Арабо-ізраїльська війна 1973 року

Арабо-iзраїльська вiйна 1973 року Київський нацiональний унiверситет iменi Тараса Шевченка Інститут мiжнародних вiдносин Кафедра мiжнародних вiдносин та зовнiшньої полiтики Курсова робота на тему: „Арабо-iзраїльська вiйна 1973 року” студент 2 ак. групи ІІІ курсу вiддiлення Мiжнароднi вiдносини Боднарь Василь Науковий керiвник: проф Київ-2005 План: Вступ............................................................................................................. ст. 3-4 §1. Близькосхiдний регiон пiсля „Шестиденної ” вiйни................................ 6-8 §2. Сирiйський фронт..................................................................................... 14-16 §3. Протистояння вiйськово-морських сил воюючих сторiн..................... 16-19 Роздiл ІІІ. Вплив вiйни 1973р. на мiжнароднi вiдносини........................... 20-23 Роздiл ІV. Наслiдки та значення вiйни 1973 року....................................... 24-28 Висновки......................................................................................................... 29-30 Список використаних джерел....................................................................... 31-32 Вступ через що ми насправдi воюємо, то неможливо було б вести жодної вiйни Практично будь-яка вiйна, за дуже невеликим винятком, спричинена безглуздими та безвiдповiдальними дiями державних дiячiв та втратою контролю з боку суспiльства за державними структурами. Зокрема видатний полiтичний дiяч Томас Манн стверджував, що вiйна – це втеча вiд проблем мирного часу. Ілюзiя можливостi вирiшення будь-яких проблем силовими методами призводить до того, що цi проблеми лише збiльшуються. Бiльше того, наслiдком вiйни є деградацiя суспiльства. Якщо вiйна виграна певною країною, то в суспiльствi обов’язково зростає ейфорiя вiд перемоги, виникає бажання ще й ще раз довести власну силу. Якщо ж вiйна програна, то в суспiльствi спостерiгається смуток та регресiя. Солдати армiї країни, що програла у вiйнi бажають помсти, що є дуже сприятливим для екстремiзму. Актуальнiсть теми: держави Ізраїль, на Близькому Сходi не припиняється конфлiкт, який щороку забирає багато життiв. Неврегульованiсть даної конфлiктної ситуацiї несприятливо впливає на розвиток перш за все країн даного регiону та є негативним моментом для стабiлiзацiї мiжнародної системи. Слiд сказати, що арабо-iзраїльський конфлiкт отримав розвиток i в сучаснiй системi мiжнародних вiдносин. В жовтнi 1973 року на Близькому Сходi почалася нова, четверта вiйна – “ Вiйна Судного дня “. Ця вiйна вiдрiзнялася вiд попереднiх локальних вiйн перш за все своєю масштабнiстю – крiм Єгипту та Сирiї в складi арабської коалiцiї проти Ізраїля воювали вiйська Іорданiї, Іраку, Кувейту, Тунiсу[11,C. 56]. Окрiм цього був ще один момент, що привертає до себе увагу. Двi найпотужнiшi в економiчному та вiйськовому планi держави свiту на той час СРСР та США опосередковано також приймали участь у конфлiктi. І взагалi, поглянувши на чисельнiсть iзраїльської та арабських армiй напередоднi вiйни та на iншi чинники, зокрема економiчнi затрати на вiйну, можна з впевненiстю стверджувати, що саме вiйна 1973 року була найзапеклiшою з помiж усiх арабо – iзраїльських вiйн та мала найважливiшi наслiдки для розвитку Близькосхiдного регiону. Об’єкт дослiдження: еволюцiя Близькосхiдного конфлiкту та мiжнароднi вiдносини перiоду вiйни 1973 року. Предмет дослiдження: Серед видатних науковцiв, якi дослiджували цю тему - В. Лаквер – директор Лондонського iнституту сучасної iсторiї, голова дослiдницької ради в Центрi стратегiчних i мiжнародних дослiджень у Вашингтонi, редактор "Журналу сучасної iсторiї"; Е. М. Примаков, Медведко Л.І., Алов О. Незважаючи на те, що тема близькосхiдного конфлiкту 1973 року одержала досить широкий розвиток у вiтчизнянiй i закордоннiй iсторiографiї, бiльша частина робiт з даної теми присвячена окремим аспектам кризи. року, нотами вiддiлу США МЗС СРСР у посольство США в Москвi за 1973 рiк, нотами посольств третiх країн у посольства СРСР у США. З жалем доводиться визнати, що наданi матерiали не змогли повнiстю прояснити радянську полiтику. Це пояснюється, зокрема, тим, що дотепер не минув строк таємностi в бiльшої частини документiв по близькосхiднiй полiтицi СРСР на початку 70-х рокiв. У своїй роботi буду намагатися використовувати методи аналiзу, порiвняння; зробити акцент на нових фактах вiйни 1973 року та зробити принципово новий внесок в дослiдження цього питання. Мета: дослiдження передумов, ходу та наслiдкiв арабо-iзраїльської вiйни 1973 року. · визначити справжнi причини вiйни 1973 року; · проаналiзувати вплив вiйни на мiжнароднi вiдносини того часу та на функцiонування усiєї системи мiжнародних вiдносин; · проаналiзувати наслiдки та значення вiйни для країн регiону та учасникiв конфлiкту. Роздiл І. Передумови вiйни 1973 року Слiд сказати, що вiйна 1973 року стала логiчним продовженням минулого арабо-iзраїльського вiйськового конфлiкту 1967 року[12,C. 103]. Вiйна, що вiдома пiд назвою “ шестиденна “ дуже дорого коштувала арабам. Фактично, вони втратили Старий Ієрусалим, Сiнайський пiвострiв, сектор Газа, захiдний берег рiчки Іордан та Голанськi висоти. Слiд наголосити, що у вiйнi 1967 року вiйськовi успiхи Ізраїля були настiльки вражаючими, що здавалися просто нереальними. Зокрема, вiйськовий кореспондент iзраїльської армiї Шабтай Тевет писав тодi : “ Нiхто не знав, що робити з цiєю перемогою, нiхто не був готовий до таких наслiдкiв, нiхто навiть не уявляв собi, що робити далi “ [4]. Мiж тим вiдповiдь на питання “ що робити ?” була очевидною. Слiд було готуватися до наступної, вирiшальної битви. Арабський свiт жадав реваншу, серед суспiльства арабських країн все бiльше поширювалися антиiзраiльськi настрої. Проте Ізраїль не хотiв давати арабам жодного шансу. Є очевидним, що обидвi сторони вичiкували зручного моменту, в