Реферат/сочинение: "Ідейні джерела та проблема людини в філософській творчості М.О. Бердяєва"

Дипломна робота

Вступ…………………………………………………………………….……3

1. 2. Духовнiвитокита еволюцiя фiлософських поглядiв росiйського фiлософа……………………………………………………………... 16

Роздiл ІІ. Проблема людини у фiлософiї М. Бердяєва………………….... 26

2. 1. Людина, особистiсть, iндивiдуум у розумiннi мислення…………26

2. 2. Свобода як одвiчно притаманна властивiсть людини………….…36

Вступ

Унiверсальним поняттям, логiчним центром осмислення проблеми духовностi є людина. Усвiдомлення людиною свого мiсця в свiтi, сенсу свого буття стає стрижневою iдеєю епохи.

У 1930 роцi М. Бердяєв написав книгу „Доля людини в сучасному свiтi”, в якiй, як вiн вважав, бiльш точно, нiж у „Новому середньовiччi”, показно, що „постає для свiту нiч i темрява”, що постала епоха кiнця iсторiї. Отже, в сучасному свiтi вже вiд початку була запрограмована трагедiя мiж об’єктивним свiтом i свiтом суб’єктивного „я” i „ти”. Історiя сама по собi нелюдська i не милосердна. Отже, iснує споконвiчний конфлiкт мiж людиною та iсторiєю. Сучасне становище людини у свiтi засвiдчує, що у всiх своїх вимiрах людина втрачає гуманiстичну духовну сутнiсть. В ХХ столiттi остаточно похитнулася вiра в людину, якою ще жило ХІХ столiття. Людина перестала бути вищою цiннiстю. Звiдси гострота цiєї проблеми, яку М. Бердяєв формує таким чином: „Наша епоха ставить питання, чи буде далi iснувати людина, чи ж вона буде замiнена iншою iстотою, яка буде вироблена дресируванням соцiально-класовим або державно расовим”. Аналiзуючи всi процеси, якi мають мiсце в сучасному суспiльствi, Бердяєв вказував на те, що майже всi вони ведуть до знецiнення людини. Економiчнi процеси, технiзацiя, масовизацiя, формальний лiберталiзм, демократiя – все це веде до дегуманiзацiї, до втрати людиною вищих цiнностей, до втрати свiтом сакрального вимiру.

Зауважимо, що дiагноз Бердяєва на той час був досить вiрним. Дiйсно, якщо оцiнити духовну ситуацiю в свiтi в ХХ столiттi, то можна констатувати, що економiчна система капiталiзму продукувала вiдчуження людини, розвиток технiки в зростаючiй мiрi сприяв її дегуманiзацiї, перетворенню її в технiчну функцiю, становлення масового суспiльства i людини – маси зумовлювало знецiнення особистостi, iснуюча формальна свобода заперечувала реальну духовну свободу, „демократизований гуманiзм” нiс в собi зневагу до конкретної людини. На думку Бердяєва, навiть християнство в сучасному його виглядi є дегуманiзованим вiровченням.

Отже, згiдно Бердяєву, усiм цим процесам можна протиставити лише цiлiсну людину, укорiнену в певному духовному порядку. Потрiбно створювати певного виду „нову духовнiсть”, або точнiше „нову християнську духовнiсть”. „В старiй духовностi любов до Бога часто була нелюбов'ю до людини, вiдверненням вiд людини, прокляттям свiту. Порятунок може принести лише нова духовнiсть, в якiй любов до Бога буде i любов’ю до людини, в якiй свобода вiд влади свiту буде також i любов’ю до всього Божого творiння, в якiй духовне життя людини буде не лише спокутою, але й творчою справою у свiтi”.

Тобто позицiя М. Бердяєва тут зрозумiла. Через вiдсутнiсть духовностi в людинi людство котиться до катастрофи. Нi через соцiальнi форми життя, нi через технiчнi iнновацiї порятунок для людини неможливий. Єдиний порятунок для людства пробудити, створити в людинi нову, справжню духовнiсть.

потрiбно взяти положення, якi найбiльше iмпонують сучасному стану суспiльства i поєднати їх з новiтнiми розробками змiни духовного середовища людини. І таким чином, не абсолютизуючи вчення М. О. Бердяєва створити „нову якiсть” людини, яка б поєднала в собi самодостатню, самоцiннiсну особистiсть, яка здатна до любовi, свободи, творчостi та реалiзацiї самого себе без негативного впливу на iнших i на оточуючий її свiт.

Об’єктом даної роботи є життєвий шлях та фiлософська творчiсть М. О. Бердяєва, а також духовнi витоки та еволюцiя фiлософських поглядiв мислителя.

Предметом

Мета – простежити особливостi думки мислення щодо проблеми людини, визначити її мiсце у свiтi, показати взаємозв’язок основних положень мислителя щодо людини, її сутi i призначення iз новiтнiми здобутками сучасної епохи.

Завданням даної роботи є:

У дослiдженнi використанi такi методи наукового пiзнання:

-загальнологiчнi методи (аналiз, синтез, дедукцiю);

-загальнонауковi (структурний метод, метод сходження вiд абстрактивного до конкретного, iсторико-фiлософський метод).

Роздiл І. Ідейнi джерела фiлософської творчостi М. Бердяєва.

1. 1. Особистiсть М. Бердяєва: етапи життя i творчостi.

І як фiлософ, i як людина Микола Бердяєв був досить цiлiсною особистiстю, натурою, iстинно творчою. Рух його душi був постiйно спрямований на нове розумiння вiльного духу в кожнiй мислячiй iстотi. В Росiї вiн був менш вiдомий, нiж на Заходi. Там його краще прочитали i зрозумiли високо розвинутi iнтелектуали, що назвали Бердяєва „росiйським Гегелем ХХ столiття” , „одним з унiверсальних людей нашої епохи” . Це був мислителiв, що зумiв зв`язати в єдине дух культури, iсторiю двох цивiлiзованих систем –Сходу i Заходу, i що сказав про необхiднiсть людської свободи бiльше ,нiж хто-небудь з росiйських чи зарубiжних фiлософiв.

1812 року. Батько майбутнього фiлософа, штаб-ротмiстр у вiдставцi,представник дворянства, що займав посаду Київського земельного банку. Олександр Михайлович Бердяєв був одружений на княжнi Алiнi Сергiєвнiй ,що була на пiв француженка по матерi-графинi Шуазель-Гуфьє. Їх перший син Сергiй став вiдомим поетом-сатериком. А друга дитина Микола народився на

М. Бердяєв згадував про свою родину у своїй Автобiографiї таким чином: „За своїм походженням я належу до свiту аристократичного. Мої батьки належали до „свiтського” суспiльства. В будинку у нас говорили головним чином по-французьки. Батьки мої мали великi аристократичнi зв'язки, особливо в першу половину життя. В дитинствi менi було вiдомо, що мої батьки були друзями обер-гофмайстерини кн. Кочубей, яка мала великий вплив на Олександра ІІІ . Зi сторони батька я походив з воєнної сiм ї. Всi мої

предки були генерали i георгiєвськi кавалери, всi почали службу в кавалергардському полку. Мiй дiд, М. Н. Бердяєв, був отаманом Вiйська Донського. Прадiд, генерал-аншеф Н. М. Бердяєв, був новоросiйським генерал-губернатором. Його листування з Павлом І було надруковано в

„Русской старине”. Батько був кавалергардським офiцером, але рано вийшов у вiдставку,посилився у своєму маєтку Обуховi на берегу Днiпра,в Турецьку вiйну знову вступив у воєнну службу,потiм на протязi 25 рокiв був представником управлiння Земельного банку Пiвденно-Захiдного краю” [18, 16].

„Мать моя была рожденная княжна Кудашева. Она была полуфранцуженка. Ее мать, моя бабушка, была графиня Шуазель. В сущности ,мать всегда была более француженка ,чем русская ,она получила французкое воспитание ,в ранней молодости жила в Париже ,писала письма исключительно по французьки и никогда не научилась писать грамотно по-русски; будучи православной по рождению, она чуствовала себя более католичкой и всегда молилась по французкому католическому молитвеннику своей матери [18,16 ].

Интересно, что у меня была бабушка монахиня и прабабушка монахиня. Мать моего отца, рожденная Бахметьева, была в тайном постриге еще при жизни моего деда. Бабушка моей матери, княгиня Кудашева, рожденная княжна Баратова, стала после смерти мужа настоящей монахиней” [18,18 ].

Дитинство Миколи було досить щасливим. Безпроблемне життя в багатiй дворянськiй родинi при люблячiй нянi Аннi Іванiвнi, пiклування батькiв, поїздки з ними на закордоннi курорти створювали ту особливу атмосферу, яка була присутня у бiльшостi дворянських сiмей. Отримавши домашню освiту ,що включала ,крiм вивчення природничих наук i мистецтва, ще й iноземнi мови, 14-й Микола був вiдданий в привiлейований закритий навчальний заклад. З повагою до ратних заслуг предкiв хлопця записали в

природничий та юридичний факультет Київського унiверситету iм. Св. Володимира.

Початок навчання спiвпав з виникненням в Росiї марксистських гурткiв.

Членом одного з них – Центрального гуртка саморозвитку – став в 1895 р. i Бердяєв. Його наставником був сам Г. Плеханов, а майбутнiй бiльшовицький комiсар А. Луначарський – товаришем по боротьбi. Згодом був перший арешт за участь в студентських демонстрацiях. Вдруге Бердяєва заарештували 12 березня 1898 р. - за приналежнiсть до Київського Союзу боротьби за звiльнення робiтничого класу. Виключений з унiверситету i випущений iз в' язницi пiд заставу 5000 рублiв, Бердяєв в очiкуваннi вироку основний час присвячував публiцистицi. В 1899 р. вiн написав серйозну фiлософську статтю про нiмецького соцiалiста Ф. А. Ланге i критичну фiлософiю, яку опублiкував в журналi „ DieNeueZeite”, що видавався К. Каутським.

i одразу ж принесла досi невiдомому лiтератору майже всеросiйську славу [26, 440 ].

В березнi 1900р. через два роки пiсля арешту, був оголошений вирок, згiдно з яким Бердяєв висилався пiд гласний нагляд полiцiї в Вологодську губернiю термiном на три роки.

Як помiчали фiлери мiсцевого охоронного вiддiлу, лiтом 1901р. вони бачили Бердяєва, що катався на велосипедi по Параднiй площi, що читав книжки у мiському саду чи в публiчнiй бiблiотецi, що проводив „барыньку лет 19, широко одетую, с которой Бердяєв все времяходилпод руку”. Доречi, вроджений аристократизм i барственнiсть Миколи Олександровича помiчало багато його сучасникiв. Наприклад, Є. Герцык, з якою Бердяєв був дуже

дружнiм в дореволюцiйнi роки, в своїй книзi „Портреты философов” писала: „Всегда элегантный,в ладносидящем костюме,гордая посадка головы , пышная черная шевелюра” [26,441].

який можна назвати „пленным духом” ( так Марина Цвєтаєва називала Андрiя Бєлого, знайомого Бердяєва ). Так ось, це був „пленный дух” ,який втомився у своїй в`язницi [45,157 ].

„Я не принадлежал к так называемым „душевным” людям. Во мне слабо, задавленная лирическая стихия. Я всегда был очень восприимчив к трагическому в жизни. Это связано с чуствительностю к страданию. Я человек драматической стихии. Более духовным чем душевный человек. С этим связана сухость. Я всегда чуствовал негармоничность в отношениях моего духа и душевных оболочек. Дух у меня был сельнее души. В эмоцыональной жижни души была дисгармония, часто слабость. Дух был здоров, душа ж больная. Самая сухость души была болезнью. Я не замечал в себе никакого расстройства мысли и раздвоения воли, но замечал расстройство эмоциональное. Как будто бы оболочки души не были в порядке. Было несоответствие между силой духа и сравнительной слабостью душевных оболочек. Независимость духа я всегда умел отстаивать. Но ничего более мучительного для меня не было, чем мои эмоциональные отношения с людьми…” – писав про себе Бердяєв у своїй автобiографiї [18,37 ].

