Елементи демократії в історії України

Елементи демократiї в iсторiї України Реферат на тему Елементи демократiї в iсторiї України ПЛАН 1. Полiтична спадщина Київської Русi. 5. Демократизм перiоду революцiй та вiдновлення державностi в Українi. 6. Демократичнi iдеї у полiтичнiй думцi України І половини XX столiття. 7. Особливостi розвитку демократичної традицiї українського народу в пе­рiод «радянської демократiї». 8. Лiтература. 1. Полiтична спадщина Київської Русi. 2. Елементи демократизму, згiдно з сучасним розумiнням iсторикiв, у сус­пiльно-полiтичнiй практицi Київської Русi були невиразнi. Вiче в кращому випадку було певним корективом княжо-дру­жинного управлiння, але воно не було самостiйним органом демократич­ного впливу. Демократичний потенцiал держави залишався незначним навiть тодi, коли Галицько-Волинське князiвство перетворилося на могутню державу, модель управлiння якої вiдповiдала тогочасним європейським зразкам, а суспiльне життя з часом аку­мулювало елементи магдебурзького права та захiдної юридичної практики. Для суспiльно-полiтичної думки часiв Київської Русi характернi патрiотизм, гуманiзм, демократизм, уболiвання за бiди, що випадали на долю країни у зв'язку з мiжкняжими розбратами, татарською навалою та iншими трагiчни­ми подiями. Однак, як i в бiльшостi середньовiчних держав, тут було вiдсутнє науково-теоретичне осмислення понять людської свободи, народовладдя тощо. У Київськiй державi дiяло воєнiзоване князiвське державне правлiння, яке спиралося передусiм на силу, а не на право. Нi християнство, нi мораль, нi правовi норми ще не стали на Русi тi­єю основою, яка б забезпечила стабiльне функцiонування великої держави на демократичних засадах. 2. Демократична традицiя українства в XIV-XVI ст. З XIV ст. бiльша частина українських земель перебувала у складi Великого Литов­ського князiвства, а згодом — Речi Посполитої. Якщо до Першого Литов­ського Статуту 1529 р. на цих землях зберiгалися найсуттєвiшi риси сус­пiльного устрою Київської Русi, то з полiтичним пiднесенням польської шляхти напередоднi Люблiнської унiї 1569 р. розпочалося форсоване копi­ювання польської моделi — так званої шляхетської демократiї, за якої ко­ролiвська влада обмежувалася двопалатним сеймом та постiйно дiючою королiвською радою; шляхтi гарантувалися громадянськi права i свободи. скарбницю гуманiс­тичної думки стала творчiсть українських гуманiстiв І. Верещинського, М. Смотрицького, К. Саковича, І. Потiя, С. Почаського. С. Орiховський (1513-1566) один з перших у Європi розпочав розробку iдеї природно­го права. У «Напученнi» важливе мiсце посiдали проблеми ефективного функцiонування державної влади: функцiї сенату, повноваження судової влади, унормування вiдносин мiж свiтською та духовною владами, окреслювалася iдея розподiлу влад, яка у захiдноєвропейськiй полiтико-правничiй лiтературi на повну си­лу зазвучала лише через одне-два столiття. С. Орiховський став першим вiтчизняним теоре­тиком гуманiстичної полiтики i свободи: вiн вказав на головний стрижень, яким вважав закон, зако­нослухнянiсть та правопорядок. Однак загалом його концепцiя була теоре­тичним обґрунтуванням засад шляхетської станової демократiї, яка не передбачала громадянських прав i свобод для нижчих станiв, а тим бiльше їхньої участi в управлiннi державою. Берестейська унiя (1596), сприйнята основною частиною українцiв як но­вий наступ Польської Корони на духовну свободу, спричинилася до активi­зацiї релiгiйної боротьби. Ідеї Реформацiї в Українi вiддзеркалилися у гостро полемiчнiй (X. Фiлалет, І. Вишенський, В. Суразький та iн.) та культурно-освiтнiй (С. та Л. Зизанiї, Ю. Рогатинець, К. -Т. Ставровецький) течiях полi­тичної думки XVII ст. — дивовижного плетива консервативно-традицiоналiстських та демократичних iдей, серед яких найбiльшою демократичнiстю вирiзнялися твори X. Фiлалета. Другою течiєю української полiтичної думки перiоду Реформацiї була культурно-освiтня (братська). Братства фактично закладали основи україн­ського просвiтництва, виступали активними суб'єктами в органiзацiї справи нацiонального i духовного вiдродження у другiй половинi XVI - у XVII ст. 3. Демократичнi традицiї козацько-гетьманської доби. Епоха козаччини (кiнець XV ст. - друга половина XVIII ст.) залишила глибокий слiд у народнiй пам'ятi, iстотно впли­нула на менталiтет нацiї, систему