Історiя президентства як складова системної трансформацiї в Українi
Історiя президентства як
Вступ
Розпад Радянського Союзу активно пiдштовхувався з України. Разом з Борисом Єльциним Леонiд Кравчук, колишнiй вiдповiдальний за iдеологiю в ЦК КП УРСР, став однiєю з ключових осiб, що визначали хiд iсторичних подiй у 1991 роцi. Хоча в результатi виборiв до Верховної Ради УРСР 1990 року 3/4 мандатiв отримали представники Комунiстичної партiї, до Ради також прийшли близько 130 реформаторiв; це вiдбулося на тлi зростання популярностi Народного руху України, що поступово перетворювався з «руху за перебудову» на рух за незалежнiсть. Народний рух України був сильнiшим за подiбнi рухи в Бiлорусi та Росiї, однак поступався силою своїм аналогам у Грузiї та країнах Балтiї.
Завдання консолiдацiї всiх основних груп в Українi було виконано Кравчуком завдяки курсу на збереження режиму при отриманнi незалежностi вiд СРСР. Його було обрано Президентом України в той самий день (1 грудня 1991), коли населення України проголосувало за незалежнiсть iз приголомшливим результатом — понад 90% «за»; Україна стала незалежною напiвпрезидентською республiкою. У рамках нової форми правлiння президент вважався главою уряду, однак мiг призначити i змiстити прем'єр-мiнiстра лише за згодою парламенту. Так само за згодою парламенту призначалися ключовi мiнiстри (оборони, зовнiшнiх справ, фiнансiв тощо).
ролi виконавчої влади за рахунок ослаблення законодавчої, яка дуже швидко сформувалась i змiцнiла в бiльшостi пострадянських республiк.
Історiя президентства як складова системної трансформацiї в Українi
На початку 1992 року Президент Л. Кравчук висунув програму реорганiзацiї iнституту президентства. Вона мiстила низку положень, якi були ним визначенi в «Доповiдi про сучасний момент та невiдкладнi заходи щодо посилення виконавчої влади в Українi». Вiн запропонував надати Президентовi право одноособово формувати Кабiнет Мiнiстрiв та приймати нормативнi акти з питань, що не врегульованi законодавством.
звернувся до народних депутатiв iз проханням про продовження надзвичайних повноважень, якi вiн тодi мав. Цього часу повноваження уряду певною мiрою переважали повноваження Президента. Л. Кравчук не мав права нi накласти вето на декрет, нi змiнити його. Л. Кучма зробив також спробу пiдпорядкувати собi представникiв Президента в областях шляхом введення їх до складу Кабiнету Мiнiстрiв.
постанов i здiйснювати тiльки повноваження, передбаченi Конституцiєю. Характерно, що Президент не порушував питання про додатковi повноваження. Верховна Рада мала надати йому лише одне право: видавати укази з невизначених, неврегульованих економiчних питань, якi втрачали б чиннiсть пiсля прийняття Верховною Радою вiдповiдних законiв. Крiм того, пропонувалося запровадити посаду вiце-президента, який не керував би урядом, а виконував президентськi доручення. Саме в червнi 1993 року з iнiцiативи Президента на розгляд парламенту було подано проект закону «Про структуру виконавчої влади України», що передбачав вiдповiднi повноваження. Але цей законопроект не пiдтримала бiльшiсть полiтичних партiй. За такої ситуацiї Л. Кучма, пiдтримавши пропозицiю Президента, подав у вiдставку. У вiдповiдь 15 червня Л. Кравчук запропонував Верховнiй Радi свiй план виходу з кризи: призначити достроковi вибори до Верховної Ради та провести референдум iз трьох питань - про довiру Президенту України, про доцiльнiсть президентської посади взагалi й про те, яку за формою та змiстом державу ми все-таки будуємо.
Верховна Рада пiд тиском регiонiв затвердила ухвалу про проведення 26 вересня 1993 року референдуму з питання довiри Президенту та Верховнiй Радi. Проте усвiдомлення факту, що в умовах посилення економiчної кризи населення може висловити недовiру водночас i Президенту, i Верховнiй Радi, змусило в останню мить парламентарiїв вiдмовитися вiд iдеї референдуму й призначити достроковi вибори до Верховної Ради i президентськi вiдповiдно на 27 березня та 26 червня 1994 року. На другому турi президентських виборiв Л. Кравчук, тогочасний лiдер демократичних перетворень полiтичної системи, зазнав поразки. Парламентськi та президентськi вибори потроху вгамували полiтичнi пристрастi, вивели на авансцену суспiльного життя чимало нових дiйових осiб, але не зумiли розв'язати кризи самої влади. Залишалося незрозумiлим, якою саме державою є Україна парламентською, парламентсько-президентською, президентсько-парламентською чи президентською.
