Вчення І Канта про пiзнання та мораль
ІМВ
Кафедра фiлософiї
РЕФЕРАТ
На тему:
Вчення І. Канта про пiзнання та мораль. І. Кант “Критика чистого розуму”
Виконав: Рощенко Е. В.…кафедри
Київ
Змiст:
2. Формування І. Канта як фiлософа. Факти з бiографiї, що передували розвитку фiлософських поглядiв И. Канта. Перiод, що передує написанню “ Критики чистого розуму” - 4
3. “Критика чистого розуму” - головна фiлософська праця І. Канта - 10
4. Висновки - 22
5. Постскриптум - 23
Знайомство з фiлософiєю І. Канта взагалi можна визнати не тiльки гарним початком вивчення фiлософiї, але i неабиякою школою для розвитку самостiйного мислення. Фактично всi рiзновиди сучасної фiлософiї, так чи iнакше, мають першоджерелом вчення І. Канта, його iдеї пiддалися осучасненню, змiнам, але продовжують жити. Канта прийнято називати основоположником нiмецької класичної фiлософiї. Дiйсно, майже усi види класичного i сучасного фiлософствування, у тiй чи iншiй мiрi, звертаються до творчостi цього мислителя. Його працi поклали початок знаменної традицiї в європейському духовному розвитку. Суть її полягає в тому, що кожен подальший крок уперед розглядається як переосмислення накопиченого теоретичного багатства, що дбайливо зберiгається, але не перетворюється у фетиш.
Канта порiвнюють iз Сократом, тому що фiлософiя його людяна. Сократ уперше звiв фiлософiю з небес, затвердив на землi, вiдвернувся вiд космосу i зайнявся людиною. Для Канта проблема людини стоїть на першому мiсцi, вiн не забуває i про всесвiт, але головне для нього людина. Кант мiркував про закони буття i свiдомостi з однiєю тiльки метою: щоб людина стала людянiше. Щоб не заважали її свiдомостi утопiї й iлюзiї.
Читати i розумiти Канта важко, але зрозумiла думка радує i возвишає. У Канта серйознiсть викладу завжди пов'язана з труднощами проблеми, з тим, що найчастiше йому першому довелося до цiєї проблеми доторкнутися.
2. Формування І. Канта як фiлософа. Факти з бiографiї, що передували розвитку фiлософських поглядiв И. Канта. Перiод, що передує написанню “Критики чистого розуму”
Іммануiл Кант народився 22 квiтня 1724 року в родинi лимаря.
в числi своїх парафiян i родину Канта, восьмирiчного Іммануiла вiддали в "колегiю Фрiдрiха", державну академiю, директором якої був призначений сам Шульц. Тут майбутнiй фiлософ провiв вiсiм рокiв. Вiн учився на латинському факультетi. Головними предметами були латинь i богослов'я. Звiдси Кант винiс любов до римської поезiї й антипатiю до зовнiшнiх проявiв релiгiйного культу. Батьки хотiли бачити у своєму синi пастора, але Кант, захоплений уроками викладача Гейденрейха, мрiяв присвятити себе древнiй словесностi.
Восени 1740 року Кант вступає до унiверситету, де учиться, скорiше за все, на медичному факультетi (точних свiдоцтв не збереглося). Гiмназичне захоплення фiлологiєю поступилося мiсцем iнтересу до фiзики i фiлософiї.
Новим своїм iнтересом вiн був зобов'язаний людинi, що бiльше, нiж Франц Шульц i Гейденрейх, вплинула на його духовний розвиток. Це був професор Мартiн Кнутцен. Якби не його рання смерть, нiмецька фiлософiя, можливо, мала б у числi корифеїв i це iм'я. Зараз, однак, Мартiн Кнутцен вiдомий тiльки як учитель Канта. Вiд нього Кант уперше почув iм'я Ньютона. Не без впливу Кнутцена, не без допомоги його книг, на четвертому роцi унiверситетського навчання Кант прийнявся за самостiйний твiр по фiзицi.
Робота просувалася повiльно. Позначалася не тiльки вiдсутнiсть навичок i недолiк знань, але i нестатки, у яких перебував Кант.
Першу свою роботу Кант писав три роки - з 1743 по 1746 рiк. Називалася вона "Думки про iстинну оцiнку живих сил". Ця робота являла собою спробу виступити арбiтром у суперечцi картезiанцiв i лейбнiцiанцiв про вимiр кiнетичної енергiї. Створюючи цю роботу, Кант, по - видимому, не знав, що вже в 1743 роцi Даламбер дав унiверсальне рiшення проблеми, виразивши його формулою F=mV2/2. Кант, сам того не вiдаючи, лише повторив рiшення Даламбера. Однак робота мiстила ряд оригiнальних умопобудов, у тому числi мiркування про зв'язок тривимiрностi простору i закону всесвiтнього тяжiння. "Думки..." друкувалися з 1746 по 1749 рiк. Пiсля виходу книги у свiт, Кант посилає по екземпляру швейцарському вченому i поету Альбрехту Галлеру i математику Ейлеру в Петербург, однак, вiдповiдi на цi поштовi вiдправлення вiн не одержав. Можливо, причиною тому послужив описаний вище промах молодого вченого. Незважаючи на те, що перша робота не принесла Канту популярностi й поступається, по масштабу бiльш пiзнiм його працям, вже в цiй роботi проявилася характерна риса всiєї його фiлософiї - поєднання безкомпромiсного прагнення до iстини зi схильнiстю до розумних компромiсiв, коли в наявностi двi крайнi точки зору.
