Етапи розвитку теорії соціально-політичного конфлікту

Етапи розвитку теорiї соцiально-полiтичного конфлiкту НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ГУМАНІТАРНИЙ ІНСТИТУТ КАФЕДРА ПОЛІТОЛОГІЇ Індивiдуальне домашнє завдання з дисциплiни «Полiтологiя» «Етапи розвитку теорiї соцiально-полiтичного конфлiкту» Виконала: Михайлова-Горячева Катерина ст. викладач Новiкова Н.Є. КИЇВ-2007 План Вступ………………………………………………………………………3 Роздiл І Осмислення поняття соцiально-полiтичного конфлiкту 1. 2 Типологiя конфлiкту……………………….…………………….. 8 Роздiл ІІ Історiя розвитку соцiально-полiтичного конфлiкту Висновки……………………………………………...……………….. 19 Лiтература…………………………………………...…………………21 Вступ Д окорiннi реформи в Українi, як i в кожнiй молодiй державi, супроводжувалися значними протирiччями у суспiльно-полiтичному життi. В умовах одночасної змiни форми власностi, державного устрою та формування незалежностi вони виявляються з пiдвищеною напруженiстю i загостренням, перманентно загрожуючи перерости у гострий конфлiкт. Зазначенi протирiччя наявнi й мiж виконавчою та законодавчою владою, партiями i рухами, окремими полiтичними лiдерами, фракцiями у парламентi, мiж центральними органами влади, мiж центром та мiсцевою владою i рiзними прошарками населення тощо. Протягом 2004-2006 рр. внутрiшньополiтичне становище України загострилося, країна пережила складну сторiнку своєї iстор iї. Полiтична криза охопила центральну та регiональну елiту, рiзнi верстви населення, поширилася на головнi сфери життя - полiтику, економiку, культуру, iнформацiйну. Але завдяки досягненню компромiсiв на найвищому рiвнi внутрiшньополiтична криза в перiод президентських 2004 р. i парламентських 2006 р. виборiв була врегульована у правовому полi. Проблему полiтичних конфлiктiв дослiджували у своїх роботах Р. Дарендорф, Х. Таузард, Р. Макк, Р. Снайдер, Л. Козер, Т. Парсонс, Е. Дюркгейм, Е. Мейо, Д. Дьюї, А. Токвiль, Г. Зiммель, К. Боулдiнг, В. Парето, Ф. М. Рудич, В. Перебенесюк, М. Панова, Л. Герасiна, О. Картунов, О. Маруховська, А. Донцов, А. Полозова, В. Сперанский Ю. Запрудський, А. Ершов, В. Мерлин, Г. Соотл [10]. Дуже часто конфлiкти набували небезпечного розмаху, виходили з-пiд контролю як державних, так i громадських органiзацiй; з’являлася реальна загроза нацiональнiй безпецi країни i суспiльство опинялосяна межi катастрофи. До того ж у процессi полiтичних переламiв виявлялися й специфiчнi внутрiшнi протирiччя, що додаткововпливали на розвиток усiх та перебiг значноїчастини полiтичних процесiв. Вивчення конфлiктiв є одним з головних завдань полiтологiї, а управлiння ними належить до найважливiших умов забезпечення соцiальне-полiтичної стабiльностi всерединi країни та на мiжнароднiй аренi. цiєї роботи зумовлена загостренням рiзнопланових конфлiктiв в Українi та в iнших посткомунiстичних країнах, необхiднiстю фундаментального вивчення суспiльно-цивiлiзацiйних i ненасильницьких форм їх регулювання. Метою роботи є розкрити змiст поняття «конфлiкт», а саме соцiальний та полiтичний конфлiкт з точки зору полiтологiї, простежити етапи розвитку цих понять та їх головнi ознаки. таких вiдомих полiтологiв: Пiрен М.І., Юрiй М. Ф, Литвин В. М. та iншi. Робота складається з двох роздiлiв, вступу та висновкiв. Роздiл І Поняття соцiально-полiтичного конфлiкту 1. 1. Визначення термiну соцiального та полiтичного конфлiкту У полiтологiчнiй науковiй, навчальнiй i довiдковiй лiтературi iснує близько 70 рiзних визначень конфлiкту. Всi вони мають право на iснування, бо кожне з них акцентує увагу на якiйсь однiй чи кiлькох рисах цього надзвичайно багатогранного, багатовимiрного i мiнливого феномену. Поняття “конфлiкт” розглядали з рiзних точок зору: - спецiалiсти-словесники тлумачили його як зiткнення протилежних сторiн, думок, сил, серйознi розбiжностi, гостру суперечку; - соцiологи характеризували як вищу стадiю розвитку суперечностей в системi вiдносин людей, соцiальних груп, соцiальних iнститутiв, суспiльства в цiлому; - психологи розцiнювали як зiткнення протилежних цiлей, iнтересiв, позицiй, думок чи поглядiв суб'єктiв взаємодiї; - полiтологи вважають, що конфлiкт виражає не просте зiткнення, а зiткнення, пов'язане з ускладненнями та боротьбою у владних вiдносинах До спроб рацiонального осмислення природи соцiаль­ного конфлiкту вдавалися ще давнi фiлософи, але вироб­лення власне конфлiктологiчних концепцiй можна дату­вати початком XX ст. Та й цi дослiдження, вперше зроб­ленi Г. Зiммелем, який запропонував термiн «соцiологiя конфлiкту», впродовж кiлькох десятилiть не виходили за межi загальнотеоретичних тлумачень. Лише пiсля Другої свiтової вiйни вони набули прикладної спрямованостi, зо­середилися на аналiзi й розв'язаннi реальних конфлiкт­них ситуацiй. В Українi, як i в колишньому СРСР, конфлiктологiчну сферу почали серйозно аналiзувати лише наприкiнцi 80-х рокiв.