Державна полiтика в Українi
Змiст
2. Формування полiтичної науки в Українi: iсторiя та сучаснiсть. 7
3. Полiтична система суспiльства та полiтичний режим. 14
5. Полiтична свiдомiсть: змiст, структура, типологiя. 24
системою державних органiзацiй, громадських об'єднань i трудових колективiв, що становлять полiтичну систему соцiальне неоднорiдного (зокрема, класового) суспiльства. Держава — це публiчна влада, яка поширює свою дiю на суспiльство. Вона володiє монополiєю на примус щодо населення у межах певної територiї, має право на проведення вiд iменi суспiльства внутрiшньої та зовнiшньої полiтики, виняткове право видавати закони та правила, якi є обов'язковими для всiх громадян, право на збирання податкiв, мита тощо.
Положення держави як центра, ядра полiтичної системи – суспiльства зумовлюється тим, що тiльки вона:
- є уособленням суверенiтету народу (нацiї), реалiзує його права на самовизначення;
- зобов'язана забезпечити i захистити основнi права людини, всiх i кожного, хто знаходиться на її територiї;
- бере на себе обов'язок задовольнити загальносоцiальнi потреби;
"що здiйснюють функцiї державної влади; наявнiсть права, яке закрiплює певну систему норм, санкцiонованих державою; наявнiсть певної територiї, на яку поширюється юрисдикцiя даної держави.
Держава — це органiзацiя полiтичної влади панiвної частини населення у соцiальне неоднорiдному, органiзацiя полiтичної влади панiвної частини у соцiально неоднорiдному, зокрема класовому, суспiльствi, за допомогою якої здiйснюється керiвництво суспiльством в iнтересах цiєї його частини, а також управлiння загальносуспiльними справами. Держава iснувала на всiх етапах розвитку; суспiльства, виключаючи перiод первiсного, соцiально однорiдного суспiльства. Утворення перших в iсторiї людства держав було викликано у кiнцевому пiдсумку подiлом суспiльства як етнiчного утворення на соцiально-економiчнi класи та iншi соцiальнi групи з рiзноманiтними, нерiдко протилежними iнтересами. Своїми передумовами державна органiзацiя суспiльства має: розподiл населення по адмiнiстративно-територiальних одиницях i здiйснення публiчної влади за територiальними ознаками. Саме розподiл пiдданих за територiальними ознаками, тобто розрив старих родових i племiнних зв'язкiв, вiдрiзняє державу вiд попередньої — бездержавної — органiзацiї суспiльства. Розподiл державою населення за територiальною ознакою сприяв формуванню нацiй. Територiальний подiл населення вiдбиває специфiчнi особливостi державної влади як публiчної влади, що не спiвпадає безпосередньо з населенням. Територiальна структура держави забезпечує зв'язок органiв влади з населенням у центрi та на мiсцях, керiвництво i контроль над громадською життєдiяльнiстю.
компактно на своїй iсторичнiй територiї, внаслiдок конкретних причин перебували у складi iнонацiональних або багатонацiональних держав. Вiдносно самостiйним чинником утворення нових держав стало здiйснення цими нацiями права на полiтичне самовизначення. За певних обставин цей чинник набуває вирiшального значення i приводить до формування нацiональних держав. Новi держави утворюються в процесi лiквiдацiї iмперiй, колонiй, суверенiзацiї державоподiбних формувань. Саме за останнiм варiантом вiдбувається утвердження незалежностi держави Україна.
Нацiональнiй державi притаманнi такi особливостi:
1) утворюється нацiєю, яка компактно проживає на певнiй територiї i, як правило, становить бiльшiсть серед населення даної країни;
2) є результатом здiйснення вiдповiдною нацiєю її основного загальносоцiального права на полiтичне самовизначення;
3) створює, забезпечує всi необхiднi умови для збереження i розвитку надбань даної нацiї в економiчнiй, полiтичнiй, соцiальнiй, духовнiй сферах життя, збагачення її. духовностi, культури, мови, традицiй тощо;
4) поєднує пiклування про «свою» нацiю iз створенням належних умов для розвитку всiх iнших нацiй, етнiчних груп, якi проживають на територiї держави i входять до складу її народу (без додержання цього державу слiд вважати не нацiональною, а нацiоналiстично-шовiнiстичною).
Органи державної влади – складова частина державного механiзму, надiлена владними повноваженнями, обсяг яких визначається Конституцiєю України та законами. Дiяльнiсть органiв державної влади забезпечують посадовi та службовi особи, якi працюють на професiйних засадах, можуть здiйснювати юридично чиннi дiї та мають спецiальний статус державного службовця. Органiзацiя та дiяльнiсть органiв державної влади здiйснюється за принципом народного суверенiтету, одним з елементiв якого є подiл державної влади на:
- законодавчу (здiйснює Верховна Рада України);
- виконавчу (Кабiнет Мiнiстрiв України, мiнiстерства та iн. центральнi органи виконавчої влади, мiсцевi державнi адмiнiстрацiї);
- судову (Конституцiйний Суд України та суди загальної юрисдикцiї - Верховний Суд України, мiсцевi суди).
Окреме мiсце в системi органiв державної влади займає Президент України та органи прокуратури.
Антського союзу племен, потiм - Київської Русi, Галицько-Волинського князiвства, продовжується за часiв Козацької України, а в ХХ ст. - УНР та сучасної України. Згiдно з чинним законодавством, Україна є унiтарною парламентсько-президентською республiкою. В Українi дiють такi основнi iнститути державної влади: Президент, Законодавча, Виконавча i Судова влада.
Президент України є гарантом державного суверенiтету, територiальної цiлiсностi України, додержання Конституцiї України, прав i свобод людини i громадянина. На основi та на виконання Конституцiї України i законiв України Президент видає укази i розпорядження, якi є обов'язковими до виконання на територiї України.
Правосуддя в Українi здiйснюється винятково судами. Юрисдикцiя судiв поширюється на всi правовiдносини, що виникають у державi. Найвищим судовим органом у системi судiв загальної юрисдикцiї є Верховний Суд України. Єдиним органом конституцiйної юрисдикцiї в Українi є Конституцiйний Суд України.