астрономiї "Космогонiя, або спроба пояснити походження свiтобудови, утворення небесних тiл i причини їхнього руху загальними законами розвитку матерiї вiдповiдно до теорiї Ньютона". Стаття була написана на конкурсну тему, запропоновану Прусською академiєю наук, але молодий учений не наважився взяти участь у конкурсi. Стаття була опублiкована тiльки 1754 роцi пiсля повернення Канта в Кенiгсберг. Трохи пiзнiше, наприкiнцi лiта 1754 року, Кант публiкує другу статтю, присвячену також питанням космогонiї - "Питання про те, чи старiє Земля з фiзичної точки зору". Цi двi статтi були мовби прелюдiєю до космогонiчного трактату, що був незабаром написаний. Його остаточна назва була - "Загальна природна iсторiя i теорiя неба, або спроба витлумачити побудову i механiстичне походження усiєї свiтобудови, виходячи з принципiв Ньютона". Трактат вийшов анонiмно в 1755 роцi, i незабаром в одному з видань з'явилася схвальна рецензiя. Робота являє собою своєрiдну спробу сполучити допитливiсть натуралiста зi звичними з дитинства догматами церкви. Приступаючи до викладу космогонiчної системи, Кант заклопотаний одним: як погодити її з вiрою в бога. Фiлософ переконаний, що протирiччя мiж його гiпотезою i традицiйним релiгiйними (християнським) вiруванням немає. Однак, очевидно деяка подiбнiсть його поглядiв з iдеями древнiх матерiалiстiв – Демокрiта та Епiкура. Як i цi фiлософи, Кант думав, що первiсним станом природи було загальне розсiювання первинної речовини, атомiв. Вiн показав, як пiд впливом чисто механiстичних причин з первiсного хаосу матерiальних часток могла утворитися наша сонячна система. Таким чином, фiлософ заперечував за богом роль "зодчого всесвiту", хоча вiн бачив в ньому усе-таки творця тiєї первiсно розсiяної речовини, з якої (за законами механiки) виникла нинiшня свiтобудова. Проблемою, що Кант не змiг вирiшити природно науковим шляхом, була проблема виникнення органiчної природи. Фiлософ визнавав що, законiв механiки недостатньо для розумiння сутностi життя. Природно, що виникнення живої природи вiн пояснював також iснуванням i дiяльнiстю бога.
У XVII столiттi натуралiсти (у тому числi Ньютон i Галiлей) були переконанi в божественному походженнi небесних свiтил. Кант, хоча i вiдмежувався вiд древнiх матерiалiстiв, але фактично (слiдом за Декартом) поширив принципи природничонаукового матерiалiзму на космогонiю. Дайте менi матерiю, i я побудую з її свiт, тобто дайте менi матерiю, i я покажу вам, як з неї повинний виникнути свiт. У цiй фразi основний змiст книги. Кант дiйсно показав, як пiд впливом чисто механiчних причин з первiсного хаосу матерiальних часток могла утворитися наша сонячна система.
"Про вогонь". Це написаний на 12 аркушах латинський рукопис. Магiстерська дисертацiя не захищалася, її призначення - одержати допуск до iспиту. Дисертацiя була прийнята, i через чотири тижнi Кант тримав усний iспит. На кiнець 12 липня - заключний урочистий акт зведення в науковий ступiнь, промоцiя.
"Нове висвiтлення перших принципiв метафiзичного пiзнання". У нiй Кант дослiджує встановлений Лейбнiцем принцип достатнього основання. Вiн проводить вiдмiнностi мiж пiдставою буття предмета i основання його пiзнання, реальним i логiчним основанням. У цих мiркуваннях Канта мiститься зародок майбутнього дуалiзму: свiт реальних речей i свiт наших знань не тотожнi. Принцип достатньої пiдстави фiлософ спiввiдносить з поводженням людини. Так, у цiй дисертацiї вперше виникає проблема волi, що у майбутньому перетвориться в лейтмотив усiєї творчостi Канта. Вiн вважає, що iдея визначального основання не суперечить волi. Вiн розумiє волю як свiдому детермiнiзацiю вчинку, як прилучення до волi мотивiв розуму. Надалi, розвиваючи цю iдею, фiлософ прийде до висновку, що людина не може покладатися тiльки на свої потяги, тому що усi вони жорстко детермiнованi природою, i чинити вiдповiдно до них - значить залишатися твариною. У цiлому в цiй дисертацiї Кант вiдстоює лейбнiцiансько - вольфiанську точку зору. Хоча в деяких iстотних деталях, наприклад при вирiшеннi проблеми взаємин душi i тiла, йому ближче iдеї Ньютона. Що стосується гармонiї буття i його загальної спрямованостi до блага, то вiн поки в цьому не сумнiвається.
Перед зимовим семестром 1762 року Кант, як i ранiш, випустив брошуру - запрошення до лекцiй. У попереднiх трактувалися природничонауковi проблеми, але цього разу був узятий фiлософський сюжет. Брошура називалася "Помилкове мудрування в чотирьох фiгурах силогiзму" i мiстила першу спробу критики формальної логiки, що служила опорою вольфiанству.