Взагалi вiн був нiби поза побутом, поза матерiєю. Вiн завжди обтяжувався дiйснiстю, при цьому безумно любив свiт. Вiн не був нi анахоретом ,нi вiдлюдником, вiн насолоджувався i любувався природою. Як згадуєодна його знайома, вiн не мiг пропустити нi однiєї собаки на вулицi,

щоб не поговорити з нею. Інша знайома розказувала, що, коли вони жили в Парижi, Бердяєв завжди виходив на вулицю з собакою чи з двома, в нього буливеличезнi пси.І в нього був кiт Мурi,якого вiн сильно любив. Цей кiт вмирав у нього на руках – Бердяєв так гостро переживав агонiю цiєї тварини, що в своїй глибокiй фiлософськiй книзi пише про це i розповiдає про свого кота з повною серйознiстю – як через смерть цiєї улюбленої тварини вiн осягав жах небуття ,жах вмирання [45, 158 ].

Прикладом цього можна навести рядками з твору Бердяєва „Самопознание”, – „ …Я бы хотел в вечной жизни быть с животными, особенно, особенно с любимыми. У нас было две собаки, сначала Лилин мопс Томка, потом скай – терьер Шулька, к которым я был очень привязан. Я почти никогда не плачу, но плакал, когда скончался Томка, уже глубоким стариком, и когда расставался с Шулькой при моей высылке из советской России. Но, может быть, более всего я был привязан к моему коту Мури, красавцу, очень умному, настоящему шармеру. У меня была страшная тоска, когда он был болен. Любовь к животным характерна для семьи моих родителей и для нынешней нашей семьи [18,38 ].

Люди по - рiзному дивились на Бердяєва. Бiльшiсть любувалось ним в тi роки. Було в ньому,звичайно,i дещо гордливе,i разом з тим,Марина Цвєтаєва згадує ,що не було бiльше такої привiтливої i вiдкритої людини. Вiн прекрасно мiг спiлкуватися з крiпаками,ремiсниками,ходив в „Яму”,вiв бесiду там з рiзними сектами ( „Яма” – це трактiр,де збирались народнi богошукачi ) i як барин вiн знаходив з простим народом мову швидше,нiж iнтелiгент [45,158 ].

По закiнченнi вислання Бердяєв поселився в Петербурзi i в 1904 р. женився на Лiдiї Трушевой,дочцi вiдомого петербурзького адвоката,що проживала з ним довгi роки в любовi i згодi. Як писав Бердяєв в „Самопознании” : „Лето 1904 года имело большое значение в моей жизни. В это время я встретил друга моей жизни Лидию. Она по натуре была душа религиозная , но прошедшая через революционность, что особенно ценно.

У неё образовалась глубина и твердая религиозная вера, которая не раз поддерживала меня в жизни. Она была человек необыкновенной духовности. Перед смертью она приблизилась к святости…” [18,138 ].

В цiлому , 1900-тi роки були бурними в життi Миколи Олександровича : редактування журналу „Новое время”, робота в Союзi звiльнення (основi майбутньої Конституцiйно-демократичної партiї ); петербурзькi релiгiйно-фiлософськi збори, лiтературнi „среды” у В’ячеслава Іванова на „башне” (квартира на сьомому поверсi навпроти Тавричного саду), де Бердяєв був незамiнним представником. На цих „средах” збиралась вся вершина росiйської лiтератури i фiлософiї Срiбного вiку –Ф. Сологуб, А. Блок, В. Брюсов, А. Бєлий, Л. Шестов, С. Франк [26,441].

на перший погляд, проблемi –взаємовiдношення iнтелiгенцiї i фiлософiї. Але значення цiєї роботи ширше зазначеної теми. Мова йшла про падiння iнтересу iнтелiгенцiї до пошукiв iстини, якi замiнювала зовнiшня боротьба, що вела до рабства духу.

Серед iнтелiгенцiї Росiї „Вехи” користувались незвичайною популярнiстю. Достатньо сказати, що в результатi 4-х перевидань тираж збiрника досяг 16 тисяч екземплярiв.

Бердяєв був знайомий з С. Булгаковим ще по Київському унiверситетi. Саме йому вiн був зобов’язаний знайомством з Лiдiєю Трушевой. Завдяки тому ж С. Булгакову Бердяєв увiйшов i в московське православне середовище, зокрема –в гурток М. А. Новосєлова, де вiдбувались жаркi дебати на релiгiйнi теми [26,441].

Разом з Новосєловим i Булгаковим Бердяєв побував в Зосимовiй пустелi, у поважних старцiв Германа i Олексiя. Ця поїздка була певною мiрою вирiшальною для фiлософ. Вiн згадав пiзнiше: „Во всяком случае мне было ясно, что я не принадлежу к людям, которые отдают свою волю духовному

На поч. 1910 року Бердяєв на деякий час вiдiйшов вiд справ, пов'язаних з релiгiйною i видавничою дiяльнiстю, в цiлому присвятив себе книзi, яка дiйсно вважається одною з вершин фiлософської думки Росiї. Ця праця вийшла в 1916р. i носила назву „Смысл творчества. Опыт оправдания человека”.

Займаючись фiлософськими роздумами, Микола Олександрович не займався в сторонi i вiд подiй сучасностi. За газетну статтю на захист монахiв Свято –Пантелеймонового монастиря на Афонi, що були звинуваченi в iмяславческiй „єресi”, його вiддали пiд суд, i загроза вiчного населення в Сибiрi заминалася реальною в притул до революцiї.

со мной,хотя бы я относился к ней очень критически и негодовсл против ее злых проявлений” [18,133].

семiнари, публiчнi зiбрання. Сам Бердяєв вiв семiнар по Достоєвському , читав курси з „фiлософської релiгiї” i „фiлософiї iсторiї”. На основi останнього курсу видав книгу „Смысл истории. Опыт философии человеческой судьбы”, яку поряд з „Смыслом творчества” цiнив бiльше всього з написаного ним в до емiграцiйний перiод [26,443].

Як пiзнiше писав Бердяєв в „Самопознании”: „Значение Вольной академии духовной культуры было в том ,что в эти тяжелые годы она была,

кажется,единственным местом,в котором мысль протекала свободно и ставились проблемы,стоявшие на высоте качественной культуры”. Вiльна академiя проiснувала 3 роки i була закрита в 1922р.

Дiяльнiсть Бердяєва, що став знаменитою фiгурою в пореволюцiйнiй Москвi, почала приваблювати увагу нової влади. В 1920р. вiн був заарештований у зв’язку iз справою „Тактичного центру”, допитувався особисто Ф. Джержинським i звiльнений без будь-яких наслiдкiв. В 1922р. був другий арешт, а у вереснi –вислання за межi РСФСР по iдеологiчним причинам у складi 160 представникiв iнтелiгенцiї, що були опозицiйно налаштованi до нового устрою. Разом з Бердяєвим виїхали двi найдорожчих йому людини –дружина Лiдiя i Євгенiя Юдiфовна Рапп. Першим мiсцем проживання став Берлiн. Тут фiлософ написав фундаментальний твiр „Новое средневековье. Размышление о судьбе России и Европы”. Книга опублiкована в 1924р. в берлiнському видавництвi „Обелiск”, була переведена на основi Європейської мови i принесла автору всесвiтню славу, визнання.

З лiта 1924р. Бердяєви проживають у Францiї, що стала для них другою батькiвщиною. Подружжя посилились в робiтничому передмiстi Парижу – Кламерi, - де спочатку наймали квартиру, а в 1938р. переїхали у власний будинок, що утримали у спадок вiд друга сiм`ї англiйки Флоранс Вест. Жили Бердяєви скромно, нiяких розваг, вiзитiв, поїздок (крiм необхiдного лiкуван –

ня) . За спогадами Л. Ю. Бердяєвой , „единственный человек ,с которым он сохранял дружеские отношения еще с киевского периода жизни,был Лев Шестов. С остальными же–знакомство или полная отчужденность” [26,444].

вiн викладав „орган росiйської релiгiйної думки” –журнал „Путь”, який видавався до самої вiйни. Це не журнал, а скарб думки ! Шiстдесят номерiв

його дiйсно зiставляють багатство, спадок, який ми сьогоднi отримали. Вiн зiбрав навколо себе кращих представникiв християнської думки. Там брали участь i С. Франк, i Булгаков, i Н. Лосскiй, i прекрасний мислитель Борис Вишеславцев [45,171].

Постiйний учасник мiжнародних конгресiв, конференцiй, симпозирсiв, Бердяєв i сам органiзовує зустрiчi представникiв католицької, протестантської i православної релiгiйно –фiлософської думки.

1940-вi роки виявились для сiм`ї Бердяєвих дуже тяжкими: вiйна, нiмецька окупацiя, невистачання топлива i продуктiв, хвороби, серйозна операцiя, перенесена Бердяєвим в 1942р. Пiд час Другої свiтової вiйни загострилось i його патрiотичне почуття по вiдношенню до Росiї, що заставило його визнати: „Я не националист, но русский патриот”. Така позицiя загрожувала арештом, але, як вияснилося пiсля вiйни, хтось з вищого нiмецького командування вважав себе знавцем i покровителем фiлософiї, i це спасло Бердяєва вiд переслiдувань гестапо.

Через декiлька мiсяцiв пiсля перемоги Бердяєв пережив велике горе – у вереснi 1945р. поховав свою дружину, яка на протязi майже сорока рокiв була для нього єдиною коханою жiнкою. Її пам`ятi присвячена одна з останнiх книг фiлософа –„Экзистенциональная диалектика божественного и человеческого” .

Першою пiслявоєнною книгою Бердяєва стала „Русская идея. Основные проблемы русской мысли ХІХ и начала ХХ веков”, написана в 1946р. i присвячена на концептуальному осмисленню росiйської думки i культури. Вiн продовжував працювати i над книгою „Самопознание. Опыт философской биографии”, початої ще в 1940р. i опублiкованої вже посмертно в 1949р. завдяки Євгенiї Рапп.

В кiнцi життя Бердяєв отримав вчену ступiнь доктора Кембрiджського унiверситету ,був навiть представлений до Нобелiвської премiї ,але отримати її не встиг. 23 березня 1948р. Микола Олександрович помер [26,444].

Фiлософська i лiтературна творчiсть Бердяєва обширна. Його перу належить бiльш як 450 робiт. Бiльшiсть з них були переведенi на iноземнi мови. Я назву тiльки деякi ,найбiльш важливi з його робiт : „Суб`ективизм и индывидуализм в общественной философии. Критический этюд о Н. К. Михайловском”, 1900; „Subspecieaeternitatis” („С точки зрения вечности”, сборник) ,1907; „Новое религиозное сознание и общественность” , СПБ, 1907; „Философия свободы”, М. ,1911; „Смысл творчества. Опыт оправдания человека”, М.,1916; „Мировоззрение Достоевского”, 1923; „Философия неравенства”, 1923; „Смысл истории”, 1923; „Возрождение средневековья”, 1924; „Философия свободного духа ,христианская проблематика и апологетика”,в двох томах, 1929; „Судьба человека” (опыт парадоксальной этики ),1931; „Я и мир об`ектов”, 1934; „Дух и реальность, основания божественно –человеческой реальности”, 1937; „Рабство и свобода человека” (опыт философии персонализма ), 1939; „Русская идея : Основные проблемы русской мысли в девятнадцатом и начале двадцатого столетий”, 1946; „Опыт эсхатологической метафизики”, 1947 [37,299].

Але про що б не писав фiлософ, вiн завжди був вiрний головному спрямуванню, яке визначив для себе ще в юностi: „Меня называют философом свободы … Свобода для меня первичное бытие. Своеобразие

моего философского типа прежде всего в том,что я положил в основание философии не бытие,а свободу. В такой радикальной форме этого,кажется, не делал ни один философ. В сущности,я всю жизнь пишу философию свободы,стараясь ее усовершенствовать и дополнить” [18,56].

1. 2. Духовнi витоки та еволюцiя фiлософських поглядiв росiйського фiлософа.

У фiлософiї М. Бердяєва ми знаходимо гiркий досвiд ХХ столiття, пережитий i представлений ним дуже особистiсно.

Бердяєв як мiф про фiлософiю свободи i вiльного фiлософа безумовно є загальнозначущим, онтологiчним, iмперсоналiстичним, сповнений фактами власного морально-духовного буття.

