Дослiдження сучасного стану статусу нацiональних меншин в України
Змiст:
Вступ
1. 1 Визначення поняття «нацiональна меншина»
1. 2 Мiжнародна практика визначення статусу та захисту прав нацiональних меншин
Роздiл 2. Дослiдження статусу нацiональних меншин
2. 1 Історiя становлення нацiональних меншин в Українi
2. 2 Права i свободи нацiональних меншин
2. 3 Захист прав та свобод представникiв нацiональних меншин в Українi
2. 4 Участь представникiв нацiональних меншин у полiтичному життi України
2. 5 Українська держава та нацiональнi меншини: поступ до взаємної толерантностi
Висновки
Вступ
Актуальнiсть теми. Всi народи мають право на самовизначення. За силою цього права вони вiльно встановлюють свiй полiтичний статус i вiльно забезпечують свiй економiчний, соцiальний i культурний розвиток,» - проголошує ст. 1 Мiжнародного пакту про громадянськi i полiтичнi права. З цього та iнших визнаних у свiтi документiв випливає право кожного народу на створення власної держави або ж на певне виокремлення в межах складного державного утворення. Окрiм того, всi народи для досягнення своїх цiлей можуть вiльно розпоряджатися своїми природними багатствами i ресурсами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають з мiжнародного економiчного спiвробiтництва, застосованого на принципi взаємної вигоди та мiжнародному правi. Жоден народ в жодному разi не може бути позбавлений належних йому засобiв iснування.
осiб i рiзноманiтних колективiв i вимагає наявностi низки внутрiшньо-нацiональних та зовнiшнiх умов.
Для України, як i для будь-якої полiетнiчної держави, питання нацiональних меншин є перманентно актуальним i потребує постiйного вивчення та аналiзу. Утворення України як самостiйної держави поставило на порядок денний як теоретичне, так i практичне завдання – вироблення власної концепцiї нацiональної полiтики. Особливiсть ситуацiї полягала в необхiдностi одночасного пошуку оптимальних шляхiв розвитку титульної нацiї та нацiональних меншин, адже в УРСР, що була складовою Радянського Союзу, українцi не були реально титульною нацiєю. Це виявлялось, зокрема, в мовнiй полiтицi, в системi управлiння, освiти, коли українська мова цiлеспрямовано була витiснена росiйською. Така полiтика поширювалась i на рiднi мови нацiональних груп, що проживали на територiї УРСР, представники яких все бiльше втрачали нацiональну iдентифiкацiю, поповнювали своєрiдну синтетичну групу "радянських людей".
Для реалiзацiї своєї полiтики режим вдавався до масових депортацiй. Їх, зокрема, зазнали такi нацiональнi групи, що традицiйно проживали в Українi як кримськi татари, поляки, нiмцi тощо. Уже в першi роки української незалежностi розпочались реемiграцiйнi процеси – фактичне повернення депортованих з України народiв. Водночас вiдбувається активна мiграцiя з України представникiв як титульної нацiї, так i iнших етнiчних груп. Внаслiдок цього внутрiшня етнiчно-групова структура суттєво змiнилася i продовжує змiнюватися.
Проблема статусу нацiональних меншин пов’язана з демографiчними, соцiальними, культурними, особистiсними чинниками, що продукують широкий спектр полiтичних наслiдкiв. Цi та низка iнших факторiв зумовлюють теоретичну i полiтико-практичну актуальнiсть дослiдження. Зокрема, робота спрямована на вивчення ролi та мiсця нацiональних меншин у розвитку сучасної української держави, аналiз форм їх участi у полiтичному процесi, вивчення взаємовпливу нацiональних меншин, країн проживання та етнiчної батькiвщини.
Мета курсової роботи. Мета курсової роботи полягає у дослiдженнi сучасного стану статусу нацiональних меншин в України, з урахуванням мiжнародного.
- визначити роль i мiсце нацiональних меншин у розвитку сучасної української держави;
- проаналiзувати статус нацiональних меншин в контекстi мiжнародних документiв;
- визначити механiзм реалiзацiї прав та свобод представникiв нацiональних меншин в Українi
Об’єктом курсового дослiдження є нацiональнi меншини України.
Предметом дослiдження є статус та дiяльнiсть нацiональних меншин України на суспiльно-полiтичному рiвнi, захист прав та свобод представникiв нацiональних меншин.
Практичне значення. Результати курсового дослiдження можуть бути використанi у науково-дослiдницькiй роботi, при написаннi наукових, курсових та дипломних робiт з сумiжних тем тощо, оскiльки вони розширюють знання про нацiональнi меншини та їх участь у суспiльно-полiтичних процесах держави.
Роздiл 1. Нацiональнi меншини, як об`єкт полiтологiчного дослiдження
1. 1. Визначення поняття «нацiональна меншина»
Термiн "нацiональнi меншини" почав вживатися порiвняно недавно i його розумiння ґрунтується на основi пiдходiв, якi пропонують вiтчизнянi та зарубiжнi дослiдники, однак виявилось, що бiльшiсть етнополiтологiв, аналiзуючи проблему нацiональних меншин, ще не виробили єдиних пiдходiв та оцiнок. У науковiй лiтературi дотепер не iснує чiткого i сталого тлумачення термiна "нацiональна меншина". В полiтологiчний лiтературi найбiльш вичерпно висвiтленi питання ролi i мiсця нацiональних меншин у нацiональнiй структурi країни, взаємин держави та нацiональних меншин, питання формування, чисельностi та громадської дiяльностi нацiональних меншин. Однак дослiдники практично оминають питання участi нацiональних меншин у полiтичному життi держави, полiтичної мобiлiзацiї нацiональних меншин, формування полiтичної елiти нацiональних меншин, представництва нацiональних меншин в органах влади рiзних рiвнiв.
як кiлькiсний критерiй та термiн проживання на територiї держави, критерiй недомiнування, наявнiсть громадянства, наявнiсть стiйких етнiчних, релiгiйних i мовних характеристик, почуття солiдарностi. В Українi, згiдно з законодавством, до "нацiональних меншин" належать групи громадян, якi не є українцями за нацiональнiстю, виявляють почуття нацiонального самоусвiдомлення та спiльностi мiж собою. Це свiдчить про те, що бiльшiсть критерiїв, якi є основними для визначення нацiональних меншин у багатьох країнах свiту (чисельнiсть, термiн проживання на територiї держави) не є визначальними в Українi [2, 11].
окремiшнiсть, вiдрiзняються вiд бiльшостi громадян своїм етнiчним походженням, мовними, культурними або релiгiйними ознаками, усвiдомлюють свою етнiчну окремiшнiсть [35, 2].