той же час накопичуючи сили, обмежуючись диверсiями один проти одного. В гонцi озброєння на Близькому Сходi нiхто не хотiв поступатися. До Ізраїля iз Сполучених Штатiв почала поступати найсучаснiша вiйськова технiка та зброя. Все застарiле обладнання пiддавалося модернiзацiї. Наприклад, iзраїльським технiкам вдалося вдосконалити радянськi танки Т-55, якi вони захопили пiд час “ шестиденної вiйни “ . Що стосується Єгипту та Сирiї, то слiд зауважити, що цi країни завдяки спiвробiтництву з Радянським Союзом не лише вiдновили втрати 1967 року, а i збiльшили бойову мiць своїх збройних сил. В результатi i тi i iншi зустрiли жовтень 1973 року цiлком озброєнi та готовi до вiйни. Армiя Ізраїля пiсля проведення мобiлiзацiї змогла поставити пiд рушницю 415 тисяч чоловiк, що мали в озброєннi 1850 танкiв , 690 лiтакiв, 84 гелiкоптера та 47 бойових кораблiв. Ізраїль в разi початку вiйни планував вести стратегiчну оборону, вiдбиваючи удари арабських вiйськ iз заздалегiдь пiдготовлених оборонних рубежiв, а в разi їхнього прориву контратакувати противника та розгромити його. Але про це в наступних роздiлах. Повертаючись до передумов вiйни 1973 року слiд зазначити, що пiсля вiйни 1967 року правлячi кола Ізраїля намагалися закрiпити окупацiю арабських земель, що були захопленi, перш за все спираючись на полiтичну та вiйськово-економiчну допомогу США та iнших союзних держав. Головним засобом досягнення цiєї мети було безперервне накопичення вiйськової мiцi. На устаткування збройних сил Ізраїля зi Сполучених Штатiв поступала нова вiйськова технiка та зброя. В планi iзраїльського командування за сприятливої обстановки передбачався наступ на Каїр та Дамаск. Що ж до Єгипту та Сирiї, то до звiльнення захоплених Ізраїлем земель вони почали готуватися одразу пiсля вiйни 1967 року. Тут слiд, звичайно, нагадати, що пiсля тiєї вiйни iзраїльськими вiйськами було окуповано 70 тис. квадратних кiлометрiв з населенням бiльш нiж 1 млн. чоловiк. Таким чином Ізраїль на той час збiльшив власну територiю в чотири рази i не збирався залишати анексованi землi арабських держав. Мiнiстр iноземних справ Ізраїля І. Ебан заявляв, що навiть в разi якщо 121 держава ООН ( на той час ) буде вимагати виводу iзраїльських вiйськ, вони не рушать з мiсця. Такою ж була i позицiя прем’єр - мiнiстра Л. Ешкола, який 15 червня 1967 року стверджував, що Ізраїль нiколи не погодиться на попереднi кордони i буде вимагати встановлення нових кордонiв. Звiсно не останню роль в такiй позицiї Ізраїля вiдiгравала i позицiя такої держави як США, яка всiляко пiдтримувала їхнi прагнення. дiяльностi такої органiзацiї як ООН. І вже 16 червня на засiданнi кабiнету мiнiстрiв Ізраїля було прийняте рiшення про створення комiтету з планування розвитку “ нових територiй “ та були погодженi першi три мiста майбутнiх iзраїльських поселень : Банiас – 70 км вiд Дамаска ( Сирiя ) , Гуш-Етцiон – бiля Хеврону ( Іорданiя ) та Бейчi- ха- Арава – на рiвнинi Ієрихону ( Іорданiя ). Згодом масштаби будiвництва вiйськових поселень на Синаї, Захiдному березi рiки Іордан та на Голанських висотах почали швидко зростати. Як наслiдок таких дiй , 350 тисяч арабiв були змушенi залишити свою батькiвщину[10,C. 35]. арабами та християнами. Ми можемо жити разом в єдиному домi, проте нiхто з нас не може захопити весь дiм та вигнати з нього iнших”. §2. Вiйськова та полiтична ситуацiя напередоднi вiйни. Араби сформували наймiцнiшу коалiцiю , яка будь - коли створювалася арабами. Лише єгипетська армiя до початку вiйни мала в своєму складi 833 тисячi чоловiк , 2400 танкiв , 590 лiтакiв, 190 гелiкоптерiв, 122 бойових кораблiв та катерiв. А ще були сирiйцi, армiя котрих нараховувала 332 тисячi чоловiк, 1350 танкiв, 321 бойових лiтакiв, 36 гелiкоптерiв та 21 корабель. Окрiм цього на сирiйському фронтi дiяли вiйська iнших арабських держав. Ірак надав 3-тю танкову дивiзiю посиленого складу ( 20 тисяч чоловiк, 300 танкiв, 300 БТР ), а також 73 лiтака. Іорданiя та Саудiвська Аравiя надали кожна по бронетанковiй бригадi, Мароко - механiзовану бригаду , а Органiзацiя визволення Палестини видiлила 2 бригади спецiального призначення. Ізраїль мав вести вiйну на 2 фронти. З пiвночi сирiйцi планували захопити Голанськi висоти та вийти на позицiї бiля рiчки Іордан. Бiльш масштабнi завдання ставили перед собою єгиптяни – форсувати Суецький канал, прорвати оборону противника, захопити Сiнайський пiвострiв та, можливо, сектор Газа[14,C. 47]. І, дiйсно, якщо пiдрахувати сили супротивникiв, то перевага була аж нiяк не на користь Ізраїля, а на користь саме арабських держав. Їх збройнi сили переважали iзраїльськi за чисельнiстю особового складу та кораблiв майже в 3 рази. Додатковою перевагою арабiв була раптовiсть, адже пiдготовка до вiйни проходила таємно i дата удару не була вiдома майже до початку вiйськових дiй. Рiшення про початок операцiї керiвництво Єгипту та Сирi Анвар Садат та Хафез Асад прийняли влiтку 1973 року, а остаточна дата була визначена ними в тайнi лише 4 жовтня. Взагалi-то в 1973 роцi араби вперше зумiли спланувати та провести операцiю такого рiвня. Тобто, готуючись до наступу, сирiйське та єгипетське командування розраховувало на раптовiсть першого удару та на неготовнiсть до нього самого Ізраїля. Проте, розглядаючи передумови вiйни 1973 року, треба сказати про важливiсть ролi СРСР та США в цьому процесi. В 1972 роцi Єгипет вiв складну гру мiж iнтересами свого давнього союзника СРСР та США. Садат дуже прагнув домовитися з американцями, проте в Вашингтонi нiяк не могли зрозумiти як примирити iнтереси їх давнього союзника Ізраїля з iнтересами Єгипту. Ізраїльтяни не хотiли йти на поступки навiть заради того, щоб американцi змогли нарештi вiдiрвати ключову країну арабського свiту вiд союзу з Радянським Союзом. В той же час в Москвi також чудово розумiли те, що Садат починає поглядати в бiк США. В СРСР вважали, що зможуть натиснути на