Стиль фiлософiї Бердяєва народжується в столiття катастрофiчного досвiду людини, кардинальних, соцiальних зсувiв, у той час, коли ″ вiд людини вимагають, щоб вона все без залишку вiдала суспiльству, державi, класу, расi, нацiї ″ [46, 100].

Революцiйно-iсторичнi перетворення буквально викинули людину назовнi, в об’єктивований свiт, не залишаючи їй автономностi внутрiшнього iснування.

Тому фiлософiя Бердяєва екзистенцiальна, бо саме в iндивiдуальному iснуваннi розкривається смисл ″ всезагального″ буття: ″ Моя мысль прынадлежала к типу философии екзистенциальной. Противоречия, которые можна найти моей мысли – противоречия дух. Борьбы, противоречия в самом существовании, которые не могут бать прикриты кажущимся логическим единством. Подленное единство мысли, связанное с единством личности, есть единство экзистенциональное, а не логическое ″ [46, 92].

А в ″Самопознании″вiн писав i про своє розумiння екзистенцiональної фiлософiї: ″ Для меня сейчас ясно, что я всегда принадлежал к тому типу философии, которой сейчас называют ″экзистенциональной″: (Экзистенциальными философами я считаю не Гейдеггера и Ясперса, а блаженного Августина и Паскаля, Кирхегардта и Нецше). Мне близок тип именно экзистенциональной философии, но не философии жизни, и не философии прагматической. Философия связана была для меня с моей судьбой, с моим целостным ссуществованием, в ней присутствовал познающий как сущесвующий. Я всегда хотел, чтобы философия была не о чем-то, а чем-то, обнаружением первореальности самого субекта″ [18, 97].

Фiлософiя Бердяєва персоналiстична i антроподентрична, бо не через об’єктивний свiт вiдкривається буття, а через людину в конкретних ситуацiях. ″Весь мир ничто, – пише мислитель, – по сравнению с человеческой личностью, единственным лицом человека, единственной его судьбой″.

″ Нет универсального вне человеческой личности и над ней″.

Персоналiстична спрямованiсть фiлософських шукань Бердяєва визначається ″переломнiстю″ сучасної йому епохи, коли всi зовнiшнi обставини буття невiльно стають внутрiшнiми переживаннями. У багатьох текстах фiлософа пiдкреслюється думка, що свiтова iсторiя здiйснюється в досвiдi особистiсного буття, ″в глибинi людини… утворюються i руйнуються суспiльства [46, 91].

Фiлософiя Бердяєва образна. Афористичнiсть, художнiсть його думки пiдкреслює цю безпосередню погруженiсть людини ″ неперехiдної епохи ″ iсторичнi колiзiї буття: ″человек, отпущенный на свободу проявил большое безкорыстия,″ – пише фiлософ, согласившись на историю, но ″ так печально и уныло сложилась русская история и сдавила душу русского человека ″ [22,51].

″я″ , крiзь призму iндивiдуально – особистiсного досвiду.

″ боротьби проти ув’язнюючих, особистiсть епохальних iдеологiй, проти iсторiєю утворюючих iдеалiв: ″ тоталитарность, целость, примат целого над частями – это относительным к личности. Природный мир, общество, государство, нация и т. п. – частичны, и их претензии на тоталитарность есть парабощающая ложь, порожденная идолопоклонством человека″ [46, 91].

″ Мое философское мышление, – пiдкреслює вiн, – не наукообразное, не рационально – логическое, а интуитивно – жизненное, в основании его лежит духовный опыт, оно движется страстью к свободе ″ , ″ в основании философского познания лежит конкретный опыт, оно не может определяться отвлеченным сцеклением понятий, дискурсивной мыслю, которая есть лишь инструмент ″ [46, 95].

″ розумiння класу i мас, оскiльки воно має справу з чистою абстракцiєю, а не реальнiстю, якою є кожна окрема людина ″.

Треба вiдмiтити i той факт, що при всiй вiдвертостi, вiдкриття свого ″я″ в ″Самопознании″ та iнших працях, при всiй прозоростi, ессеїстичностi i нiби понятiйностi текстiв, Микола Бердяєв залишається закритим фiлософом, мислителем з таємницею. Вiн заявляє себе персоналiстом i екзистенцiалiстом, але це екзистенцiалiзм особливого роду, що виходить за межi установленого в цiй традицiї сартрiвського розумiння приреченостi людини на свободу чи хайдеггерської iнтерпретацiї ″ тут-буття ″. На вiдмiнну вiд цих позицiй бердяєвська екзистенцiальна фiлософiя не орiєнтувалась нi на об’єктивний свiт, нi на положення людини в ньому, а була, за власним призначенням фiлософа вираженням особистої її ″ людяностi, що отримала метафiзичне значення ″. Його думка таким чином пiднiмалась з глибини людського самопiзнання до буття як унiверсалу, вiдтворюючи у свiта мiсце для людини. Можливо тому Бердяєв приймав зовнiшнi обставини свого буття майже безпристрасно, бо не вони були визначними. Вiн з гiднiстю йшов за трагiчними колiзiями своєї долi, знаючи, що ″ страждання проходять, але те що страждання було пережите , не проходить нiколи ″, що з втрат, болi, самотностi, свободи творчостi, з екзистенцiональних ситуацiй народжується нова фiлософiя, що намiчає людинi шляхи бути сама собою в будь-яких обставинах об’єктивного свiту [46, 96].

Звiдси ми бачимо, що М. Бердяєв не тiльки не прагне уникнути суб’єктивностi, емоцiональної пристрасностi своєї думки – навпаки, вiн свiдомо її пiдкреслює; вiн завжди пише не тiльки своє – про що вiн не говорив, вiн пише про себе, бо все вiдносить до себе i розумiє саме через це вiдношення [9, 6].

Духовна еволюцiя Бердяєва почалась з його раннього захоплення марксизму, але дуже скоро заняття фiлософiєю привели його до перегляду фiлософської сторони марксизму. Бердяєв разом з iншими росiйськими марксистами став послiдовником трансцендентального iдеалiзму, який вiн, все ж, досить довго з’єднував з соцiальною програмою марксизму [31, 342].

Розанов i Мережковський з росiйських мислителiв яскравiше за все вiдбились в творчостi Бердяєва, але не менш сильним був вплив Достоєвського, що вiдмiчає i сам Бердяєв. З iноземних письменникiв бiльш всього вплинули на Бердяєва Шопенгауер, Нiцше, Беме, але вiн глибоко сприйняв в себе i основнi iдеї трансценденталiзму. Ширина i рiзностороннiсть фiлософських iнтересiв, постiйна i прискiплива увага до чужих iдей, до чужих побудов – все це мирилось даром синтезу, який особливо зближує Бердяєва з Володимиром Соловйовим.

i Бердяєва завжди користувався романтизм, i серед персонажiв Достоєвського, Толстого найбiльш близькими йому були тi герої, якi продовжували в собi Пєчорiна, Онєгiна [9, 6].

Романтизм Бердяєва (Сам Бердяєв заперечував в собi романтизм: ″Если можно назвать меня, пише вiн в своїй ″ Автобiографiї ″, – романтиком, то совсем в особом смысле слова ″. Але тут вiн сам вiдмiчає ″ дiю рацiональних сил в його життi. ″ Я больше всего человек мечты ″, – пише вiн в iншому мiстi ″ Автобiографiї ″ [18, 41–43,196].″ ) забарвлений перш за все морально; з iншої сторони, в ньому завжди вiдчувається деяка самостилiзацiя. Широкий розум, велика ерудицiя, безсумнiвний фiлософський дар визначали його внутрiшнiй свiт, але в деякому смислi всi його книжки є повiсть про самого себе, про свої сумнiви i трагiчнi конфлiкти. Чуттєве сумлiння, глибока людянiсть, спрага iдеалу – як найшвидше i безкомпромiсно – сповiщає думки Бердяєва глибину, тонкiсть, i все ж вiн всюди i завжди залишається самим собою [31, 345].

щоб одночасно повторяти iдей Беме, iнколи Баадера, Шеллiнга. В областi догматичнiй, Бердяєв не рахувався з церковною традицiєю, без коливань вiдхилявся вiд неї, легко вбирав в себе чужi релiгiйнi установки, звiдси в нього переконання, що вiн захищає деяке ″ унiверсальне ″ ( або ″ вiчне ″ ) християнство. Коли Бердяєв цiлком утвердився в думцi про ″ примат свободи над буттям ″ , то тодi йому стало зовсiм легко виходити у вiльнi побудови. Може бути, що все релiгiйно-фiлософська зачарованiсть Бердяєва визначається саме своєрiдною амальгамою християнських iдей i поза християнських начал: багатьом насправдi здається, що перед нами початок ″ нових шляхiв ″ в релiгiйнi свiдомостi [31, 346]. Але повернiмося до вивчення фiлософського змiсту його творчостi.

Викладати фiлософськi iдеї Бердяєва досить тяжко, i не стiльки тому, що в нього багато протирiч, що вiн сам досить презирливо вiдноситься до фiлософської системи, а тому, що його мислення, за його власним призначенням, ″ афористичне ″ i фрагментарне. Найбiльш систематичнi книги Бердяєва зазвичай написанi так, що в основу всiєї книги ставиться яка-небудь одна (часто свавiльно вибрана ) iдея, у свiтлi якої вiн аналiзує тi чи iншi теми фiлософiї. Так написаннi працi ″ О смысле творчества ″, ″ О работе и свободе человека″, трохи ″ О назначении человека ″. Але марно думати, що хоча б тут думка Бердяєва досягає фази систематичностi, i тут, при розвитку якої-небудь думки, можна не очiкувано наткнутися на цiлий уривок, що зовсiм не пов'язаний з основним ходом думок [31, 346].

Взагалi фiлософську творчiсть Бердяєва можна подiлити на кiлька перiодiв, зокрема, Зеньковський В. В. видiляє чотири такi перiоди, але цi перiоди не стiльки вiдмiчають (хронологiчну) рiзнi ступенi в фiлософському розвитку Бердяєва, скiльки виражають рiзнi аспекти його фiлософiї. Кожний перiод можна характеризувати по тому акценту, який його вiдмiчає, але це зовсiм не виключає наявностi в даному перiодi побудов та iдей, акцент яких вiдбивається вже на другий перiод. Перший перiод висуває на перший план ″Проблема моральной философии, – пише Бердяєв у своїй ″ Автобiографiї ″, – завжди стояла для мене в центрi ″ [18, 103]. i далi ″ я очень рано сознал свое признание, еще мальчиком, и никогда в нем не сомневался. То было прежде всего призвание философа, но особого рода философа, философа-моралиста, философа, занятого постижением смысла жизни и постоянно вмешивающегося в жизненною борьбу для изменения жизни согласно с этим смыслом. По своему философскому типу я прежде всего моралист…″ [18, 92]. Але в найбiльш чистi свої формi, без ускладнення iншими началами, моральна тема характерна саме для першого перiоду його творчостi. Другий перiод вiдмiчений релiгiйно-мiстичним переломом в Бердяєвi, i звичайно, релiгiйно-мiстична тема дальше вже не випадає з його свiдомостi, але її акцент в найбiльш чистiй формi припадає на дрогий перiод творчостi Бердяєва. Третiй перiод визначається акцентом на (включаючи i характерний для останнiх рокiв Бердяєва смак до есхатологiї); нарештi, четвертий перiод (чи четвертий акцент) пов'язаний з персоналiстичними його iдеями. До цих чотирьох акцентiв треба ще додати декiлька ″ центральних ″, як виражається в своїй фiлософiї Бердяєв, iдей. Їх власне двi: а) принцип об’єктивацiї; б) ″ примат свободи над буттям ″, але по сутi це ″ допомiжнi ″ iдеї, пов’язанi з персоналiстичними побудовами Бердяєва [31, 347].

для нього важливiше за все ″ виразити ″ себе, ″ проявити себе ″, вiдокремити себе вiд iнших, – i звiдси Бердяєв завжди ″ бунтує ″ проти ″ буденностi ″. ″ Всю свою жизнь я был бунтарем ″, - признається вiн у своїй ″ Автобiографiї ″ [18, 67]. В станi iдейної боротьби Бердяєв слiдує за своїми почуттями, коли принципово вiн стоїть на позицiї реалiзму i духовної твердостi. Гносеологiя i метафiзика досить гнучкi у нього, вони слухняно йдуть за його почуттями, а в почуттях своїх вiн перш за все моралiст [31, 347].

