Глобалiзацiя: iлюзiя або реальнiсть?
Аналiз лiтератури дозволяє зробити висновок, що фахiвцi, що займаються дослiдженням глобалiзацiї, можуть бути роздiленi на три групи. Представники першої вважають дане явище об'єктивними, обумовленими якiсними змiнами в економiцi миру. Прихильники другої - думають, що дискусiя iз приводу цього нiбито нового явища є не що iнше як спроба сховати початок свiтової експансiї США. Представники третьої позицiї розглядають глобалiзацiю в контекстi формування мiжнародних злочинних спiвтовариств.
Зупинимося на перших двох напрямках дослiджень. На думку С.І. Долгова, глобалiзацiя вiдрiзняється вiд iнтернацiоналiзацiї тим, що в її рамках здiйснюється не мiжгалузева, а "внутрiшньогалузева торгiвля, заснована на внутрiшньогалузевiй спецiалiзацiї окремих країн", насамперед країн з розвитий економiкою. Іншими словами, мова йде не про iнтернацiоналiзацiю обмiну, а про iнтернацiоналiзацiю виробництва, стрижнем якої виступають транснацiональнi корпорацiї. Глобалiзацiя також пов'язана iз прогресуючим ростом фiнансових ринкiв (валютних, фондових, кредитних). Якщо ранiше цi ринки переважно обслуговували реальний сектор економiки, то сьогоднi вони придбали самодостатнє, самостiйне значення.
На мiкрорiвнi спостерiгається глобальна стратегiчна орiєнтацiя компанiй у рамках системи "збут - постачання - виробництво". В основi глобалiзацiї лежить i гуманiзацiя виробництва, обумовлена тим, що економiчний рiст здобуває iнтенсивний iнновацiйний характер.
Також видiляється регiоналiзацiя економiчної дiяльностi, що певною мiрою протистоїть глобалiзацiї. Зв'язано це з формуванням об'єднань країн, де в рамках конкретного iнтеграцiйного угруповання спостерiгається лiбералiзацiя торгiвлi та iн.
А. А. Ігнатов видiляє шiсть базових напрямкiв глобалiзацiї: пов'язану з початком формування зверх культури "ментальну" або культурно-iдеологiчну глобалiзацiю; територiальним, обумовленим формуванням регiональних союзiв держав; економiчну, викликану до життя пiдвищенням ролi великих компанiй, розвитком "вiртуальних" фiнансових ринкiв, створенням глобальних торгово-економiчних союзiв, формуванням глобальної мережi страхових, торговельних та iн. послуг; iнформацiйно-комунiкацiйну, пов'язану з комп'ютеризацiєю суспiльства, розвитком системи космiчного зв'язку та iн.; етнiчну, обумовлену ростом чисельностi населення й взаємної асимiляцiї культур; дiяльнiсть Свiтового уряда, що грає ключову роль у формуваннi напрямкiв процесу глобалiзацiї.
розвитку.
1) Формування "технологiчної пiрамiди".
На першому рiвнi "пiрамiди" розробляються стандарти (стереотипи) мислення й поводження, потiм - стандарти технологiчної дiяльностi (цю нiшу мiцно зайняли США й почасти Великобританiя). Виробники продукцiї другого рiвня безпосередньо контролюють процес їхньої реалiзацiї, але в меншому ступенi, чим представники першої групи. Третiй, четвертий i п'ятий рiвнi утворять виробники товарiв, що використовують iз рiзною глибиною освоєння (у цьому й складається рiзниця мiж даними рiвнями) розробленi на другому рiвнi продуктiв ноу-хау.
монополiї. Як результат свiтова полiтика незабаром перестане реалiзовуватися окремими державами. Вона стане наднацiональної.
3) Перетворення практики формування свiдомостi й досвiду людей у найбiльш прибутковий бiзнес суспiльства. А тому найгiрше у свiтi, що змiнюється, - це спроба iзолювати себе. .