Садата, в разi, якщо перекриють йому канали оснащення зброєю. Дiйсно, без радянської зброї Єгипет повинен був би розпрощатися з iдеєю коли-небудь завдати поразки Ізраїлю та повернути Синайський пiвострiв. В квiтнi 1972 року СРСР вiдмовився поставити Єгипту наступальну зброю. Пiсля цього Садат вислав з країни радянських радникiв[9,C. 87]. Проте пiсля цього впевненiсть iзраїльтян в слабкостi Єгипту лише збiльшилася. Дiйсно, термiн “ вислання радникiв “, автором якого був радник президента США Нiксона з питань нацiональної безпеки Генрi Кiссiнджер, було прийнято в офiцiйнiй iсторiографiї, проте виникають деякi сумнiви стосовно цього термiну. Влiтку 1972 року Єгипет залишили тисячi радянських вiйськових спецiалiстiв. Але вони належали, в основному до регулярних частин, що прибули в рамках операцiї “ Кавказ “. А оскiльки було проголошено про припинення вогню, необхiднiсть в присутностi цих частин зникла. Оскiльки Радянський Союз нiколи не визнавав, що вiдправляв до Єгипту регулярнi частини, а США намагалися не афiшувати присутнiсть радянських вiйськ на Близькому Сходi, то обидвi сторони вважали за потрiбне назвати вивiд регулярних вiйськ “ вiд’їздом радникiв “. Але вiйськових радникiв в Єгиптi залишилося стiльки, що евакуацiя членiв їх сiмей на початку жовтня 1973 року була основним свiдченням невiдворотностi вiйни. Досi невiдомо чи було так зване “ вигнання “ 1972 року маневром, що був узгоджений мiж Москвою та Каїром, але в будь-якому випадку Ізраїль виявився неготовим до цього, а єгипетське приготування до вiйни мiж iншим продовжувалося повним ходом. Проте, треба визнати й ще раз наголосити, що без радянської зброї Єгипет був слабким, а такий Єгипет звiсно не мiг розраховувати на поступки з боку Ізраїля та США. В будь-якому випадку Синайський пiвострiв йому нiхто не збирався повертати. В цiй ситуацiї Садат зробив дуже важливий та, на мiй погляд, вiрний крок. Вiн знову звернувся до СРСР за пiдтримкою. Радянський Союз схвально зустрiв таке прагнення Єгипту i новiтня радянська зброя знову стала доступною для єгипетської армiї. Але також потрiбно розглянути внутрiшньополiтичну ситуацiю в Ізраїлi напередоднi 1973 року. Дуже цiкава особистiсть, дипломат, мiнiстр закордонних справ ( в 1966- 1974 рр. ) Абба Евен був витiснений на заднiй план Голдою Меїр, Іцхаком Рабiном та Моше Даяном. Потрiбно сказати, що призначення І. Рабiна на посаду посла у Вашингтонi в 1968 роцi зробило його в очах Г. Меїр настiльки вагомою фiгурою, що мiнiстр закордонних справ А. Евен, який формально займав вищу посаду, фактично втратив вплив на розвиток американо-iзраїльських вiдносин. Голда Меїр виховувалася в Сполучених Штатах i сама колись займала посаду мiнiстра iноземних справ. Саме тому вона була переконана, що розбереться у вiдносинах зi США краще, нiж А. Евен, котрий виховувався на англiйських традицiях. В цей час Моше Даян, спираючись на свiй авторитет вiйськовокомандувача, зробив мiнiстерство закордонних справ фактично залежною вiд нього структурою. Можна лише додати, що улюбленим виразом Даяна був : “ У Ізраїля немає зовнiшньої полiтики, а лише полiтика оборони “. А. Евен в той же час думав про вiдставку, але не спромiгся на такий крок. Можливо, було б краще, якщо б вiн все ж зробив це i публiчно розповiв про причини свого рiшення. Можливо, що Вiйну Судного дня можна було б уникнути, якщо б уряд Г. Меїр- Даяна не був би настiльки впевнений в остаточнiй перемозi Ізраїля у вiйнi 1967 р. Мiнiстр оборони, який також був вiйськовим губернатором зайнятих територiй Захiдного берегу, Синайського пiвострова та сектора Газа, не придiлив значної уваги нi мирнiй iнiцiативi Єгипту ( 1970р. ), нi його приготуванням до вiйни. При цьому, що є дуже важливим, Даян мав широку пiдтримку як в урядi, так i серед вiйськових. Подiбне халатне вiдношення до Єгипту з боку Ізраїля ще бiльше змiцнилося, коли 18 липня 1972 року А. Садат повiдомив про вигнання з країни радянських радникiв. Звiсно, цей крок був розцiнений в Ізраїлi як послаблення вiйськової мiцi Єгипту. Проте, в той перiод розрив Садата з СРСР був бiльше полiтичним маневром нiж дiйсно рiшучим кроком в полiтицi Єгипту. 6 жовтня 1973 р. Араби нанесли свiй удар. Розумiючи, що спроба повного знищення Ізраїлю неможлива, керiвництво Єгипту й Сирiї ставило перед собою обмеженi цiлi: на єгипетському фронтi - форсувати Суецький канал й опанувати рубежем перевалiв Митла - Гиди - Мелес на глибину 25-30 км, а на сiрiйському фронтi звiльнити Голанськi висоти й вийти до рiки Йордан. Ізраїль виявився неготовим до раптового початку вiйни. В Тель-Авiвi до останнього моменту не мали жодних свiдчень та доказiв про плани арабських країн. Активнiсть єгиптян на кордонi розцiнювалася iзраїльтянами як блефування. І все це через те, що дуже вже свiжою була пам’ять про блискучi перемоги iзраїльської армiї та недiєздатностi арабських вiйськ. І лише вранцi 6 жовтня, в день Йом-Кiпур ( священний день для iзраїльтян ), iзраїльська розвiдка отримала докази, що Єгипет та Сирiя збираються напасти о 18 годинi цього ж дня. Засiдання iзраїльського уряду почалося опiвднi, а вже через 2 години о 14, на чотири години ранiше строку єгипетська авiацiя нанесла свiй перший удар по позицiям на лiнiї “ Бар-Лева“, що була збудована вздовж Суецького каналу. §1. Єгипетський фронт. 6 жовтня в 14. 05 єгипетська артилерiя почала iнтенсивний обстрiл iзраїльських позицiй. Одночасно авiацiя нанесла удари по "лiнiї Бара-Лева" i цiлям у глибинi Синайського пiвострова. У цей час iзраїльтяни перебували в станi часткової бойової готовностi, тому що за наявними в них вiдомостями, араби повиннi були атакувати тiльки в 18. 