Концепцiя вiдносностi простору-часу
Концепцiя вiдносностi простору-часу
Поняття простору й часу
У механiстичнiй картинi миру поняття простору й часу розглядалися поза зв'язком i безвiдносно до властивостей матерiї, що рухається. Простiр у нiй виступає у виглядi своєрiдного вмiстища для тiл, що рухаються, а час - нiяк не враховує реальнi змiни, що вiдбуваються з ними, i тому виступає просто як параметр, знак якого можна мiняти на зворотний. Іншими словами, у механiку розглядаються лише оборотнi процеси, що значно спрощує дiйснiсть.
Інший недолiк цiєї картини полягає в тому, що в нiй простiр i час як форми iснування матерiї вивчаються окремо, внаслiдок чого їхнiй зв'язок залишається невиявленої. Сучасна концепцiя фiзичного простору - часу значно збагатила нашi природно науковi уявлення, якi стали ближче до дiйсностi. Тому знайомство з ними ми почнемо з теорiї простору - часу в тiм видi, як вона представлена в сучаснiй фiзицi. Попередньо, однак, нагадаємо деякi положення, що ставляться до класичної механiки Галiлея.
Принцип вiдносностi в класичнiй механiцi
Уперше цей принцип був установлений Галiлеєм, але остаточне формулювання одержав лише в механiку Ньютона. Для його розумiння нам буде потрiбно ввести поняття системи вiдлiку, або координат. Як вiдомо, положення тiла, що рухається, у кожний момент часу визначається стосовно деякого iншого тiла, що називається системою вiдлiку. Із цим тiлом зв'язана вiдповiдна система координат, наприклад, звична нам декартова система. На площинi рух тiла або матерiальної крапки визначається двома координатами: абсцисою х, що показує вiдстань крапки вiд початку координат по горизонтальнiй осi, i ординатою в, що вимiрює вiдстань крапки вiд початку координат по вертикальнiй осi. У просторi до цих координат додається третя координата. Серед систем вiдлiку особливо видiляють iнерцiальнi системи, якi перебувають друг щодо друга або в спокої, або в рiвномiрному й прямолiнiйному русi. Особлива роль iнерцiальних систем полягає в тiм, що для них виконується принцип вiдносностi.
У таких системах закони руху тiл виражаються тiєю же самою математичною формою, або, як прийнято говорити в науцi, вони є коварiантними. Дiйсно, два рiзних спостерiгачi, що перебувають в iнерцiальних системах, не помiтять у них нiяких змiн.
Коли в природознавствi панувала механiстична картина миру й iснувала тенденцiя зводити пояснення всiх явищ природи до законiв механiки, принцип вiдносностi не пiддавався нiякому сумнiву. Положення рiзко змiнилося, коли фiзики впритул приступилися до вивчення електричних, магнiтних i оптичних явищ. Максвелл об'єднав всi цi явища в рамках єдиної електромагнiтної теорiї. Зi створенням цiєї теорiї для фiзикiв стала очевидної недостатнiсть класичної механiки для опису явищ природи. У зв'язку iз цим природно виникло запитання: чи виконується принцип вiдносностi й для електромагнiтних явищ?
Якщо iнерцiальнi системи нерiвноцiннi для опису явищ природи, то розумно припустити, що закони природи простiше всього описуються лише в однiй iнерцiальної системi. Наприклад, у системi вiдлiку, пов'язаної з вагоном, що рухається, механiчнi процеси описувалися б складнiше, нiж у системi, вiднесеної до залiзничного полотна. Ще бiльш показовий приклад, якщо розглядається рух Землi навколо Сонця зi швидкiстю 30 кiлометрiв у секунду. Якби принцип вiдносностi в цьому випадку не виконувався, то закони руху тiл залежали б вiд напрямку й просторового орiєнтування Землi. Нiчого подiбного, тобто фiзичної нерiвноцiнностi рiзних напрямкiв, не виявлено. Однак тут виникає гадана несумiснiсть принципу вiдносностi з добре встановленим принципом сталостi швидкостi свiтла в порожнечi (300 000 км/с).
Виникає дилема: вiдмова або вiд принципу сталостi швидкостi свiтла, або вiд принципу вiдносностi. Перший принцип установлений настiльки точно й однозначно, що вiдмова вiд нього був би явно невиправданим i до того ж пов'язаний з надмiрним ускладненням опису процесiв природи. Не меншi труднощi виникають i при запереченнi принципу вiдносностi в областi електромагнiтних процесiв.
