,
,
всiм тим, що не шкодить iншому. Межi, в яких кожен може рухатися без шкоди для iнших, визначаються законом подiбно до того, як кордон двох полiв визначається межовим стовпом».
суспiльствi й установленого законодавчою владою, яка створена у ньому; це свобода чинити за власним бажанням у всiх випадках, коли цього не забороняє закон, i не бути залежним вiд непостiйної, невизначеної, невiдомої волi iншої людини...». Схожу iнтерпретацiю знаходимо i у Ш. Монтеск’є: «... Полiтична свобода полягає зовсiм не в тому, щоб робити те, що хочеться. У державi, тобто в суспiльствi, де є закони, свобода може полягати лише у тому, щоб мати можливiсть робити те, чого належить хотiти, i не буде примушеним робити те, чого не належить хотiти...».
свободою, оскiльки до неї, як стверджують, прагне будь-яка демократiя. Однiєю ж з умов свободи є почерговi слухнянiсть i володарювання. Справдi, засада права за демократiї полягає в тому, що рiвнiсть у нiй здiйснюється на пiдставi кiлькостi, а не чесноти. І коли розумiти демократичне право саме так, то верховна влада в демократiї має зосереджуватися в руках народу. І те, що буде схвалено бiльшiстю, повинно вважатися остаточним рiшенням, i воно вважатиметься справедливим. Говорять, що всi громадяни повиннi користуватися рiвними правами; цим пояснюється й те, що в демократичних державах злидарi мають бiльше верховної влади у своїх руках, нiж заможнi, - адже злидарi становлять бiльшiсть, тому й верховну силу має рiшення бiльшостi».
пiдтверджує, що свобода може успiшно розвиватися, поглиблюватися i розширятися лише в лонi демократiї, що буттям свободи є демократiя, що рiвень демократизму, досягнути суспiльством, визначає i ступiнь свободи цього суспiльства та його членiв. У свою чергу свобода є не пасивним злiпком демократiї, вона є активним стимулом її розвитку. Поняття свободи i свободи особи має суперечливий змiст, зумовлений iдеологiчними принципами, моральними iдеалами та устремлiннями. Гегелю вдалося сформулювати висновок, що «всесвiтня iсторiя є прогрес у свiдомостi свободи, прогрес, який ми повиннi пiзнати в його необхiдностi».
у Конституцiї i конституцiйних законах. Конституцiоналiзм - юридична база демократiї. Свобода перебуває у прямiй залежностi вiд економiчної системи суспiльства, таких економiчних факторiв, як приватна форма власностi, вiльний ринок i вiльна конкуренцiя. Тiльки високий ступiнь розвитку цих факторiв, тiльки економiчно розвинуте суспiльство може бути гарантiєю реалiзацiї прав i свобод громадян. Напевно, мають рацiю дослiдники, якi визначають пряму залежнiсть мiж часткою сукупного суспiльного продукту, що припадає па душу населення, i ступенем розвитку демократiї. Дiйсно, не iснує абсолютних стандартiв рiвня валового нацiонального продукту на душу населення, але вiн повинен бути достатньо високим i прогресуючим. Про цс переконливо свiдчить приклад України. За оцiнками американської аналiтичної компанiї, Україна має один iз найнижчих рiвнiв економiчної свободи. Нашi сусiди у цьому перелiку - Бангладеш, Того, Сурiнам, Ємен, Екваторiальна Гвiнея. Аналогiчну позицiю паша країна посiдає за iншими показниками. Так, за даними щорiчного звiту ООН, за iндексом людського розвитку з-помiж 175 країн свiту Україна посiдає 102-е мiсце, її сусiди у цьому списку - слаборозвиненi країни Африки. Українська держава несе безпосередню вiдповiдальнiсть за бiднiсть бiльшостi своїх громадян. Свободу i добробут народу корумпована i слабка держава не може забезпечити.
населення i вкрай низького рiвня життя. За результатами дослiдження Центру iм. О. Разумкова, 57 % громадян України згоднi жити у тоталiтарнiй державi з високим рiвнем життя i лише 14,8 % - в умовах свободи i демократiї, але з нижчим рiвнем життя. Природне прагнення бiльшостi українського народу просто вижити у нинiшнiх екстремальних умовах, коли iндекс падiння життєвого рiвня сягнув критичної позначки, не лише знижує соцiально-полiтичну дiяльнiсть суспiльства, а й викликає апатiю, розпач, песимiзм.
Кант. Вони стверджували, що за будь-якої форми демократiї дiї окремих людей, соцiальних груп, а також iнститутiв влади мають бути спрямованi на досягнення загального блага i узгоджуватися при цьому з певними цiнностями i моральними нормами. Свобода вiд злиднiв i бiдностi - один iз принципiв демократiї. Тiльки стiйкий економiчний прогрес вiдкриває шлях до демократичного розвитку.