В. А. Никонов, роздiляючи в цiлому позицiю С. И. Долгова й М. Г. Делягина, розумiє пiд глобалiзацiєю об'єктивний процес iнтернацiоналiзацiї фiнансових i iнформацiйних потокiв. Автор уважає вплив на чужу свiдомiсть украй небезпечним. Змiст небезпеки складається в неминучiй змiнi власної свiдомостi пiарщикiв. Вiдбувається само програмування останнiх i їхнє прагнення вирiшувати проблеми шляхом "промивання мозкiв; знижується вiдповiдальнiсть керуючих систем; перекручується й звужується демократiя, оскiльки для манiпулювання свiдомiстю суспiльства досить впливати на його елiту".
На додаток до сказаного iншими авторами В. А. Никонов говорить про такi аспекти глобалiзацiї, як: поглиблення протирiч мiж принципом територiальної цiлiсностi й принципом права нацiй на самовизначення, що збiльшує проблему сепаратизму, особливо у великих країнах; збiльшення числа мiжнародних неурядових органiзацiй, що роблять вплив на свiтову полiтику; ерозiя внутрiшнього суверенiтету окремих держав.
На думку В. А. Никонова, глобалiзацiя переборює розподiл держав на країни капiталiзму, соцiалiзму й що не приєдналися. Сьогоднi правильно говорити про групу країн першого миру (США, Європейський союз i Японiя), а також про держави, якi намагаються цю групу наздогнати.
Отже, що нового вносить вищесказане в iснуючу теорiю й методологiю? Думаємо, що принципово - нiчого. Хто вивчав ранiше полiтекономiю капiталiзму (роздiл "Імперiалiстична стадiя капiталiстичного способу виробництва") вiдомо, що капiтал прагне до свiтового панування шляхом своєї сверхконцентрацiї, захоплення свiтових ринкiв збуту й в остаточному пiдсумку - роздягнула миру за допомогою використання моцi держави.
Але якщо це все, до чого прийшли вiтчизнянi глобалiсти, навiщо було ховати марксизм? Там усе сказано й про цьому, i багато про що iншому.
Тепер звернемося до точки зору, вiдповiдно до якої розгортання дискусiї по проблемi - це спроба прикрити прагнення США сформувати одно полярний мир.
На наш погляд, найбiльш послiдовним прихильником даної позицiї є А. А. Зинов'єв, що розробляє концепцiю "еволюцiйного перелому". Суть її може бути коротко зведена до двох тез: намiтилася тенденцiя до формування зверх суспiльств; еволюцiя людства початку здобувати керований характер. А. А. Зинов'єв уважає, що центром формованого суспiльства стають США. Але не як країна, а як якась "зверхсистема", у дiяльнiсть якої залученi десятки мiльйонiв чоловiк, тисячi фiрм, корпорацiй та iн.
Аналогiчної точки зору дотримуються й iншi фахiвцi.
"за кулiси", "масонськiй змовi", коли "впливовi люди таємно зустрiчаються на фешенебельному курортi й приймають рiшення, якi на всiх впливають". На думку А. С. Панарина, кредо глобалiзму - це використання глобальних ресурсiв в iнтересах меншостей, так званої елiти (економiчної, полiтичної, iнтелектуальної), що сповiдає власнi наднацiональнi iнтереси. С. Е. Кургинян висловлює думка про небезпеку тотальної атомизацiї, що фактично рiвносильна де соцiалiзацiї.
"культивує iлюзiю комплексностi й цiлiсностi миру, нiбито обумовлених перенесенням iснуючої на Заходi господарської практики в iншi країни (по сутi справи, таким чином, пропагуються iдеї "розвитку, що доганяє,")... Концепцiя... одержала... широке поширення й стала впливовою соцiальною доктриною, оскiльки вона в бiльшiй мерi вiдповiдає iдеологiчним поданням захiдних експертiв i одержує... пiдтвердження при поверхневiй оцiнцi сучасної соцiально-економiчної реальностi.
