Історичнi дилеми лiбералiзму
Рокiв п'ятдесят назад сучасне несло в собi двi чiтких конотацiї. Одна була позитивної й спрямованої в майбутнє. Сучасне означало найбiльш передову технологiю. Термiн мiстився в концептуальнi рамки, що припускали нескiнченнiсть технологiчного прогресу i як слiдство - безперервнiсть новаторства. У результатi ця сучаснiсть була скороминущою: що сучасно сьогоднi, те застарiє завтра. Форма цiєї сучасностi була цiлком матерiальною: лiтаки, кондицiонери, телебачення, комп'ютери. Притягальна чиннiсть такого роду сучасностi й донинi ще себе не вичерпала. Мiльйони дiтей нового столiття, безсумнiвно, можуть затверджувати, що вони вiдкидають це вiчне прагнення до швидкостi й контролю над навколишнiм середовищем як щось нездорове, по сутi зловмисне. Але є мiльярди - не мiльйони, а мiльярди - людей в Азiї й Африцi, у Схiднiй Європi й Латинськiй Америцi, у нетрях i гетто Захiдної Європи й Пiвнiчної Америки, якi тiльки жадають скористатися плодами такого роду сучасностi сповна.
Однак була й друга немаловажна конотацiя поняття сучасного, бiльше нiж стверджуючої властивостi. Цю другу конотацiю можна охарактеризувати не стiльки як спрямовану в майбутнє, скiльки войовничу (i не допускають критики), не стiльки матерiальну, скiльки iдеологiчну. Бути сучасним означало бути антисередньовiчним, у рамках антиномiї, де в концептi «середньовiчний» була втiлена вузькiсть думки, догматизм i особливо - обмеження, що накладаються владою. Коротше кажучи, це було вiдоме торжество людської волi в боротьбi проти чинностей зла й неуцтва. Траєкторiя руху була настiльки ж неминуче поступальної, як i у випадку технологiчного прогресу. Але, те не було торжество людства над природою; те було скорiше торжество людства над самим собою, або ж над тими, хто користувався привiлеями. Те був шлях не iнтелектуального вiдкриття, але соцiального конфлiкту. Ця сучаснiсть була сучаснiстю не технологiї, що не кинули окови Прометея, не безмежного багатства, але вуж скорiше - звiльнення, реальної демократiї (правлiння народу або правлiння аристократiї, або правлiння гiдних), самореалiзацiї людини й, мабуть, помiрностi. Ця сучаснiсть звiльнення була сучаснiстю не скороминущої, але вiчної. Коли вона стала явою, вiдступити вже було не можна.
результатiв, чимале розчарування й катастрофа iлюзiй. Симбiоз цiєї пари утворить центральне культурне протирiччя нашої сучасної миро системи, iсторичного капiталiзму. І сьогоднi це протирiччя загострилося бiльш нiж колись, i веде як до морального, так i до iнституцiональної кризи.
з iдеєю сучасностi, але в кожний iз трьох перiодiв по рiзних причинах. Протягом першого перiоду ця iсторична система, що ми можемо назвати капiталiстичною економiкою, формувалася лише частиною земної кулi (переважно здебiльшого Європи й обома Америками). Систему на той перiод ми й справдi маємо право позначити зазначеним образом, оскiльки в нiй уже були наявними три визначальнi ознаки капiталiстичної економiки: у її границях iснував єдиний осьовий подiл працi з поляризацiєю мiж центральними й периферiйними видами економiчної дiяльностi; основнi полiтичнi структури, держави, були зв'язанi воєдино в рамках мiждержавної системи, границi якої збiгалися iз границями осьового подiлу працi; тi, хто прагнув до постiйного нагромадження капiталу, у середньостроковiй перспективi брали гору над тими, хто до цього не прагнув.
нiяких ясних геокультурних норм не iснувало. Не iснувало соцiального консенсусу, навiть мiнiмального, по таких фундаментальних питаннях, як чи належнi держави бути свiтськими; у кому локалiзується моральна легiтимнiсть часткової корпоративної автономiї для iнтелектуалiв; допустимiсть iснування безлiчi релiгiй. Все це знайомi iсторiї. Вони начебто iсторiї тих, хто надiлений владою й привiлеями, хто прагне стримувати чинностi прогресу в ситуацiї, коли основнi полiтичнi й соцiальнi iнститути були усе ще пiдконтрольними першим.