Парламент — Верховна Рада України — згiдно зi статтею 75 Конституцiї України є єдиним органом законодавчої влади в Українi. Конституцiйний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатiв, котрi обираються шляхом таємного голосування на 5 рокiв на основi загального, рiвного i прямого виборчого права.
Уряд України — Кабiнет Мiнiстрiв України — згiдно зi статтею 113 Конституцiї України є вищим органом у системi органiв виконавчої влади. До його складу входять: Прем'єр-мiнiстр України, Перший вiце-прем'єр-мiнiстр, три вiце-прем'єр-мiнiстри, i, на даний час, дев'ятнадцять мiнiстерств.
З прийняттям нової Конституцiї України у 1996 роцi було закладено мiцний правовий фундамент для розвитку суспiльства i державностi України. Країна вступила в новий етап свого розвитку, що є продовженням процесу докорiнного реформування державної влади, який розпочався пiсля проголошення незалежностi України у серпнi 1991 року. Конституцiя визначила низку принципово нових положень щодо органiзацiї i функцiонування демократичної, соцiальної, правової держави.
України всiх нацiональностей”, а її основою є реалiзацiя „українською нацiєю, усiм Українським народом права на самовизначення”. У преамбулi зафiксовано завдання забезпечення в Українi прав i свобод, гiдних умов життя людини, досягнення громадянської злагоди, розвитку та змiцнення демократичної, соцiальної, правової держави.
суспiльних вiдносин. Зокрема, у статтях 8, 9 i 19 закрiплено такi основнi принципи побудови та функцiонування нацiональної правової системи:
· верховенство права, що передбачає неухильне дотримання правових принципiв незалежно вiд мiркувань стосовно їхньої полiтичної доцiльностi;
· найвища юридична сила Конституцiї. Конституцiя України є Основним Законом i актом вищої юридичної сили, що обумовлює прийняття законiв та iнших нормативно-правових актiв на основi Конституцiї та у повнiй вiдповiдностi з нею;
Визначена у Конституцiї iдея верховенства права стала головним орiєнтиром конституцiйних положень визнання людини вищою соцiальною цiннiстю, тобто вiдведення прiоритетного мiсця людинi, громадянину, громадянському суспiльству перед державою. З цього положення Конституцiї виникли її принципово новi визначення прав, свобод i обов‘язкiв людини i громадянина та визнання захисту цих прав i свобод вiд будь-яких посягань головним обов‘язком держави.
самоврядування, розподiлу влади мiж ними, визначення форм стримування та противаг, якi мають забезпечити неможливiсть узурпацiї влади однiєю особою, однiєю партiєю, одним органом державної влади. У Конституцiї передбачено необхiднiсть подальшої правової реформи державної влади у заданому нею напрямку, чому було присвячено спецiальний роздiл – „Перехiднi положення”. Вiн визначив строки i послiдовнiсть здiйснення такої реформи.
до демократичної, правової держави країн з формально демократичними або тоталiтарними режимами. Не випадково подiбними чином вiдбувалися демократичнi реформи державної влади свого часу i Італiї, Іспанiї, Нiмеччинi пiсля вiдмови цих країн вiд фашистських, тоталiтарних режимiв.
2. Формування полiтичної науки в Українi: iсторiя та сучаснiсть
Члени роду були зв'язанi мiж собою кровною спорiдненiстю по материнськiй лiнiї. Така форма суспiльної органiзацiї називається материнським родом, або матрiархальною родовою общиною, i виникнення її пояснювалось переважаючим становищем жiнки-матерi у господарському та суспiльному життi родових колективiв. Історично першою вiдомою формою полiтичної свiдомостi, а, вiдповiдно, i полiтичних вiдносин, була родова свiдомiсть. В тих умовах буття у слов'янських племен були досить мiцнi спiльностi, встановленi вiдповiднi вiдносини мiж членами цих спiльностей: пiдлеглiсть, залежнiсть, форми спiлкування, право, обов'язок i т. д., а вiдповiдно i первiснi паростки полiтичних структур. На жаль, iсторiя не донесла до нашого часу писемних джерел ранньослов'янської епохи.
племiнних груп), якi проживали на територiї вiд Карпат до сьогоднiшньої Чернiгiвщини та виявляли значну полiтичну активнiсть. Другим важливим фактором, що сприяв як об'єднанню Київської Русi i перетворенню її на могутню феодальну державу, так i посиленню полiтичної влади володаря, було, безперечно, введення християнства на Русi.
Найважливiшi пам'ятки полiтичної думки Київської держави: "Повiсть временних лiт" (кiнець XII ст.), "Слово про закон i благодать" Іларiона (середина XI ст.), "Правда Руська" (XI ст.), "Повчання" своїм дiтям Володимира Мономаха (XI ст.), "Слово о полку Ігоревiм" (XII ст.). У Х-ХП ст. з'явилися першi лiтературнi твори: "Слова", "Повчання", "Проповiдi", якi, як правило, виходили iз середовища духiвництва, а також '"Патерики", "Житiя святих", що складалися для поширення християнства i прославлення князiв, бояр, монахiв. Вони мiстили вiдомостi про соцiальнi вiдносини, полiтичне життя, побут та культуру того часу i опосередковано вiддзеркалювали настрої народних мас, сповнених ненавистi до чужоземних загарбникiв i до феодально-боярського свавiлля. Найвидатнiшими постатями, мислителями, полiтичними дiячами i дiячами культури Київської Русi були Феодосiй Печерський, Володимир Мономах, Кирило Туровський, Митрополит Іларiон, лiтописцi Никон, Нестор, Сiльвестр та iн. Вiхою в нагромадженнi традицiй утвердження української державностi була полiтична дiяльнiсть Данила Галицького (1200-1264 рр.). У нiй реалiзувалися державницькi погляди, що мали неминуче значення для долi українського народу. Прiоритетнi настанови Данила Галицького про необхiднiсть збереження влади i захисту України виявилися в дiйовiй дипломатичнiй тактицi щодо Батия i в орiєнтацiї на об'єднання Європи в боротьбi з татарською навалою. У державному будiвництвi Галицько-Волинського князiвства чимало було зроблено для обмеження свавiлля свiтських i церковних феодалiв та змiцнення верховної князiвської влади. Галицько-волинське князiвство перетворилося в могутню європейську державу, що забезпечувала безперервнiсть державотворчого процесу як iсторичного чинника нацiонального самовизначення.
