Глава держави і уряду ФРН

Глава держави i уряду ФРН . 2007 р. ПЛАН 1. 2 Федеральний президент Нiмеччини. 9 1. 3 Уряд мiсцевого рiвня. 11 2. 1 Парламент ФРН та його функцiї 14 2. 2 Вплив парламенту на формування уряду. 18 Роздiл 3. Парламентський контроль та полiтична вiдповiдальнiсть уряду. 19 3. 1 Парламентський контроль. 19 3. 2 Полiтична вiдповiдальнiсть уряду. 22 Висновок. 23 Список використаної лiтератури. 26 Вступ Одним iз важливих питань державотворення в Українi є питання ефективностi розподiлу повноважень у трикутнику «президент–парламент–уряд». Змiни до Конституцiї України, внесенi 8 грудня 2004 року, що набули чинностi 1 сiчня 2006 року, спрямованi на пiдсилення ролi законодавчої гiлки влади в цьому трикутнику. У контекстi цього iнформацiя про рiзнi моделi взаємовiдносин мiж законодавчою i виконавчою гiлками, їх ефективнiсть i життєздатнiсть є сьогоднi актуальною. Не вдаючись до аналiзу змiн до Основного Закону України, вiдзначимо, що досвiд держав iз парламентською формою правлiння, зокрема – у сферi правового регулювання взаємодiї законодавчої та виконавчої гiлок влади є надзвичайно цiнним. На ефективнiсть взаємодiї парламенту та уряду iстотний вплив справляє i ступiнь розвитку партiйної системи. Цiлком очевидно, що за умови полiтичної неструктурованостi суспiльства, представництва значної кiлькостi партiй у парламентi, умови для стабiльної пiдтримки уряду вiдсутнi взагалi, що суттєво впливає на ефективнiсть його взаємодiї з парламентом. При цьому дiя зазначеного чинника певною мiрою може бути компенсована закрiпленням за урядом важелiв впливу на парламент (наприклад – право розпуску парламенту). Саме з урахуванням цих застережень слiд розглядати ефективнiсть взаємодiї парламенту та уряду в державах iз парламентською формою правлiння. Один лише аналiз положень конституцiй та законодавства, без урахування полiтичної ситуацiї у тiй чи iншiй країнi дає неповну картину характеру стосункiв мiж законодавчою та виконавчою владою. Основна мета даної роботи полягає у дослiдженнi особливостей конституцiйного статусу глави держави та уряду ФРН. Поставлена мета обумовила необхiднiсть вирiшення ряду взаємопов’язаних завдань: · розглянути конституцiйний статус федерального канцлера та федерального президента Нiмеччини; · дослiдити конституцiйний статус парламенту ФРН; · вивчити особливостi парламентського контролю за дiяльнiстю уряду в Нiмеччинi. Курсова робота складається iз трьох роздiлiв, в яких послiдовно аналiзується поставлена проблема. 1. 1 Федеральний канцлер i уряд Федеральний канцлер – єдиний обираний член федерального уряду. Конституцiя надає йому право самостiйно вибирати мiнiстрiв як керiвникiв найважливiших полiтичних органiв влади. Крiм того, канцлер визначає число мiнiстерств i закрiплює за ними сфери вiдповiдальностi. Вiн володiє директивною компетенцiєю, яка дає канцлеру право наказувати основнi напрями урядової дiяльностi, яких слiд дотримуватися в обов'язковому порядку. Завдяки цим повноваженням федеральний канцлер володiє арсеналом керiвних засобiв, який можна порiвняти з владою президента в демократичнiй державi з президентською формою правлiння. Парламентська рада, що прийняла в 1949 р. Основний закон, узяла за зразок для поста федерального канцлера пост британського прем'єр-мiнiстра. Останнiй володiє такими ж владними повноваженнями, як i канцлер, проте насправдi у канцлера значно менше влади, нiж у прем'єр-мiнiстра. В рамках парламентської системи Великобританiї завжди править тiльки одна партiя, оскiльки британська мажоритарна виборча система створює сприятливi умови для найсильнiшої партiї. В бундестагу, як правило, жодна партiя не має абсолютної бiльшостi голосiв. Тому для обрання канцлера звичайно необхiдна коалiцiя, тобто союз рiзних партiй. Обранню канцлера передують детальнi консультацiї мiж партiями, якi бажають правити разом. В ходi них, зокрема, йдеться про те, як будуть розподiленi мiнiстерства мiж партiями, якi мiнiстерства слiд зберегти i якi створити наново. Найсильнiшiй партiї в рамках урядової коалiцiї надається право висунути кандидатуру федерального канцлера. Далi партiї домовляються про проекти, якi вони в найближчi роки мають намiр здiйснити. Результати коалiцiйних переговорiв знаходять своє вiддзеркалення в коалiцiйному договорi. Лише пiсля цього обирається федеральний канцлер. Переговори мiж правлячими партiями готують рiшення федерального уряду, партiї стежать також за їх виконанням. Якщо запаси полiтичних точок зiткнення вичерпуються до чергових виборiв до бундестага, стає актуальним звiльнення федерального канцлера з посади. Разом iз звiльненням дiючого канцлера з посади в результатi – конструктивного – вотуму недовiр'я необхiдно одночасно