Етнонацiональнi вiдносини й нацiональна полiтика
"ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ Й НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА"
ПЛАН
1. Полiтичнi проблеми етнонацiональних вiдносин.
Навчальна лiтература:
1. Конституцiя України. – К., 1996.
2. Полiтологiя: пiдручник для курсантiв вищих навчальних закладiв Збройних Сил України / За заг. ред. В. Ф. Смолянюка. – 1 - е видання. – Вiнниця: НОВА КНИГА. – 2002.
3. Полiтологiя: посiбник для студентiв вищих навчальних закладiв / За редакцiєю О. В. Бабкiної, В. П. Горбатенка. – К.: "Академiя", 2000. (С. 117-128).
5. Юрiй М. Ф. Основи полiтологiї: Навч. Посiбник. – К.: "Кондор", 2003.
6. Закон України „Про основи нацiональної безпеки України” / Вiдомостi Верховної Ради. – №39. – 2003.
точки зору, розвиток народiв Землi призводив до зiткнення i суперництва мiж ними у боротьбi за економiчне, полiтичне та духовне панування. По-друге, об’єктивною стороною етнонацiональних вiдносин є прагнення окремих полiтикiв використовувати „нацiональну карту” для досягнення особистих, як правило антигуманних цiлей, виходячи з принципу „роз’єднуй та володарюй”. Залишимо далеке минуле для iсторикiв та проаналiзуємо кiнець 80-х початок 90-х рокiв XX ст.
У перiод перебудови нацiональнi i етнiчнi проблеми вийшли на перший план, оскiльки у Радянському Союзi вважалось, що нацiональне питання вирiшене повнiстю i остаточно. Тому профiлактикою мiжнацiональних конфлiктiв не займались належною мiрою. І як тiльки тоталiтарнi способи керування населенням послабли, полiтичне керiвництво зiткнулося з проявами етнонацiональної незгоди (Нагорний Карабах, проблема турок-месхетинцiв, кримських татар, чеченцiв, поволзьких нiмцiв). Перехiд вiд тоталiтаризму до демократiї, вiд єдиної держави до незалежних республiк потребує нових пiдходiв до проблеми етнонацiональних вiдносин, побудованих на демократичних принципах.
Недооцiнка та iгнорування етнонацiональних особливостей, невмiння або небажання регулювати їх, як правило, призводить до конфлiктних ситуацiй i про це необхiдно постiйно пам’ятати перш за все полiтичним дiячам.
Етнонацiональнi вiдносини i свiтовий досвiд самовизначення народiв
Етнос i нацiя в полiтичнiй системi суспiльства
В цiй лекцiї ми розглянемо полiтичнi аспекти етнонацiональних вiдносин з теоретичної i практичної точок зору. Бiльш детально зупинимось на характеристиках етнонацiонального буття України, як незалежної, демократичної держави. Проаналiзуємо низку ключових понять i законiв нацiонального розвитку, їх логiчний зв’язок з Конституцiєю, Концепцiєю нацiональної безпеки держави, проблемою реформування Збройних Сил України.
Характеристику цього питання необхiдно почати з вибору єдиного загальнологiчного методу дослiдження, яким в нашому випадку буде дедукцiя (мiркування вiд загального до часткового).
цими елементами встановлюються певнi полiтичнi вiдносини, якi можуть носити мiждержавний, мiжсоцiальний, внутрiшньосоцiальний, мiжнацiональний, мiжетнiчний характер, наповнюючи полiтичну систему практичним змiстом. Нацiя i етнос багато в чому визначають характер держави: форму правлiння, форму територiального устрою, в залежностi вiд кiлькостi етносiв, якi складають нацiю, вiд iсторичних, полiтичних особливостей їх розвитку. (Якщо етноси активно полiтизуються, то може виникнути необхiднiсть переходу вiд унiтарної держави до федеративної). Прикладом може служити елемент федералiзму в Іспанiї (Басська автономiя), утворення власного парламенту в Шотландiї пiсля Референдуму 1997 р; спроба побудови незалежної держави на основi провiнцiї Квебек (Канада).
Волевиявлення нацiї, як джерела влади, рiшуче впливає на спрямованiсть полiтичних процесiв, особливо при демократiї. У тоталiтарних та авторитарних державах влада практично не бере до уваги думку свого народу, використовуючи силу (перш за все вiйськово-полiтичного характеру) для пiдтримки полiтичної системи у станi рiвноваги, що в кiнцевому пiдсумку, як показала iсторiя, призводить до краху таких типiв полiтичних систем (Австро-Угорська iмперiя, фашистська Італiя).