Мiжнароднi документи свiдчать, що термiн “меншина” вживається в них майже виключно для визначення груп осiб, якi вiдрiзняються вiд решти населення країни за певними ознаками, якими є: раса, етнiчне походження, нацiональнiсть, релiгiя, мова, культура. Численнi мiжнародно-правовi акти, що регулюють питання правового статусу i захисту прав таких груп осiб, для визначення об’єктiв дiї їх норм використовують термiни “нацiональнi”, “расовi”, “етнiчнi”, “культурнi”, “релiгiйнi” та “мовнi” “меншини”. Пiд егiдою ООН i в межах її спецiалiзованих установ та з iнiцiативи Ради Європи держави ухвалили низку унiверсальних i регiональних конвенцiй, якi передбачають захиснi заходи щодо таких груп меншин у рiзних сферах правовiдносин. Жоден iз текстiв цих унiверсальних та регiональних мiжнародних документiв, навiть Загальний коментар Комiтету з питань прав людини стосовно ст. 27 Пакту про громадянськi та полiтичнi права (власне, єдиної спецiальної унiверсальної мiжнародно-правової норми щодо захисту прав меншин), не мiстить визначення категорiй меншин, чиї права вони захищають, а так само й унiверсального визначення для всiх зазначених груп осiб. Ситуацiя, за якої держави ухвалюють мiжнародно-правовi норми без загальноприйнятого визначення поняття їх адресатiв вкрай негативно позначається як на їх iмплементацiї на нацiональному рiвнi, так i ефективностi дiяльностi вiдповiдних мiжнародних iнституцiйних механiзмiв [35, 2].
захисту меншин, з 1999 р. – Пiдкомiсiя з питань заохочення i захисту прав людини) та Ради Європи i її консультативного органу – Європейської комiсiї “За демократiю через право” (Венецiанської комiсiї), судових та iнших мiжнародних органiв i установ з питань прав людини було пiдготовлено низку проектiв унiверсального мiжнародно-правового визначення поняття “меншина” та “нацiональна меншина”, далi робочого варiанту визначення не пiшло [34, 237].
Зараз ситуацiя свiдчить про значний iнтерес країн, мiжнародних органiзацiй, учених-теоретикiв i практикiв до розв’язання цього питання, однак до останнього часу жодна з таких дефiнiцiй не стала загальновизнаною. Тому є багато причин, серед них i специфiчнi обставини та ситуацiї у свiтi, за яких виникли й iснують меншини, а також значна рiзниця в нацiональних пiдходах i державнiй полiтицi країн щодо цього питання. Проте, iснують двi основнi причини такого стану справ – полiтична i юридична. По-перше, країни шукають шляхи оптимального одночасного вирiшення подвiйної проблеми: ефективного захисту нацiональних меншин i запобiгання виникненню сепаратизму та збереження територiальної цiлiсностi й нацiонального суверенiтету держави. По-друге, на сучасному етапi виявилося неможливим знайти загальноприйняте правове визначення, яке б стосувалося всiх категорiй меншин – расових, етнiчних, нацiональних, релiгiйних, мовних та iн. Загальновизнаною можна вважати лише класифiкацiю меншин, установлену Декларацiєю ООН 1992 р., де йдеться про права осiб, якi належать до нацiональних, етнiчних, релiгiйних i мовних меншин [34, 238].
Здiйснений аналiз характерних ознак меншинних груп дає можливiсть запропонувати їх визначення для практичного застосування щодо виокремлення таких груп населення та забезпечення їх певними правами. Так, релiгiйною меншиною може вважатися група осiб, якi сповiдують релiгiю, вiдмiнну вiд державної чи домiнуючої в країнi, де вони проживають, i не порушують вiдповiдних прав решти населення. Традицiйною “мовною меншиною” можна вважати чисельно меншу за титульне населення групу осiб, якi проживають у країнi й тривалий час традицiйно вживають i свiдомо заохочують уживання на її територiї iсторичної мови своєї групи, що вiдрiзняється вiд державної (офiцiйної) мови i мов iнших груп населення або визнана такою в законодавствi країни.
групи, або меншини. У доктринi iснують рiзнi, подеколи протилежнi, погляди фахiвцiв у данiй сферi на змiст цих термiнiв. Термiн “етнiчна група/громада/меншина” є цiлком прийнятним при визначеннi спiльноти, до якої належить група осiб-громадян країни iншого, нiж титульна нацiя, етнiчного походження, яка за iсторичних обставин проживає на її територiї тривалий час, є недомiнуючою i чисельно меншою вiд решти населення та прагне самоiдентифiкацiї як така за об’єктивними ознаками мови, релiгiї, культури тощо.
меншина” – найбiльш поширений у чинних багатостороннiх i двостороннiх мiжнародних договорах з питань захисту прав людини та основних свобод осiб, якi належать до меншин. Вiн стисло i змiстовно вiддзеркалює всi iсторичнi, расовi, нацiональнi, етнiчнi, релiгiйнi, мовнi та культурнi характеристики цього суспiльного явища, якi найчастiше iснують не окремо, а є органiчно взаємопов’язаними [34, 274].
Розглядаючи питання про загальноприйняте мiжнародне визначення поняття “меншина” та “нацiональна меншина”, безумовно, слiд ураховувати нацiональнi концепцiї щодо поняття “меншина”. Кожна держава свiту має власнi погляди на цей феномен. Коли йдеться про термiн “нацiональнi меншини”, то труднощi в понятiйному планi виникають ще й тому, що в рiзних мовах термiн “нацiя” має рiзне полiтичне й правове значення. У багатьох державах Захiдної Європи i не тiльки (наприклад, у США) термiн “нацiя” ототожнюється з громадянством країни, тобто мається на увазi не етнiчне чи нацiональне походження, а громадянство, усталений правовий зв’язок фiзичної особи з державою. Населення такої держави є гетерогенним суспiльством за етнiчними, мовними, культурними, релiгiйними ознаками, але гомогенним за нацiональнiстю. Припускається, що такi держави створенi двома або бiльшою кiлькiстю соцiально й полiтично рiвноправних етносiв, де меншини повнiстю асимiльованi, i всi такi особи є громадянами мононацiональної держави, яка складається з представникiв однiєї нацiональностi (наприклад, Францiї, Бельгiї, Іспанiї, Швецiї тощо) [34, 275].
вiдношення до громадянства. З огляду на вказанi ознаки така спiльнота завжди є гомогенною [33, 494].
У першому випадку неможливо використовувати термiн “нацiональнi меншини” у сенсi спiвiснування титульної нацiї i таких меншин, тому що громадяни країни, якi належать до етнiчних, мовних, релiгiйних груп (меншостей у кiлькiсному вiдношеннi порiвняно з iншою частиною населення країни), вважаються складовою однiєї нацiї. У таких країнах нацiональне законодавство гарантує основнi права й свободи громадян (французiв, англiйцiв, грекiв тощо), а не права осiб, якi належать до нацiональних меншин.
релiгiйними особливостями, однак мають рiзне нацiональне походження, є представниками рiзних нацiй. В даному випадку вислiв “нацiональна меншина” має зовсiм iнший змiст – i в цьому разi захищаються саме права осiб, якi належать до нацiональних меншин.
Проте бiльшiсть країн свiту, якi в той чи iнший спосiб визнають iснування нацiональних меншин, формулюють визначення поняття меншин або критерiї для визначення осiб, якi до них належать, у нацiональному законодавствi чи в полiтичних актах з урахуванням конкретних нацiональних обставин та сучасних мiжнародно-правових концепцiй.
Аналiз таких документiв свiдчить про те, що країни при вирiшеннi питання про визначення поняття “нацiональна меншина” та осiб, що до них належать, на нацiональному рiвнi найчастiше беруть до уваги певнi об’єктивнi та суб’єктивнi критерiї [33, 496]. Частiше за все держави визнають, що така група осiб має: проживати на територiї країни, бути її громадянами, бути чисельно меншою за титульне населення країни, вiдрiзнятися вiд решти населення країни своєю самобутнiстю та явно вираженими спiльними етнiчними, релiгiйними, культурно-традицiйними i мовними ознаками, якi вона прагне зберiгати; мати довгостроковi мiцнi зв’язки з країною проживання, виявляти почуття самоусвiдомлення та прагнути до самоiдентифiкацiї.