Але все ж основна тема праць Бердяєва – духовне буття людини. ″ В центре моей мысли, – пише Бердяєв, – всегда стояли проблемы свободы, личности, творчества, проблемы зла и теодицеи, то есть, сущности одна проблема – проблема человека, его назначение, оправдание его творчества…″ [18, 102]. На його думку, духовнiсть людини тiсно пов’язана з божественною духовнiстю. Його вченню протилежнi концепцiї теїзму, пантеїзму, що є враженнями натуралiстичної релiгiйної фiлософiї.

В основi визначеного свiтогляду, на думку Бердяєва, лежить спiввiдношення духу i природи. Дух – це назва для таких понять, як життя, свобода, творча дiяльнiсть, природа – це рiч, визначенiсть, пасивна дiяльнiсть, непорушнiсть. Дух не являє собою нi об’єктивну, нi суб’єктивну реальнiсть, його пiзнання здiйснюється з допомогою досвiду. Природа ж – дещо об’єктивне, множинне i дiлиме в просторi. Тому до природи вiдноситься не тiльки матерiя, але i психiка.

Бог створив свiт з нiчого. Нiщо – це не пустота, а деякий первинний принцип, який передує Богу i свiту i не мiстить нiякої диференiзiацiї, первинний хаос.

Бог є дух. Вiн реально присутнiй в життi святих, мiстикiв, людей високого духовного життя i в людськiй творчiй дiяльностi [37, 300].

Бог не впливає на волю людських iстот, тому не володiє всемогутнiстю i все баченням, а тiльки допомагає людинi в тому, щоб її воля ставала добром. Якщо б справа вiдбувалась не таким чином, то Бог би вiдповiдав за зло, що було здiйсненне на землi, i тодi теодiцея не була б можливою.

Релiгiйна фiлософiя Бердяєва тiсно пов’язана з його соцiальними концепцiями, а зв’язуючим моментом виступає особистiсть i її проблеми.

″ етика закону ″, етика узаконеного християнства сповнена умовностями i лицемiрством. В етицi вiн видiляє садистi схильностi i не чистi пiдсвiдомi мотиви її вимог. Тому не вiдкидаючи i не вiдмiняючи цю повсякденну етику Бердяєв пропонує бiльш високу стадiю морального життя, яка ґрунтується на викупленi i любовi до Бога. Ця етика пов’язується з появою Боголюдини в свiтi i проявленням любовi до грiшникiв. В свiтi iснує iррацiональна свобода. Бог вступає в свiт, його трагедiя i хоче допомогти людям, прагне добитися єдностi любовi свободи, що має перетворити i обожнити свiт [45, 52].

За Бердяєвим, iсторичний процес розвитку суспiльства – це боротьба добра i iррацiональної свободи, це драма любовi i свободи, що розгортається мiж Богом i Його iншим Я, яке вiн любить i для якого Вiн прагне взаємної любовi.²В истории действуют три силы –Бог ,рок и свобода человека. И потому так сложна история …Рок превращает личность человека в игралище иррациональных сил истории …Роковыми оказываются и силы иррациональные ,и силы рационализирующие ² [45, 52].

вiд реальних проектiв побудови соцiалiзму ,якi при їх здiйсненнi породжують новi протирiччя в суспiльному життi. Той реальний соцiалiзм ,який прагне перетворитись в життя, на думку Бердяєва, нiколи не приведе до встановлення проголошеної ним рiвностi, навпаки, породить нову ворожнечу мiж людьми i новi форми гнiту. При соцiалiзмi ,якщо вiн навiть подолає голод i бiднiсть, нiколи не буде вирiшена духовна проблема. Людина все рiвно буде лицем до лиця ,як i ранiше ,з таємницею смертi, вiчностi , любовi , пiзнання i творчостi.

собою невдалу сумiш Сходу i Заходу. В працi ² Русская идея ² Бердяєв описує тi риси нацiональної росiйської думки, якi спрямованi на есхатологiчну проблему кiнця ,на апокалiпсичне вiдчуття насуваючої катастрофи [45, 53].

Загалом, розглядаючи Росiю, вiн дивився на неї не як на ²емпiричну² Росiю ,а на її ²умопостигаемый образ²,не iсторiя росiйської думки ,а її ²iдея². Бердяєв взагалi вiдкидав iсторiю в якостi верифiкованої даностi ; для нього iсторiя –це швидше доля ,але не просто доля , а розгортаючи доля людини.

етичними шуканнями, з його публiцистичними темами; вся велич його метафiзичного дару проявилась з великою силою.

Фiлософська творчiсть Бердяєва належить двом фiлософським традицiям: до кола екзистенцiалiстiв i персоналiстiв.

На формування його свiтогляду мали вплив як росiйськi ,так i захiднi мислителi, серед яких Достоєвський, Толстой, Мережковский, Герцен, Тургенєв , Лермонтов, В.Іванов, А. Шестов, Ібсен, Нiцше, Шопенгауер, Кант.

Його творчiсть подiляють на чотири етапи :

- етичний перiод

- релiгiйно –мiстичний перiод

- персоналi стичнi iдеї

Як фiлософ Бердяєв без системи ,але в його фiлософiї є три провiднi iдеї:

1) людина;

3) проблема людської творчостi.

Роздiл ІІ.

Серед багатьох проблем ,пiднятих М. Бердяєвим ,полiтичний його основний iнтерес до антропологiчної проблеми. Характеризуючи стан фiлософської розробки цiєї теми ,Бердяєв вказує : ²Философы и ученые очень мало дали для учении о человеке. Антропологии мы должны учиться у великих художников ,у мистиков ,и у очень немногих одиноких и мало признанных мыслителей. Шекспир, Достоевский, Л. Толстой, Стендаль, Пруст гораздо больше дают для понимания человеческой природы, чем академические философы и ученые – психологи и социологи. А на ряду с ними нужно поставить немногих мыслителей – в прошлом Бл. Августина, Я. Беме и Паскаля, в ХІХ веке Бахофена, Е. Фейербаха, Киркегарда, в наше время Шелера. В науке ж первое место принадлежит Фрейду, Адлеру, Юнгу²[8, 57].

дiячi лiтератури, мистецтва, релiгiї.

видiлити основнi тенденцiї розвитку антропологiчної проблематики не тiльки в процесi її становлення, але i на наступнихних етапах [46, 251].

Бердяєв скептично вiдноситься до можливостей конкретних наук, проникнути в суть особистостi. Чим об’єктивнiше, загальнообов’язкове пiзнання, тим далi воно вiд осягнення смислу i цiнностi людського iснування. Антропологiчнi науки – бiологiя, психологiя, соцiологiя – визначають людину як об’єкт в рядi iнших об’єктiв, як частину свiту. Особистiсть не можна розумiти i як субстанцiю; її треба осягати як суб’єкт. ²Особистiсть є не людина як феномен, а людина як ноумен², – говорить Бердяєв в книзi ²Опыт эсхатологической метафизики² (1947), користуючись мовою гносеологiї.

Бердяєв переконаний, що iстинне вчення про людину – особистiсть може побудувати тiльки екзистенцiальна фiлософiя. В ²Самопознании²вiн називає ²екзистенцiальним фiлософом того, у кого думка означає тотожнiсть особистої долi i свiтової долi²[18, 105].

Екзистенцiальний центр знаходиться в особистостi ,в суб’єктивностi; вiн знаходиться в ²Я² i в його вiдношеннi до ²ти² i до ²ми². Особистiсть як абсолютний екзистенцiальний центр, як центр свiдомостi i сумлiння, припускає ²вiдчування² до страждань i радостi. Особистостi глибоко присущий стан жаху i смутку, вона пов’язана з трагiчними протирiччями. Саме здiйснення, утвердження особистостi хворобливе; воно припускає супротив, боротьбу за свiй образ.

²онтологiчного тоталiтаризму².

²застигша, затвердша частина життя². Танцююча iдея буття ув’язнює творчий дух.

Буття як суб’єкт Бердяєв пропонує виражати iншим поняттям -²iснування². Матерiальнiсть є не що iнше, як оречевленеiснування. Свiт iстинного iснування – свiт суб’єктивностi, свобода, дух. В первиннiй суб’єктивностi буття не дане, в нас немає досвiду даностi буття [9, 8].

Особистiсть, ²Я² первиннiша ²буття², вона протистоїть буттю. Особистiсть укорiнена у внутрiшньому планi iснування, тобто в свiтi духовному, в свiтi свободи. Смерть не є припинення внутрiшнього iснування особистостi, а припинення iснування свiту, до якого вона виходила на своєму шляху.

Особистiсть реалiзує себе через трансцендитування. Вихiд iз замкнутої суб’єктивностi може вiдбуватися у двох протилежних напрямах. В першому випадку вiдбувається вiдчуження людської природи, викидання її в об’єктивний свiт. Другий шлях пролягає в глибинi iснування, на цьому шляху вiдбувається екзистенцiональнi зустрiчi. Вiн приводить до транс-суб’єктивного.

Кожна людська особистiсть, згiдно Бердяєву, є дещо унiкальне, єдине, неповторне, вона не може бути пояснена нi з будь-якої iншої реальностi, хай то реальнiсть природна чи соцiальна, i не може бути звернена до неї.

сторони, яка надiлена певною тiлесно-душевною органiзацiєю, є за Бердяєвим, не особистiсть, а iндивiдум. В якостi останнього, вiн має i свої соцiально-культурнi особливостi, що вiдрiзняють його вiд iнших iндивiдiв, що належать до iнших суспiльних органiзацiй. Індивiдуум, таким чином, детермiнований як суспiльством, так i природного, i зiставляє за словами Бердяєва частину унiверсуму. Оскiльки таким чином, iндивiдуум пiдкорений природним i соцiальним законам, є предметом вивчення спецiальних наук –бiологiї, психологiї, соцiологiї. Що ж стосується особистостi, то вона згiдно з Бердяєвим, є реальнiсть духовна, а тому ²нiякий закон до неї застосувати не можна². Її не можна тому перетворити на об’єкт наукового дослiдження – це тезис, що рiднить екзистенцiальну фiлософiю Бердяєва з вченням про людину Кьєркегора, Ясперса, Хайдеггера, Сартра. Головною характеристикою особистостi є її свобода: особистiсть, за Бердяєвим, не просто володiє свободою, вона i є сама свобода [8, 7].

Бердяєв тому вiдкидає тi визначення людини, якi йому давались традицiйною фiлософiєю. Вiн не приймає в якостi характеристики людського буття поняття субстанцiї, хоча в бiльш раннiй перiод, вiн i схильний був бачити в людинi духовну субстанцiю – монаду. Починаючи з 30-х рокiв, однак, вiн вiдмовляється вiд мислення таких традицiйних категорiях, як субстанцiя i навiть буття. Особистiсть, за Бердяєва, є не субстанцiя, а творчий акт, вона є супротив, бунт, боротьба, ²перемога над тяжкiстю свiту, перемога свободи над рабством².

Не згiдний Бердяєв i з античною фiлософiєю, яка визначала людину як iстоту, надiлено розумом i цим вiдрiзняється вiд iнших iстот. Звичайно, людина – iстота розумна, але за Бердяєвим, не в цьому полягає її головна вiдмiннiсть. Звести людину до розуму – означало б позбавити її унiкальностi, неповторностi, а отже, особистiстi [8, 7].

Тут нам розкривається саме ядро персоналiзму, чи екзистенцiалiзму, Бердяєва: бiльше всього фiлософа лякає розчинення особистостi в без особистiснiй стихiї, втрата нею самостiйностi, самодiяльностi, одним словом – свободи. Не важливо, чи мислиться ця безособистiсна стихiя як природно-космiчна, як соцiальна, навiть як морально-розумна, в будь-якому випадку вона, за глибоким переконанням Бердяєва, небезпечна для особистостi, загрожує їй рабством. В такому розумiннi особистостi фiксується основний пафос парадоксальної етики росiйського фiлософа. В зрiлi роки, так само як i в перший перiод, Бердяєв не приймає моральний розум кантiвського iдеалiзму в якостi вищого закону для людини, тому що будь-який закон є детермiнацiя, а особистiсть, вважає вiн, повинна бути вiльною. Морально-розумна природа людини у Канта, словами Бердяєва, ²є безособова, загальна природа². Таким чином, не тiльки закон необхiдностi вiдкидається фiлософом, але i закон добра, закон цiлеобразностi, що пiдчиняє iндивiдуальну схильнiсть моральному обов’язку, що не дозволяє перетворювати iншу людину тiльки в засiб для егоїстичних цiлей.

