Ідейно-полiтичнi течiї в Українi
План
Вступ
1. Лiвi сили
2. Соцiал-лiберальний напрямок
3. Неоконсервативний напрям
4. Нацiоналiстична течiя
Висновок
Список використаної лiтератури
Вступ
Вперше у науковий обiг поняття "iдеологiя" ввiв французький мислитель Д. де Тресi. Вiн тлумачив iдеологiю як науку про людське мислення та суспiльнi iдеї, яка повинна знайти пояснення у свiтосприйняттi та явищах свiдомостi через засади етики, моралi, полiтики. З часiв Великої Французької революцiї iдеологiю розглядають як реальну силу, яка вiдiграє важливу роль у життi людини i суспiльства. Американський учений Т. Парсонс вiдзначав здатнiсть iдеологiї згуртовувати людей, а Д. Белл вважав, що iдеологiя поєднує рiзнi види емоцiйної енергiї та спрямовує їх у полiтику.
Жодна влада не обходиться без iдеологiї, яка надає їй доцiльного характеру, орiєнтуючи громадян на певну систему цiнностей, норм поведiнки, вiдповiдний спосiб життя. На думку К. Гаджiєва, за допомогою iдеологiчних категорiй обґрунтовуються або заперечуються тi чи iншi полiтичнi iнститути, соцiально-полiтичнi доктрини, напрямки дiї. Полiтичнi функцiї iдеологiї полягають у створеннi позитивного образу впроваджуваної полiтичної лiнiї, її вiдповiдностi iнтересам певної соцiальної групи, держави, в стимулюваннi цiлеспрямованих дiй, вчинкiв громадян та їх об'єднань. Ідеологiя прагне iнтегрувати суспiльство на базi iнтересiв певної соцiальної чи нацiональної групи, або на базi сформованих цiлей, котрi не опираються на якiсь соцiально-економiчнi прошарки населення. О. В. Лазаренко та О. О. Лазаренко вважають, що "функцiєю iдеологiї є також духовне вiдображення реального свiту та створення перспективного проекту або начерку полiтичного простору". Ідеологiя має три стадiї розвитку. Перша стадiя - найтривалiше - це стадiя революцiйної боротьби, яка передбачає схематично такий цикл: рiвень емоцiй - рiвень iдей - рiвень дiй. Друга стадiя - це пiсляреволюцiйне вiдчуження. Третя стадiя - зародження нової iдеологiї.
По-справжньому конструктивна iдеологiя повинна вiдповiдати життєвим реалiям i опиратися на досягнення науки. Рiзнi форми власностi, полiтичний плюралiзм, багатопартiйнiсть у демократичних державах передбачають й iдеологiчне багатоманiття, конкуренцiю рiзних iдеологiй. Але жодна iдеологiя в демократичному суспiльствi не повинна бути державною, примусовою, офiцiйною, тобто виключається iдеологiчний монополiзм. Гасло "деiдеологiзацiї", активно проголошуване в Українi на початку 90-х рокiв, не мало анархiстського сенсу, а спрямовувалося проти iдеологiї тоталiтаризму, проти того, щоб якась iдеологiя нав'язувалася сiм громадянам як обов'язкова [4].
Полiтична iдеологiя – це система концептуально-оформлених уявлень iдей i поглядiв на полiтичне життя, яке вiдбиває iнтереси, свiтогляд, iдеали, умонастрої людей, класiв, нацiй, суспiльства, полiтичних партiй, громадських рухiв та iн.
(оновлена) (КПУ(о)), Всеукраїнське об’єднання лiвих «Справедливiсть»;
- соцiально-лiберальний (лiвоцентристський та центристський) – Соцiал-демократична партiя України (СДПУ), Соцiал-демократичний союз, «Батькiвщина», Лiберальна партiя України (ЛПУ), Народно-демократична партiя України (НДПУ), Партiя «Реформи i порядок» (ПРП);
християнська партiя (РХП);
нацiоналiстiв в Українi (ОУН), Соцiал-нацiональна партiя України (СНПУ), Конгрес українських нацiоналiстiв (КУН).