вибрати нового канцлера. Такий наступальний характер вотуму недовiр'я примушує представленi в бундестагу партiї формувати дiєздатну урядову бiльшiсть ще до скидання канцлера. Спроба повалити канцлера робилася двiчi, лише один раз, в 1982 р., вона вдалася: тодiшньому канцлеру Гельмуту Шмiдту (СДПГ) був винесений вотум недовiр'я, замiсть нього був вибраний Гельмут Коль (ХДС). Федеральний канцлер, проте, у будь-який час може поставити в бундестагу питання про довiр'я, щоб перевiрити, чи користується вiн ще беззастережною пiдтримкою правлячих партiй. Якщо вiн терпить поразку при голосуваннi з цього питання, тобто якщо частина урядової бiльшостi вiдвертається вiд канцлера, тодi рiшення про те, чи розпустити бундестаг i чи призначити новi парламентськi вибори, ухвалює федеральний президент. Федеральний президент може також призвати представленi в бундестагу партiї спробувати сформувати новий уряд. при голосуваннi, щоб таким чином повалити уряд (1972 р., 1982 р., 2005 р.). Такий шлях вибирався для того, щоб добитися дострокових нових виборiв до бундестага, якi iнакше – згiдно конституцiї – би були неможливi. Такий шлях можливий лише з схвалення федерального президента i не є безперечним. Ще в 1983 р. Федеральний конституцiйний суд пiдкреслив, що тут йдеться про сумнiвну, небажану в конституцiйному планi процедуру. В 2005 р. також було звернення у вищу судову iнстанцiю, проте конституцiйнi суддi вiдхилювали скаргу двох депутатiв з цього питання. Федеральний Уряд ФРН складається з Федерального канцлера i Федеральних мiнiстрiв. Вiн дiє на основi статтi 62 - 69 Конституцiї ФРН. Федеральний канцлер визначає основнi напрями полiтики. Склад уряду ФРН: · Ангела Меркель (Angela Merkel) (ХДС) — канцлер · Томас де Мезьер (Thomas de Maiziere) (ХДС) — мiнiстр по особливих справах i керiвник канцелярiї · Вольфганг Шойбле (Wolfgang Schauble) (ХДС) — мiнiстр внутрiшнiх справ · Бригiтi Ципрiс (Brigitte Zypries) (СДПГ) — мiнiстр юстицiї · Пєєр Штайнбрюк (Рееr Steinbruck) (СДПГ) — мiнiстр фiнансiв · Мiхаель Глос (Michael Glos) (ХСС) — мiнiстр економiки i технологiї · Хорст Зєєхофер (Horst Seehofer) (ХСС) — мiнiстр захисту споживачiв, продовольства i сiльського господарства · Урсула Шмiдт (Ursula Schmidt) (СДПГ) — мiнiстр охорони здоров'я · Вольфганг Тiфензєє (Wolfgang Tiefensee) (СДПГ) — мiнiстр транспорту, будiвництва, мiського розвитку i розвитку Схiдної Нiмеччини · Урсула фон дер Лайен (Ursula von der Leyen) (ХДС) — мiнiстр у справах сiм'ї, немолодих громадян, жiнок i молодi · Аннетте Шаван (Annette Schavan) (ХДС) — мiнiстр дослiджень i освiти · Зiгмар Габрiєль (Sigmar Gabriel) (СДПГ) — мiнiстр навколишнього середовища Таблиця 1 Статистичнi результати роботи Бундестагу 12, 13, 14 скликань 12 скликання, 13 скликання, 14 скликання, 1998 – 2002 рр. 243 248 253 Постiйнi комiтети 25 22 23 Слiдчi комiтети 3 2 1 Засiдання слiдчих комiтетiв 287 195 125 Робочi комiсiї 4 5 5 Засiдання робочих комiсiй 273 243 208 Законопроекти iнiцiйованi: 774 923 864 - Федеральним урядом 402 443 443 - Бундестагом 294 329 328 78 151 93 Прийнятi законопроекти 463 565 560 81,000 76,000 69,421 Головнi запити 98 156 101 1,346 2,071 1,813 Уснi запитання 4,241 3,537 3,229 Письмовi запитання 16,501 11,842 Дебати щодо актуальних питань 103 103 141 Положення полiтики уряду 35 46 60 Засiдання з питань, адресованих Федеральному уряду на щотижневих урядових засiданнях 44 41 61 Полiтичнi партiї ФРН, якi на сьогоднi представленi в бундестазi: · Лiва партiя · Вiльна демократична партiя Нiмеччини · Соцiал-демократична партiя Нiмеччини · Християнсько-демократичний союз В деяких землях представленi Республiканцi, Нiмецький народний союз, Нацiонал-демократична партiя Нiмеччини, ФАКТ i Союз пiвденношлезвiгських виборцiв. 1. 2 Федеральний президент Нiмеччини Федеральний президент Нiмеччини (нiм. Bundesprдsident ) — глава держави у ФРН. На пост президента ФРН може бути обраний громадянин ФРН, що володiє правом обрання в бундестаг i досяг вiку 40 рокiв. Його обирають Федеральнi збори — конституцiйний орган, скликаний спецiально для цiєї мети. В його склад входять депутати бундестага i таке ж число делегатiв, обираних земельними парламентами згiдно принципам пропорцiйностi. Федеральний президент обирається бiльшiстю голосiв строком на п'ять рокiв. Переобрання допускається один раз. порушеннi Конституцiї або закону. Таке звинувачення можуть висунути тiльки бундестаг або бундесрат. Пропозицiя може бути внесена 1/4 складу будь-якого з цих органiв, ухвалення рiшення вимагає бiльшостi в 2/3. Звинувачення вноситься у Федеральний конституцiйний суд, який i ухвалює остаточне рiшення. Таблиця 2 Федеральнi президенти з 1949 року № Прiзвище Партiя вiд до Вибори 1 Теодор Хойс