свободу i владу. У зв'язку з цим Б. Кiстякiвський слушно наголошував, що права людини i громадянина чи особистi та громадянськi свободи утворюють лише основу i передумову того державного устрою, що притаманний правовiй державi. Як i будь-яка держава, правова держава потребує органiзованої влади, тобто тих iнститутiв, що здiйснюють рiзнi функцiї влади. Зрозумiло, що правовiй державi вiдповiдає цiлком визначена органiзацiя влади.
i поєднуються... Хоча люди, не будучи цiлковито вiльними, не можуть бути абсолютно рiвними i хоча, вiдповiдно, рiвнiсть у своєму крайньому виявi збiгається зi свободою, проте є поважна пiдстава бачити вiдмiннiсть мiж цими поняттями»''1 i особисте невiд'ємне право власностi. Цi фундаментальнi iдеали, що суперечать один одному, завжди загострюватимуть внутрiшнi колiзiї демократiї. Ця проблема хвилювала й античних мислителiв. Аристотель ставив запитання: «Яким же чином досягти цiєї рiвностi? Чи потрiбно статки п'ятисот осiб подiлити мiж тисячею так, щоб ця тисяча могла зрiвнятися у правах iз п'ятистами? Чи, навпаки, не слiд установлювати рiвностi таких осiб, але, зберiгши подiл за статками, узяти потiм порiвну iз числа п'ятисот i з числа тисячi й передати в їхнi руки верховну владу в справах, пов'язаних з обранням посадових осiб i суддiв? Виникає запитання: чи буде такий державний лад задовольняти повною мiрою засади справедливостi при демократiї, чи скорiше вiн буде ближчий до справедливостi у тому разi, коли верховна влада належатиме всьому народовi?».
рiвень рiвностi, необхiдний для iснування демократiї, несе ймовiрнiсть несвободи i можливiсть переродження демократичного режиму навiть у форму деспотiї. Тобто реально тенденцiя така, що демократичнi системи прагнутимуть до самознищення, замiщення авторитарним режимом, при цьому за ухвалення i пiдтримки з боку народу. У полiтицi й науцi iснує радикальна думка, згiдно з якою економiчний розвиток країни краще забезпечується авторитарною владою, нiж демократичною. Так, на думку Ш. Шмiттера i Т. Карла, на початкових стадiях демократiя «не обов'язково є ефективнiшою, нiж iншi форми правлiння. Це пояснюється тим, що демократiя не є ефективнiшою в адмiнiстративному сенсi, її здатнiсть до прийняття рiшень може бути ще меншою, нiж у режимiв, якi вона змiнює, хоча б тому, що сам процес прийняття рiшень уповiльнюється через необхiднiсть консультуватися з великою кiлькiстю дiючих осiб». Тому в перiод переходу вiд авторитаризму до демократiї вона може принести не бiльше порядку, стабiльностi, економiчної ефективностi, нiж у тих авторитарних режимах, на змiну яким вона приходить. Проблема автократичного й олiгархiчного правлiння особливо гостро постала у посттоталiтарних державах, у тому числi в Українi. Тут йдеться не про закономiрнiсть, а можливiсть подiбного за наявностi цiлої низки додаткових чинникiв: вiдсутнiсть усталених демократичних традицiй, полiтична й економiчна нестабiльнiсть, що дає змогу легше манiпулювати суспiльною свiдомiстю, соцiальною нерiвнiстю тощо.
Особливо це виявляється у сферi управлiння державою, де найпомiтнiша нерiвнiсть громадян у можливостях на рiпних брати участь в управлiнському процесi. Ще Аристотель зазначав: «Там, де влада спирається на засади рiвноправностi й рiвностi громадян, на сцену виходять тi дiйовi особи, котрi вважають, нiбито владою слiд користуватися почергово. Така вимога спочатку пояснювалася природними причинами. Вимагалося, аби державнi обов'язки виконувалися поперемiнно, i кожен (з громадян) хотiв, щоб його наступник, перебуваючи на посадi, пiклувався i про нього, як ранiше це робив вiн сам (як попередник). Нинi з огляду на iнтереси, пов'язанi iз суспiльними справами й тими, що випливають з дiяльностi влади, всi прагнуть постiйно мати владу; i навiть коли iз здоров'ям у них кепсько, вони не хочуть iти з посади, переконуючи, що стан здоров'я у них чудовий. А тi, хто домагається тiєї чи тiєї посади, не полишатимуть своїх намiрiв, хай навiть хвороби спiткатимуть їх.
Вiдтак, зрозумiло, що тiльки тi форми державного устрою, якi спрямовують до загального щастя, є, виходячи iз засад справедливостi, правильними. Тi ж форми, де вiддається перевага особистiй користi правителiв, - усi неправильнi, бо вiдхиляються вiд правильних, ґрунтуючись па деспотичних засадах, а держава є об'єднанням цiльних громадян».
Отже, сучасна класична демократiя не усунула колiзiї мiж двома основоположними правами: правом на необмежену приватну класнiсть i правом на самоврядування, тобто полiтичну рiвнiсть. Чи не зiткнуться вони мiж собою? Чи не виступає право власностi проти демократичного процесу? А чи не можна розглядати право власностi як загрозу демократiї, i навпаки, розвиток i поглиблення демократичних процесiв - як загрозу праву власностi? Чи належить вважати полiтичну рiвнiсть бiльш фундаментальною, нiж право власностi? Чи є останнє природним правом або похiдним вiд суспiльства, що пiдпорядковане йому? Чи може претендувати народ на регулювання права власностi демократичним шляхом, щоб пом'якшити шкiдливi наслiдки необмеженої економiчної свободи? Адже вiдомо, що власнiсть i владу роздiлити не можна: або влада захопить власнiсть, або власнiсть купить владу, про що свiдчить наш iсторичний досвiд. Чим бiльша нерiвнiсть, тим гострiший соцiальний конфлiкт.