У сучасному демократичному суспiльствi партiї слугують ланкою, яка поєднує громадян i владу, за допомогою партiй громадяни виражають i захищають свої iнтереси, i коригують напрямок суспiльного розвитку [1].
Лiвi сили не є однорiдними в iдеологiчному аспектi й репрезентують як ортодоксальнi комунiстичнi (марксистсько-ленiнськi) iдеї, так i соцiал-демократичнi. Основнi iдеологiчнi цiнностi лiвих ґрунтуються на таких iдеях: вiдновлення рад депутатiв трудящих, скасування iнституту президента; збереження прiоритету державної i колективної форм власностi у змiшанiй економiцi; адмiнiстративний контроль за цiнами; нацiоналiзацiя приватизованих стратегiчних галузей промисловостi; усунення конституцiйним шляхом панiвного «антинародного» режиму вiд влади; пiдтримка iдеї панславiзму i православ’я; утворення конфедеративних вiдносин України з державами СНД з єдиним економiчним простором i об’єднаними збройними силами; забезпечення росiйськiй мовi статусу державної.
Лiвi виступають також проти мiжнародних фiнансових корпорацiй як таких, що пропонують руйнiвний для української економiки варiант реформування, а також проти купiвлi продажу землi, приватизацiї колгоспної власностi. Серед лiвих є розбiжностi щодо мiжнародної орiєнтацiї: однi пiдтримують оновлений союз, iншi – за тiсну спiвпрацю в рамках СНД. Вони також рiзняться в поглядах щодо антикризових заходiв уряду i тактики взаємодiї з виконавчою владою.
На нинiшньому етапi лiвi переживають глибоку кризу, вони втратили домiнуюче становище у Верховнiй Радi, з бiльшостi перетворилися у меншiсть. Це спричинилося до появи у комунiстичному русi нових органiзацiй, якi здебiльшого орiєнтуються на соцiал-демократичнi цiнностi та обстоюють iдею нацiональної держави [1, с.].
Володимир МАЛИНКОВИЧ, полiтолог:
— Є досить багато прикладiв українського комунiзму, так би мовити орiєнтованого на українську державнiсть. Лiвий рух в Українi практично завжди був основним. Адже УНР будувався представниками соцiалiстичного напряму. Винниченко, як ми знаємо, був соцiалiстом i досить радикальним соцiалiстом, так само ми знаємо, що був такий рух, i досить могутнiй, як нацiонал-комунiсти, був Шумський. По сутi, все українське «вiдродження» 20-х рокiв — це вiдродження лiве. І такi люди, як Хвильовий, Микитенко, були українськими патрiотами i дотримувалися лiвих i навiть радикально лiвих поглядiв. Так що я не бачу нiякого протистояння мiж iдеєю лiвого комунiстичного руху i українським патрiотизмом. Інша справа, що «нашi» українськi комунiсти — це не стiльки лiвi комунiсти, скiльки продовжувачi традицiй Радянського Союзу. І тому партiя, яка у нас називається комунiстичною, на чолi з незмiнним Симоненком, насправдi має мало спiльного з марксистсько-ленiнською iдеологiєю. А ось росiйськi комунiсти, типу Зюганова — передусiм росiйськi нацiоналiсти i шовiнiсти, а потiм вже комунiсти. Я цiлком допускаю iснування комунiстичних партiй в українськiй державi, вважаю, що вони мають перспективу. На мою думку, тривалий час вони були i будуть однiєю iз найсильнiших, нинi iснуючих партiй. В Українi дуже багато соцiальних проблем, дуже багато людей, потерпiлих вiд реформ, i вони ще довго будуть пiдтримувати комунiзм. Крiм того, ми чудово знаємо досвiд Європи, де iснують євро-комунiстичнi партiї, i в рядi країн вони займають досить сильнi позицiї. І я думаю, що у нас вони будуть ще бiльш сильними, тому, що ми країна бiдна. «Наша» комунiстична партiя може перетворитися в партiю типу iспанської або, скажiмо, колишньої iталiйської. [5]
Лiбералiзм XIX ст. французькими просвiтниками, а на середину XIX ст. сформувався як iдеологiя та фiлософiя. Засновниками лiбералiзму є Б. Констан та А. де Токвiль. До фундаторiв лiберальної iдеологiї вiдносяться англiйськi мислителi Дж. Локк, А. Смiт, І. Бентам; французькi вченi - Ш. -Л. Монтеск'є, Ф. Гiзе; нiмецькi - О. Кант, В. Гумбольт; американськi - Т. Джеферсон, Д. Медiсон та iн.