Наведенi мiркування небезпiдставнi. Щоб не бути голослiвними, пошлемося на Зб. Бжезинського, що пророкує формування надмонополiї з єдиним центром керування в США. Зокрема, згаданий автор пише: "Культурна перевага є недооцiненим аспектом американської глобальної моцi... Демократичнi iдеали, пов'язанi з американськими традицiями, ще бiльше змiцнюють те, що деякi сприймають як американський "культурний iмперiалiзм"... Оскiльки наслiдування американському шляху розвитку поступово пронизує увесь свiт, це створює бiльше сприятливi умови для встановлення непрямої й на вид американської гегемонiї... Американська глобальна перевага... пiдкрiплюється складною системою союзiв i коалiцiй, що буквально обплутує увесь свiт... На вiдмiну вiд колишнiх iмперiй, ця велика й складна глобальна система не є iєрархiчною пiрамiдою. Навпроти, Америка коштує в центрi взаємозалежної вселеної, такий, у якiй влада здiйснюється через постiйне маневрування, дiалог, дифузiю й прагнення до формального консенсусу, хоча ця влада вiдбувається зрештою з єдиного джерела: Вашингтон, округ Колумбiя".
"золотого мiльярда", або в рамках свiтового спiвтовариства.
навпроти, говорячи про "руку Америки" (або Заходу), наполягають на виробленнi полiтики активної протидiї спробам створити надмонополiю, нову iмперiю та iн.
"агресивностi".
Як представляється, дискусiї мiж двома напрямками дослiдження проблеми може бути зниженi, якщо визнати справедливiсть висновкiв фахiвцiв обох груп.
По-перше, i тi, i iншi правi, вiдзначаючи наявнiсть процесу, якiм можна охарактеризувати як тенденцiю до монополiзацiї свiтової економiки. Будь-який мало-мальськи грамотний економiст не може не розумiти згубнiсть поглиблення тенденцiї до утворення "надмонополiї". Доведення її до логiчного кiнця - це кiнець ринкових вiдносин, лiквiдацiя демократичних iнститутiв, формування адмiнiстративно-командної системи керування "у свiтовому масштабi".
По-друге, дiйсно мають мiсце спроби сформувати одно полярний мир. Але й це прагнення, будучи завершеним, буде мати той же результат, що й тенденцiя, розглянута вище.
протилежнiсть, пiдiрвавши свiтову цивiлiзацiю.
Формування сучасного суспiльства обумовлено чотирма групами взаємозалежних напрямкiв розвитку.
асоцiативним спiльнотам. У пiдсумку свiтове спiвтовариство виявляється як би "пронизаним" вiдносинами "наддержавностi", поза класовостi, загальностi.
2. Пiдвищення значимостi територiальних спiльностей. Їхня роль двояка: їхнiй розвиток сприяє, з одного боку, "розмиванню" етнiчного й нацiонального типiв державностi в їхнiх iснуючих границях (сьогоднi в багатьох країнах всi частiше спiвiснують територiальнi спiльностi У пiдсумку зростає значимiсть розглянутої ланки суспiльних вiдносин у системi як внутрiшньодержавних, так i мiждержавних взаємозв'язкiв.
3. Пiдвищується роль мiсцевого самоврядування, що також виконує кiлька функцiй. По-перше, воно забезпечує можливiсть реалiзацiї соцiальних i локально-територiальних iнтересiв невеликих груп iндивiдiв, iнтегруючи деякi функцiї соцiальних i територiальних спiльнот. У пiдсумку, по-друге, мiсцеве самоврядування одночасно стає певною гарантiєю вiд пiдпорядкування iснуючої в суспiльствi (у рамках обох типiв цивiлiзацiй) системи iнтересiв як iнтересам держави, так i iнтересам територiальних громад, якi часом здобувають державно-регiональнi форми.
стосовно кожного iз двох типiв цивiлiзацiй локальнi цивiлiзацiї (див. роздiл перший). Зв'язано це з тим, що процес формування свiтової цивiлiзацiї, свiдками якого ми є, не може вiдбуватися поза часом i простором, тобто поза iснуючих у рамках общинного й цивiльного типiв цивiлiзацiй систем iнтересiв i цiннiсних орiєнтирiв.
