Держава – головний iнститут полiтичної системи суспiльства
Держава – головний iнститут полiтичної системи суспiльства
1. Конституцiя України. – К., 1996.
3. Полiтологiя: посiбник для студентiв вищих навчальних закладiв / За редакцiєю О. В. Бабкiної, В. П. Горбатенка. – К.: "Академiя", 2000. (С. 156-167).
4. Демчук П. О. Полiтологiя Пiдручник для слухачiв i курсантiв ВВНЗ МОУ. – К.: КВГІ, 1998. (С. 116-132).
5. Юрiй М. Ф. Основи полiтологiї: Навч. Посiбник. – К.: "Кондор", 2003. (С. 135-151).
6. Закон України „Про основи нацiональної безпеки України” / Вiдомостi Верховної Ради. – №39. – 2003.
Держава як базовий iнститут полiтичної системи
Держава є одним iз найважливiших iнститутiв будь-якого суспiльства, який формувався i вдосконалювався разом iз розвитком людської цивiлiзацiї. Слово „держава” в буденному сучасному життi ми можемо вживати декiлька разiв на день. При чому кожен це слово осмислює по–рiзному. Для одного – це орган охорони порядку, для другого – орган соцiального забезпечення, для третього – це суспiльство, народ, четвертого – уряд, адмiнiстрацiя i тому iн.
Тому ми повиннi детально, з сучасних наукових позицiй розглянути цей iнститут, його походження, види, функцiї, сутнiсть правової та соцiальної держави, взаємозв’язок з громадянським суспiльством.
В полiтичної науцi iснує велика рiзноманiтнiсть думок з приводу походження i соцiального призначення держави. Розпад родоплемiнного устрою, поступове вiдособлення вiд суспiльства верстви вождiв i зосередження у них управлiнських функцiй i засобiв влади приводить до виникнення держави.
Як свiдчить iсторична наука, першi держави виникли в кiнцi IV–го на початку III–го тисячолiття до н. е. на берегах Нилу, та в долинi Євфрату i Тигру, пiзнiше – в Індiї i Китаї. У кiнцi II–го тисячолiття до н. е. вони досягли значного розвитку.
У VIII–VI –му столiттях до н. е. формуються древньогрецькi держави–полiси. У той же час виникають i формуються iдеї, вчення, теорiї про державу та її походження. Фiлософ Платон у своєї роботi „Держава” бачив причини виникнення держави в розподiлi працi.
племен – в бiльшi спiльностi. За його словами „людина за природою своєю iстота полiтична…” Аристотель не просто визначив державу як природну i вищу в порiвняннi з племiнними поселеннями форму людського спiвжиття, але й описав iснуючи форми правлiння i дав класифiкацiю рiзноманiтних держав.
В перiод абсолютизму, засилля церкви, розповсюджується теологiчна концепцiя походження держави, в рамках якої виникнення держави санкцiонувалося волею божою (Августин Блаженний, Фома Аквiнський).
До XVI–XVII столiть держава звичайно трактувалася широко i не вiддiлялася вiд суспiльства, яке органiзує i представляє. Одним з перших повне тлумачення держави дав Нiколо Макiавеллi, який ввiв правове спецiальне поняття „Stato” для визначення держави як особливої полiтичної органiзацiї суспiльства.
Напередоднi буржуазних революцiй склався буржуазний юридичний свiтогляд. Виникають i формуються вчення про природнi права i суспiльний договiр (Гуго Гроцiй, Бенедикт Спiноза, Жан–Жак Руссо та iн). Так договiрна система княжiння iснувала в Київської Русi, в Новгородському, Чернiгiвському, Галицькому князiвствах, де iз запрошеним для правлiння на певний термiн укладали договiр.
В XIX ст. виникає насильницька теорiя походження держави (Франц Оппенгеймер – Австрiя, Людвiг Гумплович – Нiмеччина) та iн. Суть її зводилась до того, що держава виникла в первiснiй формi як органiзацiя переможцiв над переможеними, тобто актом насильництва. Страх перед агресiєю з боку iнших людей, побоювання за життя i свободу – домiнуючий мотив, що спонукає людину до створення держави (Т. Гоббс, Англiя).
Г. Спенсер розвинув бiологiчну теорiю виникнення держави. В державi все органiзовано як у бджiл, або у мурашнику.