Таким чином, етнос i нацiя є активними суб’єктами (i об’єктами) полiтичного процесу, безпосередньо впливаючи на тип полiтичної системи, яка склалася у країнi.
У захiдних країнах з кiнця XIX – початку XX ст. дуже активно вивчаються проблеми нацiонального i етнiчного розвитку у зв’язку з нацiонально-визвольними вiйнами, крахом iмперiй i виникненням незалежних держав. Однiєю з провiдних дисциплiн у цiй галузi є етнополiтологiя – наука про сутнiсть, характер i форми iснування та розвитку етносiв (нацiй i етнонацiональних груп), яка вивчає їх роль i мiсце в iсторiї людської цивiлiзацiї i полiтичного життя суспiльства, а також їх взаємодiю з органами державної влади. Щоб у загальних рисах уявити, якi ж проблеми розглядає етнополiтологiя, зупинимось на її структурi: iсторiя етнополiтичної думки, теоретико-методологiчнi аспекти етнополiтолоiї; теорiя етнiчностi; теорiя нацiї; теорiя нацiоналiзму; теорiя етнонацiональної полiтики; теорiя нацiонально-державного устрою; теорiя етнополiтичних конфлiктiв; теорiя етнополiтичної культури.
Зупинимось на деяких аспектах етнополiтолоiї органiчно поєднуючи практичну i теоретичну спрямованiсть даної науки.
На сьогоднiшнiй день, за даними ЮНЕСКО в свiтi нараховується близько 4 тис. етносiв, з яких тiльки 300 є нацiями i лише у 200 країнах iснують держави Виходячи з цих даних можна зробити висновок, що проблема етнонацiональних вiдносин „приречена на успiх”.
Етнонацiональнi вiдносини – це процес взаємодiї мiж нацiями, етнiчними групами, нацiональними меншинами та їх державними утвореннями.
Вiдрiзняють три основних типа етнонацiональних вiдносин:
· вiдносини панування та пiдвладностi: домiнування одного етносу i утиск прав iнших народiв, якi мешкають в цiй державi (iмперська полiтика царської Росiї):
· спроби знищення iнших суб’єктiв – винищення цiлих народiв (колонiзаторська полiтика європейських держав у Пiвденнiй та Пiвнiчнiй Америках призвела до повного зникнення деяких iндiанських племен: майя, ацтеки).
Демократично орiєнтованi держави як правило обирають перший тип етнонацiональних вiдносин, не виключаючи при цьому використання насильницьких методiв моделi панування та пiдвладностi. Даний вид вiдносин багатогранний i протирiчливий. Як правило, до сфери полiтики вiдносять такi питання етнонацiональних взаємодiй, як нацiональне самовизначення, спiввiдношення нацiональних i iнтернацiональних iнтересiв, рiвноправнiсть нацiй, створення умов для вiльного розвитку нацiональних мов i нацiональних культур, пiдготовка та представництво нацiональних кадрiв у структурах влади.
Разом з тим на формування полiтичних чинникiв, полiтичної поведiнки, полiтичної культури значний вплив мають iсторичнi традицiї, соцiальнi почуття i настрої, географiчнi i культурно-побутовi умови життя нацiй та етносiв.
Етнос – це стiйка сукупнiсть людей, яка належить до певного народу, проживає на територiї чи в складi iншого народу i зберiгає свою культуру, побут, мовнi та психологiчнi особливостi.
Етнос формується здебiльшого на основi єдностi територiї та економiчного життя, але в процесi iсторичного розвитку багато якi етноси втрачають спiльнiсть територiї (наприклад, українцi живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубiжжя). Там вони утворюють етнiчнi групи (нацiональнi меншини), що входять до єдиної нацiї тiєї чи iншої країни.
Отже, нацiя складається на основi певного етносу, до якого потiм приєднуються представники iнших етносiв, що живуть на вiдповiднiй територiї та пов’язанi мiж собою певним типом соцiально-економiчних вiдносин. Так, у Францiї чи Англiї живуть представники рiзних нацiональностей: французи, британцi, фламандцi, нiмцi, баски, корсиканцi (Францiя); англiйцi, шотландцi, iрландцi, валлiйцi (Англiя). Всi вони окремо „народи-етноси”, але не „нацiї”. А всi разом є членами французької чи англiйської (державної) нацiї, оскiльки нацiєю вважається сукупнiсть громадян цих країн. Та найбiльш чiтко цей процес простежується на прикладi сучасних США, де з iммiгрантiв рiзного етнiчного i расового походження сформовано єдину американську нацiю. У кожнiй з названих країн живуть також українцi, якi, з позицiї цих держав, - американцi, англiйцi, французи українського походження, хоча суб’єктивно (етнiчно) цi люди вважають себе належними до української нацiї.