управлiння, правопорядок i пiдтримка ринкових механiзмiв. Крiм того, ринок не здатний забезпечити соцiальну справедливiсть. Цi вимоги можуть бути виконанi лише за допомогою полiтичних засобiв. Створення вiльного ринку саме є результатом полiтичних засобiв. За загальним визнанням, полiтика страждає вiд безлiчi недолiкiв, серед яких - вiльний ринок. Адже мiркування вигоди стають настiльки всеохоплюючими, що поглинають i розбещують полiтику. Але з того факту, що полiтика є недосконалою, зовсiм не випливає, що ми можемо без неї обiйтися. Досконалiсть недосяжна. Ринковi фундаменталiсти помиляються, коли заперечують будь-який вид регулюючого впливу на вiльне функцiонування ринкових механiзмiв, тому що ринок не досконалий, i ми не можемо обiйтися без певного регулюючого втручання.
Чи правомiрне питання: що є первинним у демократiї - свобода чи рiвнiсть? Чи можна вважати ту чи iншу основоположну категорiю демократiї первинною чи вторинною цiннiстю? Цi питання важливi й актуальнi для «навздогiнної демократiї», характерної для нашої країни з її полiтико-правовими, морально-етичними суперечностями, полiтиканством, глибокою соцiальною нерiвнiстю, бiднiстю i корупцiєю. Демократична трансформацiя суспiльства припускає поєднання полiтичної i соцiальної демократiї, постiйної рiвноваги мiж свободою i рiвнiстю.
влада належить вузькому корпоративному прошарку суспiльства, який здебiльшого керується егоїстичними, корисливими прагненнями i нехтує iнтересами народу. Таку суспiльну систему називають корпоратократiєю, тобто це влада нечисленної групи людей, якi її приватизували. У зв'язку з цим виникає запитання: якщо iснує можливiсть концентрацiї необмежених економiчних ресурсiв у руках небагатьох, то вони можуть поставити пiд свiй контроль полiтичнi процеси й обмежити полiтичну рiвнiсть громадян, якi у свою чергу можуть об'єднатися проти спритних, та, використовуючи свої полiтичнi права, експропрiювати власнiсть багатої меншостi? І в тому, i в iншому випадках демократичний процес позбавлений змiсту. Мабуть, простої, однозначної вiдповiдi на цi писання немає. На нашу думку, цi основоположнi права людини не знаходяться її антагонiстичних вiдносинах, влада, власнiсть нерозривнi та не суперечать фундаментальним основам демократiї. Повинен iснувати демократичний процес захисту бiзнесу вiд зайвого регулюючого втручання державної влади i в свою чергу стiйкий захист влади вiд захоплення її олiгархiчним бiзнесом, обмеження його можливостей.
класу. Навряд чи можна знайти достатньо обґрунтований критерiй рiвноправностi чи справедливостi у розподiлi економiчних ресурсiв, модель багатства i доходiв, яка вiдповiдала б вимогам рiвноправностi. Справедливостi економiчної нерiвностi не може бути, хоча категорiя розподiльчої справедливостi має право на iснування. Отже, класична демократiя не усуває колiзiї мiж такими фундаментальними положеннями її змiсту i повсякденними проблемами людського буття, як свобода i рiвнiсть, свобода i справедливiсть, iндивiдуалiзм i колективiзм.
Вiдомий росiйський вчений П. Новгородцев у статтi «Демократiя на роздорiжжi» попереджав, що демократiя не є панацеєю вiд усiх бiд, особливо коли джерелом останнiх є безмежна суспiльна свобода. «Свобода, - зазначав учений, - що заперечує начала загального зв'язку i солiдарностi всiх членiв спiлкування, призводить до самолiквiдацiї i руйнування основ державного життя». У працi «Вiдновлення святинь» вiн, зокрема, зазначав: «Тi, хто мислить по-старому, що демократiя є якоюсь виключно доброю i тривкою формою, все ще гадають, що в планi своїх спрямувань на цiй вимозi демократiї можна поставити крапку. Вони дивляться на демократiю як на якийсь вичерпний i всеохоплюючий символ справедливостi i волi, як на головну i основну умову будь-якого подальшого прогресу. Втiм, сучасна наукова думка на пiдставi широкого досвiду застосування демократичних засад пiдтверджує дуже давне спостереження, що демократiя, як будь-яка iнша форма, може бути кращою або гiршою залежно вiд духовного змiсту, який вкладає в неї народ, i що за вiдомих умов вона може стати i повним спотворенням будь-якої справедливостi». Основоположною цiннiстю демократiї є прiоритет прав людини щодо прав держави. Демократiя як полiтична система виникла i розвивається передусiм у межах держави, з якою пов'язанi її основнi iнститути. Тому питання про спiввiдношення прав людини i прав держави пов'язане з соцiально-правовою природою держави. Так, iдея правової держави передбачає обмеження ЇЇ могутностi на користь громадянського суспiльства i гарантування прiоритету прав громадян щодо прав держави, а соцiальний характер держави спрямований на забезпечення громадянських прав для всiх членiв суспiльства. Проблему правової держави докладно розробив Б. Кiстякiвський, який писав: «Основний принцип правової, або конституцiйної, держави полягає у тому, що державна влада в ньому обмежена. У правовiй державi владi визначенi межi, якi