Психологiчна теорiя виникнення держави (Петражицький, Фрейзер, Тард та iн) пояснiє державу особливими властивостями психiки людей, психологiчною потребою людей пiдкорятися. В противагу даним теорiям Емiль Дюркгейм бачив соцiальне призначення держави в визволеннi iндивiда, поверненнi свободи особистостi. Тодi ж формується i марксистська теорiя походження держави. Розвиток матерiальної основи життя суспiльства, пов’язаний з розподiлом працi, виникненням виробництва, обмiну, з необхiднiстю вiв до змiн соцiальної структури суспiльства, виникнення соцiальної нерiвностi, груп людей, якi вiдрiзняються за становищем в системi суспiльних вiдносин. Мiж класами i майновими верствами починається боротьба за владу з тим, щоб у рiшеннях влади знайшли вiдображення їх iнтереси. Вiдбувається поступова змiна структури влади: з влади всього суспiльства вона стає владою верстви, класу. Хоча марксизм i визнає за державою функцiю управлiння, але все ж на переднiй план в дiяльностi держави ставить функцiю класового придушення. Щоб тримати в покiрностi одному класу iншi пiдлеглi класи створюється система карних органiв, апарат стягнення податкiв тощо.
Звичайно ж держава виникла з цiлого комплексу передумов, до яких належить i суспiльний розподiл, i поява нерiвностi, приватної власностi, укладення суспiльного органiзму i суб’єктивнi спрямованостi людей.
Сучасний термiн „держава” вперше з’явився в Іспанiї, пiзнiше – в Нiмеччинi. Державу вiдрiзняють специфiчнi ознаки; по–перше, наявнiсть органiв, що здiйснюють верховну владу, яка поширюється на все населення; по–друге, наявнiсть права – сукупностi загальнообов’язкових правил поведiнки, встановлених або санкцiонованих державою; по–третє, наявнiсть певної територiї, на яку розповсюджується влада, юрисдикцiя держави; по-четверте, наявнiсть суверенiтету; по-п’яте, наявнiсть своєї армiї.
Своїх цiлей держава досягає адмiнiстративно–правовими, економiчними та iдеологiчними засобами. Держава – це знаряддя панування та пiдлеглостi, а також узгодження iнтересiв рiзних прошаркiв суспiльства, помiж класами, соцiальними групами, нацiями тощо. Для цього використовуються закони та адмiнiстративно–правовi акти. Держава – це полiтична цiлiснiсть утворювана нацiональною, чи полiнацiональною спiльнотою, закрiплена на певної територiї, де пiдтримується юридичний порядок, встановлений полiтичною владою, створенiй на основi волi народу вiдповiдно до Конституцiї.
серед iнших полiтичних iнститутiв.
i в межах встановлених нею ж самою законiв.
По–друге, сувереннiсть держави. Держава володiє найвищою i необмеженою владою у ставленнi до суб’єктiв, дiючих в межах її кордонiв, iншi держави повиннi поважати принципи суверенiтету i незалежностi.
По–третє, примус. Держава уособлює публiчну владу i пiдпорядковує всiх, прояви iнших суспiльних влад. Вона єдина в суспiльствi застосовує владнi засоби, аж до примусу. Держава володiє спецiалiзованими органами примусу, що застосовуються в ситуацiях, що визначаються законом. Масштаби державного примушення розповсюджуються вiд обмеження свободи до фiзичного знищення людини. Можливiсть позбавити громадян вищих цiнностей – життя i свободи, визначають особливу дiєвiсть державної влади. Для виконання функцiї примушення у держави є засоби: зброя та iншi ресурси влади, та органи – армiя, полiцiя (мiлiцiя), служба безпеки, суд i прокуратура.
По-четверте, завдяки наявностi спецiального професiйного апарату, держава виконує основний обсяг управлiння справами суспiльства i розпоряджається людськими, матерiальними i природними ресурсами. Крiм того, вiдмiннi ознаки держави доповнюються такими атрибутами: податки, територiя, вiддiлення публiчної влади вiд суспiльства, її незбiгання з органiзацiєю всього населення, поява професiоналiв–управлiнцiв, полiтичної елiти, виняткове право на вироблення, прийняття i видання законiв i норм, обов’язкових для всього населення. Ознакою держави є i обов’язкове громадянство. Людина вiд народження отримує громадянство.
Зазначимо, що наявнiсть цих i iнших ознак має неабияке значення для визнання держави суб’єктом мiжнародного права.
