функцiонування державного апарату. Незважаючи на певнi розбiжностi мiж європейською та американською полiтологiєю, на початку XX ст. було вироблено цiлий комплекс полiтологiчних знань: обґрунтовано й пояснено систему полiтичного плюралiзму, сформульовано концепцiю громадської думки, запропоновано напрями соцiального контролю в умовах лiберальної демократiї. У цей час сформувалася когорта вчених рiзних країн, яких сучасна полiтологiя вважає своїми класиками. Італiйцi Гаетано Моска (1858—1941) i Вiль-фредо Парето (1848—1923) започаткували теорiю елiт, росiянин Мойсей Острогорський (1854—1919) i нiмець Роберт Мiхельс (1876—1936) — соцiологiчне дослiдження полiтичних партiй, нiмець Макс Вебер (1864—1920) розробив полiтологiчну теорiю панування. У 20—30-тi роки XX ст., позначенi глобальною кризою тогочасного суспiльства, намiтився глибокий перелом у розвитку не тiльки полiтологiї, а й цивiлiзацiї загалом. Пошук методiв подолання цiєї кризи окреслив два шляхи розвитку людства. Один — iсторично безперспективний, iз суворою регламентацiєю суспiльного життя i формуванням тоталiтарних режимiв: СРСР, Нiмеччина, Італiя, Іспанiя та iншi, де полiтологiя, як i всi суспiльнi науки, стала елементом iдеологiї та пропаганди, iнструментом забезпечення офiцiйної полiтики. США вiддали перевагу iншому шляху — оновленню традицiйного капiталiстичного суспiльства на основi лiберально-демократичних принципiв, утвердженню соцiальної ролi держави, поєднанню приватновласницької економiки з державною системою соцiального захисту. «Новий курс» тодiшнього президента Франклiна Рузвельта сформував неабиякий попит на емпiричнi дослiдження соцiальних процесiв. Полiтологiя стала практичною наукою, спрямованою на вивчення неформальних аспектiв державного управлiння, зосередившись на дослiдженнi мотивiв i чинникiв полiтичної поведiнки людей, умов «рацiонального» соцiального планування й контролю. Усе це радикально вплинуло i на особливостi полiтичного процесу й полiтичної дiяльностi. Використовуючи методи соцiальної психологiї, вивчення полiтичної поведiнки спиралося на аналiз результатiв опитувань громадської та особистої думок. Адаптацiя «психометричного методу» в полiтологiї зумовила конституювання бiхевiористського (англ. behaviourism, вiд behaviour — поведiнка) напряму. При цьому вiдбувся перехiд вiд вивчення державних iнститутiв до аналiзу полiтичної влади i полiтичної поведiнки, дослiдження партiй, груп тиску, виборiв i громадської думки. Першi бiхевiористи-полiтологи зосереджувалися на вивченнi психологiчних мотивiв, якi визначали суб'єктивне ставлення до полiтики. Згодом на переднiй план вийшла проблема верифiкацiї (перевiрки достовiрностi) полiтологiчного знання взагалi. Усi бiхевiористськi напрями надавали перевагу емпiричним методам дослiдження, що пожвавило розвиток конкретних методик збирання, обробки та узагальнення даних. Завдяки цьому змiцнiли й розвинулися зв'язки полiтологiї iз соцiологiєю. Полiтологiя, зокрема, запозичила в останньої концептуально-методологiчний апарат дослiджень. Це дало пiдстави називати полiтологiю соцiологiчною полiтичною наукою. Бiхевiоризм у полiтологiї став панiвним пiсля Другої свiтової вiйни на хвилi технократизацiї державного управлiння й суспiльства загалом. Технократизацiя потребувала рiзноманiтних вiдомостей щодо полiтичної поведiнки в iнституцiях законодавчої, виконавчої та судової гiлок влади, полiтичних партiй, виборiв, полiтичних полiтичного процесу, формування спецiального понятiйного апарату полiтичної науки. 3 розвитком суспiльних структур, ускладненням полiтичної дiяльностi в 50-х роках XX ст. лише емпiричних методiв дослiджень полiтичної дiяльностi виявилося недостатньо, особливо у прогнозуваннi полiтичних процесiв. Рацiоналiзацiя управлiння суспiльством вимагала ширших узагальнень. Лiберально-реформаторська i радикальна антибiхевiористськi течiї в полiтологiї своїми розробками сформували явище, вiдоме як постбiхевiоральна революцiя, однiєю з ознак якої стала теорiя систем, розроблена й опублiкована в 1953 p. американським полiтологом Девiдом Істоном (нар. 1917). Проте в основу дискусiї, що розгорнулася у зв'язку з цим, було покладено ширшi проблеми — iсторизм i фiлософсько-цiннiсний пiдхiд. Дискусiя посприяла виробленню спiльної думки полiтологiв щодо необхiдностi доповнення структурно-функцiонального аналiзу полiтичної дiяльностi iсторичним пiдходом до неї, поєднання пiзнавального й нормативно-цiннiсного аналiзу на основi «соцiальної включеностi» у полiтичний процес. Наслiдком постбiхевiоральної революцiї стало поширення неотрадицiоналiстських настроїв, вiдродження iнтересу до полiтичної фiлософiї, iсторiї, описово-iнституцiонального аналiзу i класичного конституцiоналiзму. У цiлому ж постбiхевiоральна революцiя не змогла вiдвернути полiтологiю вiд бiхевiорист-сько-функцiоналiстської орiєнтацiї. екологiчний, фемiнiстичний, модернiзацiйний та iн. Швидкими темпами розширюється i сфера наукових iнтересiв полiтологiї. Увагу дослiдникiв приваблюють процеси переходу до демократiї, проблеми полiтичної участi, новi громадськi об'єднання i рухи. Спираючись на цей багатоманiтний дослiдницький арсенал, полiтична наука поступово