Ідеальна держава Платона

Ідеальна держава Платона Мiнiстерство фiнансiв України Буковинська державна фiнансова академiя „Ідеальна держава Платона” студентка І курсу групи МС – 13 Гайдиш Н. О. Викладач: Никифорук М. П. Чернiвцi - 2006 Змiст 2. Давньогрецький полiс як тип суспiльного i державного устрою...... 4 3.Ідеальна держава Платона...................................................................... 6 Вступ Якщо глянути на полiтичну карту свiту, то можна побачити, що наша планета складається з держав. На сьогоднiшнiй час кожна держава намагається бути iдеальною. Протягом багатьох столiть полiтики намагалися дати визначення та розтлумачити щож таке iдеальна держава. Нашу подорож у минуле, в iсторiю полiтико–правової думки, неможливо уявити собi без тривалої «зупинки» на територiї Стародавньої Грецiї. Адже тут зародилась наука про полiтику. Саме тут з'явились РЕАЛІСТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ ВЛАДИ (на вiдмiну вiд її мiфологiчних тлумачень), що, в свою чергу, спонукало до виникнення нового суспiльно–державного устрою, до утвердження ДЕМОКРАТИЧНОГО ПРАВЛІННЯ. Поява таких новацiй значною мiрою зумовлювалась специфiкою суспiльно–полiтичного ладу в давнiй Грецiї. Своє бачення iдеальної держави висунув Платон. На противагу реалiсту Сократу, грецький мислитель Платон (427–347 pp. до н. є.) розвинув у своїй фiлософiї таку полiтичну надбудову, такий «iдейний каземат» (у формi утопiчної концепцiї державного правлiння), виникнення якого ознаменувало початковий рух полiтичної теорiї у напрямку, м'яко кажучи, далекому i вiд людської свободи, i вiд реально втiлюваних можливостей державної влади. Сказане, звичайно, не означає, що творчу iдейно–полiтичну спадщину Платона слiд оцiнювати однозначно i то лише суто негативно. Зовсiм нi. У нiй мiститься багато значних iдей iз галузi гносеологiї (теорiї пiзнання), мистецтва, сфери культури тощо. Та й у теорiї полiтики вiн залишив для нащадкiв щедрий ужинок аналiтичного матерiалу, осмислення якого протягом столiть i тисячолiть мало повчальне значення. Тим бiльше в галузi держави i права, полiтики КОНЦЕПЦІЇ ВЛАДИ (на вiдмiну вiд її мiфологiчних тлумачень), що, в свою чергу, спонукало до виникнення нового суспiльно–державного устрою, до утвердження ДЕМОКРАТИЧНОГО ПРАВЛІННЯ. Поява таких новацiй значною мiрою зумовлювалась специфiкою суспiльно–полiтичного ладу в давнiй Грецiї. до нього поселення. Полiсна органiзацiя спиралася на економiчний та полiтичний суверенiтет*, який поширювався на всю полiсну територiю, передбачав для кожного громадянина можливiсть, а часто й обов'язок брати участь у вирiшеннi державних питань, у визначеннi долi своєї батькiвщини. Тим самим полiс виступає в iсторiї як реальна єднiсть полiтичної структури i громадянського суспiльства – єднiсть, що сприяла розвитку полiсного патрiотизму, духу рiвноправностi й свiдомого виконання законiв вiтчизни, якi, як правило, закрiплювались у виглядi писаної конституцiї. КОНКРЕТНІ ФОРМИ ПОЛІСНОГО УСТРОЮ ВІДЗНАЧАЛИСЬ ВЕЛИКОЮ РІЗНОМАНІТНІСТЮ, ПОВ'ЯЗАНОЮ З ТЯЖІННЯМ КОНКРЕТНИХ ДЕРЖАВ ДО ДЕМОКРАТИЧНИХ ЧИ ОЛІГАРХІЧНИХ СТРУКТУР. ЦЕ ВИЯВЛЯЛОСЬ НА ПРАКТИЦІ В РІЗНОМАНІТНОСТІ РОЗПОДІЛУ ВЛАДИ МІЖ НАРОДНИМИ ЗБОРАМИ ГРОМАДЯН І ВЕРХОВНОЮ РАДОЮ (У РИМІ ПІЗНІШЕ – СЕНАТОМ), ЯКА ІСНУВАЛА У КОЖНОМУ ПОЛІСІ. Полiсне життя у грекiв складалось так, що воно, здається, просто не могло не стимулювати розвиток суспiльно–полiтичної думки. Його загальною рисою, починаючи з VII–VI ст. до н. е., була боротьба мiж родовою АРИСТОКРАТІЄЮ (це була спадкоємницька знать iз сiмей рабовласникiв) i торгово–ремiсничими колами, якi разом iз значними прошарками селян складали основу ДЕМОКРАТІЇ. Залежно вiд переваги тiєї чи iншої сторони державна влада у полiсах набувала форми чи то