Історiя виникнення полiтологiї
У полiтологiчнiй лiтературi iснують рiзнi пiдходи до вивчення iсторiї полiтичних вчень. Проте бiльшiсть авторiв викладають iсторiю полiтичної думки в хронологiчному (часовому) аспектi, виходячи з узвичаєної перiодизацiї iсторiї: давнiй свiт, середньовiччя, новий i новiтнiй часи. При будь-якому пiдходi акцентується увага на тiсний зв’язок полiтичних вчень минулого iз сучаснiстю. Знання минулого допомагає краще зрозумiти теперiшнє. Не випадково i сьогоднi, вже у XXI столiттi ми продовжуємо аналiзувати тексти видатних мислителiв минулого i навiть ведемо iз ними полемiку. Так, видатний сучасний австрiйський фiлософ Карл Поппер (1902-1994) у своїй книзi „Вiдкрите суспiльство та його вороги” полемiзує з Платоном стосовно його „полiтичної програми”. К. Поппер зазначає, що коли вiн звертається до минулого, аналiзована ним проблема стає проблемою сучасностi.
Полiтична думка своїм корiнням iде в глибоку iсторiю. Вона пов’язана з долями стародавнiх народiв Єгипту, Вавилону, Китаю, Грецiї, Персiї, Рима, обiймає багато столiть i вiдрiзняється чималою своєрiднiстю в рiзних країнах.
Усi полiтичнi теорiї вiдображають реальнi полiтичнi вiдносини суспiльства. Тому полiтичнi теорiї змогли з’явитись тiльки з утворенням полiтичного життя суспiльства i появою держави.
Полiтичнi iдеї Стародавнього свiту
версiї мiфу вiдбивали можливi варiанти упорядкування i регуляцiї вiдповiдних суспiльних вiдносин.
Але вже у VIII–VI ст. до н. е. намiтилася тенденцiя вiдходу вiд релiгiйно-мiфологiчного до бiльш рацiонального, „земного” погляду на свiт взагалi, на державу, владу, право — зокрема. Згодом ця тенденцiя знайшла своє втiлення та оформилася у вченнях Будди в Індiї, єврейських пророкiв Єремiї, Ісаї та iнших – у Палестинi, мудрецiв софiстiв i фiлософiв – у Грецiї, юристiв – у Римi.
З часом полiтичнi погляди набувають певної фiлософсько-етичної спрямованостi. У Давньому Китаї фундаментальну роль в iсторiї розвитку полiтичної та етичної думки вiдiграло вчення Конфуцiя (551-479 до н. е.) –конфуцiанство, що стало певного роду еквiвалентом релiгiї. Головна праця Конфуцiя — „Луньюй” („Бесiди i судження”). Визнаючи божественну i природну сторони походження влади, Конфуцiй свiй головний iнтерес вбачав у тому, як улаштувати життя людей, забезпечити мудрий i справедливий порядок у державi. Цей порядок припускає п’ять видiв вiдносин: володаря i пiдлеглих, чоловiка i дружини, батька i сина, старшого i молодшого братiв, друзiв. У перших чотирьох повинне бути повелiння з одного боку, i повне пiдпорядкування – з iншого. Панувати необхiдно справедливо i з натхненням, пiдпорядковуватися – правдиво i щиро. У дружбi ж керiвним принципом повинна бути взаємна доброчиннiсть.
шляхетнiсть Конфуцiй визначає не за походженням, а за моральними якостями i знаннями людей.
Основою полiтичного вчення Конфуцiя є принцип доброчинностi, людяностi. На запитання, що таке людянiсть, вiн вiдповiдав: „Тримати себе iз шанобливiстю вдома, благоговiйно ставитися до справи i чесно поступати з iншими”. Найвищою метою його етичного кодексу було встановлення справедливої соцiально-полiтичної структури у суспiльствi та державi. Соцiальний порядок Конфуцiй вбачав у тому, щоб у суспiльствi все перебувало на своїх мiсцях i кожний знав свої права й обов’язки. „Володар повинен бути володарем, слуга – слугою, батько – батьком, син – сином”.
Конфуцiя рiзко протиставляється управлiнню на основi законiв.
в конфуцiанському стилi – балачки, а конфуцiанцi – паразити, що сидять на шиї народу. Легiсти розробили власне вчення про технiку реалiзацiї влади, засновану на жорсткiй системi адмiнiстративних розпоряджень. Уявлення легiстiв про суворi закони як основний засiб управлiння пов’язанi з їхнiм розумiнням взаємовiдносин влади i мас: цi вiдносини мають непримиренний характер за принципом „хто-кого”. „Коли народ сильнiший за свою владу – держава слабка; коли ж влада сильнiша за свiй народ – армiя могутня”. Тiльки насильницькими методами, вважали легiсти, можна навести i пiдтримувати порядок у суспiльствi.
Обiймаючи посаду прем’єр-мiнiстра (царство Цинь), Шан Ян здiйснив ряд драконiвських реформ, що сприяли посиленню одноособової влади та її вiйськової могутностi. Метою правлiння, вважав вiн, є змiцнення влади правителя i здiйснення завойовницьких походiв проти сусiднiх держав, захоплення їхнiх земель. Народ же, пiдданi є не бiльш, нiж простий засiб для досягнення цiєї мети. Якщо конфуцiанство вважало державу великою сiм’єю, у якiй володар – турботливий батько, то у легiстiв народ – матерiал, iз якого можна лiпити, що завгодно. Шан Ян радить правителю поводитися з пiдданими, як гончар поводиться з глиною; народ має перебувати пiд постiйним контролем, пiд страхом суворого покарання виконувати все те, що йому диктує держава.
до II ст. до н. е. офiцiйна державна iдеологiя в Китаї поєднувала в собi як конфуцiанство, так i легiзм. Проте перевага конфуцiанства зберiгалася аж до Синхайської революцiї 1911-1913 рр.
З численних мислителiв Давньої Грецiї особливе мiсце в розвитку полiтичної думки займають Сократ, Платон i Аристотель.
Сократ (469-399 до н. е.) – видатний мислитель, який залишив глибокий слiд у розвитку полiтико-правової думки. Двi його провiднi iдеї мають особливе значення. По-перше, це принцип законностi: у своєму ставленнi до закону Сократ був принциповим прихильником законностi. Вiн ототожнював законнiсть i справедливiсть та вважав, що у суспiльствi повиннi панувати не сила i примус, а доброчеснiсть i справедливiсть. Принцип законностi Сократ використовував i як найважливiший критерiй класифiкацiї та характеристики форм державного устрою i правлiння. Так, упорядкованими державами з добрими законами вiн називав Спарту i Крит, аристократичними помiрно-олiгархiчними державами – Фiви i Мегари. Негативно ставився до „крайньої” демократiї Афiн, що погрузли у користолюбствi громадян i некомпетентному демократичному правлiннi. Владу, що базується на волi народу та державних законах, Сократ iменував царством; владу ж проти волi народу, що спирається не на закони, а на свавiлля правителя – тиранiєю, до якої вiн ставився рiзко негативно, як до режиму беззаконня, свавiлля i насильства.