завойовує чiльне мiсце серед сучасних соцiально-гуманiтарних наук. Основнi нацiональнi школи й проблемнi пiдходи сучасної захiдної полiтологiї полiтологiчних шкiл, вияскравлюючи їх особливостi. передусiм працi Р. Джоунса про структурно-функцiональний аналiз полiтики; Д. Нетла про теорiю полiтичної мобiлiзацiї; Р. Роуза, М. Девiса, В. Льюїса i X. Вайсмана про теорiю полiтичних систем; І. Девiса про полiтичнi змiни. Було проведено чимало практичних дослiджень: проблем держави, державного суверенiтету й демократiї (Е. Беркер, І. Берлiн, Б. Крiк, Г. Іонеску, Г. Ласкi, К. Попер, У. Рiз, Д. Фiлд, М. Оукшот); полiтичних партiй (Г. Пеллiнг, Р. Маккензi, Д. Хенiг, Д. Ро-бертс, Д. Лiс, Р. Кiмбер, Д. Робертсон, Д. Вiлсон); груп тиску (Д. Стюарт, Е. Поттер, С. Файнер, Д. Мудi); впливу на полiтичний процес робiтничого руху (Д. Голдторн, А. Сiлвер); полiтичної iдеологiї (М. Фогартi, К. Коутс), полiтичної поведiнки, полiтичної культури й полiтичної активностi рiзних класiв i соцiальних груп, громадської думки, голосування на виборах, каналiв i засобiв масової iнформацiї, полiтичного лiдерства та елiт (Д. Батлер, A. Kpy, І. Бадж, Д. Бламлер, Б. Беррi, М. Харрiсон, У. Гаттсман, Б. Джексон). Стали постiйними серiї полiтологiчних праць «Дослiдження з порiвняльної полiтики», «Полiтичнi реальностi». Для навчальних закладiв рiзних рiвнiв було розроблено спецiальнi програми й видано пiдручники з полiтичної соцiологiї, конституцiйного права, державного управлiння. Французька полiтологiя в основному зосередилася на вивченнi поведiнки виборцiв (Ф. Бон, Ж. Шарло, Ф. -В. Гегель, Ж. Ранже, Ж. Жаффр, А. Ласло), дослiдженнi дiяльностi полiтичних партiй (М. Дюверже, Ж. Шарло), громадської думки. Значно рiдше в нiй придiляється увага проблемам порiвняльної полiтологiї, полiтичних комунiкацiй, полiтичного лiдерства, полiтичної культури. Авторитетними визнано напрацювання французьких полiтологiв у царинi традицiйної полiтичної науки — конституцiйне право i функцiонування державних iнститутiв. У 70-тi роки XX ст. активiзувалися полiтологiчнi дослiдження, в розвитку яких окреслилися три головнi напрями: нормативiстська полiтологiя, що ґрунтується на фiлософському аналiзi моральних норм полiтичної дiяльностi; позитивiстсько-бiхевiористська емпiрична соцiологiя; «практично-критична наука», зосереджена на проблемах соцiально-полiтичної влади (франкфуртська школа). Предметом бiльшостi дослiджень нiмецькi полiтологи обирають полiтичний лад, полiтичнi партiї, громадськi органiзацiї, полiтичну поведiнку, вибори i виборчi технологiї. Сильнi позицiї в них i в царинi компаративiстської полiтологiї, полiтичної фiлософiї, iсторiї полiтичних iдей. Найвiдомiшi нiмецькi полiтологи — Т. Адорно, К. Баймер, Р. Дарендорф, Ф. Пойман, О. Флехтгайм, В. Геннiс, Р. Майєр, О. Штаммер, Г. Шнайдер, Е. Крiпендорф, Е. Гiп-гiель, К. Лудс. Авторитетними є полiтологiчнi школи Італiї (особливо у сферi полiтичної соцiологiї), Канади, нацiональнi асоцiацiї полiтичних наук Бельгiї, Голландiї, Данiї, Австралiї, скандинавська асоцiацiя полiтичних наук, яка об'єднує полiтологiв Норвегiї, Швецiї, Фiнляндiї. У 1970 p. було створено Європейський консорцiум для полiтичних наук i дослiджень. Здебiльшого європейськi полiтологiчнi концепцiї мiстять уявлення про управлiння як соцiальну функцiю, а порядок i контроль — як мету полiтичної дiяльностi; про владу як засiб вирiшення конкретних проблем суспiльства, ухвалення вiдповiдних полiтичних рiшень; пов'язують «полiтичне» управлiння з громадським i державною владою. Але простежуються розбiжностi в поглядах на цiлi й характер влади. У сферi зацiкавлень європейської полiтологiї — «приватна полiтика», «полiтика малих груп» в унiверситетах, корпорацiях, профспiлках, церквi, iнших об'єднаннях. Експериментальне, їх дослiджують як полiтичнi. Поширеним у сучаснiй захiднiй полiтологiї є погляд на полiтику як дiяльнiсть, спрямовану на контроль i примирення рiзних iнтересiв у межах держави. Наприклад, Б. Крiк стверджує: «Полiтика може бути просто визначена як дiяльнiсть, за допомогою якої рiзнобiчнi iнтереси в межах даної одиницi правлiння примиряються через надання їм частки влади в пропорцiях до їх важливостi для добробуту i виживання всiєї спiльностi». Таке широке визначення полiтики породжує й широке розумiння полiтологiї як науки. Деякi автори намагаються ототожнити соцiологiчнi аспекти полiтекономiї та полiтологiї, вважаючи, що вивчають одне й те саме явище — вiдносини мiж системами суспiльних iнтересiв, якi забезпечують дiяльнiсть суспiльства, а самi виникають внаслiдок дiяльностi економiчних механiзмiв. Розглядаючи суспiльнi вiдносини як зiткнення групових iнтересiв, окремi полiтологи схильнi вважати полiтекономiю полiтичною наукою. За усталеною традицiєю до полiтологiї часто вiдносять дисциплiни, якi виникають на основi мiжгалузевих iнтеграцiйних наукових процесiв, — полiтичну географiю, полiтичну бiологiю, полiтичну психологiю. аналiзовi, експериментам «малих груп»), iншi у своїх дослiдженнях спираються передусiм на власний досвiд людини та здоровий глузд, вважають, що вдало дiбраний метод чи логiчнi роздуми у процесi дослiдження живить вироблення оптимальних рiшень. Полiтологи