До логiки Кант висуває вимогу простежити утворення понять. Останнi виникають iз суджень. Кант говорив, що судження можливi, завдяки здатностi перетворювати почуттєвi представлення в предмет думки. Вiдповiдь його знаменна: вона свiдчить про перше, неясне прагнення Канта створити теорiю пiзнання. До цього вiн схилявся перед дедукцiєю, був переконаний, що можливостi виведення одних понять з iнших безмежнi, тепер вiн задумується над тим, як у фiлософiю ввести досвiднi знання.
може бути неiстинним для реальної дiйсностi. Логiчна протилежнiсть полягає в тому, що вiдносно однiєї i тiєї ж речi одночасно яке-небудь висловлення чи затверджується чи заперечується. Логiка забороняє вважати обидва вислови щирими. Щодо тiла не можна одночасно стверджувати, що воно рухається i спочиває: одне скасовує iнше, у результатi виходить нiщо.
Двi рiвнi сили можуть дiяти на тiло в протилежних напрямках, наслiдком буде спокiй тiла, що також є чимось реальноiснуючим.
на свiтi якась вища, абсолютна i необхiдна iстота. (Свої розумiння по даному питанню Кант виклав у трактатi "Єдино можлива пiдстава для доказу буття бога"). Робота вийшла наприкiнцi 1762 року, принесла автору першу лiтературну популярнiсть. Кант стверджував, що мораль i релiгiя - рiзнi речi. Мораль скорiше загальний людський, нiж божественний, суд. Звичайно, страшний бог без моралi, але таке буває. Може i мораль обходиться без релiгiї. Є моральнi народи, що не пiзнали бога. Суспiльство повинне терпимо вiдноситься до атеїстiв, якщо вони поводяться морально.
На думку Канта, наука в сучасному йому суспiльствi заражена двома хворобами. Ім'я однiєї - вузькiсть обрiю, однобокiсть мислення, iм'я iншої - вiдсутнiсть гiдної мети. Наука має потребу в "верховному фiлософському наглядi". Перед собою Кант ставить задачу подолання порокiв сучасної йому науки. Якщо iснує наука, дiйсно потрiбна людинi, то це та, котрої я учу, - а саме: належним чином зайняти зазначене людинi мiсце у свiтi, i з якої можна навчитися тому, яким треба бути, щоб бути людиною. Цiннiсть заняття визначена моральною орiєнтацiєю; та наука, якiй Кант себе хоче присвятити - наука людей. Вiдтепер у фiлософських пошуках Канта центральна тема - проблема людини. Усе питання в тiм, що ж дiйсно потрiбно людинi, як їй допомогти.
гiпотези”; з 1770р – критичний перiод, у роботах цього перiоду Кант доводить неможливiсть побудувати систему умоглядної фiлософiї до попереднього дослiдження форм пiзнання i границь наших пiзнавальних здiбностей.
У перiод до 1772 р Кант публiкує ще кiлька робiт: "Мрiї духовидця, поясненi мрiями метафiзики", есе, присвячене дiяльностi Іммануiла Сведенборга, шведського фiлософа i математика, що, прославився своїми роботами по механiцi, гiрськiй справi, мiнералогiї, а на старiсть оголосив себе ясновидцем, якому сам бог доручив заснувати нову церкву. "Мрiї ..." примiтнi тим, що на одну дошку з "духовидцями" Кант ставить i прихильникiв спекулятивної метафiзики. Метафiзики теж марять, i свої iдеї приймають за справжнiй порядок речей. Вiн смiється не тiльки над вiзiонерством, але i над умоглядними спекуляцiями, вiн призиває людей науки покладатися тiльки на досвiд, що представляє собою "альфу й омегу пiзнання". Таким чином, Кант прощається з вольфiанскою метафiзикою, прихильником якої вiн був ранiше У працi "Про форму i принципи чуттєво сприйманого i iнтелiгiбельного свiту" у Канта фiксуємо новий "переворот" у поглядах. На змiну емпiричнiй, що доходила до скептицизму позицiї, прийшов своєрiдний дуалiзм у поглядах. Канта вже не хвилює питання, як данi органiв почуттiв зв'язанi з iнтелектом, - вiн розвiв у рiзнi сторони цi два види духовної дiяльностi. Джерела всiх представлень людини або чуттєвiсть, або розсудок i розум. Першi дають причини пiзнань, що виражають вiдношення предмета до особливих властивостей суб'єкта, що пiзнає. Другi вiдносяться до самих предметiв. Чуттєвiсть, у Канта, має справу з явищами, феноменами; интелiгiбельний, тобто розумоосяжний предмет вiн називає ноуменом. Свiт, розглянутий як феномен, iснує в часi i просторi. Але час i простiр не є щось саме по собi iснуюче, це всього лише суб'єктивнi умови, споконвiчно властивi людському розуму для координацiї мiж собою чуттєво сприйманих предметiв. У ноуменальному свiтi, тобто в сферi предметiв самих по собi, часу i простору немає. Це твердження явно суперечить позицiї Лейбнiца i Вольфа, що визнавали справжню реальнiсть тривалостi i протяжностi.