По-друге, принцип верховенства знань та iнтелекту в управлiннi державою; правити повиннi знаючi. Це твердження, що вiдбиває iдеальнi уявлення Сократа про розумно-справедливi засади держави, стосується всiх полiтичних форм: „Царi i правителi не тi, що носять скiпетри, не тi, що обранi знатними вельможами, i не тi, що досягли влади шляхом жереба, насильства чи обману, — але тi, що вмiють правити”. Проблема полiтичного блага є проблемою розумного упорядкування поведiнки людей. За Сократом, для досягнення досконалостi суспiльних, полiтичних вiдносин необхiдним є панування розуму над свавiллям волi. Тобто, в державi правити повиннi добрi люди, якi знають свою справу.
Платон (427-347 до н. е.) один iз найвидатнiших мислителiв не тiльки античної, але i всiєї iсторiї фiлософiї i полiтичних вчень. Полiтичнi погляди Платона викладенi в дiалогах „Держава”, „Полiтика” i „Закони”. Платон – учень Сократа, протягом восьми рокiв вiн ходив за Сократом буквально по п’ятах i записував усе, що чув вiд учителя. Пiсля смертi Сократа Платон 12 рокiв мандрував, а по поверненнi до Афiн заснував свою школу, що одержала назву Академiї та проiснувала майже тисячу рокiв.
Будучи фiлософом-iдеалiстом, Платон розробляє iдеальнi варiанти суспiльного устрою, зокрема, проект iдеальної держави. Платон вважав, що iдеальна держава повинна вiдповiдати природi людини, що мiстить у собi три складовi частини: розумну, люту i ту, що жадає. В iдеальнiй державi розумнiй частинi вiдповiдає верства правителiв, лютiй – верства воїнiв, що жадає – верства селян i ремiсникiв. Кожна верства зайнята своєю справою: правителi (фiлософи та люди науки) управляють державою, воїни її захищають, селяни i ремiсники виробляють матерiальнi блага.
Аби захистити правителiв-фiлософiв вiд будь-яких низьких пристрастей, пов’язаних iз володiнням власнiстю, Платон наполягав на її лiквiдацiї для них, а також виступав за скасування для правителiв iндивiдуального шлюбу i моногамної сiм’ї. Для воїнiв також пропонувалися суворi обмеження – вони не повиннi мати власних будинкiв, землi, для них не передбачався iнститут сiм’ї, запроваджувалася спiльнiсть дружин, народжуване потомство переходило на виховання до держави.
В iдеальнiй державi не повинно вiдбуватися нiяких змiн, оскiльки i так все влаштовано найкращим чином. Інтереси окремої людини, меншостi, „частини” повиннi пiдпорядковуватися iнтересам бiльшостi й „цiлого”. Людина для держави, а не держава для людини – кредо полiтичної фiлософiї Платона.
сферах її життєдiяльностi, включаючи особисте життя. Саме за прiоритет держави на шкоду щастю окремої особистостi критикував Платона i його учень Аристотель, якому належить фраза, що згодом стала загальновiдомою: „Платон менi друг, але iстина дорожча”.
Платон створив не тiльки вчення про iдеальну державу, але i дав характеристику iншим формам правлiння. Такi полiтичнi форми, як тимократiя, олiгархiя i демократiя вiн вважав недосконалими. Тимократiя – влада сильних воїнiв – завжди буде схильна воювати, тому що вiйна – це засiб збагачення приватних осiб, а пристрасть до збагачення призводить на державнi посади багатiїв. Так, тимократiя може перерости в олiгархiю. Олiгархiя – влада небагатьох багатих – усуває вiд управлiння незаможних, розколює суспiльство на двi держави – багатiїв та бiднякiв, що будуть перебувати у постiйнiй ворожнечi. Перемога бiдних людей означає перехiд до демократичного державного устрою. За Платоном, демократiя – влада народу – устрiй, що не має належного управлiння; це – влада мас, пересiчностi, що призводить до зiпсуття моральностi, воцарiння нахабностi, свавiлля i безсоромностi. За демократiї багато питань вирiшуються за допомогою жеребу, обговорюються на форумах. А на народних зборах усе вирiшує криклива юрба, якою управляють спритнi демагоги, тому демократiя – це не влада народу, а влада тих, пiд чиїм впливом народ перебуває. Отже, демократiя короткочасна, незабаром юрба поступається владою одноособовому тирану, i з крайньої свободи, говорив Платон, виникає найжорстокiше рабство. Люди втомлюються вiд вiдсутностi порядку – з’являється тиран, який наводить порядок, але позбавляє свободи.
У дiалозi „Полiтика” Платон висвiтлює ряд полiтико-правових проблем. Так, полiтика – це царське мистецтво, що потребує знань i умiння керувати людьми. За наявностi у правителiв цих здiбностей вже не важливо, правлять вони за законами чи без них. В iнших державах, де немає iстинних правителiв, управлiння має здiйснюватися за законами, написаними знаючими людьми. Таким чином, роль законностi в схемi Платона – допомiжна.
Аристотель (384-322 до н. е.) – автор понад двадцяти полiтико-фiлософських праць, головна з яких – „Полiтика”. Творчiсть Аристотеля оцiнюється як найвище досягнення античної полiтичної думки – вiн заклав основи теорiї полiтики. Як i Платон, Аристотель зазначав, що будь-якому iндивiду властивi нестримнi пристрастi i прагнення. Однак, якщо Платон вважав, що цi пристрастi можна приборкати лише за допомогою сили, то Аристотель закликав досягти цього пануванням розуму над низькими iнстинктами та за допомогою полiтики, держави. Держава, говорив Аристотель, виникає з необхiдностi людей спiлкуватися, допомагати один одному, для задоволення їхнiх спiльних потреб.
на окремi сiм’ї. У державi, як i в сiм’ї, хтось повинен управляти, а хтось пiдпорядковуватися. Держави вiдрiзняються формами органiзацiї влади.