в собi весь всесвiт, всю свiтову iсторiю. Бути особистiстю, призначення, завдання, iдеал людини. Особистiсть є реалiзацiя в природному iндивiдуумi її iдеї, Божого замислу про неї.

²особистiсного² : родового, iсторичного, соцiального, класового, сiмейного, спадкового, наслiдуваного, багато ²загального². Особистiше i не особистiсне ведуть боротьбу в людинi, що найчастiше приводить до нещастя, катастрофи. В людинi наявне i демонiчне начало, яке людина може прийняти замiсть Бога.

Найбiльш яскраво виражає образ особистостi Рицарь. Крайньо далекi вiд особистостi як буржуа, ²iнодi дуже розпухлий iндивiдуум², так i пролетарiй, у якого людська природа найбiльш вiдчужена –Демократичний вiк –це вiк мiщанства –несприятливий для появи сильних особистостей [9, 9].

Людина, за Бердяєвим, iстота, що долає себе в свiтi, вiчний протестант проти дiйсностi. З однiєї сторони, вона бореться за особистiсть в протиборствi iз стихiєю вона на сторонi логоса. З iншої сторони, вона постає проти облегшень, що накладаються особистiстю, прагне приєднуватися до космосу того, людина, з якого вона вийшла. Повстання проти батька (Єдиновий комплекс) приймає форму боротьби проти влади, розуму, норми, закону. Тому Бердяєв говорить про те, що людина не може бути зведена тiльки до своєї зовнiшностi, фiзичної оболонки, людина – це перш за все дух i самосвiдомiсть. Фiзичне тiло людини пiдчиняється закону природної необхiдностi, але її духовний двiйник – знаходиться поза всякими обмеженнями.

²Бесконечный дух человека претендует на абсолютный, сверх природный антропоцентризм, он сознает себя абсолютным центром не данной замкнутой планетарной системы, а всего бытия, всех миров²[25,310].

Сам дух людини по природi своїй безконечний i таким прирiвнюється безкiнечному свiту. А отже розмiри свiту не зменшують силу i значнiсть людського iснування.

прагнуть до зближення. Воно вiдбувається до певного моменту, поки деякi центробiжнi сили знову не заставлять цi протилежностi, що знайшли єднiсть, ²розiйтися², вiдштовхнутись одна вiд одної. В свiтовiдчуваннi i свiторозумiннi Бердяєва, таким чином присутня пульсацiя. Бердяєвська людина роздвоєнна, але не розiрвана: не дивлячись нi на що вона зберiгає свою цiлiснiсть.

Звiдси, означена складнiсть людської природи дає можливiсть говорити про хаос, який має мiсце в людинi. Людина – iстота, яка належить до двох свiтiв, тiлесного, матерiального i духовного. Належачи до цих двох свiтiв, людина є iстотою суперечливою i такою, що парадоксально поєднує в собi полярнi протилежностi. Душа людини вiчно перебуває на роздорiжжi, маючи перед собою два шляхи, – до тiла i до духу. В цiй вiчнiй двобiчностi людської iстоти – її доля. Призначення людини, отже звести цю двоїстiсть до єдностi. ²Людина може пiзнавати себе зверху та знизу, – нотує М. Бердяєв, – зi свого свiтла, з божого в собi начала, та пiзнавати зi своєї тьми, iз стихiйно-несвiдомого та сатанинського в собi начала… Людина є суперечливою iстотою, iстотою вищою мiрою поляризованою, високою та низькою, здатною до величi та падiння, до великої любовi та жертви i до великої жорстокостi та безмежного егоїзму… В пiдсвiдомих пiдвалинах кожної людини, в її нижчому я є потворне, огидливе, потенцiйно-злочинне, але важливе ставлення до цього її вищого, глибокого „я² [10, 19].

Таким чином, з одного боку, людина пригнiчена своїми потребами й недолiками, вона придушена природою, вона обкутана матерiєю, чуттєвими цiлями i задоволеннями, вона пiдкорена природним потягом i пристрастями i захоплена ними; з iншого боку, вона пiдноситься до вiчних iдей до царства думки, дає собi в якостi волi всезагальнi закони i стверджує свою духовнiсть. З одного боку, людина є твариною, але навiть в своїх тваринних функцiях вона не зупиняється на них, як чомусь iстота (як чинить тварина), але усвiдомлює їх, пiзнає їх i пiдноситься до самосвiдомостi. Цим людина змiтає межу своєї безпосередностi i перестає бути твариною саме тому, що знає, що вона тварина; i в такий спосiб вона пiзнає себе як iстоту духовну. Завдяки духу, людина ²випала² з тваринного свiту. Сам факт iснування надiленої розумом тварини – є розривом в природному свiтi.

Далi Бердяєв зазначає ²Проблема людини зовсiм не може вирiшитись, якщо її розглядати з природи i тiльки у спiввiдношеннi з природою. Зрозумiти людину можливо тiльки в її вiдношеннi до Бога. Неможна зрозумiти людину з того, що нижче неї, зрозумiти її можна з тiльки з того, що вище неї. Тому проблема людини у всiй глибинi ставилась тiльки в релiгiйнiй свiдомостi. У всiх теологiях є антропологiчна частина. Фiлософської антропологiї в справжньому смислi слова не iснує. Але завжди iснувала релiгiйна антропологiя. Антропологiя християнська вчить про те, що людина є iстота, створена Богом i що носить в собi образ i подобу Бога, що людина є iстота вiльна i в своїй свободi вiдпала вiд Бога i що, як iстота впавша i грiховна, вона отримує вiд Бога благодать, що вiдроджує i спасає² [8, 55].

Отже, ми бачимо, що Бердяєв визнає єдиною справжньою антропологiю християнську, в основi якої покладено двi iдеї:

2) вчення про Христа як Боголюдини.

²Христианская антропология, – зазначає Бердяєв, – учит не только о ветхом Адаме, но и о Неволе Адаме, Христе-Богочеловеке, и потому это антропология богочеловеческая. Идея Богочеловека стоит в центре христианской антропологии. Человек есть существо, сотворенное Богом, человек есть существо, отпавшее от Бога, и человек есть существо, получающее благодать от Бога. Таков круг христианской антропологи. Эта антропология унижает человека как тварь, и идея греха подавляет в ней идею образаподобия Божьего человеке. Но христианская антропология ставит проблему человека в глубине, и она ясно видит, насколько человек есть существо парадоксальное, она бесконечно выше всех антропологий философских. Человек есть существо трагическое, и это трагическое начало делает его неприспособленным к миру, в котором он живет. В человеке есть трагический конфликт не только с миру, но и с самим собой. И трагизм этот, как мы уже видели есть не только противоборство добра и зла, но и более глубокое противоборство ценностей, которые одинаково есть добро и благо. Человек есть существо, гуманизирующее идею Бога и этим гуманизирующее самого себя² [8, 56].

В своєму тлумаченнi людини Бердяєв продовжує романтичну традицiю, що сягає до критики вiдродження середньовiчного християнства, як скептичної принизливої людино релiгiї. Людина Бердяєва розглядається не тiльки як творець свiту, але i як творець самої себе.

Що ж стосується особистостi, то вона є живим протирiччям мiж особистим i соцiальним, людським i зверхлюдським, реальним та iдеальним, формою i змiстом, кiнечним i безкiнечним часовим i зверхчасивим, свободою i долею.

Таємниця особистостi в її абсолютнiй iндивiдуальностi, однократностi, одиничностi: особистiсть не схожа нi на що iнакше в свiтi, вона своєрiдна i незамiнна. У книзi ²О рабстве и свободе человека² Бердяєв точно виражає особистiсну унiкальнiсть: ²личность существует своим не общим выражением, не тем, что у нее два глаза, как у всех людей, а не общим выражением этих глаз².

Особистiсть володiє ²стримаючою формою² що дозволяє їй не змiшуватись з оточуючим свiтом. ²Личность есть граница власти природы, власти государства, власти общества², – стверджує Бердяєв в працi ²царство духа и царство кесаря².

[9, 11].

унiверсально-безкiнечного та iндивiдуально-особливого. Унiверсальнiсть особистостi має розумiтись не як загальне, абстрактне, а як повнота, конкретний.

²Солнце этики экзистенциально находиться не в центре космоса, а в центре человеческой личности².

особистостi припускає iснування зверхособистiсних цiнностей. Саме зверхособистiснi цiнностi i утворюють цiннiсть особистостi. Особистiсть є носiєм i творцем зверхособистiсних цiнностей, i тiльки це утворює її цiлiснiсть, єднiсть i вiчне значення. Але розумiти це не можна так що особистiсть сама по собi є цiннiсть , а є тiльки засiб для цiнностей зверхособистiсних. Особистiсть сама є безумовна i вища цiннiсть, але вона iснує тiльки при iснуваннi цiнностей зверхособистiсних, без яких вона перестає iснувати. Це i означає, що iснування особистостi покладає iснування Бога, цiлiснiсть особистостi покладає верховну цiннiсть Бога. Якщо не має Бога як джерела зверхособистiсних цiнностей, то не має i цiнностi особистостi, є тiльки iндивiдум, що пiдчиненний родовому природному життю [8, 63].

Реалiзацiя особистостi означає сходження вiд пiдсвiдомого через свiдоме до зверхсвiдомого. Особистiсть є Божа iдея i Божий замисел, що виникли у вiчностi.

Отже з вище сказаного ми бачимо, що предметом вивчення у фiлософiї Бердяєва не є сама людина як природно-соцiальна iстота, а особистiсть, як вищий прояв людини, як божий задум здатний до творчостi i свободи, i що є виявом повноцiнного людського iснування.

2. 2. Свобода як одвiчно притаманна властивiсть людини.

У ²Самопiзнаннi² мислитель зазначає: ²Меня называют философом свободы. Какой – то черносотенный иерарх сказал про меня, что я ²пленник свободы². И я действительно превыше всего возлюбил свободу. Я изашол от свободы, она моя родительница. Свобода для меня первичное бытия. Своеобразное моего философского типа прежде всего в том, что я положил в основание философии не бытие, а свободу. В такой радикальной форме этого, кажется не делал ни один философ. В свободе скрыта тайна мира. Бог захотел свободы, и отсюда произошла трагедия мира. Свобода в начале и свобода в конце. В сущности, я всю жизнь пишу философию свободы, стараясь ее усовершенствовать и дополнить…² [18, 56].

iстинної фiлософiї – свободи, а вiд свободи – творчостi: Категорiя свободи розвивається в дусi патристичного iндетермiнiзму, саморушiйностi, чистого хаосу. Неоплатонiвська схема найвищого буття та його еманацiя нагадує схему Бердяєва, хоча мiж ними є деяка вiдмiннiсть: якщо у неоплатонiкiв мiра свободи зростає залежно вiд сходження iєрархiєю Всесвiту по мiрi того, як з першопочаткового хаосу виникає єдине, то у Бердяєва навпаки – наближення до Бога означає iнтеграцiю у тотальнi метаформи єдиного. Беручи до уваги цей iндетермiнiзм, не важко зрозумiти, як Бердяєв ставиться i до самої свободи [46, 537].

На самому початку роботи ²фiлософiя свободи² Бердяєв гостро критикує пануючий тодi у Європi тотальний гносеологiзм нiмецької фiлософiї. Критика стосується ряду важливих пунктiв. По-перше, це обмеженiсть понятiйно-категорiальної систематизацiї процент пiзнання, яка для Бердяєва асоцiюється з несвободою. ²В пошуках розуму, – писав Бердяєв, – опиняється живе буття, що не визнає сталостi та постiйностi: бути свобiдним – означає жити а не пiзнавати². Самоочевидним є i те що нiмецька класика вимiряє абсолютний Дух нiмецькою мiркою, як Дух калькулюючий, градуючий та вимiрюючий. Ідеал свободи для нiмця спiвпадає з iдеалом досконалого впiзнання: бути свобiдним – означає планувати, пiдводячи багатоякiсну палiтру встановлення пiд рацiоналiстичний шаблон. На думку Бердяєва суто полiцейське розумiння свободи. Вiн порiвнює нiмецьку гносеологiю з полiцейським, який затримує суб’єкта при першiй же спробi проходження до царства мудростi: ²Істина, – пише Бердяєв, – стала обмеженою i логiзованою; вона задихається вiд чар Гегельянства. Істина потребує свободи вiри, а не логiки².

