Еволюція інституту президентства в Україні

Еволюцiя iнституту президентства в Українi ЕВОЛЮЦІЯ ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА В УКРАЇНІ Поняття iнституту президентства i його мiсце в полiтичнiй системi суспiльства Вiрне визначення поняття iнституту президентства, розумiнняйого мiсця в полiтичнiй системi суспiльства має велике теоретичнеi практичне значення. Але, перш нiж говорити про iнститут президентстванеобхiдноз'ясувати, що означає сам термiн «iнститут». В буденному слововживаннi термiн «iнститут» використовується по-рiзному. В науцi цьому термiну додається свiй змiст. В полiтологiї, характеризуючи полiтичну систему, говорять про її iнституцiйну сторону (держава, президентство, партiя i iнше). Серед рiзних понять «iнститутiв», iнститут президентства є особливою формою правлiння полiтичної системи суспiльства. Проблема iнституту президентства вельми багатогранна. Її повне i усестороннє дослiдження є предметом декiлькох сумiжних наук: фiлософiї, соцiологiї, полiтологiї, правознавства, iсторiї, етики, психологiї i iн. Поняття iнституту президентства, як вiдомо, вiдноситься до числа ключових в полiтичнiй науцi. Будучи по характеру iнтеграцiйним, воно має величезне операцiйне значення при аналiзi складних, багатопланових проблем, що дозволяли визначити єство i з'ясувати основнi напрями еволюцiї полiтичної реальностi. Проте, в полiтичнiй науцi, як на Заходi, так i на Сходi вiдсутнє єдине загальноприйняте трактування цього термiну. Таке положення певною мiрою залишає за фахiвцями широку свободу вибору тих або iнших дефiнiцiй при дослiдженнi розвертання полiтичного процесу i особливостей виникнення i становлення iнституту президентствав якiй-небудь конкретнiй країнi. [ законами. владою, вiн здiйснює реальне керiвництво державними справами, формує полiтичний курс i забезпечує його втiлення в життя. Становлення в системi державної влади України посади одноосiбного глави держави - президента - значно посилило увагу в нашому суспiльствi до iнституту глави держави. Впровадження цiєї посади вiдкрило новий етап у розвитку Української держави. В свою чергу реформа полiтичної системи, формування в Українi правової держави висуває на порядок денний одне з основних завдань - переосмислення ролi i мiсця глави держави в системi вищих органiв державної влади, пошук найкращої моделi iнституту президентства з використанням зарубiжного i нацiонального досвiду. В умовах, коли розподiл влад на законодавчу, виконавчу i судову починає втiлюватися в реальнi правовi норми, структури i процедури, актуалiзується iдея iнституту президентства, який покликаний стати iнтегруючим чинником у системi державної влади. На думку провiдного росiйського вченого В. Е. Чiркiна, глава держави - це конституцiйний орган i водночас вища посадова особа держави, яка представляє державу ззовнi i всерединi країни, є символом державностi народу [2; с. 268]. Ковлер, В. Е. Чiркiн та Ю. А. Юдiн вважають, що глава держави - це одноосiбний орган загальної компетенцiї, один з вищих органiв державної влади. [3; с. 590]. Главою держави прийнято називати офiцiйну особу, яка займає формально юридично вище мiсце в iєрархiї державних iнститутiв i здiйснює верховне представництво країни у внутрiшньополiтичному життi i у вiдносинах з iншими державами [4;с. 76]. Б. А. Страшун вважає, що глава держави - це посадова особа або орган, якi займають вище мiсце в iєрархiчнiй системi органiв держави [5; с. 564]. Провiдний росiйський фахiвець у галузi конституцiйного права В. ВЛазарєв главою держави розумiє державний орган або посадову особу, яка займає вище мiсце в iєрархiї iнститутiв влади [6; с. 112]. - це вищий орган державної влади (або офiцiйна особа), яка виступає в якостi носiя верховної виконавчої влади всерединi країни, а також в якостi вищого представника держави у всiх його мiжнародних зносинах [8; с. 140]. повноваженнями, визначеними конституцiями та окремими органiчними законами. Правовий статус глави держави i його реальна роль в процесi здiйснення влади залежить вiд форми правлiння i характеру державного режиму. В країнах, де глава держави надiлений одночасно