Серед українських мислителiв iдеологiю лiбералiзму розвивали М. Драгоманов Б. Кiстякiвський та iн.
Основнi iдеї лiбералiзму
:
• iндивiдуальна свобода є найважливiшою умовою реалiзацiї творчого потенцiалу особи;
• рiвнiсть усiх громадян перед законом;
• принципи полiтичного плюралiзму;
• свобода думок, поглядiв, переконань, совiстi, слова;
• лiквiдацiя будь-якої регламентацiї державою економiчного життя; • свобода вибору роду занять;
• запровадження загального виборчого права.
На початку XX ст. у багатьох державах, в основi полiтики яких була лiберальна iдеологiя, вiдбулася гостра економiчна криза, в умовах якої лiберали переглядали деякi теоретичнi положення i принципи свого вчення. В основу новоутвореної форми лiбералiзму
- покладенi iдеї англiйського економiста Ц. Кейнса. Серед неолiбералiв - Ф. Хайєк, Дж. Гелбрейт, Р. Даль, Ф. Д. Рузвельт.
Основнi iдеї неолiбералiзму в Українi:
- до функцiй держави вiдносяться захист пiдприємництва, ринку i конкуренцiї вiд монополiзму, розробка загальної стратегiї економiчного розвитку; - соцiальний захист громадян: безплатна освiта, державна медична допомога, створення системи соцiального забезпечення; - забезпечення рiвних соцiальних можливостей у здiйсненнi основних прав людини.
людина є вiльною iстотою, яка пiдкоряється лише собi, а завдання держави - забезпечити умови для самореалiзацiї особи. Ідеологи лiбералiзму розглядали його як заснований на особистiй iнiцiативi та свободi вибору спосiб дiй, готовнiсть до сприйняття нових iдей, заперечення проти диктату влади. Найважливiше твердження лiбералiзму - необхiднiсть встановлення балансу мiж сферами суспiльства та особистими iнтересами людини.[4]
Специфiка полiтичної орiєнтацiй соцiально-лiберального напрямку
- по-перше, на початку свого зародження одна частина лiбералiв та соцiал-демократiв орiєнтувалися на стратегiчне партнерство з Росiєю i країнами СНД, висували iдеї двомовностi та подвiйного громадянства, федеративного устрою України, а iншi обстоювали iдеї, близькi до нацiонал-демократiї;
- по-друге, одна частина полiтичного спектра декларувала соцiал-демократичнi цiнностi, iнша – лiберальнi або взагалi не мала виразної iдеологiчної спрямованостi;
- по-третє, за походженням цi партiї, як правило, є партiями правлячої бюрократiї i олiгархiв;
- по-четверте, справжнiм прiоритетним завданням для цього спектра партiй є змiцнення влади для реалiзацiї iнтересiв фiнансово-промислових груп, якi вони репрезентують;
- по-п’яте, в мiжнароднiй полiтицi такi партiї орiєнтуються на iдею балансування мiж Заходом i Росiєю, використовуючи кон’юнктуру тимчасових вигод вiд спiвробiтництва на європейському та iнших геополiтичних просторах.
У програмах партiй цього напряму закладено здебiльшого iдей, якi, на перший погляд, видаються привабливими, але насправдi не передбачають виходу з кризи. До таких можна вiднести: пiдтримку нацiонального виробника; зниження податкового тиску без вказiвки на джерела розширення основи оподаткування; соцiальний захист населення (а не певних груп); народну приватизацiю. Реалiзацiя цих iдей у пiдсумку призведе до утвердження латиноамериканської моделi (олiгархо-кланової) суспiльного розвитку 60 – 80-х рокiв.