сфери розуму.
3. “Критика чистого розуму” - головна фiлософська праця І. Канта
Датою народження “Критики чистого розуму” прийнято вважати дату написання Кантом листа своєму другу Марковi Герцу (21лютого 1772 року). Первiсна його назва - "Границi чуттєвостi i розуму", але вже в первiсному варiантi тексту виникає вислiв "критика чистого розуму". Майбутня книга, на думку Канта, повинна дати ключ до таємницi всiєї метафiзики.
У березнi 1781 року Кант написав "Критику чистого розуму". У свiй час Бекон виступив iз критикою схоластичного розуму i життєвого розуму, з вимогою вiдкинути мертвi догми й укорiненi забобони, перевiряти в досвiдi всi положення, що претендують на iстиннiсть. Кант бачив себе продовжувачем цього починання.
"Критики чистого розуму" починається цитатою з Френсiса Бекона. Бекон виступав iз критикою схоластичного розуму i життєвого розуму, з вимогою вiдкинути мертвi догми й укорiненi забобони, i все, що претендує на iстиннiсть, перевiряти на досвiдi. Кант бачив себе продовжувачем цього починання.
це подолання Вольфа. Тому що Вольфовi належав подiл усiх фiлософських напрямкiв на скептикiв i догматикiв. Першi перебувають у сумнiвi щодо природи речей, другi на цей рахунок дотримуються чiткого (догматичного погляду).
Кант пропонує третiй шлях - єдино здоровий, на його думку, - шлях критики. Причому мова йде не про критику фiлософських систем, а про критику самого розуму, взятого в чистому виглядi, тобто незалежно вiд якого б то не було досвiду. Фiлософ має намiр вивчити iнструмент пiзнання, перш нiж пустити його в справу. Чи дозрiв розум для самокритики? Кант має твердий намiр це дослiдити.
природою; але в той же час вiн не може вiдповiсти на них, тому що вони перевершують його можливостi. У таке утруднення розум попадає не зi своєї вини. Вiн починає з основоположень, виведених з досвiду, але, пiднiмаючись до вершин пiзнання, незабаром помiчає, що перед ним виникають все новi питання, вiдповiдь на якi вiн не може дати. І розум змушений удатися до нових основоположень, що, хоча i здаються очевидними, але виходять за межi досвiду. І отут його пiдстерiгають протирiччя, що свiдчать про те, що десь у самiй основi схованi помилки, знайти якi досвiдним шляхом неможливо.
Усяке знання, по Канту, починається з досвiду, але не обмежується їм, частина наших знань породжується самою пiзнавальною здатнiстю, носить, по вираженню Канта, апрiорний (додосвiдний) характер. Емпiричне знання одиничне, а тому випадкове; апрiорне - всезагальне i необхiдне.
Апрiорiзм Канта вiдрiзняється вiд iдеалiстичного навчання про вродженi iдеї. По-перше, по Канту, додосвiднi тiльки форми знання, змiст цiлком походить з досвiду. По-друге, самi додосвiднi форми не є уродженими, а мають свою iсторiю. Реальний змiст кантiвського апрiорiзму полягає в тому, що людина, що приступає до пiзнання, має у своєму розпорядженнi визначенi, сформованi до нього форми пiзнання. Наука володiє ними тим бiльше. Якщо подивитися на знання з погляду його споконвiчного походження, то весь його обсяг, в остаточному пiдсумку, узятий з досвiду людини, що постiйно розширюється, iнша справа, що поряд з безпосереднiм досвiдом, є досвiд непрямий, засвоєний. Так сьогоднi ми дивимося на проблеми, поставленi Кантом.
Далi Кант установлює розходження мiж аналiтичними i синтетичними судженнями. Першi носять характер, що пояснює, а другi розширюють нашi знання. Судження - усi тiла протяжнi - аналiтичне, тому що поняття тiла вже мiстять у собi властивостi довжини. Судження - учора йшов дощ - синтетичне тому що поняття минулого дня не зв'язано з дощовою погодою.
Усi досвiднi, емпiричнi судження синтетичнi - це очевидно. Але от питання: як можливi апрiорнi (додосвiднi ) синтетичнi судження? Це головне питання "Критики чистого розуму". У тiм, що вони iснують, Кант не сумнiвався, iнакше науковi знання не були б обов'язковими для усiх, по його глибокому переконанню, усi математичнi судження апрiорнi i синтетичнi. Проблема полягає в тому, щоб пояснити їхнє походження. Це вiдноситься i до природознавства. Природничi науки iснують i розвиваються, дають нове, обов'язкове для всiх знання.
обов'язковi для всi принципи.
"Критики" - як можливо чисте, позадосвiдне знання - розпадається на три. Як можлива математика? Як можливе природознавство? Як можлива метафiзика як наука? Звiдси три роздiли основної частини "Критикичистого розуму" - трансцендентальна естетика, аналiтика, дiалектика.
Трансцендентальною Кант називає свою фiлософiю тому, що вона вивчає перехiд у систему знань, точнiше - конструювання нашою пiзнавальною здатнiстю умов досвiду. Трансцендентальне Кант протиставляє трансцендентному, котре залишається за межами можливого досвiду, по ту сторону пiзнання.