вона не повинна i не може порушувати. Обмеженiсть влади у правовiй державi створюється визнанням за особистiстю невiд'ємних, непорушних i недоторканних прав. Насамперед у правовiй, або конституцiйнiй, державi визнається, що є визначена сфера самовизначення i самовияву особистостi, в яку держава не має права втручатися». Найвищою цiннiстю демократiї є висока моральнiсть суспiльства, без чого не може повною мiрою реалiзуватися жоден з принципiв демократiї. Мораль - це свiторозумiння, цiлiсна система поглядiв на суспiльне життя i буття людини. Основою моралi демократичного суспiльства є свобода людини, її прiоритет у всiх суспiльно-полiтичних структурах, соцiальна справедливiсть у суспiльних вiдносинах. Визначальним у сутностi демократiї є людський фактор - люди зi своїми iнтересами, потребами, поглядами, емоцiями. Це у свою чергу визначає i сутнiсть моралi, а тому демократiя i мораль - категорiї нерозривнi. Суспiльна мораль, психологiя, культура, традицiї - складовi демократiї. Погана мораль - погана демократiя, що i характерно для сучасного українського суспiльства. Аморальнiсть стала майже державним принципом. Спритнi шахраї, амбiцiйнi аморальнi полiтичнi дiячi так званим реформуванням привели Україну на межу економiчної i полiтичної кризи. Повноцiнна правова держава можлива тiльки за високої правосвiдомостi народу. Б. Кiстякiвський зазначав, що завдяки народному представництву та правам людини i громадянина, що гарантують полiтичну самодiяльнiсть як окремих осiб, так i груп громадян, уся органiзацiя правової держави має суспiльний, або народний, характер. Правильне i нормальне виконання державних функцiй у правовiй державi залежить вiд самодiяльностi суспiльства i народних мас. Без активного ставлення до правового порядку i державних iнтересiв, що виходить iз надр самого народу, правова держава немислима. Свого повного розвитку правова держава досягає за високого рiвня правосвiдомостi народу та розвиненого у нього почуття вiдповiдальностi. У правовiй державi вiдповiдальнiсть за нормальне функцiонування правового порядку i державних установ лежить на самому народовi. Але саме тому, що турбота про державнi ii правовi установи покладена у правовiй державi на сам народ, вона є дiйсно органiзованою, тобто упорядкованою державою. Нi правопорядок, нi державний устрiй не можуть бути тривалими, якщо вони не легiтимованi суспiльною правосвiдомiстю. Ідеали полiтичної демократiї i практика реалiзацiї демократичних принципiв найчастiше не збiгаються. Нинi немає жодної демократичної країни з усiма параметрами й ознаками демократiї. Хоча соцiально орiєнтований розвиток суспiльства далеко просунув реалiзацiю демократичних принципiв, особливо у країнах Захiдної Європи та США, але демократiя не може бути вищою i кiнцевою формою людського спiвжиття i полiтичного розвитку, яка забезпечувала б усiм людям стабiльне i благополучне iснування. Вона має багато недолiкiв, аби повною мiрою задовольняти сучаснi надiї людства. Сучасне суспiльство не знаходиться на висотi сповiдуваних ним цiнностей, про що свiдчать бiднiсть й расова дискримiнацiя, вiйни та iмперiалiзм. Дiйснiсть зiрвала з демократiї ореол надприродної сили полiтичного фетишу. Ще апостол демократiї Жан Жак Руссо стверджував: якби взяти поняття демократiї у всiй точностi його значення, то iстинної демократiї нiколи не було i не буде. Це, звичайно, не означає, що сьогоднi немає вiдносно досконалих демократичних форм полiтичного устрою. Проте демократiя все ще залишається завданням, яке належить виконати. Демократiя по-рiзному i на рiзних рiвнях виявляється у полiтичних структурах суспiльства. Вона не може бути явищем власне нацiональним, хоча й вiдображає менталiтет конкретного народу, але не має своїми засадами антропологiчне, етнiчне або вульгарно-матерiалiстичне тлумачення соцiальних i моральних якостей людини. Демократiя - явище позанацiональне, це загальний полiтичний та соцiально-етичний стан людства. Вона вiдображає розмаїття життєдiяльностi людей в умовах конкретного полiтичного ладу i є категорiєю не лише форми, а й змiсту влади, її сутностi. Порушення взаємозв'язку сутностi, змiсту i форми у сферi владних вiдносин призводить до перекручення демократичних пiдвалин суспiльства, що особливо яскраво виявилося у Радянському Союзi. Немає загальноприйнятої матрицi демократiї, але є певний iдеал, покладений в її основу, - народовладдя. Реальне його здiйснення засвiдчує ступiнь вiддаленостi сучасної демократiї вiд демократичного iдеалу. Як i будь-який процес життєдiяльностi суспiльства, демократiя має не лише безперечнi переваги, а й внутрiшнi суперечностi та кризовi явища. Так чи iнакше сучасна демократiя не викликає абсолютного полiтичного оптимiзму, її можливостi не вичерпанi, у забезпеченнi процесiв демократiї ще належить багато чого зробити, а головне - забезпечити вiдповiднiсть демократичних форм новим суспiльним i науково-технiчним реалiям XXI столiття.