Сьогоднi саме вищезазначенi мiжнароднi та нацiональнi складовi термiна “нацiональна меншина” є пiдвалинами для вироблення загального наукового пiдходу до проблеми, що має практичне значення, яке полягає передусiм у визнаннi iснуючих меншин у рiзних країнах свiту, поширеннi на них дiї чинних мiжнародно-правових норм, вирiшеннi мiждержавних спорiв, захистi прав меншин мiжнародними контролюючими органами та iн. З урахуванням вищезазначеного дослiдники пропонують таку загальну мiжнародно-правову робочу дефiнiцiю поняття “нацiональна меншина”: Нацiональна меншина – це група осiб iншого етнонацiонального походження i чисельно менша, нiж титульна нацiя країни, де така група проживає на законних пiдставах пiд юрисдикцiєю цiєї держави, є недомiнуючою, вiдрiзняється вiд решти населення комплексом об’єктивних ознак, а саме культурою, релiгiєю та мовою, а особи, якi до неї належать, виявляють почуття нацiонального самоусвiдомлення i виражають прагнення до самоiдентифiкацiї як представники такої групи [8, 36]. Таким чином, громадяни та iншi особи, якi вiдповiдають перерахованим у визначеннi характеристикам, можуть об’єктивно вважатися особами, якi належать до нацiональних меншин у певнiй країнi.
Отже, сучасний стан статусу нацiональних меншин дає можливiсть говорити про право країни самостiйно визнавати особами, якi належать до нацiональних меншин, як виключно власних громадян, так i iнших iндивiдiв, якi перебувають на її територiї на законних пiдставах.
1. 2. Мiжнародна практика визначення статусу та захисту прав нацiональних меншин
Проблема захисту прав нацiональних меншин не втрачає надзвичайної актуальностi, що пов’язане насамперед з геополiтичними та соцiально-економiчними змiнами, якi вiдбулися у свiтовому масштабi та, зокрема, на європейському континентi протягом XX столiття. Йдеться про крах континентальних iмперiй (Австро-Угорської, Германської, Росiйської) у Європi внаслiдок Першої свiтової вiйни та утворення на уламках цих держав незалежних нацiональних держав за принципом: одна нацiя – одна держава, що призвело до появи великої кiлькостi осiб, якi за своїм етнiчним походженням не належали до титульних етносiв нових незалежних держав. Гостроту суперечностi, що виникає з цiєї ситуацiї, усвiдомлювали держави-переможцi, створивши в рамках Паризьких мирних договорiв першу мiжнародно-правову систему захисту прав нацiональних меншин. Так, вiдповiдно до резолюцiї Ради Лiги Нацiй вiд 15 листопада 1920 року умовою входження країн до цiєї мiжнародної органiзацiї було вжиття ними заходiв щодо захисту прав нацiональних меншин. Ця система захисту поширювалася приблизно на 39 млн. осiб, котрi проживали в 16 країнах i розмовляли 36 мовами.
вперше на рiвнi мiжнародного договору унiверсального рiвня зобов’язав країни, в яких є етнiчнi, релiгiйнi та мовнi меншини, не вiдмовляти їм у користуваннi своєю культурою та мовою, сповiдуваннi своєї релiгiї тощо. У Декларацiї про права осiб, якi належать до нацiональних або етнiчних релiгiйних та мовних меншин (1992 р.) вперше на мiжнародно-правовому рiвнi було вжито термiн “нацiональнi меншини”.
Розглядаючи розвиток мiжнародно-правового регулювання захисту прав нацiональних меншин, можна умовно подiлити його на чотири iсторичнi етапи: перший охоплює перiод до Першої свiтової вiйни; другий - перiод мiж двома свiтовими вiйнами; третiй - вiд завершення Другої свiтової вiйни до початку дезiнтеграцiйних процесiв у колишнiх СРСР та в Югославiї; четвертий починається з прийняттям країнами - членами ОБСЄ Паризької хартiї для нової Європи у 1990 роцi.
Декларацiя про права осiб, що належать до нацiональних або етнiчних, релiгiйних та мовних меншин, була прийнята резолюцiєю 47/135 Генеральної Асамблеї ООН 18 грудня 1992 р. Вона покладає на держави обов'язок захищати на їх територiях iснування та самобутнiсть нацiональних чи етнiчних, культурних, релiгiйних та мовних меншин та створювати умови для розвитку такої самобутностi.
Особи, що належать до нацiональних чи етнiчних, релiгiйних та мовних меншин (надалi називаються особами, що належать до меншин), мають право користуватися досягненнями своєї культури, сповiдувати свою релiгiю та проводити релiгiйнi обряди, а також користуватися своєю мовою у приватному життi та публiчно, вiльно та без втручання чи дискримiнацiї у будь-якiй формi.
Особи, що належать до меншин, мають право активної участi в культурному, шин, мають право активної участi в культурному,релiгiйному, громадському, економiчному та державному життi. Державивживають необхiднi заходи для забезпечення того, щоб особи, якi належатьдо меншин, могли повнiстю та ефективно здiйснювати свої права людини таосновнi свободи без будь-якої дискримiнацiї i на пiдставi повноїрiвностi перед законом. Держави вживають заходiв для створення сприятливих умов, якi дозволятьособам, що належать до меншин, розвивати свою культуру, мову, релiгiю,традицiї та звичаї за винятком тих випадкiв, коли конкретна дiяльнiстьздiйснюється з порушенням нацiонального законодавства та суперечитьмiжнародним нормам. Держави вживають вiдповiдних заходiв на те, щоб там, де це можливо,особи, що належать до меншин, мали належнi умови для вивчення своєїрiдної мови або навчання на своїй рiднiй мовi. Держави у разi потребивживають заходiв у галузi освiти з метою стимулювання вивчення iсторiї,традицiй, мови i культури меншин, що проживають на їхнiй територiї. Особи, що належать до меншин, повиннi мати належнi можливостi дляотримання знань, необхiдних для життя у суспiльствi. Держави розглядаютьпитання про вжиття дiйових заходiв для того, щоб особи, що належать доменшин, могли без обмежень брати участь у забезпеченнi економiчногопрогресу та розвитку своєї країни. Мiжнародна нацiональна полiтика та програми плануються та здiйснюються зурахуванням законних iнтересiв осiб, що належать до меншин. Комiтет мiнiстрiв Ради Європи прийняв 10 листопада 1994 р. Рамковуконвенцiю про захист нацiональних меншин, що набула чинностi пiсля того,як її ратифiкували 12 держав - членiв Ради Європи. У цьому першомубагатосторонньому документi, що присвячений захисту нацiональних меншин,викладено положення, що стосуються рiзних сфер. Цi положення, що маютьвигляд програми, визначають конкретнi завдання, якi держави-учасницiзобов'язуються виконувати через запровадження на нацiональному рiвнiвiдповiдних законiв та урядової полiтики. Документом, що доповнює Рамкову конвенцiю, є Європейська хартiярегiональних мов та нацiональних меншин, яку було ухвалено у 1992 р. Хартiя визнає невiд'ємне право користування як у приватному життi, так iпублiчно регiональними мовами та мовами нацiональних меншин. Хартiявизначає завдання та принципи, що їх мають дотримуватися держави, тапропонує конкретнi заходи для їхнього здiйснення в галузi освiти,правосуддя, державного управлiння, культури, економiчного та соцiальногожиття.