понять не має нiчого спiльного iз класикою. ²Ранiше, – пiдкреслює Бердяєв, – писали щось, а тепер пишуть про щось², – натякаючи тим самим на секундальний характер бiльшостi фiлософських праць у ХХ столiттi [46, 538].

²В пiзнаннi людина перебуває у певнiй точцi свiту, з якої вона оглядає його. Вiра дає їй можливiсть брати свiт як цiле, вiдкриваючись йому у всiй повнотi².

культури. Вiра звiльняє, вона суперечить матерiалiзму i позитивiзму як рiзновидам природної необхiдностi. Бердяєв наголошує на тому, що матерiалiзм К. Маркса, як i Гегельянський панлогiзм, був трiумфом нiмецької несвободи. І якщо таке розумiння свободи як пiзнаної необхiдностi є прийнятним для природознавства, то воно навряд чи може бути таким же прийнятим i для iсторiї, де панують вiра i свобода.

Якщо ранiше (наприклад, у книзi ²Суб’єктивiри та iндивiдуалiри у соцiальнiй фiлософiї²) Бердяєв вiдокремлював свободу вiд необхiдностi, припускав їх тимчасово гармонiю та зв'язок за певних соцiальних умов, при чому, залежнiсть апрiорної свободи вiд необхiдностi природи вiн заперечував, то в ²Фiлософiї свободи² свобода взагалi чiтко протиставляється необхiднiстю, як наслiдку грiхопадiння ²безосновної² свободи, яка не має онтологiчних та логiчних засад [46, 538].

Свiй розгляд проблеми свободи М. О. Бердяєв пов’язує з вирiшенням колосальної за своїм масштабом задачi походження добра i зла. На його думку, ця задача не може бути вирiшена поза її зв’язком з божественною свободою. Проблеми добра i зла на пряму виходять на питання теодiцеї. Якщо Бог є всемогутнiм i всеблагим, то як в такому випадку можливе свiтове зло? Традицiйна вiдповiдь на це питання офiцiйного Богослiв’я, що виголошує – Бог створив людину за образом i подобою своєю, надiлив її всiма тими ж якостями, якими володiє сам, в тому числi i свободою, не влаштовує фiлософа. Така вiдповiдь не знiмає вiдповiдальностi з Творця, за те, що здiйснюється Його творiнням. Створивши людину, надiливши її свободою волi, як iстота всевiдаюча, вiн знав усi наслiдки такого кроку, впритул до дня страшного суду. Якщо, тим не менше, вiн зробив це, якщо все суще передбачене ним з самого початку i до кiнця, то виникає великий сумнiв в тому, чи є вiн в дiйсностi всеблагим. Якщо наша воля сама по собi не свобiдна, то не ми виннi у всьому, що вiдбувається, а той, хто керує нами i спрямовує нашу волю на добро i зло [46, 478].

На думку Бердяєва, християнський Бог є всеблагий, милосердний i страждаючий Бог. Вiн створив людину, керуючись любов’ю, i одночасно, вiд тоски i одинокостi. Вiн створив її не для того, щоб вона безкiнечно прославляла Його, а в залишку власної могутностi i духовної енергiї, в поривi всепоглинаючої благоснi. Творiння не могло бути помилкою i тим бiльше злим умислом. Не мiг Бог створити людину для того, щоб потiм мучити її, щоб приректи її на страждання. Його дiї були актом „великодушия”. Одночасно з тим, це було вираженням безмежної божественної мудростi: породити, говорячи гегелiвськими словами, ²своє-iнше² i дати їй шанс самостiйно возвиситись, пiднятися з свого першопочаткового стану i спробувати хоч в якiйсь своїй частинi дорости до замислу свого Творця. Оточуюче нас зло є безсумнiвним фактом. Оскiльки Бог за визначенням благий i не може нести вини за здiйснюване в свiтi зло, як наслiдок, не вiд Бога воно походить, його здiйснює людина, що отримує свою свободу попри Нього. Звiдки береться ця свобода?

Якщо Бог не надiляв людину свободою, тодi остання iснує не залежно вiд Бога i ранiше за Нього, i тiльки приєднується до людини в момент її творення. Вслiд за Я. Беме, М. О. Бердяєв вважав, що в основi всього сущого лежить Ungrund– без основна основа чи невiдана безодня – деякий первинний нерозчленований стан, осердя всiх наступних видозмiн, якi передують самому Богу. Введення поняття про Ungrundнеобхiдне для того, щоб послiдовно провести теодiцею. Без введення цього поняття, вважає Бердяєв, виправдати Бога за зло, що вiдбувається у свiтi, неможливо.

Не тiльки людина, але i сам Бог народжується з нiщо, з Ungrund. ²З божественного Нiщо, iз Gottheit, iз Ungrund народжується Свята Трiйця, народжується Бог – Творець², – пише М. О. Бердяєв. Буття i свобода, на думку мислителя, початково несумiснi одне з одним. Початкова свобода в його фiлософському вченнi є той первинний стан, який передує буттю. Вiн є атрибут небуття, нiщо чи Ungrund. Ця безсвiдома, iррацiональна першооснова є потенцiя Бога, що передує його актуалiзацiї. Первинна, початково свобода є первинна потенцiя, нiщо або хаос, чиста можливiсть, що не знайшла ще своєї реалiзацiї. Дiйсна свобода, на думку М. О. Бердяєва, iррацiональна, вона протистоїть не тiльки об’єктивацiї, але i буттю взагалi. Вона суть небуття, нiщо, що лежить в основi всього сущого. Але свобода перетерплює суттєвi трансформацiї. ²Свободу пытаются рационализировать и те, которые ее признают, которые не хотят детерминизма. Но рационализация свободы есть уже детерминизм, так как отрицает бездонную тайну свободы. Свобода предельна, ее нельзя ни из чего выводить и ни к чему сводить. Свобода – безосновная основа бытия, и она глубже всякого бытия. Нельзя дойти до рационального ощутимого дна свободы. Свобода – колодезь бездонно глубокий, дно его – последняя тайна…², – писав Бердяєв у своїй працi ²фiлософiя свободи²[25, 369].

Таким чином, перша, або первинна свобода є чимось невиразним, iррацiональним, потенцiйним, закладеним поза Богом – творцем, але це „нiщо” народжується в самому Богу i тому в кiнцевому рахунку є божественним.

Але свобода не тiльки первиннiша буття, вона, за Бердяєвим, визначає собою i шлях буття. ²Із свободи „нiщо” роздається згода на саме свiтобудування, вона роздається iз таємних надр потенцiї².

Бердяєв, однак, не повнiстю задоволений трактуванням „Нiщо” у Беме. Йому здається, що бемовське „нiщо”, яке є ²основа² чи ²безосновнiсть² в Бозi, не може гарантувати повну свободу людинi – адже це все-таки божественне „нiщо”! І якщо тут вкорiнена людська свобода, отже, людина знову ж попадає в залежнiсть вiд Бога, хай навiть i в такiй досить ослабленiй формi. Тому у вченнi нiмецького мiстика наш фiлософ вносить корективу: початкове „нiщо” потрiбно мислити як незалежне вiд Бога, як повнiстю самостiйне начало, точнiше ²безпочатковiсть², i в цьому тiльки i може бути врятована людська свобода, яка має бути абсолютно нiчим не визначеною, повинна мати корiнь тiльки у самiй людинi [9, 15].

Якщо в основi всього сущого лежить хаос i небуття, то свiт дiйсно є зло, але це зло походить не вiд створившого його Бога, а вiд тої самої свободи, яка початково, подiбно матерiї грекiв, була поза Богом i з якої як раз i походить цiнима найбiльш будь-якого буття свобода Бердяєва. Вiн вважає, що тiльки в епоху християнства була вiдкрита ця сама iррацiональна стихiя свободи, бо грек, за його словами, боявся безкiнечностi, у свободi ж як iррацiональному началi є безкiнечнiсть, можливiсть перемоги хаосу. Істина свобода для античної думки є перемога форми. В християнську ж епоху вiдкрилась саме iррацiональна свобода, i з нею пiдкреслює Бердяєв, пов'язаний догмат про грiхопадiння. Прийняття iдеї грiхопадiння, вiдмiчає вiн, є прийняття тої iстини, що в основi свiтового процесу лежить перша iррацiональна свобода.

поставити останнє на мiсце божественного творення – адже все-таки з нього починається свiтовий процес. Але, далi, це означає приписати сатанi – бо не тiльки людська свобода, але i спокуса змiя стоїть у джерелах грiхопадiння – той акт свiтотворення, якiй за правом належить Іншому. І тут є своя логiка. Наполягати на самозаконнiй свободi, яка в сутностi своїй є нiщо i протистоїть буттю, – означає наполягати не просто на людськiй, а на люциферичнiй свободi, свободi Каїна, до якої так часто апелював молодий романтик Бердяєв, що захоплений образом зверхромантика Ставрогiна. Тут сходиться два центральних мотиви бердяєвської творчостi: заперечення ²свiту цього² як породження ²злого Бога² i переконання в зверхтварностi людини, її зверхбожественностi: адже як уособлення свободи, тобто „нiщо”, вона не тiльки перед Богом, вона – вище Бога. Примат свободи перед буттям в кiнцi кiнцiв означає примат людини не тiльки над свiтом, але i над Богом [9, 15].

М. О. Бердяєв розрiзняє три види свободи: свобода до Бога i до буття або первинна iррацiональна свобода (свавiльнiсть); свобода пiсля творення свiту або рацiональна свобода (виконання морального обов¢язку), i свобода як подолання ²времени² об’єктивацiї або, свобода пронизана любов¢ю до Бога. Життя людини трагiчне в тому смислi, що вона володiючи духовною природою, змушена жити в матерiальному свiтi, в свiтi об’єктивацiї. Тiло вимагає свого, воно тягне до землi, дух, навпаки, протестує проти цього, вiн рветься у височину, i прагне свого особливого втiлення. Свободою, на думку М. О. Бердяєва може володiти тiльки дух. Свобода можлива тiльки як духовна свобода. В дусi людина вiд¢єднується вiд усього земного i матерiального i пiднiмається до своєї iстинної природи. Істинне подолання ²бремени² об’єктивацiї можливе, на думку мислителя, тiльки на шляхах творчостi, в ходi породження людиною чогось нового, що виникає не внаслiдок зовнiшнiх чинникiв чи нижчих потреб, а виключно iз неї самої як свобiдний порив, вираження нестримної творчої енергiї, адже ²… свобода есть положительная творческая мощь, – пише Бердяєв, – ничем не обосновываемая и не обусловливаемая, льющаяся и с бездонного источника. Свобода есть мощь творить из ничего, мощь духа творить не из природного мира, а из себя. Свобода в положительном своем выражении и утверждении и есть творчество. Человеку субстанциально присуща свободная энергия, т. е. творческая энергия. Творческая энергия есть энергия прирастающая, а не перераспределяющаяся. Тайна свободы отрицает всякую замкнутость и всякие границы² [25, 370].

Творчий порив в чомусь схожий на народження нового свiту iз небуття, з великого початкового „Нiщо”. Породжуючи нове, людина сама вiдчуває повторне ²народження². Фiзичне народження є тiльки зовнiшня умова, шанс, даний людинi тiльки для того, щоб стати людиною, пiзнати i пережити стан свободи. Не у фiзичному народженнi, а в багатократному духовному вiдродженнi полягає її iстина свобода. З небуття приходить людина i в небуттi ж зникає, проходячи свiй хресний шлях тяжкою дорогою об’єктивацiї. Тiльки прорив цього своєрiдного ²колеса сансары², вихiд з буденностi, профанiчного iснування в свiт божественної любовi i творчостi дозволяє досягти свободи [46, 479].