"богоданостi" князiвської влади, що осмислюється як об'єднуюче начало держави; по-друге, - в прагненнi включити iдеологiю князiвства в єдину iсторiю землi руської, вiддається прiоритет не одно державностi, а братерству, спiвпрацi мiж князями; по-третє, в уявленнi про русичiв як представникiв єдиної спiльностi слов'ян; по-четверте, - включення слов'ян до загальної iсторiї християнського свiту, яка ототожнюється з iсторiєю людства. Ідея унiверсалiзму знаходить мiсце в iдеях книжникiв-лiтописцiв про рiвнiсть народiв, спiльнiсть їх долi. Громадська думка (К. Р. Мислинов) стверджувала, що князi повиннi суворо дотримуватися принципу феодальної iєрархiї з пiдпорядкуванням "молодих" князiв "старiшим", виправдовується принцип суверенного iснування кожного князiвства, на яке опиралось феодальне дроблення.
У поглядах давньоруських мислителiв тривалий час панувала iдея договiрної основи виникнення держави (мова тут iшла мiж слов'янським населенням i пришлим князем. Звiдси виводилось право князiвського роду на спадковiсть володiння землею). У системi iсторично-полiтичних поглядiв важливе мiсце належить iдеї причинностi iсторичних подiй. (Переважаючою тенденцiєю тут є те, що розвиток iде в руслi провiденцiоналiзму, тобто що весь рух iсторичного процесу визначається зовнiшнiми силами - провидiнням (божественним), Богом. Вищою причиною всiх iсторичних подiй вважалось божественне провидiння, вiд яких залежить все буття. Але були i вiдступи вiд iдеї провiденцiоналiзму. Було введено поняття самовладдя, свободи волi людини, яка оголошується однiєю з головних властивостей душi. Проводилась думка, що вiд моменту хрещення до людської душi приставлено два ангели - вiд бога i вiд сатани, i який нею буде керувати, зрештою залежить вiд самої людини. Отже, вирiшальною причиною людських вчинкiв виступає самовладнiсть за свої вчинки. Все це виходить уже за рамки класичного провiденцiоналiзму, руйнує релiгiйнi догмати.
Пiдтримуючи iдею об'єднання католицької i православної церков пiд верховенством Папи Римського, Польща протягом усього XVI ст. систематично пропагувала унiю, використовуючи проповiдь, лiтературу та школу. Велася завзята полемiка мiж прихильниками унiї та її опозицiєю, результатом чого i став унiкальний жанр українського письменства — полемiчна лiтература. Остання справила великий вплив на подальший розвиток культури, зокрема лiтератури та фiлософської думки, формування полiтичної думки в Українi.
У католикiв пропаганду унiї взяв у свої руки орден єзуїтiв, висунувши талановитих проповiдникiв, таких як Венедикт Гербест та Петро Скарга. Перший закидав православному духовенству неуцтво, другий у творi "Про єднiсть Божої церкви" доводив вищiсть католицизму щодо православ'я, виступав проти подружнього життя у середовищi священикiв, ведення служб слов'янською мовою, втручання свiтських людей у церковнi справи та проголошував спасiння православних через унiю.
Центром православної лiтератури спочатку був Острог, де пiд опiкою видатного дiяча просвiти та культури князя К. Острозького були зiбранi найкращi лiтературнi сили. Тут видано твори двох талановитих авторiв Христофора Фiлалета та Клiрика Острозького. X. Фiлалет у творi "Апокрисис" (1597) наводить документи, в яких розкриває iсторiю унiї, махiнацiї єпископiв, обороняє правосильнiсть православної церкви. К. Острозький у творi "Пересторога" (1804) висмiює католицькi догмати. Автором цього твору І. Франко вважав вiдомого дiяча Львiвського братства Ю. Рогатинця. Великий вплив на сучасникiв справили писання афонського ченця Івана родом з Вишнi. Його палкi послання до єпископiв, якi зрадили вiру предкiв, до всiх землякiв, "що живуть у лядськiй землi", пристраснi таврування злочинiв i провин можновладцiв не були надрукованi (крiм одного) й ходили в численних рукописах серед української людностi. У Вiльно виступав полемiст Стефан Зизанiй (Кукiль), який розвивав iдею про "папу-антихриста". Унiатський собор винiс йому смертний вирок. Католики робили на нього засiдки, але марно. Величезний смуток та вiдчай, що охопили ревнителiв старої батькiвської вiри, змалював Мелетiй Смотрицький у своєму "Треносi" (1608), тобто плачi, де показано скрутне становище православної церкви у Польщi. Автор наводить десятки прiзвищ сiмей, де батьки були православними українцями, а дiти зрадили свiй народ i вiру, спольщилися й окатоличились.
Полемiчна лiтература дала поштовх розвитку української державностi i культури, протягом багатьох десятилiть надихала українських патрiотiв на боротьбу за свою вiру i свободу.
Київська Русь - своєрiдний мiст мiж Заходом i Сходом. Вона стала природним бар'єром мiж кочовими племенами Азiї i європейською цивiлiзацiєю. Київська Русь, козацька держава - Запорiзька Сiч стали символом українства. Запозичуючи науковi знання з античностi, iнших держав, прогресивнi дiячi Київської Русi прагнули заснувати власнi фiлософськi та соцiально-полiтичнi школи. Історiя суспiльно-полiтичних iдей в Українi має особливостi, зв'язанi з вiдсутнiстю протягом багатьох столiть своєї державностi, нацiонально-територiальною роздрiбненiстю (частина земель починаючи з XIV ст. захоплена Литвою, Польщею, Угорщиною, а пiзнiше Росiєю i Австрiєю), нацiональним i релiгiйним пригнiченням, безперервними нацiонально-визвольними рухами. Особливо iнтенсивно процес становлення козацтва i їх державностi триває в XV- першiй половинi XVII ст., що приводить до формування демократичних принципiв соцiального ладу, обумовлює утворення української державностi - Запорiзької Сiчi. «Пакти й Конституцiї», написанi гетьманом Вiйська Запорозького Пилипом Орликом та його спiвробiтниками Г. Герциком, А. Войнаровським, були прийнятi 5 квiтня 1710 р. у Бендерах, i є першою європейською;конституцiєю в сучасному її розумiннi. «Пакти й Конституцiї законiв та вольностей Вiйська Запорозького» написанi пiд значним впливом iдей захiдноєвропейського парламентаризму, закладали головнi принципи республiканської форм правлiння. Пiзнiше, в XVI ст. розгортається рух за утворення української державностi в ходi визвольної вiйни пiд проводом Богдана Хмельницького. Соцiально-економiчний, полiтичний i духовний прогрес, що почався в другiй половинi XV ст. тривав i сприяв культурному i духовному розвитку українського народу.
