Елiтарна теорiя демократiї
Одеський нацiональний унiверситет iм. І.І. Мечнiкова.
Інститут соцiальних наук
Сучаснi теорiї демократiї
на тему:
*******************,
студент Y курсу
********** навчання
вiддiлення полiтологiї
викладач: *********
Одеса-2007
План
Висновки i пропозицiї.
Вступ.
З моменту свого виникнення елiтизм був альтернативою демократiї. Адже суперечностi мiж елiтизмом i демократизмом очевиднi: елiтизм виходить iз нерiвностi людей, тодi як класична теорiя демократiї проголошує їх рiвнiсть; елiтизм визнає реальним суб’єктом полiтичної влади елiту, в той час як для демократiї таким суб’єктом є народ[1]
.
За конституцiями демократичних країн (в тому числi i за Конституцiєю України), верховна влада належить народовi. Наприклад стаття 5 Конституцiї України зазначає: «Носiєм суверенiтету i єдиним джерелом влади в Українi є народ»[2]
. Проте нi для кого не є секретом те, що полiтична дiйснiсть навiть найдемократичнiших країн часто дуже далека вiд проголошеного народовладдя. Пересiчний громадянин розумiє, що важливi для його життя рiшення приймаються поза його волею. Вiн не рiдко не тiльки не може реально вплинути на прийняття рiшення, а й часто про прийнятi рiшення взагалi дiзнається постфактум iз ЗМІ[3]
. Таким чином громадянин часто виступає не як суб’єкт соцiально-полiтичного управлiння, а як об’єкт. Сучаснi полiтичнi системи далеко не в повнiй мiрi забезпечують вирiшальну участь громадян у процесi прийняття рiшень[4]
. Демократiя, як вважає чимало дослiдникiв, може бути в кращому випадку лише формою правлiння елiти, схваленої народом. Не випадково сьогоднi дуже поширеною є думка про «iсторичне примирення» елiтизму та демократiї.
Демократичне державне правлiння має довготривалу iсторiю i ґрунтується на вагомих теоретичних засадах. Кожному iсторичному типовi держави, кожнiй суспiльно-економiчнiй формацiї вiдповiдала своя форма демократiї.
Виходячи з багатовiкового теоретичного и практичного досвiду розбудови демократiї, можна дати таке її визначення, «демократiя — полiтична органiзацiя влади народу, при якiй забезпечується: рiвна участь усiх i кожного в управлiннi державними i суспiльними справами; виборнiсть основних органiв держави i законнiсть у функцiонуваннi всiх суб'єктiв полiтичної системи суспiльства; забезпечення прав i свобод людини i громадянина вiдповiдно до мiжнародних стандартiв»[5]
. Демократiя характеризується такими ознаками:
· виборнiстю основних органiв держави;
· рiвноправнiстю громадян i насамперед рiвнiстю їх виборчих прав;
· пiдкоренням меншостi бiльшостi (перших останнiм) при прийняттi рiшень.
· додержання прав людини, їх прiоритет над правами держави;
· конституцiйне обмеження влади бiльшостi над меншiстю;
· повага до прав меншостi на власну думку i її вiльне вираження;
· верховенство закону;
· подiл влади та iн.
Головна суперечнiсть демократiї – це суперечнiсть мiж iдеєю демократiї як повновладдя народу i неможливiстю її практичного здiйснення. Багато вчених вважають демократiю не тiльки неможливою, але й недоцiльною. Дiйсно, демократiя у прямому її розумiннi - як безпосередня влада народу - неможлива вже в суто технiчному вiдношеннi, оскiльки немає таких механiзмiв, якi б забезпечували пряме народоправство з будь-якого державного питання на всiх рiвнях. Бiльше того, таке народоправство недоцiльне i з точки зору ефективностi державної влади, оскiльки абсолютна бiльшiсть народу некомпетентна у вирiшеннi конкретних справ управлiння державою i суспiльством. До того ж правляча бiльшiсть, як i народ в цiлому, за певних умов може бути таким же тираном, як i одноосiбний деспот.