цiнностей, соцiальних, державно-полiтич­них, нацiональних, конфесiйних та iндивiдуально-особистiсних уявлень про iдеали правди, справедливостi, гiдностi. Вiйську Запорозькому Низовому справдi були притаманнi деякi риси де­мократичної республiки. Тут не iснувало феодальної власностi на землю i крiпацтва; панувала формальна рiвнiсть мiж усiма козаками (право користу­вання землями та iншими угiддями, участi у радах та iн.). Усi органи управ­лiння були виборними, їх дiяльнiсть контролювалася Сiчовою радою (ко­лом). Характер громадських взаємин i навiть обряд обрання старшини свiд­чив про глибоко вкорiнений демократизм козацької спiльноти. i здоровим глуздом (прийнят­тя рiшень не бiльшiстю, а методом загальної згоди тощо). Не вдалося уникнути козакам i абсолютистських владних тенденцiй. Отаман поєднував у своїх руках вiйськову, адмiнiстративну, судову та духовну владу, а пiд час вiйни мав абсолютну владу над усiма її учасниками. Отже, Запорозька Сiч була своєрiдною перехiдною моделлю мiж професiй­ною общиною й повноцiнною державою Низка внут­рiшнiх вад та несприятливi зовнiшнi впливи не дозволили цiй перехiднiй мо­делi перерости у нову якiсть, однак вона стала ескiзом української держав­ностi, народженої у процесi нацiональної революцiї середини XVII ст. Козацько-гетьманська державнiсть XVII ст. була, з одного боку, результа­том цiлеспрямованої дiяльностi Б. Хмельницького та його при­бiчникiв по створенню нових форм суспiльної i державної органiзацiї, пев­ної iєрархiї владних вiдносин, перетворенню українського уряду на суб'єкт мiжнародних вiдносин. Державi Б. Хмельницького вдалося поєднати два мало поєднуванi принципи: строгу вiйськову централiзацiю i народовладдя. Вона мала бути органiзована на конституцiйнiй виборнiй основi; гетьман ставав главою усього народу (а не тiльки козацтва) i вiдповiдальним перед ним. Верхiвку владних структур становила генеральна старшина, яка утво­рювала при гетьманi Старшинську раду. Держава мала загальнодержавний постiйний уряд, розвиненi форми мiського (магдебурзького) та шляхетсько­го (земського) самоврядування з традицiйною виборною ротацiєю. Мiжстановi бар'єри були вельми еластичнi, тож утвердилася de facto всестанова рiвнiсть з розподiлом функцiональних обов'язкiв станiв без законо­давчого закрiплення привiлеїв будь-якого з них. Разом з частковою вибор­нiстю козацьких владних iнститутiв це надавало козацькiй державi стихiйно-демократичного характеру. Але козацький демокра­тизм виявився нетривким. З часом у козацької старшини прокинувся смак до «золотої» шляхетської свободи, розпочалося закрiпачення селян i зазiхання на права мiщан. Неде­мократичною виявилася полiтика гетьманської держави в нацiонально-ре­лiгiйнiй сферi. Лiквiдувавши дискримiнацiю православних, вона почала об­межувати релiгiйнi права iнших. Гетьманщина дедалi виразнiше реалiзову­вала принципи «козацько-старшинської», вузькостанової демократiї, яка не враховувала i не захищала iнтересiв ширших верств українського народу. України, послабило козацьку демократiю i, зрештою, в останнiй чвер­тi XVII ст. закiнчилося капiтуляцiєю української старшини перед Москвою. прав i свобод Запорозького Вiйська», укладеною 5 квiтня 1710 р. мiж новообраним гетьманом України П. Орликом i його виборцями та запорозькими козаками. Конституцiя П. Орлика вiддзеркалювала сприй­нятливiсть української старшинської елiти до європейської лiберальної думки, засвiдчував усвiдомлення необхiдностi полiтичної i нацiональ­ної незалежностi та прийняття власних державних актiв. Якщо Конституцiя стосувалася в основному внутрiшнього устрою Украї­ни, то два iншi документи П. Орлика — «Вивiд прав України» та «Манiфест» були спрямованi на мiжнародне визнання України «вiльним князiвством», рiвноправним членом європейської спiльноти. Демократичними iдеями сповнена i суспiльно-полiтична концепцiя укра­їнських просвiтникiв XVIII ст. Я. Козельського, С. Десницького, П. Лодiя, В. Каразiна та iн. Виходячи iз теорiї природного права i суспiльного догово­ру Вони осмислювали категорiї рiвностi, свободи, влас­ностi крiзь призму нових суспiльних умов — буржуазного суспiльства. У центр розробленого українськими просвiтниками свiтського «юридичного свiтогляду» було поставлено людину як самоцiль: особиста свобода i юри­дична рiвнiсть мали виступати основою суспiльного буття особи. Проте еле­менти демократичного свiтогляду українства не знайшли втiлення у полi­тичнiй практицi XVIII ст., яка розвивалася в руслi змiцнення абсолютизму та активiзацiї iмперських тенденцiй з боку Росiї. 