Забезпечити втiлення цiєї пiдвалини нацiонального розвитку була покликана Центральна Рада, утворена українською нацiональною демократiєю 4 березня 1917 р. В її створенi брали участь майже всi демократично налаштованi сили України: iнженери, вчителi, кооператори, науковцi, студенти, робiтники, православне духовенство. Саме на основi програмних документiв цих партiй були визначенi головнi напрямки дiяльностi Центральної Ради в галузi економiки, полiтики, культури, нацiональних вiдносин. Обраний головою Центральної Ради iсторик М. С. Грушевський цiлеспрямовано вiдстоював нацiонально-територiальну автономiю, як базовий принцип державотворення. Його позицiю пiдтримали 1500 делегатiв Всеукраїнського нацiонального Конгресу, в рiшеннях якого наголошувалось: “…тiльки нацiонально-територiальна автономiя України в змозi забезпечити потреби українського народу i всiх iнших народiв, що живуть на українськiй землi”. Враховуючи такi думки українського населення Центральна Рада звернулася до Тимчасового уряду з проханням схвалення автономiстського курсу.
29 квiтня 1918 р. в Українi вiдбувся державний переворот. Центральна Рада була розпущена, до влади прийшов талановитий царський генерал українського походження П. Скоропадський. На полiтичнiй картi появилося нове утворення – Гетьманат “Українська держава”. Суть перевороту полягала в замiнi безмежної демократичної форми державного управлiння бiльш жорсткою, авторитарною, здатною зупинити дезорганiзацiю суспiльства, стабiлiзувати його на основi приватної власностi та права.
полiтичним недовiр’ям; (1939-1940 рр.) обвинуваченням захiдноукраїнського населення в нацiоналiзмi.
Пiсля спроби державного перевороту 19-21 серпня 1991 року були остаточно скомпрометованi прихильники тоталiтарного режиму. Верховна Рада України 24 серпня прийняла Акт, яким проголосила незалежнiсть України. Процес дезiнтеграцiї СРСР набрав незворотного характеру. 1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум – 90,34% виборцiв пiдтвердили Акт проголошення незалежностi України. Незалежна Україна вiдбулася остаточно i безповоротно. Вона живе повноцiнно i повнокровно, в усiх властивих суверенним державам вимiрах i параметрах.
3. Полiтична система суспiльства та полiтичний режим
Полiтична система — впорядкована сукупнiсть державних, полiтичних, громадських органiзацiй та iнститутiв, сфера полiтичного життя суспiльства. Полiтична система конкретного суспiльства визначається його класовою природою, соцiальним ладом, формою правлiння, типом держави, характером полiтичного режиму, полiтико-iдеологiчними та культурними вiдносинами у суспiльствi, полiтико-правовим статусом держави, iсторичною та нацiональною традицiями полiтичного устрою. Елементами системи вважаються її невiд'ємнi i взаємозв'язанi складовi, кожна з яких водночас є й окремою системою. Оскiльки кожна пiдсистема, у свою чергу, має складнi внутрiшнi зв'язки й будову, то стосовно її власних складових використовується термiн «елементи системи».
У полiтичнiй системi суспiльства зазвичай розрiзняють чотири основних групи елементiв:
1) полiтичнi iнститути;
2) полiтичнi вiдносини;
3) полiтичнi норми;
Вiдповiдно до цих елементiв виокремлюються iнституцiональна (або органiзацiйно-iнституцiональна), регулятивна, функцiональна i комунiкативна пiдсистеми полiтичної системи.
Інституцiональну пiдсистему полiтичної системи складають полiтичнi iнститути — формалiзованi явища i процеси полiтичного життя суспiльства, до яких належать як самi полiтичнi установи — держава та її структурнi елементи (парламент, уряд, тощо), полiтичнi партiї, громадсько-полiтичнi органiзацiї, органи мiсцевого самоврядування тощо, так i процеси їх упорядкованого функцiонування. Інституцiональна пiдсистема виступає основоположною як щодо полiтичної системи суспiльства в цiлому, так i стосовно її окремих складових. Вона є джерелом усiх найважливiших зв'язкiв, якi виникають в межах полiтичної системи. Інституцiональна пiдсистема визначає характер норм, якi регулюють цi зв'язки. У своїй сукупностi i взаємозв'язках полiтичнi iнститути утворюють полiтичну органiзацiю суспiльства, органiзацiйну основу полiтичної системи. До полiтичної системи як її iнститути входять лише тi громадськi органiзацiї, що пов'язанi з функцiонуванням полiтичної влади. Залежно вiд ступеня залученостi до полiтичного життя, здiйснення влади розрiзняють три види органiзацiй: власне полiтичнi, невласне полiтичнi i неполiтичнi.