СвДП 12 вересня 1959 1949/1954 2 ХДС 13 вересня 1959 30 червня 1969 3 Густав Хайнеманн СДПГ 30 червня 1974 1969 4 Вальтер Шєєль СвДП 1 липня 1974 30 червня 1979 1974 5 Карл Карстенс ХДС 1 липня 1979 30 червня 1984 1979 6 Рiхард фон Вайцзеккер ХДС 1 липня 1984 30 червня 1994 1984/1989 7 ХДС 1 липня 1994 30 червня 1999 1994 8 Йоханнес Рау СДПГ 30 червня 2004 1999 9 ХДС 1 липня 2004 2004 Резиденцiї федерального президента — замок Bellevue (Берлiн) i вiлла Hammerschmidt (Бонн). Замок Bellevue в даний момент знаходиться на реставрацiї, тому для представницької мети використовуються i iншi будiвлi. Перш за все, федеральний президент виконує представницькi функцiї — вiн представляє ФРН на мiжнароднiй аренi i акредитує дипломатичних представникiв. Крiм того, вiн володiє правом помилування ув'язнених. · пiдписання i оголошення федеральних законiв (при цьому вiн має право здiйснювати конституцiйний нагляд за законотворчою дiяльнiстю). · висунення кандидатури федерального канцлера на розгляд парламенту, затвердження федерального канцлера в посадi i звiльнення його з посади. · затвердження в посадi i звiльнення з посади федеральних мiнiстрiв за представленням федерального канцлера. · затвердження в посадi i звiльнення з посади федеральних суддiв, федеральних службовцiв, офiцерiв i унтер-офiцерiв. У вищеназваних випадках вiн є лише виконавцем рiшень, що приймаються iншими органами влади. 1. 3 Уряд мiсцевого рiвня Як ми вже зазначили, одинадцять з шiстнадцяти земель Федеративної Республiки знаходяться в Захiднiй Нiмеччинi, а п’ять - в колишнiй Схiднiй Нiмеччинi (НДР). У порiвняннi з слабо розвиненим мiсцевим урядом Великої Британiї та Францiї, землi Федеративної Республiки мають порiвняну автономiю та значну незалежну владу. Кожен штат має регiональний законодавчий орган (Landtag), який працює за таким же принципом, що i Бундестаг на федеральному рiвнi. Губернатор (мiнiстр-президент) кожної землi являється лiдером найбiльшої партiї (чи коалiцiї партiй) в законодавчiй асамблеї (Landtag), та формує уряд за майже таким же принципом, що й канцлер формує Бундестаг. Кожнi з шiстнадцяти земель проводять запланованi державнi вибори, якi проходять незалежно, кожнi чотири роки, та за звичай не спiвпадають з федеральними виборами, та можуть лише випадково спiвпасти з виборами в iншiй землi. Мiсцевий уряд Нiмеччини має значну владу та є вiдповiдальним за проведення бiльшої частини нацiональної полiтики. Важливою характеристикою федералiзму, що пересiкається, в Нiмеччинi є те, що та полiтика, яку розробляє Бундестаг, часто дуже послiдовно впроваджується урядами земель. Як вже було зазначено в цiй главi щодо апарату, тiльки 10% всiх службовцiв працюють на федеральному рiвнi, усi iншi працюють у мiсцевих урядах. Добрим зразком для демонстрацiї того, як працює федералiзм в Нiмеччинi, може бути наведення прикладу з промислової полiтики. Регiональний уряд є бiльш активним, нiж нацiональний щодо планування та дотримування економiчної полiтики, через що вони мають бiльшу автономiю в урегулюваннi промислової полiтики. Землi є складовими держави, якi мають право встановлювати свої власнi регiональнi моделi промислової полiтики (Ordnungspolitik). Вони також мають право вживати необхiдних засобiв так, як федеральний уряд не може цього робити на нацiональному рiвнi через те, що нацiональний уряд не має право на проведення централiзацiї економiки. Уряди земель отримали таке право завдяки регiональнiй автономiї, а не завдяки централiзованому економiчному плануванню. Бiльше того, через те, що рiзнi регiони мають рiзнi економiчнi потреби та промисловi об’єкти, така влада була визнана законною та необхiдною бiльшою частиною виборцiв. Уряди земель заохотили банки до надання прямого iнвестування та кредитiв для змiцнення промислового розвитку в землях. Вони також заохочували до спiвпрацi мiсцевi фiрми – багато з них у тiй самiй галузi - для того, щоб розпочати мiжнародну конкуренцiю. Проводячи це, вони уникнули порушення закону Картела (Cartel Law), який було прийнято у 1957 роцi, тому що така полiтика не перешкоджала мiсцевiй конкуренцiї. Також вони проводили велике iнвестування професiйної освiти для того, що люди отримали вмiння, необхiднi для виробництва високоякiсної продукцiї – основи економiки Нiмеччини. Органiзацiя бiзнесу та органiзацiя системи працевлаштування також мали прямий вплив на визначення курсу освiти та покращення вмiнь робiтникiв за допомогою професiйної системи освiти. Уряди земель покращили промислову адоптацiю по-перше через якiсне покращення системи цiєї адоптацiї, а не через встановлення жорсткого контролю. Загальна схема регiональної автономної економiчної полiтики в землях має важливий загальний