[11] Всi конфлiкти з участю суспiльних груп є соцiальними. Але залежно вiд сфер, в яких вони проявляються, цi конфлiкти приймають форму економiчних, полiтичних, мiжкультурних, iдеологiчних, юридичних тощо. Економiчнi конфлiкти пов'язанi з розподiлом працi i виникненням на цiй основi вiд­мiнностi людей у доступi до суспiльних благ. В сучаснiй Укра­їнi у змiстi конфлiктiв вiдображаються проблеми становлення ринку i перерозподiлу власностi. Способами їх прояву може бути конкуренцiя рiзних корпоративних економiчних груп, страйки i трудовi суперечки, пов'язанi з приватизацiєю пiдпри­ємств, з приводу заробiтної плати i використання професiйного потенцiалу. Першi проходять лiнiями етнiчних спiльнот, другi - лiнiями класового подiлу суспiльст­ва.[9, 279] Полiтичний конфлiкт — це конфлiкт з приводу розподi­лу владних повноважень, з приводу панування i управлiння. Бi­льшiсть соцiальних конфлiктiв знаходять продовження у сферi владних вiдносин, тому що для вирiшення протирiч, що виник­ли, часто вимагається прийняття полiтичних рiшень.[ 4, 112] Цей тип конфлiкту має своїм змiстом: • боротьбу за доступ для прийняття значущих рiшень; • боротьбу за участь у розпорядженнi ресурсами; • боротьбу за прiоритетнiсть своїх поглядiв та iдей. Специфiка полiтичного конфлiкту проявляється у тому, що його учасники мають органiзацiйну оформленiсть. Сторо­нами конфлiкту виступають полiтичнi партiї, органiзованi гру­пи тиску, громадськi рухи, iнститути державної влади, парла­ментськi фракцiї, ЗМІ, мiжнароднi органiзацiї i держави. В по­лiтицi конфлiктне протистояння часто набуває форми протиле­жностi: правляча влада - опозицiя. Видiлення цього суб'єкту конфлiкту пов'язано з його функцiональним призначенням: критикою, боротьбою з офiцiйним урядовим курсом i пропози­цiєю альтернативних проектiв. Кiнцева мета опозицiї — зайняти домiнуючi позицiї у системi державної влади [4, 95]. Український полiтик i вчений В. Литвин пiдкреслював, що ознаки, властивi будь-яким перехiдним процесам, мають «пiдвищений рiвень суспiльно-полiтичної конфлiктностi» [5, 8] партiями, полiтичними групами, класами, державами. Полiтичний конфлiкт виникає з приводу вiдносин влади i реалiзується через взаємодiю полiтичних iнтерес. Щодо сутностi соцiально-полiтичного конфлiкту iснує багато визначень. У полiтологiчних словниках найпоши­ренiшим є трактування конфлiкту як зiткнення двох чи бiльше рiзноспрямованих сил з метою реалiзацiї їхнiх iн­тересiв за умов протидiї. Д. Істон твердив, що джерелом конфлiкту є соцiальна нерiвнiсть у суспiльствi та систе­ма розподiлу таких цiнностей, як влада, соцiальний пре­стиж, матерiальнi блага, освiта. Л. Санiстебан вважає, що конфлiкт вiдображає особливий тип соцiальних вiдно­син, за якого його учасники протистоять один одному че­рез несумiснi цiлi; вiн може бути рiзної iнтенсивностi, ча­стковим або радикальним, пiддаватися або не пiддавати­ся регулюванню. На думку Б. Краснова, конфлiкт — це зiткнення протилежних iнтересiв, поглядiв, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторiн рiз­ного рiвня та складу учасникiв. Росiйський вчений А. Здравомислов розглядає полiтичний конфлiкт як пос­тiйно дiючу форму боротьби за владу в конкретному сус­пiльствi. Л. Козер пiдкреслював, що важливою умовою конфлiкту є бажання чимось володiти або кимось керувати. Р. Дарендорф предметом конфлiкту вважав владу та авторитет. Польський вчений К. Полецький стверджував, що полiтична влада є причиною протирiч i джерелом конфлiкту, основною сферою життя, в якiй вiдбуваються змiни внаслiдок конфлiкту. нього. Суб'єк­тами конфлiкту стають люди, якi усвiдомили протирiччя i обрали як спосiб його вирiшення зiткнення, боротьбу, суперництво. Такий спосiб вирiшення протирiччя зде­бiльшого стає неминучим тодi, коли зачiпає iнтереси й цiнностi взаємодiючих груп, за вiдвертого зазiхання на ресурси, вплив, територiю з боку соцiального iндивiда, групи, держави (мiжнародний конфлiкт). Суб'єктами конфлiктiв можуть бути iндивiди, малi та великi групи, органiзованi в соцiальнi, полiтичнi, економiчнi та iншi структури; об'єднання, якi виникають на формальнiй та неформальнiй основi як полiтизованi соцiальнi групи; економiчнi та полiтичнi групи тиску, кримiнальнi групи, якi домагаються певних цiлей. Вебер. За всiєї рiзноманiтностi пiдходiв спiльним для них є розумiння полiтичного конфлiкту як постiйно дiючої форми боротьби за владу в конкретному суспiльствi. Проблематика конфлiктiв є визначальною в тлумаченнi соцiально-полiтичних явищ у працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.