Держава виконує ряд внутрiшнiх та зовнiшнiх функцiй. Функцiї держави можна класифiкувати як основнi напрямки її дiяльностi, що виступають атрибутами її суверенностi. Функцiї складають мiру свободи людини та суспiльства. В них начебто дана вказiвка громадянам, в чим i наскiльки вони можуть сподiватися на допомогу держави, а що залежить вiд їх зусиль. Функцiї держави, особливо соцiальної, повиннi принципово вiдкидати крайнi точки зору: загальне утримання i байдужiсть до долi слабких та незахищених. Держава мiцна добробутом своїх громадян.
Серед внутрiшнiх функцiй найважливiшими є:
Законотворча – зв’язана з пiдготовкою, розглядом i прийняттям законiв.
її; координує розвиток галузi i забезпечує науково–технiчну полiтику, визначає загальнi орiєнтири та прiоритети; здiйснює збiр податкiв, органiзує пiдготовку кадрiв та забезпечує iнформацiю.
Соцiальна – вимагає такої органiзацiї соцiального життя, що створює рiвновагу i стабiльнiсть соцiальних сил.
Захисна функцiя – диктує забезпечення правопорядку i охорону iснуючого суспiльного ладу.
Екологiчна функцiя – захист зовнiшнього середовища.
Крiм того, культурно–виховна, пропагандистська та iн.
того, до них належать: розвиток добросусiдських вiдносин з iншими державами, спiвробiтництво в економiчнiй, науково–технiчнiй, культурнiй сферах, участь в рiшеннi глобальних проблем. Захист територiї здiйснюється перш за все Збройними Силами.
Аналiз функцiй показує, що держава має складну внутрiшню структуру, що включає рiзноманiтнi державно–правовi iнститути, органiзацiї та установи, надiленi власними i управлiнськими повноваженнями i якi утворюють в сукупностi державний механiзм.
Існуючи на протязi багатьох тисячолiть держава змiнюється разом з розвитком всього суспiльства. В розвитку держави, виходячи з особливостей взаємовiдносин держави i особи, втiлення в державному устрої рацiональностi, принципiв свободи i прав людини можна видiлити два етапи: традицiйний i конституцiйний, а також промiжнi стадiї, що поєднують риси традицiйних i конституцiйних держав.
Традицiйнi держави виникли i iснували здебiльшого стихiйно, на основi звичаїв i норм, що сягають корiнням в глибоку сиву давнину, вони мали необмежену владу над пiдданими, заперечували рiвноправнiсть всiх людей i не визнавали вiльну особу як джерело державної влади.
Конституцiйнi держави виникли на вищому, в порiвняннi з античнiстю i середньовiччям рiвнi розвитку суспiльства. Вони є об’єктом свiдомого формування, управлiння i регулювання, визначаються крайньою мiрою, юридично проголошеною їх пiдконтрольнiстю суспiльству. Дiяльнiсть державних структур регулюється законами. Інакше кажучи, їх поява пов’язана iз створенням конституцiї.
В сучасному свiтi бiльшiсть держав формується i функцiонує на основi конституцiї – основного закону держави. Конституцiя зафiксує вiдносно стабiльнi норми i правила, що визначають устрiй держави, принципи її органiзацiї, засоби полiтичного волевиявлення, прийняття рiшень, становище особи в державi. Конституцiя – основний закон держави, визначає основи суспiльного i державного ладу, систему державних органiв, порядок їх утворення i дiяльностi, права i обов’язки громадян.
Конституцiя володiє вищою юридичною силою по вiдношенню до будь-якого правового акту. Є країни, де конституцiї iснують не у виглядi сукупностi законiв, а окремих законодавчих актiв (Англiя, Ізраїль, Нова Зеландiя). До речi, конституцiю можна вважати, в певнiй мiрi звичайно, своєрiдним „суспiльним договором” населення з державою, якщо вона прийнята всiм народом на референдумi. До України це не вiдноситься. Наша нинiшня Конституцiя прийнята Верховною Радою, хоча i представницьким, але державним органом влади.
В сучасних умовах у демократичних державах, звичайно, конституцiї складаються з двох найважливiших частин. В першiй визначаються норми взаємовiдносин громадян i держави, права, свободи, обов’язки особи, затверджується правова рiвнiсть всiх громадян i заборона дискримiнацiї. Друга частина мiстить характеристику держави (республiка, федерацiя, монархiя та iн), статус рiзноманiтних гiлок влади, правила взаємовiдносин парламенту, президента, уряду, суду, а також структуру i порядок функцiонування органiв управлiння.