Роздiл 2. Дослiдження статусу нацiональних меншин
За доби УНР уперше за всю багатовiкову iсторiю України розпочалася робота по створенню нацiонально-персональної автономiї для росiйського, єврейського, польського та iнших народiв. Нацiональнi меншини набули конституцiйно-правового статусу суб'єктiв права. Полiтика влади гетьмана Павла Скоропадського, а пiзнiше i Директорiї УНР була спрямована на звуження iснуючих прав i свобод. Нацiональнi меншини поступово втрачали свiй конституцiйно-правовий статус.
За часiв Захiдноукраїнської Народної Республiки для нацiональних меншин була проголошена персональна автономiя з правом їх представництва в урядi. Правовий статус одержали лише окремi найчисленнiшi нацiональнi меншини, зокрема нiмцi, євреї та поляки.
Перша Конституцiя УСРР 1919 р. визначила термiн "нацiональнi меншини" та заборонила будь-якi форми дискримiнацiї нацiональних меншин або обмеження їх рiвноправностi. Конституцiя УСРР 1929 р. надала можливiсть створити окремi адмiнiстративнi одиницi в мiсцевостях, де компактно проживала бiльшiсть населення тiєї чи iншої нацiональної меншини. Характерною особливiстю Конституцiї УРСР 1937 р. була вiдсутнiсть термiна "нацiональнi меншини". Невизнання нацiональних меншин, зневага до них та заборона були характерними також протягом 30 – 50-х рокiв [2, 11].
Аналiзуючи законодавство СРСР та УРСР щодо правового статусу нацiональних меншин середини 50-х рокiв, можна вiдзначити деякi позитивнi зрушення стосовно захисту прав та свобод нацiональних меншин. Але на початку 70-х рокiв в Українi знову розгортається боротьба проти так званого космополiтизму та антисемiтизму. Нацiональне питання до часiв перебудови було знято шляхом оголошення його вирiшеним назавжди. Нормативно-правовими актами цього етапу термiн "нацiональнi меншини" не було визначено.
освiту, культуру та мiсцеве самоврядування. Водночас термiн "нацiональнi меншини" в нормативно-правових актах України за часiв перебудови не був визначений, а нацiональнi меншини не набули конституцiйно-правового статусу суб'єктiв права.
Нараховується ряд етапiв становлення та розвитку законодавства України про нацiональнi меншини:
- Перший етап починається вiд проголошення Декларацiї прав нацiональностей України (1 листопада 1991 р.) i тривав до прийняття Закону України "Про нацiональнi меншини в Українi" (25 червня 1992 р.).
- Другий етап розпочався пiсля прийняття Закону України "Про нацiональнi меншини в Українi" i завершився прийняттям Конституцiї України (28 червня 1996 р.).
- Пiсля прийняття Конституцiї України розпочався третiй етап розвитку та становлення законодавства про нацiональнi меншини України [23, 54].
Нормативно-правову базу щодо захисту прав i свобод нацiональних меншин України дослiдники подiляють на загальнi та спецiальнi законодавчi акти. Загальнi законодавчi акти захищають права та свободи нацiональних меншин як громадян України. В той же час вони не визначають термiн "нацiональнi меншини". Його визначають, як правило, спецiальнi законодавчi акти.
З проголошенням незалежностi України народжуються новi науковi напрями, спрямованi на дослiдження рiзних аспектiв життя нацiональних меншин. За цей перiод в Українi з'явилась низка наукових праць, автори яких дослiджують правовi питання нацiональних меншин. Але в цих працях не зроблено глибинного аналiзу дiючих нормативно-правових актiв України. Щодо дослiдження конституцiйно-правового статусу нацiональних меншин в Українi, то такi працi фундаментального характеру взагалi вiдсутнi.
2. 2. Права i свобод нацiональних меншин
За змiстом i сферою дiї права i свободи нацiональних меншин подiляються на: особистi, полiтичнi, економiчнi, соцiальнi, культурнi та екологiчнi. За характером суб'єктiв та формою здiйснення права i свободи нацiональних меншин подiляються на iндивiдуальнi та колективнi. Індивiдуальнi полiтичнi права та свободи нацiональних меншин в Українi є тотожними iндивiдуальним полiтичним правам та свободам громадян України. Колективнi полiтичнi права нацiональних меншин в Українi в законодавчих актах представленi не повною мiрою.
Індивiдуальнi i колективнi культурнi, економiчнi, соцiальнi, екологiчнi права та свободи нацiональних меншин є тотожними iндивiдуальним i колективним правам та свободам громадян України. Але в той же час в жодному законодавчому актi, якi закрiплюють економiчнi, соцiальнi, екологiчнi права, не визначено термiн "нацiональнi меншини" [31, 29].
Визначенi в розглянутих унiверсальних конвенцiях ООН та її спецiалiзованих установ i регiональнiй Рамковiй конвенцiї РЄ права меншин та осiб, якi до них належать, можна роздiлити на загальнi (основнi) i спецiальнi (особливi) громадянськi, полiтичнi та культурнi права (для останнiх найчастiше застосовується словосполучення “економiчнi, соцiальнi та культурнi”).
поглядiв, думки, совiстi й релiгiї; право на громадянство; право на свободу мирних зборiв та асоцiацiй. До громадянських спецiальних прав можна вiднести право вiльно вирiшувати питання про належнiсть до нацiональної меншини, право на захист вiд примусової асимiляцiї.
[31, 30].
справами, право рiвного доступу до державної служби. До кола економiчних прав належить лише право володiти майном як одноосiбно, так i разом з iншими [31, 31].
Усi iншi перелiченi права осiб, якi належать до нацiональних меншин, є спецiальними культурними правами: право на вивчення рiдної мови i навчання рiдною мовою; право створювати свої релiгiйнi установи, органiзацiї та асоцiацiї; право на культурну спадщину; iнформацiйнi права; право брати участь у дiяльностi неурядових органiзацiй як на нацiональному, так i на мiжнародному рiвнi; право встановлювати та пiдтримувати вiльнi та мирнi транскордоннi контакти з особами, з якими представникiв меншин об’єднують спiльнi етнiчнi, культурнi, мовнi або релiгiйнi ознаки чи спiльна культурна спадщина, та iншi права, якi разом з основними правами складають право на самобутнiсть кожної особи, що належить до нацiональної меншини.
Необхiдно наголосити, що вiдповiдно до чинних норм мiжнародного права спецiальнi права нацiональних меншин не можуть бути привiлеями. Спецiальнi права – це одна з форм позитивних дiй, спрямованих на те, щоб меншини могли зберегти свої особливостi й традицiї, причому цi права так само важливi для забезпечення рiвного ставлення, як i права рiвностi й недискримiнацiї та iншi основнi права людини.
Обов'язки держави, державних органiв i посадових осiб, а також громадян України, в тому числi нацiональних меншин, як складова частина їх конституцiйно-правового статусу, закрiпленi в нормативно-правових актах i є тотожними, як i для конституцiйно-правового статусу громадян України.