Важливо вiдзначити, що протягом цього тривалого перiоду й тi, хто вiдстоював сучаснiсть технологiї, i тi, хто вiдстоював сучаснiсть звiльнення, найчастiше мали справу з тими самими могутнiми полiтичними супротивниками. Двi сучасностi, здавалося, виступали в тандемi, i деяким спадало на думку вдатися до формулювань, у яких мiж ними робилося розходження. Якщо й було якесь культурне протирiччя, то лише в тiм, що капiталiстична економiка полiтично й економiчно функцiонувала в рамках, що не забезпечували необхiдну геокультуру для її пiдтримки й посилення. Система в цiлому була не пристосована до своїх власних динамiчних навантажень. Подумки її можна представити як ту, що бореться iз самої собою. Триваюча дилема системи була геокультурною. Щоб капiталiстична миро економiка могла процвiтати й розширюватися, як того вимагала її внутрiшня логiка, їй була необхiдна ґрунтовне настроювання.
як епiцентр урагану. Вона обмежувалася по обидва боки (до й пiсля) деколонiзацiєю американського континенту - проголошення незалежностi бiлими поселенцями в Британськiй Пiвнiчнiй Америцi, в iспаноязичнiй Америцi й у Бразилiї; революцiя рабiв на Гаїтi й подавленi повстання корiнних американцiв, подiбнi до повстання Тупака Амару в Перу. Французька революцiя дала поштовх до такої боротьби за звiльнення в широкому розумiннi цього слова, так само як i що народжується по всiй Європi i її окраїнах - вiд Ірландiї до Росiї, вiд Іспанiї до Єгипту. Це вiдбулося не тiльки тому, що вона будила спiвчуття до французьких революцiйних доктрин, але також i тому, що вона викликала вiдповiднi дiї проти французького (тобто наполеонiвського) iмперiалiзму, убраного iм'ям тих же самих французьких революцiйних доктрин.
раптово злякалися чинностi поборникiв сучасностi звiльнення.
неможливим. І замiсть за роки з 1815 по 1848 була розроблена геокультура, призначена сприяти сучасностi технологiї, одночасно стримуючи сучаснiсть звiльнення.
роботи капiталiстичної економiки. Принаймнi, рокiв 150 це вдавалося. Ключем до операцiї з'явилася розробка iдеологiї лiбералiзму й прийняття її як емблеми капiталiстичної економiки.
Ідеологiї самi по собi з'явилися iнновацiєю, що виникла з нової культурної ситуацiї, створеною Французькою революцiєю 8). Тi, хто думав в 1815 р., що вiдновлюють порядок i традицiю, виявив, що насправдi вже занадто пiзно: трапився корiнний переворот у ментальностi й вiн iсторично необоротний. Саме широке визнання як самоочевиднi одержали двi радикально нових iдеї. Перша полягала в тому, що полiтичнi змiни - явище скорiше нормальне, нiж виняткове. Друга укладалася в тiм, що суверенiтет належить комусь суб'єктовi, iменованому «народом».
Обидвi концепцiї були вибухонебезпечнi. Зрозумiло, Священний Союз обидвi цi iдеї повнiстю вiдкинув. Однак у урядi британських торiй, уряд нової держави-гегемона у свiтовiй системi, вiдношення було далеко не настiльки однозначним, також як i в реставрованої монархiї Людовика XVIII у Францiї. Консервативнi у своїх iнстинктах, але розумнi у вiдправленнi влади, цi два уряди зайняли настiльки двозначну позицiю тому, що усвiдомлювали чиннiсть тайфуну суспiльної думки й вирiшили, що краще схилитися перед ним, нiж пiти на ризик бути змiщеними.
Так виникли iдеологiї, якi являли собою не що iнше, як полiтичнi стратегiї на тривалий перiод, що призначалися для того, щоб подолати з новою вiрою в нормальнiсть полiтичних змiн i у вищий моральний авторитет народу. Основних iдеологiй виникло три. Першої з'явився консерватизм - iдеологiя тих, хто перебував у найбiльшому жаху вiд нових iдей i думав, що вони з погляду моралi дурнi, тобто, тих, хто вiдкидав сучаснiсть як зло.