широкою представницькою владою, вiн здiйснює реальне керiвництво державними справами, формує полiтичний курс i забезпечує його втiлення в життя. Отже, iнститут глави держави у кожнiй державi залежно вiд форми її правлiння може набувати форми або iнституту президента або iнституту монарха, що дає можливiсть у конституцiйному правi розрiзняти iнститут президентства i iнститут монархiї. Інститут глави держави може бути також колегiальним, що зустрiчається досить рiдко, i, як правило, тимчасово (наприклад, регентська рада, яка виконує функцiї монарха до досягнення наступником повнолiття). Як правило, має мiсце розподiл повноважень мiж колегiальним органом i його головою (наприклад, Уругвай, Ірак, Йемен). Колегiальна влада характерна i для Швейцарiї, де влада здiйснюється Федеральною радою, яка обирається парламентом [8; с. 301]. В колишнiх соцiалiстичних країнах роль глави держави також виконували постiйно дiючi колегiальнi органи (президiї) верховних представницьких органiв державної влади. У переважнiй частинi зарубiжних країн главою держави залишається монарх. Монархiчна форма правлiння збереглася у Великобританiї, Бельгiї, Нiдерландах, Данiї, Швецiї, Норвегiї та iнших країнах. Президентська система парламентська система. Щодо iнституту президентства в деяких країнах Азiї й Африки, то там вiн найчастiше є лише конституцiйним прикриттям тоталiтарних i авторитарних режимiв особистої влади. У Росiйськiй Федерацiї й iнших державах СНД складається президентська система влади. У державах, у яких президентська система функцiонує в умовах дотримання демократичного принципу подiлу влади, президент має широкi, проте не безмежнi владнi повноваження. Класичною президентською республiкою є США, де президента обирають на загальних виборах i вже внаслiдок цього вiн стає полiтичною фiгурою загальнонацiонального масштабу. Будучи главою не тiльки держави, а й уряду, саме президент очолює вищу виконавчу владу в країнi i формує уряд. Звичайно, вiн консультується з лiдерами своєї партiї й iншими впливовими полiтичними колами, однак мiнiстрiв призначає на власний розсуд. президент, нi мiнiстри не можуть поєднувати свої посади з посадами депутатiв парламенту. Таким чином, на вiдмiну вiд парламентської системи, за якої члени уряду можуть бути i депутатами парламенту, за президентської послiдовнiше дотримуються принципу подiлу влади. Кабiнет мiнiстрiв безпосередньо пiдпорядкований тiльки президентовi i має статус лише дорадчого органу при главi держави й уряду. Водночас уряд значною мiрою незалежний вiд парламенту, що за президентської системи не може виразити йому вотум недовiри й вiдправити у вiдставку. Отже, на вiдмiну вiд парламентської системи, уряд не пiдзвiтний парламенту Однак i за президентської системи парламент вправi впливши на дiяльнiсть президента та його уряду, затверджуючи щорiчним державний бюджет i ухвалюючи закони. Оскiльки за президентської системи президент обирається окремо вiд уряду, то час вiд часу виникає ситуацiя, коли бiльшiсть у парламентi належить до однiєї партiї, а президент i очолюваний ним уряд представляють iншу. Якщо на чергових парламентських виборах правляча партiя, лiдером якої є президент, втрачає бiльшiсть у парламентi та йде в опозицiю, то сам президент i його уряд продовжують залишатися при владi. У цьому полягає ще одна важлива вiдмiннiсть президентської системи вiд парламентської i напiвпрезидентської, за яких пiсля чергових парламентських виборiв склад уряду може частково або повнiстю змiнюватися. На вiдмiну вiд прем'єр-мiнiстра, який за парламентської системи у разi винесення парламентом недовiри його кабiнетовi змушений iти у вiдставку, президент залишається на своїй посадi i тодi, коли подає у вiдставку хтось iз його мiнiстрiв або й увесь кабiнет. Вiн може бути усунений вiд посади тiльки в результатi iмпiчменту, тобто процедури, що передбачає право конгресу вiдсторонювати його вiд влади, якщо вiн припустився вагомих порушень або вчинкiв, що пiдривають авторитет уряду. Загалом за президентської системи глава уряду та його кабiнет бiльш незалежнi вiд парламенту, нiж уряд за парламентської системи. Щоправда, за