державного устрою. Основою типологiї є три критерiї:
- якiсний – якi цiлi переслiдує, у чиїх iнтересах здiйснюється влада: в iнтересах усiх громадян держави (у загальних iнтересах) або в iнтересах правителiв (у приватних iнтересах);
За цими критерiями Аристотель роздiлив усi форми державного устрою на „правильнi” i „неправильнi”. До „правильних” форм Аристотель вiднiс: монархiю (правлiння одного, але на загальне благо), аристократiю (правлiння кращих людей в iнтересах усiх), полiтiю (збалансоване правлiння вiдiбраної на основi цензу бiльшостi заради загального блага). Полiтiю Аристотель вважав кращою формою держави, тому що вона поєднує принципи аристократiї (доброчиннiсть), олiгархiї (багатство) i демократiї (свобода). За полiтiї у звичаях домiнує помiрнiсть, у майнi – середнiй достаток, при владi – середнiй клас. „Неправильними” формами державного устрою Аристотель вважав: тиранiю (необмежене правлiння одного в корисливих iнтересах), олiгархiю (правлiння небагатьох багатих заради власного блага), демократiю (правлiння незаможної бiльшостi, що здiйснюється у власних iнтересах).
За Аристотелем, полiтичне правлiння – це правлiння закону, а не людей: правителi, навiть кращi, схильнi до почуттiв i афектiв, закон же – „урiвноважений розум”. Аристотель не розмежовує державу i суспiльство. У його вченнi, як i у вченнi Платона, мають мiсце тоталiтарнi тенденцiї: людина – частина держави, особистi iнтереси строго пiдпорядкованi загальному суспiльному благу.
Отже, для полiтичної думки античностi характернi такi риси:
- пошук iдеальної моделi держави, здатної забезпечити справедливiсть i порядок;
- вiдсутнiсть чiткого розмежування фiлософiї, етики i полiтики, що зумовило моралiзаторський характер праць полiтичної проблематики.
Полiтичнi вчення епох Середньовiччя i Вiдродження
У V-ХVІ ст., тобто в епоху Середньовiччя, фiлософсько-етичнi концепцiї полiтики в Захiднiй Європi витiсняються релiгiйною (християнською) концепцiєю. Центральною проблемою полiтичних вчень цього перiоду є питання: яка влада повинна мати прiоритети – духовна (церква) чи свiтська (держава). Ідеологи церкви доводили, що могутнiсть правителiв походить вiд церкви, а церква одержала свою владу безпосередньо вiд Христа; звiдси – християнськi государi зобов’язанi пiдпорядковуватися главi християнської церкви.
форми i засоби досягнення влади, її органiзацiї та реалiзацiї можуть бути несправедливими, противними iдеї бога. Наскiльки дiї влади вiдступають вiд волi божої, настiльки вони суперечать iнтересам церкви, настiльки пiдданi мають право чинити цим дiям опiр.
Для юристiв важливим є факт розробки Аквiнським соцiальної теорiї закону. Головною тезою в цiй теорiї є вiчнiсть закону як уособлення унiверсальних норм, загальних принципiв божественного розуму, що управляє всесвiтом. Вiчний закон iснує в Боговi, тотожний йому й iснує сам по собi. Усi iншi закони є похiдними вiд вiчного закону i пов’язанi з ним особливими вiдносинами субординацiї. До числа таких законiв Аквiнський вiдносить природний закон, що є вiдбитком вiчного закону в людському розумi, у свiдомостi мислячої iстоти. Оскiльки першоосновою практичного розуму є добро, то до природного закону вiдноситься все те, що стосується добра, самозбереження i продовження людського роду. Конкретизацiєю природного закону є людський закон (позитивний закон), головне призначення якого — силою, страхом спонукати людей уникати зла i досягати доброчинностi.
На початку XVI ст. майже вся Європа зазнала впливу Реформацiї – релiгiйного i полiтичного руху, спрямованого проти католицької церкви. Мартiн Лютер (1483-1546) поклав початок лютеранському (протестантському) вiросповiданню. Лютер чiтко розмежовує сферу євангелiчну, тобто власне релiгiйну, i сферу закону, яка належить до компетенцiї держави. Система лютеранських полiтичних поглядiв вкрай суперечлива. З однiєї сторони, Лютер закликав маси звiльнитися вiд полiтичного й iдеологiчного пригнiчення з боку церкви, надати мирським iнститутам i свiтськiй державi силу та авторитет релiгiйної. З iншої – лютеранська система, реформаторська у релiгiйному аспектi, не була такою у полiтико-правовому. Лютер був противником народного розумiння Реформацiї як боротьби за соцiальну справедливiсть i євангельську рiвнiсть.
Одним iз найяскравiших полiтичних мислителiв епохи Вiдродження був iталiєць Нiколо Макiавеллi (1469-1527) – фундатор свiтської полiтичної науки. Його погляди викладенi у працях „Володар” („Государ”), „Мiркування з приводу першої декади Тита Лiвiя”, „Мистецтво вiйни”. Макiавеллi заперечував теологiчне уявлення про полiтику та державу, ставив людину з її iнтересами у центр свiтогляду, розглядав полiтику як автономну сферу людської дiяльностi, що має свої закони, якi не збiгаються з нормами християнської моралi. „Полiтика, – зазначав Макiавеллi, – це сукупнiсть засобiв, необхiдних для того, щоб досягти влади, утримати її та плiдно реалiзувати. Полiтика – це вiдносини з владою, що зумовленi обставинами i залежать вiд народу чи могутностi володаря, а також вiд певних ситуацiй”.
Макiавеллi вважав, що володар повинен забезпечити неподiльнiсть полiтичної влади в державi, концентруючи її у своїх руках. Володар має виступати у ролi опiкуна народу, не турбуючись особливо про етичнi норми. Макiавеллi писав: „Якщо володар хоче зберегти владу, то повинен навчитися вiдступати вiд добра”; а заради збереження єдностi держави – пiти проти свого ж слова: „Завбачливий володар не повинен виконувати свої обiцянки, якщо таке виконання шкiдливе для нього”, „Володар повинен майстерно володiти мистецтвом удаваностi й обдурювання... Людина, що вмiє добре брехати, завжди знайде достатньо легковiрних людей, що охоче дозволять себе ошукати”.
Полiтична концепцiя Макiавеллi ґрунтується на iдеї створення сильної нацiональної держави, вiльної вiд тиранiї та чужоземцiв. Для досягнення державної могутностi всi засоби i методи, включаючи нехтування мораллю, на думку Макiавеллi, виправданi. Тому „макiавеллiзмом” деколи називають полiтику, засновану на культi сили, iгноруваннi норм моралi й спрямовану на досягнення успiху будь-якою цiною. Водночас гасло „мета виправдовує засоби” Макiавеллi не абсолютизував.
Мислитель розрiзняв три форми держави: одновладдя, правлiння небагатьох, правлiння всього народу i констатував види влади – монархiю, аристократiю та демократiю. Найкращою вважав „змiшану владу”, яка втiлила б у собi найкращi риси кожного виду влади. Макiавеллi був прихильником контролю та рiвноваги у функцiонуваннi державного механiзму.