Лiбералiзм виник у вiдповiдь на консерватизм як доктрина тих, хто прагнув планомiрно досягти повного розквiту сучасностi, при мiнiмумi безладдя й при максимумi ретельно керованих манiпуляцiй. Як говорилося в постановi Верховного Суду США, коли в 1954 р. вiн визнав незаконним сегрегацiю, лiберали були переконанi, що змiни повиннi вiдбуватися «з усiєю доцiльною швидкiстю», що, як ми знаємо, на дiлi означає «не занадто швидко, але знов-таки й не занадто повiльно». Лiберали повною мiрою були прихильнi сучасностi технологiї, але вiд сучасностi звiльнення їм було трохи не по собi. Звiльнення для технологiв, думалося їм, - прекрасна iдея; звiльнення для звичайних людей, однак же, становило вiдому небезпеку.
реформ, проведеним зверху долiлиць. Їм не терпiлося скористатися всiма благами сучасностi - зрозумiло, сучасностi технологiї, але ще бiльше - сучасностi звiльнення. Вони пiдозрювали, цiлком коректно, що лiберали замишляли свiй «лiбералiзм» обмеженим як з погляду можливостi застосування, так i кола осiб, до яких було задумано застосувати його iдеї.
У виниклiй трiадi iдеологiй лiберали себе помiстили в полiтичний центр. Притiм що лiберали прагнули з багатьох областей прийняття рiшень усунути державу, особливо держава монархiчне, вони завжди з не меншою завзятiстю домагалися постановки держави в центр усякого розумного реформiзму. У Великобританiї, примiром, скасування «хлiбних законiв» з'явилася, без сумнiву, кульмiнацiєю тривалих зусиль, спрямованих на вiдсторонення держави вiд справи захисту внутрiшнiх ринкiв вiд iноземних конкурентiв. Але в те ж саме десятилiття той же самий парламент прийняв Фабричнi акти, що з'явилися початком (не кiнцем) тривалих зусиль, спрямованих на залучення держави до справи регулювання умов працi й зайнятостi.
бачилася необхiдним для здiйснення їхнього центрального завдання - розвивати сучаснiсть технологiї, у той же час завбачливо умиротворяти «небезпечнi класи». Таким способом вони сподiвалися попередити непередбаченi наслiдки концепцiї верховенства «народу», породженi сучаснiстю звiльнення.
У центральних зонах капiталiстичної економiки XIX сторiччя лiберальна iдеологiя виразилася в трьох головних полiтичних завданнях - досягненнi виборчих прав, побудовi держави добробуту й виробленню нацiональної iдентичностi. Лiберали сподiвалися, що сполученням цих трьох почав удасться умиротворити «небезпечнi класи» i, проте, забезпечити при цьому сучаснiсть технологiї.
Дискусiя навколо виборчих прав безупинно тривала все сторiччя й далi. На практицi було наявною безупинно, що йде нагору крива, поширення прав участi в голосуваннi на всi новi категорiї осiб у бiльшостi країн у такому порядку: спочатку дрiбнi власники, що потiм не мають власностi особи чоловiчої статi, потiм бiльше молодi люди, потiм жiнки. Лiберали зробили ставку на те, що колись виключенi категорiї осiб, одержавши право брати участь у голосуваннi, приймуть iдею того, що перiодичне голосування являє собою всю повноту полiтичних прав, на якi цi категорiї претендували, i тому залишать бiльше радикальнi iдеї про дiючу участь у колективному прийняттi рiшень.
коли вона вперше початку знижуватися. По сутi держава добробуту мiстило в собi соцiальну заробiтну плату, у якiй частина (зростаюча частина) доходу найманих робiтникiв надходила не прямо - у конвертi вiд роботодавця, а побiчно - через державнi органи. Ця система частково вiдривала дохiд вiд роботи; вона забезпечувала зразкове вирiвнювання заробiтної плати по рiвнях квалiфiкацiї й часткам ренти в заробiтнiй платi; i переносила частина переговорiв мiж працею й капiталом на полiтичну арену, де, завдяки своїм виборчим правам, робiтники розташовували трохи могутнiшими важелями тиску. Однак же держава добробуту для робiтникiв, що перебувають у нижнього кiнця шкали заробiтної плати, зробило менше, нiж для середньої верстви, що збiльшувався в розмiрах, а його полiтично центральне положення ставало мiцною опорою центристських урядiв - прихильникiв активного посилення лiберальної iдеологiї.