марксистського «призову» десятилiттями апелюють до «загальних законiв розвитку природи, суспiльства, мислення». Попри наявнiсть рiзних пiдходiв i шкiл, основнi методологiчнi складовi полiтологiчних дослiджень залишаються незмiнними. Понятiйний апарат сучасної захiдної полiтологiї склався, успадкувавши традицiйнi категорiї (держава, влада, полiтичний iнститут, полiтична система тощо) та доповнивши їх новими, створеними в межах властивого європейськiй полiтологiї поведiнково-соцiологiчного пiдходу (полiтична поведiнка, мотивацiя, полiтичне рекрутування). Поряд з цим полiтологiя активно запозичує термiни iз сумiжних наук (полiтична система, полiтична психологiя, полiтична соцiологiя). Були рiзнi спроби класифiкацiї цiєї системи понять. Найрацiональнiшою виявилася та, що за критерiй взяла основнi структурнi елементи предмета дослiдження: загальносистемнi (полiтична органiзацiя, полiтична партiя, полiтичний процес), iнституцiональнi (полiтична партiя, полiтичне лiдерство, полiтична мобiлiзацiя); особистiснi (полiтична свiдомiсть, масова полiтика, громадська полiтична думка). знання нема, а з огляду на характер суспiльного життя його, можливо, й не буде. Така увага в Основному є наслiдком вияву тенденцiй економiчного, управлiнського життя країн капiталу i ринкових вiднови. Постiндустрiальний капiталiзм вимагає мобiльного активного типу особистостi. Стимульований рiзноманiтними потребами, сучасний громадянин стає чутливим до всiх аспектiв буття, в тому числi полiтичного, стаючи вимогливiшим щодо способiв здiйснення демократiї, народовладдя, механiзмiв взаємозв'язкiв мiж владою i народом, а також контролю за її дiяльнiстю, ролi мас в полiтичному життi. до Першої свiтової вiйни розвивалися в рiчищi класичної конституцiйної теорiї, тобто у зв'язку з проблемою народного суверенiтету. Суверенiтет i природу громадської думки в межах традицiйної полiтичної науки найповнiше дослiдив А. -О. Доуелл у працi «Громадська думка i народний уряд» (1913), вважаючи громадську думку аспектом домiнуючого суспiльно-полiтичного клiмату чи стрижнем структури поглядiв певної спiльноти. Думку можна вважати громадською, якщо її втiлення сприймається меншiстю, яка не подiляє її. Тобто, добровiльна, хоч i неохоча згода, пiдпорядкування волi бiльшостi (нерiдко цю бiльшiсть представляє уряд) є ознакою народного уряду, лiнiю якого суспiльство подiляє загалом, не погоджуючись в окремих аспектах. За таких умов меншiсть може Прийняти правлiння бiльшостi, знаючи, що консенсус iз фундаментальних питань є непохитним. За iнших умов домiнування бiльшостi трансформується в тиранiю. Отже, за Доуеллом, у суспiльствах, де iснують гострi розбiжностi думок iз життєво важливих суспiльних проблем, не може бути нi громадської думки, нi народного уряду. Пiсля Першої свiтової вiйни почався етап власне соцiологiчного дослiдження громадської думки i формування суспiльних iнститутiв, пов'язаних iз становленням i функцiонуванням її як полiтичної сили. Якщо ранiше громадську думку розглядали пiд кутом зору її суверенностi й суспiльної цiнностi, то тепер полiтологiя зосередилася на її формуваннi, технiцi фiксацiї, використаннi в управлiнських цiлях. Предметом особливих зацiкавлень стала технологiя формування громадської думки, управлiння як процесом формування, так i реалiзацiї. З першими спробами манiпулювання громадською думкою постала потреба соцiологiчного пiдтвердження її суверенностi й позитивної ролi в суспiльствi. Найважливiшою щодо цього стала праця У. Лiппмана «Громадська думка» (1922), який розглядав її як комплекс уявних образiв i стереотипiв, у межах яких люди дiють у групах. Одночасно активiзувався прагматичний пошук засобiв впливу на громадську думку з боку певних соцiальних груп у своїх практичних iнтересах. У 1923 p. E. -Л. Бернейс (племiнник З. Фрейда) у працi «Кристалiзуючи громадську думку» розробив засоби функцiонування професiйного iнституту щодо вивчення громадської думки як феномена. Бернейс вважав головнi стереотипи громадської думки вiдносно стiйкими проти манiпулювання, рекомендував не змiнювати їх, а розумно використовувати у власних iнтересах, намагаючись поєднати сподiваний iнтерес iз стереотипами громадськостi. При цьому можливi гра на упередженнях, пропаганда з метою забезпечити мiсце певнiй iдеї на ринку полiтичних думок. Результатом функцiонування такого iнституту стало не манiпулювання громадською думкою на користь особливих iнтересiв, а зростання полiтизованостi повсякденного життя. У суспiльствi з'явилася нова сила, з якою воно мусило рахуватися, хоч творцi цiєї сили вважали, що вони лише манiпулюють наявними думками. У 1935 р. Дж. Геллап органiзував Американський iнститут громадської думки, а через чотири роки у працi «Громадська думка в демократiї» виклав своє розумiння її як елемента прямої демократiї. Це започаткувало новий етап дебатiв щодо спiввiдношення прямої та представницької демократiї. Наприкiнцi 60-х — на початку 70-х рокiв XX ст. утвердилася практика емпiричних дослiджень громадської думки (в основному з допомогою опитування), сформувалася вiдповiдна система наукових, полiтичних, комерцiйних центрiв, загострилися нечуванi ранiше проблеми