Лiберально-реформiстська модель суспiльного розвитку України найбiльш чiтко сформульована в програмi ПРП i частково в програмах НДПУ i ЛПУ, якi передбачають: жорстку монетарну полiтику; радикальну реформу фiнансово-бюджетної системи, орiєнтовану на бездефiцитний (профiцитний) бюджет зi змiщенням акцентiв iз переважно економiчних прiоритетiв на соцiальнi, децентралiзацiю державного бюджету; жорсткий i прозорий контроль за витрачанням бюджетних коштiв; створення правової системи, адекватної європейським стандартам; лiбералiзацiю зовнiшньоекономiчної дiяльностi, перехiд на правила ВТО i вiльної європейської торгiвлi, iнтеграцiя України до євроатлантичних структур; перехiд вiд сертифiкатної до грошової приватизацiї з масштабним залученням прямих iноземних iнвестицiй [1, с. 398].
Неоконсервативний напрям
Е. Берг "Французька революцiя" (1710) - одне iз найфундаментальнiших дослiджень про iдеологiю консерватизму. Саме у цiй працi виведено систему цiнностей консерватизму
, до яких Е. Берк вiдносив:1. Релiгiйнi i духовнi цiлi полiтичної дiяльностi;
3. Культ традицiй, нацiональної культури, патрiотизму;
4. Авторитет церкви, сiм'ї, школи;
6. Сильна iєрархiчна держава;
8. Поступовiсть i обережнiсть процесу соцiальних змiн;
9. Наслiдуванiсть розвитку;
10. Історична єднiсть минулого, сьогодення, майбутнього;
Основнi iдеї класичного консерватизму
:
• визнання обмежених можливостей людського розуму у пiзнаннi суспiльства та недосконалостi людської природи; • в економiчнiй сферi акцент робиться на розвитку приватного пiдприємництва, запереченнi жорсткого контролю держави за функцiонуванням економiки;
• недоторканiсть, святiсть приватної власностi;
• ефективна державна влада, основним завданням якої є пiдтримка законностi та правопорядку в суспiльствi;
• ставлення до Конституцiї як до Богом даного порядку;
• переконанiсть про вроджену нерiвнiсть людей;
• консерватизм - контрреволюцiйна доктрина;
• держава вторинна щодо громадянського суспiльства, яке має морально-релiгiйнi засади;
К. Етитейн видiляв серед послiдовникiв консерватизму: 1) прихильникiв такого порядку речей, який вже склався у суспiльствi;2) "реформаторiв", котрi виступають за обережнi змiни в суспiльствi;3) "реакцiонерiв", якi вимагають повернення до певної полiтичної ситуацiї минулого.
неоконсерватизм республiканцi у США, торi у Великобританiї, голiсти у Францiї, християнськi демократи у Італiї, ФРН та iн.
У теорiях неоконсерватизму видiляються такi двi важливi думки
:
2) iдея змiцнення полiтичної та духовної єдностi нацiї, збереження її самобутностi.
Неоконсерватори вважають, що прiоритетними в соцiальному розвитку є iнтереси держави та нацiї, а не окремого iндивiда.
Основнi iдеї неоконсерваторiв
:
• формування сильної влади, збереження в суспiльствi сильної позицiї держави; • допуск до полiтичної влади лише представникiв елiтних прошаркiв суспiльства; • сила державної влади - в її професiоналiзмi та моральностi; • у мiжнародних вiдносинах на першому планi повиннi бути нацiональнi iнтереси, насамперед економiчна зацiкавленiсть. В цiлому, консерватизм не суперечить iдеї розвитку, а лише прагне щоб розвиток був органiчним i майбутнє не знищувало минулого. Росiйський мислитель М. Бердяєв писав: "Нещасна доля тiєї країни, в якiй немає здорового консерватизму, закладеного в самому народi, нема вiрностi, нема зв'язку з пращурами".[4]
та розв’язати проблеми сучасного розвитку. Цi партiї на вiдмiну вiд соцiально-лiберальних виникли на ґрунтi масового нацiонального руху за незалежнiсть України та її демократичний розвиток. Вони бiльш послiдовно орiєнтуються на iнтеграцiю з європейськими структурами та на вихiд України iз СНД, займають жорсткiшу антикомунiстичну позицiю. Крiм того, неоконсервативнi партiї продовжують надавати перевагу етнокультурним факторам державотворення над соцiально-економiчними.