00. В першi години вiйни Ізраїль пережив справжнiй шок. Арабськi вiйська все ж таки зумiли це зробити. Ізраїльтяни вперше в своїй iсторiї змушенi були змагатися проти вмiлого та дуже добре органiзованого противника без звичної переваги в технiцi та переваги в повiтрi. За першi 2 доби вiйськових дiй втрати iзраїльтян лише вбитими склали 500 осiб. Для цiєї країни це була дуже велика кiлькiсть. Дiйсно, першi 24 години були найважчим перiодом для Ізраїля. Єгипет володiв однiєю з найбiльших в свiтi армiй, яка до того ж була добре пiдготовлена, в той час як Ізраїль спирався в основному на резервiстiв, бiльшiсть з яких знаходилась в синагогах в день Судного дня. районi 3-й армiї - до 8 жовтня. По наведених мостах переправилося близько 500 танкiв. У результатi лiнiя Бара-Лева, на яку iзраїльтяни покладали великi надiї, була захоплена єгипетськими вiйськами, хоча на окремих дiлянках опiр не припинявся. З iзраїльського резерву термiново були пiдтягнутi двi бронетанковi дивiзiї генералiв Арiеля Шарона й Авраама Адана. А. Адан розмiстився в районi Румани, а А. Шарон бiля Таса. засiдка, у яку потрапила 401-я iзраїльська бригада, що втратила велику кiлькiсть танкiв. В результатi 8 числа єгипетським вiйськам вдалося об'єднати дивiзiоннi плацдарми у два армiйських, глибиною до 15 км. Для прориву iзраїльської лiнiї оборони, необхiдного, щоб допомогти сiрiйським вiйськам, що потрапили у важке положення на Голанських висотах, єгипетське командування передислокувало на схiдний берег 4-ю й 21-ю бронетанковi дивiзiї, залишивши на захiдному березi одну бронетанкову бригаду. Це рiшення призвело до важких наслiдкiв. 14 жовтня в 6. 00 почався наступ єгипетської армiї по всiй лiнiї фронту у шести напрямках. Але натрапивши на iзраїльськi обороннi рубежi, єгиптяни були змушенi вiдiйти на вихiднi позицiї, де понесли великi втрати у технiцi й живiй силi. Починаючи з 15 жовтня, iнiцiатива повнiстю перейшла до iзраїльтян. Армiя оборони Ізраїлю почала широкомасштабний наступ в районi Великого Гiркого озера, i нанесла удар у стик мiж єгипетськими 2-й й 3-й армiями. До кiнця дня iзраїльтяни змогли вийти до Суецького каналу. Уночi 16 жовтня 35-я повiтряно-десантна бригада, що входила до складу 143-й бронетанкової дивiзiї, переправилася на захiдний берег i захопила плацдарм у районi населеного пункту Деверсуар. Вiдбивши новi атаки єгиптян, iзраїльськi частини розширили коридор мiж 2-й й 3-1 армiями, чому єгипетське командування не додало належного значення. В результатi 18 жовтня єгиптяни були вiдтиснутi в районi прориву вiд каналу й iзраїльтяни змогли розширити плацдарм до 6 км про фронту й до 5 км у глибину. Єгиптяни направили двi бригади для знищення супротивника, але iзраїльськi вiйська вiдбили їхнiй удар. 19 жовтня на захiдному березi перебувало вже кiлька iзраїльських бригад, що почали наступ в тил 3-й єгипетської армiї. Перемога iзраїльських вiйськ була забезпечена, коли був захоплений стратегiчно важливий аеродром Фаїд, що дозволив налагодити повiтряну пiдтримку частин, що наступали. У наступнi днi - 20 - 22 жовтня - iзраїльтяни пiд командуванням генерала А. Шарона намагалися прорватися iз плацдарму в напрямку Исмаiлiї, але їх стримували єгипетськi резервнi частини. У той же час на пiвднi генерал А. Адан зумiв прорватися й перекрити дорогу Суец-Каїр. й Сполучених Штатiв. §2. Сирiйський фронт. На сiрiйському фронтi бойовi дiї почалися 6 жовтня в 14. 00, коли артилерiя й авiацiя Сирiї нанесли удари по iзраїльських позицiях на Голанських висотах. В 15. 00 сiрiйська армiя перейшла в наступ. Протягом дня сiрiйськi вiйська просунулися на 4-8 км на пiвнiч й на пiвдень Кунейтри. Сiрiйськi вiйська захопили гору Хермон. Однак пiсля введення в бiй iзраїльських резервiв просування сирiйцiв сповiльнилося. Для розвитку успiху в напрямку Кафр-Нафах сiрiйське командування ввело в бiй 3-ю бронетанкову дивiзiю. З 6 по 9 жовтня сирiйцi випустили по Ізраїлю близько 16 тактичних ракет, що постачалися Радянським Союзом i перебували пiд радянським контролем. 8-12 жовтня обидвi сторони здiйснювали перегрупування й нарощування сил. 8 жовтня iзраїльтяни пiдтягли 14-ю, 17-ю, 19-ю, 20-ю й 79-ю бронетанковi й 1-ю пiхотнi бригади, а потiм перейшли в контрнаступ, сильно потiснивши сiрiйську армiю. Разом iз сирiйцями проти Ізраїлю боролися 3-я бронетанкова iракська дивiзiя, 3-я бронетанкова йорданська дивiзiя, марокканська дивiзiя. Крiм арабських держав на сторонi Сирiї воювали 20-30 пiвнiчнокорейских пiлотiв i близько 500 чоловiк з кубинської бронетанкової бригади. Однак, незважаючи на розпачливий опiр, сiрiйськi вiйська й союзнi частини змушенi були вiдступити, практично повернувшись на вихiднi позицiї. iзраїльтян. До кiнця дня їм вдалося просунутися на 5-6 км, а до середини 12 жовтня - на 12-20 км. Три iзраїльськi дивiзiї прорватися крiзь сiрiйську оборону на пiвнiч вiд дороги Кунейтра-Дамаск. З 13 жовтня iзраїльська армiя продовжувала наступ на Дамаск, що був зупинений тiльки 16 жовтня у зв'язку з повним виснаженням сил обох сторiн. §3. Протистояння вiйськово-морських сил воюючих року були збiльшення корабельного складу за рахунок швидкiсних кораблiв з ракетним та артилерiйським оснащенням. На початок вiйни iзраїльськi ВМС мали в своєму складi 47 кораблiв, що були зведенi в 2 групи-середземноморську та групу червоного моря. Середземноморська група базувалася на головнiй вiйськово-морськiй базi Хайфа та вiйськово-морськiй базi Ейлат. Крiм того, в складi ВМС Ізраїля було 2 батальйони морської пiхоти. Основу iзраїльських ВМС складали 12 ракетних катерiв типу “ Саар “, що вони отримали вiд Францiї в 1968-1970 рр. В ходi бойової пiдготовки ВМС Ізраїля готувалися до вирiшення завдань з лiквiдацiї кораблiв противника в морi i на базах. Основними завданнями iзраїльських ВМС були знищення сил флотiв Єгипту та Сирiї, нанесення ударiв по наземним вiйськовим та промисловим об’єктам[15,C. 89]. ВМС були 20 ракетних катерiв. Протикорабельнi ракети, якими були оснащеннi єгипетськi катера, мали дальнiсть польоту бiля 40 км. Слiд зауважити, що бiльша частина корабельного складу єгипетських ВМС знаходилася на вiйськово-морських базах Середземного