статистики, достовiрностi, методик вивчення громадської думки тощо. Інститут громадської думки було визнано одним з головних елементiв функцiонування полiтичної системи. Разом iз засобами масової комунiкацiї, що формують, формулюють, вiдображають громадську думку, вiн отримав назву «четверта влада» Вiдповiдно полiтична наука спрямувала свої зусилля на вивчення засобiв масової iнформацiї, їхнього впливу на громадську думку, особливостей громадської думки рiзних нацiональних i соцiальних груп щодо конкретних галузей полiтики — внутрiшньої, зовнiшньої, воєнної тощо. Реагуючи на певнi внутрi- та зовнiшньополiтичнi обставини, полiтична наука вiдстежувала, наприклад, реакцiю американської та французької громадської думки на мiжнароднi подiї (Г. Алмонд, П. Фогейроль). Виявляла вона небайдужiсть i до iдеологiчних питань, зокрема, до ставлення до комунiзму, антикомунiзму (О. Строуффер, П. Лазерсфельд), громадських свобод. Ставлення правлячих елiт до Атлантичного Союзу (К. Дойч, Р. Патием), особливостi вияву полiтичної культури (Г. Алмонд) — це теж елементи проблематики полiтологiчних студiй другої половини минулого столiття. про нього 1787 p. Серед фундаторiв-теоретикiв — американський фiлософ Дж. Дьюї, англiйсьi вченi Дж. -С. Мiлль i Г<. Ласкi, нiмецькi ученi О. фон Гiрке, Е. Френкель. Основна функцiя плюралiзму — легiтимiзацiя рiзноманiтностi, спрямована на утвердження свободи всiх соцiальних i полiтичних груп виявляти й захищати свої законнi iнтереси. Полiтичний плюралiзм захiдна наука тлумачить не просто як принцип, а й як певний механiзм здiйснення влади в державi. Тому вiн передбачає i процес легiтимiзацiї рiзних iнтересiв, i механiзм регулювання конфлiктiв мiж цими iнтересами, стабiлiзацiї соцiального органiзму, можливiсть доступу до державної влади всiх заiнтересованих груп незалежно вiд соцiальної значущостi й сили. та iн.), послiдовники iдей Дж. Мiлля (Р. Нiсберг, В. Паккард) та iн. Кремендаль, Ж. Лембрух). Особливо популярна вона в Англiї. Згiдно з нею — в державi, заснованiй на «лiберальному корпоративiзмi», наявнi специфiчнi корпоративнi iнститути. До них належать представники заiнтересованих груп, уряд, якi несуть делеговану вiдповiдальнiсть за його дiяльнiсть. Загалом полiтичний плюралiзм у сучасному суспiльствi є основою для досягнення таких демократичних цiнностей, як свобода, рiвнiсть, справедливiсть. Поставши й розвиваючись в контекстi iдеалiв буржуазно-демократичних революцiй, вiн безпосередньо пов'язаний iз парламентською демократiєю, загальним виборчим правом, дiяльнiстю профспiлок. За сучасних умов плюралiзм означає розвиток найширших можливостей участi громадян в управлiннi суспiльством, в ухваленнi полiтичних рiшень за участю союзiв, партiй, рухiв i громадських iнiцiатив. Саме це дає пiдставу ототожнювати плюралiстичне суспiльство з гуманiстичним, демократичним. Це, однак, не означає, що плюралiстична система є наскрiзь iдеальною. У сучасному лiберально-демократичному суспiльствi побутують i партикуляризм, i вiдчуженiсть вiд влади, i аномiя, i сурогати колективiзму, що дало пiдставу для рiзкої критики плюралiзму (Г. Маркузе i К. Вольф). Проте бiльшiсть у полiтицi, науцi, масовiй свiдомостi орiєнтується на плюралiзм як чинник демократiї, пов'язує розвиток полiтичної системи з удосконаленням його форм для унеможливлення диспропорцiй. на питання, наскiльки соцiальний контроль i планування (доцiльнiсть яких не викликає сумнiву) можна поєднати з демократiєю, головними ознаками якої є свобода дiяльностi й волевиявлення. Соцiалiстичний варiант суспiльного устрою нищив свободи, використовуючи планування для управлiння суспiльством тоталiтарними методами. Крiм того, не слiд перебiльшувати ролi соцiалiстичних держав щодо використання планування в управлiннi суспiльними процесами, поза як цю проблему успiшно розв'язували значно ранiше в капiталiстичному суспiльствi. Концептуальною основою використання планування стала теорiя соцiального контролю. Один з її авторiв — американський теоретик Е. -А. Росе — в книзi «Соцiальний контроль» (1901) довiв, що найефективнiшим для демократичного суспiльства є не формальний (полiтико-правовий), а неформальний (соцiальний) контроль, здiйснюваний через соцiалiзацiю, громадську думку, неформальну групову дiяльнiсть, примус засобами неформальних iнститутiв. Стосовно економiки цi думки розвинув американський економiст Дж. -М. Кларк у працi «Соцiальний контроль бiзнесу» (1926 p.), який, простеживши становлення форм соцiального контролю вiд XVIII ст., основними причинами породження його назвав становлення демократичних iнститутiв на основi полiтичного самоврядування, саморозвитку особи. Водночас вiн створив концепцiю економiзацiї соцiального примусу завдяки умiлому використанню стимулiв i мотивiв дiяльностi. Усе це послужило передумовами виникнення школи демократичного планування, кейнсiанської моделi державного регулювання економiчними процесами. Ефективне планування розглядалося як досягнення результату за мiнiмумом детального регулювання, як втiлення у свiдомiсть людей iдеї, що спонукала б їхнє прагнення досягти мети, яка вiдповiдала б плановi. Ще одне питання, яким переймається захiдна полiтологiя, — спiввiдношення