правлiння небагатьох, коли загальнi вибори у кращому разi зводяться до боротьби олiгархiчних кланiв iз цинiчним використанням адмiнiстративного ресурсу. Переконливим пiдтвердженням того є полiтична криза в Українi. Пiдступний ворог сучасної демократiї - влада грошей, що пiдриває всi її основнi пiдвалини. Дослiдники вважають, що грошима демократiя знищує сама себе. Пануючий нинi економiчний порядок спонтанно породжує нерiвнiсть у багатствi, доходах, а вiдтак - нерiвнiсть у соцiальному становищi, статусi, знаннях, професiйному престижi та iн. Вона породила тенденцiю до формування атомiзованого суспiльства, роз'єднаних iндивiдiв та сiмей. Органiзацiї бiзнесу володiють колосальними економiчними i полiтичними ресурсами для впливу на громадську думку, а державнi структури безсоромно користуються своїми можливостями, що суперечить природi демократiї та руйнує її механiзми. Серйознi випробування демократичним пiдвалинам належить витримати й у зв'язку з умовами, якi швидко змiнюються у сучасному свiтi, що передусiм пов'язано iз швидким розвитком науки i технологiй. Хвилює невизначенiсть полiтичних i технологiчних проблем, особливо у зв'язку зi зростаючою глобалiзацiєю всiх суспiльних процесiв, небезпекою втрати демократичних, моральних i культурних цiнностей. Соцiально-полiтичну напруженiсть переживає й Україна. Ринковi iнститути i демократiя ще тiльки встають на ноги. Навiть невеликi потрясiння здатнi їх похитнути i завалити. Наша демократiя має набiр формальних демократичних атрибутiв, але вони не забезпечили сподiвання людей, їх права i свободи, не убезпечили країну пiд хаотичного розвитку, а бiльшiсть народу - вiд зубожiння. Це трапилося тому, що для повноцiнної демократiї немає адекватної матерiальної i духовної бази. Нинi авторитет держави, як нiколи, низький. Влада - це теж товар, але полiтичний, володiння яким викликає жорсткi й аморальнi форми та способи, коли за вiдповiдної полiтико-ринкової кон'юнктури використовуються «бруднi» методи полiтичної боротьби. Немає ще сучасної, науково обґрунтованої теорiї соцiальних вiдносин перехiдного перiоду, а отже, немає i чiтких наукових, системних координат суспiльної трансформацiї. Та й саме суспiльство не структуроване щодо своїх соцiальних iнтересiв, а його громадяни не зовсiм усвiдомили свiй соцiальний статус. Людей охоплюють почуття розчарування, соцiальної вiдчуженостi, розгубленостi, вiдчаю, втрати вiри в майбутнє. Індекс падiння життєвого рiвня абсолютної бiльшостi населення є критичним. Набутий деструктивний соцiальний потенцiал може призвести до катастрофи. Нашим можновладцям слiд нагадати твердження видатного українського правознавця Б. Кiстякiвського про моральнiсть як елемент влади. Вiн вважав, що поряд з такими ознаками влади, як престиж, привабливiсть, авторитет, традицiя, звичка, сила, що викликає страх i покiрнiсть, є ще одна ознака: будь-яка влада має бути носiєм певної iдеї, вона повинна мати моральне виправдання (наприклад, велич i славу народу та держави, змiцнення правового i громадського порядку, задоволення матерiальних i духовних потреб своїх громадян). Якщо влада втрачає iдею натхненностi, вона неминуче гине. І далi: влада є для них не стiльки суб'єктивним правом, скiльки правовим обов'язком, i цей обов'язок вони повиннi нести як певне суспiльне служiння. Надзвичайнi повноваження їм надаються не в їхнiх особистих iнтересах, а в iнтересах всього народу i держави. Англiйський фiлософ Т. Гоббс зауважив: «Усi обов'язки правителiв можна висловити однiєю фразою: благо народу - вищий закон». У нас, на жаль, особисте збагачення деяких можновладцiв домiнує над iнтересами народу. За таких обставин вiдповiдi па запитання, чи є у нас демократiя, слiд чекати негативної. Демократiя - це нормально функцiонуючий соцiальний органiзм, це пошук альтернатив, свобода вибору. Наша «демократiя» дала нам таку свободу, котра водночас зробила наше суспiльство хворим в економiчному, полiтичному i духовному сенсi. Це скорiше демократiя несвободи. Зниження морально-цiннiсних критерiїв, бюрократизм i корупцiя в усiх ешелонах державної влади не надихають на високопродуктивну працю, в тому числi управлiнську, а низька ефективнiсть державного управлiння не дає змоги подолати кризовий стан у суспiльствi. Це замкнене коло водночас є переконливим доказом об'єктивної потреби у тiснiй взаємодiї демократiї й управлiння.
й забезпечити реалiзацiю системи цiнностей демократiї. Тiльки динамiчнi й цiлеспрямованi дiї можуть забезпечити прогрес суспiльства. При цьому процес управлiння повинен якомога повнiше вiдповiдати демократичним принципам, тому що люди Мають невiд'ємне право на самоврядування шляхом демократичного процесу. У свою чергу демократiя виступає як форма i як необхiдна умова стабiлiзацiї суспiльства та його подальшого розвитку. На жаль, завдання стабiлiзацiї українського суспiльства не видається реалiзувати через некомпетентнiсть владних структур, бюрократизацiю i корумпованiсть державного апарату, небажання досягти цього з боку певних соцiальних груп та полiтичних сил. Саме тому триває протиборство рiзних гiлок влади, партiй, рухiв i сил, правовий нiгiлiзм, прискорюється процес кримiналiзацiї соцiальних І виробничих вiдносин, посилився процес вiдчуження людини вiд продуктивної працi, систематично порушуються права людини, спостерiгається небачене падiння виробництва, зростає загроза зубожiння бiльшостi населення. Потрiбно термiново домогтися керованостi соцiально-полiтичними та соцiально-економiчними процесами, без чого неможлива стабiлiзацiя суспiльства. За цих умов перетворююча роль державного управлiння зводиться не тiльки до забезпечення поступального розвитку суспiльства, хоча це є головною i прiоритетною його метою, а й до забезпечення стабiльностi суспiльних вiдносин, без чого неможливо домогтися впорядкованостi суспiльного життя на демократичних засадах i постiйно пiдтримувати її в такому станi. У цьому полягає головний ;Змiст управлiнської дiяльностi держави.