Досвiднi данi, що надходять ззовнi, не дають нам адекватного знання про навколишнiй свiт. Апрiорнi форми забезпечують загальнiсть знання, але не роблять його копiєю речi. Те, чим рiч є для нас (феномен) i те, що вона представляє сама по собi (ноумен), має принципове розходження: "Наблюдение и анализ явлений проникают внутрь природы, и
"1.
Границi досвiду постiйно розширюються. Але скiльки б не збiльшувалися нашi знання, цi границi не можуть зникнути, як не може зникнути обрiй, скiльки б ми не йшли вперед.
Пiзнання не знає межi. Вiрити в науку потрiбно, але переоцiнювати її можливостей не варто. Проти необґрунтованих претензiй науки, догматичного забобону про її всесилля, i спрямований реальний змiст вчення Канта про речi самi по собi. При невiрному тлумаченнi воно може спантеличити, при правильному - вiдкрити шлях iстиний.
стыда для вопрошающего, он имеет еще и тот недостаток, что побуждает к нелепому ответу и создает смешное зрелище.”1
вiн знає, що слова цi являють собою тавтологiю. Правильно сформульоване питання про iстину звучить так: як знайти загальний критерiй, iстиний для всякого знання? Вiдповiдь Канта - загальна ознака iстини не може бути дана.
Кант вiдкинув загальний критерiй iстини тiльки щодо змiсту знань. Що стосується їхньої форми, такий критерiй вiн знає: не суперечливiсть мiркувань. Це серйозна поправка до негативної вiдповiдi на питання про iстину, що зруйнувала побудову догматикiв. Тепер завдання полягає в тiм, щоб уникнути скептичних побудов. Кант розумiє, що заборона протирiччя являє собою тiльки негативнi критерiї iстини, але, керуючись ним, усе-таки можна звести мiцнi конструкцiї науки.
Ми зараз знаємо, що наука володiє i "позитивним" критерiєм iстини, це практика. Практика пiдтвердила iстиннiсть неевклiдової геометрiї, але iнша практика встановлює iстиннiсть аксiом Евклiда. Істина - це процес усе бiльш глибокого збагнення свiту, руху вiд незнання до знання, вiд неповного знання до бiльш повного, руху, що не може припинитися, тому що свiт невичерпний. Гегель, що вперше сформулював цю iдею, впав у протирiччя iз самим собою, уявивши, що можливо повний збiг предмета i думки - абсолютне знання. Кант був обачнiше: його трансцендентна рiч "сама по собi" служить нагадуванням, що межi пiзнанню немає i не може бути.
І ще про одну важливу обставину - є сфери, де наука неспроможна. Така, наприклад, сфера поведiнки людини, її свободи, точнiше, сваволi. Художня лiтература до i пiсля Канта показала, що людина робить не тiльки "не по науцi", але часом всупереч елементарнiй логiцi. Кант не заперечував емпiричної реальностi простору i часу, зауважуючи, що навчання про iдеальнiсть простору i часу є разом з тим навчання про довершенiсть реальностi того й iншого у вiдношеннi органiв почуттiв. Кант нiколи не вiдрiкався вiд своєї гiпотези, де в реальному просторi йдуть реальнi процеси розпаду й утворення свiтiв. Кант не приймав iдею кiнця свiту, "коли часу бiльше не буде". У "Критицi чистого розуму" його займає теоретико-пiзнавальна проблема: вiдкiля взялися нашi уявлення про тривалiсть i довжину? Вiн упевнений, що з досвiду їх не можна витягти, вони апрiорнi, а, отже, загальнi i необхiднi. Тiльки тому можлива наука про величини - математика. Але апрiорне не значить уроджене. Як же виникли уявлення про час i простiр? Далi Кант пояснить: вони створенi уявою.
Погляд Канта на простiр i час був певною мiрою реакцiєю на механiчнi уявлення про абсолютну тривалiсть i незв'язаному з нею порожнiм умiстищi речей. Кант розглядає час i простiр у взаємному зв'язку, але зв'язок цей реалiзується лише в суб'єктi, що пiзнає. Поза людиною, у свiтi речей самих по собi можливi iншi види iснування i послiдовностi.
Тепер про синтез знання. Категорiї, логiчнi форми - основа синтезу знання. У Канта категорiї апрiорнi. Вiдповiдно до чотирьох рiзних видiв суджень виникає в Канта наступна таблиця категорiй:
1.
Категорiї кiлькостi Єднiсть. Безлiч. Всеповнота.
2.
3.
Субстанцiя. Причина. Спiлкування.
4.
Категорiї модальностi
Звертає на себе увагу потрiйний розподiл кожної групи категорiй. Тут проглядається майбутня гегелiвська трiада - теза, антитезис, синтез. Згодом, у "Критицi здатностi судження", Кант пояснить свою думку: "Деякi вважали ризикованим те, що мої розподiли в чистiй фiлософiї майже завжди бувають тричленними. Але це залежить вiд природи речей... Розподiл повинен бути трихотомiєю згiдно тому, що взагалi потрiбно для синтетичної єдностi, а саме:
2) обумовлене;
3) поняття, що виникає iз з'єднання обумовленого з його умовою."