аристократичного правлiння (наприклад, у Спартi), чидемократiї (як в Афiнах). При цьому iснували й перехiднi форми: олiгархiя, правлiння тиранiв i т. д. Соцiальне «тертя» мiж аристократами i демократичними низами, полiтичне суперництво мiж ними часто «викрешувало» небезпечнi iскри розбрату, з яких подеколи розгоралось i потiм довго не вщухало полум'я внутрiполiсної чи навiть мiжполiсної вiйни (однiєю з них була хрестоматiйно вiдома усiм Пелопо–неська вiйна). Траплялось, правда, що гострi соцiальнi мiжусобицi заганялись углиб суспiльного життя, пiдступно тлiли серед дрiбних внутрiполiсних незгод, примушуючи iнколи легко здригатись то «демос», то «арiстос», аби потiм зненацька – вулканоподiбно – струсонути увесь полiс жорстоко–кривавим переворотом... Але були й зовсiм iншi випадки. На рубежi VII–VI ст. до н. є. давньогрецький полiс дав незабутнiй полiтичний урок усiй наступнiй свiтовiй цивiлiзацiї. В Афiнах, де низи зазнавали неабиякого гноблення з боку привiлейованих верхiв i де ось–ось мала б вибухнути запекла вiйна, обом класам вдалося уникнути насильства. Яким чином? Конфлiктуючi сторони звернулись до одного розсудливого i мудрого афiнянина з проханням... переглянути афiнськi закони. Це був, мабуть, найщасливiший полiтичний вибiр з усiх тих, пам'ять про якi зберегла людська iсторiя! Це була перша в iсторiї людства безкровна i мирна революцiя – ДОКОРІННЕ РЕФОРМУВАННЯ СУСПІЛЬСТВА в умовах крайнього соцiального напруження, що започаткувало шлях афiнського народовладдя до класичної давньогрецької демократiї. пiд владу емоцiй. Полiтична iстина стає могутнiм фактором суспiльного життя тодi, коли вона справдi очищається вiд усяких пристрастей, а помiркованiсть, справедливiсть, мужнiсть i розум – засоби такого очищення. Платон – вiртуозний давньогрецький констуктор базових iдей майбутнього тоталiтаризму. На противагу реалiсту Сократу, грецький мислитель Платон (427–347 pp. до н. є.) розвинув у своїй фiлософiї таку полiтичну надбудову, такий «iдейний каземат» (у формi утопiчної концепцiї державного правлiння), виникнення якого ознаменувало початковий рух полiтичної теорiї у напрямку, м'яко кажучи, далекому i вiд людської свободи, i вiд реально втiлюваних можливостей державної влади. Сказане, звичайно, не означає, що творчу iдейно–полiтичну спадщину Платона слiд оцiнювати однозначно i то лише суто негативно. Зовсiм нi. У нiй мiститься багато значних iдей iз галузi гносеологiї (теорiї пiзнання), мистецтва, сфери культури тощо. Та й у теорiї полiтики вiн залишив для нащадкiв щедрий ужинок аналiтичного матерiалу, осмислення якого протягом столiть i тисячолiть мало повчальне значення. Тим бiльше в галузi держави i права, полiтики. таких, як «Апологiя Сократа», «Полiтик», «Крiтiй», «Протагор» та iншi–усiх цих праць їх автор постає перед нами як великий фiлософ держави, права i полiтики. До його позитивних полiтико–правових здобуткiв слiд зарахувати: характеристику тогочасних (полiсних) форм держави, їх розгорнутий аналiз i класифiкацiю; високе поцiнування Платоном ролi полiтичних знань у державному правлiннi; похвала помiрностi i середньому достатку громадян; розвiнчання хижацької природи мiжполiсних вiйн, їхньої агресивної спрямованостi тощо. До цього ряду належить Платонова полемiка з софiстами, розвiнчування ним спекулятивних тлумачень державного правлiння, полiтичних софiзмiв. Продовжуючи сократiвськi традицiї, Платон ставився до демократiї, до «принципу жеребкування» пiдозрiло, вiн гостро засуджував «владу натовпу». Згiдно з його думкою, натовп, який рветься у полiтику, неодмiнно блукатиме там у пiтьмi псевдоiдей. Це завжди призводить до суцiльної втрати моральних орiєнтирiв, до згубної переоцiнки цiнностей: «невiгластво натовп називає освiченiстю, розгнузданiсть – свободою, розпусту – прекрасним благодiянням, безсоромнiсть – мужнiстю» («Держава», 561). Софiсти ж, лукавi демагоги, потураючи забаганкам натовпу, посилюють цi ґанджi, одночасно перетворюючи його у «величезного i сильного звiра» («Держава», 493 в). Загалом же для людей, якi живуть в умовах порочного державного ладу, стає характерним хибний вибiр цiнностей, ненаситне прагнення до псевдоблаженства: у полiсах, де встановилася тимократiя (влада честолюбцiв), це проявляється у нестримнiй пристрастi до воєнних успiхiв, в олiгархiї– до багатства, в демократiї– до безмежної свободи. Саме це, за Платоном, губить даний устрiй. Таким чином, кожна негативна форма держави гине через внутрiшнi суперечностi, властивi її власному принципу, через зловживання цим принципом. такого демократичного устрою за якого люди, котрi його встановили, «сп'янiли вiд свободи». З такої rope–демократiї i виростає тиранiя – надмiрна свобода перетворюється у надмiрне рабство. Тиран, пише Платон добивається влади як «висуванець народу» («Держава», 565 я). Тиранiя – найгiрший тип державного правлiння, де панує буйне беззаконня, стають нормою вбивства розумних людей, тих, хто заявляє про себе як потенцiйний противник режиму, де насаджується безперервне i жорстоке насильство. Тиранiя – царина найгiршого правителя, оточеного юрбою мерзотникiв. Пiдсумовуючи цю частину викладу, пiдкреслимо, що розвiнчання Платоном злодiянь тиранiї, яке дано у безсмертнiй восьмiй книзi «Держави», вважається одним з найкращих i найбiльш виразних зразкiв критики тиранiчного правлiння у всiй свiтовiй лiтературi! «ТИРАНІЯ ВИРОСТАЄ ІЗ ДЕМОКРАТІЇ, ІНАКШЕ КАЖУЧИ, ІЗ КРАЙНЬОЇ СВОБОДИ ВИНИКАЄ НАЙБІЛЬШЕ І НАЙЖОРСТОКІШЕ РАБСТВО». Платон Головною причиною занепаду держави Платон вважав «корозiю» людської моралi. Тиранiчний лад, заявляв фiлософ, з'являється у тих полiсах, де вона вкрай зiпсована. Цi та iншi платонiвськi iдеї займають провiдне мiсце в античнiй iдейно–полiтичнiй спадщинi. І все ж таки загальна концепцiя полiтичного вчення Платона принесла йому вельми сумну славу. З певних позицiй можна говорити навiть про велику iнтелектуальну трагедiю Платона як полiтичного мислителя. Недарма з перших десятилiть XX вiку полiтична концепцiя Платона стала розглядатись рядом видатних спецiалiстiв–державознавцiв, мислителiв – П. Новгородцевим, К. Поппером та iн.– як iдейна попередниця казармено–тоталiтарного режиму. (у книзi «Держава» це був аристократичний устрiй, а в «Законах» – з'єднано воєдино два начала: монархiю i демократiю), вiн прагнув перетворити цю теоретичну конструкцiю в основу для здiйснення «єдино правильної» полiтики. ' Якими ж були компоненти цiєї моделi? життя людей надаються згори, осягаються – як божественнийдар – винятково мудрими фiлософами («з тонкою душею»), котрi, згiдно з Платоном, повиннi бути одночасно i державними правителями. Найвищим органом влади у платонiвському проектi є НАДЗВИЧАЙНИЙ ОРГАН – так званi «Нiчнi Збори» iз 10–ти найбiльш мудрих i поважних вiком стражiв. Вони причетнi до космiчних i полiтичних знань. 2. Платон прискiпливо вибудовує у своїй утопiї розгалужену систему пiдпорядкування всiх членiв суспiльства заданим законом державного правлiння. ВІН НЕСТРИМНИЙ РЕГЛАМЕНТАТОР: у своїх творах Платон до такої мiри впорядковує людське життя, що зобов'язує «служителiв закону» брати пiд свiй контроль навiть побутовi дрiбницi, такi, наприклад, як розпорядок дня i ночi (скажiмо, домогосподарок, на його переконання, слiд пiднiмати серед ночi i зобов'язувати їх виконувати рiзнi кухоннi справи тощо). Державна влада має подiляти все населення на групи та рiзнi (привiлейованi i безправнi) верстви, вона тримається на збройнiй силi. 3. Платон встановлює в iдеальнiй державi СУВОРУ ЦЕНЗУРУ НАД ДУМКАМИ ЛЮДЕЙ. Свою фiлософiю вiн проголошує єдино iстинною, єдино рятiвною. їй, а не будь–якiй iншiй фiлософiї, повиннi навчатися майбутнi громадяни, вона повинна лежати в основi державного ладу, як одкровення з неба, як абсолютна i повна iстина. Отже, всi iншi системи приреченi на заборони i кари: незалежний пошук iстини, такимчином, припиняється. покарання: смертна кара, побиття, рiзного роду обезчещення i приниження, таврування i т. д. Чи не правда, моторошним холодом вiє вiд усiєї цiєї iдейної споруди давньогрецького архiтектора людського щастя? 