Устрiй, лад держави характеризує його форми. В формах визначенi органiзацiя i принципи функцiонування верховної влади, структура i порядок взаємовiдносин вищих державних органiв, службових осiб i громадян. Держава, з точки зору форми, розглядається у трьох аспектах: як форма правлiння, форма територiального (державного) устрою, форма державного режиму. В сучасних умовах розрiзняють двi основнi форми правлiння: монархiя i республiка.
Монархiя – це така форма правлiння, за якою вища влада представлена однiєю особою (царем, королем, iмператором та iн), яка одержує престол як спадкоємець i не залежить вiд волi виборцiв.
Існує декiлька рiзновидiв монархiчної форми правлiння: абсолютна монархiя (Саудiвська Аравiя, Катар, Оман) – всевладдя голови держави; конституцiйна монархiя – держава, в якiй повноваження монарха обмеженi конституцiєю, законодавчi функцiї переданi парламенту, виконавчi – уряду, тобто монарх царює, але не управляє (Великобританiя i Пiвнiчна Ірландiя, Королiвство Швецiя, Іспанiя). Конституцiйна монархiя подiляється на дуалiстичну (тобто, подвiйну) (Йорданiя, Кувейт, Марокко), в якiй монарх надiлений здебiльшого виконавчою владою i лише частково – законодавчою; i парламентську, в якiй монарх хоча i вважається главою держави, але фактично володiє представницькими функцiями i лише частково виконавчими.
Існують також теократичнi монархiї (Катар, Оман та iн), якi вiдрiзняються високою полiтичною роллю церкви, частим сумiщенням у монарха вищої державної i церковної влад. В сучасних умовах в свiтi є близько 40 монархiй, а формально понад 70, тобто, в специфiчнiй формi монархiя зберiгається майже в третинi всiх країн свiту.
Слiд зазначити, що форма державного правлiння сама по собi мало впливає на процес соцiально–економiчного розвитку. Так, королiвство Непал входить в число найменш розвинутих країн свiту, а королiвство Швецiя або iмператорська Японiя стали iндустрiальними гiгантами.
В сучасних умовах найбiльш розповсюджена форма правлiння – республiканська, в якiй джерело влади – народ.
Республiка – форма правлiння, при якiй глава держави (президент) – виборний i змiнюваний, а його влада вважається похiдною вiд представницького органу або виборцiв. Розрiзняють три основнi види республiк: президентську, парламентську i змiшану.
Виникнення президентства припадає на середину XVIII ст., коли в США вперше конституцiйно введена посада президента – голови держави.
Президентська влада подiляється на ряд форм:
По–перше, форма президентства, що визначається безпосереднiм обранням президента таємними загальними виборами.
По–друге, форма президентства, що передбачає обрання президента в декiлька етапiв.
По–третє, форма президентства, що передбачає обрання президента шляхом опосередкованих виборiв.
Існують i iншi форми президентства, якi здебiльшого встановлюються недемократичним шляхом. Система президентства в Українi введена на початок 90–х рокiв. 1 грудня 1991 р. вiдбулися першi всезагальнi вибори президента України.
Президентська республiка характеризується значною роллю президента в системi органiв державної влади. Президент водночас i голова держави i голова уряду (США, Австрiя, Фiлiппiни, країни Латинської Америки).
Однiєю з найбiльш розповсюджених форм правлiння державою є парламентаризм.
управлiння суспiльством. По своєї структурi парламенти дiляться на двопалатнi i однопалатнi.
Парламентська республiка – характеризується формуванням уряду на парламентської основi з пропорцiйним партiйним представництвом за пiдсумками виборiв. Цей уряд очолює прем’єр-мiнiстр, обраний парламентом. Уряд несе вiдповiдальнiсть перед парламентом. Це означає, що парламент в разi незгоди з дiяльнiстю уряду може виразити йому вотум недовiри. В цьому випадку уряд повинен подати у вiдставку. В окремих випадках голова уряду може розпустити парламент, чого не може зробити в президентських республiках.
В парламентських республiках роль президента (якщо вiн є), як правило номiнальна. Вiн не чинить iстотного впливу на хiд полiтики. Парламентська форма правлiння встановлена в країнах Захiдної Європи, Австралiї, Індiї, Канадi, Малайзiї та iн. Всiх механiзмiв правлiння народу не вичерпують рiзноманiтнi республiканськi та монархiчнi форми держави. Одним iз механiзмiв правлiння народу є референдум.