демократiї, була запропонована канадським полiтологом К. Макферсоном (згодом вона була доповнена Д. Хелдом). Вона включає такi теорiї демократiї:
– «классическая демократия, т. е. демократия античная, демократия в Древней Греции, главным образом афинская демократия;
– развивающаяся демократия;
– состязательный элитизм;
– плюралистическая демократия;
– теория партиципаторной демократии;
– модель легальной демократии»[6]
.
Демократiя не може бути “правлiнням народу” в буквальному розумiннi. Реальна демократiя передбачає, насамперед, свободу вибору народом компетентних керiвникiв, а також можливiсть для народу впливати на них i в разi потреби змiнювати їх бiльш достойними i компетентними. За час свого iснування демократiя модифiкувала, доповнила свої принципи настiльки, що вже не мiстить в собi вiдвертої суперечностi елiтизмовi. Головним питанням для демократiї стало питання “що править “ в державi, тобто чи править в нiй закон, а питання “хто править” вiдсунуто на другий план.
Еволюцiя елiтизму демонструє послiдовне послаблення негативного вiдношення до демократiї. Постановка проблеми полiтичної елiти має давню iсторiю. Обґрунтування її знаходимо ще у працях Конфуцiя, Платона, Н. Макiавеллi, Ф. Нiцше. Теорiя елiт у сучасному виглядi була розроблена В. Парето, Г. Москою, Р. Мiхельсом[7]
. Суть її полягає в тому, що людське суспiльство завжди подiлялось на привiлейований вiдносно не чисельний клас тих, хто управляє, та на переважну бiльшiсть – клас тих, ким управляють. Основу належностi до елiти становлять особливi iндивiдуальнi, насамперед органiзаторськi, здiбностi, а також матерiальна та iнтелектуальна перевага, якi видiляють людину в коло вибраних, найкращих. До загальних рис теорiї елiт належать: пiдхiд до iсторiї як до сукупностi соцiальних циклiв, що характеризуються пануванням вiдповiдних їм типiв полiтичних елiт; критика iдеї народного суверенiтету як утопiчного мiфу; твердження, що нерiвнiсть є основою соцiального життя; абсолютизацiя полiтичних вiдносин, визнання полiтичної влади однiєю з первiсних причин соцiального панування. В демократичнiй теорiї все навпаки. Це дає пiдставу називати класичний елiтизм запереченням демократiї.
полiтичної елiти визнають соцiальний статус людини, її мiсце i роль в системi владних управлiнських структур. Елiта - це меншiсть населення, яка приймає важливi в суспiльствi рiшення i керує бiльшiстю (П. Шарон), здiйснює найбiльш важливi функцiї в суспiльствi, має найбiльшу вагу i вплив (С. Келер). Цi та iншi автори пiдходять до визначення елiти з функцiональних позицiй, вбачають у нiй вiдносно вузьку, специфiчну владно-полiтичну групу правлячого класу, яка офiцiйно репрезентує i реалiзує на практицi законодавчу i судову владу. Прихильники цiннiсного пiдходу визначальною «ознакою елiти вважають духовний аристократизм, заслуги, особистi переваги (культура, освiта, мораль, воля) одних людей над iншими»[8]
. Так, Х. Ортега-i-Гассет елiтою вважає тих, хто володiє найвищим почуттям вiдповiдальностi. За З. Фрейдом, це позначена особливими якостями група, яка дiє на людей подiбно магнiтнiй силi[9]
. Належнiсть до полiтичної елiти в даному випадку визначається культурно-психологiчними особливостями людини, з якими вона народжується або яких набуває. Останнiми роками здобуває поширення концепцiя множинностi (плюралiзму) елiт, згiдно з якою елiти нiбито врiвноважують одна одну i запобiгають встановленню тоталiтаризму (О. Штаммер, Д. Рiсмен). Значного поширення набули також демократичнi концепцiї елiт (Р. Даль, Й. Шумпетер, Х. Зiглер, Т. Дай, К. Манхейм), якi розглядають елiту не лише як групу, здатну до управлiння, а й як силу, покликану оберiгати суспiльство вiд неконтрольованого натиску й неврiвноваженостi мас. Елiта оголошується головним захисником демократичних цiнностей.