[9, 280] 1. 2. Типологiя конфлiкту видiляються горизонтальнi i вертикальнi полiтичнi конфлiкти. Горизонтальнi конфлiкти. Предметом суперечки у го­ризонтальних конфлiктах є розподiл владних повноважень мiж рiзними полiтико-державними сегментами правлячої елiти, протирiччя всерединi самих полiтичних iнститутiв. Результа­том цих конфлiктiв можуть бути кадровi перемiщення в орга­нах влади i управлiння, корегування полiтичного курсу, прийн­яття нових нормативних актiв, що збiльшують або скорочують об'єм повноважень окремих суб'єктiв влади. Бiльшiсть конфлi­ктiв цього типу зачiпає правовi взаємовiдносини сторiн. Найтиповiшими конфлiктами є такi: • конфлiкти мiж основними гiлками влади. Принцип подiлу влади закладає потенцiйну можливiсть колiзiй мiж зако­нодавчою, виконавчою i судовою владою. В демократичних країнах цi конфлiкти нормативно регламентованi. Так, консти­туцiї багатьох країн передбачають такi способи їх легального вирiшення, як розпуск парламенту, вотум недовiр'я уряду, пра­во на процедуру iмпiчменту стосовно президента. Але можливi ситуацiї переростання конфлiктiв у бiльш гостру форму - полi­тичну кризу. Історiя країн з нерозвинутими демократичними традицiями знає приклади, коли конфлiкт гiлок влади розвива­ється у напрямку їх прямого зiткнення. Наслiдком подiбних криз є дестабiлiзацiя всiєї полiтичної системи. Деякi кризи були настiльки сильними, що втрачали можливiсть конституцiйного вирiшення ; • конфлiкти всерединi iнститутiв влади. В тих країнах, де кабiнет мiнiстрiв формується за участю парламенту i на коа­лiцiйнiй основi, часто виникають урядовi кризи. Формування уряду на багатопартiйнiй основi створює велику вiрогiднiсть появи непорозумiнь з наступною вiдставкою окремих її членiв. Парламентська бiльшiсть також може виказувати вотум недо­вiри урядовому курсу i сформувати новий кабiнет мiнiстрiв. Прикладом подiбної урядової нестабiльностi є Італiя, в якiй практично кожен рiк змiнюється кабiнет мiнiстрiв. Внутрiшньо парламентськi конфлiкти проявляються у формi полiтичної боротьби рiзних фракцiй чи у протистояннi палат парламенту. Парламент виражає безпосередню iнституцiональну арену, на якiй у мирних формах з'ясовується спiввiдношення iнтересiв i сил рiзних соцiальних груп. Не виключений прояв i гострої полiтичної конфронтацiї: особливо це стосується тих парламе­нтiв, в яких опозицiя виражена значною кiлькiстю мiсць, або численнi фракцiї орiєнтуються на прямо протилежнi пiдходи у прийняттi законiв i в оцiнцi дiяльностi уряду. Це робить немо­жливим прийняття якихось спiльних рiшень, що призводить до паралiчу законодавчої дiяльностi парламенту. Така ситуацiя дозволяє говорити про парламентську кризу; • конфлiкти мiж партiями i суспiльними рухами з рiз­ ними iдеологiчними орiєнтацiями; • конфлiкти мiж рiзними ланками управлiнського апа­рату. ". В їх основi лежить рiзний доступ соцiа­льних груп до управлiння, рiзнi можливостi впливу на прийн­яття рiшень. Влада як предмет конфлiкту виступає засобом до­ступу цих груп до економiчних i соцiальних благ. Тому не ви­падково, що економiчна боротьба окремих соцiальних груп має тенденцiю переростання у полiтичнi акцiї протесту з вимогою вiдставки уряду чи змiни його курсу. Видiляють кiлька пiдвидiв вертикальних конфлiктiв: • статусно-рольовi конфлiкти. їх джерелом є нерiв­нiсть полiтичних статусiв, нерiвний об'єм полiтичних i грома­дянських прав, дискримiнацiя за ознакою раси, етносу, статi, вiросповiдання. Цi конфлiкти можуть пiдживлюватися вiдчут­тям якою-небудь групою вiдсутностi соцiального визнання i влади. Прикладом цього може бути роль третього стану у бур­жуазних революцiях ХУШ-ХІХ ст., або етнiчнi конфлiкти, предметом яких є питання пiдвищення автономiї чи полiтично­го суверенiтету якогось народу. Нереалiзованiстю статусних очiкувань можна пояснити пiдтримку радянською iнтелiгенцi­єю у 80-х рр. XX ст. опозицiйного до КГІРС руху. До цього ча­су проявилася невiдповiднiсть мiж її соцiально-культурним статусом, з одного боку, i матерiальним становищем, а також обмеженiстю полiтичних i громадських свобод - з iншого; • статусно-рольовi конфлiкти часто виникають мiж рiз­ ними рiвнями влади. Так, конфлiкти мiж центральною i регiо­нальною владою викликанi бажанням останньої набути бiльше суверенiтету. Всi вертикальнi конфлiкти виникають як результат со­цiального порiвняння. Група може порiвнювати своє станови­ще з кращою позицiєю у минулому