моря. Такими базами були Александрiя, Потр-Саїд та Суец. Проте були суттєвi недолiки в органiзацiї управлiння силами розвiдки. Вiйськово-морськi сили Сирiї знаходилися в станi будiвництва та мали в своєму складi 21 корабель, в тому числi 6 ракетних та 10 торпедних катерiв, 2 тральщика. Завданнями ВМС арабських країн звiсно були оборона вiйськово-морських баз та портiв , захист морських комунiкацiй та iншi завдання не менш важливi. В цiлому, слiд сказати, що ВМС арабських країн за чисельнiстю в 3 рази перевищували iзраїльський флот. Однак за кiлькiстю пускових установок проти-корабельних ракет iзраїльськi ВМС мали незначну перевагу. Також слiд вiдмiтити, що рiвень пiдготовки особового складу iзраїльських ВМС був дещо вищим нiж в єгипетському або в сирiйському флотах. в нiч на 7 жовтня. Група з 7 єгипетських ракетних катерiв нанесла удар по об’єктам противника на узбережжi Синайського пiвострова. З метою введення в оману противника єгипетськi катера виходили в море з рiзних пунктiв базування. Перший морський бiй iзраїльський флот також провiв на самому початку вiйни, в нiч з 6 на 7 жовтня. Пiсля цього бою iзраїльський флот перенiс центр бойових дiй на море, на боротьбу з єгипетськими вiйськово-морськими силами. В нiч з 10 на 11 жовтня кораблi iзраїльських ВМС здiйснили напад на вiйськово-морськi бази Тартус i Латакiя. Слiд сказати, що з 20 єгипетських ракетних катерiв в бойових дiях на Середземному морi брали участь лише 8. Наведення єгипетських катерiв на противника здiйснювалося з берегових командних пунктiв. В 3-х морських боях єгипетськi катера знищили торпедний катер та 3 ракетних катера противника, втративши при цьому 4 власних. В цiлому за всю вiйну єгипетськi вiйськово-морськi сили втратили 7 ракетних катера. Бойовi дiї iзраїльських кораблiв вiдрiзнялися значно бiльшою напругою. Вже в перший день вiйни в морi було розгорнуто 12 ракетних катерiв. Всього за весь перiод бойових дiй вони зробили бiльше 100 виходiв в море. Ізраїльськi катера дiяли у взаємодiї з гелiкоптерами та лiтаками. Ізраїльське командування в морському бої широко використовувало гелiкоптери. В ходi рейдiв iзраїльське командування велику увагу придiляло розвiдцi, маскуванню, органiзацiї усiх видiв оборони i особливо тиловому забезпеченню. Слiд вiдмiтити, що протидiю iзраїльським ракетним катерам здiйснювали лише береговi батареї. Головнi сили ВМС Ізраїля знаходилися в Середземному морi. В Червоному морi вони мали менше нiж 20 торпедних та десантних катерiв. Єгипетський флот в цьому регiонi був значно сильнiший. 30 бойових кораблiв, 50 % з яких загинули вiд проти-корабельних ракет. Інiцiатива в бойових дiях на морi належала iзраїльським ВМС, флоти арабських держав в основному вели бойовi дiї оборонного плану. На думку iноземних спецiалiстiв, однiєю з головних причин успiху дiй iзраїльського флоту ( i навпаки невдач сирiйських та єгипетських ВМС ) була пов’язана зi своєчасним забезпеченням кораблiв розвiдувальними даними про дiї противника. Розвiдка в районi бойових дiй велася постiйно. Її забезпечували ракетнi та вартовi катера, лiтаки, гелiкоптери, засоби берегового спостереження за повiтряною та морською ситуацiєю в прибережнiй зонi. Безпосереднє керiвництво катерами в морському бою та взаємодiя мiж ними органiзовувалася з допомогою сучасних автоматизованих систем. В кiнцi вiйни першочерговим завданням вiйськ Ізраїля на захiдному березi Каналу було подавити єгипетськi ракетнi батареї, щоб iзраїльськi ВПС мали змогу атакувати єгипетське укрiплення на схiдному березi. В нiч 17-18 жовтня 162-га дивiзiя Адана перекинула через мости бiля Деверсуара 200 танкiв 217-ї, 460-ї та 600-ї бронетанкових бригад. Цi сили були пiзнiше приєднанi до 252-ї дивiзiї Мальмана Магена та 14-ї i 421-ї бронетанковим бригадам 143-ї дивiзiї Шарона. Єгиптяни вiдчайдушно намагалися розбити переправи бiля Деверсуара, а коли це не вдалося, то вони попросили посередництва ООН для пiдписання перемир’я. США та СРСР були задiянi в великiй полiтичнiй конфронтацiї, але обидвi держави схвально зустрiли зупинення вогню, воно було призначено в нiч з 22 на 23 жовтня. Проте воно не зазнало успiху, адже через неяснiсть ситуацiї на захiдному березi Каналу iзраїльтяни зробили останнiй ривок до мiста Суец, щоб повнiстю вiдрiзати 3-тю Армiю. Але атака безпосередньо на Суец була вiдбита з важкими втратами. І вже 24 жовтня увiйшло в силу друге перемир’я. На сирiйському фронтi бойовi дiї закiнчилися 20 жовтня. Пiсля цього ще вiдбувалися окремi зiткнення аж до органiзацiї буферної зони ООН. За посередництва ООН утримувалося хитке перемир’я i в сiчнi 1974 року iзраїльтяни пiд контролем ООН погодилися вивести вiйська iз захiдного берега Каналу. вiдносини Арабо-iзраїльська вiйна 1973 року мала дуже великий вплив на мiжнароднi вiдносини того часу. Цей регiон виявився зiткненням iнтересiв перш за все двох наддержав СРСР та США. Голова Ради мiнiстрiв СРСР А. Н. Косигiн знаходився в Єгиптi з 16 жовтня, що свiдчить про всю серйознiсть вiдношення Радянського Союзу до конфлiкту. 20 жовтня Генрi Кiссiнджер прилетiв до Москви за запрошенням СРСР з метою обговорення умов припинення вогню та для вироблення “ рекомендацiй “ Радi Безпеки ООН. Що стосується Ізраїля, то стосовно американської допомоги Голда Меїр цiлком довiряла Г. Кiссiнджеру. В березнi 1973 року Іцхак Рабiн залишив посаду посла у Вашингтонi, з метою балатуватися у Кнессет. На його мiсце Г. Меїр призначила Симху Дiнiца, котрий не мав практично нiякого досвiду дипломатичної роботи. З першого дня Дiнiц потрапив пiд вплив Кiссiнджера. Основною тактикою його в першi ( найважчi для Ізраїля ) днi вiйни було - обiцяти негайнi постачання зброї та в той же час вiдкладати їх. При цьому вiн завжди звинувачував в затримцi оборонне вiдомство. На протязi першого тижня вiйни Дiнiц не здiйснив практично нiчого задля активiзацiї суспiльної думки, преси та проїзраїльське лоббi в Конгресi. Кожен день Кiссiнджер по 5-6 разiв розмовляв з Дiнiцем, заспокоюючи його обiцянками почати нарештi постачання зброї[16,C. 25]. Нiксону з проханням про органiзацiю “ повiтряного мосту “ до Ізраїля. Зауважимо, що вперше з 1969 року iзраїльський уряд вирiшив обiйти Генрi Кiссiнджера. 