Не одностайнiсть думок з цього питання викликана внутрiшньою суперечнiстю теорiї, «неможливiстю заперечувати демократiю, що в усе бiльшiй кiлькостi країн завойовує прихильнiсть»[10]
. Існують вiдвертi суперечностi мiж класичними теорiями елiт i демократiї. Вони виявляються в тому, що, по-перше, вихiдний принцип елiтизму – нерiвнiсть людей, тодi як класична теорiя демократiї проголошує їх рiвнiсть, хоча б полiтичну; по-друге, елiтизм виходить з того, що реальним суб’єктом полiтичної влади є елiта, в той час як таким суб’єктом для демократичної теорiї є народ. Проте полiтична реальнiсть змусила теоретикiв обох напрямiв шукати шляхи примирення теорiй, аби не втратилась їх життєздатнiсть та зв’язок з практикою. Тому, вказуючи на антагонiстичнiсть теорiй, робиться наголос на словi «класичнi». Сам Г. Моска пiд кiнець життя почав переглядати свої погляди на демократiю, вiдмовляючись вiд односторонньої негативної її оцiнки. Вiн доходить “парадоксального” для себе висновку, що демократичнi форми можуть бути використанi для збiльшення сили i стабiльностi правлячого класу, що в демократiях “ряди правлячого класу бiльш вiдкритi” i вже тому останнiй бiльш легiтимний в очах мас.
Разом з тим поняття демократiї втрачає своє первiсне значення: це не правлiння народу, а правлiння обраних ним представникiв, елiти, яка править “на благо всього суспiльства” зi згоди народу[11]
.
Становлення, сучасний стан та перспективи розвитку теорiї елiтарної демократiї.
В основi концепцiй елiтарної теорiї демократiї лежать положення i установки про цiннiснi якостi елiт. Використовуючи запропоноване Й. Шумпетером визначення демократiї як конкуренцiї мiж потенцiйними керiвниками за довiру i голоси виборцiв, полiтологи пiдкреслюють важливу роль елiт в управлiннi. Прибiчники елiтарної демократiї вважають, що лише керiвний прошарок здатен стримати частину властивих масам iррацiоналiзму i радикалiзму (Т. Дай, Х. Зiглєр)[12]
.
Спiввiдношення елiти i демократiї розглядається в даних концепцiях уже не з позицiй їх протиставлення. Вiдсутнiсть в суспiльствi справжньої елiти називають однiєю iз головних причин кризи демократiї. Виходить, що необхiднiсть елiтарного управлiння обумовлена самою демократiєю. Для збереження i змiцнення демократiї вважається необхiдним вiдродження суспiльного консенсусу, для чого потрiбно вiдновити авторитет елiти. Тому постiйно уточнюється змiст понять «демократiя» та «елiта». Все частiше робиться висновок, що демократiя в сучасному розумiннi – це не правлiння народу, а уряд, схвалений народом ( Й. Шумпетер). По сутi, обмеження участi мас в полiтичному процесi пояснюється тим, що масам властивi антидемократичнi тенденцiї, вони погано уявляють собi цiнностi i принципи демократiї, i пiддавшись впливу демагогiв, можуть їх порушити. Елiтаристи вважають, що демократiя буде ефективнiшою, якщо елiта забезпечить буфер мiж iррацiональнiстю суспiльностi та державою (Т. Дай, Х. Зiглер).
Поєднання елiтаризму з демократiєю вважається природнiм уже тому, що правляча елiта визнається необхiдною для будь-якого суспiльства, в тому числi i демократичного. Елiтарна демократiя передбачає плюралiзм елiт, що забезпечує дисперсiю влади на основi протиборства i балансу полiтичних сил, представлених рiзними елiтами. Точиться конкурентна боротьба за владнi позицiї, маси, обираючи мiж конкуруючими елiтами, мають можливостi впливати на полiтику, проявляти свою волю, почуття[13]
. «Елiтарна демократiя не вiдкидає iдею народного суверенiтету, тiльки тут вона звучить по iншому – управлiння елiти в iм’я блага, користi, добробуту суспiльства»[14]
.