чи з рiвнем вищої статусної групи. Група може сподiватися на бiльш високе становище в майбутньому. Не кращi для неї порiвняння породжують почут­тя невдоволення i фрустрацiю. В першiй половинi 90-х рокiв напруга, що була притаманна для українського суспiльства, була пов'язана з тим, що фрустрацiя набула масового характе­ру. Вона стала психологiчною реакцiєю на надмiрне завищення очiкувань; на початку реформ суспiльство сподiвалося на мож­ливiсть надто швидкого переходу до модернiзованої економiч­ної та полiтичної системи [9, 284-285] Режимнi полiтичнi конфлiкти, якi переслiдують мету змiни полiтичного ладу або радикальної змiни полiтичного ку­рсу. Неефективнiсть полiтики, що проводиться, може призвести до повної втрати населенням довiри до влади. На­приклад, наприкiнцi 80-х рр. XX ст. проявом конфлiкту мiж суспiльством i владою став рух за вiдмiну шостої статтi Кон­ституцiї СРСР, яка приписувала КПРС статус керiвної сили суспiльства. Конституцiйним способом вирiшення подiбних конфлiктiв є голосування за кандидатiв вiд опозицiї на наступ­них виборах. В такiй формi може бути виражений протест i ба­жання населення радикальної змiни полiтичного й економiчно­го курсу. правлячою елiтою i суспiльст­вом, у втратi владою дегiтимностi державного правлiння, в рiзкiй активiзацiї опозицiйних сил. Цi кризи су­проводжуються масовими акцiями громадянської непокори, мiтингами i демонстрацiями, або проявляються у формi масо­вих стихiйних виступiв i революцiй, спрямованих на змiну iс­нуючої полiтичної системи. Конфлiкт цiнностей. Вiн постає як зiткнення рiзних цiннiсних орiєнтацiй (лiвi — правi, лiберали — консерва­тори, iнтервенцiонiсти — iзоляцiонiсти та iн.). Розбiжностi в цiнностях — одна з передумов конфлiкту, а коли вони ви­ходять за певнi межi, виникає конфлiктний потенцiал, формується перед конфлiктна ситуацiя. В Українi конфлiкт цiнностей у процесi свого формування проминув три стадiї: 1) девальвацiя колективiстських цiнностей комунiстично­го (лiвототалiтарного) суспiльства; 2) вiдносна перемога iндивiдуалiстських цiнностей вiльного демократичного су­спiльства; 3) реанiмацiя колективiстських цiнностей у лi­во- та правототалiтарних формах. Конфлiкт iнтересiв. Цей конфлiкт пов'язаний iз зiтк­ненням рiзних, насамперед полiтичних i соцiально-еко­номiчних, iнтересiв. Визрiвання їх у посткомунiстичних суспiльствах започаткував процес приватизацiї. Правля­чi верхiвки, утримуючи владнi важелi, визначили свої iнтереси як номенклатурно-бюрократичну приватизацiю. Це дало їм змогу з полiтично правлячих груп перетвори­тися на економiчно панiвний клас. Такий iнтерес вступив у суперечнiсть з iнтересом широких верств населення, яке було налаштоване на народну приватизацiю. Конфлiкт iдентифiкацiї. Виявляється вiн як супере­чнiсть щодо вiльного визначення вiльним громадянином своєї етнiчної та громадянської належностi. Властивий передусiм країнам, якi утворилися внаслiдок розпаду ко­мунiстичних iмперiй (СФРЮ, СРСР). Простежується i в країнах, де нацiональнi меншини компактно прожива­ють у районах, що колись належали їхнiм етнiчним бать-кiвщинам (проблема трансiльванських i словацьких уго­рцiв). Визрiвання конфлiкту iдентифiкацiї було зумовле­не тим, що пiсля краху комунiстичних режимiв людина одержала право вiльного самовизначення своєї етнiчної та громадянської належностi. Через це у багатьох краї­нах частина населення не бажала визнавати себе грома­дянами держави, на теренах якої вона мешкала[1, 397-398]. Полiтичнi iнститу­ти, органiзацiї, рухи, втягуючись у конфлiкт, активно об­стоюють певнi соцiально-економiчнi iнтереси. Вiдповiдно, полiтичнi конфлiкти подiляють на два види: —конфлiкт мiж владою та громадськими силами, iн­тереси яких не представленi у структурi владних вiдносин; ладу. Роздiл ІІ Історiя розвитку соцiально-полiтичного конфлiкту 2. 1. Розвиток поняття «конфлiкт» в iсторiї людства Історiя розвитку людства з найдавнiших часiв до наших днiв засвiдчує, що конфлiкти завжди були i будуть. Сучасним управлiнцям i спецiалiстам рiзного профiлю необхiднi знання в управлiннi та профiлактики конфлiктiв. Проблеми конфлiктних ситуацiй завжди цiкавили науковцiв, полiтикiв, практикiв, народ. Науки будь-якого профiлю (фiлософiя, iсторiя, культур , полiтологiя, свiтовi релiгiї) оперують поняттями конфлiкту через поняття добра i зла , порядку i хаосу. Наприклад, iсторики прагнуть виявити причини розвитку й занепаду держав, глибоких криз i тривалого розквiту в життi окремих народiв, адже всi цi процеси вiдбуваються проблемно, конфлiктно. Над природою конфлiктiв уже замислювалися давньогрецькi