4. Проблеми демократiї в українськiй суспiльнiй думцi XIX ст. З перших де­сятилiть XIX ст. в умовах кризи феодально-крiпосницької системи i розвит­ку капiталiстичних вiдносин на українських землях почало поширюватися iдейне волелюбство — своєрiдний український лiбералiзм. Вершиною демократичної думки першої половини XIX ст. стала доктри­на Кирило-Мефодiївського братства, до якого належали Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Кулiш, В. Бiлозерський, М. Гулак, О. Навроцький, П. Маркович та iн. Пропонувалося утворити демократичнi суве­реннi республiки та об'єднатися у своєрiдний конфедеративний (з певними елементами федерацiї) союз (на зразок США), жити «нероздiлимо i несмiсимо», знищивши крiпацтво й абсолютну монархiю в Росiї. Братчики виступали за лiквiдацiю станових вiдмiнностей мiж людьми, проповiдували iдеї не лише правової, а й соцiальної рiвностi. Отже, основу суспiльно-полiтичної концепцiї Кирило-Мефодiївського братства становлять народний месiанiзм i демократизм. поєднаннi зi свободою особистостi й повагою людської гiдностi. М. Драгоманов виступав за полiтичну децентралiзацiю й широке мiсцеве самоврядування як засiб по­долання конфлiкту мiж державою i суспiльством, вважаючи демократiю можливою лише за умови надання широким масам змоги брати безпосеред­ню участь у здiйсненнi влади та впливу на неї. Шлях досягнення Україною незалежностi М. Драгоманов вбачав у феде­рацiї, але не нацiональнiй, а полiтично-територiальнiй з наданням нацiо­нальностям широкої автономiї в питаннях культури. 5. Демократизм перiоду революцiй та вiдновлення державностi в Українi. Початок XX ст. був одним iз найдинамiчнiших перiодiв української полiтич­ної iсторiї. Революцiйний процес в Росiйськiй iмперiї позначився зростан­ням кiлькостi та пожвавленням дiяльностi полiтичних об'єднань українцiв, пiднесенням їхньої полiтичної свiдомостi. Багато українських полiтичних партiй (УСДП, УНДП, УСП, РУП, УДП, УДРП та iн.) у своїх програмах у цей час висунули вимоги прийняття конституцiї, запровадження парламен­таризму, громадянського самоврядування, гарантування демократичних прав i свобод, їхня дiяльнiсть готувала ґрунт для розгортання революцiйної полiтичної творчостi мас на шляху боротьби за незалежну демократичну Ук­раїнську державу. вважав народ. На початках революцiйного руху вiн дещо iдеалiзував соцiаль­ну гармонiйнiсть українства та його здатнiсть до «громадянської солiдарнос­тi», дiйшовши вже навеснi 1918 р. щодо цього майже протилежних виснов­кiв. Проте й надалi вчений категорично вiдкидав думку про природне «недержавництво» українського народу та наголошував на значному потенцiалi його соцiальної творчостi. Велике значення має розробка М. Грушевським проблеми нацiонально-iсторичної iдентичностi українського народу та його нацiональної самосвi­домостi, визначення чинникiв їх формування (спiльний iсторичний шлях розвитку, етнiчне походження, мова та самоусвiдомлення своєї належностi до певної культурно-етнiчної спiльноти). Наголос на важливостi самоусвiдомлення приналежностi до певної спiльно­ти i навiть на правi вiльного вибору нацiональностi засвiдчує демократичний пiдхiд М. Грушевського до нацiонального питання, який втiлився i в осно­вах етнополiтики української держави. М. Грушевський послiдовно обстоював полiтику нацiональної злагоди та гармонiї. Унiверсали Центральної Ради були зверненi не лише до українцiв, а й до усiх, «хто живе на Українi»; вони закликають ук­раїнську демократiю до злагоди та порозумiння з демократiєю iнших нацiо­нальностей. Конституцiя Української Народної Республiки декларувала прин­цип «нацiонально-персональної автономiї», гарантувала всiм нацiям «право на впорядкування своїх культурних прав у нацiональних межах. Центральна Ра­да i проголошена нею Українська Народна Республiка стали важливою вiхою демократичного пос­тупу України, перед усiм свiтом заявили про українцiв як про полiтичну нацiю. 