З проголошенням незалежностi України, створено понад 400 нацiональних товариств, якi мають всеукраїнський, мiсцевий та мiжнародний статус.[35, 2] Основними видами цих органiзацiй є товариства, спiлки, громади. Їх органами є ради, загальнi збори, правлiння. Статути i програми товариств визначають їх як культурнi, просвiтницькi, соцiальнi, економiчнi та iншi. Важливою формою самоорганiзацiї товариств та об'єднань нацiональних меншин в Українi на сучасному етапi є створення та дiяльнiсть на добровiльних засадах асоцiацiй та федерацiй нацiонально-культурних i культурно-просвiтницьких об'єднань нацiональних меншин.
За сферами дiяльностi товариств та об'єднань нацiональних меншин видiляються такi їх функцiї, як: полiтична, соцiальна, культурна, мовна, iнформацiйна, наукова та iншi. За способами дiяльностi розрiзняються такi функцiї, як: координацiйна, охоронна, захисна, органiзацiйна, забезпечення розвитку тощо. Дослiджуючи механiзм реалiзацiї полiтичних, соцiальних та економiчних прав нацiональних меншин в Українi, дослiдники наголошують, що вiн здiйснюється на загальнодержавному, регiональному та територiальному рiвнях.
по вивченню рiдної мови. Окремi нацiонально-культурнi товариства України мають свої власнi друкованi засоби масової iнформацiї.
Кожна з країн CНД гарантує всiм нацiональностям, якi проживають на її територiї, право вiльного нацiонально-культурного розвитку. Загальним для конституцiй країн СНД є державне регулювання вiдносин мiж нацiональностями на основi принципiв рiвностi перед законом, поваги їхнiх прав i iнтересiв [35, 2].
2. 3. Захист прав та свобод представникiв нацiональних меншин в Українi
Органiзацiйно-правовими гарантiями прав i свобод нацiональних меншин в Українi є органи державної влади, iншi iнститути держави та iнститути суспiльства, суспiльного ладу. До конституцiйних iнститутiв серед органiзацiйно-правових гарантiй дисертант вiдносить полiтичнi партiї i соцiально-економiчнi та соцiально-культурнi органiзацiї.
Істотною новацiєю в органiзацiї i дiяльностi парламенту є запровадження посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Однiєю iз важливих гарантiй прав i свобод нацiональних меншин є створенi при Президентовi України дорадчi органи в особi Ради представникiв громадських органiзацiй нацiональних меншин України та Ради з питань мовної полiтики. В структурi Кабiнету Мiнiстрiв України та iнших органiв виконавчої влади створенi державнi установи, дiяльнiсть яких спрямована на гарантування прав i свобод нацiональних меншин. Вони подiляються на двi групи:
- До першої групи належать органи держаної влади, дiяльнiсть яких спрямована на гарантування захисту прав та свобод усiх громадян України.
- Другу групу становлять спецiалiзованi державнi установи, дiяльнiсть яких спрямована на забезпечення гарантiй захисту прав i свобод нацiональних меншин (Державний комiтет України у справах нацiональностей i мiграцiї, Комiсiя у справах осiб, депортованих за нацiональною ознакою та Мiжвiдомча координацiйна рада з питань етнополiтики) [6, 59].
Систему гарантiй прав i свобод нацiональних меншин становлять: норми-принципи, процесуальнi норми, юридична вiдповiдальнiсть та обов'язки. Конституцiя України та iншi нормативно-правовi акти гарантують усiм нацiональним меншинам як громадянам України рiвнi iндивiдуальнi полiтичнi, економiчнi, соцiальнi та культурнi права. Окремi нормативно-правовi акти, якi входять до системи нормативно-правових гарантiй захисту колективних прав та свобод нацiональних меншин, мають розбiжностi щодо норм права, якi стосуються їх правового статусу. Це насамперед стосується Закону України "Про вибори народних депутатiв України". Норми цього Закону щодо полiтичних гарантiй колективних прав нацiональних меншин висувати об'єднаннями нацiональних меншин України своїх кандидатiв у депутати на виборах до Верховної Ради України суперечать нормам права Закону України "Про нацiональнi меншини в Українi" [7, 51].
Усi види юридичної вiдповiдальностi як складової конституцiйно-правового статусу нацiональних меншин в Українi є тотожними юридичнiй вiдповiдальностi, яка характерна i для конституцiйно-правового статусу громадян України.
2. 4. Участь представникiв нацiональних меншин у полiтичному життi країни
Полiтична участь нацiональних меншин виступає як альтернатива асимiляцiї з титульною нацiєю i виражається налагодженням тiсних комунiкацiй, проведенням спiльних заходiв чи акцiй, висловленням своєї активної позицiї щодо тих чи iнших полiтичних рiшень.
меншин;
- органiзацiйний, на цьому рiвнi перебувають 38 нацiональних меншин зi 135. Цi меншини створили власнi громадськi органiзацiї, активно розвиваються iнтеграцiйнi процеси. На даному рiвнi полiтичної мобiлiзацiї нацiональнi меншини є активними як у внутрiдержавних, так i на мiждержавних процесах.
i в полiтичному життi держави. На цьому рiвнi перебувають росiйська нацiональна меншина i кримськi татари, якi створили власнi полiтичнi рухи та партiї. Однак результати показали, що на цьому рiвнi прослiдковуються дезiнтеграцiйнi процеси в етнiчному полi та посилюється суспiльно-полiтичний подiл[8, 40].
Процеси полiтичної мобiлiзацiї нацiональних меншин активiзуються найчастiше напередоднi важливих загальнодержавних акцiй, зокрема, виборiв рiзних рiвнiв. Одним iз критерiїв полiтичної мобiлiзацiї виступає саме полiтичний iнтерес. Особливу роль за умов полiтичної мобiлiзацiї нацiональних меншин, як i загалом iнших груп, вiдiграють такi фактори, як “мотив небезпеки” i так званий принцип справедливостi. Саме цi чинники є чи не найефективнiшими за умов полiтичної мобiлiзацiї i їх часто застосовують як полiтичнi гасла. Не менш важливу роль у становленнi полiтичної мобiлiзацiї нацiональних меншин вiдiграють такi категорiї, як авторитетнiсть органiзацiй, якi представляють ту чи iншу нацiональну меншину, наявнiсть впливових лiдерiв серед представникiв нацiональної меншини. Це пов’язано з рiвнем нацiональної самосвiдомостi, етнiчною культурою, усвiдомленням проблем етнiчного розвитку i шляхiв їх ров’язання, ступенем вираження етнiчної самобутностi, наявнiстю такого важливого фактора консолiдацiї, як лiдерство. Також варто пiдкреслити, що фактор чисельностi нацiональних меншин вiдiграє не основну роль у полiтичних мобiлiзацiйних процесах. Як приклад можна назвати бiлоруську нацiональну меншину, яка посiдає третє мiсце серед нацiональних меншин за чисельнiстю, однак має чи не найнижчий рiвень полiтичної мобiлiзацiї, зокрема, представниками цiєї меншини створено чи не найменше нацiональних товариств на регiональному рiвнi, практично не виходять засоби масової iнформацiї бiлорусiв України [8, 41].