Нi виборчих прав, нi держави добробуту (нi навiть т i iншого разом узятого) все-таки було б недостатньо для приборкування небезпечних класiв, якщо не додати третю найважливiшу змiнну, за допомогою якої досягалося те, що цi небезпечнi класи не вдивлялися занадто вуж пильно, наскiльки великi поступки, пов'язанi з наданням виборчих прав i державотворенням добробуту. В 1845 р. Бенджамин Дизраелi, перший граф Биконсфилд, майбутнiй прем'єр-мiнiстр Великобританiї вiд «освiчених консерваторiв», опублiкував роман, озаглавлений «Сибилла, або Двi нацiї». У введеннi Дизраелi говорить нам, що тема добутку - «Положення народу» - у той рiк видимо настiльки жалюгiдне, що, щоб не бути обвинуваченим читачами в перебiльшеннi, автор «порахував абсолютною необхiднiстю приховати багато чого справжнє». Складовою частиною сюжету роману є сильне тодi чартистський рух. Це роман про «двi нацiї Англiї - багатих i бiдних», якi, як можна припустити, походять вiд двох етнiчних груп, норманiв i саксiв.
На заключних сторiнках Дизраелi пише, що формальнi полiтичнi реформи, стало бути, класичний лiбералiзм, має лише обмежене значення для «народу». У нього читаємо:
Письмова iсторiя нашої країни за останнiй десяток царювань є лише фантазмом, що надає походженню й слiдствам суспiльних справ характер i вiдтiнок, у всiх вiдносинах вiдмiннi вiд їхньої природної форми й фарбування. У цiй могутнiй мiстерiї всi думки й речi приймають вид i звання, противне їхнiй дiйснiй якостi й стилю: Олiгархiю кликали Вiльнiстю; виняткове Жрецтво охрестили Нацiональною церквою; Верховна влада була iм'ям того, що влади не мало, тодi як владою абсолютної володiли тi, хто себе видавали за слуг Народу. У себелюбних звадах клiк з iсторiї Англiї виявилися вимазанi два великих суб'єкти - Монарх i Юрба; у мiру того як убувала влада Корони, зникали привiлею Народу, нарештi скiпетр не перетворився в балаган.
Але всьому приходить свiй Час, от i розум Англiї став пiдозрювати, що iдоли, яким так довго поклонялися, так оракули, якi так довго бентежили, не щирi. І пiднiмається в цiй країнi шепiт, що Вiрнiсть - не фраза, Вiра - не вигадництво, а Воля Народу - щось бiльше розширювальне й iстотне, нiж нечисте вiдправлення священних прав верховної влади полiтичними класами.
Якщо Великобританiя (i Францiя, а по сутi й всiх країн) була країною iз двома нацiями - Багатими й Бiдними, то ясно, що рiшення Дизраелi полягало в тому, щоб зробити з них одну єдину - єдину в настрої, єдину в лояльностi, єдину в самозреченнi. Це «єднання» ми називаємо нацiональною iдентичнiстю. Велика програма лiбералiзму укладалася не в тiм, щоб зробити з нацiй держави, але в тiм, щоб з держав створити нацiї. Інакше кажучи, стратегiя укладалася в тiм, щоб взяти всiх проживаючих у границях держави - колись «пiдданих» короля-суверена, нинi «народ» - джерело верховної влади - i зробити їх всiх «громадянами», що ототожнюють себе зi своєю державою.
На практицi це досягалося завдяки рiзним iнституцiональним вимогам. Правила рiзнилися, але завжди мали тенденцiю до виключення (з бiльшою або меншою строгiстю) новоприбулих («мiгрантiв»), при цьому звичайно включаючи всiх тих, хто вважався «нормально» проживаючої на територiї держави. Єднiсть цiєї останньої групи потiм звичайно пiдсилювалося завдяки руху до мовної однаковостi: єдинiй мовi в межах держави й, що нерiдко бувало настiльки ж важливо, до мови, вiдмiнному вiд мови сусiднiх держав. Це досягалося за рахунок вимоги, щоб усяка дiяльнiсть держави велася єдиною мовою, за рахунок пiдтримки активностi академiчної унiфiкацiї мови (наприклад, нацiональних академiй, що здiйснюють контроль за словниками), а також за рахунок примуса мовних меншостей до оволодiння цiєю мовою.