що «воля народу», «загальне благо» – мiф, який використовується для пропаганди. Вiра вте, що народ здатен компетентно оцiнювати полiтичну реальнiсть – абсурд. Тому доцiльнiше демократiю визначати як уряд, схвалений народом. Демократiя Й. Шумпетера передбачає елiтарну структуру суспiльства i можливiсть для мас робити вибiр серед конкуруючихелiт. Згiдно з концепцiєю Й. Шумпетера демократiя – це «iнституцiйний устрiй для прийняття рiшень, за якого до владних позицiй приходять завдяки конкурентнiй боротьбi за голоси виборцiв» . В цiй, «ринковiй», концепцiї демократiї рiзнi елiти виносять «на продаж» свої програми, а маси, «покупцi», приймають або вiдкидають їх на виборах[15]
.
Й. Шумпетер надає виборцям право контролю за елiтами, адже конкурентнiсть не дає стовiдсоткової гарантiї приходу до влади “саме тих”, найкращих, щоправда цей контроль виражається лише у формi вiдмови вiд переобрання.
Ревiзором теорiї елiт поряд з Й. Шумпетером називають i К. Манхейма. У своїх раннiх працях вчений висловлює сумнiви щодо демократичностi елiтарного устрою суспiльства. Але пiзнiше все ж знаходить пiдстави вважати правлiння елiти демократичним. К. Манхейм доходить висновку, що «дiйсне формування полiтики знаходиться в руках елiти, але це не означає, що суспiльство недемократичне. Для демократiї достатньо, щоб громадяни, хоча i не мають прямого доступу до участi в управлiннi, в крайньому разi iнодi виявляли свої почуття, схвалюючи чи не схвалюючи ту чи iншу елiту пiд час виборiв».
У К. Манхейма знаходимо думку про сумiснiсть елiтаризму з принципом “рiвних можливостей” при умовi формування елiти у вiдповiдностi зi здобутками, досягненнями людей. Мабуть, ця iдея породила концепцiю меритократiї, головна теза якої полягає в тому, що до влади мають приходити найбiльш достойнi, талановитi, компетентнi. На думку вченого, елiта – це iєрархiя, що ґрунтується на власних досягненнях, на вiдмiну вiд “класу”, належнiсть до якого визначається походженням. Іншими словами, людина може приєднатися до елiти виключно дякуючи власним зусиллям, наприклад, виявивши свої таланти в сферi управлiння[16]
.
Манхейм. Останню думку подiляє Дж. Сарторi.
Дж. Сарторi визначає демократiю як систему, де вплив бiльшостi довiрено владi конкуруючих елiт. Головне, щоб елiта виражала iдею “гiдний вибору”. Демократiя, на думку вченого, забезпечується, якщо елiта являє собою цiннiсний зрiз суспiльства, є прикладом для загалу.
Дж. Сарторi вважає, що для видiлення елiти першочергове значення мають два критерiї: альти метричний i якiсний. Перший означає, що елiта (контролююча меншiсть) є такою тому, що за вертикальним розрiзом суспiльства знаходиться нагорi. Другий критерiй вказує на соцiальнi якостi елiти. Саме останньому критерiю Дж. Сарторi вiддає перевагу. Елiта, на його думку, виражає iдею «гiдний вибору», вказуючи тим самим на цiннiсну, референтну групу. Сукупнiсть якостей, притаманних елiтi, складає цiннiсний образ, на який орiєнтуються як представники елiти, так i решта членiв суспiльства. Елiтнiсть для Дж. Сарторi означає також високе почуття вiдповiдальностi. Представники народу в своїй дiяльностi повиннi керуватись почуттям обов’язку, а не тiльки страхом втратити на майбутнє пiдтримку виборцiв, хоча й цьому фактору Дж. Сарторi вiддає належне.