фiлософи. Анаксимандр (бл. 610-547 рр. до н. е.) твердив, що речi виникають iз постiйного руху "пейрону" - єдиного матерiального начала , що приводить до виокремлення з нього протилежностей, це означає, що воно конфлiктне. Античний фiлософ Гераклiт (бл. 530-470 рр. до н. е.) вважав, що у свiтi все народжується через ворожнечу i розбрат, що єдиний закон, який панує в Космосi, - це вiйн - батько i цар усього. Це перша спроба дати позитивне трактування боротьби у процесi суспiльного розвитку через проблемнiсть i конфлiктнiсть. У середнi вiки Фома Аквiнський (1225-1274) висунув думку, що вiйни допустимi в життi суспiльства , тобто конфлiкти є об'єктивною реальнiстю. Еразм Роттердамський (14691536) вказував на наявнiсть власної логiки конфлiкту, який, розпочавшись, втягує в орбiту свого впливу новi й новi сили. Зокрема, вiн писав, що "вiйна солодка для тих, хто її не знає". "кожен випадок хвороби" iснують свої лiки. Крiм полiтичних помилок в управлiннi Ф. Бекон називає i деякi психологiчнi чинники соцiальних негараздiв. Важливим засобом запобiгання соцiальним конфлiктам вiн вважав мистецтво полiтичного маневрування, особливо слiд звертати увагу на те, аби у невдоволених не знайшлося пiдхожого ватажка, який би мiг їх об'єднати.[ 6, 32] Іммануїл Кант (1724-1804) вважав, що стан миру мiж людьми, якi живуть по сусiдству, не є природним станом, природнiшим є стан вiйни бо з грози, тобто проблемностi й конфлiктностi в системi геополiтичних процесiв. Георг Гегель (1770-1831) писав, що основна причин конфлiктiв корiниться в соцiальнiй поляризацiї - мiж нагромадженим багатством, з одного боку, i змушеним працювати народом - з другого. Чарльз Дарвiн (1809-1902) запропонував теорiю еволюцiї, основнi iдеї якої виклав у працi "Походження видiв шляхом природного вiдбору, бо збереження сприятливих порiд у боротьбi з життя". Розвиток живої природи здiйснюється в умовах постiйної боротьби з виживання, тобто постiйного конфлiкту, вважав вiн. Польсько-австрiйський юрист Людвiг Гумплович (1838-1909) у книзi "Расова боротьба " висунув своє бачення соцiальних конфлiктiв. Вiн розглядав суспiльство як сукупнiсть груп людей, що борються з виживання, панування. Соцiальне життя - це групова взаємодiя. Основнi положення його теорiї такi: конфлiкти - суть iсторичного процесу, вони вiчнi, змiнюються лише їх форми; · конфлiкти сприяють єдностi суспiльства ; · диференцiацiя суспiльства на панiвних i пiдлеглих - явище вiчне. Гумплович писав, що конфлiкти слiд шукати не тiльки в природi людини, й у соцiальних феноменах рiзних з типом культур. Історiя твориться зусиллями народу i через проблеми. Велике зацiкавлення серед конфлiктологiв кiнця ХІХ – початку ХХ ст. викликала соцiологiчна теорiя Карла Маркса (1818- 1883). Марксизм визнає соцiальнi конфлiкти, колiзiї, антагонiзми як можливi, в умовах класової боротьби - i як неминучi явищ суспiльного буття. Помилковiсть марксистiв полягала в тому, що вони вважали можливим у майбутньому, пiсля знищення приватної власностi на засоби виробництв , створити умови для лiквiдацiї антагонiстичних вiдносин як бази соцiальних конфлiктiв i, отже, побудувати безконфлiктне суспiльство. Г. Ратценхофер (1842-1904) вивчав боротьбу з iснування. Абсолютна ворожiсть рас - основнi процеси i явищ життя, вважав вiн. Із цих процесiв вiн виводить теорiю конфлiктностi суспiльних вiдносин.[6, 23] "конфлiкт iнтересiв". З огляду на переконання, що боротьба за iснування є безперечним чинником прогресу, вiн зробив висновок, що в цiй боротьбi гинуть найслабкiшi, гiршi представники роду людського. В. Самнер, спираючись на великий iсторико-етнографiчний матерiал, поклав початок системному вивченню норм соцiальної поведiнки, внутрiшньо групових i мiж групових вiдносин. "соцiологiя конфлiкту". Вiн запропонував зайнятися аналiзом "чистих форм" соцiального спiлкування та взаємодiї. Серед таких вiдносно стiйких форм соцiальної взаємодiї, як авторитет, договiр, пiдпорядкування, спiвробiтництво та iншi, особливе мiсце займає конфлiкт - не лише норм , а й винятково важлива форма життя. Конфлiкт сприяє соцiальнiй iнтеграцiї, вiн визначає характер конкретних соцiальних утворень, змiцнює їхнi принципи й норми органiзацiї. Теоретичнi роздуми Г. Зiммеля роздiлили у 20-тi роки ХХ ст. соцiологи чиказької школи, видатними представниками якої були Роберт Езр Парк (1864-1944), Ернест Уотсон Берджесс (1886-1996), Албiон Вудберi Смолл (18541926). Вони розглядали соцiальний процес в аспектi чотирьох взаємопов'язаних типiв взаємодiї: змагання конфлiкту, пристосування й асимiляцiї. Соцiологiчне значення конфлiкту пiдкреслював