засобами. Демократiя виступає механiзмом управлiння через сукупнiсть вiдповiдних iнститутiв, методiв, засобiв, процедур, що вiддзеркалюють змiст, сутнiсть демократiї. Двi сторони управлiнського процесу - ефективнiсть i демократизм - повиннi знаходитися в органiчнiй єдностi. Вони взаємодопустимi й взаємозумовленi, про що свiдчить досвiд розвинених демократичних країн. Однак в умовах початкового етапу демократичної трансформацiї суспiльства, характерного для пострадянського розвитку, коли потрiбно було приймати непопулярнi економiчнi й соцiальнi рiшення, керiвники країн намагалися демократизм модернiзацiйних процесiв пiдмiнити авторитаризмом, полiтикою «сильної руки», що призвело до гальмування суспiльного прогресу. Розвиток системи ефективного демократичного управлiння передбачає, що ця система повинна бути i вiдкритою, i демократичною, i рацiональною, i професiйною, i ефективною. Зрозумiло, що процес демократизацiї суспiльного життя iстотно змiнив форми, методи, межi державного управлiння, але вiн не є причиною неефективностi останнього. Навпаки, неефективне державне управлiння є перешкодою на шляху до вiдкритого демократичного суспiльства.
а також iнша крайнiсть - протиставлення їх одне одному. Оскiльки вище з'ясовувалися поняття й сутнiсть цих суспiльних явищ, то розглянемо основнi iнститути, форми, через якi здiйснюється їхнiй взаємозв'язок. Проблема взаємозв'язку демократiї й управлiння особливо актуальна тепер, коли закладаються пiдвалини української демократичної, соцiально-правової держави i громадянського суспiльства, удосконалюється державне управлiння i його реалiзацiя на демократичних засадах. Лише за цiєї умови громадяни України можуть бути активними учасниками трансформацiйних процесiв у суспiльствi. Демократiя як механiзм управлiння вiдповiдно до її цiнностей є сукупнiстю iнститутiв, форм, процедур дiяльностi як державних, так i недержавних структур, об'єднань громадян. Цiнностi, що становлять змiст демократiї, забезпечуються механiзмом управлiння на основi конституцiйностi, виборностi, верховенства права, плюралiзму i подiлу влади. Первинним, основоположним суб'єктом демократiї є людина з її невiдчуженими правами i свободами. Здiйснення вищого принципу демократiї - народовладдя. Людина вище держави. «У правовiй державi, - зазначав Б. Кiстякiвський, - влада повинна бути органiзована так, щоб вона не подавляла особистiсть; у нiй як окрема особистiсть, так i сукупнiсть особистостей - народ - повиннi бути не лише об'єктом влади, а й суб'єктом її». Високий правовий i суспiльний статус особистостi може бути забезпечений лише найвищим законом держави - конституцiєю. У ст. З Конституцiї України проголошується: «Людина, її життя i здоров'я, честь i гiднiсть, недоторканнiсть i безпека визнаються в Українi найвищою соцiальною цiннiстю. Права i свободи людини та їх гарантiї визначають змiст i спрямованiсть дiяльностi держави. Держава вiдповiдає перед людиною :ш свою дiяльнiсть. Утвердження i забезпечення прав i свобод людини є головним обов'язком держави». При цьому права i свободи людини є невiдчужуваними та непорушними (ст. 21). Конституцiя визначає демократичний порядок реалiзацiї прав i свобод особистi тi, що знаходить вiдображення насамперед у забезпеченнi верховенства правового закону. Це не тiльки не суперечить поняттю свободи, а й становить її змiст. Громадяни мають рiвнi конституцiйнi права i свободи та є рiвними перед законом (ст. 24). Демократизм держави визначається не тiльки тим, що народ має доступ до управлiння нею, а й тим, що в суспiльствi утверджується верховенство права, якому пiдпорядковується як влада держави, так І влада народу. Аристотель так вiдповiв на запитання, «кому має належати в державi народна влада, - випливає дуже чiтко одне: правильнi закони мають уособлювати державу, посадовi ж особи, буде їх одна чи кiлька, повиннi мати вирiшальний голос тiльки у тому разi, коли закони в якомусь питаннi не в змозi дати точної вiдповiдi, бо нелегко взагалi, виходячи з них, дати цiлком певнi настанови в окремих випадках... Закони такою ж мiрою, як i форми державного управлiння, можуть бути поганими чи добрими, ґрунтуватися чи не ґрунтуватися на засадах справедливостi. Зрозумiло тiльки одне, що закони мусять узгоджуватися з тiєю чи iншою формою державного устрою. А коли це так, то, безперечно, закони, якi вiдповiдають правильним формам державного устрою, ґрунтуватимуться на справедливостi. Закони ж, що мають вiдхилення вiд цих форм, не ґрунтуватимуться на справедливостi». На думку Аристотеля, справедливо буде, аби всi рiвнi панували тiєю ж мiрою, якою вони пiдкоряються, i щоб кожен поперемiнно то наказував, то слухався. У такому разi ми маємо справу iз законом, бо порядок i є закон. Тому доцiльнiше, щоб панував закон, а не хтось з-помiж громадян. На тiй же пiдставi, коли буде визнано, що управляти мають певнi особи, їх треба призначати охоронцями закону i його слугами. Оскiльки ж неминуче iснують такi й такi посади, то, запевняю, несправедливо в умовах загальної рiвностi владу вiддавати в руки якоїсь особи. У демократичнiй, правовiй державi, де найповнiше втiлюється принцип народовладдя, демократiя i право виступають в органiчнiй єдностi, оскiльки їхня