держави (а не тiльки громадяни, якi становлять етнiчну бiльшiсть). У другому - до нацiї належать тiльки спорiдненi з певним етносом (так, до української нацiї належать тiльки українцi, але нiколи - поляки, євреї, нiмцi, навiть якби вони набули б громадянства України). Як бачимо, нацiя-етнос може iснувати у своїй державi, може бути розкиданою по рiзних державах (дiаспора) або жити в чужiй нацiональнiй державi. Наприклад, до нiмецької нацiї-етносу належать нiмцi з Нiмеччини, Австрiї, Швейцарiї, Росiї, України. До єврейської – євреї в усьому свiтi.
До ознак етносу, як правило вiдносять: мову, народне мистецтво, традицiї, звичаї, норми поведiнки та iн. Історичний розвиток тих чи iнших етносiв призвiв до того, що деякi їх частини набули своїх неповторних культурних рис i мовних особливостей. Тому в етнополiтолоiї вiдокремлюють так званi етнiчнi групи.
Етнiчна група – це уособлена частина всерединi народу, якiй притаманнi свої вiдмiннi культурно-мовнi характеристики, є частиною основного етносу (прикладом можуть бути бойки i лемки, якi мешкають у Захiднiй Українi i належать до українського етносу).
Етнiчна палiтра нашої планети дуже рiзноманiтна, деякi народи настiльки специфiчнi, що їх дуже важко визначити категорiальними рамками.
Наприклад, цигани, памiрськi євреї, котрi практично повнiстю вiдiрвались вiд своїх етнiчних коренiв, зберiгаючи лише деякi елементи культури та мови. Такi народи вiдносять до етнографiчних груп.
свою державу.
· полiтична спiльнiсть;
· соцiально-економiчна взаємодiя;
· територiя;
· мова;
· культурно-iсторичнi традицiї;
· моноетнiчнiсть (Японiя, Норвегiя) та полiетнiчнiсть (Францiя, Україна).
У свою чергу полiтична спiльнiсть нацiї є головною i конкретизується у нацiональнiй iдеї.
Нацiональна iдея – це весь спектр полiтичних, економiчних, духовних поглядiв, домiнуючих у суспiльствi, об’єднуючих та спрямовуючих дiї людей на досягнення процвiтання кожного громадянина i держави в цiлому (проявляється в нацiональних програмах, лозунгах, позицiях). Реалiзацiя нацiональних прагнень багато в чому залежить вiд того, як глибоко i цiлiсно вони прийнятi рiзними верствами населення, наскiльки розвинута нацiональна свiдомiсть.
Нацiональна свiдомiсть проявляється в рiвнi розумiння, прийняття та здiйснення нацiональних програм розвитку держави як всiм народом, так окремими соцiальними групами, а також особистiстю як такою. (На жаль у нацiональнiй свiдомостi закрiплюються не тiльки прогресивнi iдеї i зразки культури, але й реакцiйнi мiфи, стереотипи, забобони).
В полiтичнiй лiтературi досить часто зустрiчається поняття „нацiональна меншина”.
Нацiональна меншина – це форма етнiчної спiльностi, яка виникла внаслiдок вiдриву частини початкової спiльностi (нацiї, етносу) за часiв змiни кордонiв, а також мiграцiї частини населення даної нацiональностi в iншу мiсцевiсть або за кордон, де вона мешкає в iнонацiональному оточеннi у вiдповiдних полiтичних, соцiальних, географiчних умовах. На сьогоднiшнiй день свiтова спiльнота прийшла до загальної думки, щодо прав нацiональних меншин, якi закрiпленi у мiжнародних правових документах:
· право на збереження своєї iдентичностi;
· культурно-освiтницькi права;
· право на свободу вiд дискримiнацiї.
Необхiдно зазначити, що цi права потребують постiйного захисту в повсякденнiй полiтичнiй практицi. Розвиток усiх вищенаведених етнiчних спiльностей тiсно переплiтається з дiяльнiстю тих чи iнших держав.
Держава як правило є оболонкою пiд якою виростає нацiя, набуває силу етнос, виявляє свою специфiчнiсть нацiональна меншина та етнiчна група.
У дослiдженнi нацiї думки вчених дуже рiзноманiтнi, i деякi з них пояснюють її виникнення з точки зору психологiї, iсторiї, етнографiї, абсолютизуючи свiй пiдхiд. Представники психологiчної теорiї, яка виникла у захiднiй полiтологiї, розглядають нацiю як культурно-психологiчну спiльнiсть людей, об’єднаних єдиною долею. Отто Бауер вважає, що нацiя – це вся сукупнiсть людей, зв’язаних єднiстю характеру та спiльною долею.