Отже, до принципiв демократичного елiтизму потрiбно додати також: вiдкритiсть елiти, її вiдповiдальний характер та обов’язково високий якiсний склад.
влади. Але в такому випадку термiн “демократiя” можна застосовувати лише для характеристики iдеального стану. Дiйснi ж системи, що найбiльш наближенi до цього iдеалу, Р. Даль пропонує називати полiархiями. В полiархiї Р. Даля громадяни об’єднуються в групи для досягнення певних цiлей, реалiзацiї iнтересiв. Кожна з цих груп має свою елiту, яка й представляє в полiтицi iнтереси своїх членiв[18]
. Багатоманiтнi органiзацiї забезпечують представництво в полiтицi якнайбiльшого числа iнтересiв, наявних в складному соцiальному органiзмi. Полiархiя забезпечує можливiсть для опозицiї критикувати урядову поведiнку, доводити свою правоту, боротися за владу. Змагання за владу при цьому мають вiдкритий характер. Замiсть однiєї правлячої елiти Р. Даль надає можливiсть впливу на полiтику множинi елiт, якi представляють сектори iнтересiв суспiльства. Саме для вiдображенняцих секторних iнтересiв створюються професiйнi спiлки, асоцiацiї пiдприємцiв, релiгiйнi, спортивнi, культурнi об’єднання. Кожна з цих груп тиску дiє в своїх власних iнтересах, а не керується спiльною метою. Для задоволення iнтересiв соцiальних страт, якi вони представляють, групи тиску беруть участь в полiтичному життi, використовують загальне виборче право, право на об’єднання в полiтичнi партiї i громадсько-полiтичнi органiзацiї, намагаються отримати доступ до засобiв масової iнформацiї з метою формування вiдповiдної громадської думки.
сил мiж конфлiктуючими економiчними, професiйними, релiгiйними, етнiчними об’єднаннями. Кожне з них не має монополiї на владу[19]
.
Цiкавi роздуми щодо спiввiдношення демократiї i елiтизму мiстить праця “Іронiя демократiї” Т. Дая та Х. Зiглера (в росiйському перекладi вона має назву “Демократия для элиты”). Авторами не пiддається сумнiву той факт, що управляють завжди елiти, а не маси. “Елiта – це та меншiсть суспiльства, яка володiє владою. Маси – це бiльшiсть, у якої її немає. Влада – це можливiсть брати участь в розподiлi матерiальних благ в суспiльствi”. Вченi вважають, що такий стан речей (подiл суспiльства на елiту i масу) – унiверсальний i навiть за демократiї меншiсть користується бiльшою частиною влади, а бiльшiсть – порiвняно меншою. Однак честолюбнi i талановитi люди з маси мають можливiсть приєднатись до елiти i навпаки - доступ до неї може бути закритий для всiх, крiм високопоставлених представникiв монополiй, фiнансових, вiйськових, урядових кiл. Елiти можуть конкурувати i не конкурувати мiж собою, знаходитись на однакових позицiях чи розходитись в пiдходах до того чи iншого аспекту внутрiшньої та зовнiшньої полiтики. Вони можуть утворювати пiрамiду, на верхiвцi якої знаходиться група людей, що користується владою, або являти собою багато численнi групи, що подiляють владу i приймають важливi рiшення на основi консенсусу. Елiти можуть враховувати вимоги мас, а можуть переслiдувати власнi цiлi. Вiд того як розставленi наголоси на даних позицiях, на думку Т. Дая i Х. Зiглера, залежить рiвень демократичностi суспiльства. І цей рiвень демократичностi – турбота елiти. Маса не здатна на управлiння та недостатньо усвiдомлює цiнностi i принципи демократiї.
“Демократiя, – роблять висновок автори, - правлiння народу, але збереження демократiї покладено на плечi елiти. В цьому полягає iронiя демократiї: елiти повиннi правити мудро, для того щоб правлiння народу вижило”.