5. Це вiдчуття тiльки посилюється, коли, читаючи платонiвськi працi, з'ясовуємо, що у цьому iдеальному суспiльному устрої ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ ГРОМАДЯН – i в ранньому дитинствi, i в юностi, i в зрiлому та похилому вiцi – перебуває ПІД НЕОСЛАБНИМ НАГЛЯДОМ ДЕРЖАВИ. Остання контролює i спрямовує їхнi помисли i дiї, лiнiю поведiнки iндивiда, одне слово, перетворює його на службове обличчя цiлого, вiн, по сутi, повнiстю втрачає свiтоглядну i всяку iншу автономiю. 6. Увесь спосiб життя людей визначається державними законами – таким уявляє собi автор «Держави» i «Законiв» iдеальне людське спiвжиття. Але як цього досягти? Фiлософ пропонує ось який захiд: щоб зробити громадян вiдданими державi, необхiдно вiдняти у них все своє, все, що знаходиться у приватному обiгу, i зробити його спiльним. У цьому – кульмiнацiя комунiзму Платона. Інакше кажучи, Платон вважає за необхiдне ЗНИЩИТИ ПРИВАТНУ ВЛАСНІСТЬ з тим, щоб задля досягнення блаженного стану людського спiвжиття, УСУСПІЛЬНИТИ II, передати у повну i безстрокову державну власнiсть. Як бачимо, навiть великий розум не застрахований вiд трагiчних (особливо, якщо вони вперто переносяться в полiтичну сферу суспiльного життя!) iнтелектуальних помилок. Хто сьогоднi стане заперечувати, що сама iсторiя, увесь багатовiковий досвiд людства винесли справедливий i, здається, остаточний присуд цiй давнiй полiтичнiй iдеї? Хто не знає тепер, до чого веде на практицi суцiльне знищення приватної власностi? Характерно, що Платон був настiльки одержимим iдеєю усуспiльнення людського життя i професiй, що своїми iдеальними законами забороняв мешканцям полiса займатися кiлькома ремеслами: за порушення i тут передбачалося жорстоке покарання. Усi компоненти платонiвської моделi iдеальної держави, насамперед названi вище, дали поштовх розвитку iдей, котрi в рiзнi iсторичнi перiоди i в рiзних країнах тисячолiттями отруювали людську свiдомiсть, логiка комунiстичного свiтобачення нiвечила полiтичний кругозiр державних дiячiв. Фiлософськi засади авторитетного античного автора, з вiками набравши «багатокольорового» концептуального забарвлення, розбурхували ницi людськi поривання. І зливались воєдино небезпечнi полiтичнi устремлiння благородних простакiв i полiтичних фанатикiв, революцiйних авантюристiв i кримiнальних злочинцiв! Аж доки не виник злочинно–терористичний державний устрiй, який у XX столiттi назвали тоталiтарним режимом («закритим суспiльством»). У чому ж полягає принципова спорiдненiсть платонiзму з тоталiтаризмом? Оскiльки кiнцевий стан iсторичного розвитку людського суспiльства видається вiдомим, суспiльство має бути економiчно, полiтично та iдеологiчно органiзоване таким чином, щоб максимально полегшити досягнення цього стану. При цьому все (свобода, гiднiсть особи) приноситься в жертву утопiчному майбутньому. Створюється такий тип суспiльного устрою, коли держава привласнює собi функцiї управлiння не тiльки у полiтичнiй, але й в економiчнiй i духовнiй сферах, насильницьки регулює їх у дусi пануючої, орiєнтованої на iдеальне майбутнє, iдеологiї. Спiльнiсть (усуспiльненiсть), рiвнiсть i колективiзм – основнi принципи людського спiвжиття у платонiвськiй утопiї. За