Важливий структурний компонент полiтичної системи суспiльства складає її регулятивна (або нормативна) пiдсистема. Цю пiдсистему утворює сукупнiсть полiтичних норм, за допомогою яких здiйснюється регулювання полiтичних вiдносин. Головною складовою регулятивної пiдсистеми полiтичної системи суспiльства є норми нацiонального права. Норми права — це встановленi або санкцiонованi державою i спрямованi на регулювання суспiльних вiдносин загальнообов'язковi для всiх громадян i юридичних осiб правила поведiнки. Особи, що порушують правовi норми, притягуються до кримiнальної або адмiнiстративної вiдповiдальностi. За допомогою норм права регулюються суспiльнi вiдносини в цiлому. Тi з вiдносин, якi виникають у процесi або у зв'язку зi здiйсненням державної влади, регламентуються нормами особливої галузi права — державним, або конституцiйним, правом. Саме йому належить провiдна роль у нацiональнiй системi права. Поряд iз нормами права як регулятори полiтичних вiдносин дiють також норми партiйного життя та правила, встановленi рiзними громадськими органiзацiями. Норми моралi надають змогу формувати моральну свiдомiсть i оцiнювати вчинки людей, забезпечуючи рiвновагу суспiльства та орiєнтуючи громадян на дотримання спiльних iнтересiв. Моральнi норми бiльшою мiрою розрахованi на розвиток здатностi iндивiда до саморегулювання, на самостiйнiсть i самоконтроль. Найбiльший вплив на полiтичну поведiнку справляють норми полiтичної етики, якi стосуються саме полiтичного спiлкування.
У загальному виглядi полiтичний процес визначається як «форма функцiонування полiтичної системи суспiльства, яка еволюцiонує у просторi i часi». Функцiональна пiдсистема знаходить свiй вияв не лише в полiтичному процесi, а й у полiтичному режимi, пiд яким звичайно розумiють сукупнiсть методiв i засобiв здiйснення полiтичної влади. Найважливiшими показниками полiтичного режиму є рiвень i ступiнь демократiї та реальний полiтико-правовий статус особи.
Полiтична свiдомiсть i полiтична культура складають духовно-iдеологiчну пiдсистему полiтичної системи. Полiтична свiдомiсть є вiдображенням полiтичного буття, передусiм полiтичних вiдносин. Це вiдображення вiдбувається у формi поглядiв, уявлень, iдей, теорiй тощо. Пiд полiтичною культурою звичайно розумiють сукупнiсть стiйких форм полiтичної свiдомостi й поведiнки. За ширшого розумiння полiтичної культури до таких форм додають ще й характер i способи функцiонування полiтичних iнститутiв у межах певної полiтичної системи.
У науковiй лiтературi виокремлюються й деякi iншi функцiї полiтичної системи. Це, зокрема, мобiлiзацiйна функцiя, що забезпечує максимальне використання ресурсiв суспiльства вiдповiдно до цiлей i потреб суспiльного розвитку, та дистрибутивна, спрямована на розподiл ресурсiв i цiнностей у суспiльствi. До функцiй полiтичної системи належить також легiтимiзацiя, пiд якою розумiють приведення реального полiтичного життя у вiдповiднiсть до офiцiйних полiтичних i правових норм. Та хоч би яким широким не був перелiк функцiй полiтичної системи, але головними серед них є полiтичне керiвництво суспiльством, iнтеграцiя суспiльства та регулювання суспiльно-полiтичних вiдносин. Іншi функцiї тiєю чи iншою мiрою є похiдними вiд них.
Полiтичний режим — сукупнiсть засобiв i методiв здiйснення полiтичної влади, яка вiдображує характер взаємовiдносин громадян i держави. Визначається способом i характером формування представницьких установ, органiв влади, спiввiдношенням законодавчої, виконавчої i судової влади, центральних i мiсцевих органiв, становищем, роллю та умовами дiяльностi громадських органiзацiй, рухiв, партiй, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод. Розрiзняють демократичнi, авторитарнi, тоталiтарнi, лiберальнi, диктаторськi, фашистськi, екстремiстськi, парламентськi, президентськi, монархiчнi, республiканськi, надзвичайного правлiння, абсолютистськi та iншi полiтичнi режими. В сучасних умовах в типологiї полiтичних режимiв йде унiфiкацiя. Видiляється чотири типи полiтичних режимiв: тоталiтаризм, авторитаризм, лiберально-демократичний та демократичний. Кожний полiтичний режим має свої властивостi та ознаки, що складають суть основи їх вiдмiнностi один вiд одного.
Тоталiтаризм - державний лад, що здiйснює абсолютний контроль над всiма сферами суспiльного життя. Прояви тоталiтаризму стали явищем суспiльного життя давно i тiльки в XX ст. склався в певну полiтичну систему. В 20-х роках XX ст. для характеристики встановленого в Італiї полiтичного i державного режиму лiдер фашистського руху Бенiто Муссолiнi вперше вжив поняття тоталiтаризму.
Авторитаризм - полiтичний режим, встановлений або нав'язаний такою формою влади, що концентрується в руках однiєї людини або в окремому органi влади i знижує роль iнших, передусiм, представницьких iнститутiв (асоцiацiй, об'єднань, союзiв тощо), формалiзацiя i вихолощування справдi органiзацiйного i регулятивного змiсту полiтичних процедур та iнститутiв, що зв'язують державу i суспiльство. В сучасному свiтi авторитарнi режими мають ряд рiзновидностей: теократичний (Іран пiсля 1979 p.); неототалiтарний режим в умовах iснування масових полiтичних партiй (Мексика); вiйськове правлiння, за якого полiтична дiяльнiсть або взагалi заборонена, або обмежена; персонiфiкований режим, коли влада належить лiдеру без сильних iнститутiв влади, за винятком полiцiї (Саддам Хусейн в Іраку); монархiї, де монарху належить вся повнота влади (Марокко, Йорданiя, Саудiвська Аравiя та iн.). Авторитарний режим може орiєнтуватися не тiльки на демократiю, але й на тоталiтаризм. Авторитарний полiтичний режим, допускає i культивує окремi демократичнi iнститути - необхiдний етап суспiльної еволюцiї вiд тоталiтаризму до демократiї.
У тих же випадках, коли суспiльство охоплюють полiтичнi пристрастi, що не дозволяють утвердитися режиму авторитаризму, коли еволюцiйнi процеси порушують лише верховнi полiтичнi аспекти суспiльного ладу, тодi формується полiтичний режим - лiберальний. В умовах лiберального полiтичного режиму при рiзноманiтностi форм власностi зберiгається прiоритет за суспiльною власнiстю на засоби виробництва. Але на вiдмiну вiд тоталiтарного суспiльства, допускається дiяльнiсть полiтичних партiй, що становлять весь спектр групових iнтересiв. Влада постiйно веде дiалог з представниками полiтичних партiй у владних структурах. Лiберальний режим мав мiсце в країнах Захiдної Європи, де до влади приходили соцiалiсти (Швецiя, Фiнляндiя, Францiя). Але виникав лiберальний режим в умовах економiки, яка ефективно розвивається, i суспiльства, що вже йде по демократичному шляху.