природа, соцiальне призначення виникають з одного первинного джерела - народовладдя. Демократiя i право, котрi виникли за цих умов, не зливаються, хоча й перебувають в органiчнiй взаємодiї, а матерiалiзуються у вiдносно самостiйнi категорiї. Право виступає як загальне виявлення державної волi, як самоствердження народовладдя, якщо воно встановилося як його законодавча воля, як вiддзеркалення принципiв i вимог народної правосвiдомостi, головним iнструментом цивiлiзованого розв'язання конфлiктiв, а демократiя - форма органiзацiї та iснування державної влади, механiзм управлiння, - до певної мiри змiстовною засадою, органiзацiйно-структурною формою реалiзацiї права. «Державним благом, - вважав Аристотель, - є право, тобто те, що служить загальнiй користi. На думку всiх, право є певна рiвнiсть. І це мiркування певною мiрою узгоджується з тими фiлософськими мiркуваннями, в яких з'ясовувалися моральнi питання. Вважають, нiби право є чимось, що стосується особистостi й що рiвнi повиннi мати однаково. Та не треба оминати увагою, в чому полягає ця особиста рiвнiсть i нерiвнiсть: розкриття цього питання викликає труднощi, до того ж воно належить до царини полiтичної фiлософiї». Закон, на думку Аристотеля, - це розум поза пристрастями i бажаннями. Демократiя безпосередньо пов'язана i з режимом законностi, на основi якого здiйснюється дiяльнiсть усiх державних органiв, юридичних i фiзичних осiб. Законнiсть - невiд'ємний елемент демократи. Справжня демократiя не iснує поза законом i над законом. Завдяки невiд'ємним правам i недоторканностi особистостi, як зазначав Б. Кiстякiвський, державна влада у правовiй, або конституцiйнiй, державi не лише обмежена, а й пiдзаконна. Органи державної влади бувають дiйсно зв'язанi законом лише тодi, коли їм протистоять громадяни, надiленi суб'єктивними публiчними правами. Лише маючи справу з уповноваженими особами, якi можуть висувати правовi вимоги самiй державi, державна влада виявляється змушеною обов'язково дотримуватися законiв. Отже, демократизм суспiльства характеризується передусiм вiдносинами мiж державою i громадянином. Цей зв'язок виступає як соцiально-полiтичнi, економiчнi, моральнi вiдносини, але найсуттєвiша i найспецифiчнiше його ознака - правовий характер. Зв’язок цей значною мiрою юридичний. «Конституцiйна або правова держава, в силу своєї природи перетворюючи всi свої вiдносини у правовi, поступово цiлком переймається правом i стає суто правовим явищем». Посилення правових основ у взаємовiдносинах держави i громадян є невiд'ємною складовою подальшого розвитку демократiї. Демократiя заснована на плюралiстичному устрої суспiльства i держави. Плюралiзм є елементом i якiстю демократичної форми правлiння. «Суспiльне життя в Українi, - проголошується в Конституцiї, - ґрунтується на засадах полiтичної, економiчної та iдеологiчної багатоманiтностi. Жодна iдеологiя не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу полiтичної дiяльностi, не забороненої Конституцiєю i законами України» (ст. 15). Кожен має право на свободу свiтогляду i вiросповiдання (ст. 35).
Вибори i виборнiсть як атрибут демократичного управлiння дають змогу виборцям критично оцiнити дiяльнiсть державних i громадських структур та на плюралiстичнiй, альтернативнiй основi реалiзувати волевиявлення при здiйсненнi принципу народовладдя, вiдображаючи природну суперечливiсть думок i позицiй. Суперечностi, звичайно, призводять до конфлiкту або консенсусу сторiн. Вiдсутнiсть стiйких демократичних форм i традицiй розв'язання суперечок мiж полiтичними силами, радикалiзм опозицiї, що характерно для сучасного українського суспiльства, породжують гостру конфлiктну ситуацiю, дестабiлiзують суспiльство, що може завершитися соцiальним вибухом i руйнуванням суспiльно-полiтичної системи. Через вiдсутнiсть демократичних традицiй так важко формується у нашiй країнi iнститут легальної опозицiї й легального опозицiйного лiдерства - характерної риси демократичних полiтичних систем. Тому процеси, спрямованi на демократичний розвиток, вiдбуваються не шляхом узгодження позицiй, домовленостей i взаємних поступок, а шляхом взаємних звинувачень i створення безперервного ланцюга конфлiктiв внаслiдок низької моральностi полiтикiв. Полiтики зазвичай покладають вину на бюрократiв, а бюрократи є мiшенню для звинувачень через помилки полiтикiв. Полiтику неможливо вiддiлити вiд падання управлiнських послуг державними органами. Ми живемо у такий час, коли треба приймати багато управлiнських рiшень. Органи державного управлiння характеризує також велика плиннiсть кадрiв. Окрiм величезної складностi процесу прийняття рiшень, iснує також проблема надмiрних очiкувань. Будь-яке вiдомство, що успiшно працює, вимагає додаткових функцiональних обов'язкiв, попри те, що вченi-теоретики сфери управлiння закликають до спрощення i поглиблення спецiалiзацiї установ, аби кожна з них займалася дорученою їй справою. Слабкiсть i суперечливiсть демократичних пiдвалин в Українi в умовах гострої полiтичної боротьби за владу набула форми конфлiкту. Намагання використати зарубiжний досвiд «консенсусної демократiї» не спрацювало. Погiршила становище «мiтингова демократiя» парламентарiїв. Вiдсутнiсть консенсусу основних полiтичних сил