мiж громадянськими свободами i нацiональною та державною лояльнiстю. Конституцiя, закони визначають основнi обов'язки та вiдповiдальнiсть аа державну зраду, саботаж, шпiонаж тощо. Вiдчутними ще е намагання пiдкорити громадянськi свободи патрiотичнiй лояльностi, проте вони домiнували в епоху маккартизму. Маккартизм — полiтична течiя у США в 50-х роках XX ст., спрямована на придушення демократичних рухiв у країнi. Пов'язана з дiяльнiстю сенатора Дж. Маккартi. Ототожнення соцiально-полiтичних iдеалiв з державним патрiотизмом завжди посилювалося за мiжнародної конфронтацiї. Лiбералiзм виходить з того, що громадянськi свободи є стрижнем демократичного iдеалу, домiнують над державними iнтересами, не можуть бути зумовленi iнтересами нацiональної безпеки, а особа вiльна у своїх переконаннях щодо державної iдеологiї. Такi принципи є засадничими в сучаснiй захiднiй полiтологiї, хоч це не вберегло її вiд дискусiй, наприклад, щодо взаємодiї прав людини i прав нацiї в контекстi сучасних iнтеграцiйних процесiв в усьому свiтi. 7. Полiтична думка Київської Русi. Першi писанi пам'ятки наших вiтчизняних пращурiв, що дiйшли до сучасних поколiнь українського народу, припадають на Х—XI ст., тобто вони майже на 4 тисячолiття «молодшi» вiд раннiх давньоєгипетських i шумерських текстiв. Нашi предки пройшли власний шлях стихiйного та органiзованого кочiвництва, матрiархату, патрiархату, племiнної органiзацiї, язичницьких вiрувань i первiсної вiйськової демократiї. Знали сучаснi українськi землi найвищу державно-полiсну еллiнську культуру, римськi традицiї, «демократичнi» царства скiфiв, державнi утворення протоукраїнських слов'янських племен, вплив на первiснi полiтичнi процеси готiв, гунiв, аланiв, аварiв, хозарiв, варягiв, угрiв, печенiгiв, половцiв та iнших чужинцiв. Київське князiвство, що виникло в середнiй течiї Днiпра на межi VIII—XI ст., стало згодом полiтичним осередком величезної iмперiї — Руської (Київської) держави. На рубежi XII—XIII ст. естафету нацiонального державотворення прийняла Галицько-Волинська земля, але в серединi XIV ст., не витримавши ударiв численних зовнiшнiх ворогiв, вона на шiсть столiть була вiдiрвана вiд материзни i перетворилася на поневолену провiнцiю то Польщi, то Угорщини, то Австрiї. Та й сама вiтчизна була пошматована мiж татаро-монголами, Литвою, Польщею, Оттоманщиною, Кримським ханством i Московщиною. Новий етап державного будiвництва започаткувало у XVI ст. козацтво, створивши за днiпровськими порогами Запорозьку Сiч, яка згодом стала полiтичним осередком боротьби за нацiонально-державницьку iдею, реалiзовану в серединi XVII ст. Б. Хмельницьким у формi Гетьманщини. Полiтична думка Київської держави розвивалася пiд впливом полiтичної думки Вiзантiї. Джерелом свiторозумiння духовних мислителiв Київської Русi були Старий та Новий Заповiти, релiгiйнi постулати отцiв церкви Афанасiя Олександрiйського, Василя Великого, Григорiя Богослова та Іоанна Златоуста. Завдяки священнослужителям-лiтописцям дiйшла до сьогодення i давньоруська мiфологiя, вiдомостi про найважливiшi iсторичнi подiї, тексти деяких полiтико-правових документiв свiтського характеру — договори Русi з Вiзантiєю Х ст., «Руська правда». Вони закрiплювали характернi для тих часiв полiтичнi принципи панування сили в державi, станового подiлу людей на повноправних, неповноправних i безправних, недоторканностi приватної власностi, божественного чи напiвбожественного походження влади князя тощо. "Слово про закон i благодать " митрополита Іларiона, “Руська Правда” Ярослава Мудрого, "Повчання дiтям " Володимира Мономаха, "Повiсть минулих лiт" лiтописця Нестора, "Ізборник 1076p " та iн. Русi; вiдкинув закони iудеїв як такi, що порушують природну рiвнiсть i свободу людини, закрiплюють богообранiсть лише одного народу, закликав пiдпорядкуватись не такому закону, а благодатi, тобто євангельським iстинам, що скасовують рабство, славлять доброту людини, роблять церкву вiрною служницею держави i князя. Двома головними концепцiями суспiльно-полiтичної думки княжих часiв була концепцiя "богоугодного володаря" (представники iгумен Феодосiй Печерський i лiтописець Нестор) i концепцiя “князiвського одновладдя” (представники - митрополити Іларiон та К. Смолятич). Автори першої концепцiї сформулювали: - iдею "духовного проводу над свiтською владою "; - iдею необхiдностi об'єднання київських князiв навколо церкви, а не навколо великокнязiвського престолу; - iдею божественної природи влади. Праця Володимира Мономаха "Повчання дiтям" (1096) - це, насамперед, настанови державному дiячевi, князевi, який повинен бути вiдповiдальним, справедливим, мудрим, здатним до протистояння ворогам, утримання в покорi бояр i удiльних князiв. Володимир Мономах прагнув прищепити дiтям християнську мораль, людянiсть, благочестивiсть, схильнiсть до науки, стриманiсть. Суд i покарання повиннi бути справедливими: "Нi правого, нi винуватого не вбивайте i не велiть убивати його. Якщо навiть заслуговуватиме смертi, i то не погубляйте жодного християнина ". Мономах всiляко пiдкреслював, що володар має бути взiрцем досконалостi. Вiн закликав князiв до примирення, подолання мiжусобиць заради єдностi Русi. Важливе