знаменник, тобто, законне право втручань з боку регiональних урядiв. Проте, не всi землi дотримуються однакової економiчної полiтики. Існує багато моделей рiзноманiтних урядових втручань в економiчну полiтику та промислове регулювання в окремих регiонах. Регiональний уряд Нiмеччини також вiдрiзняється вiд подiбних установ в США за характером своєї полiтики. В США державна полiтика часто, обертається навколо певних iндивiдуальностей, чи питань вузького мiсцевого значення. Така вузькiсть iнтересiв виникає частково через фрагментарнiсть американської полiтичної партiйної системи, в якiй нацiональнi партiї мають дуже мало прямого доступу до питань мiсцевого значення. В Федеративнiй Республiцi полiтика штатiв обговорюється на такому полiтичному рiвнi, як рiвень нацiональних партiй. Такий паралелiзм не припускає, щоб нацiональна полiтика домiнувала над мiсцевою полiтикою, але це означає, що виборцi мають можливiсть побачити зв’язок мiж мiсцевими, регiональними та нацiональними питаннями, що сприяє як єдностi, так i рiзноманiтностi в полiтичнiй системi. Завдяки тому, що партiї займають певнi позицiї та встановлюють свої платформи для загальних та мiсцевих виборiв, виборцi мають можливiсть побачити рiзницю мiж партiями та зробити свiй вибiр, в залежностi вiд проблем, що були обговоренi, та вiд партiйних представникiв. Це не означає, що iндивiдуальнiсть не грає жодної ролi в регiональнiй полiтицi Нiмеччини. Насправдi характер партiйної системи федеральної республiки наголошує на представниках нацiональної полiтики, якi виконують свiй обов’язок та працюють на рiвнi мiсцевих та регiональних партiй та урядiв. Завдяки тому, що члени регiональних та мiсцевих партiй пов’язанi з партiями нацiонального рiвня, iснує деяка схожiсть мiж рiшеннями, якi приймаються на рiзних полiтичних рiвнях. Такий зв’язок в Федеративнiй Республiцi мiж нацiональною, регiональною та мiсцевою полiтикою може бути головною причиною того, що загальна кiлькiсть людей, якi приймають участь в виборах в Нiмеччинi, значно перевищує кiлькiсть виборцiв, якi приходять на такi ж вибори в США. Через вiдповiдностi, вiдносини якi перекривають одне iншого (Politikverflechtung), подiл федеральних установ на нацiональний та регiональний рiвень стає тяжким завданням. Так, мiста Бремен та Гамбург, що були членами Hanseatic League, яка спецiалiзувалася в мiжнароднiй торгiвлi, залишаються мiстами-штатами. Навiть сьогоднi вони мають мунiципальний уряд та уряд землi, робота яких доповнює одна одну. Уряд нещодавно об’єднаного мiста Берлiн тепер також вiдноситься до цiєї категорiї. Мiсцевий уряд ФРН, виходячи з традицiй таких мiсто-штатiв, має значно бiльше влади, нiж їх американськi колеги, i ця влада схожа на ту, яку мали мiсцевi уряди до об’єднання Нiмеччини у 1871 роцi. Роздiл 2. Конституцiйний статус Парламенту ФРН Парламент Федеративної Республiки Нiмеччини фактично складається з двох палат: нижньої – Бундестага i верхнього Бундесрата (формально в Нiмеччинi Бундесрат не розглядається як палата парламенту). Бундестаг складається з депутатiв, обираних на основi загальних, рiвних, прямих виборiв при таємному голосуваннi строком на 4 роки. Основний закон ФРН не мiстить докладних ухвал про виборчу систему. Вона встановлюється поточним законодавством. В даний час порядоквиборiв в бундестаг визначається Виборчим законом вiд 1 вересня 1975 р. з подальшими змiнами. Право обирати надається громадянам, що досягли 18 рокiв i проживаючим на територiї федерацiїне менше 3 мiсяцiв. Право бути вибраним мають особи, що досягли 18 рокiв i якi є не менше нiж 1 рiк громадянами ФРН i не позбавленi активноговиборчого права. При виборах депутатiв бундестага застосовується змiшана система - так звана „пропорцiйна яка персоналiзується”. Половина депутатiв бундестага (328) обирається у виборчих округах, по одному депутату вiд кожного округу. Інша половина обирається за так званими земельними списками партiй. незалежно один вiд одного. У виборчому окрузi вибраним вважається той кандидат, який отримав бiльше голосiв, нiж iншi, тобто застосовується мажоритарна система вiдносної бiльшостi. Решта 328 мiсць заповнюється кандидатами iз земельних спискiв партiй. За земельними списками iснує вимога отримати не менше 5% вiд числа всiх голосуючих по країнi. Вiдповiдно до Конституцiї i регламенту керує засiданнями бундестага вибраний їм на весь термiн повноважень голова. Вiн здiйснює розпорядливу дiяльнiсть в будiвлi бундестага, йому пiдлеглi служби цього органу, вiн володiє «полiцейською владою» в ньому. Існує також посада заступника голови бундестага. Окрiм цього, до посадовцiв вiдноситься секретар. Істотну роль в роботi бундестага грають його комiтети. Структурно всi комiтети пiдроздiляються на