13 жовтня Садат зробив суттєву помилку, вiдмовившись вiд негайного заключення миру. Ввечерi того ж дня, враховуючи радянську загрозу, особисте прохання Г. Меїр та вiдмову Анвара Садата, Нiксон дав розпорядження вiдкрити повiтряний мiст до Ізраїля. Це вже не суперечило планам Кiссiнджера. Зрештою це ще раз повинно було нагадати Ізраїлю про його повну залежнiсть вiд Сполучених Штатiв. Пiсля вiйни обидвi сторони були готовi прислухатись до пропозицiй Держсекретаря. Проте тепер метою Кiссiнджера було негайне заключення миру, особливо пiсля того, як на своєму шляху до Москви вiн почув новини про арабський нафтовий бойкот. Кiссiнджеру знадобилося 4 години, щоб досягти згоди з радянськими керiвниками. Згодом це рiшення отримало статус резолюцiї № 388 Ради Безпеки ООН. Ця резолюцiя, що була прийнята 22 жовтня 1973 року, вимагала припинення вогню протягом 12 годин та “переговорiв мiж зацiкавленими сторонами, спрямованим на встановлення справедливого та мiцного миру на Близькому Сходi “. Члени iзраїльського уряду з ваганнями погодилися на припинення вогню. Проте 23 жовтня, повернувшись до Вашингтону, Кiссiнджер отримав радянське послання про те, що Ізраїль порушив мир. Слiд сказати, що хто б не вiдкрив вогонь, з вiйськової точки зору вiдновлення вiйськових дiй було вигiдним для Ізраїля. СРСР дав зрозумiти, що не допустить цього. Л.І. Брєжнєв в посланнi до Нiксона погрожував прийняти” необхiднi заходи в односторонньому порядку “. Американськi вiйська по всьому свiтi були приведенi в стан бойової готовностi. Вперше з часiв Кубiнської кризи 1962 року двi наддержави опинилися на межi конфлiкту[6,C. 45]. Позицiя американської адмiнiстрацiї по вiдношенню до Ізраїля стала дуже жорсткою. Скорiше за все Кiссiнджер натякнув, що не зможе допомогти їм у випадку їхнього зiткнення з Радянським Союзом. Кiссiнджер дуже чiтко дав зрозумiти, що американська пiдтримка не є безмежною i що Ізраїль ризикує опинитися в станi вiйськового конфлiкту з СРСР без пiдтримки з боку США. Ізраїльський уряд зрозумiв, що якщо ЦАХАЛ ( Армiя Оборони Ізраїля ) буде продовжувати вiйськовi дiї, то їх країна опиниться в повнiй мiжнароднiй iзоляцiї. Тому 25 жовтня пiсля обiду угода про припинення вогню набула сили та почала виконуватися обома сторонами. Ізраїльтяни виказували свою невдоволенiсть з приводу позицiй захiдних країн. Слiд сказати, що i в минулому Ізраїль звинувачували в пiдготовцi та розв’язаннi вiйн : Суецької- в 1956 р. та Шестиденної- в 1967 р.. І хоча вiйну 1973 року без сумнiвiв пiдготовив i розв’язав Єгипет, мiжнародне спiвтовариство звинувачувало у вiйнi виключно Ізраїль. І хоча Садат дiйсно пiдготовив та почав вiйну, зробив це вiн пiсля того, як його мирнi iнiцiативи були вiдторгнутi урядом Г. Меїр. Вiйна закiнчилася патом та виявилася важкою для Ізраїля, якщо врахувати як вiйськовi, так i дипломатичнi аспекти. Ізраїльськi втрати за 18 днiв рiвнялися 2412 вбитими та 508 осiб, що пропали безвiстi. Ізраїль зрозумiв, що з одного боку арабський суперник зараз є бiльш мiцним, нiж можна було собi уявити, а з iншої - що вiдносини Ізраїля зi Сполученими Штатами носять умовний та непередбачуваний характер. Слiд сказати i про ще один важливий фактор в мiжнародних вiдносинах. В 1973 роцi країни-експортери нафти, в першу чергу арабськi держави, такi як Саудiвська Аравiя, Ірак та Лiвiя пiдняли суттєво свiтовi цiни на нафту, бiльш нiж на 40%. Величезнi нафтовi ресурси арабiв забезпечували їм все бiльшу полiтичну мiць. Ще за часiв Вiйни Судного дня ефективнiсть цiєї нової арабської зброї-нафти-почала слугувати пiдривом вiдносин Ізраїля з iншими країнами. Вiдповiдно до позицiй арабських держав, частина захiдноєвропейських держав заборонила американським лiтакам зi зброєю для Ізраїля пролiтати над територiєю своїх держав. Можна сказати, що навiть країни Чорної Африки, якi традицiйно знаходилися з Ізраїлем в дружнiх вiдносинах, почали займати проарабську позицiю. Пiсля вiйни Ізраїль опинився в iзоляцiї. В 1973 роцi арабськi країни продемонстрували свiтовому спiвтовариству, що вони становлять реальну полiтичну силу. На Заходi була серйозна енергетична криза. iрано-iракська вiйна, вiйна в Перськiй затоцi, вiйна проти Ірака - все це стало можливим через нову роль нафти в свiтовiй iсторiї. А нова роль нафти почалася з жовтневої кризи 1973 року[5]. Тобто зi всього цього можна зробити висновок, що вплив цiєї вiйни на мiжнароднi вiдносини був надзвичайно важливим. Цей вплив можна вiдчувати i зараз, особливо на регiональному рiвнi. Роздiл І V . Наслiдки та значення вiйни 1973 року Вiйна Судного дня мала ряд важливих наслiдкiв для Ізраїля та арабських країн та для системи мiжнародних вiдносин. Кiлькiсть загиблих iзраїльтян була настiльки велика, що в Ізраїлi був оголошений нацiональний траур. Змiнилося уявлення як про Ізраїль, так i про арабiв: образ непереможного Ізраїля потьмянiв, а образ невмiлого арабського солдата залишився в минулому. Ізраїль був захоплений зненацька. Це могло статися лише в результатi втрати керiвництвом країни вiдчуття реальностi. Вiйна та необхiднiсть оновлення господарства були важким фiнансовим завданням як для iзраїльського суспiльства, так i для суспiльств арабських країн. Ембарго, яке було накладено арабськими країнами на продажу нафти США та Голандiї за їх пiдтримку Ізраїля та збiльшення цiн на нафту в 4 рази зробили дiйсною слабкiсть країн, що не виробляли нафту, для полiтичного та економiчного тиску з боку арабських держав. Вiдмова країн-членiв НАТО допомогти США в повiтряних поставках Ізраїлю продемонструвала вразливiсть Ізраїля у вiйськовий час. Зросла