може бути республiканська, i, навiть, монархiчна держава, якщо монархiя вiдiграє номiнальну роль. Демократiя - форма, рiзновиднiсть держави, що характеризується визнанням народу вищим джерелом влади, вибiрнiстю основних органiв держави, рiвноправнiстю громадян i, насамперед, рiвнiстю їхнiх виборчих прав, пiдпорядкуванням меншостi бiльшостi при прийняттi рiшень. З 226 країн свiту в 79 країнах уже встановився демократичний полiтичний режим. Основу демократичного режиму складає економiчно незалежна особистiсть, яка володiє вiльним вибором сфер дiяльностi i зв'язує своє буття з результатами власної дiяльностi.
4. Етнонацiональна полiтика
Нацiя (лат. Natio
— плем'я, народ) — полiсемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соцiокультурних спiльнот iндустрiальної епохи. Існує два основних значення термiну:
· Полiтична спiльнота громадян певної держави — полiтична нацiя. Часто вживається як синонiм термiну держава, коли мається на увазi її населення, наприклад для посилання на «нацiональнi» унiверситети, банки та iншi установи.
фактично є синонiмом термiну народ.
Поняття «держава» можна розумiти як систему офiцiйних органiв, що здiйснюють керiвництво суспiльством. За iншими тлумаченнями,
1) держава - це здiйснюваний за допомогою офiцiйних органiв, полiтико-територiальний спосiб органiзацiї публiчної влади, покликаний керувати суспiльними процесами, шляхом надання своїм велiнням загальнообов'язкового характеру та можливiстю реалiзацiї цих велiнь через примус;
2) держава - це 1) сукупнiсть людей, територiї, на якiй вони проживають, та суверенної у межах даної територiї влади; 2) органiзацiя полiтичної влади, головний iнститут полiтичної системи суспiльства, який спрямовує i органiзовує за допомогою правових норм спiльну дiяльнiсть людей i соцiальних груп, захищає права та iнтереси громадян.
Державний суверенiтет - «незалежнiсть державної влади вiд всякої iншої влади усерединi країни i поза нею, виражена в її винятковому, монопольному правi самостiйно i вiльно вирiшувати усi свої справи». Суверенiтет держави не обов'язково припускає суверенiтет народу. Суверенiтет держави може поєднуватися з вiдсутнiстю суверенiтету народу, з наявнiстю тоталiтарного режиму, деспотiї. Як правило (але не завжди), вiдсутнiсть зовнiшнього суверенiтету держави спричиняє втрату суверенiтету народу як внутрiшньої свободи його полiтичного стану. У демократичнiй державi джерелом i основою спiвробiтництва усiх влад є установча влада народу. Тут суверенiтет народу є джерелом державного суверенiтету.
Нацiональний суверенiтет означає повновладдя нацiї, яке реалiзується через її основнi права. Основнi права нацiї — гарантована законом мiра свободи (можливостi) нацiї, яка вiдповiдно до досягнутого рiвня еволюцiї людства спроможна забезпечити її iснування i розвиток. Мiра свободи закрiплена у виглядi мiжнародного стандарту як загальна i рiвна для всiх нацiй.
— аж до створення самостiйної держави);
— право на вiльний розвиток нацiональних потреб — економiчних i соцiальних;
— право на духовно-культурний розвиток, повага нацiональної честi i гiдностi, розвиток нацiональної мови, звичаїв, традицiй;
— право розпоряджатися природними i матерiальними ресурсами на своїй територiї;
— право на мирне спiвiснування з iншими народами та нацiями;
— право на екологiчну безпеку та iн.
Отже, суверенiтет нацiї, її повновладдя означає володiння реальною можливiстю визначати характер свого нацiонального життя, самостiйно вирiшувати питання, що стосуються розвитку нацiональної свободи i нацiональних потреб, право на повагу нацiональної честi i гiдностi, розвиток культури, мови, звичаїв, традицiй, створення нацiональних установ. Держава Україна сприяє консолiдацiї i розвитку української нацiї, збереженню iсторичної пам'ятi, традицiй i культури, враховує етнiчну, культурну, мовну i релiгiйну самобутнiсть її корiнних народiв i нацiональних меншин.
в союзну державу (федерацiю), суверенiтет кожної з нацiй, що об'єдналися, досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктiв союзу, якi поступилися частиною своїх прав багатонацiональнiй державi (наприклад, охороною спiльних державних кордонiв, здiйсненням спiльної фiнансової, податкової i оборонної полiтики). Федерацiя — форма державного устрою, за якої вищi територiальнi одиницi держави мають певну юридично визначену полiтичну самостiйнiсть, чим вiдрiзняються вiд звичайних адмiнiстративно-територiальних одиниць унiтарної держави. Складовi частини федерацiї - це своєрiднi державоподiбнi утворення, якi називають суб’єктами федерацiї, а територiя федерацiї складається з територiй її суб'єктiв. Основною ознакою федеративної держави є подiл суверенiтету мiж двома рiвнями (федеральним i суб'єктiв федерацiї), що передбачає iснування двох систем державної влади та управлiння, кожна з яких дiє у визначених межах. Характерною рисою федеративної держави є те, що поряд з федеральною конституцiєю, органами влади та законодавством свої конституцiї, закони, свою систему законодавчих, виконавчих та судових органiв мають суб'єкти федерацiї. До вiдання федерацiї, як правило, належать найважливiшi питання державного життя: зовнiшня полiтика, оборона країни, фiнанси, оподаткування, органiзацiя федеральних органiв, розв'язання конфлiктiв мiж суб'єктами федерацiї, органiзацiя органiв мiсцевого самоврядування, громадський порядок, охорона довкiлля, встановлення мiсцевих податкiв та iн. Федеративнiсть є зазвичай ознакою держав, якi iсторично формувалися шляхом об’єднання чи завойовування рiзних територiй. Історiя свiдчить, що найбiльш стiйкими є федерацiї, створенi на територiальнiй основi (США, Мексика, ФРН). Натомiсть федерацiї, якi будуються за нацiонально-територiальною ознакою (колишнi СРСР, Югославiя, Чехословаччина, сьогоднiшня Росiя, Індiя), змушенi рахуватися з можливими сепаратистськими проявами, якi загрожують цiлiсностi держави. Суб'єкти федерацiї можуть мати рiзнi назви, якi визначаються певними iсторичними або правовими чинниками: штати, провiнцiї, республiки, федеральнi землi та iн. Федерацiю слiд вiдрiзняти вiд конфедерацiї, яка являє собою мiжнародно-правовий союз суверенних держав, до компетенцiї якого передаються важливi питання. Близькими до суб'єктiв федерацiї можуть бути також автономнi утворення деяких унiтарних держав. В цiлому в практицi однозначно окреслити правовий характер таких утворень часто доволi важко.