фiзичний процес, визначається стосовно деякої системи вiдлiку. У нашiм прикладi такою системою буде полотно дорогi. Запитується, яка буде швидкiсть свiтла щодо вагона, що рухається? Легко пiдрахувати, що вона дорiвнює w= з-v, тобто рiзницi швидкостi свiтла стосовно полотна дороги й до вагона. Виходить, що вона менше постiйного її значення, а це суперечить принципу вiдносностi, вiдповiдно до якого фiзичнi процеси вiдбуваються однаково у всiх iнерцiальних системах вiдлiку, якими є залiзничне полотно й рiвномiрне прямолiнiйно, що рухається вагон. Однак це протирiччя є гаданої, тому що насправдi швидкiсть свiтла не залежить вiд того, чи рухається джерело свiтла або спочиває. У дiйсностi, як показав А. Ейнштейн:
- промiжок часу мiж двома подiями не залежить вiд стану руху тiла вiдлiку;
Виходячи iз цих, гаданих цiлком очевидними, гiпотез класична механiка мовчазно визнавала, що величини промiжку часу й вiдстанi мають абсолютнi значення, тобто не залежать вiд стану руху тiла вiдлiку. Виходило, що якщо людина в рiвномiрно, що рухається вагонi, проходить, наприклад, вiдстань в 1 метр за одну секунду, те цей же шлях стосовно полотна дороги вiн пройде теж за одну секунду. Аналогiчно цьому вважалося, що просторовi розмiри тiл у спочиваючих i системах, що рухаються, вiдлiку залишаються однаковими. І хоча цi припущення з погляду повсякденної свiдомостi й так званого здорового глузду здаються саме собою очевидними, проте вони не погодяться з результатами ретельно проведених експериментiв, що пiдтверджують висновки нової, спецiальної теорiї вiдносностi.
класичної механiки про абсолютний характер вiдстаней i часiв, то рiвняння перетворення будуть мати такий вигляд:
x\1 = x - vt, y=y, z =z, t=t.
Якщо ж перетворення повиннi задовольняти також вимозi сталостi швидкостi свiтла, то вони описуються рiвняннями Лоренца, названого по iм'ю нiдерландського фiзика Хендрика Антона Лоренца (1853-1928). Коли одна система вiдлiку рухається щодо iнший рiвномiрно прямолiнiйно уздовж осi абсцис х, тодi координати й час у системi, що рухається, виражаються рiвняннями:
x\1 =x-vt/корiнь iз (1-v'2/c'2), y=y, z=z, t\1=t-vx/c'2/корiнь iз (1-v'2/c'2)
Опираючись на перетворення Лоренца, легко перевiрити, що тверда лiнiйка, що рухається, буде коротше спочиваючої, i тем коротше, нiж швидше вона рухається. Справдi, нехай початок лiнiйки перебуває на початку координат i її абсциса x = 0, а кiнець x = 1. Щоб знайти довжину лiнiйки щодо нерухливої системи вiдлiку ДО, скористаємося першим рiвнянням перетворення Лоренца:
x (початок лiнiйки) =0 корiнь iз (1-v'2/c'2), x (кiнець лiнiйки) =1 корiнь iз (1-v'2/c'2)
Таким чином, якщо в системi вiдлiку До довжина лiнiйки дорiвнює 1, скажемо, 1 метру, то в системi вона складе корiнь iз (1 - v'2 / c'2), оскiльки лiнiйка рухається зi швидкiстю в напрямку її довжини.
Неважко також встановити зв'язок мiж перетвореннями Лоренца й Галiлея. Якщо прийняти швидкiсть свiтла нескiнченно великий, то при пiдстановцi її в рiвняння Лоренца останнi переходять у рiвняння Галiлея. Але спецiальна теорiя, як вiдомо, постулює сталiсть швидкостi свiтла й, отже, не допускає рухiв зi зверх свiтової швидкiстю, що вважається граничної для всiх рухiв. Цей постулат, як вiдзначалося вище, треба з рiвнянь Максвелла. Для того щоб гарантувати, що принцип вiдносностi має загальний характер, тобто закони електромагнiтних процесiв мають однакову форму для iнерцiальних систем, Ейнштейну довелося вiдмовитися вiд галiлеєвських перетворень i прийняти перетворення Лоренца.