Конституцiя УРСР 1978 року, що продовжувала залишатися чинною, зазнала бiльше двохсот змiн, якi подеколи суперечили одна однiй або первинному тексту Основного Закону. Зрозумiло, що такий правовий документ не був i не мiг стати унiверсальним, повноцiнним та ефективним регулятором суспiльно-полiтичного життя.
У груднi 1994 року новий Президент подав на розгляд парламенту проект закону «Про державну владу та мiсцеве самоврядування в Українi», аргументуючи це тим, що в Українi давно назрiло питання про чiткий розподiл влади i припинення недоречної конкуренцiї рiзних її гiлок. Згiдно з проектом Верховна Рада має займатися законодавчим процесом, а Президент - здiйснювати виконавчо-розпорядчi функцiї.
Вiдповiдно до цього документа Верховна Рада мала вiддати Президентовi iстотну частину владних повноважень. На думку Зеленської М., такий розподiл повноважень не мiг не спричинити полiтичного конфлiкту мiж гiлками влади. Проходження закону вiдбувалося складно й уповiльнено. У багатьох депутатiв сама iдея обмеження парламентських повноважень лише функцiями опрацювання i прийняття законiв не викликала ентузiазму. Основнi положення законопроекту закрiплювали за Президентом право одноосiбно формувати уряд, главою якого вiн був, не потребуючи на це погодження Верховної Ради. Президент очолював систему мiсцевих органiв державної виконавчої влади, призначав глав держадмiнiстрацiй. За пiвроку Л. Кучма фактично змiг досягти того, що Україна перетворилася на президентсько-парламентську республiку, адже глава держави очолював i уряд.
Пiд час гострої дискусiї щодо цього закону Президент 31 травня 1995 року видав Указ «Про проведення опитування громадської думки з питань довiри громадян України Президентовi України та Верховнiй Радi». А 1 червня Верховна Рада прийняла постанову про невiдповiднiсть цього документа Конституцiї i законам України й наклала на нього вето, мотивуючи тим, що Президент вийшов за межi своїх повноважень. Україна опинилася на порозi нової полiтичної кризи.
Внаслiдок подiй виборiв 2004 року було прийнято конституцiйну реформу, яка набула чинностi з 2006р.
У вiдповiдностi до Закону України «Про внесення змiн до Конституцiї України» вiд 8 грудня 2004 року реформа полiтичної системи має стати важливим засобом змiцнення конституцiйного ладу, пiднесення ефективностi дiяльностi всiх владних структур, прискорення економiчних i соцiальних перетворень.
Прiоритетними завданнями тут виступають нацiональна безпека держави i забезпечення добробуту її громадян.
Першочерговою передумовою ефективної дiяльностi владних органiв є визначення стратегiї демократичного облаштування. Суть проблеми полягає в практичному втiленнi в життя вiдомого демократичного принципу, вiдповiдно до якого, за визначенням Авраама Лiнкольна, йдеться про владу народу, владу, здiйснювану народом, i владу в iнтересах народу. Владнi органи мають бути пiд реальним, а не уявним контролем народу й спиратись у своїй дiяльностi на його довiру та пiдтримку. Владнi структури слiд обиранi не для того, щоб їм пiдкорялися (пiдкорятися необхiдно праву й закону), а для того, щоб вони служили громадянам.
Отже, йдеться про побудову справдi демократичної, правової, соцiальної держави з авторитетним Президентом, парламентом, що ефективно дiє, професiйним висококвалiфiкованим урядом, незалежними судовими органами, Україна стає парламентсько-президентською республiкою. Для цього слiд, за думкою Рудича Ф. М.:
- розширити повноваження i пiднести вiдповiдальнiсть Верховної Ради України за формування професiйного дiєздатного Уряду i здiйснення ним Програми дiяльностi. Кандидатуру для призначення на посаду прем'єр-мiнiстра України вносить Президент України за пропозицiї коалiцiї депутатських фракцiй у Верховнiй Радi України. Мiнiстр оборони України, мiнiстр закордонних справ України, Голова СБ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, iншi члени Кабiнету Мiнiстрiв призначаються Верховною Радою за поданням прем'єр-мiнiстра України;
- зосередити зусилля Президента України на визначеннi та здiйсненнi стратегiчних завдань розвитку держави, змiцненнi її економiчної та нацiональної безпеки. Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо: 1) протягом одного мiсяця у Верховнiй Радi України не сформовано коалiцiю депутатських фракцiй; 2) протягом шiстдесяти днiв пiсля вiдставки Кабiнету Мiнiстрiв не сформовано персональний склад уряду; 3) протягом тридцяти днiв однiєї чергової сесiї пленарнi засiдання не можуть розпочатись;
перед Президентом України i Верховною Радою України, пiдконтрольний i пiдзвiтний Верховнiй Радi України у межах, передбачених Конституцiєю.