αυτος — сам i νομος — закон) - право самостiйного здiйснення державної влади чи управлiння, надане якiйсь частинi держави, що здiйснюється в межах, передбачених загальнодержавним законом або конституцiєю. Автономiя може базуватися на культурнiй чи етнiчнiй вiдмiнностi i часто веде до наступної незалежностi. Наприклад, Згiдно з чинним законодавством, Україна є унiтарною парламентсько-президентською республiкою, Крим є автономною республiкою в її складi.
Свобода людини - вихiдне поняття у проблемi прав людини i громадянина. Розрiзняють природнi права людини, тобто пов'язанi з самим її iснуванням i розвитком, i набутi, що в основному характеризують соцiально-полiтичний статус людини i громадянина (iнститут громадянства, право на участь у вирiшеннi державних справ тощо). Громадянство — формально зафiксований правовий статус людини, зв'язок особи з певною державою, належнiсть до цiєю держави. Громадянство передбачає певну сукупнiсть взаємних полiтичних, соцiальних та iн. прав та обов'язкiв. Українське законодавство передбачає можливiсть набуття громадянства України рiзними шляхами (фiлiацiя, натуралiзацiя, репатрiацiя, реiнтеграцiя та iн.). Закрiпленi норми, що регулюються питання набуття громадянства України вiдповiдають мiжнародним стандартам. Стаття 2 Закону України “Про громадянство України” вiд 18. 01. 2001 р. перераховує принципи законодавства України про громадянство, але слiд зазначити, що цей перелiк не є вичерпним. Принципи такого правового iнституту, як громадянство, в Українi закрiпленi й iншими нормативно-правовими актами, зокрема, Конституцiєю України – основним законом держави, Декларацiєю про державний суверенiтет України, Декларацiєю прав нацiональностей України, Законом України “Про нацiональнi меншини”.
iснувати громадянства окремих адмiнiстративно-територiальних одиниць України. Не може бути громадянства Автономної Республiки Крим, чи мiста Києва. Це спрямовано на забезпечення унiтарностi держави.
По-друге, “якщо громадянин України набув громадянство (пiдданство) iншої держави або держав, то у правових вiдносинах з Україною вiн визнається лише громадянином України”. Те ж саме правило застосовується i до iноземцiв, якi набули громадянства України, тобто вони в правовiдносинах з Україною вважаються тiльки громадянами України, не приймаючи до уваги належнiсть їх i до iншого громадянства. У даному аспектi вiдображається негативне ставлення держави до множинного громадянства.
Наступний – принцип запобiгання виникненню випадкiв безгромадянства (апатризму). Цей принцип означає неприпустимiсть втрати громадянином України громадянства внаслiдок колiзiї нацiонального законодавства України iз законодавством iнших держав, громадянство яких вiн бажає отримати. Це один з найважливiших мiжнародних принципiв у сферi громадянства
прав людини. Визнання i закрiплення цього принципу має величезне значення для побудови демократичної, правової держави.
5. Полiтична свiдомiсть: змiст, структура, типологiя
Полiтична свiдомiсть – одна з основних форм суспiльної свiдомостi, вона виникає разом з появою державностi, полiтичної влади. Це найбiльш загальна категорiя, що характеризує суб'єктивну сторону полiтики. По своєму змiстi вона охоплює почуттєвi i теоретичнi, цiннiснi i нормативнi уявлення громадян, що опосередковують їхнi зв'язки з iнститутами влади.
У полiтологiї полiтична свiдомiсть виступає багатогранним, систематичним i складно структурованим поняттям. Полiтико-соцiологiчний аналiз, насамперед, передбачає диференцiацiю свiдомостi щодо його суб'єктiв, у самому загально-конкретному значеннi:
- полiтична свiдомiсть усього суспiльства,
- соцiальної групи,
Функцiї полiтичної свiдомостi:
· регулятивна (дає орiєнтири за допомогою iдей, уявлень, переконань i т. п. щодо полiтичної участi);
· гносеологiчна (допомагає людям засвоїти полiтичну iнформацiю, аналiзувати навколишню полiтичну дiйснiсть);
· прогностична (створює основу для передбачення змiсту i характеру розвитку полiтичного процесу, дозволяє одержати iнформацiю про майбутнi полiтичнi вiдносини);
· мобiлiзуюча (спонукує людей до полiтично орiєнтованої поведiнки, до участi в суспiльно-полiтичному життi заради вiдстоювання своїх iнтересiв, до об'єднання зi своїми однодумцями в партiї, рухи та iншi об'єднання).
Виходячи з гносеологiчної функцiї, у полiтичнiй свiдомостi можна видiлити чотири рiзних рiвнi: 1) емпiричний; 2) повсякденний; 3) теоретичний; 4)iдеологiчний.