Проте найвизначнiшою заслугою Макiавеллi як видатного теоретика полiтики є формулювання предмета i методу полiтичної науки. Предметом цiєї науки вiн вважав владу в усiх її проявах, а методом – пряме спостереження за фактами: за поведiнкою лiдерiв i мас, за їхньою взаємодiєю. У його працях подається також весь перелiк методiв, що використовуються у сучаснiй полiтичнiй науцi: соцiологiчний, психологiчний, антропологiчний тощо. З iменем Макiавеллi пов’язане завершення становлення полiтики як самостiйної сфери людської дiяльностi.
Полiтичнi вчення Нового часу
Одним iз перших теоретикiв полiтики раннього Нового часу по праву вважають французького мислителя i правознавця Жана Бодена (1530-1596). У своїй роботi „Шiсть книг про республiку” вiн першим дав визначення суверенiтету як найважливiшої ознаки держави – суверенiтет державної влади означає вищу, необмежену, неподiльну владу, незалежну нi вiд папи, нi вiд iмперiї, нi вiд внутрiшньокласової боротьби. Боден так само, як i Макiавеллi, чiтко вiдокремив полiтику вiд релiгiї та моралi. Як iдеолог французького абсолютизму, головними рисами абсолютної влади вважав її необмеженiсть та неподiльнiсть.
Задовго до Монтеск’є Боден звернув увагу на вплив навколишнього середовища на побут, темперамент, психологiчнi особливостi людей i форми їхнього спiвiснування, виклавши власну геополiтичну теорiю у книзi „Метод легкого вивчення iсторiї”. Боден зазначав, що для жителiв пiвдня характерною є звичка до споглядання, що дозволила їм вiдкрити таємницi природи, установити принципи математики, осягнути сутнiсть релiгiї та небесних тiл. Вiд жителiв середньої смуги походять закони, звичаї, адмiнiстративне право, торгiвля, красномовство i полiтика. У жителiв пiвночi зародилася механiка, гармати, плавка металiв, друкарство. Жителi пiвдня – скареднi, частiше вдаються до страху Божого, жителi пiвночi цiнують фiзичну силу, схильнi до здирств, а люди середньої смуги керуються законами i справедливiстю.
суспiльного порядку. Державу Гоббс розглядав як спiльноту людей, органiзацiю, подiбну до чудовиська Левiафана; її ланкою є окрема людина, головним мотивом вчинкiв якої виступає егоїзм, iстота жадiбна, боязлива та честолюбна. Внаслiдок цього виникає фатальна неминучiсть „вiйни всiх проти всiх”. Проте страх смертi й iнстинкт самозбереження домiнують над iншими пристрастями. Загроза взаємного знищення спонукає людей пiд впливом природного розуму (тобто згiдно з природними законами) шукати миру, вiдмовлятися вiд природного права, тобто права всiх на все, розмежувати права та обов’язки, укласти суспiльний договiр про утворення держави. Люди пiдпорядковуються монарху, добровiльно обмежують свою свободу в обмiн на закон, що гарантує їм власну безпеку. На думку Гоббса, абсолютна влада держави – гарант миру i реалiзацiї природних законiв, серед яких особливо видiляв вимогу рiвностi всiх перед законом i захист приватної власностi.
Джон Локк (1632-1704) – англiйський мислитель, виклав свої полiтичнi погляди в працi „Два трактати про державне управлiння”. Локк вважається основоположником лiбералiзму, вiн першим чiтко роздiлив поняття „особистiсть-суспiльство-держава” i поставив особистiсть над усе. Вiд природи, у природному станi всi люди народжуються вiльними i рiвними у правi на життя, свободу, власнiсть як засiб досягнення свободи. Держава, заснована укладенням суспiльного договору, зобов’язана охороняти життя людей, свободу i приватну власнiсть. Проте, на вiдмiну вiд Гоббса, який цiлком вiдмовився вiд природних прав на користь держави, трiада прав Локка – на життя, свободу i приватну власнiсть – є невiдчужуваною вiд людини. Держава пiдпорядковується суспiльству, а суспiльство – особистостi.
Важливе мiсце в концепцiї Локка займає iдея вiдокремлення влади вiд держави. Сувереном, тобто носiєм верховної влади, на думку Локка, є народ, який має право передати цю владу законодавчому органу. Якщо ж останнiй дiє всупереч народнiй волi, вiн має бути замiнений. Тобто, народ має право здiйснити революцiю, яка встановить нову владу, але не лiквiдує державу. Дiяльнiсть держави повинна бути обмежена функцiєю вершителя правосуддя, а в iншi сфери життя людей воно не втручається.
Заслугою Локка також є висунення концепцiї подiлу державної влади на законодавчу, виконавчу (яка виконує i судовi функцiї) та федеративну, що вiдає мiждержавними вiдносинами. Це, на його думку, має запобiгти деспотичному використанню влади.
Шарль-Луї Монтеск’є (1689-1755) – видатний французький мислитель, один з основоположникiв буржуазного лiбералiзму. Заслугою Монтеск’є є всебiчна розробка теорiї подiлу влади, а також розробка проблеми чинникiв, що визначають „образ правлiння” („дух законiв”).
Слiдом за Локком, Монтеск’є видiлив три гiлки влади: законодавчу, виконавчу i судову, кожна з яких має здiйснюватися особливими державними органами, якi при виконаннi своїх функцiй є незалежними один вiд одного. Крiм того, подiл влади припускає надання їм спецiальних повноважень iз тим, щоб обмежувати i стримувати один одного, коли „одна влада зупиняє iншу”. Найпослiдовнiшим втiленням цих принципiв Монтеск’є називав державний устрiй Англiї, де законодавча влада – парламент, виконавча – король, судова – присяжнi. Розглянута ним трiада влади стала класичною формулою конституцiоналiзму як для Нового, так i Новiтнього часу.
Держава, на думку Монтеск’є, з’являється тодi, коли стан вiйни, що виникає у суспiльствi, не може бути припинено без насильства. Проте обов’язковою передумовою утворення держави є згода всiх людей стати її громадянами. Суспiльний договiр, за концепцiєю Монтеск’є, є не угодою, а лише передачею народом влади правителям; при цьому народ тiльки делегує свою владу. Вiн може без згоди правителiв змiнити форму правлiння, якщо правителi зловживають одержаною владою i правлять тиранiчне.