Р. Шпрiнгер наголошував, що нацiя – це культурна спiльнiсть, союз людей, що однаково думають i однаково розмовляють. Близьку до них позицiю займав М. О. Бердяєв, який визначав нацiю як єднiсть iсторичної долi та усвiдомлення цiєї долi, що складає нацiональну свiдомiсть. Деякi вченi дотримуються крайньої точки зору, згiдно з якою нацiя – це штучна конструкцiя, яка не має своєї власної субстанцiї. Пiтiрiм Сорокiн стверджує, що нацiя i складне i рiзнорiдне тiло, подiбне до „хiмiчного бутерброду”, яке розпадається на рiзнi соцiальнi елементи i викликане їх сукупною дiєю.
всi „класичнi форми” часто iснують у тенденцiї, яка не завжди досягає повного здiйснення на практицi, деякi нацiї знаходяться на шляху до своєї державностi. Цю позицiю подiляв i В.І. Ленiн, визнаючи принцип самовизначення народiв.
В наш час справедливо критикують сталiнську формулу нацiї, яка подана у роботi „Марксизм i нацiональне питання”. І. В. Сталiн писав: „Нация есть исторически сложившаяся устойчивая общность людей, возникшая на базе общности языка, территории, экономической жизни и психического склада, проявляющегося в общности культуры”, далi йде уточнення: ”... достаточно отсутствие хотя бы одного из этих признаков, чтобы нация перестала быть нацией”. Розглянуте визначення не дає нам iнтегральної якостi, i тому поняття нацiї залишається в ньому нерозкритим, – оскiльки пiд цi характеристики пiдходять i плем’я, i етнос, а також iншi етнiчнi спiльностi.
Таким чином ми розглянули ряд пiдходiв до утворення нацiї, визначили її основнi характеристики. Необхiдно зазначити, що кожна науково обґрунтована теорiя має право на iснування пiд час аналiзу конкретної iсторичної, полiтичної ситуацiї. При цьому виникає загроза абсолютизацiї тої чи iншої концепцiї, вiдходу вiд об’єктивного вiдображення дiйсностi.
Сучаснi нацiї зароджувались у перiод виникнення i розвитку капiталiзму починаючи з ХV-ХVІІ ст. Цей процес супроводжувався полiтизацiєю практично всiх верств суспiльства, а також зростанням товарного виробництва та торгiвлi. Набирали силу два головних чинника, що об’єднують етноси в нацiю: полiтика i економiка. Основне завдання полiтичного характеру при переходi етносу до нацiонально-державної стадiї розвитку є виробка нацiональної iдеологiї i її стрижня – нацiональної iдеї. На цьому етапi етнонацiогенеза ми зiштовхуємось з таким явищем як нацiоналiзм.
Нацiоналiзм (вiд „nationalisme”, вiд лат. „nation” – нацiя, народ) –це iдеологiя, соцiальна практика, полiтика i свiтогляд, що затверджує iнтереси даного народу у внутрiшнiй i зовнiшнiй полiтицi. Бiльшiсть авторiв пов’язують виникнення нацiоналiзму з Великою Французькою революцiєю, рухом романтикiв, реакцiєю на колонiальне пригноблення (кiнець XVIII ст). Нацiоналiзм i оцiночнi рамки складно сумiснi. Розглядаючи це явище з гуманiстичних, загальнолюдських позицiй необхiдно виокремити два типа нацiоналiзму. В першому випадку нацiоналiзм є охоронною iдеологiєю, що стосується мови, культури, нацiональної самобутностi, полiтично-державної адаптацiї (за рахунок використання внутрiшнiх ресурсiв). У другому випадку нацiоналiзм розглядається у негативному значеннi, як пропагування нацiональної виключностi нацiї i неповноцiнностi iнших, бажання покращити своє благополуччя за рахунок iнших нацiй.
По своєму змiсту перший тип нацiоналiзму можна класифiкувати як патрiотизм, а другий як шовiнiзм. Ми охарактеризували лише два типи нацiоналiзму, на практицi їх значно бiльше, оскiльки у кожнiй нацiї є свої характернi риси нацiогенеза.
Аналiзуючи нацiоналiзм, ми неминуче стикаємось з таким поняттям як патрiотизм, шовiнiзм, расизм, ксенофобiя.