рiвень синтезують, змiшують, плутають з рiвнем повсякденним, однак, вони далеко не тотожнi, тому що повсякденна свiдомiсть мiстить в собi ще й елементи iдеологiчного i теоретичного рiвнiв. Повсякденна полiтична свiдомiсть являє собою систему iдей, поглядiв, представлень, що випливають безпосередньо з повсякденного життя того чи iншого суб'єкта суспiльно-полiтичних вiдносин. Тут слiд певним чином вiдокремити першi два рiвнi вiд iдеологiчного i теоретичного, тому що, на думку бiльшостi дослiдникiв, емпiрична i повсякденна свiдомiсть вiдображають тiльки поверхневi процеси полiтичного життя, особливо не аналiзуючи всiх її проявiв, i характеризуються такi рiвнi полiтичної свiдомостi, в основному, соцiально-психологiчними факторами, такими як: впливом емоцiй, почуттiв, настроїв i iн. Сучасний арсенал способiв впливу на повсякденну полiтичну свiдомiсть дуже рiзноманiтний i включає цiлу гаму спецiальних методiв i технологiй. До них вiдносяться: систематичне розповсюдження соцiальних мiфiв, пiдтасування фактiв, фрагментацiя iнформацiї i її упереджене коментування, а також використання спецiальних методiв формування iлюзорної свiдомостi, таких, як “напiвправда”, “наклеювання ярликiв”, “перенесення чужого авторитету”, “спiраль умовчання”, показ на телебаченнi небажаних полiтикiв у непривабливих ракурсах, використання для компрометацiї супротивникiв монтажу кадрiв, якi спотворюють реальнiсть, застосування витончених манiпулятивних електоральних технологiй тощо. Для кожного iнформацiйного жанру поряд iз загальними засобами манiпулювання iснують i спецiальнi методи формування iлюзорної свiдомостi та управлiння полiтичною поведiнкою людей У перший перiод життя людей повсякденна свiдомiсть була єдиною i головною. По мiрi розвитку суспiльства виникає необхiднiсть у бiльш глибоких узагальненнях, а повсякденна свiдомiсть стає недостатнiм для задоволення зрослих потреб. Тодi виникає теоретична свiдомiсть. Виникаючи на основi повсякденної свiдомостi, воно нацiлює увагу людей на вiдображення сутностi явищ природи i суспiльства, спонукаючи до бiльш глибокого їхнього аналiзу. Через повсякденну свiдомiсть теоретична свiдомiсть зв'язана iз суспiльним буттям. Теоретична свiдомiсть робить життя людей бiльш усвiдомленим, сприяє бiльш глибокому розвитку суспiльної свiдомостi, оскiльки розкриває закономiрний зв'язок i сутнiсть матерiальних i духовних процесiв. Над суспiльною психологiєю пiднiмається iдеологiя. Ідеологiя - це сукупнiсть iдей, поглядiв, теорiй, що вiдбивають суспiльнi вiдносини в бiльш-менш стрункiй системi. Ідеологiя мiстить у собi полiтичнi i правовi погляди, теорiї, фiлософiю, мораль, мистецтво, релiгiю.
сугестивнiсть. Повсякденна свiдомiсть коректується, шлiфується i перевiряється практичним життям. В нiй вiдбивається вiдношення суб'єктiв до державної влади, i вона визначається рiвнем економiчного i соцiального життя. Повсякденна полiтична свiдомiсть цiнна тим, що вона характеризується цiлiснiстю життєрозумiння i, пiддаючись творчiй обробцi, є основою для теоретичної полiтичної свiдомостi.
1) власний життєвий досвiд людини (включаючи соцiально-економiчнi умови її iснування);
2) мiжособистiснi комунiкацiї, що розширюють iндивiдуальний досвiд людини до сукупного досвiду його референтної групи;
3) суспiльнi iнститути (церква, школа, партiї й об'єднання i т. п.), що тиражують очищений до iдеологiї досвiд рiзних соцiальних груп;
4) засоби масової комунiкацiї (ЗМІ), якi надають можливiсть кожному скористатися досвiдом усiх у всiм рiзноманiттi форм i змiсту (головним чином, ставка робиться на InterNet).
Імовiрно, що тiльки ЗМК, включаючи (крiм газет, журналiв, радiо, кiно, телебачення i InterNet) i найперший «засiб» масової комунiкацiї – книги – дозволяють сучаснiй людинi по-справжньому повно усвiдомити своє мiсце в полiтичному просторi. Однак така «завершальна» у процесi полiтичної самоiдентифiкацiї iндивiда роль ЗМІ зовсiм не обов'язково є вирiшальної i визначальної. Внесок кожного фактора в цей процес, мабуть, сильно розрiзняється для рiзних людей. Переходячи вiд категорiї iндивiдуального до категорiї масового, можна сказати, що значення i роль кожного з перерахованих факторiв у формуваннi масової полiтичної свiдомостi в рiзних суспiльствах рiзна. Це обумовлено не тiльки нацiонально-культурними особливостями й iсторiєю того чи iншого суспiльства чи держави, рiвнем його економiчного, соцiального i технологiчного розвитку, але i пережитої їм у даний перiод конкретною соцiально-полiтичною ситуацiєю. Ясно, що характер вiдносин суспiльства й iнституту ЗМК у країнах постсоцiалiстичного простору (зокрема, в Українi) не тiльки iстотно вiдрiзняється вiд характеру аналогiчних вiдносин в iнших країнах, але вiн також помiтно видозмiнився з часiв кiнця 80-х i тим бiльше 70-х рокiв.
Полiтична свiдомiсть здатна випереджати практику, прогнозувати розвиток полiтичних процесiв, визначати природу дiяльностi в сферi влади як окремих людей, так i їхнiх суспiльних об'єднань. Тому вiд полiтичної свiдомостi прямо залежить змiст i характер полiтичного процесу, мети i засоби режиму правлiння.
Використана лiтература
1. Алексеев С. С. Государство и право. М., 1994.
2. Горань О. В. Убити дракона (З iсторiї Руху та нових партiй України). Київ. Либiдь. 1993.
4. Котюк В. О. Основи деpжави i пpава: Hавч. посiбник для студентiв юpид. вузiв та фак. Вiдп. pед. Боpис І. Д.. - К.:ВEHТУРІ, 2005.
5. Кухта Б. Л. З iсторiї української полiтичної думки. -К., 1994.
6. Пасько І. Т., Пасько Я.І. Донецьк. Громадянське суспiльство i нацiональна iдея. Україна на тлi європейських процесiв. Компаративнi нариси. 1999.
|