галузевi, особливi i слiдчi. Галузевi комiтети пiдроздiляються на обов'язковi (їх три: комiтети у справах Європейського союзу, закордонним справам i оборонi. Утворення цих комiтетiв передбачено в Основному законi) i факультативнi (їх число мiняється залежно вiд ситуацiї). В бундестазi створюються партiйнi фракцiї (фракцiя утворюється, якщо партiя має не менше 5%членiв бундестага). Їх керiвництво бере участь у формуваннi органiв бундестага. Голова палати, його заступник i представники фракцiй утворюють раду старiйшин. Вiн приймає порядок денний на основi одноголосностi, розподiляє депутатiв по комiсiях, вирiшує процедурнi питання. В компетенцiю бундестага входить розвиток законодавства, затвердження федерального бюджету, обрання Федерального канцлера i парламентський контроль за дiяльнiстю федерального уряду, ратифiкацiя мiжнародних договорiв, ухвалення рiшення про оголошення стану оборони i деякi iншi питання. Найважливiшу функцiю бундестага складає законотворчiсть. Законодавча iнiцiатива належить федеральному уряду, членам бундестага i бундесрату бюджету, але якщо вони передбачають збiльшення витрат або новi витрати, то такi поправки можуть прийматися лише з вiдома уряду. Парламент володiє i iншими повноваженнями, властивими законодавчому органу: ратифiкує мiжнароднi договори, оголошує стан оборони за умови загрози агресiї, формує деякi iншi органи держави. точки зору вiтчизняних юристiв, що парламент ФРН складається з двох палат, тодi бундесрат - це верхня палата парламенту. Бундесрат не є виборним органом. Вiн складається з членiв урядiв земель. Кожна земля має в своєму розпорядженнi не менше нiж три голоси; землi з населенням понад 2 млн. мають 4 голоси, землi з населенням понад 6 млн. - 5 голосiв, землi з населенням понад 7 млн. - 6 голосiв. мiнiстри уряду землi. Членство в бундесрате виключає можливiсть бути одночасно депутатомбундестага. Бундесрат не має певного термiну повноважень: це постiйний орган, який не може бути розпущено нiяким iншим органом. Склад бундесрата на практицi мiняється по частинах у зв'язку з результатами виборiв в ландтаги земель ФРН i формуванням нових урядiв. Вiдповiдно мiняється i його партiйний склад. В самому бундесратi партiйнихфракцiй не iснує, проте групи членiв бундесрата вiд земель, де при владi перебувають представники однiєї i тiєї ж партiї, блокуються мiж собою при голосуваннi. Голоси землi можуть подаватися тiльки погоджено. владою в будiвлi бундесрата. Вiн замiщає федеральногопрезидента. iнiцiативи, його участь в ухваленнi конституцiйних i федеральних законiв є обов'язковою. Бундесрат має право опротестовувати звичайнi закони, прийнятi бундестагом, що викликає повторне голосування в бундестазi. На вимогу бундесрата повинен бути скликаний погоджувальний комiтет. За певних умов бундесрат може стати єдиним законодавчим органом. Згiдно ст. 81 Основного закону на вимогу федерального уряду президент ФРН може оголосити стан законодавчої необхiдностi в двох випадках: 1) якщо бундестаг вiдхилює урядовий законопроект, хоча канцлер пов'язав з ним питанняпро довiр'я; 2) якщо при постановцi питання про довiр'я канцлер не отримав бiльшостi голосiв в бундестазi, а бундестаг вiдхилює законопроект, визнаний федеральним урядом невiдкладним. В цих випадках для ухвалення закону достатньо згоди тiльки бундесрата. На вiдмiну вiд бундестагабундесрат бере участь в здiйсненнi виконавської влади федерацiї. Згодi бундесрата потребують багато ухвал федерального уряду, видаваних на основi федеральнихзаконiв. Федеральний уряд згiдно ст. 53 Основного закону зобов'язаний тримати бундесрат в курсi поточних справ. Разом з федеральним урядом бундесрат бере участь у федеральному наглядi за землями. Згодi бундесрата потребують загальнi адмiнiстративнiрозпорядження федерального уряду, адресованi землям. За пропозицiєю федерального уряду бундесрат визначає порушення землями норм федерального права. Вiн дає згоду федеральному уряду на застосування союзного примушення вiдносно земель, якщо вони не виконують своїх конституцiйних обов'язкiв. З питань, що вiдносяться до ведення Європейського союзу, бундесрат може створити Європейську палату, рiшення якої прирiвнюються до рiшень бундесрата. 2. 