З-помiж усiх представникiв табору демократичного елiтаризму Т. Дай i Х. Зiглер вирiзняються тим, що не дають рецептiв проти зловживань елiти. Зловживання вони вважають меншим злом, порiвняно iз шкодою, якої може спричинити некомпетентнiсть мас. Доцiльнiсть правлiння елiти у них - незаперечний факт, який не треба доводити, хоча таке правлiння вони i не абсолютизують.
Елiтарна теорiя демократiї з одного боку, вiдображає реалiї сучасного полiтичного життя демократичних країн, а з iншого - мiстить цiннi практичнi настанови. Вони є теоретичною формою розв’язання одвiчної суперечностi мiж елiтизмом i демократiєю, вказує на умови i механiзми їх поєднання. У авторiв елiтарних концепцiй ми знаходимо надмiрне акцентування уваги на якiйсь однiй характеристицi елiти. Так, Й. Шумпетер наголошує на конкурентностi, Р. Даль - на плюралiзмi, К. Манхейм - на рiвних можливостях, а Дж. Сарторi -на цiннiсних характеристиках елiти. Це обумовило необхiднiсть поєднання таких характеристик для точного формулювання сутностi елiтарної теорiї демократiї. Ідея конкурентностi Й. Шумпетера стає зрозумiлiшою завдяки описаному Р. Далем плюралiзму, множинностi суспiльних iнтересiв; а iдея Дж. Сарторi щодо вiдбору кращих стає можливою завдяки рiвним можливостям для будь-кого, хто має вiдповiднi здiбностi i таланти, претендувати на владу, описаних К. Манхеймом.
Отже, щоб мати демократiю (у елитистському розумiннi її змiсту), необхiдно впровадити в життя всi тi умови функцiонування полiтичної системи та характеристики елiти, на якi вказують автори вище розглянутих концепцiй.
Висновки i пропозицiї.
Теорiя демократiї i теорiя елiт є двома рiзними способами теоретичного пояснення однiєї й тiєї ж полiтичної реальностi, якi не тiльки не виключають, а навпаки, взаємно передбачають одна одну. «Демократiя не може бути безпосередньою владою народу у прямому значеннi цього слова. Вона є своєрiдним суспiльно-полiтичним iдеалом, наближенiсть до якого визначається ступенем участi народу у здiйсненнi влади, яка вiдбувається у рiзних формах безпосередньої i представницької демократiї»[20]
. Вже саме визнання необхiдностi представницької демократiї означає неминучiсть елiтарного правлiння. Завдання, отже, полягає не у витiсненнi демократiєю елiтизму, а в їх ефективному поєднаннi. Концепцiї демократичного елiтизму є не тiльки спробами теоретичного поєднання демократiї та елiтизму, а й мiстять цiннi рекомендацiї щодопрактичного вирiшення цiєї проблеми. У вiдповiдних працях Й. Шумпетера, Р. Даля, К. Манхейма, Дж. Сарторi, Т. Дая, Х. Зiглера виокремлено i обґрунтовано найважливiшi характеристики елiт та умови функцiонування полiтичної системи необхiднi для ефективного поєднання демократiї та елiтизму. Це, по-перше, плюралiзм полiтичних елiт, який випливає iз полiтичного плюралiзму i подiлу влади як одних iз найважливiших принципiв демократiї. По-друге, конкурентнiсть елiт, що дає масам можливiсть вибору бажаних керiвникiв, без якого також немає демократiї. По-третє, якiсний склад самої полiтичної елiти, її вiдкритiсть для поповнення найбiльш здатними до управлiння вихiдцями з усiх верств суспiльства. По-четверте, вiдповiдальнiсть елiт перед масами, наявнiсть в останнiх ефективних засобiв контролю за дiяльнiстю елiт.
розвитку i стабiльностi будь-якої соцiальної системи[21]
.
Литература.
2. Бебик В., Пояркова Т. Занепад демократiї, або Новий погляд на демократичну культуру. // Персонал. – 2003. - №3. (стр. 14 – 17).
3. Грачев М. Н., Мадатов А. С. Демократия: методология исследования, анализ перспектив. - М.: Изд-во «АЛКИГАММА», 2004. – 128 с.