обох систем можливостi глави уряду особливо великi тодi, коли його партiя становить парламентську бiльшiсть. Однак в умовах демократичного режиму парламент i за президентської системи має достатньо повноважень для того, щоб контролювати дiї президента i його уряду. Окрiм президентської у деяких країнах (Грецiї, Фiнляндiї, Францiї, Польщi, Румунiї, Індiї, Пакистанi, Монголiї та iн.) утвердилася так звана напiвпрезидентська система державної влади. Найповнiше втiлення вона дiстала у Францiї пiсля прийняття там 1958 р. Конституцiї П'ятої республiки. Президент цiєї країни обирається прямим голосуванням усього населення. Вiн призначає прем'єр-мiнiстра, який формує кабiнет, пiдзвiтний i президентовi, й уряду. І хоча прем'єр-мiнiстр є керiвником ради мiнiстрiв, головує на його засiданнях сам президент. При цьому вiн має право призначати прем'єром будь-якого полiтичного лiдера незалежно вiд того, чи є той представником парламентської бiльшостi, чи нi. Якщо парламент висловить урядовi вотум недовiри, прем'єр-мiнiстр зобов'язаний вручити президенту заяву про вiдставку свого кабiнету. Президент Францiї є головнокомандувачем збройних сил країни, вiн вiдiграє провiдну роль у визначеннi її зовнiшньої полiтики. Вiдповiдно до конституцiї вiн може розпустити уряд i призначити новi парламентськi вибори, без узгодження з урядом виносити законопроекти, мiжнароднi договори i поправки до конституцiї на загальнонароднi референдуми, а також вводити надзвичайний стан (однак в умовах надзвичайного стану не має права розпускати парламент). Таким чином, напiвпрезидентська система державної влади, що сполучає у собi елементи як президентської, так i парламентської, передбачає наявнiсть сильної президентської влади й уряду, пiдзвiтного парламентовi. [9, с. 89] Еволюцiя iнституту президентства в Українi Становлення i розвиток iнституту президентства має свої особливостi в кожнiй країнi. Конституцiйно-правова iдея президентства в Українi пройшла декiлька етапiв розвитку. Перший - з 1900 до 1917рр., другий 1917 - 1920рр., третiй - радянський перiод, четвертий етап – сучасний - становлення України як суверенної незалежної держави (з 1990 р.): 3)червень 1995 р. - 28 червня 1996 р. - президентська форма правлiння; 4)червень 1996 р. - грудень 2005 р. - президентсько-парламентська республiка; 5) з сiчня 2006 р. - парламентсько-президентська форма правлiння. [10] Історичними джерелами iнституту президента в Українi можна вважати „Пакти i Конституцiї законiв i вiльностей Вiйська Запорiзького» гетьмана П. Орлика, прийнятi 5 квiтня 1710 року в результатi укладання договору мiж новообраним гетьманом i вiйськом Запорiзьким. На наш погляд, саме ця Конституцiйна модель була дуже схожа на президентську республiку [11, с. 34]. Першi теоретичнi розробки проблеми iнституту глави держави з'явились в серединi XIXстолiття. Г. Андрузський у своїй працi „Очерки Конституции Республики» охарактеризував iдею конфедерацiї, яка складається iз семи штатiв зi своїми президентами [12; с. 453] В кiнцi XIX ст. представник полiтико-правової думки України М. Драгоманов розробив проект перебудови Росiйської iмперiї в децентралiзовану федеративну державу. Вiн мав назву „Проект оснований устава украинского общества „Вольный союз» - „Вiльна спiлка». В п. 25 цього документу зазначалося, що главою держави може бути як спадковий iмператор, так i обраний на визначений термiн глава всеросiйського державного союзу. [13, с. 56] Украины» - „Союза народа украинского», в основу якого була покладена iдея незалежностi України та передбачалося утворення президентської республiки й обрання парламенту на основi загальних виборiв [14, с. 98]. Цiкавим є пiдхiд української партiї соцiал -революцiонерiв, основним завданням якої було встановлення республiкансько-демократичної форми правлiння для України без президента [15]. Вiдомий український вчений М. Грушевський також закрiплював посаду президента у проектi Конституцiї УНР, де передбачалося, що голова, якого обрано всенародними зборами, є главою держави, а в подальшому це положення було викреслено [16; с. 175] Дещо послiдовнiше статус президента було