Категорiї - це гранично загальнi поняття, так би мовити кiстяк пiзнання. Тiльки тому, що вони iснують, у Канта можливе "чисте" природознавство.. Кожна категорiя дає довiльнi поняття меншої спiльностi. Категорiя причинностi, наприклад, доповнюється поняттями сили, дiї, страждання; категорiя спiлкування - поняттями присутностi, протидiї i т. д. Кант говорить, що при бажаннi вiн мiг би представити у всiй повнотi родовiдне дерево чистого розуму, але вiн не робить цього, щоб не вiдволiкатися; його задача викласти не повноту системи, а повноту її принципiв.
знань досвiд, вiдчуття, Кант направляє свою фiлософiю по лiнiї сенсуалiзму, а через нього i матерiалiзму. Визнаючи апрiорнiсть простору, часу, причинностi i т. д., Кант звертається до iдей активностi свiдомостi.
Вчення Канта про активнiсть свiдомостi допомогло пiдняти завiсу над одним iз самих загадкових процесiв – утворенням понять. Великi уми до кантiвської епохи заходили в тупик, намагаючись вирiшити цю проблему.
Сенсуалiсти наполягали на iндукцiї, досвiдi на вiданнi i на деякi загальнi ознаки i принципи.
Рацiоналiсти йшли другим шляхом - вони вбачали строгу, незалежну вiд людини вiдповiднiсть мiж порядком iдей i порядком речей. Мислення вони вважали деяким "духовним автоматом" (Спiноза), що штампує iстину, працюючи по заздалегiдь заданiй,
Корiнь омани вiн бачить у вiльнiй волi - чим менш людин затемнює свiтло божественної iстини, тим бiльше вiн застрахований вiд помилок; пасивнiсть - гарантiя правильностi знань.
Кант, подiбно Копернику, пориває з попередньою традицiєю. Вiн бачить у людському iнтелектi заздалегiдь зведену конструкцiю - категорiї, але це ще не саме наукове знання, це тiльки його можливiсть, таку ж можливiсть являють собою i досвiднi данi - свого роду цеглини, якi потрiбно укласти в комiрки конструкцiї. Щоб вирiс будинок, потрiбен активнийучасник будiвництва, i Кант називає його iм'я - продуктивна уява.
Сухий педант iз Кенiгсберга побачив поетичний початок у науцi, в актi утворення понять.
Дiалектика, по Канту, - логiка видимостi. Справа в тiм, що розум має здатнiсть створювати iлюзiї, приймати удаване за дiйсне. Задача критики - внести яснiсть. Тому, кантiвська дiалектика починається з уточнення поняття "видимiсть". Це не галюцинацiя. Видимiсть - це iлюзiя, якої "нiяк не можна уникнути". Нам здається, що сонце рухається по небозводу, це бачать усi, але справжнiм явищем природи, що визначає змiну дня i ночi, служить обертання Землi навколо своєї осi; явище i видимiсть - рiзнi поняття. Крiм емпiричної, може бути логiчна видимiсть, що виникає з порушення логiчних правил. В обох цих випадках легко усунути помилку. Сутужнiше справа обстоїть iз трансцендентальною, фiлософською видимiстю, коли висловлюються судження про речi, що лежать за межами можливого досвiду. Наприклад, судження - мир повинний мати початок у часi.
Труднощi розуму зв'язанi з тим, що вiн має справу не з науковими поняттями (сфера розуму), а з iдеями. Ідеї – це таке поняття, для якого в спогляданнi не може бути даний адекватний предмет. Розум безпосередньо спрямований не на досвiд, а на розум, пiдготовляючи йому поле для дiяльностi. Розум виробляє основоположення, загальнi принципи, що розум i здатнiсть суджень застосовують до окремих випадкiв. Розум виконує направляючу функцiю в пiзнаннi, вiн направляє розум до визначеної мети, ставить задачi перед ним. Розум очищає i систематизує знання.
Можливiсть сполучення емпiричного i трансцендентного, необхiдностi i волi, цiкава для осмислення фiлософiї Канта. Ця можливiсть виявляється в кантiвському розумiннi розуму. Кант, як вiдомо, розрiзняє емпiричний i чистий розум. Свою другу “Критику...” Кант, на вiдмiну вiд “Критики чистого розуму”, назвав “Критикою практичного розуму”, оскiльки однiєю з її головних задач було дослiдження можливостi i дiйсностi поряд з емпiричним розумом, iснування якого не пiдлягає сумнiву, чистого практичного розуму, що здатний самовизначатися безвiдносно до чуттєвих обставин.
Але не слiд думати, що вiдповiдно до Канта, людина володiє двома розумами, емпiричним i чистим. Той самий людський розум виступає в двох iпостасях: емпiричнiй й розумоосяжнiй. І в цiй останнiй формi, тобто як чистий розум, вiн є “рiч у собi”, що iснує й у повсякденному життi людини, оскiльки вона дiє розумно. Тому зрозумiло чому Кант вважає, що зрештою ми маємо справу з тим самим розумом, що повинний мати розходження лише в застосуваннi.