американський соцiолог, представник психологiзму в соцiологiї А. В. Смолл. Вiн, зокрема стверджував, що "немає нiчого соцiального, що не було психiчним". Вважав поняття iнтересу важливим феноменом боротьби. Звiдси - загальний конфлiкт iнтересiв, де iндивiди – продукт боротьби власних iнтересiв, суспiльствао - наслiдок зiткнення iнтересiв соцiальних груп. Таким чином, конфлiкт є базовим i унiверсальним соцiальним процесом. У першiй половинi ХХ ст. пiд впливом марксизму утвердилася самостiйна галузь захiдної полiтичної соцiологiї, що стала основним джерелом розвитку сучасних концепцiй конфлiкту. Серед її представникiв - В. Парето, Г. Моск , Ж. Сорель, Ф. Оппенгеймер, А. Бентлi. Вони звернули увагу на необхiднiсть вивчення конфлiктiв i змiн, не лише злагоди й стабiльностi в суспiльному життi. В. Парето (1848-1923) – iталiйський дослiдник, який створив свою теорiю елiти i наголосив на подвiйностi психологiї людини. Будь-якi суспiльнi теорiї, iдеологiї є ширмою, що ховають дiї, продиктованi почуттями, емоцiями. Таким чином, iррацiональнi пласти психiки людини детермiнують соцiальну поведiнку. Гаета но Моска (1858-1941) - iталiйський юрист, соцiолог, iсторик - теж серед творцiв теорiї елiт. У своїй працi "Елiти полiтичної науки" (1896 р.) вiн виокремлює тезу про формування панiвного класу на основi розуму, здiбностей, освiти й творчих з слуг [5, 225]. "Роздуми про насильство" (1907 р.) сформульованi ключовi поняття мiфу й насильств. Згiдно з його теорiєю, соцiальнi та полiтичнi конфлiкти виявляються ознакою iррацiонального характеру суспiльства й iсторiї, вони заперечують iдею соцiального процесу й утверджують стихiйний рух мас. Ф. Оппенгеймер (1869-1943) звертав увагу на питання походження держави та особливостi соцiальних процесiв, якi вiдбуваються в нiй. Держава могла виникнути тiльки шляхом пограбування й пiдкорення людей. Артур Бентлi, американець, розглядав полiтичне життя як процес полiтичної дiяльностi. Полiтичнi групи реалiзують свої iнтереси через дiї. Із зiткнення iнтересiв рiзних груп складається полiтичне життя суспiльства. З формою свого прояву це життя являє собою багатоманiтнiсть фактiв застосування сили. Таким чином, у соцiально-полiтичному життi на початку ХХ ст. виникає очевидний iнтерес до проблем конфлiкту, саме: · конфлiкти виконують певнi позитивнi функцiї; · протилежнiсть мiж керiвною меншiстю та керованою бiльшiстю є вiчна iстин , що породжує завжди рiзнi колiзiї. з ним О. О. Валевський зробили значний крок у тлумаченнi сутностi конфлiкту, заявивши, що демократичне суспiльство з високим рiвнем захисту прав людини є конфлiктним за своєю природою. Цiкавим є також звернення авторiв до конфлiкту як особистiсного явища. Загалом можна стверджувати, що протягом останнiх 10–15 рокiв в Росiї та Українi з’явилися книги, в яких ґрунтовно розробляються методологiчнi аспекти проблеми конфлiкту. Конфлiкти не завжди займають домiнуюче мiсце у поясненнi соцiальних процесiв i змiн. Сформувався цiлий напрямок, який у своїх теоретичних побудовах робить акценти на проблемах стабiльностi й консенсусу (Е. Дюркгейм, Т. П рсонс, Н. Смелсер). 2. 2. Теорiя соцiального конфлiкту Теорiя соцiального конфлiкту — конфлiктна традицiя, конфлiктологiчний пiдхiд — означення важливого напрямку розвитку соцiологiчної думки XX ст. Теорiя соцiального конфлiкту набула особливої популярностi у 60 - 70-х рр. i знайшла теоретичне обґрунтування у працях Р. Дарендорфа, Л. Козера, Дж. Рекса, Р. Колiнза та iн., вiдтiснивши традицiйно впливовi позитивiстськi течiї й викликавши гостру полемiку у соцiологiчних колах, спонукала до постановки низки проблем у соцiологiчнiй науцi. Численнi дослiдження у галузях полiт, та iндустрiальної соцiологiї, расових i мiжнацiональних вiдносин, соцiальної стратифiкацiї, форм колективної поведiнки тощо довели плiднiсть цiєї парадигми та водночас обмеженiсть iн., якi iгнорували важливiсть проблем влади, розподiлу благ i суперечливiсть iнтересiв рiзних соцiальних груп та iнститутiв у суспiльствi. Сформувавшись у руслi марксистської традицiї, Теорiя соцiального конфлiкту згодом модифiкувалася пiд впливом веберiвських положень багатофакторностi у соцiологiчному аналiзi, деiдеологiзацiї та академiчної аналiтичностi. На думку провiдникiв конфлiктного пiдходу, вiн володiв бiльшими пiзнавальними можливостями, нiж класичний марксизм, завдячуючи дослiдженню усього розмаїття шляхiв i форм пере­творення соцiальної реальностi, бiльш широкого спектру конфлiктiв, що їй притаманнi. Вихiдна теза цього пiдходу мiститься у формулi, що «у центр моделi системи як цiлого покладений конфлiкт мiж iнтересами й цiлями» (Дж. Рекс). Конфлiктнiсть розглядається як унiверсальна повсюдна риса соцiальних взаємин. Звiдси — завданням соцiологiчного аналiзу є виявлення й пояснення «базової конфлiктної ситуацiї».