закрiплено в Конституцiї ЗУНР, автором якої був юрист, громадський дiяч i засновник нацiонально-державного напряму української полiтичної науки С. Днiстрянський. В даному проектi закрiплювалась думка про те, що президент є главою держави i виконавчої влади. Таким чином, в проектах Конституцiй ХІХ-ХХ ст. прослiдковується диференцiйований пiдхiд до визначення статусу глави держави. Для України, яка за неповнi десять рокiв своєї незалежностi пережила iстотнi змiни форми правлiння – вiд радянської республiки через президентську республiку до напiвпрезидентської республiки, - була характерною вiдповiдна змiна правового статусу Президента України - глави Української держави. Таким чином, заснування i становлення iнституту президентства в нашiй країнi не базувалося на належних теоретичних i державно-правових розробках, а вiдбувалось здебiльшого шляхом „проб i помилок» та некритичного сприйняття вiдповiдних моделей США, Францiї та Росiї. Інститут Президента України є порiвняно новим явищем у полiтичному життi i державному будiвництвi України. Становлення iнституту Президента України було ключовим у реформуваннi державної влади, пов'язаному з проголошенням незалежностi України та змiною її конституцiйного ладу. На думку росiйського вченого Б. П.Єлiсєєва, iнститут президента має складну внутрiшню структуру, що включає чотири групи норм, якi визначають: порядок виборiв президента (в тому числi iнагурацiю); його статус в системi iнших органiв державної влади; його функцiї i повноваження; припинення виконання президентських повноважень [17, с. 10] Згiдно iз точкою зору представника української школи конституцiйного права НТ. Плахотнюк, iнститут президентства — це сукупнiсть правових норм, якi регулюють суспiльнi вiдносини, змiстом яких є дiяльнiсть президента України. Це передусiм полiтико-правовi вiдносини, якi можуть носити як паритетний, так i субординацiйний характер, вони врегульованi конституцiйним, адмiнiстративним, кримiнальним i цивiльним правом. Автор видiляє наступнi елементи iнституту президентства: порядок виборiв, вступ на посаду, вiдповiдальнiсть, припинення повноважень та компетенцiя. Пiд „елементами iнституту президентства» Н. Г. Плахотнюк вбачає групу норм, що упорядковують суспiльнi вiдносини, учасником яких є Президент України [18; с. 3]. На його думку, до пiдстав введення iнституту президентства в Українi вiдносять наступнi: 1) наявнiсть в Українi iсторичних традицiй республiканської форми правлiння; 2) наявнiсть iсторичних традицiй розподiлу влад; 3) iснування в полiтичнiй iсторiї України створення iнституту. президентства; 4) вiдображення в партiйних документах початку XX ст. положень про органiзацiю влади в Українськiй державi з можливiстю включення в його органи посади президента; 5) недоцiльнiсть виконання президентських функцiй „колегiальним главою держави» пiд час перебування УРСР в складi СРСР; 6) iнституцiоналiзацiя поста президента СРСР в 1990 роцi i неможливiсть керiвництва СРСР зупинити процес розпаду СРСР; 7) проголошення в УРСР в липнi 1990р. принципу розподiлу влад; 8) суб'єктивнi пiдстави введення iнституту президентства i обрання Президента України були пов'язанi iз зiткненням iнтересiв окремих полiтичних сил, котрi були не в змозi на початку 90-х рокiв отримати бiльшiсть в парламентi, але мали можливiсть впливати на конкретну особу - президента [18; с. 9]. М. М. Сперанський у своїй науковiй працi „Проекты и записки» перераховує умови, якi послугували введенню iнституту президентства в Українi. Зокрема, до них вiн вiдносить наступнi: розпад СРСР, що поставило перед управлiнською елiтою України проблему пошуку нових шляхiв i методiв управлiння державою; зацiкавленiсть управлiнської елiти в людинi, яка буде здiйснювати її призначення i звiльнення; соцiально-економiчнi i полiтичнi перетворення, якi виникли в Українi пiсля виходу iз СРСР. Введення в систему державної влади України поста Президента значно посилило увагу в нашому суспiльствi до глави держави взагалi, вважає Ю. М. Коломiєць. На його думку, Українi необхiдний дiєвий iнститут глави держави, який сприяв би оптимiзацiї взаємодiї всiх сфер