мiсце у розвитку державно-полiтичної думки у Київськiй Русi мало "Слово о полку Ігоревiм " (XII ст.), у якому розвинена iдея необхiдностi полiтичного об'єднання руських земель i припинення мiжусобної боротьби, про виникнення держави на ґрунтi суспiльного договору мiж князем i народом. Пiд час перебування бiльшої частини українського народу пiд зверхнiстю Литви i Польщi (XIV—XVII ст.) «шляхетська демократiя» орiєнтувалася на «Руську правду», приписи якої дiяли до середини XV ст. Князiвськi та королiвськi привiлеї, якi поширювалися на спольщену елiту, були закрiпленi в конституцiях польського сейму, що дiяв з 1446 р., у Судебнику Великого князя Казимира 1488 p., у Литовських статутах 1529 p., 1566 p., 1588 p., якi разом iз Саксонським зерцалом i деякими iншими джерелами нiмецького права були нормативною основою полiтико-правової системи i Великого князiвства Литовського (до Люблiнської унiї 1569 p.), i Речi Посполитої, а у XVIII — на початку XIX ст. зумовили кодифiкацiю українського права. 8. Українська полiтична думка вiд перiоду феодальної роздробленостi та козацько-гетьманської доби. Полiтична думка України в XIV - першiй половинi XVI столiть. Орiховського (Роксоляна) (1513-1566 pp.) У працi Ю. Дрогобича ''Прогностична оцiнка поточного 1483 року магiстра Юрiя Дрогобича з Русi, доктора фiлософiї та медицини Болонського унiверситету" висловлено думки: 1) про змiцнення сильної королiвської влади; 2) про зверхнiсть свiтської влади над церковною. "пiрамiди влади", де на вершинi перебуває духовна влада, а забезпечувати її повиннi священнослужителi та король. - виклав своє розумiння сутi держави, форми управлiння нею, бачення проблем полiтичної влади; - зробив важливий крок до визволення полiтичної науки вiд теологiї; - розробивши низку порад королевi щодо управлiння державою, вiн акцентував увагу на тому, що в основi функцiонування християнської держави повинно бути дотримання права. Однак, погляди С. Орiховського пройшли складну трансформацiю. Якщо у молодi роки вiн виступав проти iдеї божественного походження влади, вiдстоював принцип невтручання церкви у державнi справи, то незадовго до смертi у працi “Польськi дiалоги полiтичнi” вiн висловлювався за зверхнiсть папської влади над королiвською. Українська полiтична думка в перiод вiд Люблiнської унiї до козацько-гетьманської держави що прокотилися Польщею, i викликали появу тенденцiй до церковної унiї. Крiм полемiчної, розвивалася культурно-освiтня, наукова лiтература (С. та Л. Зизанiї, Ю. Рогатинець. К. -Т. Ставровецький), яка була критичною та рацiоналiстичною за змiстом. У полемiчнiй лiтературi видiлялися два напрямки: 1) був орiєнтований на унiю православної та католицької церков (П. Скарга); 2) виступав з антиунiатськими iдеями й за реформу православної церкви (X. Фiлалет). "Про єднiсть церкви Божої", автором якої є Петро Скарга, була критика православної церкви через пихатiсть константинопольських патрiархiв, тиранiю вiзантiйських iмператорiв, шлюби духовенства, за втручання свiтської влади в церковнi справи тощо. На його думку, все це впливає на рiвень християнської науки, розхитує моральнi основи схiдного духовенства. Виступаючи за унiю церков, П. Скарга вважав, що для цього необхiдно: 1) визнання влади папи православною церквою; 2) єднiсть вiри; 3) послух перед папою. Х. Фiлалет на противагу П. Скарзi: - захищав право свiтських людей на участь в духовних справах; - вважав незаконним втручання Папи Римського в свiтськi справи. - виступав iз критикою тогочасного суспiльного ладу та шляхти; Полiтична думка України у козацько-гетьманську добу Полiтична думка того часу розвивалася у контекстi таких правових документiв, як "Березневi статтi", "Гадяцький трактат", "Конституцiя прав i свобод Запорозького Вiйська" та iн. Вагомий внесок у розвиток української полiтичної думки зробила Києво-Могилянська академiя й її засновник П. Могила (1596-1648 рр.), який: - розвинув iдею верховенства православної церкви, яка протиставлялася польському королевi; - виступав за пiдвищення ролi церкви у державi та суспiльствi, її контроль за освiтянським життям країни; - був проти втручання держави у церковнi справи; - в цiлому вiдводив церквi роль радника, а не верховника. Ф. Прокопович(1681 -1736 рр.) першим в умовах росiйської держави створив теорiю освiченого абсолютизму, опираючись на теорiї природнього права та суспiльного договору. На його думку, прiоритетною повинна бути свiтська влада, церква має пiдпорядкуватися державi. Абсолютний монарх, як верховний носiй державної влади, ставився над усiма громадянськими законами, i усi його дiї, спрямованi на загальну користь, справдовувалися. Носiєм державної влади, за теорiєю освiченого абсолютизму Ф. Прокоповича, може бути лише освiчений володар, "фiлософ на тронi". Визначною пам'яткою української полiтичної думки козацько-гетьманської доби є договiр мiж гетьманом України Пилипом Орликом та Вiйськом Запорозьким "Конституцiя прав i свобод Запорозького Вiйська" (1710). Це перша офiцiйна угода, укладена новообраним гетьманом зi своїми виборцями, у якiй викладенi умови, на яких вiн перебирав владу. Конституцiя опиралася на iдею розподiлу влад, у нiй передбачався незалежний вiйськовий суд для вирiшення конфлiктiв мiж Загальною Радою та гетьманом. У Конституцiї йшлося фактично про продовження традицiй Запорiзької Сiчi - козацької республiки, а тому цей важливий документ ставив усi стани українського народу пiд зверхнiсть козацтва, яке уособлювало збройнi сили, адмiнiстративний устрiй i виконавчу владу. 