[8, 265] Теорiя соцiального конфлiкту заявила себе у формi гол. альтернативи позитивiстському функцiо­налiзмовi у соцiологiї: «соцiологiї порядку» була протиставлена «соцiологiя конфлiкту», була проголошена необхiднiсть створення iншої «гiлки соцiологiчної теорiї», яка б адекватнiше вiдображала соцiальне життя. Конфлiктологiя звернулася до багатьох дилем у соцiальному теоретизуваннi, яким ранiше придiлялося мало уваги, зокрема, до проблем соцiальної замiни, стратифiкацiї, активностi, вла­дарювання одних спiльнот над iн. та iн. Ідеї Теорiя соцiального конфлiкту складалися пiд впливом iсторико-культурних, суспiльних i iдеологiчних чинникiв 60-х рр (масового демократичного, антимiлiтаристського руху у США, iдеологiчного несприйняття апологетичного позитивiзму, критики принципiв рацiоналiзму й лiбералiзму, консерватизму у соцiальнiй думцi...), надихалися закликами полiтичного радикалiзму, соцiально-фiлософського критицизму (iдеї Ч. Р. Мiлза, послiдовникiв Франк­фуртської школи, неомарксизму). У спiльному конфлiктологiчному ракурсi суспiльних явищ концепцiї мають помiтнi вiдмiнностi: у Козера — це ствердження позитивних функцiй конфлiктiв, альтернатива у рамках того ж функцiонального аналiзу з використанням положень Зiммеля i Фрейда, у Дарендорфа — це обгрунтування панконфлiктизму на основi iдей Маркса i Вебера iз наголосом на перегляд Марксових поглядiв на природу соцiальних протирiч у другiй по­ловинi XX ст., у Рекса та Колiнза — розробка тез теорiя соцiального конфлiкту в унiверсалiстськiй, абстрактнiй формi, обгрунтування цього пiдходу як теоретико-методологiчного грунту «реального» розгляду сучас. соц. iн-гiв та вiдносин: Загальнi тези Теорiя соцiального конфлiкту зводяться до того, що: - в усiх соц. системах можна знайти нерiвномiрний розподiл обмежених за кiлькiстю цiнних ресурсiв; - нерiвний доступ до благ закономiрно i неминуче породжує конфлiкти iнтересiв рiзних частин системи; - конфлiкти спричиняють реорганiзацiю соцiальної системи, створюючи новi види нерiвностi, що, в свою чергу, слугуватиме поштовхом для нових конфлiктiв тазмiн, i т. д. У центр аналiтичної уваги прихильниками Теорiя соцiального конфлiкту поставлений вид найпо­ширенiших соцiальних процесiв у суспiльних процесах — конфлiкти. Водночас, не зали­шено без розгляду i те, що конфлiктам передує чи йде слiдом або iснує паралельно — соцiальну iнтеграцiю й кооперацiю, конкретно-iсторичнi пара­метри умов, якi породжують чи допомагають усувати конфлiкти. їм притаманний iсторичного масштаб аналiзу, довгочаснi моделi змiн, для них кардинальним залишається питання: як i чому виникають, розвиваються й змiнюються певнi типи суспiльної органiзацiї [8,266]. Термiн «конфлiкт» у площинi цього пiдходу дещо метафоричний. У ракурсi теорiя соцiального конфлiкту вивчаються не тiльки драматичнi подiї суспiльного життя (революцiї, напруження, масовi рухи, вiдкрита боротьба...). Вони — тiльки видимi прояви конфлiктностi, якою просякнута вся соцiальна реальнiсть. Суспiльство характеризується домiнуванням i пiдпорядкуванням iнтересiв рiзних його сегментiв, соцiальних груп та iндивiдiв. Теоретиками конфлiктологiї ставиться завдання з'ясувати, яким чином даний соцiальний порядок, складений iз суперництва рiзник устремлiнь спiльнот, верств i iндивiдiв, функцiонує та видозмiнюється. Вони виходять з того, що боротьба iнтересiв завжди присутня у будь-якому суспiльствi, завжди йде боротьба за успiх, першiсть, вигоди. Тобто, в Теорiя соцiального конфлiкту гол. предметом аналiзу виступають суперечливостi соцiальних процесiв взагалi. Прибiчники цього напрямку розробляють не тiльки власне Теорiя соцiального конфлiкту (хоча механiзмам протiкання, факторам, суб'єктам, головним параметрам i рисам придiляється значна увага). Йдеться про теорiї суспiльної органiзацiї, моделi соцiальної поведiнки, про групову мотивацiю, про цiннiсно-нормативну детермiнацiю способiв життя, про пояснення iсторичної соцiальних структур та iнститутiв, якi склалися, про причини їх змiн тощо. Найбiльшим внеском у соцiологiчну теорiю аналiтиками цiєї парадигми вважається: конфлiктне розумiння соцiального порядку i суспiльних вiдносин людей, пояснення конфлiктних процесiв — їхнiх причин, факторiв, iнтенсивностi, довгочасностi та соцiальних функцiй, визначення ролi у соцiальнiй динамiцi. Простежується певна тенденцiя еволюцiї конфлiктних протистоянь — вiд кла­сових та