життєдiяльностi державного механiзму. С. Г. Серьогiна зазначає, що iнститут президента в нашiй державi є сучасником незалежної України i за цi роки зумiв довести свою життєздатнiсть i необхiднiсть в державному механiзмi. Інститут президентства складається з певних норм, якi регулюють порядок виборiв президента, умов, якi застосовуються до кандидатури на пост президента, термiн виконання повноважень, його конституцiйно-правову вiдповiдальнiсть, а також повноваження та норми, що регламентують дiяльнiсть допомiжних органiв i установ при президентовi. Прiоритетними є норми, якi регулюють порядок виборiв Президента України, що закрiпленi в рядi законiв, серед яких Закон України „Про вибори Президента України» [19; с. 36]. Пiсля ухвалення 1991р. Законiв «Про Президента Української PCР та «Про вибори Президента Української PCР» першi в iсторiї України всенароднi вибори глави держави були призначенi на 1 грудня 1991 р. Сталося так, що вiдбулися вони вже пiсля проголошення Верховною Радою державної незалежностi України i водночас iз референдумом щодо пiдтвердження цього iсторичного парламентського акту. Першим всенародно обраним Президентом був колишнiй секретар ЦК КПУ, згодом — Голова Верховної Ради — Леонiд Кравчук, який перемiг уже у першому турi виборiв. Другим Президентом України був обраний колишнiй секретар парткому, директор флагмана радянського ВПК — Днiпропетровського Пiвденного машинобудiвного заводу, згодом — Прем'єр-мiнiстр України — Леонiд Кучма, який перемiг Л. Кравчука 10 липня 1994 р. у другому турi виборiв у 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла три закони, якi заснували пост Президента, а також визначили його повноваження i порядок обрання. Треба пiдкреслити, що статус Президента УРСР збiгався зi статусом глави виконавчої влади. І це було зазначено в законах. 14 лютого 1992 р. до Конституцiї України були внесенi змiни, вiдповiдно до яких Президент став главою держави i главою виконавчої влади. Вiн обирався громадянами на основi загального, рiвного i прямого виборчого права при таємному голосуваннi строком на п'ять рокiв. Започаткувала процес реформування державної влади в Українi Декларацiя про державний суверенiтет України вiд 16 липня 1990 року, яка проголосила, що державна влада в республiцi здiйснюється за принципом її подiлу на законодавчу, виконавчу i судову. Це зумовило введення iнституту президентства. 25 червня 1991 року Верховна Рада України ухвалила Постанову „Про вибори Президента Української РСР», якою визнала за доцiльне заснувати пост Президента України до прийняття нової Конституцiї i провести вибори Президента у 1991 роцi. Оскiльки iнститутовi Президента України належало перетворитись iз символiчного колективного внутрiпарламентського iнституту в реальний одноособовий позапарламентський iнститут i Президент мав обиратися не парламентом, а громадянами України, цей iнститут об'єктивно мав отримати необхiдну конституцiйно-правову основу перш, нiж стати реальнiстю. Тому 5 липня 1991 року було прийнято закони України „Про заснування поста Президента Української РСР i внесення змiн i доповнень до Конституцiї (Основного Закону) Української РСР» („Про Президента Української РСР») i „Про вибори Президента Української РСР». Прийняттю цих законiв передувало внесення вiдповiдних змiн i доповнень до чинної на той час Конституцiї. Зокрема, Конституцiю було доповнено главою, що була присвячена посадi Президента України. У вiдповiдних положеннях Конституцiї i названих законах визначався статус Президента, його функцiї, повноваження та порядок обрання. Проте конституювання iнституту президентства на цьому не закiнчилося. Воно продовжувалося у ходi процесу пiдготовки нової Конституцiї України i внесення ряду змiн та доповнень до чинної на той час Конституцiї. Про це свiдчать, зокрема, проекти Конституцiї України в редакцiях 1992,1993, 1995 рокiв та Конституцiйний Договiр, укладений мiж Президентом i Верховною Радою 8 червня 1995 року., який суттєво посилив повноваження Президента. Введення в Українi iнституту президентства вiдкрило новий етап у розвитку української державностi, iстотно вплинуло на