Патрiотизм (вiд грец. „patris” – батькiвщина) трактується як любов до Батькiвщини, вiдданiсть своїй вiтчизнi, своєму народу. Патрiотизм припускає як захист своїх нацiональних iнтересiв, так i повагу прав iнших народiв.
з’явився у Францiї у 1831 роцi (Нiкола Шовен – лiтературний персонаж – войовничо-агресивний новобранець, „ура-патрiот”, i фанатик, що протиставляє себе людям iнших нацiональностей).
По своєму змiстовному значенню з поняттям „шовiнiзм” перехрещується поняття „ксенофобiя”.
Ксенофобiя (вiд грец. „xenos” – чужий, „phobos” – фобiя, страх) – у широкому розумiннi це ненависть, нетерпимiсть до всього чужого, незнайомого, незвичайного. У сучаснiй мовнiй полiтичнiй практицi використовується у значеннi можливостi переростання нацiоналiзму у ненависть до iнших народiв i як наслiдок самоiзоляцiя, побудова етнiчно однорiдної („чистої”) держави, що може бути досягнуто у сучасних умовах тiльки за допомогою таких антидемократичних методiв, як насильницька асимiляцiя, масове вигнання або тотальне знищення представникiв iнших етнонацiональних груп. (Прикладом може бути Японiя до XVIII ст. .; сучасна полiтика деяких Прибалтiйських держав, спрямована на витиснення з країни росiйськомовного населення).
Крайнiй нацiоналiзм може набувати рiзних вiдтiнкiв, зокрема нiмецький фашизм пропагував як нацiональну, так i расову нетерпимiсть. Прикладом расистської полiтики є апартеїд в ПАР, який панував до середини 90-х рокiв XX столiття.
Расизм – це антинауковi концепцiї, основу яких складають положення про подiл людства на вищi i нижчi раси, а також пов’язана з такими уявленнями як полiтика панування вищих, повноцiнних рас, над нижчими, неповноцiнними расами.
Незважаючи на перерахованi крайнi форми, кожна нацiя так чи iнакше проходить стадiю нацiоналiзму. Процеси нацiогенезу (зародження i розвитку нацiй) мiстить як загальнi, так i вiдмiннi риси, в залежностi вiд типу суспiльства, його традицiй, культури, рiвня економiчного i полiтичного розвитку.
Тривалий час у теорiї та на практицi надавалася перевага iнтернацiональному перед нацiональним; знищення нацiонального гноблення пов’язувалось iз розгортанням свiтової революцiї, передбачало реалiзацiю настанови К. Маркса: „Разом з антагонiзмом класiв впаде i антагонiзм нацiй”. Одначе свiтовий досвiд свiдчить, що прийнятною концепцiя iнтернацiоналiзму може бути за умови, коли вона ґрунтується на визнаннi нацiональних цiнностей та iнтересiв кожного народу, їх дiалектичного синтезу з нацiональними. Отже, сутнiсть iнтернацiоналiзму полягає не в пiдкореннi нацiональних iнтересiв iнтернацiональним, а в їхньому узгодженнi.
Мета, змiст принципи i суб’єкти етнонацiонального розвитку
Етнонацiональний розвиток української держави. Особливостi роботи у вiйськових колективах з полiетнiчним складом
З проголошенням незалежностi 24 серпня 1991 року Україна отримала унiкальний шанс побудувати свою демократичну державу, розкрити потенцiал народу України. На початковому етапi державного будiвництва йшли активнi дискусiї про долю кримських татар, гагаузiв, русинiв Закарпаття. Деякi полiтики i вченi ставили питання про утворення федеративної держави, мотивуючи свою позицiю вiдмiнностями культурно-мовного характеру окремих регiонiв України.
закрiпленi демократичнi принципи етнонацiональної полiтики, ненасильницькi шляхи вирiшення протирiч, що виникають. Проте, необхiдно зазначити, що на сьогоднiшнiй день iснує комплекс проблем економiчного, полiтичного, культурномовного характеру, котрi потребують свого вирiшення в рамках етнонацiональної полiтики.
Етнонацiональна полiтика – це цiлеспрямована дiяльнiсть суб’єктiв полiтики по врегулюванню взаємовiдносин мiх рiзними етнiчними утвореннями (нацiями, етносами, нацiональними меншинами i т. iн), яка закрiплена у вiдповiдних полiтичних документах i юридичних актах держави.