Досягнута свобода не є первинна свобода Ungrund. Якщо в своєму первинному станi свобода є хаос, якщо брати грубу аналогiю, нерозчленована енергiя палаючих пристрастей, то свобода творчостi – це прекраснi iдеї i їх матерiальне втiлення, створеннi людським розумом i людськими руками з цього вихiдного матерiалу. Перша – це стихiйна енергiя, яка може горiти сама в собi скiльки завгодно довго, не даючи нiяких позитивних результатiв, часто сiючи тiльки руйнування; друга – це енергiя свобiдного послiдовно розгортаючогося, творчого процесу. Через людину свобода отримує нове народження, i iз своєї хаосогенностi i безумовностi, вона переходить в творчий конструктивний стан.

З iншої сторони бердяєвська свобода трагiчна: якщо вона складає сутнiсть людини то, отже, виступає i як обов’язок; людина поневолена своєю свободою . Свобода – не приємна у користуваннi ²цяцька², а тяжкий тягар, що його мусить нести людина, її ²важкий хрест² на шляху сходження на власну персональну ²Голгофу². Адже лише сама людина вiдповiдальна за свої вчинки i все, що вiдбувається у свiтi.

досвiд ²самостояния² людини в iсторiї. Катастрофiчний досвiд, що переживав фiлософ, доля, що карає емiграцiєю, духовна невписанiсть в систему пануючих iдей – це i є негативна сторона свободи як ²безосновної основи² бути наперекiр всiм формам родового рабства.

Помiтим, що всiй своїй нацiленостi на свободу як на основу фiлософiї i ширше–людського буття, Бердяєв вiдстоює персоналiстичний смисл свободи, не знаходячи переваг виключно в лiберальному її тлумаченнi.

Тема, до якої фiлософ звертався на протязi усього життя, є проблема творчостi. ²Тема про творчiсть, про творче призначення людини – основна тема мого життя²[18, 208].

Бердяєва непокоїть питання про вiдношення творчостi i грiха, творчостi та вилуплення. При чому постановка цiєї теми була для самого Бердяєва результатом внутрiшнього переживання, внутрiшнього прозрiння. Як подолати подавленiсть i перейти до пiдйому? Бердяєв прямо виходить з iдеї Божества але у своїй антропологiї вiн орiєнтується не скiльки на християнство, скiльки на вчення нiмецьких мiстикiв. Тому людина у нього поєднує у собi три начала: божественне, природне, диявольське (меонiчне). Яким парадоксальним чином цi мiри об’єднуються в людинi, призначення пояснювати бердяєвське вчення про творчiсть [46, 509].

Фiлософiя творчого антропологiзму Бердяєва отримала свiй перший розгорнутий вираз у книзi ²Смисл творчостi², основна тема якої – iдея творчостi як релiгiйного надзавдання людини. Ось емоцiйне враження сучасницi першої появи цiєї книги.

²Царства Антихриста², масової спокуси росiйського люду обiцянками земного раю, збудованого на шляхах людинобожжя, що очевидно, й обумовлює такий манiфестний стан.

Основою етики Бердяєва є персоналiзм. Моральнi судження i акти завжди особистiснi та iндивiдуальнi. Це особливий ²дiалог² людини i Бога, вiн не може визначатися нi поняттями колективу, нi нормою, нi моральними законами. Звiдси етику творчостi на противагу етицi спокути М. Бердяєв визначає як етику теондричну наголошуючи на творчо-iндивiдуальному характерi моральних актiв. Етика творчостi у нього вiдповiдає одкровенню ІІІ Заповiту – Духу Святого. Згiдно його концепцiї шлях до внутрiшньої свободи – iндивiдуальний, iстина самого себе, свого життя (тiльки такi iстини є живими) – це завжди нове одкровення, що здобувається в тяжких й одночасно радiсних, персональних муках творчостi. Саме у таких межових ситуацiях трансцендування людина ²переживає катастрофи, переноситься через безоднi, вiдчуває перервнiсть у своєму iснуваннi², вiдчуваючи простiр внутрiшньої свободи й вiдповiдальностi за кожну мить свого iснування. Амбiвалентнiсть переживання межових ситуацiй викликається доторкуванням до таїни буття i небуття, а трансцендування розглядається як перехiд вiд античного буденного досвiду до екзистенцiйного [46, 501].

²Транцендування є перехiд до транссуб¢єктивного, а не до об’єктивного. Цей шлях полягає у глибинi iснування, на цьому шляху вiдбуваються екзистенцiйнi зустрiчi з Богом, з iншою людиною, з внутрiшнiм iснуванням в свiтi…², – вважає мислитель. Отже, трансцендування описується М. Бердяєвим як рух в глибину суб’єкта, що є творчiстю i свободою. Трансцендування ²всередину² або в глибину – це спосiб, що уможливлює вiдкривання смислiв, духовного ²буття², вкорiнення у абсолютному, спогляданнi ²трансцендентного Я² як єдностi iманентного й трансцендентного (у iндуїзмi це звучить як тотожнiсть Атмана i Брахмана, а у християнствi – як ²символ образу i подоби Божої², ²царства Божого²). Сьоголосся цiєї iдеї вiдчувається i в думцi росiйського фiлософа С. Л. Франка про те, що ²Я² дiйсно є ²внутрiшня iнстанцiя нашого життя, – пояснює вiн, – але лише тому воно є особистiсть, оскiльки воно трансцендуючи внутрiшньо, є у вiдношеннi до духу i причетне духу…² Вiн переконаний, що ²Буття – у – самого – себе² утворює єство iстинної свободи i лише там уперше здiйснюється у повнiй значимостi, де ²самiсть² покидає саму себе i укорiнюється у чомусь iншому, вищому².

²Питання про роль творчостi у духовному життi, – як пише Бердяєв, – є основне питання, вiд нього залежить майбутнє духовностi у свiтi i можливiсть нової духовностi². Людина за своєю природою призначена до творчостi, творчiсть є її моральний ²обов¢язок², призначення людини. Людина була створена для того, щоб стати в свою чергу творцем, вона продовжує творення свiту [46, 510].

Людина, за М. О. Бердяєвим, є центр буття, точка перехрещення свiтiв, посередник мiж Богом i свiтом. На нiй лежить велика вiдповiдальнiсть, так як вiд її дiяльностi залежить стан Всесвiту. Змiщення центру людського буття з пограничного положення, яке вона займає по вiдношенню до вiчностi i часовостi, в сторонi часовостi привело до порушення загальної рiвноваги в свiтi. Нижчi сфери отримали владу. Але падiння людини не стало їх перемогою. Нижчi шари природи програли разом з людиною.

²Людина живе, одухотворює природу своєю творчою свободою i мертвить, сковує її своїм рабством i падiнням в матерiальну необхiднiсть. Падiння вищого iєрархiчного центру природи (людини) тягне за собою падiння усiєї природи, всiх нижчих її ступенiв. Все бiльш вiдповiдальна людина i все менш вiдповiдальнi камiння. Цар вiдповiдальнiший, нiж останнiй з його пiдданих² [25, 306].

²Ангели – це iєрархiчне оточення Божественного органiзму i охоронцi людини як медiума Божественної енергiї. Ангел не є вища iєрархiчна ступiнь космосу – такою вищою ступiнню є тiльки людина – Творець, подiбна Творцю – Богу². Коли ж людина возвеличила ангела (папу, єпископа, священика) i поставила його замiсть себе, тодi статика перемогла динамiку, i людство легко впало в звiрство. ²Бо звiр подiбний ангелу, людина ж подiбна Богу. І свiт тваринний повинен стати оправою слави людини, як свiт ангельський – оправа Божої слави²[25, 308].

Кiнцевий вiдрив людини вiд земного, природного також не припустимий i згубний, як i повне її заглиблення в земнi сфери. Адже у цьому випадку ²iєрархiчний центр природи², який займає людина, змiщується в сторону вiчностi, i рiвновага знову порушується. Людина розчиняється у вiчностi, перестає бути людиною, а, отже, перестає виконувати велику мiсiю, покладену на неї Богом, – встановлення контакту мiж свiтами. Істинне положення людини у Всесвiтi – завжди на межi свiтiв: вищого i нижчого, матерiального i духовного, природного i Божественного. Вона – медiум, посередник мiж свiтами, i в цьому її велике призначення. Як тiльки людина зiйде з цiєї позицiї, зсунеться в одному з напрямiв, надавши перевагу одному з них, як одразу Всесвiт буде вкинутий в хаос.

тiльки так вона зможе iснувати як Людина. Якщо ж вона сходить з цiєї центральної позицiї, то статика перемагає динамiку, i в людинi помирає Творець.

Говорячи про природу творчостi, то Бердяєв виводить його появу ²iз нiщо²: ² Ничто стало тем – то небытие стало бытием². Творчiсть iз „нiщо” є творчiсть iз свободи, як Бог створив свiт з нiчого, тобто свобiдно, iз свободи. Взагалi, М. Бердяєв пропонує три елементи творчостi, пояснюючи її природу:

²нового i небувавшого²;

– елемент дару (про який говорить Євангелiє, ап. Павло) i пов’язаного з ним призначення;

– елемент створеного вже свiту, в якому i здiйснюється творчий акт i в якому вiн бере собi матерiал.

В творчостi є двi сторони: зовнiшня i внутрiшня. Є першопочатковий творчий акт, в якому людина нiби стоїть перед лицем Божим. Є вторинний, в якому вона стоїть перед обличчям людей i свiту. Тобто, на вiдмiнну вiд Бога, людина потребує матерiал, щоб творити. Творчiсть в своєму витоцi, як вiдповiдь на поклик Бога, є взлiтання, полiт над свiтом, сходження. Але в результатi в продуктах творчостi знаходиться тяга до низу. Зовнiшня сфера творчостi – iнтуїцiя художника, творчий замисел ще не виражений, коли я стою лицем до лиця перед таємницею буття. Але людину постiйно тягне вниз, – вважає фiлософ, – так як вона є iстота соцiальна, її потрiбна реалiзацiя продуктiв творчостi, але тодi творчий вогонь охолоджується. В цьому протирiччi бачиться трагедiя творчостi, яка полягає у невiдповiдностi творчого замислу i його здiйснення. Але йому бачиться в кожнiй людинi генiальнiсть. Вона вiдноситься до внутрiшнього стану людини. ²Це цiлiсна якiсть людської особистостi, а не спецiальний дар, i вона свiдчить про те, що людина проривається до першоджерела, що творчий процес в нiй першопочатковий, а не визначається спецiальними нашаруваннями² [46 ,510].

Саме iдея творчостi уможливлюється завдяки тому, що є ²Творець i що було здiйснено ним оригiнальний творчий акт, у якому стало суще небувалим, що не випливає анi iз чого попереднього, не вiднiмає i не зменшує абсолютної могутностi Творця². Разом з тим, позитивне джерело творчостi, що укорiнене в божественнiй природi Творця не вiдповiдає головнiй основi творчостi людини – її свободi, оскiльки вона отримує у М. Бердяєва негативне значення. Ця негативнiсть знайшла вiдображення у тлумаченнi фiлософом Нiщо як єдиного джерела свободи людини, свободи її творчостi. Саме Нiщо нiчим не детермiнована свобода i вносить новизну у творчiсть [46, 501].

Мислитель вважає, що саме творчiсть ²виправдовує людину, вона є антроподiцеєю². ²Божественный Сын – Человек рождается на небе и на земле, в вечности и во времени, вверху и внизу. И потому совершающееся на земле совершается на небе. Драма земного человечества и есть драма небесного человечества²[25, 313]. Цi слова росiйського фiлософа одночасно заключають в собi i велику похвалу, i великий докiр людинi. М. О. Бердяєв, таким чином , був одним з перших фiлософiв сучасностi, який спробував виправдати людину у її власних очах i оголосити їй про її велику мiсiю. Вiн дав людинi визначення ²божественної iскри² i ²iстоти царської². Антроподiцея, на його думку,

єдиний шлях до теодицеї. Головна помилка людини полягає в тому, що протягом усiєї своєї iсторiї вона усвiдомлювала себе не як iстота цiлiсна i єдина, а вважала себе або частиною Бога (таке усвiдомлення iснувало впритул до настання кризи натуралiстичного антропоцентризму в перiод Середньовiччя) i в цьому випадку розчинялася в ньому, гублячи свою значущiсть i цiннiсть, або вважала себе безкiнечно малою частиною великого природного свiту, готова повнiстю загубитися в ньому. Бердяєв ж говорить про те, що людина не може бути зведена тiльки до своєї зовнiшньої фiзичної оболонки. Людина – це перш за все дух i самоусвiдомлення. Фiзичне тiло людини пiдкоряється закону природної необхiдностi, але його духовний двiйник – поза будь-яких обмежень. ²Безкiнечний дух людини претендує на абсолютний, зверхприроднiй антропоцентризм, вiн усвiдомлює себе абсолютним центром не даної замкнутої планетарної системи, а всього буття, всiх планiв буття, всiх свiтiв² [25, 310].