полiтична iзоляцiя Ізраїльської держави в свiтi. Ще одним наслiдком вiйни для Ізраїля стало суттєве зниження iммiграцiйних процесiв до цiєї країни, якi до речi значно зросли за часiв Шестиденної вiйни. Зросла залежнiсть Ізраїля вiд вiйськової та полiтичної пiдтримки Сполучених Штатiв[7]. На протязi двох рокiв пiсля Вiйни Судного дня вирiшальна роль в полiтицi на Близькому Сходi належала Генрi Кiссiнджеру. Ця вiйна надала йому величезнi можливостi для дипломатичних маневрiв. І треба сказати, що вiн використав цi можливостi, продемонструвавши вмiння та енергiю. Полiтика Кiссiнджера була спрямована перш за все на те, щоб максимально послабити роль та вплив СРСР в близькосхiдному регiонi i в той же час пiдтримувати iлюзiю спiвробiтництва з ним. Головною зброєю Г. Кiссiнджера була Женевська мирна конференцiя, що вiдкрилася 21 грудня 1973 року, учасниками якої були США, СРСР, Єгипет, Ізраїль та Іорданiя, а головою був Генеральний секретар ООН Курт Вальдхайм. Радянський Союз вважав, що ця конференцiя узаконила його роль у вирiшеннi проблем регiону, а в дiйсностi вона узаконила домiнуючу роль Сполучених Штатiв. Саме Кiссiнджер першим з американських полiтичних дiячiв зрозумiв, що манiпулюючи вiдносинами з Ізраїлем, можна тиснути на арабськi країни. Одразу ж пiсля вiйни єгипетськими та iзраїльськими збройними силами були налагодженi прямi контакти. Ізраїльський генерал Аарон Ярив регулярно зустрiчався з єгипетським генералом Абд єль-Ганi єль Гамасi на 101 кiлометрi шосе Суец-Каїр для обговорення таких невiдкладних питань, як пiдтримання миру. Кiссiнджер намагався довести, що дипломатичний прогрес неможливий без американських зусиль. І, дiйсно, Сполученим Штатам вiдводилася головна роль в переговорах. Садатом та Моше Даяном по вiдношенню до плану з роз’єднання вiйськ та встановленню буферної зони пiд контролем ООН. Проте в самому Ізраїлi посилювалися невдоволення солдат. Основним об’єктом їхнього невдоволення був мiнiстр оборони Моше Даян. Цi хвилювання були ще бiльшими, коли в квiтнi 1974 року спецiальна комiсiя виправдала Даяна та зняла з нього вiдповiдальнiсть стосовно неготовностi Ізраїля до вiйни. Вiдчуваючи тиск на уряд, пiсля 5 рокiв перебування на посадi прем’єр-мiнiстра Г. Меїр заявила 11 квiтня про свою вiдставку. Моше Даян зробив теж саме. Звiсно все це було наслiдками невтiшних результатiв вiйни для iзраїльської сторони[1,C. 63]. Уряд Рабiна, який було сформовано в 1974 роцi був ще бiльш слабкий нiж попереднiй уряд Меїр, особливо в сферi зовнiшньої полiтики та оборони. Тим часом Генрi Кiссiнджер продовжував свою дипломатiю. Наступним його шагом повинно було бути роз’єднання вiйськ Ізраїля та Сирiї як це було зроблено по вiдношенню до вiйськ Ізраїля та Єгипту. Зрештою, Ізраїль погодився на обмежений вивiд своїх вiйськ з передових позицiй на Голанських висотах. Зона, яку залишили iзраїльськi вiйська ставала демiлiтаризованою та переходила пiд контроль спецiальних сил ООН. 31 травня 1974 року в Женевi вiйськовi представники Ізраїля та Сирiї пiдписали угоду про роз’єднання вiйськ. До червня 1974 року дiяльнiсть Кiссiнджера з роз’єднання вiйськ принесла Сполученим Штатам величезнi дивiденди в сферi їхнього впливу та престижу у всьому регiонi. Дипломатичнi вiдносини США з Єгиптом та Сирiєю, що були розiрванi в 1967 роцi, тепер були не просто вiдновленi, а й стали майже дружнiми. За проханням Садата нафтовидобувнi країни пообiцяли зняти ембарго проти США. А що найголовнiше - вплив Радянського Союзу в цьому регiонi був значно послаблений, чого зрештою i добивався Держсекретар Сполучених Штатiв. Женевська конференцiя, в якiй СРСР ще в груднi 1973 року виступав як рiвний партнер США, перетворилася в формальнiсть, де реєструвалися угоди, що були досягненнi пiд егiдою тих самих Штатiв. Пiсля вiдставки президента Нiксона 9 серпня 1974 року в результатi “ уотергейтської справи “, новий президент Джеральд Форд не лише залишив Кiссiнджера на посадi Держсекретаря, але й значно розширив його повноваження. Садат, зустрiвшись в травнi з президентом Фордом в Австрiї, заявив про вiдкриття Суецького каналу[13,C. 96]. Це була верхiвка зусиль Кiссiнджера, а також-фактично-фiнальний акорд Вiйни Судного дня. Важливi змiни вiдбувалися i у внутрiшньополiтичному життi Ізраїля. На виборах в Кнессет в 1977 роцi перемiг блок Лiкуд, що положило кiнець багаторiчному перебуванню партiї Авода при владi. Це було розцiнено як “ полiтичний землетрус “: вперше пiсля проголошення незалежностi до влади прийшов новий уряд, який складався з представникiв полiтичного центру та релiгiйних партiй, а Авода вiдiйшла в опозицiю. Новий прем’єр-мiнiстр Манахем Бегiн запропонував керiвникам арабських країн сiсти за стiл переговорiв. Важливим наслiдком вiйни був мир мiж Ізраїлем та Єгиптом. Пiсля вiзиту президента Єгипту А. Садата до Ієрусалиму в листопадi 1977 року почався складний процес переговорiв, який досяг кульмiнацiї пiд час зустрiчi на найвищому рiвнi керiвникiв обох держав в резиденцiї президента США Дж. Картера в Кемп-Девiдi ( вересень 1978р.). Програма цих переговорiв розглядалася як основа для пiдписання мирної угоди не лише мiж Ізраїлем та Єгиптом, але i мiж Ізраїлем та iншими арабськими країнами. В розвитку програми були висунутi детальнi пропозицiї стосовно обговорення статусу Захiдного берега та сектора Газа. 26 березня 1979 року лiдери Ізраїля та Єгипту пiдписали договiр в Бiлому домi в Вашингтонi[2,C. 174]. послами. Були вiдкритi сухопутнi, повiтрянi та морськi кордони мiж Єгиптом та Ізраїлем. Проте слiд сказати, що пiсля цього Лiга арабських держав засудила дiї Єгипту за сепаратизм та виключила його зi свого складу. Наслiдки вiйни Судного дня суттєво вплинули на близькосхiдну ситуацiю. Передусiм зазнала поразки iзраїльська вiйськова доктрина, яка походила вiд нiбито постiйної спроможностi Ізраїля наносити удари по арабським країнам без суттєвих втрат