В останнi роки ХХ ст. нацiональна демократiя пережила глибоку кризу (вiдбулися розколи УРП, ДПУ, НРУ).
Християнсько-демократичнi сили мають ще слабшi позицiї в українському полiтикумi. Основнi причини: партiї декларують у загальних рисах цiнностi європейського християнської демократiї, але не вказують на механiзми розв’язання суспiльних проблем у контекстi європейського християнського консерватизму; iснують глибокi мiжконфесiйнi суперечностi в українському суспiльствi; вiруючi релiгiйних органiзацiй переважно орiєнтуються на культурно-обрядовi, а не на морально-етичнi, соцiальнi iдеї церкви.
Не позбавлена строкатостi й фрагментарностi дiяльнiсть партiй нацiоналiстичного напряму. Якщо УНА намагається проповiдувати iдеї iнтегрального нацiоналiзму, то КУН сповiдує погляди демократичного нацiоналiзму з елементами соцiал-демократiї щодо розв’язання соцiально-економiчних проблем. Або, якщо УНА стоїть на позицiях створення слов’янської федерацiї з центром у Києвi, то СНПУ виступає за iнтеграцiю до європейських структур як необхiдний тимчасовий захiд для виходу України з-пiд опiки Москви i змiцнення держави.
Основними iдеологiчними прiоритетами правих радикалiв є проголошення прiоритетностi прав нацiї i держави над правами особи, розумiння нацiї як етнiчної категорiї; захист українського етносу в своїй державi; орiєнтацiя на самобутнiй шлях розвитку України, глибоке вiдмежування вiд Росiї, а також обмеження впливiв «лiберального» Заходу; протекцiонiзм щодо нацiонального виробника; обстоювання твердого правового i морального порядку, а також сильної нацiональної авторитарної особистостi (глави держави); забезпечення могутностi держави шляхом розвитку вiйськового комплексу, iнформацiйних технологiй (найбiльш жорстко захищали необхiднiсть збереження ядерної зброї i обстоюють ядерний статус держави в майбутньому) [1, с. 398-399]
:
- формування сильної влади збереження в суспiльствi сильної позицiї держави;
- допуск до полiтичної влади лише представникiв елiтних прошаркiв суспiльства;
- сила державної влади – в її професiоналiзмi та моральностi;
- у мiжнародних вiдносинах на першому планi повиннi бути нацiональнi iнтереси, насамперед, економiчна зацiкавленiсть.
У цiлому, консерватизм не суперечить iдеї розвитку, а лише прагне, щоб розвиток був органiчним i майбутнє не знищувало минулого [2,с. 180] .
Нацiоналiстична течiя
Основними iдеологiчними прiоритетами правих радикалiв є:
- захист українського етносу в своїй державi;
- орiєнтацiя на самобутнiй шлях розвитку України, глибоке вiдмежування вiд Росiї, а також обмеження впливiв «лiберального» Заходу;
- протекцiонiзм щодо нацiонального виробника;
- обстоювання твердого правового i морального порядку, а також сильної нацiональної авторитарної особистостi (глави держави);
- забезпечення могутностi держави шляхом розвитку вiйськового комплексу, iнформацiйних технологiй (найбiльш жорстко захищали необхiднiсть збереження ядерної зброї i обстоюють ядерний статус держави в майбутньому) [1, с. 399-400].
Висновок
Аморфнiсть i еклектичнiсть є iстотними рисами не тiльки iдеологiчних систем українських партiй, а i їхньої органiзацiйної структури. За органiзацiйною структурою бiльшiсть партiй в Українi мають характер масових та партiй виборцiв. Органiзацiйна структура українських партiй не вiдповiдає сучасному розумiнню партiї як полiтичного пiдприємства в умовах функцiонування конкурентного полiтичного ринку, а скорiше нагадує напiвтiньову, напiвзакриту структуру для обслуговування iнтересiв вузьких кiл бiзнесових та полiтичних угруповань. Завдяки цим обставинам сформувалися такi характернi риси структурного або демократичного централiзму у внутрiшньопартiйному життi; поєднання представницьких, арбiтражних i виконавчих функцiй на рiвнi партiйного керiвництва; вiдсутнiсть фахового партiйного апарату, який би володiв сучасними полiтичними технологiями; вiдсутнiсть партiйних фракцiй, якi б стимулювали внутрiшньопартiйну конкуренцiю, та вiдсутнiсть цивiлiзованого механiзму формування партiйного лiдерства; спрощений (неринковий) механiзм полiтичної мотивацiї, який робить успiх партiйної кар’єри залежним здебiльшого вiд клiєнтельських стосункiв з партiйними лiдерами. а не вiд заслуг перед партiєю; непрозорий механiзм розподiлу партiйних фiнансiв; залежнiсть партiйних лiдерiв вiд владних i олiгархо-кланових структур.