Великими iнститутами в справi єднання народу з'явилися освiтня система й збройнi сили. Принаймнi, у всiх центральних країнах початкове утворення стало обов'язковим, а в багатьох з них - i вишкiл теж. Школи й армiї вчили мовам, цивiльним обов'язкам i нацiональнiй лояльностi. Протягом сторiччя держави, якi були двома «нацiями» Багатих i Бiдних, норманiв i саксiв - стали однiєї нацiями стосовно самих себе, у даному конкретному випадку - «англiйцями».
У завданнi створення нацiональної iдентичностi не слiд упускати й ще один стрижневий елемент - расизм. Расизм поєднує расу, що, як передбачається, є вищою. Вiн поєднує її в лонi держави за рахунок меншостей, що пiдлягають виключенню з повних або часткових прав громадянства. Але вiн же поєднує «нацiї» нацiональної держави й стосовно iншого миру; не тiльки стосовно сусiдiв, але ще бiльше стосовно периферiйних зон. В XIX в. держави центра стали нацiональними державами, попутно стаючи iмперськими державами, якi засновували колонiї в iм'я « мiсiї, що цивiлiзує».
Небезпечним класам центральних держав цей лiберальний пакет, що складається з виборчих прав, держави добробуту й нацiональної iдентичностi, дарував насамперед надiю - надiю на те, що поступовi, але безперервнi реформи, обiцянi лiберальними полiтиками й технократами, зрештою приведуть до полiпшення життя й для небезпечних класiв, до вирiвнювання оплати працi, до зникнення «двох нацiй». Зрозумiло, надiю дарували безпосередньо, але неї дарували й бiльше витонченими методами. Дарували її у формi iсторичної теорiї, що, пiд рубрикою необорного прагнення людини до волi, постулювала це полiпшення умов життя як щось невiдворотне. Це була так звана вигська iнтерпретацiя iсторiї. Як би не бачилася культурно-полiтична боротьба в перiод з XVI по XVIII ст., в XIX в. цi двi сутички - за сучаснiсть технологiї й за сучаснiсть звiльнення - були рiшучим образом ретроспективно визначенi як єдина боротьба, зосереджена навколо соцiального героя-iндивiда. Це було серце iнтерпретацiї iсторiї. Ця ретроспективна iнтерпретацiя сама була частиною, а по сутi справи й найважливiшою частиною, процесу впровадження геокультури, що домiнує в XIX в., у капiталiстичну економiку.
Звiдси, саме в той момент iсторичного часу, коли в очах представникiв пануючих страт цi двi сучасностi бачилися бiльш, нiж коли-або, що розходяться й навiть конфронтуючими Один одному, офiцiйна iдеологiя (домiнуюча геокультура) проголосила, що вони обидвi тотожнi. Пануючi страти почали велику освiтню кампанiю (з використанням шкiльної системи й збройних сил), щоб запевнити свої внутрiшнi небезпечнi класи в цiй тотожностi мети. Задум полягав у тому, щоб переконати небезпечнi класи вкласти свої чинностi в сучаснiсть технологiї, замiсть того щоб вимагати сучасностi звiльнення.
На iдеологiчному рiвнi саме через це вiдбувалася вся класова боротьба XIX в. И в тiй мерi, у який робоче й соцiалiстичне рухи прийшли до визнання провiдної ролi й навiть верховенства сучасностi технологiї, вони цю класову боротьбу програли. Вони промiняли свою лояльнiсть державам на дуже скромнi (нехай i реальнi) поступки в досягненнi сучасностi звiльнення. І на той час як наступила Перша свiтова вiйна, усяке почуття верховенства боротьби за сучаснiсть звiльнення справдi згасло, а робiтники кожної з європейських країн замикалися навколо священного прапора й нацiональної честi.
полiтичний розлам у свiтовiй системi. Європейськi держави ледь встигли реалiзувати свої останнi свiтовi завоювання останньої третини XIX в., коли почався вiдкiт Заходу.