Антроподiцея, вiдповiдно до Бердяєва, це ²третє антропологiчне одкровення², що провiщає настання ²творчої релiгiйної епохи². Воно скасовує одкровення Старого i Нового заповiтiв: ²Християнство так само мертвiє i зневолюється перед творчою релiгiйною епохою, змертвiв i зневолився Старий заповiт перед явленням Христа². Але третього одкровення не можна очiкувати, його повинна зробити сама людина; це буде справою її свободи i творчостi. Творчiсть не виправдовується i не допускається релiгiєю, а сама є релiгiєю.

Її метою є шукання змiсту, що завжди перебуває за межами свiтової дiйсностi; творчiсть означає ²можливiсть прориву до змiсту через безглуздя². Змiст є цiннiстю, i тому цiннiсно забарвлене усiляке творче прагнення. Творчiсть створює особливий свiт, ²вона продовжує справу творiння² , уподiбнює людину до Бога – Творця. Бердяєв вважає, що ²уся гiднiсть творiння, уся досконалiсть його за iдеєю Творця –у властивiй йому свободi. Свобода є основною внутрiшньою ознакою кожної iстоти, створеної за способом i подобою Божою; у цiй ознацi укладена абсолютна досконалiсть плану творiння²[25, 321].

Властива людинi спроможнiсть до творчостi божественна, i в цьому перебуває її богоподiбнiсть. З боку Бога вища природа людини вказується Ісусом Христом, Богом, що прийняв людську подобу; iз боку людини –її творчiстю, створенням ²нового, що його ще не бувало².

Для автора ²творчiсть людини не є вимогою людини i її правом, а є вимогою Бога до людини, обов’язком людини². ²Бог чекає вiд людини творчого акту як вiдповiдi людини на творчий акт Бога. Стосовно творчостi людини вiрне те ж саме, що й стосовно свободи людини. Свобода людини є вимога Бога до людини, обов’язком людини стосовно Бога [18, 213] . М. Бердяєв пiдкреслює, що творчiсть невiдривна вiд свободи. Лише вiльний творить. З необхiдностi народжується лише еволюцiя; творчiсть народжується зi свободи. Таємниця творчостi така ж бездонна i нез’ясована, як i таємниця свободи.

Творчiсть –це цiль життя людини на землi –те, для чого Бог створив її. Якщо християнство є релiгiєю спасiння, то це спасiння через творчiсть, а не тiльки через аскетичне очищення вiд грiха, –вважає М. Бердяєв. У книзi ²Стосовно призначення людини. Досвiд парадоксальної етики² (1931) вiн стверджує, що не тiльки етика спокути, але також етика творчостi є шляхом у царство небесне.

Тьма, нiщо, безодня –ось те, що для Бердяєва перебуває у першоосновi буття, у чому вкорiненi як божественна свiтотворчiсть, так i бездонна свобода людського духу. Але ця ж тьма, безодня знову i знову наздоганяють свiтлий космос i людину i загрожують поглинути їх – звiдси необхiднiсть творчостi будь-що творити, а не те – загинеш, – таким є iмперативний сенс функцiї творчостi як усвiдомленої необхiдностi.

У ²Смислi творчостi ² Бердяєв передає думку про те, що ²творчiсть є творчiстю iз нiчого, тобто зi свободи². Одначе, було би не зовсiм правильно думати, що творчiсть людини не потребує якоїсь матерiї (матерiалу), що перебуває у реальностi. Бердяєв має на увазi дещо iнше i пояснює, що ²творчий акт людини не може цiлковито визначатися матерiалом, що його дає свiт, в цьому є новизна, не детермiнована iз зовнi свiтом. Це i є той елемент свободи, що привходить у всiлякий справжнiй творчий акт². Саме у цьому розумiннi ²творчiсть є творчiстю iз нiчого². М. Бердяєв вважає, що творчi обдарування данi людинi Богом, але у творчi акти людина привносить елемент свободи, не детермiнований нi свiтом, нi Богом. Мислитель часто говорить про трагедiю людської творчостi. Вiн вбачає її в невiдповiдностi її результатiв початковому задуму, а тому, що ²творчий акт своїй початковiй частотi спрямований на нове життя, нове буття… на перетворення свiту. Але в умовах занепалого свiту вiн дедалi важчає, притягується донизу… створює не нове життя, а культурнi продукти бiльшої або меншої досконалостi². Культура ж є однiєю з форм об’єктивацiї i лише символiчно вказує на духовний свiт. Пiдтвердження своєї думки Бердяєв вбачає у тому, що великi росiйськi письменники вiдчували конфлiкт мiж зробленою культурою i життям i прагнули до зробленого, перетвореного життя. У тому ж вiдношеннi дуже показовi Гоголь, Толстой, Достоєвський. Вся росiйська лiтература перейнята болем про страждання народу i людини [46, 535].

В умовах ²занепалого² свiту ²результати творчостi мають не реалiстичний, а символiчний характер². Така творчiсть символiчна, бо дає лише знаки реального перетворення. Реалiстична творчiсть була би перетворювання свiту, кiнцем цього свiту, виникненням нового неба i нової землi², тому що творчий акт ²є актом есхатологiчним, вона звернена до кiнця свiту², передбачає початок свiту нового, нової епохи Духу.

²Творчий акт для мене завжди був трансцендуваням, виходом за межi iманентної дiйсностi, проривом свободи через необхiднiсть². ²Творчий акт є настанням кiнця цього свiту, початком iншого свiту². Автор попереджує, що може виникнути iлюзiя, буцiмто ²результати творчого акта можуть бути зробленими в цьому свiтi, можуть нас залишити i не притягати до iншого свiту². Бердяєв пише у цьому зв’язку, що зробленi продукти творчостi² завжди говорять про свiт iнший, а нiж оця свiтова дiйснiсть, i випереджують перетворення свiту² [46, 535].

Отже, творчiсть – занурення в особливий, iнший свiт, свiт, вiльний вiд ²важкостi², вiд влади буденностi. Творчий акт вiдбувається поза часом. В часовi є лише продукти творчостi, лише об¢єктивацiя. Продукти творчостi не можуть вдовольнити творця. Але пережитий творчий пiдйом, екстаз, що переборює розрiзнення суб’єкта i об’єкта, переходить у вiчнiсть². З фiлософсько-онтологiчної точки зору – це:

-не стiльки оформлення у прикiнцевому творчому продуктi, скiльки процес розкриття безкiнечного, поле нескiнченностi;

-потрясiння i пiдйом усiєї людської iстоти, спрямованої до iншого, вищого життя, до нового буття;

-розкриття засадничих першооснов людського ²Я², – суб’єкта, первиннiшого й вищого, анiж ²Не – Я², ²об¢єкт²;

-акт, який може бути й помилковим та iлюзорним як лжетворчiсть, коли людина може давати у своїх творiннях вiдповiдь ²не на заклики Бога, а на заклики сатани²;

-у вищих своїх проявах – героїчна спроба прорвати царство об’єктивацiї, що зневолює i вийти до свободи, до перетвореного свiту, свiту екзистенцiйної суб’єктивностi i духовностi, тобто iстинностi, до царства людяностi, що може бути лише царством Боголюдськостi.

²нiщо² дещо справжнє i цiннiсне; а з iншого – процес дезоб¢єктивацiї затвердiлого у формах буття, природи й iсторiї. Творчiсть завжди є звiльненням i подоланням. У нiй є переживання сили. Жах, бiль, розслабленiсть, загибель повиннi бути переможенi творчiстю, за сутнiстю своєю вона є виходом, перемогою, одкровенням людського ²Я² Боговi i свiтовi. У нiй, – у творчостi, – виправдання людини, вiдповiдний крок на шляху її сходження до трансцендентного.

у свiтi, в якому вона iснує. На його думку, особистiсть може проявитись тiльки за наявностi свободи, тому що вона є сама свобода.

Саму свободу Бердяєв онтологiзує, виводячи її за рамки звичайних проблем фiлософiї. Свобода яка своїми коренями виходить в iррацiональну i трансцендентну неузагадненiсть, є для всього висхiдного i визначальною реальнiстю людського iснування. Вiн пише про те, що свободу не можна нi з чого вивести, у нiй можна лише споконвiчно перебувати. Людська iррацiональна свобода укорiнена в "нiщо", але це не пустка, це первинний принцип, що передує Богу i свiтовi. Саме з цiєї свободи Бердяєв вивчає походження зла. Крiм цiєї свободи вiн видiляє рацiональну свободу як використання морального обов’язку i свободи, що пронизана любов'ю до Бога. Саме цiєю свободою має керуватися людина.

вирватися з межi об’єктивованої творчостi у само творення. Справжня творчiсть виходить з межi культури, стає вочним, що змiнює людське в людинi. Вона є "потрясiння i пiдйом цiєї людської iстоти, спрямованої до iншого, вищого життя, до нового буття".

Отже, яскравою сторiнкою в iсторiї релiгiйної фiлософiї Росiї була i залишається спадщина Миколи Бердяєва. Ставши одним iз фундаторiв релiгiйного екзистенцiалiзму, а також i персоналiзму, вiн використав найвитонченiшi засоби логiки та онтологiї для того, щоб пiдняти на свiтовий рiвень двi центральнi проблеми, якi стосуються кожної людини, а саме, проблему свободи i проблему творчостi. Бердяєв пiдiйшов до аналiзу цих проблем з позицiї К'єркегора i Марселя i вважав, що тiльки вiра та особистiша екзистенцiя, невизначенiсть, почуття прiрви народжують безвихiдь та драму свободи i творчостi.

пiднiмається до цього щабелями культури, як iманентний вияв екзистенцiї у буттi. З iншого боку, творчiсть передбачає свободу самого творця, його генiальнiсть. Творча людина, генiй – не вiд свiту цього. В генiальностi є завжди щось божевiльне i демонiчне, те, що не вкладається в обмеженiсть помiркованого таланту. Генiй та його творчiсть живуть до тих пiр, поки сама творчiсть не об’єктивується. Об’єктивована творчiсть, творчiсть як продукт стає синонiмом несвободи, неаутентичного буття. На думку росiйського фiлософа, людина сама визначає дiйснiсть, вона – її творець, оскiльки займає iєрархiчно вище та центральне становище у природi. Звiдси актуальне є зауваження М. Бердяєва, що природа змертвiла з провини людини. Фiлософ говорить, що свобода, яка привела до цього, загубилась у грiхах i носить формальний характер. Людина бачить i знає, що вибирає i любить, що вiдкидає, перестає бачити та визнавати тому "космiчне покликання людини мiкрокосму – оживити природу – макрокосм, повернути життя живим iстотам. Лише новим актом вибору, лише актом любовi можна зробити невидимi речi видимими i пiзнати їх". Таким чином, можна визначити, що в фiлософiї М. Бердяєва, як i в концепцiї французького екзистенцiалiзму, характеристикою людини є вiдповiдальнiсть за себе i за iнших, а її свобода є умовою iснування свiту. Людина не просто тiло або рiч в системi всесвiту, їй належить виключне мiсце. Певною мiрою саме завдяки людинi створюються i iснує те, що ми називаємо "свiтом". В цьому твердженнi М. О. Бердяєв був одним з перших фiлософiв сучасностi, який зробив спробу виправдати людину в її власних очах.

І в християнськiй, i в античнiй фiлософiї стверджується, що людина йде своїм особистим шляхом; але сучасним є той, хто живе просто, мислить вiдверто i доброзичливо, поважає та цiнує духовнi багатства, любить i береже природу, знає, що є справедливiсть i добро, свобода i гуманiзм.