Хоча полiтичнi симпатiї нацiональних меншин є рiзними, можна виокремити чотири основнi напрями, на якi орiєнтуються нацiональнi меншини: центризм, регiоналiзм, лiва та нацiонал-демократична iдеологiя.
2. 5. Українська держава та нацiональнi меншини: поступ до взаємної толерантностi
Україна послiдовно прагне реалiзувати європейський вимiр етнонацiональної полiтики. Задля виконання цього завдання вона, згiдно з вимогами мiжнародних стандартiв, виважено здiйснює полiтико-правове регулювання етнонацiональних взаємин, формує та розвиває етнонацiональне законодавство — один iз видiв юридичних гарантiй прав нацiональних меншин. Сприятливим ґрунтом для такого пiдходу є теоретичнi здобутки у сферi юридичної науки, етнодержавознавства, певнi традицiї української та радянської державностi, якi запроваджували, хоч i з рiзною засадничою метою, юридичнi й органiзацiйнi гарантiї прав нацiональних меншин (як приклад — Закон Української Центральної ради «Про нацiонально-персональну автономiю» 1918 року, Закон УРСР «Про мови в УРСР» 1989 року) [19, 5].
Незважаючи на це, певнiй частинi громадян України рiзної нацiональностi притаманна досить стiйка взаємна латентна ксенофобiя, що й спричинило поступове посилення антиукраїнських, антиросiйських, антиєврейських, антипольських тощо настроїв, поширення вiдповiдної негативної символiки в громадських мiсцях, збiльшення кiлькостi випадкiв руйнування надгробних пам’ятникiв, а також зростання екстремiстських молодiжних органiзацiй на кшталт скiнхедiв.
врештi-решт, конституцiйного ладу та нацiональної безпеки? Якi ж головнi причини значного збiльшення проявiв расизму, антисемiтизму й ксенофобiї у суспiльствi, особливо в молодiжному середовищi?
Найважливiша з них — неадекватна реалiзацiя чинного етнонацiонального законодавства. Загальновiдомою є пряма дiя конституцiйних норм, якi гарантують рiвнiсть прав i свобод людини та громадянина, забороняють привiлеї чи обмеження за ознаками раси, кольору шкiри, полiтичних i релiгiйних переконань, етнiчного та соцiального походження, мiсця проживання, за мовними або iншими ознаками. Ця конституцiйна площина перiодично поповнюється законотворчим доробком Верховної Ради, який вiдтворено, примiром, окремими правовими нормами у законах «Про захист суспiльної моралi», «Про основи нацiональної безпеки України». Статтею 161 Кримiнального кодексу закрiплено карну вiдповiдальнiсть за порушення рiвноправностi громадян незалежно вiд їх расової, нацiональної належностi або ставлення до релiгiї [27, 44].
Натомiсть для правової практики характерна тенденцiя вкрай рiдкiсного застосування або взагалi нехтування етнонацiонального законодавства, передусiм уже згаданої статтi 161 Кримiнального кодексу. Правоохороннi органи у вiдповiдних випадках прагнуть поводитися нейтрально або переважно порушують кримiнальнi справи за ознаками статей Кримiнального кодексу про групове порушення громадського порядку, масовi заворушення, заклики до вчинення дiй, що загрожують громадському порядку, про хулiганство, наругу над могилою, нищення пам’яток iсторiї або культури. Складається враження негласного iснування настанови «не афiшувати» нацiонального пiдґрунтя злочинiв. А провадження справ такої категорiї у судах загальної юрисдикцiї є достатньо полiтизованим [27, 45].
Однак невiдворотнiсть покарання за злочин — це лише одна складова проблеми. Загалом вона за межею компетенцiї судових i правоохоронних органiв, й тому вимагала насамперед реалiзацiї загальносоцiальних (економiчних, полiтичних, iдеологiчних) гарантiй законностi. Зокрема, усунення прогалин в етнонацiональному вихованнi громадян. Значну роль у цьому мала б вiдiграти iнтеграцiя вiтчизняної освiти в європейський простiр, що сприяло б усвiдомленню спiльної iсторичної долi Європи й України, а також формуванню свiтогляду багатоманiтностi, поваги до громадян iншої культури, їхнiх звичаїв i способу життя. Засадничо важливо, щоб етнiчна толерантнiсть, вiдмова вiд насилля стали невiд’ємним елементом свiдомостi кожної людини, а пропагувалися цi високоморальнi риси поведiнки у всiй системi закладiв освiти та громадянської освiти за зразком наукових i просвiтницьких осередкiв, якi створено за кордоном (численнi музеї, меморiали, центри толерантностi).
Полiтичний терор — «позбавлення життя або волi, вислання i заслання за межi республiки, позбавлення громадянства, примусового помiщення до лiкувальних закладiв, позбавлення чи обмеження iнших громадянських прав або свобод з мотивiв полiтичного, соцiального, класового, нацiонального i релiгiйного характеру» [27, 46]. Голодомор, Голокост. Осмислення цих споминiв сприяло б формуванню толерантних мiжетнiчних взаємин, неприйняттю молоддю радянського, нацистського чи iнших сучасних рiзновидiв тоталiтарних режимiв. Це унеможливило б повторення злочинних дiй щодо громадян будь-якої нацiональностi. Український народ пам’ятав би ту цiну, за яку вiн отримав незалежнiсть i став на європейський шлях розвитку.
у державному телерадiопросторi ефiрний час для програм, у яких слiд вiдтворювати не лише гасла державної етнонацiональної полiтики, а й шляхи формування взаємної толерантностi українцiв i нацiональних меншин. Дiяльна участь зацiкавлених представникiв українських громадських органiзацiй та нацiонально-культурних товариств у розробцi засад таких регулярних тематичних теле- i радiопрограм, пiдготовка та запровадження їх випускiв дали б змогу лiдерам i активiстам нацiональних громад викладати свої позицiї та погляди з нагальних питань етнонацiональної полiтики, ефективнiше виховувати в громадян почуття взаєморозумiння як норму спiвiснування рiзних етносiв, глибше усвiдомлювати цiннiсть етнонацiональної злагоди.
органами при Президентовi, Українським iнститутом нацiональної пам’ятi, правоохоронними структурами, а також iз релiгiйними органiзацiями. З цiєю метою, зокрема, було б доцiльно започаткувати функцiонування регулярних курсiв пiдвищення квалiфiкацiї для державних службовцiв, працiвникiв правоохоронних органiв, журналiстiв за вiдповiдною тематикою. Їх могли б проводити у формi лекцiй фахiвцi з етнонацiональної проблематики в поєднаннi iз семiнарськими заняттями, на яких слухачi висловлюватимуть позицiї, дiлитимуться особистим досвiдом професiйної дiяльностi у регулюваннi проблем, якi мають «нацiональну складову», спiлкуватимуться з головами та членами нацiонально-культурних товариств. Такi курси допомогли б посадовим особам змiнити своє ставлення до деяких нацiональних меншин, журналiстам — сприяти об’єктивному формуванню громадської думки щодо них, а курси вийшли б за межi просвiтництва й набули б полiтико-правового значення [23, 55].