Як же конкретно вiдбувається вiльна дiя, що iнiцiюється чистим розумом, що хоча i характерний для живого iндивiду, iснує поза часом i простором, з чого випливає, що тут немає мiсця причинно-наслiдковому вiдношенню, що припускає вiдношення в часi мiж “колись” i “пiсля”. Чистий розум iнiцiює вiльнi дiї не як безпосередня, найближча причина (таке має мiсце лише в емпiричному казуальному рядi), а як визначений “напрям думок”, духовний склад особистостi, її моральна орiєнтацiя. Чистий розум, тобто розум, вiльний вiд почуттєвих спонукань, егоїстичних пристрастей, упереджень, виявляється суспiльною свiдомiстю, суспiльним розумом. У поняттi чистого розуму переборюється протиставлення особистого суспiльному, тобто особисте, природа якого соцiальна, пiднiмається до рiвня, обумовленого власною природою. Таке узвишшя не є, звичайно, усуненням особистого в прагненнi до щастя, мова йде лише про пiдпорядкування особистих прагнень моральному закону.
але i нашу поведiнку. З того, що людина нiколи не буде дiяти адекватно чистiй iдеї чесноти, зовсiм не випливає, начебто вона химера. Усяке судження про моральне достоїнство можливо тiльки за допомогою такої iдеї.
Багато уваги Кант придiлив термiну "вiра". По Канту iснують три види вiри. Прагматичною вiн називає вiру людини у свою правоту в тому чи iншому одиничному випадку.
Вiру в загальнi положення Кант називає доктриальною. Вiн готовий тримати парi на усе своє майно, що хоча б на однiй з видимих нами планет є мешканцi. Це приклад доктриальної вiри. Сюди ж Кант вiдносить i вчення про бога i його буття. Доктриальна вiра мiстить у собi все-таки щось не тверде: нерiдко утруднення, що зустрiчаються при мiркуваннях, вiдокремлюють нас вiд неї, хоча ми постiйно до неї повертаємося.
Зовсiм iнший характер носить моральна вiра, де питання про iстиннiсть суджень навiть не встає. Цю вiру нiчого не може похитнути, тому що були б вiдкинутi моральнi принципи, вiд яких не можна вiдмовитися, не ставши у власних очах гiдним презирства. Вiрити в бога тут означає не мiркувати про його буття, а просто бути добрим.
Отже, висунувши тезу - знання вище вiри, Кант постачає її антитезою-застереженням - яку не можна зiставляти зi знанням i яке реалiзується в поведiнцi.
"Критика чистого розуму" завершується програмою на майбутнє. Нi про якi новi "критики" Кант не помислює. Критична робота закiнчена. Наступна робота з викладу позитивних початкiв метафiзики.
Термiн "метафiзика" згодом сформулює Гегель, вiн позначить ним зашкарубле мислення, що робить помилковi свiтогляднi висновки з принципiв формальної логiки; живе фiлософствування Гегель називає дiалектикою. Для Канта справа обстоїть зовсiм iнакше: дiалектика - це iлюзорна логiка, метафiзика - свiтова мудрiсть. Про метафiзику Кант вiдзивається дуже високо. Це для нього "завершення всiєї культури розуму людини", тi, хто розчарувався в метафiзицi, рано чи пiзно повернутися до неї.
Кант пророкує нове народження метафiзики по зовсiм невiдомому дотепер плану. На останнiх сторiнках "Критики чистого розуму" знаходиться план вiдродження фiлософiї, що оригiнальнiстю не вiдрiзняється. За задумом Канта, уся система метафiзики повинна складатися з чотирьох частин - онтологiї, фiзiологiї, космологiї i теологiї. Онтологiя - навчання про загальнi принципи буття; фiзiологiя - навчання про природу, що розпадається на фiзику i психологiю, космологiя - наука про свiт у цiлому; теологiя - наука про бога.
питання популяризацiї “Критики чистого розуму” вирiшила праця пастора Шульца “Пояснюючi виклади “Критики чистого розуму””.
фiлософської системи И. Канта, яку вiн називає телеологiя – вчення про доцiльнiсть. Для нього телеологiя – принцип розгляду предмета, у першу чергу живого органiзму, де все доцiльно, тобто кожна частина необхiдним чином пов'язана з iншою.
У перiод з 1795 по 1798 рiк Кант написав: "До вiчного миру", "Про орган душi", "Метафiзика вдач", "Оповiщення про швидке пiдписання договору про вiчний мир у фiлософiї", "Про мниме право брехати з людинолюбства", "Спор факультетiв".
Завершивши "Метафiзикою вдач" побудову фiлософської системи, Кант вiдчув потребу викласти своє вчення в бiльш концентрованому виглядi. Так з'явилася "Антропологiя" (1798) - остання робота, видана самим автором. Тут пiдводиться пiдсумок мiркуванням про людину i взагалi усiм фiлософським мiркуванням. Це завершення шляху, i одночасно початок. Структура цiєї працi збiгається з загальною системою кантiвської фiлософiї. Головна частина книги розпадається на три роздiли вiдповiдно до трьох здiбностей душi: пiзнання, почуття задоволення i здатнiсть бажання. Саме цi три особливостi визначили змiст трьох "Критик...". У "Антропологiї" iдеї критичної фiлософiї безпосередньо спiввiднесенi зi свiтом людини, його переживаннями, устремлiннями, переконаннями. Отриманий результат схематично виглядає так:
Здатностi душi
Апрiорнi принципи
Розсудок
Закономiрнiсть
Природи
Почуття задоволення i невдоволення (оцiнна здатнiсть психiки)
Здатнiсть судження
Здатнiсть бажання(вольова здатнiсть психiки)
Розум
Кiнцева мета
На схемi фiлософська система Канта представлена в її остаточному виглядi. Здатностi судження вiдведене промiжне мiсце мiж розсудком i розумом, i сам мислитель недвозначно говорить про критику здатностi судження як про засiб, що пов’язує обидвi частини фiлософiї в одне цiле. Кант прийшов до своєрiдного подолання дуалiзму науки i моральностi шляхом апеляцiї до художнiх потенцiй людини.