Ядром нацiональної полiтики є мистецтво узгодження нацiональних iнтересiв, вмiння забезпечити реалiзацiю природнього права кожного народу на самостiйне, вiльне, гiдне iснування, збереження його самобутностi, мови, культури, традицiй, включення у свiтову цивiлiзацiю. Демократичнi держави як правило дотримуються певних принципiв етнонацiональної полiтики: самовизначення народу, гармонiйне поєднання iнтересiв нацiї i загальнолюдських цiнностей, повага до прав i свобод нацiональних меншин, подолання конфлiктних ситуацiй мирним шляхом. Конституцiя України гарантує, дотримання цих принципiв, що вiдображено в її статтях. У роздiлi І, стаття 10 записано: „Державною мовою в Українi є українська мова. В Українi гарантується вiльний розвиток, використання i захист росiйської, iнших мов нацiональних меншин України”.
Стаття 11 вiдображає прагнення держави до згуртування нацiї в єдиний соцiальний органiзм: „Держава сприяє консолiдацiї i розвитку української нацiї, її iсторичної свiдомостi, традицiй, культури, а також розвитку етнiчної культурної, мовної i релiгiйної самобутностi всiх корiнних народiв та нацiональних меншин України. ”
обмежень по признакам раси, кольору шкiри, полiтичних, релiгiйних та iнших переконань, статi, етнiчного та соцiального походження, майнового стану, мiсця проживання, по мовним або iншим ознакам”.
При цьому необхiдно зазначити, що змiни полiтичної ситуацiї в країнi як правило, загострюють нацiональне питання, тобто тi чи iншi сторони етнонацiонального розвитку. Особливiстю нацiонального питання є те, що його не можна вирiшити раз i назавжди, оскiльки зiткнення етнонацiональних спiльностей в процесi розвитку неминуче.
завжди носить конкретно-iсторичний характер, кожний новий етап суспiльного розвитку висуває новi проблеми у сферi етнонацiональних вiдносин.
Для України, як полiетнiчної держави, регулювання мiжетнiчних i мiжнацiональних проблем є вкрай важливою сферою полiтичного життя, що забезпечує стабiльнiсть i процвiтання суспiльства. На сьогоднiшнiй день в Українi нараховують бiльше 100 народiв, котрi на повний голос заявили про свої права в першi роки незалежностi України.
В нових умовах виникла необхiднiсть утворення i реалiзацiї етнополiтичних програм на державному рiвнi, котрi спрямовували б етнiчний Ренесанс у конструктивне русло. Метр захiдної етнополiтолоiї Е. Смiт визначає етнiчне вiдродження як спробу зберегти досягнення минулого i одночасно трансформувати їх в дещо нове, побудувати новий тип життєдiяльностi на старих засадах, створити нову людину i нове суспiльство через вiдновлення минулої iдентичностi та зберегти „кiльця у ланцюгу поколiнь”.
В процесi етнонацiонального розвитку вкрай складно урахувати контрасти культурно-мовного характеру рiзних народiв України. Але ж iншого шляху до миру i злагоди не iснує, тому в нашi часи важливе мiсце у суспiльствi зайняла етнополiтика.
Етнополiтика – це сфера суспiльного життя в полiетнiчних державах, яка є частиною етнонацiональної полiтики, котра розглядає взаємодiю етносiв мiж собою, а також їх взаємовiдносини з державою.
Отже, вiд динамiки етнонацiональних вiдносин залежить на лише стабiльнiсть у країнi, а й часто саме її iснування. Тому зрозумiло, що держава зацiкавлена в регулювання етнонацiональних вiдносин, у спрямуваннi їх у необхiдному для неї напрямi. Виконання цього завдання повинна забезпечити етнонацiональнi полiтика, або етнополiтика.
Етнополiтика – це система тактико-стратегiчних дiй, заходiв та програм певного полiтичного об’єкта (насамперед держави, полiтичних партiй, громадсько-полiтичних рухiв тощо) в галузi взаємовiдносин етнонацiональних спiльностей мiж собою та їхнiх стосункiв з державою. Отже, головним суб’єктом етнополiтики є держава. Але i етносоцiальнi спiльностi з точки зору етнополiтики також є об’єктом останньої. У широкому розумiннi об’єкт етнонацiональної полiтики складає уся сукупнiсть етнополiтичних явищ:
· розселення етносiв на територiї, на яку поширюється суверенiтет держави;
· соцiально-економiчнi та полiтико-культурнi взаємини етносiв мiж собою та з державою;
Етнополiтика як науковий термiн, стала вживатися у роботах захiдних полiтологiв у 60-х роках XX столiття у зв’язку з етнiчним Ренесансом у країнах Європи та Америки. Стосовно до України полiтологи вiдрiзняють низку прiоритетних напрямкiв етнополiтичного розвитку:
· вiдродження культури i традицiй українського етносу;
· збереження i розвиток духовного життя нацiональних меншин, захист їх етнiчної, культурної, мовної i релiгiйної самобутностi;
· утвердження у мiжетнiчних, мiжнацiональних вiдносинах атмосфери дружби, взаємної довiри, повага до мов, культури, традицiй i релiгiй iнших народiв;
· недопущення розпалювання мiжнацiональної i мiжетнiчної ворожнечi.