спiльностей, в iншi - рух iде по лiнiї пiдвищення значимостi територiальних спiльностей i т. п. Однак, думаємо, у кожному разi цi напрямки носять загальний характер i тiльки iнтеграцiя "на виходi" всiх названих тенденцiй забезпечує перехiд окремих країн i свiтового спiвтовариства в цiлому на рiвень якiсно нових цивiлiзацiйних вiдносин, вiдносин, природа яких заперечує тезу про "кiнець iсторiї". У їхнiх рамках не просто зiзнається рiвнiсть прав на iснування будь-якої цивiлiзацiйної лiнiї розвитку, але, бiльше того, вiдкидається будь-яка модель, що iгнорує або не багатоварiантнiсть, що визнає, як базовий принцип розвитку сучасного суспiльства. Отже, у свiтi дiйсно вiдбуваються загальцивiлiзацiйнi трансформацiї. Однак, вiдповiдно до теорiї соцiальних альтернатив, далеко не факт, що їхнiм результатом виступить формування єдиної цивiлiзацiї. Скорiше, навпроти, сьогоднi вiдбувається ускладнення системи суспiльних вiдносин. І в рамках даного ускладнення кожний тип цивiлiзацiї спробує застосувати досягнення науки й технiки, виходячи iз власних подань про втримування "реального" i "потенцiйного багатства", власних критерiїв економiчного росту, характерних для них економiчних iнтересiв i особливостей процесу вiдтворення. Насамперед тому, що в рамках захiдного (цивiльного) i традицiйного (общинного) типiв цивiлiзацiй реалiзуються власнi подання: про суспiльно-нормальну систему економiчних iнтересiв; тут не пропонується нiчого нового. Ми лише розвиваємо вiдоме положення теорiї, вiдповiдно до якого суспiльнi системи рiзняться формою суспiльного багатства, його структурою, механiзмами нагромадження, а також критерiями оцiнки ефективностi розвитку, намагаючись поширити його на порiвняння двох типiв цивiлiзацiй; про прийнятну структуру нацiонального багатства й темпи його нагромадження; про оптимальнi критерiї й напрямки розвитку економiки; про мiсце людини в природi й суспiльствi.
Однак поза залежнiстю вiд своєї цивiлiзацiйної приналежностi країни змушенi будуть вiдповiсти на другий по значимостi виклик поточного сторiччя.
Перехiд до нової якостi росту не просто пов'язаний зi змiною структури елементiв нацiонального багатства. Намiчаються два взаємодоповнюючих, але рiзних процесiв. У рамках одного вiдбувається iнтелектуалiзацiя виробництва, що змушує пiдприємцiв збiльшувати вкладення в людський капiтал. У рамках iншого процесу спостерiгається пiдвищення видаткiв на розвиток людського капiталу з боку домашнiх господарств - родин i самих працiвникiв.
Перший процес описується методологiчною схемою нагромадження капiталу, характерної для традицiйної полiтичної економiї. Для другого ж потрiбно iнша iнтерпретацiя.
Адже абсолютне й вiдносне пiдвищення значимостi людського капiталу в нацiональному багатствi не може не супроводжуватися пiдвищенням сукупного iнтелекту всього суспiльства. А це, у свою чергу, пiдсилює опiр з боку певних соцiальних груп спробам не тiльки присвоєння результатiв нагромадження їхнього iнтелектуального багатства пiдприємцями й державою, але й нав'язування їм керiвництвом нацiональних держав єдиного подання про форми керування, у тому числi внаслiдок монополiзацiї економiки, та iн.
Чи iснує можливiсть виразити результати iнтелектуалiзацiї за допомогою економiчних показникiв? Закордоннi фахiвцi на це питання дають позитивну вiдповiдь. На жаль, вiтчизняна економiчна теорiя продовжує оперувати в основному застарiлими поданнями про те, що є розвиток.
Звернемося до аналiзу використовуваних у свiтi принципiв i методiв оцiнки величини й структури нацiонального багатства, що забезпечує перехiд до нової якостi росту, у главi дев'ятої. У главi ж восьмої спробуємо проаналiзувати проблему, на жаль, що випала зi сфери уваги фахiвцiв, що вивчають особливостi сучасного етапу розвитку людства.