рiвнях, нерозривного зв’язку загальносоцiальних гарантiй законностi з юридичними гарантiями, концептуального усвiдомлення взаємопов’язаностi таких елементiв:
осягнення її сутностi;
— закрiплення особливих прав нацiональних меншин, як доповнення до загальних прав людини й громадянина, не має ущемлювати права українцiв i загрожувати дотриманню принципу територiальної цiлiсностi та полiтичної незалежностi;
— становлення та формування української полiтичної нацiї у пострадянську епоху буде тривалим i багатовимiрним процесом, що вимагає системного розумiння статтi 11 Конституцiї: «Держава сприяє консолiдацiї та розвитковi української нацiї, її iсторичної свiдомостi, традицiй i культури, а також розвитковi етнiчної, культурної, мовної та релiгiйної самобутностi всiх корiнних народiв i нацiональних меншин» [24, 7]. Виокремлення iз загального контексту цiєї конституцiйної норми тiльки української нацiї, єврейської чи якоїсь iншої нацiональної меншини призводить лише до полiтичних спекуляцiй, гальмує розвиток громадянського суспiльства. Натомiсть положення, закрiплене в Основному Законi, дає можливiсть поступово забезпечувати права й українцiв, i нацiональних меншин, а отже, наполегливо продовжувати творення довгострокової стратегiї формування взаємної толерантностi. Необхiдно пам’ятати, що «ксенофобiя, на жаль, характерна для бiльшостi людей. Потрiбнi, може, столiття, щоб ми звикли жити в полiетнiчному середовищi» [10, 6];
недолiкiв (нечiткостi, невизначеностi, вiдсутностi чи недостатностi процесуальних форм реалiзацiї). Їх треба усунути пiд час обов’язкового оновлення етнонацiонального законодавства, а надалi передбачити його систематизацiю.
Стосовно останнього аспекту можна вiдзначити певнi зрушення, якi вiдбулися протягом 2007—2008 рокiв. Пiд впливом представникiв низки мiжнародних iнституцiй, громадських органiзацiй, полiтичного керiвництва країни у 2007 роцi Мiнiстерство внутрiшнiх справ розробило План заходiв iз протидiї проявам расизму. Ним визначено прiоритетнi напрями дiяльностi iз запобiгання та розкриття злочинiв, якi вчиняються на расовому ґрунтi, та протидiї неонацистським i скiнхедiвським органiзацiям. Так, згiдно з документом у складi Департаменту карного розшуку створено окремий пiдроздiл iз напрацювання й реалiзацiї стратегiї боротьби з етнiчною злочиннiстю. Аналогiчний пiдроздiл утворено 2007 року i в Службi безпеки України. Координацiйнi функцiї покладено, зокрема, на прокуратуру Києва.
Згодом з метою масштабного вдосконалення управлiння етнонацiональними процесами доцiльно повернутися до пропозицiї ухвалити Державну програму змiцнення мiжнацiонального та мiжконфесiйного миру й злагоди, опрацювання якої Президент доручив Кабiнету Мiнiстрiв (вересень 2005 року). Її затвердження, з урахуванням численних пропозицiй, викладених у вiдкритому листi української громадськостi Президенту, Головi Верховної Ради та Прем’єр-мiнiстру (липень 2005 року) переконливо засвiдчило б, що країна, яка може собi дозволити формування iдеологiї толерантностi, володiє варiантнiстю рiшень у подоланнi рiзних видiв етнiчних конфлiктiв [7, 55]. Унiверсальна культура толерантностi, що ґрунтується на етнонацiональному рiзноманiттi традицiй, культур, є своєрiдним мiстком для дiалогу українцiв iз нацiональними меншинами, а їх — з органами державної влади та мiсцевого самоврядування.
За умови взаємної толерантностi, як показує свiтовий досвiд, нацiональнi меншини роблять значний внесок у формування демократичних країн i функцiонування сталих полiтико-правових систем, позитивно впливають на ефективнiсть дiяльностi рiзноманiтних державних i громадських iнституцiй. Така роль нацiональних меншин безпосередньо випливає з їх сприйняття як невiд’ємної складової кожного суспiльства, в тому числi й українського. З другого боку, систематичне порушення прав нацiональних меншин погiршує соцiально-полiтичну обстановку в державi, регiонi, нерiдко призводить до жорстких проявiв ксенофобiї та вiйськових конфлiктiв.
Вiдтак i Українська держава, i нацiональнi меншини, усвiдомлюючи постiйне ускладнення внутрiшнiх i зовнiшнiх полiтико-правових реалiй, мають робити iстотнi кроки назустрiч одне одному. Предметний дiалог мiж ними сприятиме нiвелюванню застарiлих стереотипiв радянської свiдомостi, взаємної упередженостi, подоланню формалiзму у забезпеченнi прав українцiв i нацiональних меншин, посиленню тенденцiї повернення України до мiжнародної спiльноти.
З точки зору європейської правової культури, зокрема судової практики, дотримання правового статусу нацiональних меншин — один iз фундаментальних й iнтегральних показникiв цивiлiзованостi, а Україна, як європейська держава, не повинна бути винятком. Маючи спiльнi цiнностi з країнами Європейського Союзу, Українська держава зобов’язана дiєво «змiцнювати моральнi устої людей i полiтичнi устої наших урядiв» [17, 91], активно формувати конституцiйний свiтогляд сучасника, усувати значнi розбiжностi мiж теорiєю та практикою етнонацiональних взаємин, реалiзовувати iдеї громадянського суспiльства у контекстi справжньої демократiї, а не її iмiтацiї. І цим ще раз засвiдчити, що за системного пiдходу до проблеми, яка стала викликом не лише для України, а й свiту, держава протистоятиме загрозливим проявам расизму, антисемiтизму, ксенофобiї. Таким має бути найважливiший методологiчний орiєнтир, щоб засвоїти уроки минулого та зробити висновки на майбутнє.
Нацiональнi меншини – полiтико-правовий термiн, що означає групу осiб, громадян певної держави, належних до цiєї групи, якi за фактом iснування цiєї групи та їхньої належностi до неї пiдпадають пiд дiю певних мiжнародних, а за їх наявностi й нацiональних правил – стають об’єктами права, суб’єктами певних правовiдносин. До нацiональних меншин, вiдповiдно до закону, можуть належати групи громадян держави, якi: постiйно проживають на її територiї; пiдтримують довгостроковi, мiцнi, тривалi зв’язки з цiєю країною; демонструють характернi етнiчнi, культурнi, релiгiйнi або лiнгвiстичнi характеристики; кiлькiсно достатньо представленi; заiнтересованi в збереженнi того, що становить їхню спiльну iдентичнiсть, включаючи їхню культуру, традицiї, релiгiю або мову.
та теоретичного значення набуває проблематика статусу нацiональних меншин та правового регулювання нацiонально-культурних питань на основi свiтового та вiтчизняного досвiду.
Слiд зазначити, що тема захисту прав людини є головною як у мiжнародному, так i в нацiональному правi. Права людини набули статусу аксiоматичної загальнолюдської цiнностi. Серед цих прав визначальне мiсце посiдають права людини як члена нацiональної етнiчної групи.
власної етнокультурної iдентичностi, мають бути надiйно захищеними державою, усвiдомленi й пiдтриманi суспiльством у цiлому.
Захист нацiональних меншин має, безумовно, полiтичнi засади i пов’язаний зi створенням та збереженням клiмату довiри мiж рiзними секторами суспiльства, але вiн повинен бути пiд крiплений вiдповiдним правовим iнструментом як на нацiональному, так i на мiжнародному рiвнi.