2 Вплив парламенту на формування уряду Спосiб формування уряду безпосередньо залежить вiд форми правлiння, яка притаманна певнiй державi. У Нiмеччинi вiдразу ж пiсля виборiв Бундестагу починаються переговори щодо складу Федерального уряду. Федеральний президент зобов’язаний прислухатись до результатiв цих зустрiчей, оскiльки саме вiн має запропонувати кандидатуру на посаду Федерального канцлера. Для обрання на посаду кандидату необхiдно отримати бiльшiсть голосiв членiв Бундестагу. Пiсля цього вiдбувається формальне його призначення Федеральним президентом. Хоча юридично Бундестаг може не затвердити кандидатуру, запропоновану Президентом, але на практицi вiн цим правом не користується. Адже якщо особа, запропонована Федеральним президентом не пiдтримується Бундестагом, то протягом 14 днiв у нижнiй палатi має бути затверджена iнша кандидатура абсолютною бiльшiстю голосiв. Якщо ж протягом цього термiну обрання не вiдбулось, то проводиться новий тур голосування, пiсля якого обраним вважається кандидат, який набрав найбiльшу кiлькiсть голосiв. У тому випадку, якщо кандидатура набирає кiлькiсть голосiв, яка не є бiльшiстю нижньої палати парламенту, то Федеральний президент повинен протягом семи днiв або призначити його, або розпустити Бундестаг. Отже, у ФРН закрiплена можливiсть утворення уряду меншостi на основi презумпцiї довiри. Дiяльнiсть парламенту спланована дуже ефективно: оскiльки фракцiї вже вели переговори щодо складу уряду, то Канцлер, найчастiше вже в день свого обрання, пропонує Федеральному президенту кандидатури федеральних мiнiстрiв. На наступному пленарному засiданнi вiн виступає з урядовою заявою, яка вiдображає основнi положення програми нового уряду. Роздiл 3. Парламентський контроль та полiтична вiдповiдальнiсть уряду 3. 1 Парламентський контроль законiв у бiльшiй мiрi залежить вiд дiяльностi уряду. Саме тому передбаченi конституцiєю та iншими нормативно-правовими актами механiзми контролю парламенту за дiяльнiстю уряду визначають його реальну роль у системi гiлок влади в державi. Власне, вiд контрольних повноважень залежить ефективнiсть роботи як парламенту, так i уряду. Диспозицiя правової норми, що визначає контрольнi повноваження парламенту, передбачає значну диференцiацiю об’єктiв контролю та рiзний об’єм контрольних повноважень. До контрольних повноважень парламенту Нiмеччини можна вiднести: (1) право заслуховувати звiти та iнформацiю пiдконтрольних державних органiв та посадових осiб, давати їм оцiнку; (2) право надсилати запити та iнтерпеляцiї до глави уряду або окремих мiнiстрiв; (3) право приймати рекомендацiї щодо покращення роботи вiдповiдних державних органiв i посадових осiб; (4) право виражати згоду/незгоду щодо рiшень, якi входять до компетенцiї iншого державного органу; (5) робота постiйних, спецiальних i слiдчих комiсiй (комiтетiв) парламенту тощо. йому державних органiв або посадових осiб (наприклад, звiт уряду про виконання бюджету); (2) внесення на розгляд парламенту питання за iнiцiативою депутатiв або iнших суб’єктiв надiлених таких правом (розгляд питання про довiру уряду). Санкцiя, яка забезпечує реалiзацiю контрольних повноважень парламенту, – це право парламенту вiдправити у вiдставку пiдконтрольний йому державний орган або посадову особу. Спробуємо розглянути парламентський контроль як сукупнiсть чотирьох його окремих видiв: 1) Запити та запитання парламентарiїв певної проблеми, яка належить до їх компетенцiї. Мiж запитами та запитаннями є суттєва рiзниця. Адже запит – це звернення найчастiше групи депутатiв щодо значної полiтичної проблеми, питання внутрiшньої або зовнiшньої полiтики, яке включається до порядку денного парламенту (палати). Часто такий запит має назву iнтерпеляцiя (вiд лат. Interpellatio – переривання промови), хоча зрiдка iнтерпеляцiя тлумачиться лише як рiзновид запиту. Вiн попередньо розсилається парламентарiям i уряду, який призначає день вiдповiдi. та його змiсту, повiдомлення уряду про запит та дату надання вiдповiдi, власне вiдповiдь уряду, внесення додаткових запитань i проведення дебатiв, розгляд питання про схвалення або несхвалення дiяльностi уряду (останнє може мати наслiдком його вiдставку). 2) Перш за все, необхiдно вiдзначити такий механiзм парламентського контролю, як парламентськi розслiдування. Дiяльнiсть спецiальних парламентських комiсiй або комiтетiв є притаманною усiм парламентам незалежно вiд форми правлiння у державi. Як правило, вони надiленi значним обсягом повноважень (правом вимагати iнформацiю вiд будь-яких державних органiв та посадових осiб, викликати рiзноманiтних осiб для надання пояснень тощо). Зокрема, в Нiмеччинi слiдчi комiсiї створюються на вимогу 60 парламентарiїв, за вiдповiдним обґрунтуванням та рiшенням парламенту. Утворенi комiсiї мають значний обсяг повноважень щодо розслiдування певного питання, а пiсля завершення своєї роботи зобов’язанi надати звiт. Однак слiд згадати, що i постiйнi парламентськi комiтети мають певний обсяг повноважень контролю за дiяльнiстю уряду щодо питань, вiднесених до їх компетенцiї. В Нiмеччинi постiйнi комiтети та пiдкомiтети мають право викликати на засiдання парламенту мiнiстрiв та їх заступникiв iз звiтами, а через них – рiзних державних службовцiв i