полiтико-правову практику в нашiй державi та на реалiзацiю державної влади. Згiдно з загальносвiтовою практикою республiка, де президент є одночасно главою держави i главою виконавчої влади, вважається президентською. Однак, як вiдомо, нi УРСР, нi Україна нiколи не були президентськими республiками. Президент не мав достатнiх повноважень для цього. Тому можна говорити про республiку зi змiшаною формою правлiння (причому великий внесок у цю сумiш зробила «радянська модель»), де Президент, хоч i вважався главою держави, був повнiстю пiдконтрольний парламенту. Руйнування старої моделi правлiння, основою якої була радянська форма, сприяло активiзацiї пошуку нових можливостей правлiння. При цьому виходили з того, що нова форма мала враховувати як нацiональну специфiку, так i свiтовi традицiї. рiзноманiтних комбiнацiй. Пiдставою для цього стала непогана iдея вiдмовитись (хоча б частково) вiд запозичення iноземних моделей i створити свою, слов'янську форму, яка найбiльше вiдповiдала б нацiональному способу життя. Однак в умовах дефiциту подiбної практики таке створення поєднувалось з повнiстю протилежним пiдходом — спробою запозичити iноземний досвiд та визначити якусь певну, чiтку модель, яка найбiльше наближалася б до «чистого» типу. Подiбнi протилежнi намiри спричинили неусталенiсть української моделi республiканського правлiння, зокрема й iнституту президентства, що веде до його постiйного розвитку, та трансформацiї, а також породжує конфлiкти з законодавчою владою. [20] Нечiткiсть конституцiйних норм, що закрiплюють правовий статус Президента України, та їх певна суперечнiсть з проголошеним принципом подiлу влади дали пiдстави деяким авторам стверджувати, що обрана в Українi форма правлiння - змiшана (напiвпрезидентська) республiка - є „неправильною». Запровадження iнституту президентства в Українi має велике значення для полiтико-правового розвитку України як суверенної, незалежної, демократичної та правової держави, оскiльки закрiплення на законодавчому рiвнi посади Президента України свiдчить про врахування Україною мiжнародного досвiду функцiонування посади президента як одноособового глави держави з республiканською формою правлiння. Глава держави — це одноособовий орган державної влади, який займає центральне мiсце в системi органiвдержавної влади та надiлений функцiями i повноваженнями, визначеними конституцiями та окремими органiчними законами. Правовий статус глави держави i його реальна роль в процесi здiйснення влади залежить вiд форми правлiння i характеру державного режиму. Становлення iнституту Президента України було ключовим у реформуваннi державної влади, пов'язаному з проголошенням незалежностi України та змiною її конституцiйного ладу. Перелiк посилань 2. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран. М.: Юристъ, 1997. – с. 566 3. Васильев А. М. Правовые категории.// Методологические аспекты разработки системы категорий права. М., 1976 4. Конституционное право зарубежных стран. Под общ. ред. Баглая М. В., Лейбо Ю. И., Энтина М.: НОРМА, 2008. – с. 832 5. Конституционное (государственное ) право зарубежных стран. В 4-х томах. Т. 1-2. Отв. ред. Страшун Б. А. М.: БЕК, 2005. – с. 360 6. Конституционное право. Под ред. Лазарева. М.: Новый Юрист, 2008. – с. 360 8. Шатiлов В. А. Інститут президентства в системi державної влади в Українi. К.: 2004. – с. 159 9. Гелей С. Д., Рутар С. М. Основи полiтологiї: К.: Товариство «Знання», КОО, 2007. — с. 427 11. Кучма Л. Д. Україна - не Росiя. Повернення в iсторiю. – М.: Время, 2004. – с. 128 12. Кирило-Мефодiєвське товариство. – К.,1990. – Т. 2 – с. 570 13. Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історiя української Конституцiї//Драгоманов М. Проект оснований устава украинского общества «Вольный союз» - «Вiльна спiлка»Т-во «Знання» України, - К., 1993. – 192с. 14. Мала енциклопедiя державознавства. – К., 1996. – С. 187 15. Багатопартiйна українська держава на початку ХХст.: програмнi документи перших українських полiтичних партiй. – К., 1992 17. Елисеев Б. П. Институт Президентства Российской Федерации: Автореф. дис. канд. юрид. наук. – М.,1992. – 20с.