6. Демократичнi iдеї у полiтичнiй думцi України І половини XX столiття. М. Туган-Барановський, А. Крим­ський, Б. Кiстякiвський. Вони поєднували глибокий патрiотизм з широкою, європейського рiвня освiченiстю i намагалися надати вiдновленiй Українськiй державi правових засад, цивiлiзованостi й демократизму. Однак поразка револю­цiї 1917-1920 pp. спричинилася до того, що на змiну лiберальнiй моделi правової держави прийшли рiзноманiтнi течiї нацiоналiзму, в яких провiдними були iдеї незалежної соборної демократичної держави, а питання про її внутрiшнiй устрiй - пiдпорядкованими. Проте чимало течiй українського нацiоналiзму репрезенту­вали й намагалися розвивати демократичну традицiю в українськiй полiтичнiй думцi. Це певною мiрою стосувалося державницько-нацiоналiстичного напряму, полiтичним кредо якого були погляди М. Мiхновського, викладенi у працi «Са­мостiйна Україна», а головно - нацiонально-демократичних напрямiв в україн­ському русi 20-30-х (УНДО) та повоєнних рокiв XX ст. Внеском у розвиток теорiї демократiї є також iдеї визначного представни­ка консервативно-державницького напряму В. Липинського, який опрацю­вав теорiю української трудової монархiї, заснованої на засадах спадкового гетьманства i станової представницької влади. Теорiя В. Липинського — це консервативна концепцiя правової держави, де всi гiлки влади незалежнi i взаємно врiвноваженi, права особи захищенi конституцiйно, законодавче визнане i гарантується рiвноправне становище представникiв усiх етнокультурних та вiросповiдних груп. Поряд з цим iснує спадкова влада гетьмана як стабiлiзуючий та впорядковуючий чинник, як засiб подолання анархiчної стихiї, яка, на думку В. Липинського, немало нашкодила пiд час революцiйних подiй 1917-1920 pp. 7. Особливостi розвитку демократичної традицiї українського народу в пе­рiод «радянської демократiї». «соцiалiстичної демократiї». Вони не тiльки мали свою специфiку, а й значною мiрою протистояли одне одному. У строкатiй палiтрi полiтичних поглядiв української емiграцiї лiберально-демократичну течiю у мiжвоєнний перiод уособлював Державний центр Ук­раїнської Народної Республiки в екзилi (С. Петлюра, В. Маркусь, Я. Рудницький та iн.). В основi полiтико-iдеологiчної дiяльностi Центру була вiдда­нiсть парламентарно-республiканським та демократичним традицiям, неп­рийняття популярних на той час тоталiтарних полiтичних концепцiй, орiєн­тацiя на досягнення Україною самостiйної демократичної державностi. Складна еволюцiя полiтичних поглядiв одного з провiдних дiячiв Центральної Ради В. Винниченка в емiграцiї йшла вiд «фе­дерацiї росiйської республiки й участi у нiй України як рiвного з iншими державного тiла» до повної державної незалежностi. В. Винниченко розчарувався в iде­ях соцiалiзму, оскiльки їх носiї створили найжорстокiшу систему терору i на­силля, протиставляв цiй системi створен­ня так званої «колектократiї» — системи всебiчної гармонiї всiх людей на планетi, iдеї якої спiвзвучнi «теорiї конвергенцiї» 50-60-х pp. XX ст. мi­рою деградували, уособившись у догматичнiй теорiї «наукового комунiзму», що мала обґрунтовувати переваги «соцiалiстичної демократiї». Однак «соцi­алiстичної демократiї» не було нi доктринально (оскiльки вiдкидався унiвер­сальний принцип полiтичної рiвностi та свободи, проголошувалася диктату­ра одного класу, заперечувалися принципи подiлу влад, соцiального й полi­тичного плюралiзму, загальногромадянського консенсусу та iншi здобутки свiтової демократичної думки), нi реально (на практицi була встановлена диктатура партiйно-державної номенклатури). Пiд час хрущовської «вiдлиги» на захист нацiональної й людської гiдностi та особистої свободи виступили дисиденти з середовища «шiстдесятни­кiв». Дисиденти апелювали до записаних у Конституцiях СРСР та УРСР осо­бистих i нацiональних прав, наголошували на тому, що головним суб'єктом конституцiйного права є не партiя або держава, а громадяни. Правовi аспек­ти їхнього мислення i дiяльностi особливо посилилися пiсля утворення Української Гельсiнської групи (9 листопада 1976 p.), яка мала слiдкувати за дотриманням у країнi пiдписаного керiвництвом Радянського Союзу в Гельсiнкi Заключного документа Наради з питань безпеки i спiвробiтництва в Європi (1975), в якому мiстилися зобов'язання сторiн не допускати пору­шень прав людини. Лiтература. 1. Антонович В. Про козацькi часи на Українi. — Київ, 1991. 3. Полiтична система сучасної України: особливостi становлення, тенденцiї розвитку. — Київ, 1998. 4. Українська державнiсть у XX столiттi: Історико-полiтологiчний аналiз. - К., 1996.