У запропонованiй конституцiйнiй реформi основна увага була зосереджена навколо iнституцiйних питань: як досягти у парламентсько-президентськiй республiцi оптимального розподiлу повноважень парламенту, президента, уряду, якою має бути виборча система формування органiв законодавчої влади, реформа правозахисник органiв, адмiнiстративна реформа та реформа органiв мiсцевого самоврядування. Цi питання є важливими i їх треба вирiшувати на конституцiйному рiвнi.
проблеми, вiд розв'язання яких залежить стабiльнiсть у суспiльствi
та, зрештою, результативнiсть полiтичної реформи.
Перша стосується полiтичної елiти.
Ефективнiсть дiяльностi владних органiв вирiшальною мiрою залежить вiд рiвня компетентностi тих, хто управляє. У владнi структури пiсля їх реформування мають прийти дiбранi за конкурсом професiонали, якi бажають i здатнi самовдосконалюватися. Слiд провести атестацiю всього корпусу державних службовцiв на вiдповiднiсть посадам, якi вони обiймають. Управлiнцi покликанi володiти полiтичною культурою, тобто професiйно знати закони суспiльно-полiтичного державного устрою, професiйно вмiти застосовувати цi знання в своїй сферi, професiйно налагоджувати вiдносини з колегами, нести правову та моральну вiдповiдальнiсть за стан справ у галузi, якою вони керують. Одна з проблем тут — викорiнення тотальних проявiв корупцiї в державному апаратi. Треба здiйснити на загальнодержавному рiвнi перевiрку вiдповiдностi декларованих посадовими особами доходiв їхнiм реальним прибуткам. У рядi європейських країн, зокрема в Польщi, Фiнляндiї, Францiї, дiє спецiальний судовий орган — Державний трибунал, повноваженням якого є притягнення до вiдповiдальностi вищих посадових осiб за порушення Конституцiї чи законiв у сферi виконання своїх службових обов'язкiв. Концептуальною засадою нормативно-правових актiв щодо боротьби з корупцiєю має бути не документування наслiдкiв цього негативного явища, а створення умов, якi б виключали можливiсть корупцiйних проявiв.
Якщо цю тенденцiю не подолати — корупцiя нинi проникла не тiльки вполiтичну, а й практично в усi сфери суспiльного життя, — то наслiдком може стати становлення такого суспiльного ладу, в якому навiть при чiтко визначених повноваженнях рiзних гiлок влади чеснiсть, поряднiсть, обов'язковiсть, професiоналiзм перестануть сприйматися як моральнi орiєнтири соцiальної поведiнки, а Україна буде виведена з числа цивiлiзованих країн.
Належить активно залучити до процесу державного управлiння молоду генерацiю полiтикiв i управлiнцiв.
Друга — це
становления
правової держави i громадянського суспiльства.
Саме в ньому контекстi стратегiчним напрямом реформування полiтичної системи має стати формування громадянського суспiльства, яке є основою правової держави, його становлення вiдбувається одночасно i її утвердженням. Правова держава —- це тип держави, головними ознаками якої є верховенство права й закону, розмежування функцiй рiзних гiлок влади, правовий захист особи, юридична рiвнiсть громадянина й держави. Мета правової держави — служiння вiдповiдному закону i зумовленому ним соцiальному та полiтичному ладу. Критерiй для вiднесення держави до правових — стабiльнiсть суспiльства, оперативнiсть державного управлiння, задоволення громадян дiяльнiстю владних органiв. Головне завдання правової держави полягає в юридичному забезпеченнi iнтересiв, життєвого простору кожної людини. Йдеться про таке суспiльство, якому держава пiдкоряється i якому служить, виконуючи його волю, — про громадянське суспiльство. [2, с. 125-128]
Висновок
Трансформацiя iнституту президентства вiдбувалася за такими обставинами:
реформи; нерiдке протистояння гiлок влади щодо курсу реформ в державi (проамериканська та проросiйська лiнiї), зростання полiтичної ролi регiональних елiт;
перефарбувалися на нацiонально-український манер;
В незалежнiй Українi спостерiгається порiвняна слабкiсть єдиної нацiональної iдентичностi: українцi на Сходi вiдчувають спорiдненiсть iз росiйською культурою, а на Заходi — сильнiше переймаються питаннями окремої української iдентичностi. Цi рiзнi iдентичностi ведуть до рiзного бачення потреб зовнiшньої i внутрiшньої полiтики; на цьому тлi йдеться про розмежування нацiї на два табори. Все це впливає на становлення iнституту президентства в Українi.
Лiтература
2. Рудич Ф. М. Полiтологiя. К.: Либiдь, 2007. – 408с.
| 