4. Ирхин Ю. В., Зотов В. Д., Зотова Л. В. Политология: Учебник, М.: Юристъ, 2002. – 511 с.
5. Кракович Д. У сучасному суспiльствi елiта створюється. - 2007. -
6. Конституцiя України (iз змiнами та доп.). – К.: Атiка, 2006. – 64 с.
8. Полiтична фiлософiя: Пiдручник / Є. М. Сулiма, М. А. Шепєлєв, В. В. Кривошеїн, В. Ю. Полянська; За ред. Є. М. Сулiми. – К.: Знання, 2006. – 799 с.
9. Полiтологiя: Навч. посiбн. / За ред. проф. Щедрової Г. П. – Луганськ: Видавництво СНУ iм. В. Даля, 2005. – 200 с.
11. Примаков Е. Чем создается демократия. // Независимая Газета. – 24. 08. 2007.
13. Скакун О. Ф. Теорiя держави i права: Пiдручник / Пер. з рос. — Харкiв: Консум, 2001. — 656 с.
14. Ходакiвська Л. П. Сутнiсть концепцiй демократичного елiтизму. // Дослiдження свiтової полiтики. – 2001. - Вип. 16. - С. 119-124.
15. Шумпетер Й. Капитализм, социализм, демократия. –
1.
Бебик В., Пояркова Т. Занепад демократiї, або Новий погляд на демократичну культуру. // Персонал. – 2003. - №3. – С. 14 – 17.
2.
Конституцiя України (iз змiнами та доп.). – К.: Атiка, 2006. – С. 4.
3.
Нiкiтiн В. Українi потрiбна щоденна демократiя. // Інформацiйний бюлетень Мiжнародного центру перспективних дослiджень. – 2007. - №7 (354).
4.
Примаков Е. Чем создается демократия. // Независимая Газета. – 24. 08. 2007. - (http://www.ng.ru/2007-08-24/).
[5]
Скакун О. Ф. Теорiя держави i права: Пiдручник / Пер. з рос. — Харкiв: Консум, 2001. — С. 149.
[6]
Грачев М. Н., Мадатов А. С. Демократия: методология исследования, анализ перспектив. - М.: Изд-во «АЛКИГАММА», 2004. – С. 47.
[7]
Полiтологiя: Пiдручник для студентiв вищих навчальних закладiв / За ред. О. В. Бабкiної, В. П. Горбатенька. – К.: Видавничий центр «Академiя», 2003. – С. 296 – 302.
[8]
Полiтична фiлософiя: Пiдручник / Є. М. Сулiма, М. А. Шепєлєв, В. В. Кривошеїн, В. Ю. Полянська; За ред. Є. М. Сулiми. – К.: Знання, 2006. – С. 186 – 220.
[9]
Полiтологiя: Пiдручник для студентiв вищих навчальних закладiв / За ред. О. В. Бабкiної, В. П. Горбатенька. – К.: Видавничий центр «Академiя», 2003. – С. 299 – 300.
[10]
Рудич Ф. М. Полiтологiя: Пiдручник. – К.: Либiдь, 2004.
[12]
Полiтологiя: Навч. посiбн. / За ред. проф. Щедрової Г. П. – Луганськ: Видавництво СНУ iм. В. Даля, 2005. – С. 73 – 80.
[15]
Грачев М. Н., Мадатов А. С. Демократия: методология исследования, анализ перспектив. - М.: Изд-во «АЛКИГАММА», 2004. – С. 48 – 50.
[16]
Ашин Г. К. Дискуссии о структуре власти и структуре элит в США. // Общественные науки и современность. – 2001. - №1. – С. 90 – 103.
[17]
Полiтологiя: Навч. посiбн. / За ред. проф. Щедрової Г. П. – Луганськ: Видавництво СНУ iм. В. Даля, 2005. – С. 73 – 79.
[18]
Ашин Г. К. Дискуссии о структуре власти и структуре элит в США. // Общественные науки и современность. – 2001. - №1. – С. 90 – 103.
[19]
Рудич Ф. М. Полiтологiя: Пiдручник. – К.: Либiдь, 2004.
|