личинами, i рiзним ступенем успiху. У перiод з 1900 по 1917 р. рiзноманiтнi форми нацiоналiстичних повстань i революцiй були вiдзначенi в Мексицi й Китаї, в Ірландiї й Індiї, на Балканах i в Туреччинi, в Афганiстанi, Персiї й в арабському свiтi. Новi «небезпечнi класи» тепер почали пiднiмати голову; вони пiднiмали прапор сучасностi звiльнення. І справа не в тiм, що вони були проти сучасностi технологiї, а в тiм, що їхня власна надiя на технологiчну модернiзацiю мислилася ними як функцiя вiд попереднього досягнення звiльнення.
Сполученi Штати. Але тi ж самi роки, i роки наступнi, були перiодом куди бiльше фундаментальної сутички мiж Пiвнiччю й Пiвднем. Уже який раз, що панують страти (локалiзованi на Пiвночi) спробували переконати новi небезпечнi класи в тотожностi двох сучасних епох. Вудро Вiльсон висунув принцип самовизначення нацiй, а президенти Рузвельт, Трумен i Кеннедi запропонували проблему економiчного розвитку слаборозвинених країн - у свiтовому масштабi структурнi еквiваленти загального виборчого права й держави добробуту на нацiональному рiвнi усерединi зони центральних держав.
Поступки були справдi скромнi. Пануючi страти запропонували також «iдентичнiсть» у формi єдностi вiльного миру проти миру комунiстичного. Але ця форма iдентичностi була зустрiнута з величезною пiдозрою так званим «третiм миром» (тобто периферiйними й напiвпериферiйними зонами мiнус так званий радянський блок). «Третiй мир» розглядав так званий «другий мир» як у дiйсностi стосовний до його власної зони й тому що об'єктивно перебуває в тiм же таборi. Однак, зштовхнувшись iз реальностями моцi США в сполученнi iз символiчно (але по бiльшiй частинi лише символiчно) опозицiйною роллю СРСР, «третiй мир» в основному вiддав перевагу неприєднанню, i це означало, що вiн так i не «ототожнив» себе iз центральною зоною подiбно тому, як працюючi класи усерединi центра у свiй час дiйшли до само ототожнення з пануючими стратами в загальному нацiоналiзмi й расизмi. Лiберальна геокультура у свiтовому масштабi в XX в. дiяла не так добре, як у нацiональному масштабi в центральних зонах столiття XIX.
Але все-таки лiбералiзм ще був у чинностi. Вiльсоновський лiбералiзм зумiв спокусити й приборкати ленiнський соцiалiзм шляхами, паралельними тим, якими в XIX в. європейський лiбералiзм спокусив i приборкав соцiал-демократiю. Ленiнською програмою стала не свiтова революцiя, але антиiмперiалiзм плюс будiвництво соцiалiзму, що при ближчому розглядi виявлялося всього лише риторичними варiантами вiльсоновське-рузвельтовських концепцiй самовизначення нацiй i економiчного розвитку слаборозвинених країн. У ленiнськiй реальностi сучаснiсть технологiї знову стала випереджати сучаснiсть звiльнення. І так само, як пануючi лiберали, що нiбито протистоять їм ленiнiсти затверджували, що на дiлi цi двi сучасностi тотожнi. І за допомогою ленiнiстiв лiберали Пiвночi почали потроху обробляти нацiонально-визвольнi рухи Пiвдня в напрямку цiєї тотожностi двох епох.
В 1968 р. Це зручне концептуальне розмивання границь мiж двома епохами було енергiйно оскаржене всесвiтньою революцiєю, що прийняла форму переважно, але не винятково, студентських повстань. У Сполучених Штатах i Францiї, у Чехословаччинi й Китаї, у Мексицi й Тунiсi, у Нiмеччинi i Японiї траплялися хвилювання (iнодi з людськими жертвами), якi, при локальних розходженнях, усе в основному мали тi самi принциповi проблеми: сучаснiсть звiльнення - так i не досягнута. Сучаснiсть технологiї - пiдступна пастка; лiбералам всiх мастей - лiберальним лiбералам, консервативним лiбералам i особливо лiбералам-соцiалiстам.
1. Поппер К. Вiдкрите суспiльство i його вороги. - К., 2004
2. Шварценберг Р. Ж. Полiтична соцiологiя. - К., 2005
3. Шаран П. Порiвняльна полiтологiя. - К., 2001
4. Лефор К. Демократия 50/50: опыт словаря нового мышления. – М., 1989
5. Леге Ж. М. Кого страшит развитие науки. – М., 1988
|