гiпотез, що лежать у її основi. Однак щоб погодитися з постулатами спецiальної теорiї вiдносностi, класична механiка має потребу в деяких змiнах. Цi змiни стосуються в основному законiв швидких рухiв, тобто рухiв, швидкiсть яких порiвнянна зi швидкiстю свiтла. У звичайних земних умовах ми зустрiчаємося зi швидкостями, значно меншими швидкостi свiтла, i тому виправлення, якi вимагає вносити теорiя вiдносностi, мають украй малу величину й ними в багатьох випадках практично можна зневажити. У другому законi Ньютона (F = mа) маса вважалася постiйної, у теорiї вiдносностi вона залежить вiд швидкостi руху й виражається формулою:
m = m\0 /корiнь iз (1-v'2/c'2)
Коли швидкiсть тiла наближається до швидкостi свiтла, маса його необмежено росте й у межi наближається до нескiнченностi. Тому вiдповiдно до теорiї вiдносностi руху зi швидкiстю, що перевищує швидкiсть свiтла, неможливi. Руху зi швидкостями, порiвнянними зi швидкiстю свiтла, уперше вдалося спостерiгати на прикладi електронiв, а потiм i iнших елементарних часток. Ретельно поставленi експерименти з такими частками дiйсно пiдтвердили пророкування теорiї про збiльшення їхньої маси зi зростанням швидкостi.
У ходi розробки своєї теорiї Ейнштейну довелося переглянути колишнi подання класичної механiки про простiр i час. Насамперед, вiн вiдмовився вiд ньютонiвського поняття абсолютного простору й визначення руху тiла щодо цього абсолютного простору.
Кожний рух тим вiдбувається щодо певного тiла вiдлiку й тому всi фiзичнi процеси й закони повиннi формулюватися стосовно точно зазначеної системи вiдлiку або координат. Отже, не iснує нiякої абсолютної вiдстанi, довжини або довжини, також як не може бути нiякого абсолютного часу.
«Поняття, - пише вiн, - iснує для фiзики остiльки, оскiльки є можливiсть у конкретному випадку знайти, вiрно воно чи нi». Той факт, що вiдстань i час у теорiї вiдносностi визначаються спостерiгачем стосовно певної системи вiдлiку, аж нiяк не свiдчить про те, що цi поняття мають довiльний характер, установлюваний суб'єктом. Суб'єкт лише фiксує й точно визначає об'єктивне вiдношення, що iснує мiж процесами, що вiдбуваються в рiзних системах вiдлiку. Таким чином, замiсть абстрактних мiркувань про абсолютний рух у теорiї вiдносностi розглядають конкретнi рухи тiл стосовно конкретних систем вiдлiку, пов'язаним з конкретними тiлами. Інший важливий результат теорiї вiдносностi:
Як ми вже знаємо, положення тiла в просторi визначається трьома його координатами x, y, z, але для опису його руху необхiдно ввести ще четверту координату - час t. Таким чином, замiсть роз'єднаних координат простору й часу теорiя вiдносностi розглядає взаємозалежний мир фiзичних подiй, що часто називають чотирьох вимiрнiм миром Германа Минковського (1864-1909), нiмецького математика й фiзика, що вперше запропонував таке трактування. У цьому свiтi положення кожної подiї визначається чотирма числами: трьома просторовими координатами тiла, що рухається, x, y, z. i четвертою координатою - часом t.
Головна заслуга Минковського, на думку Ейнштейна, полягає в тому, що вiн уперше вказав на формальну подiбнiсть просторово-тимчасової безперервностi спецiальної теорiї вiдносностi з безперервнiстю геометричного простору Евклiда. Щоб яснiше представити ця подiбнiсть, необхiдно замiсть звичайної координати часу ввести пропорцiйну їй мниму величину ict, де i позначає мниму одиницю корiнь iз - 1.
зустрiли з боку так званого здорового глузду, що в остаточному пiдсумку також орiєнтується на домiнуючi в суспiльствi науковi погляди, почерпнутi iз класичної науки. Дiйсно всякий, хто вперше знайомиться з теорiєю вiдносностi, нелегко погоджується з її висновками. Опираючись на повсякденний досвiд, важко представити, що довжина лiнiйки або твердого тiла в що рухається iнерцiальної системi скорочується в напрямку їхнього руху, а часовий iнтервал збiльшується.