На сьогоднiшнiй день актуальною для України є проблема упорядкування мiграцiйних потокiв: влаштування українцiв, якi повертаються з колишнiх республiк СРСР на Батькiвщину – їх нацiональна адаптацiя; ще не до кiнця вирiшенi проблеми депортованих народiв (кримських татар, нiмцiв) як економiчного, так i полiтичного характеру. Спостерiгається тенденцiя до повернення репресованих у 1930-1950 роках їх нащадкiв, бажаючих жити в Українi. Цей потiк мiгрантiв незначний за кiлькiстю, але не враховувати його не можна.
Особливу складнiсть для України становлять слабоконтрольованi емiграцiйнi потоки iз Середньої Азiї i Закавказзя, де спостерiгається надлишок робочої сили й спалахи насильства як короткочаснi, так i довгостроковi (бiженцi з „гарячих точок).
Проблему номер один для української держави становить емiграцiя спiвгромадян в iншi країни в пошуках кращої долi.
Вiдсутнiсть молодiжної полiтики, реальної пiдтримки родини з боку держави призвели до катастрофiчних наслiдкiв: на сьогоднiшнiй день в Українi спостерiгається демографiчний дисбаланс – смертнiсть перевищує народжуванiсть. Вiдбувається поступове старiння нацiї, знижується її творчий потенцiал. В той же час наявне населення непропорцiйно розподiляється мiж мiстом i селом (на користь мiста). Хоча зараз дещо знизився потiк молодi з сiльське мiсцевостi у зв’язку з економiчною кризою.
Актуальним для України на сьогоднiшнiй день залишається питання врегулювання iнтересiв етнонацiональних утворень з iнтересами державотворчого етносу: росiяни на Слобожанщинi, русини Закарпаття, румуни i гагаузи в Буджаку, греки Приазов’я, татари в Криму. Спiввiдношення iнтересiв рiзних народiв потребує проведення науковорозроблених заходiв етнополiтичного характеру, але перш за все треба пiклуватися про пiдвищення життєвого рiвня всього народу України.
їх переростання у конфлiкт, є завдання всiх гiлок влади, а також полiтикiв i економiстiв.
У випадку порушення демократичних принципiв етнонацiональних вiдносин, вiдсутностi профiлактичних дiй у сферi мiжнацiонального спiлкування можливе виникнення i розвиток етнонацiональних конфлiктiв як усерединi держави, так i на мiждержавному рiвнi. Конфлiкт –це суб’єктивна форма iснування i розвитку об’єктивних протирiч суспiльного процесу. Особливiстю мiжнацiонального конфлiкту є те, що вiн, як правило, проявляється у процесi утворення нацiй, переходу вiд аграрно-станового до iндустрiального i постiндустрiального (iнформацiйного) суспiльств. Мiжнацiональнiй конфлiкт може бути двошаровий: перший шар – це iсторiя протирiч мiж нацiями, другий – це сучаснi суперечностi мiж етнонацiональними утвореннями. Кожний конфлiкт необхiдно аналiзувати конкретно iсторично, видiляти причини конфлiкту, привiд до конфронтацiї, специфiчнi риси того чи iншого протистояння.
Найбiльшу загрозу приховують в собi мiжетнiчнi конфлiкти з точки зору цiлiсностi, внутрiшнiй стабiльностi держави. Не випадково в останнi два десятирiччя широке розповсюдження здобула наука полiтична етноконфлiктологiя, котра вивчає закономiрностi виникнення, розвитку, регулювання i вирiшення етнополiтичних конфлiктiв. Головним об’єктом її дослiдження є полiтизованi етноси, зокрема процес полiтизацiї етносiв, їх вихiд на арену полiтичного життя, протистояння i боротьба мiж собою за збереження або змiну статусу, за контроль над територiєю й, ресурсами, а також боротьба за участь в органах державної влади.
У бiльшостi випадкiв мiжнацiональнi i мiжетнiчнi конфлiкти мають полiтичний характер, коли етноси з об’єктiв полiтики стають суб’єктами полiтики.
У етноконфлiктологiї визначають три основних етапи наростання конфлiктностi:
сформулювати лозунги, виробити полiтичнi програми. На цьому етапi особливу роль вiдiграють ЗМІ для нагнiтання або зняття мiжетнiчної напруги.