Референдум – всенародне голосування (опитування) з якогось важливого питання життя держави, суспiльства. Цiннiсть референдумiв полягає в тому, що народ з їх допомогою здатний безпосередньо висловити свою волю, стати творцем законiв. Думка народу стає для державних владних структур не тiльки орiєнтиром, але й обов’язкова для виконання.
Форми державного устрою – це територiально–полiтична органiзацiя держави, що включає полiтико–правовий статус його складових частин i принципи взаємовiдносин центральних i регiональних державних органiв.
Основнi форми державного устрою: унiтарна i федеративна.
Бiльшiсть країн свiту унiтарнi держави.
Унiтарна держава – це єдина цiлiсна держава, що подiляється на адмiнiстративно–територiальнi одиницi, що не мають будь–якою полiтичної самостiйностi.
Основнi ознаки унiтарної держави: єдина держава, єдина конституцiя, єдина правова система, єдина система вищих органiв влади i управлiння, єдина судова система та iн. Залежно вiд полiтичного режиму можуть iснувати рiзнi типи унiтарних держав. При демократичних режимах в деяких державах мiсцевi органи влади обираються населенням, а контроль з боку центральних органiв влади зберiгається тiльки побiчний (Великобританiя та iн). Може iснувати навiть автономiя для окремих територiй (Італiя, Іспанiя та Україна). При тоталiтарних режимах виборнi мiсцевi органи звичайно вiдсутнi, а функцiї управлiння на мiсцях здiйснюються призначеними представниками центру.
складають державнi утворення, що є її суб’єктами, i мають вiдповiдно власне коло повноважень: штати в США, провiнцiй в Канадi, землi в Нiмеччинi та iн. Поряд з загальнофедеральною конституцiєю i законами дiють конституцiя i закони суб’єктiв федерацiї, але забезпечується верховенство федеральної конституцiї i законiв. Мiж законодавчою, виконавчою i судовою владою федерацiї та суб’єктiв федерацiї чiтко розмежовуються повноваження. В деяких федерацiях iснує подвiйне громадянство, а за суб’єктами федерацiї не визнається право виходу з неї. Бiльшiсть федерацiй створюється не за нацiонально–територiальною, а за адмiнiстративно–територiальною ознакою. Як виняток колишнi СРСР, Чехословаччина, Югославiя i деякi iншi. Федеративнi держави можна також умовно подiлити на централiзованi (Росiя), та децентралiзованi (США).
важливi питання. В iсторiї iснували конфедерацiї в США (1776–1787 рр), Нiмеччина (1815–1867 рр) та iн. В нинiшнiх умовах таких держав нема, хоча термiн вживається вiдносно деяких країн, зокрема Швейцарiї, що в дiйсностi представляє федеративну форму.
(європарламент) спiльнi органи влади. Поступово складаються й елементи конфедеративного влаштування i в спiвдружностi незалежних держав.
Форма державного режиму – сукупнiсть засобiв та методiв здiйснення влади державою. Державнi режими можуть бути демократичними i антидемократичними (тоталiтарнi, авторитарнi, расистськi).
Демократичнi режими iснують в правових державах, для них характернi наступнi риси:
· свобода особистостi в економiчнiй сферi;
· наявнiсть ефективної системи прямого впливу населення на характер державної влади;
· забезпечення владою iнтересiв i бiльшостi i меншостi в однаковiй мiрi;
· наявнiсть плюралiзму;
· законнiсть.
Найбiльш поширений зараз режим парламентської демократiї.
Антидемократичний режим характеризується:
· контроль держави над усiма сферами життя;
· пiдкорення державi всiх суспiльних органiзацiй;
· вiдсутнiсть фактичних прав особистостi;
· примат держави над правом;
· iгнорування iнтересiв суспiльного життя;
Висновки: держава – це така полiтична органiзацiя, без якої неможливо здiйснити нi порядок, нi справедливiсть, нi зовнiшню безпеку, нi внутрiшню солiдарнiсть.
Громадянське суспiльство потребує i створює передумови для децентралiзацiї державної влади через передачу значної частини її функцiй органам самоврядування. Воно розкривається в умовах правової держави i само є базою для неї.
Історичний досвiд та сучасна полiтична практика беззаперечно доводять, що армiя на протязi тривалого часу залишатиметься необхiдним атрибутом державностi та важливим засобом захисту нацiональних iнтересiв.
| 