Закономiрностi суспiльного життя Монтеск’є розкриває через поняття загального духу законiв (звiдси – назва його головної працi – „Про дух законiв”). Проблеми форми правлiння вирiшуються у тiсному зв’язку з теорiєю факторiв суспiльного розвитку. Моральнi i фiзичнi фактори в їх сукупностi безпосередньо впливають на природу i принципи рiзних форм правлiння. Особливого значення Монтеск’є надавав географiчним факторам. Так, на жаркому пiвднi, щоб змусити людей працювати, слiд пiдтримувати страх покарання, а оскiльки жара розморює сили, послабляє мужнiсть людей – там частiше укладається деспотизм. На загальний дух законiв впливають також ґрунт (родючий – сприяє пiдпорядкуванню, безплiдний – сприяє свободi, люди хоробрi та войовничi); розмiри i розташування країни (великi за розмiром держави схильнi до деспотизму); ландшафт (гори й острови сприяють свободi, тому що перешкоджають доступу завойовникiв у країну); чисельнiсть населення тощо.
й iнтересiв задавлених нуждою i гнобленням представникiв „четвертої верстви” – найбiднiших селян, ремiсникiв, робiтникiв. Ядром його полiтичної програми є iдея народного суверенiтету як основний принцип республiканського ладу.
у законодавчiй владi. Закони ратифiкуються „само осiбно” народом. Народнi депутати не можуть бути представниками народу, вони тiльки його комiсари; вони нiчого не можуть ухвалювати остаточно: будь-який закон, що народ не ратифiкував самоосiбно, – недiйсний; це навiть не закон. Так само рiшуче вiн вiдкидає принцип подiлу влади: „Воля або є загальною, або не є; вона являє собою волю народу, як цiлого, або тiльки однiєї його частини”. Народ у цiлому – джерело i носiй полiтичної влади. Руссо – послiдовний прихильник самоврядування народу, що найкраще реалiзується в республiканському устрої. Трiаду в лiберальнiй схемi „особистiсть-суспiльство-держава” Руссо виставляє в iншiй послiдовностi – „суспiльство-держава-особистiсть”, заперечуючи самостiйну роль особистостi i пiдпорядковуючи її iнтересам суспiльства. Водночас, вiн не знiмає вiдповiдальностi особистостi перед суспiльством, пiдпорядкування особистостi законам держави.
всiх проти всiх, але мiж людьми панували дружба i гармонiя („Про суспiльний договiр”).
Логiчним продовженням європейських традицiй полiтичної науки були iдеї американських мислителiв Б. Франклiна (1706-1790), Дж. Адамса (1735-1826), Т. Джефферсона (1743-1826), Дж. Медiсона (1751-1836), А. Гамiльтона (1755(57)-1804). Бiльшiсть iз висунутих ними iдейних принципiв i постулатiв формувалися як полiтичнi вимоги в ходi боротьби Сполучених Штатiв Америки за незалежнiсть, а потiм були закрiпленi в конституцiйних документах.
У XIX ст. Англiя – батькiвщина європейського лiбералiзму – дала свiту багатьох гiдних його представникiв: Єремiя Бентам (1748-1832) – один iз видатних теоретикiв моралi i права, представник утилiтаризму (лат. „utilitas” – користь, вигода); Дж. С. Мiлл (1806-1873) – яскравий представник класичного лiбералiзму та iншi.
У Францiї антифеодальну iдеологiю французької буржуазiї виражало багато полiтичних мислителiв; найвидатнiшi з них – Б. Констан (1767-1830), якого вважають духiвником лiбералiзму на європейському континентi, i А. Токвiль (1805-1859) – видатний теоретик демократiї та, одночасно, послiдовний лiберал.
цiннiсть кожної людини i неприпустимiсть її перетворення в знаряддя досягнення чиїхось цiлей. Вiн був прихильником договiрної теорiї держави, розвивав iдею правового обмеження державної влади, розробив проект створення федерацiї самостiйних рiвноправних держав. Ґ. Гегель один iз перших розробив i розмежував категорiї „громадянське суспiльство” i „правова держава”, створив основи теорiї групових iнтересiв, якi розглядав як базу суспiльного.
Певний внесок у розвиток полiтичної думки зробили представники критично-утопiчного соцiалiзму. Анрi-Клод де Рувруа Сен-Сiмон (1760-1825) критично оцiнював наслiдки Великої французької революцiї i вважав, що сучасне йому суспiльство нерозумне, недосконале й неминуче буде замiнене iншим ладом. Вихiдними пунктами його плану, з одного боку, стала переконанiсть у провiднiй ролi „iндустрiалiв” у суспiльному життi, а з iншого – його ставлення до органiзацiї промисловостi, як одного з найважливiших чинникiв досягнення суспiльного блага.
Мислитель розглядав державну владу як основний засiб органiзацiї виробництва, адже „полiтика є наука про виробництво”, головне завдання уряду – забезпечення умов для розвитку виробництва, усунення всiляких перешкод на цьому шляху. У такому суспiльствi державна влада згодом поступається мiсцем громадському самоврядуванню.
Франсуа-Марi-Шарль Фур’є (1772-1837) належить особливе мiсце в iсторiї суспiльно-полiтичної думки. Характеризуючи „лад цивiлiзацiї” як „свiт навиворiт”, вiн пiдкреслював, що господарськiй системi такого суспiльства притаманнi конкуренцiя, суперечливiсть iнтересiв, наживання на злиднях, лицемiрство, пристосовництво тощо. Водночас це суспiльство, як необхiдний щабель в iсторичному процесi, започаткувало „велике виробництво, високi науки й нiжнi мистецтва”.
Тому Ш. Фур’є доводить, що за ладом цивiлiзацiї обов’язково настане лад гармонiї, матерiальнi передумови переходу до якого вже визрiли. Але люди ще не пiзнали, не вiдкрили для себе кодексу соцiальних законiв, якi вiн їм дарує. За планом Ш. Фур’є, для досягнення загальної людської гармонiї необхiдно повсюдно створити асоцiацiї, об’єднання людей для спiльної трудової дiяльностi – фаланги. Вони мають бути „природопризначенi й привабливi”, повиннi створити умови для самореалiзацiї кожного iндивiда й поступового утвердження „царства Божого” на Землi.
й навколишнього середовища. Змiнивши останнє, можна зробити людину щасливою, iнакше кажучи, капiталiстичне суспiльство слiд мирно реформувати в нове, яке вiдповiдало б людським потребам. На думку мислителя, саме вихованням людських характерiв визначається образ суспiльства.
Для всеосяжного щастя людей належить здiйснити „якнайповнiшу реальнiсть” у виробництвi та споживаннi, в духовнiй сферi їхнього буття. Саме в асоцiацiях, за вiдсутностi приватної власностi, можливий гармонiйний розвиток фiзичних, розумових, моральних здiбностей людини.