для себе. Ізраїль, за офiцiйними даними втратив 2300 чоловiк вбитими, Єгипет вiд 7 до 10 тисяч, Сирiя вiд 3 до 4 тисяч. Можна сказати, що саме за часiв кризи 1973 року свiт усвiдомив наскiльки сильно його нафтова безпека залежить вiд Близького Сходу та країн ОПЕК. Бiльш нiж 30 рокiв, що минули з часiв першої нафтової кризи, нафта довела, що вона кров iндустрiальної економiки. Не дивлячись на розвиток технологiй залежнiсть вiд нафти нiкуди не дiлася. Економiчна криза, ембарго на нафту ускладнила взаємовiдносини Ізраїля навiть з країнами Захiдної Європи та Пiвденної Америки. Такими можна назвати економiчнi та полiтичнi наслiдки вiйни. Проте є дещо не менш важливе-а саме психологiя. До 1973 року євреї не знали поразок в протистояннi з арабськими державами. Мiж тим в Судний день їхнiй фронт було розбито. Шок, приниження перших годин вiйни їм нiколи не забути. Ізраїльтянам довелось зрозумiти, що неможливо жити як ранiше, покладаючись на армiю, танки та солдатiв. Висновки Отже, розглянувши арабо-iзраїльську вiйну 1973 року можна зробити деякi висновки. Головною передумовою вiйни Судного дня були невирiшенi питання у зовнiшньополiтичних стосунках арабських держав з Ізраїлем. Шестиденна вiйна зiграла поганий жарт з iзраїльським народом, який почав почувати себе непереможним i, вiдповiдно, ставав вразливим. В результатi Шестиденної вiйни були захопленi територiї арабських державi, зрозумiло, що вони з цим не могли миритись, а пiдтримка з боку Радянського союзу лише додавала їм впевненостi. Тут слiд наголосити i на нерозсудливих дiях iзраїльського уряду, дiї якого i були дiйсною причиною арабської агресiї. Також не слiд забувати i про коалiцiйнi дiї арабського свiту. Жовтнева вiйна 1973 р. Вперше вiдобразила справжню єднiсть арабських держав[3,C. 7]. Вiйськовi дiї, котрi вели проти Ізраїля Єгипет та Сирiя привели до тями багатьох iзраїльських полiтикiв, якi будували плани створення “ Великого Ізраїля вiд Нiлу до Єфрату. “. В тi днi iзраїльська армiя вперше зазнала серйозної поразки та понесла важкi втрати. це цi держави не змогли розвинути успiх, що було досягнуто в першi днi вiйни. Причиною цього можна назвати перш за все кращу пiдготовку особового складу iзраїльської армiї. Метою вiйни з боку арабських держав було повернення своїх територiй, якi вони втратили пiсля минулих вiйн. Єгипет прагнув досягти своєї мети, якщо не вiйськовим, то дипломатичним шляхом. Слiд також сказати, що цей конфлiкт був дуже важливим для США та СРСР i вони все ж вiдiграли вирiшальну роль у вирiшеннi цього конфлiкту. Хоча можна навiть припустити, що вiйна 1973 р. була пiдтримана ними задля досягнення власних iнтересiв на Близькому Сходi. Можна припустити, що СРСР та США задавали тон цiєї вiйни, а в подальшому намагались вирiшити конфлiкт перш за все з урахуванням власних iнтересiв. Щодо наслiдкiв вiйни для всiх її учасникiв, то слiд зауважити, що головну роль у вирiшеннi конфлiкту вiдiгравала адмiнiстрацiя США, провiдником якої був Г. Кiссiнджер. Саме його вдалi дiї на полiтичнiй аренi дозволили вирiшити конфлiкт саме в тому ключi, який потрiбен США. Перш за все завдяки зусиллям Кiссiнджера Сполученим Штатам вдалося поновити дипломатичнi вiдносини з Єгиптом та встановити з ним досить дружнi вiдносини. Вiйна Судного дня мала велике значення для розстановки сил в регiонi, встановлення нових векторiв у системi мiжнародних вiдносин. Неможливо не вiдзначити i економiчнi наслiдки вiйни, якi мали величезний вплив на свiтову економiку. Перш за все ембарго арабських нафтових гiгантiв щодо США та iнших захiдних держав було причиною економiчної кризи. Ця вiйна продемонструвала, що арабський свiт став серйозним супротивником з яким треба рахуватися. Втрати завойованих територiй, погiршення внутрiшньополiтичного становища, сильне погiршення iмiджу держави на мiжнароднiй аренi - все це залишилося Ізраїлю пiсля вiйни Судного дня. Пiдводячи пiдсумки, можна сказати, що головний урок Жовтневої вiйни 1973 року полягає в тому, що цей конфлiкт ще раз пiдкреслив неможливiсть вирiшення полiтичних проблем на Близькому Сходi з допомогою вiйськової сили. 2. Эпштейн А. Марш одиноких. Иерусалимская профессура в годы триумфа политического сионизма. - Вестник еврейского университета. - 1999, N20, с. 156-180; 3. Сравнение позиций арабских и израильских интеллектуалов. Шарона М. Лавка иллюзий на перекрестке культур. - Вести – Окна (Израиль). - 6. 11. 1997. - с. 8-9; тамже, 13. 11. 1997. - с. 6-8; 5. Bahaa S. Anti-Normalization in the Gulf. - Al-Ahram Weekly. - 26 April 2000; 6. Ганкин Л., Строкань С. Война для двоих. - Коммерсант – Власть. - 9 апреля 2002. - с. 45; 7. Ezzat D. What Will be the Shape of the Arab World?. - Al-Ahram Weekly. - 24 November 1999; 8. Арабские страны. История и современность. М., 1981. – с. 43-47; 10. Медведко Л. И. Ветры перемен в Персидском заливе. – М., 1973. – с. 32-38; 11. Медведко Л. И. К востоку и западу от Суеца. – М., 1980. – с. 45-63; 12. Примаков Е. М. Анатомия ближневосточного конфликта. – М., 1978. – с. 98-114; 13. Современная Азия. Справ очник. – М., 1977. – с. 90-98; 15. Сылех аль-Укад. Ат-тайярат ас-сиясийя фи аль-Халидж аль-Арабий. – Каир, 1968. – с. 86-92; 16. The Arab States and Israel. – Toronto,1972 – c. 23-28. 17. Внешняя политика Советского Союза и международные отношения. Сборник документов 1969 - 1977 гг.. - М., 1970 - 1978. 18. Всемирный конгресс миролюбивых сил. Москва 1973 год (25 - 31 октября 1973 года): Материалы комиссий. - М., 1973. 19. American Foreign Relations 1973. - N. Y., 1976. 21. Алов О. - Ближний Восток - дипломатический фронт. // Новое время. - 1976, 47. 23. Примаков Е. М. - Экономический аспект кризиса на Ближнем Востоке. // Международная жизнь. - 1972, 5. 24. СССР и ближневосточное урегулирование 1967 - 1988 гг.: Документы и материалы. - М., 1989. - С. 452. 25. Резолюцiя Ради Безпеки Органiзацiї Об’єднаних Нацiй № 338.