запитувати у них iнформацiю вiдповiдно до сфери їх компетенцiї. Окремi обмеження щодо iнформацiї, яку можна отримати, стосуються нацiональної оборони та зовнiшньої полiтики. Парламентський контроль може також реалiзовуватися через проведення слухань (парламентських або комiтетських), якi можуть проводитись регулярно (наприклад, в Нiмеччинi проводяться регулярно два рази протягом кожної парламентської сесiї) або залежно вiд виникнення такої необхiдностi. Описанi вище рiзновиди парламентського контролю є такими, що використовуються за бажанням парламенту. Однак є певнi форми контролю, якi мають обов’язковий характер i не залежать вiд волi парламентарiїв або складу уряду. Зокрема, це звiт уряду про виконання бюджету. 3. 2 Полiтична вiдповiдальнiсть уряду Вiдповiдальнiсть уряду з точки зору науки конституцiйного права можна подiлити на полiтичну (перед главою держави та парламентом) та юридичну (за вчиненi правопорушення). Якщо юридична вiдповiдальнiсть має мiсце в державах iз будь-якою формою правлiння, то полiтична вiдповiдальнiсть є характеристикою парламентських та змiшаних моделей. який пропонує розумiти вiдповiдальнiсть не як форму контролю, а як наслiдок. формується шляхом непрямих виборiв. Парламентська вiдповiдальнiсть уряду реалiзується шляхом вираження йому вотуму недовiри або вiдмови у довiрi. Вотум недовiри є механiзмом, що використовується членами парламенту для змiни складу уряду, який втратив пiдтримку бiльшостi. Як правило, законодавством передбачено, що внести на розгляд парламенту питання про вотум недовiри уряду може лише певна (доволi значна) група депутатiв. Для того, щоб не допустити зловживань цим правом, часто закрiплюються рiзноманiтнi додатковi обмеження. Наприклад, висловлення недовiри уряду пов’язується з можливiстю розпуску парламенту. Незважаючи на те, що такий механiзм притаманний бiльшостi країн iз парламентською формою правлiння, є i винятки. Для того, щоб запобiгти неможливостi формування нового уряду пiсля винесення вотуму недовiри попередньому, використовується спецiальний конституцiйно-правовий механiзм конструктивного вотуму. Класичним прикладом країни, яка його використовує, є Нiмеччина. Висновок партiйним лiдером (чи лiдером коалiцiї партiй) є дуже важливим фактором для успiшної роботи уряду. Уряд формується пiсля нацiональних виборiв, чи у випадку, якщо канцлер покидає своє мiсце в перiод мiж виборами, пiсля того, як бiльшiсть членiв Бундестагу назначили канцлера шляхом поiменного голосування. Новий лiдер консультується з iншою партiєю та представниками коалiцiї щодо формування Кабiнету Мiнiстрiв. Цi партiйнi лiдери мають значний вплив при визначеннi кандидатiв на пости мiнiстрiв. Пiд час формування уряду, партiйнi лiдери визначають, навiть ще до виборiв канцлера, хто з членiв їх партiй отримає пост мiнiстра. Переговори щодо того, хто отримає крiсло мiнiстра, часто стають дуже жвавими, тому вибiр кандидатiв на це мiсто робиться виходячи не тiльки з полiтичних поглядiв, а й враховуючи власнi прiорiтети. Коли Кабiнет Мiнiстрiв вже сформований, канцлер має достатньо сили завдяки владi, наданiй позицiєю федерального канцлера (Bundeskanzleramt). Канцлер є першим серед всiх рiвних мiж собою мiнiстерств, що надає йому право наглядати за роботою його/її уряду, а також розв’язувати конфлiкти мiж мiнiстерствами. Канцлер володiє багатьма рiзноманiтними правами в рiзних сферах дiяльностi. За допомогою своїх пiдлеглих та професiйних службовцiв, канцлер наглядає за роботою та встановлює полiтику iнших вiддiлiв уряду, таких як мiнiстерство економiки та фiнансiв, мiнiстерство внутрiшнiх справ, мiнiстерство працi, мiнiстерство зовнiшних справ, а також iнших впливових вiддiлiв. Канцлер набирає професiйний урядовий склад, головним чином з членiв домiнуючої партiї чи з коалiцiї. Партiйна система Нiммечини та її парламентська законодавча система передбачають довгострокову роботу до того часу, коли моде вiдбутися пiдвищення. Таким чином, представники партiй часто мають досвiд в рiзних сферах дiяльностi, i партiя, що домiнує, чи апарат канцлера можуть залучати їх до роботи, коли з’являться вакантнi мiсця, замiсть того щоб знаходити працiвникiв для цих постiв в урядi ззовнi ( як це робиться у США). Канцлер надає перевагу кандидатам з великим досвiдом роботи як в урядi, так i в партiї, яка стоїть у влади. Можливо, найбiльш впливовим джерелом влади канцлера є те, що передбачається Конституцiєю як конструктивний вотум недовiри, про що йшла мова ранiше в цей главi. Для того, щоб уникнути помилок в правлiннi Кабiнета Мiнiстрiв Веймарської республiки, було встановлено закон, знайомий багатьом iншим парламентським системам, за яким Прем’єр-Мiнiстра знiмають шляхом винесення вотуму