Оскiльки в космiчному кораблi, що рiвномiрно рухається з величезною швидкiстю, темп часу вповiльнюються й всi процеси вiдбуваються повiльнiше, нiж на Землi, то космонавт, повернувшись на неї, виявиться молодше свого брата. Такий результат здається парадоксальним з погляду звичних подань, але цiлком з'ясовним з позицiй теорiї вiдносностi. На його користь говорять спостереження над елементарними частками, названими мю-мезонами, або мюонами. Середня тривалiсть iснування таких часток близько 2 мкс, але проте деякi з них, що утворяться на висотi 10 км, долiтають до поверхнi землi. Як пояснити цей факт? Адже при середнiй «життi» в 2 мкс цi частки можуть проробити шлях тiльки 600 м. Вся справа в тому, що тривалiсть iснування мюонiв визначається по-рiзному для рiзних систем вiдлiку. З «їх» крапки вiдлiку, вони живуть 2 мкс, з нашої ж, земний - значно бiльше, так що деякi з них, що рухаються зi швидкiстю, близької до швидкостi свiтла, досягають поверхнi Землi.
Незвичайнiсть результатiв, якi дає теорiя вiдносностi, вiдразу ж порушили питання про їхню досвiдчену перевiрку. Попередньо, однак, помiтимо, що сама ця теорiя виникла з електродинамiки й тому всi експерименти, якi пiдтверджують електродинамiку, побiчно пiдтверджують також теорiю вiдносностi. Але крiм подiбних непрямих свiдчень iснують експерименти, якi безпосередньо пiдтверджують висновки теорiї вiдносностi. Одним з таких експериментiв є досвiд, поставлений французьким фiзиком Арманом Фiзо (1819-1896) ще до вiдкриття теорiї вiдносностi. Вiн задався метою визначити, з якою швидкiстю поширюється свiтло в нерухливiй рiдинi й рiдинi, що протiкає по трубцi з деякою швидкiстю. Якщо в спочиваючiй рiдинi швидкiсть свiтла дорiвнює w, то швидкiсть v у рiдинi, що рухається, можна визначити тим же способом, яким ми визначали швидкiсть людини, що рухається, у вагонi стосовно полотна дороги. Трубка грає тут роль полотна дороги, рiдина - роль вагона, а свiтло - людини, що бiжить по вагонi. За допомогою ретельних вимiрiв, багаторазово повторених рiзними дослiдниками, було встановлено, що результат додавання швидкостей вiдповiдає тут перетворенню Лоренца й, отже, пiдтверджує висновки спецiальної теорiї вiдносностi.
Найбiльш видатним пiдтвердженням цiєї теорiї був негативний результат досвiду американського фiзика Альберта Майкельсона (1852-1931), початий для перевiрки гiпотези про свiтловий ефiр. Згiдно, що панували в той час поглядам, весь свiтовий простiр заповнений ефiром - особливою речовиною, що є носiєм свiтлових хвиль. Спочатку ефiр уподiбнювався механiчному пружному середовищу, а свiтловi хвилi розглядалися як коливання цього середовища, подiбнi з коливаннями повiтря при звукових хвилях. Але ця механiчна модель ефiру надалi зустрiлася iз серйозними труднощами, тому що, будучи твердим пружним середовищем, воно повинна чинити опiр руху небесних тiл, але нiчого цього в дiйсностi не спостерiгалося. У зв'язку iз цим довелося вiдмовитися вiд механiчної моделi, але iснування ефiру як особливого середовища як i ранiше визнавалося. Для того щоб виявити рух Землi щодо нерухливого ефiру, Майкельсон вирiшив вимiряти час проходження свiтлового променя по горизонтальному напрямку руху Землi й напрямку, перпендикулярному до цього руху. Якщо iснує ефiр, то час проходження свiтлового променя по горизонтальному й перпендикулярному напрямках повинне бути неоднаковим, але нiякої рiзницi Майкельсон не виявив. Тодi для порятунку гiпотези про ефiр Лоренц припустив, що в горизонтальному напрямку вiдбувається скорочення тiла в напрямку руху.
Чисто негативний результат досвiду Майкельсона став для Ейнштейна 18 рокiв через вирiшальним експериментом для доказу того, що нiякого ефiру як абсолютної системи вiдлiку не iснує. Скорочення ж тiла пояснюється таким же способом, як при вiдносному русi iнерцiальних систем вiдлiку.