Другий етап. Конфлiкт iдеологiчних доктрин. На цьому етапi проходить iдейна консолiдацiя членiв конфлiктної групи, з’являються визнанi лiдери масових суспiльно-полiтичних органiзацiй.
Третiй етап. Конфлiкт полiтичних iнститутiв. Прихильники протистояння об’єднаються на основi активного включення у систему функцiонування влади на певнiй територiї На цьому етапi в конфлiкт включається держава на рiзних ролях (Вiрменiя та Азербайджан) – вiйськове протистояння з приводу Нагiрного Карабаху; надання баскам автономiї (Іспанiя) як спосiб знизити етнiчну напругу.
Історiя людства вiдзначила велику кiлькiсть глобальних i локальних конфлiктiв, особливий акцент роблячи на профiлактичних заходах в можливих шляхах вирiшення етнонацiональних протистоянь.
Шляхи виходу з конфронтацiйних ситуацiй можуть бути як мирного, так i вiйськового характеру. Зупинилось на деяких iз них:
· дипломатичний у рiзних формах: двостороннi, трьохстороннi переговори, зустрiчi у рамках „круглого столу”, робота консультативних комiсiй i груп;
· переговори за участю рiзних миротворчих органiзацiй (наприклад, ООН у Югославiї);
· припинення збройного протистояння шляхом втручання третьої сили, утворення буферної зони мiж ворогуючими сторонами (конфлiкт мiж Молдовою i Приднiстровською республiкою, миротворча роль Росiї i України);
· запровадження надзвичайного стану на частинi територiї країни або у всiй кранi, виходячи з Конституцiї (у тому випадку, коли конфлiкт розгортається у рамках однiєї держави); обмеження дiяльностi полiтичних партiй i суспiльних органiзацiй причетних до конфлiкту;
науки i мистецтва).
Етнонацiональний розвиток України тiсно пов’язаний з нацiональною безпекою держави, що вiдобразилось у роздiлах Закону України „Про основи нацiональної безпеки держави”, у якому вiдзначено, що приоритетними напрямками є досягнення нацiональної злагоди, полiтичної i соцiальної стабiльностi, гарантування прав української нацiї i нацiональних меншин в Українi.
У статтi „Загрози нацiональним iнтересам i нацiональнiй безпецi України” вiдзначається, що безпека може надходити у випадку загострення мiжетнiчних i мiжконфесiйних вiдносин, у випадку наявностi сепаратистських тенденцiй в окремих регiонах України. У охоронi нацiональної безпеки країни одну з провiдних ролей вiдiграють Збройнi Сили, вiд якiсного стану яких безпосередньо залежить рiвень захищеностi особи, суспiльства та держави.
i стан здоров’я призовної молодi, її iнтелектуальний рiвень. Це проявляється у нестачi захисникiв Батькiвщини. Друга iстотна проблема – це недостатньо розвинута нацiональна самосвiдомiсть, котра виливається у вiдмовi служити в лавах армiї, виконувати свiй громадянський обов’язок. Цi труднощi мають свої глибокi економiчнi i полiтичнi коренi. Природньо, що проблеми Збройних Сил необхiдно вирiшувати в комплексi з iншими не менш важливими прiоритетами етнонацiонального розвитку України.
Висновки:
· етнонацiогенез активно впливає i визначає характер полiтичної системи суспiльства;
· демократичне втiлення нацiональної iдеї багато в чому залежить вiд рiвня соцiально-економiчного розвитку суспiльства, усвiдомлення поставлених завдань.
· формування i розвиток української нацiї ще не закiнчено, воно тiсно пов’язано з успiшним здiйсненням процесу економiчних i полiтичних реформ;
· етнонацiональний розвиток України знаходиться у конфлiктнiй стадiї, тому суспiльству потрiбна полiтична сила, яка здатна розробити i втiлити конструктивну програму, що наповнить нацiональну iдею соцiально-економiчним змiстом;
· етнополiтика України на сьогоднiшнiй день потребу модернiзацiї, пошуку нових пiдходiв до проблем полiетнiчної держави;
· з прийняттям Конституцiї в Українi закладена правова база демократичного етнонацiонального розвитку, котра повинна реалiзовуватись у програмах партiй, дiях полiтичної елiти суспiльства;
· успiшний етнонацiональний розвиток країни багато в чому залежить вiд синхронних дiй як влади, так i народу, вiд рiвня розумiння й прийняття полiтичних процесiв українським суспiльством.
· етнонацiональний розвиток України тiсно пов’язаний з проблемами нацiональної безпеки держави.
| 