полiтики за певних умов може призвести до внутрiшньодержавних конфлiктiв. На превеликий жаль, запровадження пропорцiйної виборчої системи в нашiй державi на сьогоднi значно зменшує участь нацiональних меншин у роботi Верховної Ради України.
З розвитком демократiї дiяльнiсть нацiональних меншин активiзується i цей процес переходить у полiтичну площину, а тому нацiональнi меншини потрiбно розглядати як потенцiйно впливовий полiтичний фактор. За останнi роки на Українi чiтко простежується тенденцiя щодо активiзацiї дiяльностi нацiональних меншин, якi виходять на арену суспiльно-полiтичних вiдносин держави, i, окрiм культурних, освiтнiх та релiгiйних iнтересiв, все активнiше ставиться питання задоволення полiтичних iнтересiв. Це закономiрне явище, характерне для усiх суспiльств, однак його вирiшення великою мiрою залежить вiд рiвня демократичностi самого суспiльства.
Захист прав нацiональних меншин сучасними документами мiжнародного права розглядається як невiд’ємна частина мiжнародного правового захисту прав людини i як об’єкт мiжнародного спiвробiтництва держав. Характерною особливiстю сучасного розвитку мiжнародно–правового захисту прав меншин слiд вважати органiчний взаємозв’язок мiж актами мiжнародного права рiзного рiвня, їхнiй гармонiйний розвиток, формування як унiверсальних, так i регiональних систем захисту меншин.
Права нацiональних меншин слiд розглядати як особливi права – певна форма позитивних дiй, спрямованих на те, щоб меншини змогли зберегти свої особливостi та традицiї, причому права нацiональних меншин так само важливi для забезпечення рiвного поводження, як i недискримiнацiя. Реалiзацiя права меншин означатиме також отримання меншинами такого статусу, який би їх задовольняв, а бiльшiстю розглядався як природний, як такий, що гарантує будь-якiй меншинi можливiсть вiльно користуватися рiдною мовою, створювати й керувати своїми навчальними закладами, та брати участь у полiтичному та економiчному життi держави.
Список використаної лiтератури
:
1. Абашидзе А., Блищенко И. Проблема правового статуса национальных меньшинств: (Статус Аландских островов, Финляндия) // США: Экономика, политика, идеология. – 1995. – № 12.
2. Агафонова И. Історiя i культура нацiональних меншин як об’єкт наукового дослiдження // Вiдродження. – 1993. – № 9.
3. Бадзьо Ю. Основа правди нашої: (Права нацiй в проектi Конституцiї України) // Голос України. – 1996. – 6 трав.
4. Белiцер Н. Ще раз до питання про нацiональнi меншини в Українi // Час/Тime. - 2005. - 30 черв.
6. Биков О. М. Конституцiйний статус нацiональних меншин в Українi. 1917–1991 рр. // Право та культура: теорiя i практика: Мiжнар. наук. -практ. конф., м. Київ 15–16 травня 1997 р. / За ред.: Ю. С. Шемшученка, В. М. Кампо, М. М. Поплавського. – К.: Леся, 2008.
7. Биков О. М. Внутрiшньодержавнi нормативно-правовi гарантiї забезпечення прав та свобод нацiональних меншин в Українi // Право України. – 2007. – № 8.
8. Биков О. М. Права та свободи нацiональних меншин України у XX столiттi // Вiсник Одеського iнституту внутрiшнiх справ. – 2007. – № 1.
"Про нацiональнi меншини в Українi" // Права людини в Українi: Інформ. - Аналiт. бюл. Укр. - Амер. бюро захисту прав людини. - К.; Х.; 1993. - Вип. 2.
12. Вiвчарик М. Етнонацiональна полiтика на етапi українського державотворення // Розбудова держави. - 2004. - № 12.
"Правовая ассамблея") // Рос. адвокат. - 1996. - № 4.
14. Вiктовський В., Рабiнович П. Право людини на нацiональне самовизначення i проблема бiнацiональностi // Укр. часопис прав людини. - 2005. - № 2.
15. Власенко О. Полiтико-правове становище росiян в Українi // Русская культура в контексте социально-исторических реалий Украины (конец ХХ столетия): Материалы международ. науч. - практ. конф. (22 - 23 окт. 1993 г.). - К., 1993.
16. Вниманию Президента: национальные меньшинства урезают в правах // Всеукр. ведомости. - 1996. - 16 окт.
17. Газiн В. Проблеми нацiональних меншин у новiтнiй час: Веймарська iсторiя та реальнiсть // Сучаснiсть. - 1994. - № 7-8.
18. Галата С. Президент - нацменшинам: "Я всiх вас кохаю та грошей не маю": (Зустрiч Президента України Л. Д. Кучми з головами нацiонально-культурних товариств) // Україна молода. - 1995. - 17 листоп.
19. Гальченко П. Права нацiональних меншин в Українi: Досвiд i перспективи // Укр. слово. - 1994. - 9 черв.
20. Гринiв О. Проблеми нацiонально-державного розвитку України. - 1994. - № 1 - 2.
22. Івановський В. Питання розвитку законодавства України про статус нацiональних меншин // Вдосконалення законодавства України в сучасних умовах: Зб. наук. статей. - К., 1996. - Вип. 1.
23. Історичний досвiд залучення нацiональних меншин та розбудова Української держави // Державнiсть. - 1994. - № 1 - 2.
25. Концепцiя Державної етнонацiональної полiтики України: (Розвиток Укр. етносу та нац. меншин) // Освiта. - 1996. - 22 травня.
26. Корявин Л. Правильный котел наций: Взгляд на этническое полотно США: Правовое положение наций и нац. групп в США // Рос. Федерация. - 2005. - № 14.
27. Кравчук С. Основнi напрями роботи по недопущенню антиконституцiйних проявiв, пов’язаних з екстремiзмом // Право України. - 2005. - № 5 - 6.
28. Мицик В. В. Кодифiкацiя прав нацiональних меншин у конвенцiях Ради Європи та класифiкацiя прав меншин у мiжнародному правi // Український часопис мiжнародного права. – К., 2003. – № 3.
29. Национальные меньшинства: проблем много, а денег мало (Комитет международных отношений Украины) // Веч. Киев. - 1993. - 20 апр.
30. Попеску І. Людина в державi: гармонiя права: Нацiональнi меншини у новой Конституцiї та перспективи їх розвитку // Голос України. - 1996. - 3 груд.
31. Попеску І. Права нацiональних меншин у новiй Конституцiї України та перспективи їх розвитку // Нова полiтика. - 1996. - № 5.
32. Товт М. М. Мiжнародно-правовий захист нацiональних меншин в Українi та система контролю Ради Європи // Право України. – К., 2001. – №7.
33. Товт М. М. Визначення поняття нацiональної меншини у мiжнародно-правових документах i актах нацiональних законодавств // Держава i право. Зб. наук. праць. – Вип. 15. – К., 2002.
34. Чирко В. Нацiональнi меншини в контекстi формування української державностї // Українська державнiсть: iсторiя i сучаснiсть: Матерiали наук. конф. - К., 1993.
35. Шульга М. Нацiональнi меншини України пiд захистом держави // Україна. Європа. Свiт. - 1995. - 26 квiт.
|