Загальна теорiя вiдносностi
По своєму досвiдi ми знаємо, що перебуваючи в рiвномiрно, що рухається вагонi, нам здається, що рухається не наш вагон, а нерухомо вартий поруч поїзд. Це враження вiдразу ж зникне, як тiльки наш вагон сильно загальмує, i ми вiдчуємо поштовх уперед. Якщо прийняти тепер за систему вiдлiку уповiльнено або прискорено, що рухається вагон, то така система буде неiнерцiальної.
Щоб краще зрозумiти сутнiсть загальної теорiї вiдносностi, розглянемо приклад з падiнням тiла на поверхню Землi. Як ми пояснюємо звичайно такi явища? Ми говоримо, що Земля притягає до себе тiло вiдповiдно до закону всесвiтнього тяжiння. Ньютон уважав, що сили тяжiння дiють миттєво на вiдстанi й величина їх убуває пропорцiйно квадрату вiдстанi. Таке припущення виявилося, однак, необґрунтованим, тому що миттєвi взаємодiї вiдсутнi в природi. Усяка взаємодiя передається з певною швидкiстю в деякому полi. Поняття про поле виникло у зв'язку з вивченням електромагнiтних процесiв i було уведено у фiзику М. Фарадеєм у виглядi силових лiнiй, що передають вплив одного тiла на iнше. Коли ми говоримо, що магнiт притягає до себе залiзнi предмети, то рух їх вiдбувається по напрямку силових лiнiй. Аналогiчним образом уводиться поняття поля тяжiння, що iстотно вiдрiзняється вiд iнших фiзичних полiв тим, що його дiя не залежить вiд природи й властивостей тiл, крiм їхньої маси.
Дотепер ми розглядали рух тiл стосовно таких систем вiдлiку, якi перебувають у спокої або рухаються друг щодо друга рiвномiрно й прямолiнiйно. Такi системи ми назвали iнерцiальними, або галiлеєвими, системами вiдлiку. Перша назва вiдбиває той факт, що для подiбних систем вiдлiку виконується закон iнерцiї, друге - свiдчить, що цей закон був вiдкритий уперше Галiлеєм i сформульований як перший закон механiки Ньютоном. Виникає питання: а що вiдбудеться, якщо замiсть iнерцiальних систем взяти iншi системи вiдлiку, наприклад, що рухаються iз прискоренням? Вiдповiдь на нього дає загальна теорiя вiдносностi, що так називається тому, що узагальнює приватний, або спецiальний, принцип вiдносностi, що ми розглядали вище. Вiдповiдно до цього ми повиннi розрiзняти спецiальну й загальну теорiї вiдносностi. Ейнштейн так формулює суть своєї загальної теорiї вiдносностi:
Всi тiла вiдлiку ДО, ДО\* i т. д. рiвноцiннi для опису природи (формулювання загальних законiв природи), у якому би станi руху вони не перебували.
Тепер ми в станi по-iншому глянути на iнерцiальнi й неiнерцiальнi системи вiдлiку. Розходження мiж ними виражається насамперед у тiм, що якщо в iнерцiальних системах всi процеси i їхнi закони, що описують, є однаковими за своєю формою, то в неiнерцiальних системах вони вiдбуваються по-iншому. Як приклад розглянемо, як представляється падiння каменю на Землю з погляду теорiї тяжiння Ньютона й загальної теорiї вiдносностi. Коли ставлять запитання, чому камiнь падає на Землю, то звичайно вiдповiдають, що вiн притягається Землею. Але закон всесвiтнього тяжiння Ньютона нiчого не говорить про самий механiзм дiї сил тяжiння: як вони поширюються, бере участь чи в цьому процесi деяке промiжне середовище, чи передаються цi сили поступово або миттєво. Сам Ньютон говорив, що гiпотез i довiльних допущень вiн «не вигадує» i залишив рiшення цих питань майбутнiм поколiнням учених.
Ейнштейн, опираючись на результати електродинамiки, у якiй уводяться подання про поля дiї вiдповiдних сил, став розглядати тяжiння як силу, що дiє в певному полi ваги. Із цього погляду, камiнь падає на Землю тому, що на нього дiє поле тяжiння Землi. Сила, що дiє на камiнь, може бути виражена у виглядi наступних рiвнянь. З одного боку, усяка сила надає тiлу деяке прискорення, що може бути представлене у виглядi другого закону Ньютона:
F (сила) = mа (прискорення).