мiжнацiональних протиборств до суперництва культурних моделей життє­дiяльностi, цiннiсних уподобань. прибiчникiв цього пiдходу у соцiальнiй науцi (передусiм, у США) — вони набувають академiчного статусу, посилюється тяжiння до синтезу з парадигмами, насамперед неофункцiоналiзмом. Висновки Поняття полiтичного конфлiкту визначає боротьбу за вплив у системi полiтичних вiдмiннiстю полiтичного конфлiкту є те, що дiючi суб’єкти цього конфлiкту (особи, групи, елiти, держави) протистоять чи протидiють один одному з головного, базового, приводу - влади, її подiлу чи володiння нею. Об’єктом полiтичного конфлiкту є державна влада, предметом - боротьба за оволодiння нею, та владними iнститутами. Змiстом полiтичного конфлiкту є полiтична боротьба, тобто протидiя полiтичних суб’єктiв, пiд час якої кожен прагне досягти мети, яка суперечить метi iншого. Згiдно з конфлiктологiчною теорiєю соцiально-полiтичнi конфлiкти детермiнуються нерiвнiстю у стосунках власностi, влади i статусу рiзних верств населення, яка викликає на певному етапi усвiдомлення соцiальною групою чи полiтичною силою несправедливостi конкретного способу розподiлу повноважень влади, матерiальних та духовних надбань суспiльства. Тому, якщо розумiти полiтику як боротьбу за владу, то i полiтичнi конфлiкти слiд розглядати як протиборство двох або бiльше сторiн(конкуруючих партiй, груп, спiльнот та їхнiх iнтересiв) щодо розподiлу та утримання владних ресурсiв, повноважень i благ. Якщо ж вважати, що полiтика - це дiяльнiсть, спрямована на регулювання i збалансування iнтересiв та вiдносин мiж рiзними соцiальними i полiтичними суб’єктами з приводу життєво важливих питань, що зачiпають їхнi iстотнi iнтереси (власнiсть, влада, гуманiзм, справедливiсть тощо), то полiтичний конфлiкт - це конфлiкт з приводу життєво важливих питань, якi можуть бути пов’язанi не тiльки з суто владними вiдносинами. Науковi дослiдження вчених рiзних країн пiдтверджують, що значна кiлькiсть конфлiктiв у рiзних сферах життя певною мiрою мають прикмети полiтичного конфлiкту. Це не випадково, адже у полiтицi втiлюються та реалiзуються найважливiшi суспiльнi вiдносини. Інакше кажучи, полiтика завжди є результатом дiяльностi соцiальних груп та iндивiдiв щодо забезпечення i обстоювання iнтересiв та їх реалiзацiї за допомогою державної влади. Будь-який соцiальний конфлiкт, набуваю чи значних масштабiв, об’єктивно стає соцiально-полiтичним, тобто зачiпає дiяльнiсть владних iнститутiв. конфлiктiв шляхом поглиблення спiвробiтництва мiж гiлками влади, вирiшення соцiальних, матерiальних i нацiональних проблем, забезпечення своєчасних реформ та правопорядку, пiдвищення ефективностi рiвня управлiння та виконавської дисциплiни, зростання її авторитету серед населення. Все бiльш важливою постає оптимiзацiя дiї механiзмiв щодо запобiгання, пом’якшення та нейтралiзацiї негативних наслiдкiв конфлiктiв в iнтересах суспiльства в цiлому чи окремих його суб’єктiв, а також застосування теоретичних та прикладних знань для направлення конфлiктного процесу у правове русло. поступок або поступок слабшiй сторонi, або тiй сторонi, яка зумiла довести обґрунтованiсть своїх вимог. Хоча у процесi докорiнних реформ в Українi роз’єднана нацiональна елiта i неконсолiдоване суспiльство в умовах наростання економiчних проблем не змогли призупинити поглиблення кризових тенденцiй, що призвели до досить рiзкого полiтичного загострення у суспiльств i у перiод президентських 2004 р. i парламентських 2006 р. виборiв, полiтичну ситуацiю в Українi можна вважати стабiльною та здатною до цивiлiзованого розвитку. 1. Бабкiна О. В., Горбатенко В. П. Полiтологiя. - К.: Академiя, 2003. – С. 395-401 2. Ішмуратов А. Т., Валевський О. О. Полiтичний конфлiкт у сучаснiй Українi: культурнi вимiри, структура, принципи аналiзу. – К., 1997 3. Колодiй А., Климанська Л., Космина Я., Харченко В. Полiтологiя: Пiдруч. для вищ. закл. освiти. - К.: Ельга-Н, 2000. — С. 194-197 4. Конфлiктологiя / За ред. професорiв Л. М. Герасiної та М. І. Панова. - Харкiв: Право, 2002. - C. 112 5. Литвин В. М. Сучасна Україна у дзеркалi суспiльно-полiтичних конфлiктiв // Урядовийкур’єр. - 2002. - 23 листоп. (№ 219). - С. 8 6. Пiрен М.І. Конфлiктологiя: Пiдручник. - К: МАУП, 2003, 360с 7. Ткач О. І. Полiтологiя. — К.: ВМУРоЛ, 2003. — С. 223-233 8. Фiлософiя полiтики: Короткий енциклопедичний словник / Авт. -упоряд. Андрущенко В. П. та iн. - Київ, 2002. – С. 265-266 9. Юрiй М. Ф. Основи полiтологiї. — К.: Кондор, 2005. — С. 278-293 10. http://www.niss.gov.ua/Strategpr/1/1-5.pdf 11. http://www.tspu.edu.ua/subjects/66/politilogiya/text/lek/Lek13.htm