Так, наприклад, говорячи про рiст сепаратистських настроїв, як правило, посилаються на слаборозвиненi країни, забуваючи про Канаду, Францiю, Бельгiї й iнших демократичних i аж нiяк не бiдних державах.
Отже, iз другої чвертi XX в. у розвинених країнах починається змiна якостi економiчного росту й, вiдповiдно, змiна якостi суспiльних вiдносин у напрямку, що дозволяє реалiзувати не тiльки власницькi, але й соцiальнi, тому подiбнi iнтереси населення. Ця змiна не була, та й не могла бути миттєвою. Вона вимагала часу, а отже, i особливого перехiдного перiоду, у рамках якого, крiм iншого, вирiшується завдання замiни нацiональної державностi державнiстю децентралiзованого типу.
Природно, кожна країна входить у такий перiод зi своїм "спадщиною". Проте, можна припустити, що рiшення iсторичних завдань даного перiоду пiдкоряється певнiй загальнiй двоетапнiй логiцi.
необоротними; величину суспiльного багатства визначає вже не тiльки його фiзичний обсяг, але усе бiльше його якiсть. У пiдсумку пiд впливом нової системи iнтересiв функцiї держави також одержують нове, у порiвняннi з колишнiм, утримування (не тiльки за формою, але й по сутi). Захист приватних iнтересiв стає лише одним, причому далеко не головним фактором iнтеграцiї соцiально-економiчних мотивiв поводження населення. Даний процес, на наш погляд, є початком формування суспiльства, у якому держава не протистоїть особистостi, а "обслуговує" її iнтереси й потреби.
Пiдтвердженням такого висновку служать результати, до яких прийшли країни, що переборюють кризу нацiональної державностi, де мiсце приватного iнтересу, що панував, зайняв iнтерес iндивiдуально-суспiльний. Цi результати виразилися, по-перше, у тiм, що розподiл суспiльства на протилежнi по iнтересах ворогуючi класи перемiнила його стратифiкацiя, по-друге, що безумовний прiоритет у структурi суспiльного багатства його матерiально-економiчнихих чинникiв розмивається й все бiльшу частку в ньому одержують фактори, що вважалися ранiше позаекономiчними (рiвень утворення, якiсть навколишнього середовища й т. п.).
Для того щоб нова соцiальна спрямованiсть стала вiдтворюватися в суспiльних масштабах, потрiбно перебороти небезпеку механiчного й фiзичного руйнування накопиченого багатства, забезпечити гарантiї збереження рацiональних господарських зв'язкiв. А це неможливо поза особливим етапом переструктурування, етапу, що дозволяє, крiм iншого, вiдносно безболiсно трансформувати нацiональну державнiсть у державнiсть децентралiзовану.
переходу, iшли по шляху пiдвищення рiвня централiзованого, свiдомого державного втручання в переструктурування суспiльних вiдносин? Чому, незважаючи на те що ступiнь централiзацiї (тобто сполучення прямих i непрямих важелiв впливу) визначалася й визначається нацiонально-державною специфiкою, при будь-якому варiантi вона розглядається як фактор, що гарантує проведення реформ у суспiльних iнтересах i, що не менш важливо, у суспiльних масштабах?
Як тiльки дана мета досягається, починається другий етап, у рамках якого вирiшуються проблеми, викликанi до життя тим, що соцiальна переорiєнтацiя економiки, перехiд до нової якостi росту та iнше з iмовiрностi й "випадковостi" перетворюється в стiйко вiдтворений процес. У числi таких проблем - змiцнення позицiй iнституту публiчної власностi, вiдмова вiд прiоритету класових i будь-яких iнших "групових" iнтересiв, активiзацiя процесу формування соцiальних i територiальних спiвтовариств i передача цим спiвтовариствам додаткових (ранiше реалiзованих державою) функцiй. І лише тi держави, де взяло гору прагнення вирiшити названi завдання, де воно стало необоротним, можуть, думаємо, сьогоднi називатися розвиненими.