такою ж, чи майже за такою, схемою утверджувались усi тоталiтарнi режими XX столiття. слушно. По–перше, тому, що йдеться про одне й те ж саме суспiльне явище, яке було i є в центрi полiтики, суспiльно–полiтичного життя як античностi, так i сучасностi,– про людську свободу. Зауважимо, що сам Платон, вихований на грецькiй свободi, владно накладає на неї руку, запропонувавши грекам суворо–деспотичний iдеал державного устрою. В цiй парадоксальнiй обставинi вiддзеркалюється одна iз духовних суперечностей сильних натур – вимагаючи свободи для себе, вони не визнають свободи для iнших. Такi натури дуже небезпечнi тим, що їх найчастiше приваблює саме сфера полiтики. Так було в усi часи, так i сьогоднi. Цiкавий факт. Платон, як виявляється, не обмежувався чисто фiлософськими розумуваннями щодо iдеальної держави. Вiн вирiшив здiйснити «божественний задум» на практицi – надумав реалiзувати план всеохоплюючої перебудови суспiльного життя в одному iз полiсiв. З цим фiлософ i приїхав у Сiракузи. Мiсцевого тирана цей план, схоже, неабияк зацiкавив. Обидва вони вже ось–ось мали розпочати побудову «iдеальної» держави... Та чи прийнятним був цей план–проект для самих сiракузцiв, якi довiдались про приїзд Платона i його мету? Чи могло їм, скажiмо, сподобатись те, що на початку втiлення в життя платонового проекту передбачалось попередньо очистити державу вiд «непiдходящих» людей, стративши або вигнавши їх? Не важко здогадатися, яке враження на грекiв мiг справити Платонiв задум. Але сiракузцi не розгубилися. Напередоднi того, як цей експеримент мав розпочатися, вони дружно... здiйснили двiрцевий переворот! Владу захопив брат тирана, який уже зовсiм iнакше поставився до цього полiтичного проекту, до його автора. Платона було продано в рабство на один iз середземноморських островiв. І тiльки чудо врятувало фiлософа: на невiльницькому ринку невдаху випадково уздрiв один iз його давнiх приятелiв. Врештi–решт, друзi Платона викупили його iз рабства, допомiгши таким чином повернутися rope–полiтику до фiлософських занять. Як бачимо, питання полiтичної свободи i рабства Платон пiзнавав i теоретично, i на практицi. Хоча в давньогрецькiй мовi цi категорiї, зрозумiло, позначались iншими словами. перебiльшував можливостi держави у розвитку суспiльства, ЗВОДИВ ЇХ У АБСОЛЮТ. У цьому теж була його iнтелектуальна драма. Знайомлячись iз наступними темами, ми зрозумiємо, чому дiяння полiтикiв, спрямованi на створення за допомогою держави «раю на Землi», зводили суспiльство до всеспопеляючої деспотiї. Спiльнiсть (усуспiльненiсть), рiвнiсть i колективiзм – основнi принципи людського спiвжиття у платонiвськiй утопiї. За такою ж, чи майже за такою, схемою утверджувались усi тоталiтарнi режими XX столiття. Ясна рiч, Стародавня Грецiя не знала таких сучасних понять, як «вiдкрите суспiльство», «закрите суспiльство», «тоталiтарний режим». Але глянути в далеку минувшину крiзь призму самих цих категорiй дуже слушно. По–перше, тому, що йдеться про одне й те ж саме суспiльне явище, яке було i є в центрi полiтики, суспiльно–полiтичного життя як античностi, так i сучасностi,– про людську свободу. Зауважимо, що сам Платон, вихований на грецькiй свободi, владно накладає на неї руку, запропонувавши грекам суворо–деспотичний iдеал державного устрою. В цiй парадоксальнiй обставинi вiддзеркалюється одна iз духовних суперечностей сильних натур – вимагаючи свободи для себе, вони не визнають свободи для iнших. Такi натури дуже небезпечнi тим, що їх найчастiше приваблює саме сфера полiтики. Так було в усi часи, так i сьогоднi. Використана лiтература 1. Вебер М. Избранные произведения. –М., 2000. 2. История политических и правовых учений. Древний мир. –М.,1988. 4. Полiтологiчний енциклопедичний словник. –К.. 1997.