Формула фiлософської системи Канта - iстина, добро i краса, взятi в їхнiй єдностi, замкнутi на людинi, його культурнiй творчостi, яку направляє художня iнтуїцiя.
4. Висновки
"Критики чистого розуму", - як можлива метафiзика в якостi науки. Своєю трансцендентальною дiалектикою вiн зруйнував усi догматичнi побудови в цiй сферi, але далi декларування необхiдностi нової наукової фiлософiї не пiшов.
Трансцендентальна позицiя Канта визначає його розумiння природи людини. Традицiйний фiлософський погляд на людську природу мiстив в собi уявлення про споконвiчно iснуючу i в принципi незмiнну визначенiсть. Докантiвскi фiлософи допускали можливiсть ушкодження, перекручення людської природи, ставили в цьому зв'язку задачу її вiдновлення в природнiй, споконвiчнiй цiлiсностi. Нiхто з попередникiв Канта не зв'язував поняття природи людини з її волею, свободою.
Природа людини в Канта - її свобода. Свобода з погляду етики не сваволя, не просто логiчна конструкцiя, при якiй з даної причини можуть на рiвних правах виникати рiзнi дiї. Моральна свобода особи складається в усвiдомленнi i виконаннi боргу перед самим собою й iншими людьми, коли вiльна воля i воля, пiдпорядкована моральним законам, - це одне i теж. Реальнiстю ж свободи Кант прямо називає здатнiсть самочинно починати ряд подiй. Саме тому людина i тiльки людина – мета сама по собi, i нiколи – засiб для будь-якого застосування з боку тiєї чи iншої волi.
Кант рiшуче переглядає погляди своїх попередникiв на природу людини. Для нього вона зовсiм не є споконвiчно дана й у принципi незмiнна сутнiсть. Кант пише, що пiд природою людини вiн має на увазi тiльки суб'єктивне основання застосування її волi взагалi, яке передує всякiй дiї, сприйманiй нашими почуттями. Цiлком очевидно, що це нова концепцiя людської природи, радикально вiдмiнна вiд природи всiх iнших живих iстот, органiчно пов'язана з кантiвським розумiнням волi як практичного розуму, завдяки якому особистiсть сама формує себе.
Життя Канта - це насамперед написанi ним книги, самi хвилюючi подiї в нiй - думки. У Канта немає iншої бiографiї крiм iсторiї його вчення. Усi, хто знав його, говорили, що це була товариська, чуйна людина. Вiн багато працював i любив свою працю, але знав не тiльки її. Вiн умiв розважатися, вiдпочивати, сполучаючи вченiсть зi свiтським лиском. Кант не був затворником, людиною не вiд свiту цього. По природi вiн був товариський, однак не шукав слави, не домагався влади, розмiрений й одноманiтний плин зовнiшнього життя фiлософа пояснюється тим, що в нього рано виник всепоглинаючий життєвий iнтерес - фiлософiя, i цьому iнтересу вiн зумiв пiдкорити усе своє iснування. Жити для нього значило працювати, у працi вiн знаходив головну радiсть. З дитинства майбутнiй фiлософ вiдрiзнявся слабким здоров'ям, йому пророкували коротке життя, але вiн прожив довгi, багатi творчою працею роки. Цього вiн домiгся силою своєї волi.
Слово далеко не завжди спричиняє справу. Повчати легше, нiж наслiдувати повчанням. В iсторiї фiлософiї багато прикладiв розбiжностi проповiдi i поведiнки, але Кант - моралiст i Кант - людина - одне i теж. Звичайно, вiн не завжди i не в усьому керувався категоричним iмперативом. Але все таки, потрiбно вiдзначити, загалом, його поведiнка вiдповiдала тому iдеалу внутрiшньо вiльної особистостi, який вiн створив у своїх працях.
Була мета в життi, був усвiдомлений борг, була здатнiсть керувати своїми бажаннями i пристрастями. Природа надiляє людину темпераментом, характер вiн виробляє сам. Іммануiл Кант зробив самого себе й у цьому вiдношеннi вiн унiкальний.
1. Кант И. Критика чистого разума. Соч. в 6-ти т. М., 1963-1966 г. г.
2. Асмус В. Ф. Философия И. Канта. М.,1957 г.
3. Карапетян А. "Критический анализ философии Канта". 2 изд., М.,1962 г.
4. "Краткий очерк истории философии". 4 изд., М.,1981 г.
7. Асмус В. Ф. Иммануил Кант. М., 1973г.
8. Гулыга А. В. И. Кант. – 2-е издание. - М., 1981 г.
9. Фролов И. Т. Философский словарь. 4-е издание. - М., 1981 г.
10. Бичко І. В. Фiлософiя. Курс лекцiй. – Київ, 1994 р.
|