Загалом розпливчаста, недостатньо деталiзована нормативна основа партiйного будiвництва унеможливлює контроль за виконанням партiйних рiшень. Така органiзацiйна структура не сприяє також припливу до партiйних лав iнiцiативних, високоiнтелектуальних та моральних кадрiв, не забезпечує постiйної циркуляцiї, оновлення кадрового потенцiалу полiтичних партiй.
Методи i засоби дiяльностi полiтичних партiй поступово еволюцiонують вiд переважно авангардних до переважно парламентських. Проте в дiяльностi багатьох партiй дуже часто використовуються позапарламентськi методи боротьби (демонстрацiї, пiкети, мiтинги, страйки). Полiтичнi технологiї, якi використовують українськi партiї, мають примiтивний популiстський характер, зорiєнтованi не на далеку перспективу утвердження власного електорального сегмента, а на короткочасне манiпулювання стереотипами масової свiдомостi. Тому українськi партiї не намагаються сформувати своєї iдеологiчної позицiї в суспiльствi, здобувши таким чином масову пiдтримку своїх iдеологiчних прихильникiв, а постiйно пристосовуються до виборчої кон’юнктури, маневруючи мiж iдеологiчно неоднорiдними електоральними групами, владою та олiгархiчними угрупованнями.
Можна зазначити, що iдейно-полiтичний контекст в полiтичних орiєнтацiях українського суспiльства поступово зменшується, зростає пiдтримка помiркованих центристських оцiнок. Центристськi погляди превалюють серед прихильникiв соцiал-демократичної iдеї, нацiонал-демократичної, а також серед тих, хто не вiдносить себе до жодної течiї, тих, хто не визначився i тих, хто взагалi в них не розбирається. Той факт, що серед прихильникiв комунiстичної iдеї, а ще бiльше соцiалiстичної, неабияка частина надає перевагу державно-ринковiй моделi управлiння, свiдчить про те, що в очiкуваннях електорату лiвi течiї набувають бiльш лiберальних рис.
1) Гелiв С. Д., Рутар С. М. Полiтологiя: Навч. посiб. – 5-те вид., перероб. i доп. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2004. – 645 с.
2) Пiча В. М., Хома Н. М. Полiтологiя: Пiдручник для студентiв вищих закладiв освiти. - 5-те вид., виправ. І допов. – Львiв: «Магнолiя 2006», 2008. – 304 с.
3) Антонiна Колодiй Нацiональна iдея та iдейно-полiтичнi течiї в Українi. Тези до науково-практичної конференцiї. Опублiковано в кн.: «Українська нацiональна iдея та процес державотворення в Українi». - Львiв, 1997.
4). Українське суспiльство 1994-2004: Соцiол. монiторинг. — К., 2004. — С. 14.
5)Наталя ТРОФИМОВА, «День», Андрiй КРАВЕЦЬ, №160, п’ятниця, 7 вересня 2001
6) Шутов А. Ю. Политический процесс — теоретико-методологические аспекты: Автореф. дис. ... к. полiт. н. — М., 1993.
7) Україна — 2002. Монiторинг соцiальних змiн. — К. : Ін-т соцiологiї НАН України, 2002.
8) Борисюк В. Политология США об электоральных особенностях общества в конце ХХ в. // МЭ и МО. — 2002. — № 3.
9) Громадська думка населення України — березень 2004р. // Український Центр економiчних i полiтичних дослiджень iм. О. Разумкова. — К., 2004.
| 