недовiри. В бiльшостi парламентських систем, якщо Прем’єр-Мiнiстру висловлюють недовiру шляхом такого вотуму, то вiн повинен залишити своє мiсце чи вимагати нового голосування. В Федеративнiй Республiцi, такий вотум має бути “конструктивним” у тому сенсi, що канцлер може бути звiльнений тiльки тодi, коли Бундестаг, одночасно з голосуванням, обирає нового канцлера (зазвичай з протилежної партiї). Такий конституцiйний пункт пiдсилює владу канцлера щонайменше вдвiчi. По-перше, це означає, що канцлер може з бiльшою легкiстю розв’язувати конфлiкти мiж представниками уряду, i це не буде загрожувати посту канцлера. По-друге, це змушує оппозицiю представляти конкретнi та обгрунтованi альтернативнi пропозицiї уряду, та запобiгає проведенню їх опозицiйної полiтики без визначеної мети, заради її самої. Як голова країни, Президент Нiмеччини має слабкiшi позицiї у порiвняннi з канцлером. Президенти Нiмеччини стоять над полiтичною боротьбою, що означає, що вони грають бiльше церемонiальну роль, анiж активну полiтичну. Ця рiзниця у виконавчiй владi Федеративної Республiки може бути порiвняна з поєднаною роллю голови країни та головою уряду в США. Президент США виконує обидвi ролi, наслiдки чого не були завжди позитивними для країни. Як Лiндон Джонсон, так i Рiчард Нiксон ховалися за роллю голови країни, говорячи, що будь-яка критика щодо їх урядової полiтики є непатрiотичною. Президент Нiммеччини має наступнi обов’язки: Як голова уряду, Президент представляє Нiммеччину на мiжнародному рiвнi, вiн заключає договори з iншими країнами та отримує мандати вiд iноземних послiв та довiрених осiб. Вiн/вона формально призначає та звiльняє федеральних цивiльних службовцiв, федеральних суддiв та офiцерiв Федеральних збройних сил. Вiн також має право президентського помилування. Вiн/вона приймає участь у виконавчому процесi при опублiкуваннi законiв, при розпуску Бундестагу та формальному висуваннi, призначеннi та звiльненнi федерального канцлеру та мiнiстрiв. Полiтична система Нiмеччини видiляє президентовi неактивну роль, часто церемонiального характеру, з владою, яка впливає головним чином на моральну сторону уряду, а не на полiтичнi сили. Виключенням є виникнення парламентської кризи, коли жоден з висунутих кандидатiв не може отримати бiльшостi голосiв членiв Бундестагу. У такому випадку Президент має право вирiшити, чи країною повинна керувати найменша частина адмiнiстрацiї пiд управлiнням канцлера, якого має обрати бiльшiсть депутатiв, чи необхiдно призначити новi вибори. Список використаної лiтератури 1. Алебастрова И. А. Конституционное право зарубежных стран: Учебное пособие. – М.: Юриспруденция, 2000. – 304 с. 2. Євгеньєва А. М. Нiмецьке “серце демократiї” // Часопис ПАРЛАМЕНТ. - №1-2/2002. – www.parlament.org.ua. 3. Иностранное конституционное право / Под редакцией проф. В, В. Маклакова. – М.: Юристь, 2004. – 512 с. 4. Институты конституционного права иностранных государств//отв. ред. докт. юрид. наук Д. А. Ковачев. – М.: «Городец-издат», 2005. – 496 с 5. Конституции государств Европы: В 3 т.// под общей редакцией и со вступительной статьей директора Института законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве Российской Федерации Л. А. Окунькова. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – 824 с. 6. Конституционное право зарубежных стран: в 4 т. Тома 1-2. Часть общая: учебник/ отв. ред. проф. Б. А. Страшун – 3-е изд., обновл. и дораб. – М.: Издательство БЕК, 2000. – 784 с. 7. Конституционное право. Энциклопедический словарь. Ответственный редактор и руководитель авторского коллектива – доктор юрид. наук., проф С. А. Авакьян. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – 688 с. 8. Конституцiйне право зарубiжних країн: навч. посiбник / В. О. Рiяка та iн. – К.: Юрiнком iнтер, 2002. – 512 с. 9. Мишин А. А. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. – М.: Белые Альвы, 2006. – 400 с. 10. Нижник Н., Дуда А. Конституцiйно-правова основа дiяльностi та повноважень Уряду України // Вiсник Української Академiї державного управлiння при Президентовi України. – 2006. – №1. – ст. 60 – 65. 12. Плахотнюк Н. Г. Контроль як провiдна функцiя парламенту // Парламентаризм в Українi: теорiя i практика. Матерiали мiжнародної науково-практичної конференцiї. – ст. 443 - 445. 14. Пронкин С. В., Петрунина О. Е. Государственное управление зарубежных стран. – М.: Аспект Пресс, 2001. – 416 с. 15. Ребкало В. А., Шкляр Л. Э. Полiтичнi iнститути в процесi реформування системи влади. – К.: Мiленiум, 2003. – 172 с. 16. Шаповал В. М. Державний лад країн свiту – К.: Український Центр Правничих Студiй, 1999. – 320 с. 17. Шаповал В. М. Конституцiйне право зарубiжних країн. – К.: АртЕк, Вища шк., 2002. – 264 с.