Особливе мiсце в розвитку вчень про полiтику i полiтичнi системи посiдає марксизм-ленiнiзм. Його основоположниками К. Марксом (1818-1883), Ф. Енгельсом (1820-1895), В. І. Ленiним (1870-1924) написанi багатотомнi працi по перебудову суспiльства. Основними iдеями марксизму у сферi полiтологiї є:
- полiтика, полiтичнi вiдносини – явища, надбудованi над економiчним базисом; полiтика вiдображає економiчний базис, але й активно впливає на його формування i розвиток;
- держава – продукт класових протирiч i служить iнтересам економiчно панiвних класiв;
- економiчно панiвний клас панує i полiтичне, й iдеологiчно;
- полiтичнi погляди людей формуються пiд впливом їхнього стану в суспiльствi i визначають цей стан;
- аналiз суспiльного стану класiв, соцiальних верств i груп – вихiдний пункт для розумiння полiтичного становища мас;
- в альтернативному (комунiстичному) суспiльствi на мiсце держави прийде комунiстичне самоврядування народу, „влада народу за допомогою самого народу”, що своєю дiєю охоплюватиме всi сфери суспiльства.
– Т. Г. Шевченко, М. М. Коцюбинський, Г. С. Сковорода, І. Я. Франко, Л. Українка.
Для цього етапу характерно обґрунтування неминучої полiтичної перебудови суспiльства; критика полiтичної системи капiталiзму; признання народних мас головною рушiйною силою полiтичного розвитку; особливий погляд на селянську общину; визнання необхiдностi змiни влади насильницьким шляхом.
Таким чином, полiтична думка має багатовiкову iсторiю, яка своїми корiннями поринає в глибини iсторiї.
“Основнi напрями захiдноєвропейської полiтичної думки 19 – початку 20 ст.”.
думкою росiйських вчених, мислителiв. Проте, особливу увагу українськi вченi придiляли проблемi децентралiзацiї державних структур, розвитку регiонального i нацiонального самоврядування.
У 1845-1846 рр. в Києвi виникла таємна полiтична органiзацiя – Кирило-Мефодiївське братство. Інiцiаторами створення братства були М. Гулак, М. Костомаров i В. Бiлозерський, до яких згодом приєдналися Т. Шевченко, П. Кулiш, О. Маркевич та iншi. Програма братства, викладена у „Книзi буття українського народу” та iнших документах, передбачала боротьбу проти самодержавства, крiпосного права, за федерацiю слов’янських республiк, з наданням кожному народовi автономiї. Братство вiдстоювало iдею свободи та рiвностi для всiх слов’янських народiв, насамперед — українського, що багато столiть зазнавав колонiального гноблення.
М. Д. Драгоманов (1841-1895) вважається „батьком української полiтологiї”. Вiн вперше у свiтовiй практицi обґрунтував небезпеку унiтарних держав i виступив за автономно-федеративний устрiй держави, на основi якого можуть бути вирiшенi соцiально-економiчнi, державно-полiтичнi i нацiональнi проблеми. Основою федеративної держави Драгоманов визначав обласну автономiю мiсцевого самоврядування, що вирiшує всi внутрiшнi справи на своїй територiї.
І. Я. Франко (1856-1916) – поет, публiцист, фiлософ, вчений, свiтогляд якого формувався пiд сильним впливом Т. Шевченка. Вiн вкрай негативно ставився до полiтичної системи Росiйської iмперiї i до того становища, у якому перебував у цiй iмперiї український народ. Чималий iнтерес Франко проявляв i до марксизму, особливо до економiчного вчення К. Маркса. Водночас вiн пiддав гострiй критицi ряд марксистських положень, передбачив вкрай негативнi наслiдки реалiзацiї деяких постулатiв марксизму.
до самостiйного полiтичного життя, спроможного протистояти асимiляцiйним процесам.
М. С. Грушевський (1866-1934) – автор близько двох тисяч книг, статей, рецензiй, фундатор української iсторичної школи, перший Президент України. Центральним напрямом його полiтологiчних дослiджень була проблема нацiонального самовизначення. Глибокi знання iсторiї європейських народiв i, насамперед, України i Росiї, дозволили йому говорити про iснування об’єктивних законiв, що визначають полiтичне життя нацiй, народностей i етносiв. Розвиваючи iдеї Драгоманова про децентралiзацiю держави на основi нацiональної i регiональної автономiї, Грушевський визначив федеративний устрiй держави як найбiльш прийнятний для багатонацiональної держави. Така держава повинна складатися з нацiонально-територiальних утворень, надiлених мiсцевим самоврядуванням. Причому значна частина владних повноважень повинна бути передана на мiсця, у тому числi право приймати мiсцевi закони.
Таким чином, українськi вченi сформулювали iдею подiлу влади по вертикалi, що є своєрiдним доповненням до класичної теорiї подiлу влади Монтеск’є. Цi iдеї не менш актуальнi i в наш час. Якщо горизонтальний подiл влади нинi iснує у всiх цивiлiзованих країнах, то вертикальний просувається надзвичайно важко. Це пов’язане з необхiднiстю звiльнення багатьох народiв вiд поневолення (колонiалiзму) i лiквiдацiї будь-яких форм гноблення, що iснують донинi.
З кiнця XIX ст. почався сучасний, або позитивiстський перiод у розвитку полiтичної думки, коли розробляється низка полiтологiчних концепцiй, якi є безпосереднiм узагальненням практики i мають iнструментальне значення. Значний вплив на їх формування мав фiлософсько-соцiологiчний напрям пiд назвою „позитивiзм”. Вiн почав складатися ще в 30-х роках XIX ст., але набув великого авторитету на зламi XIX i XX ст. Його основнi постулати в XIX ст. були сформульованi у працях О. Канта, Г. Спенсера, Дж. С. Мiлля. Головне устремлiння позитивiзму – вiдмова вiд абстрактних розмiрковувань про суспiльство й державу i створення „позитивної” соцiальної теорiї, котра повинна була стати такою ж доказовою i важливою для практики, як природничi теорiї.
Пiд впливом позитивiзму у сферi полiтичних дослiджень формуються новi концепцiї влади i її вiдносин iз суспiльством, розробляється методологiя емпiричного дослiдження, а в першiй чвертi XX ст. складаються умови для становлення вiдмiнної вiд традицiйної, нової поведiнкової (бiгейвiористської) полiтологiї. Великого поширення набуває порiвняльний аналiз полiтичних систем. Новi концепцiї i пiдходи засвiдчують прагнення полiтологiї бути не просто описовою наукою, що характеризує iсторичнi форми держав, режимiв, норм права i таке iнше, а наукою, яка має iнструментальний характер i може довести свою суспiльну необхiднiсть розробленням конкретних рекомендацiй.