З iншого боку, сила поля тяжiння, що дiє на тiло, пов'язана з напругою поля b:
F (сила) = m\* b (напруга поля),
де m - позначає iнертну масу, а m\* - масу, що тяжiє. Звiдси безпосередньо треба:
mа =m\* b i m/m\* =b/а.
Рiвнiсть iнертної маси важкої - один з важливих результатiв загальної теорiї вiдносностi, що вважає рiвноцiнними всi системи, а не тiльки iнерцiальнi.
Очевидно, що стосовно неiнерцiальної системи вiдлiку рух тiла описується iнакше, у чому ми можемо переконатися, якщо сидимо у вагонi поїзда, що починає гальмування. У цьому випадку ми вiдчуємо поштовх уперед, що означає, що в русi виникає прискорення з негативним знаком. Там же, де з'являється прискорення, виникає й вiдповiдне йому поле тяжiння. На вiдмiну вiд iнших полiв, наприклад електромагнiтних, поле тяжiння володiє одною чудовою властивiстю: всi тiла, що перебувають у ньому, випробовують прискорення, що не залежить нi вiд матерiалу, нi вiд їхнього фiзичного стану. Тому шматок свинцю й рiвний йому по масi шматок дерева поводяться в такому полi зовсiм однаково: вони падають на Землю з тим же самим прискоренням, рiвним 9,81 м/с.
З фiлософської точки зору найбiльш значним результатом загальної теорiї вiдносностi є встановлення залежностi часових-просторово-тимчасових властивостей навколишнього свiту вiд розташування й руху мас, що тяжiють.
властивостi миру. У спецiальнiй теорiї вiдносностi абстрагуються вiд дiї гравiтацiйних полiв i тому її висновки виявляються застосовними лише для невеликих дiлянок простору - часу.
Концепцiю вiдносностi, що лежить в основi загальної й спецiальної фiзичної теорiї, не слiд змiшувати iз принципом вiдносностi наших знань, у тому числi й у фiзики. Якщо перша з них стосується руху фiзичних тiл стосовно рiзних систем вiдлiку, тобто характеризує процеси, що вiдбуваються в об'єктивному, матерiальному свiтi, то друга ставиться до росту й розвитку нашого знання, тобто стосується миру суб'єктивного, процесiв змiни наших подань про об'єктивний свiт. Не пiдлягає сумнiву, що мiж цими процесами iснує зв'язок, i самi фiзики визнають, що виникнення теорiї вiдносностi вплинуло на характер мислення вчених. Про цьому ясно й переконливо розповiв у своїх вiдомих лекцiях видатний американський фiзик Ричард Фейнман (р. 1918).
Вiдповiдаючи на запитання, якi новi iдеї й пропозицiї вселив фiзикам принцип вiдносностi, Фейнман указує, що перше вiдкриття по сутi полягало в тому, що навiть тi iдеї, якi вже дуже довго тримаються й дуже точно перевiренi, можуть бути помилковими. Яким це було бiльшим потрясiнням вiдкрити, що закони Ньютона невiрнi, i це пiсля того, як всi роки вони здавалися точними! Наступне: якщо виникають якiсь «дивнi» iдеї, начебто того, що коли йдеш, то час тягнеться повiльнiше, те недоречне запитання, чи подобається це нам? Доречне тут iнше питання: чи погодяться цi iдеї з тим, що показав досвiд? І нарештi, теорiя вiдносностi пiдказала, що треба звертати увагу на симетрiю законiв або (що бiльш виразно) шукати способи, за допомогою яких закони можна перетворити, зберiгаючи при цьому їхню форму.
На жаль, принцип вiдносностi у фiзику був використаний деякими захiдними фiлософами для захисту фiлософського релятивiзму, суть якого зводиться до заперечення об'єктивно щирого змiсту в нашiм знаннi. Раз нашi принципи й теорiї мiняються, виходить, заявляють релятивiсти, у них не втримується нiякої iстини й тому сама iстина оголошується угодою вчених, зручним засобом для класифiкацiї фактiв, ощадливим описом дiйсностi й т. п. Навiть попереднє знайомство з результатами фiзичної теорiї вiдносностi показує явну неспроможнiсть фiлософського релятивiзму.
Лiтература
1. Герман Вейль. Простiр. Час. Матерiя. Лекцiї по загальнiй теорiї вiдносностi. - К., 2004
3. Визгин В. П. Релятивистская теория тяготения (истоки и формирование). – М., 1991
4. Визгин В. П. Единые теории в 1-й трети XX в. – М., 1995.
|