9. Українська полiтична думка XIX ст. На першу половину XIX ст. припадає початок нацiонального вiдродження, зростає полiтична активнiсть громадськостi. Вершиною розвитку полiтичної думки першої половини XIX ст. стала полiтична доктрина Кирило-Мефодiївського товариства, яке утворилося у Києвi близько 1845 р. Члени цiєї органiзацiї - М. Костомаров, М. Гулак, В. Бiлозерський, М. Кулiш, О. Маркович, Т. Шевченко та iн. - згуртувалися довкола iдеї слов'янського об'єднання у формi слов'янської республiканської федерацiї. Ідеї Кирило-Мефодiївського братства продовжив М. Драгоманов (1841-1895 pp.). Аналiзуючи державу, М. Драгоманов вважав, що її суть найперше полягає у правах, якими надiленi в нiй громадяни, у правовому статусi особи. Вiн прагнув здiйснення "полiтичної реформи всiєї Росiї на началах свободи i децентралiзацiї", бо "державна централiзацiя багато несе зла i мусить уступити колись мiсце другим, кращим формам громадського устрою". Суть його програми полiтичної боротьби для українства полягала у тому, щоб домагатися полiтичних реформ, демократизацiї та федерацiї у рамках Росiї та Австро-Угорщини, виходячи з того, що центром цiєї нацiональної боротьби мала б бути Галичина. Вiн вважав, що нацiональнi права можуть бути осягнутi на грунтi полiтичних свобод: чим бiльше полiтичних свобод, тим бiльше нацiональних прав. Соцiалiзм М. Драгомановим розглядається як спосiб утвердження соцiальної справедливостi та пiдвищення добробуту народу. Одним iз представникiв революцiйно-демократичної течiї у полiтичнiй думцi був /. Франко (1856-1916 pp. ). Серед проблем, якi ним розглядалися, були аграрна проблема, загальнi принципи розв'язання селянського питання, робiтнича, нацiональна проблема. І. Франко був соцiалiстом, але не виступав за диктатуру пролетарiату, акцентуючи увагу не на класових, а на загальнолюдських вартостях. Соцiалiзм, за І. Франком мав опиратися на широке самоврядування общин-повiтiв i країв. Вiн виступав за рiвнiсть усiх нацiй i вважав, що найкращим вирiшенням нацiональної проблеми було б утворення державних об'єднань змiшаного (федеративно-конфедеративного) типу, що опиралися б на солiдарнiсть iнтересiв. вiд федералiстичної - до самостiйницької. Вiн вважав, що держава - "це суверенний союз народу, який дорогою планової дiяльностi, зверхнiми засобами задовольняє iндивiдуальнi i загальнолюдськi солiдарнi iнтереси в напрямi до поступового розвитку громадянства ". М. Грушевський був першим президентом України, ним пiдписаний 4 унiверсал, що проголосив державну незалежнiсть україни. Головним напрямом його полiтичних дослiджень була проблема нацiонального самовираження. 10. Українська полiтична думка першої половини XX ст. "державна самостiйнiсть є головною умовою iснування нацiї". Вiн пропонував йти до незалежностi протореними шляхами захiдних країн, використовуючи творчi потенцiї нацiоналiзму європейського типу. Саме йому належить максималiстське гасло: "Україна - для українцiв!". Як зазначає М. Горєлов, брошура М. Мiхновського "Самостiйна Україна" "була першою спробою оформити скривдженi почуття українцiв у рамках полiтичної програми". У цiй працi чiтко поставлено питання про незалежну українську державу, публiчно заявлено про законне право українського народу самостiйно вирiшувати свої проблеми. У полiтичнiй думцi 20-30-х pp. XX ст. фахiвцi видiляють кiлька напрямкiв, зокрема: · державницький нацiоналiзм (С. Днiстрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, С. Рудницький), · iнтегральний нацiоналiзм (Д. Донцов, М. Мiхновський, М. Сцiборський, С. Бандера, Я. Стецько), · консервативний (В. Липинський, С. Томашiвський, В. Кучабський),. В. Липинський(1882-1931рр.) є одним iз авторiв доктрини українського консерватизму, суть якої зводиться до таких основних положень: - полiтичним iдеалом для України є спадкова монархiя, очолювана гетьманом як символом української нацiональної iдеї; - особливий полiтичний режим влади класократiя є противагою до республiканської парламентської демократiї; - реалiзацiя доктрини консерватизму детермiнується поширенням консервативної iдеологiї, християнської релiгiї та солiдаризму; - в центрi доктрини є концепцiя хлiбороба-власника, з якої випливає, що монархiя - це трудова держава, оперта на органiзацiю трудових, продукуючих класiв, насамперед, на хлiборобський клас. Полiтичне кредо В. Липинського - "до української нацiї через українську державу". Держава для нього - це найдосконалiша, найвища форма органiзацiї всiх духовних i матерiальних сил нацiї. Д. Донцов (1883 -1973 pp.) увiйшов в iсторiю української полiтичної думки як автор iдеологiї "iнтегрального" (чинного) нацiоналiзму. Пiдставами українського нацiоналiзму, на його думку, були: - вольовий принцип; - синтез нацiонального та iнтернацiонального; - необхiднiсть виховання нової полiтичної елiти; - орiєнтацiя на примус у процесi боротьби за незалежнiсть. Опираючись на вчення Н. Макiавеллi, Ф. Нiцше та iнших, Д. Донцов обстоював думку про придатнiсть бiльшостi засобiв у боротьбi за виживання нацiї. "Загальна наука права й полiтики", "Погляд на теорiї права i держави", "Нова держава'' та iн. Як представник державницького нацiоналiзму, С. Днiстрянський вiдстоював iдею нацiонально-демократичної держави, право народу на самовизначення в етнiчних кордонах. С. Днiстрянський пiдкреслював значення природних умов для нацiонального самовизначення. Вiн вказував на необхiднiсть надання певних автономних прав анклавам нацiональних меншин. рокiв ставлення до науки про полiтику почало змiнюватися. 