Найвпливовiшою постаттю у галузi полiтичної теорiї на зламi столiть був, безперечно, Макс Вебер (1864-1920). Його концепцiї про природу полiтичної влади, її характер, взаємовiдносини владних структур iз суспiльством мають неперехiдне значення. Сфера наукових iнтересiв цього визнаного класика соцiологiї (загальної та полiтичної) надзвичайно широка. М. Вебер розробив концепцiю iдеальних типiв (взiрцiв-схем), якi дають можливiсть найбiльш зручним способом упорядковувати емпiричний матерiал конкретних дослiджень, розробив концепцiю трьох типiв легiтимного панування. Йому ж належить i перша спроба визначити типи полiтичного лiдерства.
Головною iдеєю М. Вебера була iдея рацiональностi, що знайшла втiлення у сучасному захiдному суспiльствi з його рацiональною релiгiєю (протестантизмом), рацiональним правом i управлiнням (рацiональна бюрократiя), рацiональним грошовим обiгом.
Рацiоналiзм полiтичного життя, за Вебером, полягає в утвердженнi iнститутiв права, парламентаризму й сучасної адмiнiстрацiї.
Особливої уваги М. Вебер надавав обґрунтуванню концепцiї рацiональної бюрократiї. Вiн описав рацiональний тип функцiонера, який, на його думку, мусить бути вiльною людиною, займати посаду згiдно з угодою i вiдповiдно до квалiфiкацiї, здiйснювати владу за законом, чiтко виконувати офiцiйнi обов’язки, проявляти лояльнiсть до влади, неодмiнно мати гарантовану перспективу професiйної кар’єри.
М. Веберу належить дуже поширена думка про всесильнiсть бюрократiї. Полемiзуючи з марксистами, вiн говорив, що якщо соцiалiзм переможе, то майбутнє суспiльство буде не диктатурою пролетарiату, а диктатурою чиновникiв, бюрократiї. Вiдзначаючи неухильнiсть процесу бюрократизацiї свiту, М. Вебер вбачав у ньому як позитивнi сторони (рацiоналiзм i технiчна досконалiсть системи управлiння), так i негативнi (схильнiсть бюрократiї виходити за межi своєї компетенцiї та її невмiння вирiшувати нестандартнi управлiнськi завдання). Головним джерелом конфлiктiв у полiтичному життi вiн вважав суперництво i боротьбу за владу мiж полiтичними партiями i бюрократiєю.
До основоположникiв полiтологiї XX ст. належать i iталiйський соцiолог Гаетано Моска (1858–1941) та його спiввiтчизник Вiльфредо Парето (1848–1923), що стали творцями сучасної теорiї елiт. Спробу поєднати елiтарнi погляди на характер влади з визнанням цiнностей демократiї пiзнiше зробив нiмецький полiтолог К. Мангейм.
партiй (М. Острогорський, Р. Мiхельс). Останнiй, зокрема, висунув iдею про неминучiсть олiгархiчного переродження усiх демократичних партiй i систем. У сучасних умовах вивчення полiтичних партiй (М. Дюверже, Дж. Лапаломбара, Р. Маккензi, Дж. Сарторi) становить важливий напрям полiтологiчних дослiджень. У межах партологiї багато уваги придiляється порiвняльному аналiзу полiтичних партiй i партiйних систем, виявленню їх специфiки i спiльних рис у рiзних країнах, вивчаються тенденцiї одержавлення полiтичних партiй у країнах „третього свiту”, становлення багатопартiйностi в державах, що переходять вiд тоталiтаризму до демократiї, у тому числi й на територiї колишнього СРСР.
З початку XX ст. у США дуже популярними стають концепцiї плюралiстично-групового пiдходу до полiтики. Класичною у цьому напрямi полiтологiчних дослiджень є книга А. Бентлi „Процес державного управлiння. Вивчення суспiльних тискiв” (1908). Основна думка працi така: люди борються за досягнення своїх цiлей у групах, в основi створення яких лежить спiльнiсть iнтересiв. Індивiд i група первиннi стосовно полiтичних структур, держави. Нiяка окрема органiзацiя не може й не повинна представляти все суспiльство i нав’язувати йому свою волю. Загальний, спiльний iнтерес формується на основi балансу часткових iнтересiв. Ідеї А. Бентлi були пiдхопленi дослiдниками, працi яких становлять пiдґрунтя лiберально-плюралiстичної теорiї влади й полiтики. Сучаснi теорiї заiнтересованих груп (Д. Трумен, М. Олсон), групових елiт i плюралiстичної демократiї (Р. Дал), груп тиску (В. Кей) розглядають полiтичний процес як взаємодiю груп у процесi розподiлу ресурсiв у суспiльствi.
З кiнця 20-х – початку 30-х рокiв пiд впливом економiчної кризи Сполученi Штати пiшли шляхом оновлення лiберально-демократичних принципiв i розширення соцiальної ролi держави. У цей перiод полiтологiя перетворюється на поведiнкову (бiгейвiористську) науку, спрямовану на дослiдження неформальних аспектiв державного управлiння. Дослiдники намагаються пояснити мотиви i чинники, що впливають на полiтичну поведiнку людей, з’ясувати умови, необхiднi для рацiонального соцiального планування i контролю. Формується соцiально-психологiчний напрям дослiджень (Ч. Мерiам, Г. Ласвелл). Увага дослiдникiв перестала зосереджуватись тiльки на законодавчих нормах, формальних iнститутах влади та полiтичних iдеях i програмах, як це було в попереднiй перiод. Вiдтепер вона почала концентруватися на дiях людей, що прагнуть досягнути своїх полiтичних цiлей. Бiгейвiористи пiдкреслювали наукову цiннiсть не теоретичних дослiджень, а емпiричних фактiв, визнаючи за необхiднiсть застосування методiв iнших наук, у тому числi природознавчих i точних, до аналiзу полiтичних явищ.
Попри всю кориснiсть бiхейвiоризму до кiнця 60-х рокiв очевидною стала обмеженiсть суто емпiричного аналiзу полiтики, який призвiв до звуження прогностичних можливостей полiтичної науки. Завдання рацiонального управлiння суспiльством потребували ширших узагальнень, i в полiтологiї вiдбулися змiни, що дiстали назву „постбiгейвiористської революцiї”. Полiтологи почали пiдкреслювати, що технiчнi прийоми дослiдження важливi, але вони не повиннi заважати бачити цiлiсну картину полiтичної реальностi. Головне завдання полiтичної науки полягає не стiльки в тому, щоб описувати та аналiзувати тi чи iншi факти, скiльки в тому, щоб тлумачити їх у ширшому контекстi домiнуючих цiнностей i актуальних соцiально-полiтичних завдань. Отже, говорили вони, необхiдно поєднувати науково-пiзнавальнi й нормативно-цiннiснi аспекти полiтичної науки i мати бiльшу вiдповiдальнiсть перед суспiльством.