породжує полiтичну нестабiльнiсть. А консенсус можливий лише тодi, коли всi соцiальнi прошарки населення i полiтичнi установи, що висловлюють їхню волю, готовi до компромiсу заради досягнення згоди щодо основного питання - утвердження сучасної демократiї, що вiдповiдає нацiональним iнтересам. Демократичний принцип плюралiзму не тiльки враховує, а й припускає можливiсть пом'якшення суперечностей, що виникають. У демократичному суспiльствi змагальнiсть (полiтична, iдеологiчна, конфесiйна), як правило, не призводить до непримиренних конфлiктiв, оскiльки суперництво думок i позицiй компенсується терпимiстю, толерантнiстю, коректнiстю щодо опонента i бажанням знайти компромiс, розв'язати конфлiктну ситуацiю на основi консенсусу. Людському суспiльству як найвищому типу соцiальної органiзацiї притаманнi владноорганiзуючi процеси управлiння, без чого воно не може цiлеспрямовано функцiонувати, вирiшувати соцiальнi завдання. Тобто влада є функцiональною особливiстю, iманентною певнiй соцiальнiй органiзацiї i реалiзується через соцiальне управлiння. Інститути демократiї у свою чергу є формою органiзацiї i здiйснення влади й управлiння. Звичайно, йдеться про демократично органiзоване суспiльство. Для взаємодiї демократiї та управлiння надзвичайно важлива проблема подiлу влади. Потрiбно розумiти не пише те, «що робити», але i «як робити», якими методами, засобами досягаються поставленi цiлi. Вище достатньо вичерпно розглянуто принцип подiлу влади, тому обмежимося лише деякими зауваженнями. Головне з них полягає в тому, що жодна з гiлок влади не може замiнити або тимчасово пiдмiнити iншу, тому що вiдсутнiсть жодної з них робить неможливим iснування демократiї. В. Селiванов слушно зазначає, що демократична трансформацiя українського суспiльства означає докорiнне, якiсне перетворення «успадкованих» вiд колишнього СРСР не тiльки вiдносин власностi та способу суспiльного виробництва, а й вiдносин органiзацiї та функцiонування органiв державної влади, полiтичних, юридичних, управлiнських вiдносин мiж державою i громадянином, полiтичними структурами, суспiльної полiтичної i правової свiдомостi, духовної культури в цiлому тощо. Навiть найрадикальнiшi перетворення окремо в системi матерiальних умов суспiльного вiдтворення самi по собi неспроможнi викликати якiсних за своєю суттю i змiстом змiн у системi суспiльних вiдносин, якщо вони одночасно не супроводжуватимуться такими ж глибокими перетвореннями в системi функцiонально-iнституцiональної структури державної влади, полiтичної системи суспiльства, системi суспiльної, зокрема полiтичної та правової, свiдомостi, полiтичнiй та правовiй культурi, зумовлених змiнами реальних об'єктивних умов i суб'єктивних чинникiв. Тобто має йтися про якiсне демократичне перетворення всiх сфер державно упорядкованого суспiльства, яке вiдповiдало б потребам часу. Функцiональна природа держави вiддзеркалює сутнiснi принципи демократiї, зумовленi її приналежнiстю до системи владовiдносин. Виходячи з того, що демократiя є змiстом i формою державностi, взаємозв'язок функцiй державного управлiння та демократiї очевидний i необхiдний. Змiст, спосiб реалiзацiї функцiй управлiння й демократична органiзацiя влади перебувають у прямiй залежностi. Рiвень демократiї є показником ефективностi, культури та етики управлiння, цивiлiзованих форм реалiзацiї його функцiй. Форми й методи здiйснення функцiй державного управлiння у свою чергу сприяють розширенню й якiсному поглибленню демократичних основ суспiльства. Саме в одному з основних принципiв демократiї - функцiональному подiлi державної влади - закладено iдею ефективного функцiонування кожної гiлки влади i державного механiзму в цiлому. Однiєю з умов iнституцiйного подiлу державної влади є полiтична стабiльнiсть. На жаль, ми не можемо говорити про полiтичну стабiльнiсть у нашому суспiльствi, що зумовлено незадовiльним економiчним i соцiальним становищем, яке матерiалiзується в дестабiлiзуючiй активностi полiтичного характеру, беззаконнi, правовому хаосi, низькому рiвнi виконавчої дисциплiни як у системi державного управлiння, так i у суспiльствi загалом. Це у свою чергу спричинено низькою полiтичною культурою як елiти, так i рiзних соцiальних верств населення. Загострюють становище i парламентськi колiзiї, законодавчий обструкцiонiзм, часта змiна уряду та низька ефективнiсть його дiяльностi, не кажучи вже про кримiналiзацiю, корупцiю i бюрократизм чиновництва. Без ефективного функцiонування всiх гiлок влади неможливо забезпечити свободу особистостi. Тiльки взаємозв'язок принципу подiлу влади, конституцiоналiзму, верховенства права i демократiї гарантує реалiзацiю демократичного процесу народовладдя. Розглянувши основнi форми, характернi риси i прояви демократiї, можна дати її загальне полiтико-правове визначення. Демократiя - це певна форма органiзацiї суспiльних вiдносин, що визначає взаємовiдносини держави, влади i громадянина, його правове становище у суспiльствi; це певна цiннiсна система, зумовлена iдеалами конкретного суспiльного устрою i панiвним свiтоглядом. Історiя довела, що полiтична демократiя тiсно взаємодiє з ринковими вiдносинами, i це сприяє розвитковi одне одного.
воно має свою сутнiсну природу i власний предмет.
|