5 сiчня 1965 р. в газетi "Правда" була опублiкована стаття "Про полiтичну науку", в якiй Ф. М. Бурлацький обґрунтував право вчених розглядати, формулювати новi iдеї реконструкцiї тодiшньої держави на загальнолюдських цiнностях, на принципах демократiї i свободи. Вченi, якi дослiджували цi проблеми, об'єдналися в Асоцiацiю полiтологiв Радянського Союзу, що створювало можливостi для ширшого спiлкування iз зарубiжними колегами, формування вiтчизняної полiтичної науки. Полiтологiя вивчається у вищих закладах освiти. Останнiм часом вийшли друком окремi працi, навчальнi посiбники та пiдручники. Поряд iз журналами "Полiтика i час", "Вiче" з'явилися новi часописи вiдповiдного профiлю – "Полiтологiчнi читання", "Полiтична думка", "Розбудова держави", "Людина i полiтика" i "Нова полiтика". Заявили про себе науковi установи, що дослiджують полiтичнi проблеми: академiчнi – Інститут полiтичних i етнонацiональних дослiджень, iнститут держави i права iм. В. М. Корецького, Нацiональний iнститут стратегiчних дослiджень, Інститут українсько-росiйських вiдносин, ряд суспiльно-полiтичних центрiв i кафедр полiтологiї вищих закладiв освiти. Створено Українську академiю полiтичних наук, Українську асоцiацiю полiтологiв, Асоцiацiю молодих полiтикiв i полiтологiв. 11. Загальна характеристика свiтової полiтичної думки. Основнi етапи Полiтичнi вчення Древньої Грецiї та Древнього Риму · Поступове звiльнення полiтичних поглядiв вiд мiфологiчної форми, вiдокремлення їх як вiдносно самостiйної частини фiлософiї. Полiтичнi вчення Середньовiччя · Розвиток соцiально-полiтичної думки в основному зусиллями полiтичних дiячiв. · Обгрунтування теологiчної теорiї полiтичної влади. · Роль релiгiї i держави в полiтицi. Полiтичнi вчення епохи Вiдродження i Просвiтництва · Аналiз проблем прав i свобод людини, закону i держави, демократичного устрою суспiльного життя. Н. Макiавеллi, М. Лютер, Т. Мор, Т. Кампанелла, Дж. Локк, Т. Гоббс, Г. Гроцiй, Т. Мюнцер, Б. Спiноза. Полiтичнi вчення Нового часу i ХІХ ст. · Формування лiберальної полiтичної iдеологiї. · Характеристика правової держави i громадянського суспiльства. Ш. -Л. Монтеск’є, Ж. -Ж. Руссо, Б. Констан, І. Бентам, О. Конт, Т. Пейн, К. А. Гельвецiй, П. Гольбах, О. Гамiльтон, І. Кант, Г. Гегель · Концепцiя полiтичної модернiзацiї. · Теорiя планування · Розробка концепцiї тоталiтаризму Г. Моска, Р. Мiхельс, М. Вебер, Р. Арон, Х. Арендт, З. Бжезiнський, Р. Даль, А. Бентам Розвивалась пiд впливом полiтико-правової думки Вiзантiї. Проявилась у двох концепцiях "богоугодного володаря" i "князiвського одновладдя" Домiнувала iдея необхiдностi об'єднання руських земель i припинення мiжусобної боротьби. Володимир Мономах, Іларiон, К. Смолятич, лiтописець Нестор, Феодосiй Печерський. Полiтична думка перехiдного перiоду (XIV-перша половина XVI cm.) "пiрамiди влади". · Поступове визволення полiтичної науки вiд теологiї, вiдстоювання принципу невтручання церкви у державнi справи. Ю. Котермак-Дрогобич, Cm. Орiховський (Роксолян). Полiтична думка перiоду вiд Люблiнської унiї до козацько-гетьманської доби Полiтична думка була в основному представлена полемiчною, культурно-освiтньою лiтературою. Паралельно спiвiснували два напрямки: 1)орiєнтований на унiю православної та католицької церков, 2) анти унiатськi iдеї; акцент на необхiдностi реформ православної церкви. M. Смотрицький, І. Вишенський, П. Скарга, X. Фiлалет. Полiтична думка перiоду козацько-гетьманської доби Синтез традицiоналiзму й новаторства покладений в основу вiдновлення української державностi Конституцiя П Орлика пiдтвердила вiйськово-демократичний устрiй держави. Створення теорiї освiченого абсолютизму. П. Могила, С. Яворський, Ф. Прокопович, П. Орлик. Полiтична думка перiоду XIX cm. Початок нацiонального вiдродженню вiдобразився, насамперед, в програмних гаслах Кирило-Мефодiївського товариства. Розробка широкої полiтичної програми боротьби за визволення українського народу. Вiдмова вiд культурно - територiальної, культурно-соцiальної слов'янської федерацiї i федерацiї з Росiєю. M. Костомаров, М. Драгоманов, І. Франко, Ю. Бачинський, M. Мiхновський Полiтична думка перiоду ХХст. Пiдвищення рiвня нацiональної полiтичної свiдомостi,боротьба за нацiональне вiдродження i державнiсть. Входження до унiтарної радянської держави, укладання вiйськово-господарського союзу з Росiєю, перетворення союзу на договiрну федерацiю тощо. M. Грушевський, М. Мiхновський, В. Винниченко, С. Бандера Д. Донцов, Я. Стецько, ВЛипинський