Існує думка, що в розвинених країнах спостерiгається зниження рiвня й глибини централiзацiї. Воно ґрунтується на механiчному порiвняннi сучасного рiвня централiзацiї з маючими мiсце на першому етапi переходу до нової якостi росту (десь у промiжку мiж 30-мi й 60-мi роками). При цьому iгнорується те, що сучаснi форми централiзацiї принципово вiдрiзняються вiд тих форм, якi мали мiсце в попереднi перiоди. А тому вважаємо таке механiчне порiвняння некоректним.
Розвиненi країни характеризуються не просто новим типом державностi, але й новим типом централiзму, що гарантує визнання рiвностi й рiвноправностi iнтересiв рiзних спiвтовариств i верств населення. Досягти такого визнання вдається за допомогою трансформацiї однополюсної форми державного централiзованого керування (що розумiється як виняткова влада Центра, що дiє по "дорученню" конкретного стану, класу або партiї й т. п.) у багатополюсний централiзм.
На практицi розглянута тенденцiя проявляється в наступному. Предмети ведення, ранiше цiлком монополизуємi Центром, розподiляються вiдповiдно до принципу "субсидiарностi". Цей розподiл здiйснюється мiж: рiзними рiвнями державної влади; територiальними спiвтовариствами (суб'єктiв федерацiй, регiонiв, мiсцевого самоврядування); соцiальними верствами, стратами.
Кожному iз зазначених вiдповiдає своя форма публiчної власностi, що є економiчною основою прийняття господарських i iнших рiшень, а також економiчною базою вiдповiдного впливу на державу. Саме цей вплив поступово перетворює держава в дiйсно суспiльний iнститут, об'єктивно зацiкавлений i здатний (завдяки сукупностi механiзмiв) реально захищати iнтереси населення.
Таким чином, другий етап переходу до якiсно нових суспiльних вiдносин пов'язаний з розмиванням основ демократiї. На змiну прiоритету iнтересiв бiльшостi поступово приходить реальна громадська згода. Але тодi логiчно припустити, що подолання кризи нацiональної державностi повинне супроводжуватися трансформацiєю (а можливо, i лiквiдацiєю) iнститутiв нацiї й нацiональної держави. Саме це мiркування дозволило авторам висловити гiпотезу про початок формування сучасного суспiльства й адекватного йому iндивiдуально-суспiльного iнтересу, спрямованого на рiст iнтелектуального багатства.
У зв'язку з викладеним вище виникає необхiднiсть вiдповiдi на принципове питання: чи можна в країнах з адмiнiстративно-командною системою керування забезпечити створення умов для соцiальної переорiєнтацiї суспiльних вiдносин, тобто "зверху" сформувати передумови для рiшення завдань другого етапу переходу? Щоб вiдповiсти на нього, коротко резюмуємо сказане ранiше.
Отже, у державах, розвиток яких вiдбувалося (вiдбувається) у границях єдиного економiчного простору, передумовою рiшення завдань першого етапу перехiдного перiоду є задоволення загальнонацiонального економiчного iнтересу, тобто (вiдповiдно до нашої концепцiї) iнтересу громадян. По своїй природi такий iнтерес вiдносно стабiльний. Обумовлено це тим, що його носiй - економiчно активне населення - реально зацiкавлене в установцi певних меж можливому росту рiвня соцiально-полiтичної конфлiктностi. Воно також зацiкавлено в обмеженнi централiзму. Інакше велика ймовiрнiсть розпаду єдиного економiчного простору й, отже, втрати всiма й кожним свого надбання. Щоб цього не вiдбулося, названа частина населення через iнститути демократiї пiдтримує рацiональне сполучення централiзованих i ринкових початкiв, сполучення, що гарантує взаємозв'язок iндивiдуального iнтересу iз загальнонацiональним.
3. Лоуренс Клейн. Глобалiзацiя: виклик нацiональним економiкам. - К., 2004
4. Луков В. О. Воспитание как ответ на вызовы глобализации. - М., 2006
5. Келле В. Ж. Процеси глобалiзацiї й динамiка культури. - К., 2003
|