„реiдеологiзацii”, що прийшла на змiну популярнiй ранiше концепцiї „деiдеологiзацiї” („кiнця iдеологiї”). Якщо наприкiнцi 60-х рокiв тон задавали тi представники суспiльно-полiтичної думки, якi були прихильниками розмежування фактiв i цiнностей, то в наступний перiод з’явилося багато праць, автори яких доводять необґрунтованiсть спроб трактувати полiтику як сферу, вiльну вiд цiнностей, i пишуть про необхiднiсть аналiзувати її у тiсному зв’язку з iдеологiєю.
Отже, суть постбiгейвiористської революцiї – у вiдродженнi iнтересу до фiлософсько-теоретичних аспектiв полiтичної науки i в їх синтезi з емпiризмом.
плюралiстичного суспiльства, тоталiтаризму, розвитку i полiтичної модернiзацiї. У працях учених цього напряму (Г. Алмонда, Д. Аптера, С. Верби, Д. Істона, Дж. Лапаломбари, Л. Пея, С. Рiггса) державно-полiтична система розглядається як механiзм, який можна вдосконалювати, модифiкувати вiдповiдно до завдань, що стоять перед суспiльством, а головна мета полiтичної науки вбачається у пошуках оптимальних методiв регулювання цього механiзму. У загально фiлософському планi вченi визначають полiтичну модернiзацiю як опанування людиною свого полiтичного середовища, а в конкретно-iсторичному – як розвиток полiтичних систем та iнститутiв у напрямi наближення їх до лiберально-демократичних систем. Загалом мова йде про процеси, якi сприяють зростанню ефективностi урядових i бюрократичних структур, про подолання вiдставання i суспiльний прогрес.
Концепцiя полiтичного плюралiзму стала одним iз найпопулярнiших теоретичних узагальнень сучасної захiдної полiтологiї. Вона уособлює лiберально-демократичний пiдхiд до аналiзу полiтики. В її розробленнi брали участь такi вченi, як Ч. Лiндблом, Р. Дал, М. Кларк, Р. Нiсбет та iн. Концепцiя ґрунтується на реальних процесах соцiально-економiчної i полiтичної диференцiацiї сучасного суспiльства, що знаходить свiй вияв у розмаїтостi, плюралiзмi полiтичних iнтересiв, їх вiльне самовираження i вiдстоювання веде до появи суперечностей i конфлiктiв мiж конкуруючими групами, з одного боку, але водночас вимагає вiд них пошуку компромiсiв i спiвробiтництва, оскiльки жодна з груп не може розраховувати на успiх без пiдтримки, хоча б часткової, з боку iнших груп iнтересiв. Тому чим бiльша диференцiацiя суспiльства, чим розмаїтнiшi iнтереси суспiльних груп, тим бiльша їх взаємозалежнiсть, тим бiльша стабiльнiсть суспiльства. Наявнiсть у плюралiстичному суспiльствi соцiальних конфлiктiв, при ефективних механiзмах їх розв’язання, не тiльки не загрожує iснуванню полiтичної системи, а й сприяє її динамiзму, подальшому розвитку.
Для розумiння процесiв функцiонування плюралiстичного суспiльства важливе значення мають дослiдження у галузi теорiї конфлiктiв, їх структури, тенденцiй розвитку та способiв подолання у рiзних сферах соцiального i полiтичного життя, що мають на метi гармонiзацiю загальносуспiльних цiлей та iндивiдуальних i групових iнтересiв. Розглядаючи плюралiстичне суспiльство як суспiльство демократичне, дослiдники водночас далекi вiд його iдеалiзацiї. Вони бачать i аналiзують вади сучасної демократiї.
предметом додаткового дослiдження став досвiд Китаю, iнших схiдноєвропейських країн i деяких держав „третього свiту”. Усi прихильники концепцiї тоталiтаризму (Г. Арендт, 3. Бжезинський, К. Фрiдрiх та iн.) визначають двi головнi особливостi тоталiтарного суспiльства: по-перше, тоталiтарнi полiтичнi режими вiдрiзняються прагненням контролювати не лише дiї, а навiть емоцiї i думки населення, їм властиве тотальне проникнення в усi пори суспiльного i навiть приватного життя людей; по-друге, тоталiтарнi режими спроможнi створювати для себе атмосферу масової пiдтримки, мобiлiзуючи суспiльство (або його значну частину) в iм’я єдиної, iдеологiчно обґрунтованої мети, що має загальносуспiльне значення.
Пiсля краху комунiстичних режимiв у СРСР i країнах Центральної та Схiдної Європи актуальним стало розроблення теорiй трансформацiї режимiв та переходу до демократiї, якими займаються такi вченi, як Л. Даймонд, Г. О’Доннел, Дж. Лiнц, М. Плеттнер, А. Пшеворський, А. Степан, С. Хантiнгтон, Ф. Шмiттер та iн. Вони аналiзують досвiд латиноамериканських, схiдноєвропейських та iнших країн, що здiйснювали чи здiйснюють перетворення у напрямi демократiї, виводять певнi закономiрностi, висловлюють свої думки щодо сприятливих i несприятливих iнститутiв i форм поведiнки лiдерiв та елiт пiд час переходу тощо.
динамiчне суспiльство XX столiття вiдзначається iнтелектуальним лiдерством у розвитку багатьох передових i прiоритетних наукових дисциплiн, зокрема й полiтологiї. Але не менш важливими є дослiдження полiтичних систем i полiтичних процесiв нацiональними полiтологiчними школами європейських країн.
Висновок:
полiтичнi теорiї змогли з’явитись тiльки з утворенням полiтичного життя суспiльства i появою держави. Рiзна соцiально-iсторична ситуацiя, рiзнi науковi основи розвитку, рiзнi полiтичнi й нацiональнi традицiї зумовлюють особливостi нацiональних шкiл i нацiональних пiдходiв у полiтичнiй науцi. З початку ХХ столiття в науцi про полiтику утверджуються рiзнi напрямки i шляхи, визначаються найважливiшi теоретичнi орiєнтацiї i концепцiї.
Навчальна лiтература:
3. Полiтологiя: посiбник для студентiв вищих навчальних закладiв / За редакцiєю О. В. Бабкiної, В. П. Горбатенка. – К.: «Академiя», 2000. (С. 16-45).
4. Демчук П. О. Полiтологiя Пiдручник для слухачiв i курсантiв ВВНЗ МОУ. – К.: КВГІ, 1998. (С. 27-45).
5. Юрiй М. Ф. Основи полiтологiї: Навч. Посiбник. – К.: «Кондор», 2003. (С. 25-39).
6. Закон України „Про основи нацiональної безпеки України” / Вiдомостi Верховної Ради. – №39. – 2003.
|
